Храм

Історія Храму

Із спогадів єпископа Іоана (Швеця)

  «Моє особисте життя як священника, викладача і проректора духовної академії в Києві було пов’язане з Михайлівським Золотоверхим монастирем 10 років (1992-2002). Коли патріарх Філарет відсторонив ректора архімандрита Даниїла Чокалюка від ректорства і як митрополита відіслав до Рівного, вся атмосфера життя докорінно змінилась. Я залишався ще 4 роки викладачем декількох богословських предметів в духовній семінарії. За ці роки одружились мої діти і створили сім’ї. В 2004 син Олександр закінчив семінарію, продовжив навчався в академії, згодом одружився. Невдовзі був висвячений на диякона, а незабаром і на священника.

  В травні 2002 року, патріарх викликав мене в патріархію і сказав, що хоче призначити мене настоятелем новоствореної парафії Різдва Пресвятої Богородиці на Борщагівці. Він запевняв, що є каплиця і спонсори, які збудують храм, а син, що навчається в академії, буде висвячений на священника і разом зі мною буде розбудовувати дану парафію і служити в ній. В перших числах червня благочинний отець Валерій Семанцо на своєму авто завіз мене на місце майбутнього храму. Перед очима відкрився порослий бур’яном пустир посеред київських багатоповерхівок, лише посередині пустиря обнесений металевою загородкою стояв дерев’яний хрест, тоді лише я усвідомив, що ніякої каплиці нема, а на пустирі потрібно розпочинати будову від нуля. На той час я вже проживав у передмісті Києва у м. Вишневе і сюди була відстань у 12 км. Так від червня 2002 року біля того самотнього хреста кожної неділі і в усі святкові дні відбувалися Богослужіння, а на початку акафісти й молебні, а від 21 вересня 2002 року від дня престольного свята почали відправлятись Божественні Літургії.

  Обіцяні нам спонсори і депутати які мали б допомогти у розбудові парафії дуже часто відмовляли нам кажучи, що у кожного є 5 чи 7 громад, котрим допомагають, а також вагомою причиною стала неприязність з боку патріархії, яку ми відчули особисто на собі. Закінчувався 2002 рік і я, як настоятель, усвідомив, що ніхто нам серйозно допомагати не буде, тому треба самим шукати можливості, гроші і людей які б могли допомогти на початок бодай каплиці. Сталося дійсно чудо, бо після відправлення Божественної літургії на пустирі, про яку згадано раніше, постачальник отця Валерія приїхав до мене і сказав: « Я вам постараюсь допомогти…». Неподалік від нашого пустиря розміщувався завод залізобетонних виробів, постачальник Олександр Іванович мав там знайомого бригадира. 

  Отож у листопаді місяці, ми з ним відвідали той завод і того бригадира. На подвір’ї посеред великої кількості залізобетонних конструкцій знаходились декілька гаражних боксів, що були частково браковані, з тріщинами. Я одразу зауважив їх і почав просити того бригадира, чи не міг би він нам продати два таких бокси, він сказав, що може продати їх зробивши фінансову знижку, як за браковані. Так само він порадив нам, що на території пустиря, можна поставити на піщану подушку такі панелі, а на них поставити два гаражних бокси, з’єднавши їх. І тут з’явилася можливість отримати приміщення в 12м довжини, 3м ширини і 3м висоти. Так ми і поступили. На початку грудня 2002 року я визначив місце де має стояти каплиця, ми замовили камаз піску 8/10 т., потім приїхав трактор і розгорнув той пісок. На ньому ми розмістили ці панелі і тоді доставили з заводу два гаражних бокси.

  Перше Богослужіння відбулось 25 рудня 2002 року. Там у тому боксі з передньої частини, котра була загороджена, ми встановили стіл, тумбу як жертовник і почали регулярно відправляти Богослужіння. Від першого дня Богослужіння мій син Олександр, будучи семінаристом, організував трьох/чотирьох семінаристів, котрі допомагали звершувати Богослужіння. Кожного наступного дня працюючи біля нашої каплиці, що утворилася, ми пристосовували оце приміщення до відправ. Ми укріпили стінки, встановили двері і невеличкі віконця, провели електроенергію. Неподалік від каплиці мешкав пан Богдан із рідного м. Самбора, котрий виконував у Києві ремонти квартир. Він побілив нам капличку із середини, ми зібрали необхідні образи (ікони) і розвісили їх на стіни каплиці. Так до каплиці почав збиратися народ з довколишніх будинків. Приходили до нас представники московського патріархату, протестанти і безбожники комуністи зі погрозами, бажаючи перешкодити будівництву нашої Святині. Але Матір Божа бажала, щоб ця парафія розвивалася і ця церковна громада утверджувалась. Через те так і сталося.

  Як до вогнища серед холоду тягнуться замерзлі люди, так і до нашого багаття, до Святині почали горнутися люди і пропонувати свою допомогу для розвитку парафії. У певний час я звернувся до о. Бориса Табачика, який був керуючим справами Київського Патріархату. Ми разом з ним навчалися в Одеській Духовній Семінарії, тільки він був молодшим на 2 роки. Він звів нас із людьми, які допомогли нам отримати металеві швелери. З них ми зробили колони довкола каплиці, забетонували їх і почали робити перший дах над каплицею. Тут варто згадати сім’ю, що жила неподалік нашої каплиці. Це Федак Іван Михайлович і його дружина Світлана. Вони привезли велику кількість дощок та дерев’яних брусів з яких, на основі забетонованих швелерів, ми накрили нашу будову. Родина Федаків придбала баню з хрестом, які і увінчали нашу каплицю. Також родина Федаків придбала семисвічник, запрестільний хрест та інші речі необхідні для провадження парафіяльного життя в каплиці. Пан Федак Іван Михайлович спочив у Бозі, вічна йому пам’ять. Пані Світлана живе в Угорщині, коли приїжджає до Києва, відвідує нашу каплицю з приємною згадкою про ті часи, коли започатковувалось наше парафіяльне церковне життя.

  Кожної Неділі і свята відбувались Богослужіння, лунали проповіді, народ горнувся до нашої Святині. У 2004 закінчивши навчання в Київській Духовній Семінарії, мій син продовжив навчання у академії. Разом з тим він одружився і був удостоїний висвячення у сан диякона, а з часом і сану священника. З того часу триває наше спільне служіння у каплиці.

  2005 р. спочив у Бозі мій побратим, перший ректор відродженої КДСіА митрополит Даниїл Чокалюк, похоронений у Кафедральному соборі м. Рівне. Приблизно через рік наша сім’я понесла велику втрату, 6 серпня 2006 року, спочила у Бозі моя дружина, матінка Стефанія Швець. Відспівування і чин похорону відбулися у нашій каплиці, а сам похорон у м. Вишневе на міському цвинтарі. Необхідно зазначити, що протягом 2003 - 2004 рр. наша каплиця була обмурована цегельною стіною і пристосована для відвідування більшої кількості парафіян. Від тієї добудови, каплиця стала розширена і почала вміщати около сотні людей. Появилася захристія (паламарка), ризниця та комірчина.

  Після смерті дружини, та 14 років викладацької діяльності, я залишив КДСіА. Ми жили у м. Вишневе і добиратись до Михайлівського Золотоверхого монастиря було досить важко, тоді власне й почалась праця по закладці фундаменту майбутнього великого храму, який будується поруч з нашою каплицею і до сих пір...» 

Єпископ Іоан Швець м. Київ 2025 Р.Б.