ОПОВІДАННЯ

СВИНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ

Присвячую пам’яті Антона Грицуняка

Отсе оповідання - не моя духова власність. Я чув його в Збаражі, в східній Галичині, від старого селянина на прозвище Антона Грицуняка, що оповідав се на народнім вічі. Грицуняк - се дуже цікава поява, один із немногих живих іще [1] недобитків того племені оповідачів і бандуристів, що складали старі думи про діла і пригоди козаків Грицька Зборовського, Кішки, Безродного, Андибера, про битви Хмельницького з ляхами і про трагічну втеку трьох братів із Азова і співали-промовляли їх заслуханому козацькому війську. Його зверхній вигляд зовсім непоказний: се простий собі сивий дідусь, одягнений не пишно, а навіть бідно, не надто високий, сухий, з лицем, поораним трудами життя, але повним виразу, з чорними блискучими очима. Він не вирізняється нічим із юрби селян, рідко вмішується в розмову і на перший погляд не виявляє інтелігенції, вищої понад звичайний рівень галицького селянина. Розуміється, він не вміє ані читати, ані писати.

Кілька хвиль перед початком віча розмовляв я з кількома знайомими селянами. Грицуняк наблизився до нас, нас представили одного одному, ми обмінялися кількома словами і розійшлися. Мої знайомі, переважно молоді селяни, що покінчили народні школи і пильним читанням книжок розширили свою освіту, не могли мені нахвалитися Грицуняка за його незвичайний бесідницький талант і за те, що він, один із немногих людей старшого покоління, душею і тілом прилучився до радикального селянського руху.

Не диво, що я був дуже цікавий на його промову. Але віче розпочалося, точку за точкою денного порядку обговорювано і залагоджувано, а Грицуняк не зголошувався до слова. Аж при остатній точці денного порядку, де заповідалися «внески й інтерпеляції», виліз він на стіл, що заступав місце трибуни, виліз якось нерадо і, очевидно, піддаючися намовам знайомих. Якийсь рух і шепіт пройшов по залі, коли його фігура показалася над збором, і всі зібрані, котрих було звиш 600 людей, щільно напханих у не дуже великім підсінні, затихли, хоч мак сій.

- Та коли маю говорити,- промовив Грицуняк зовсім поважно до тих, що стояли найближче нього,- то мушу мати папір перед собою. Я то, по правді, неписьменний, але свої нумери знаю і без паперу не вмію говорити. Нехай се буде хоч би лише податкова книжечка.

Грімкий сміх привітав сю першу Грицунякову заяву. Один із тих, що стояли найближче нього, подав йому картку незаписаного паперу. Грицуняк узяв його в обі руки і, держачи перед собою, немов читаючи з нього, почав свою промову таким монотонним співучим виголосом, немов наслідував сільського школяра, що починає читати «по верха». Пізніше його виголос значно оживився, не виходячи, проте, з тону ритмічної, ніби біблійної прози. Щохвиля ціле зібрання переривало його оповідання грімким реготом, але бесідник навіть вусом не моргнув; навпаки, при ненастанних вибухах загальної веселості його лице набирало чимраз поважнішого, навіть понурого виразу, поки при кінці не дійшло до повної дерев’яної апатії, котрої гумор і іронію виявляли тільки незвичайно блискучі очі під навислими бровами.

- Слухайте, браття, яку-то я розмову мав недавно з одним моїм старим приятелем. Приходить, бачите, до мене мій приятель і ровесник, що ми з ним уже давно не виділися. Привіталися ми, як бог приказав, а я й питаю його:

- Ну, старий приятелю, як же ся маєш? Як тобі поводиться?

- Богу дякувати, маюся не зле і поводиться мені добре,- він так до мене.

- Ну, се гарна новина,- кажу,- і я дуже рад би знати, якого-то ти такого добра зазнаєш?

- Якого добра? Ну, се не тяжко сказати, і ти сам се знаєш.

- Ні, ні, так ти мені не викрутишся,- сказав я до него.- Мусиш мені докладно сказати, що тобі за добро таке притрафилося.

- Ах, приятелю,- відповів він,- хіба ж се не добро, чого ми, богу дякувати, дожили? Подумай лише: панщини відколи вже не робимо, перед законами всі ми рівні, чи пан, чи хлоп, ну, та й конституцію, спасибі їй, маємо.

Він так багато наговорив відразу, що при остатнім слові йому не стало духу.

- Еге, любий друже,- мовив я,- се справді дуже гарні річі, про які ти тут наговорив, тілько знаєш, не треба придивлятись їм надто зблизька.

- А то чому?

- А тому, що вони так, як ті крамські хустки - пускають фарбу, а та фарба потім брукає пальці чоловікові.

Мій приятель не міг того зрозуміти, і для того я мовив до него далі:

- Бачиш, любий приятелю, се щира правда, що ми тепер уже не мусимо робити панщини. Але чи не схотів би ти пригадати собі троха докладніше, як то тоді бувало, а як у нас тепер?

Мій приятель не міг пригадати собі те так докладно, то я мусив троха підрятувати його своєю пам’яттю.

- Не правда? Тоді кождого дня, скоро рано, ходив панський отаман по селу від хати до хати, стукав костуром до дверей і кричав: «Ей ти, Йване, Грицю, Семене, ану, на панщину, бо будуть буки в роботі!»

- Ая, ая, так було тоді,- сказав мій приятель і мимовільно почухався в таке місце, де його в тій хвилі зовсім не свербіло.

- А як же ж нам тепер? Отаман не ходить уже з костуром по селу від хати до хати, се правда. Але що робить хлоп? Ось я тобі скажу, любий приятелю. Хлоп устає з доброї волі рано-ранісінько, бере курку або півкопи яєць і йде до того самого отамана - тепер він називається «пан ржонца» - кладе перед ним свій дарунок і просить його «клінне вашеці», щоб позволив йому вийти робити панщину на панськім лані. А коли прийде без подарунка, то пан ржонца дасть йому в карк і полишить йому ласкаво свободу - вмирати з голоду.

Мій бідний приятель не здобувся нічим відповісти на ті слова, а тілько зітхнув тяженько і похитав головою.

- І перед законом ми рівні, так говориш, любий приятелю,- се я так до него балакав далі.- Мусить бути й сьому правда, хоч я досі якось не міг того добачити. Коли прийду до пана старости, або до пана судії, або навіть до автономічного виділу повітового, то все ще чую те саме, що й перед 1848 роком: «Чекай, хлопе! Геть відси, хлопе!». А коли я раз попробував бути премудрим і покликатися на свою рівність перед законом, то дістав позаушника, такого цупкого та дзвінкого, як і за отаманських часів. А от погляди ти, як прийде до канцелярії пан дідич, пан державця або хоч би простий пан орендар, то його ніколи не заставляють чекати надворі, але зараз просять сідати і поводяться з ним так чемненько, так делікатно!.. Ну, таку саму рівність мали ми й перед 1848 роком!

- Але тоді були буки! - докинув мій приятель і знов мимовільно почухавсь в те місце, де його не свербіло.

- Правда твоя,- відповів я йому,- тоді буки були, а тепер повигадували дещо таке, що зовсім стане за буки. І ще, може, й з підсипкою. Ось послухай, що сказав один мій сусід до пана старости. Бачиш, мого сусіда, преспокійну собі людину, підкусило щось поїхати до Відня,- знаєш, із тою великою депутацією, що їздила до цісаря скаржитися на ті кривди, які терпів нарід від Баденього. Ну, а потім, знаєш - та депутація вислухала, що вислухала, у Відні, а як вернула до краю, то всіх бідних депутатів почали тягати на протоколи і карати. То й мого сусіда не минуло се добро: пан староста засудив його на 50 римських грошової кари. То мій сусід, як вислухав той вирок, та й зібрався на відвагу та й каже: «Пане старосто,- каже,- я бідний чоловік. Коли я вже допустився того великого злочину і їздив до цісаря скаржитися на ясновельможні соймові вибори, то що вже діяти, я готов приняти за те справедливу кару. Але ж бо моя жінка і мої діти в тім моїм злочині нічогісінько не винні, то за що ж ви їх караєте? Карайте мене самого, а не їх. Адже коли ви накладаєте на мене таку грошову кару, то, аби стягнутися на неї, я мушу продати свою остатню корову і ще й остатню свиню, і ота кара гірше впаде на мою челядь, ніж на мене самого. Тож прошу вас, вельможний пане старосто, чи не могли би ви зробити мені ту велику ласку і перемінити мені ту грошову кару на буки? Я, богу дякувати, хлоп сильний і здоровий, 50 буків ще якось витримаю, але 50 римських грошової кари - того, бігме, не витримає моє бідне господарство». Так говорив мій бідний сусід до пана старости, але пан староста не вволив його волі, бо, мовляв, ми тепер перед законом усі рівні, буків нема, а що велять заплатити, те заплати, хоч із коліна вилупи. І мій бідний сусід жде тепер леда день урядової екзекуції та грабежу на все своє добро, бо тої грошової кари не заплатив і досі. Ну, і що ж ти скажеш, любий приятелю, про ті новомодні буки, які замість певної одної часті тіла б’ють цілого чоловіка і ще й усю його сім’ю?

Мій приятель знов не здобувся ні на яку відповідь, а тілько зітхнув тяженько.

- І конституцію маємо також,- почав я по короткій мовчанці знов говорити до свойого приятеля,- ая, маємо! Кажуть, вона дуже гарна і препишна. Ти бачив її коли, любий приятелю?

- Бачив? - здивувався мій приятель.- На папері, в книжці друковану, бачив, чому ні?

- Е, ні, я не про паперову говорю,- відповів я,- а про правдиву, таку, як вона виглядає по самій правді. Бачив ти коли сю дійсну, живу конституцію?

- Як же ж її можна бачити? Адже ж усі ми жиємо в ній, відчуваємо її…

- О так, відчуваємо її, се ти правду сказав. А ось я бачив її на власні очі і хочу тобі се оповісти. Їду ото я раз зі своїми двома синами до Тернополя на ярмарок. Перед нами їхав незнайомий мені господар з жінкою. Чоловік сидів напереді і поганяв кіньми, жінка сиділа ззаду на сидженню, а між ними, обстелена соломою і добре зв’язана, лежала здорова годована свиня, що її везли до міста на продаж, і спокійно вистромила з воза свою клапоуху голову. Приїжджаємо до Тернополя, переїжджаємо через рогачку, аж тут, ади, коло рогачкової будки сидить підстаркуватий панисько, має в руці блискучий ніж і курить люльку на довгім цибусі - от такім довгім! Скоро тілько побачив віз із свинею, зараз зірвався з лавки і крикнув, як з бодні:

- Стуй, хлопє!

Господар зупинив віз, а панисько з ножем наблизився до них.

- Що тут везеш на возі? - запитав він остро.

- Свиню, проше ласки пана,- покірно відповів господар.

- Та я й сам бачу, що се свиня, але як ти везеш її? Га! Чи не бачиш, що бідній худобині від посторонка геть попухли ноги? А, ти, лайдаку, а, ти, непотрібе, чи ти не знаєш, що не вільно так мучити бідну скотину?

Сеє мовлячи, панисько наблизився до свині і своїм ножем розтяв на ній посторонки так шпарко, що в поспіху покалічив свинячі ноги.

- Марш на поліцію! Мусимо тебе покарати як слід! - кричав невмолимий панисько і свинячий освобідник.

Хлоп сидів переляканий, як задеревілий, на возі; він почав було випрошуватися у сердитого паниська, але де тобі, сей ані слухати не хоче! Але хлопова жінка була, видно, догадливіша. Вона зміркувала, як спекатися біди. Поки там її чоловік перемовлявся з неподатливим паном, вона витягла з-за пазухи червону хустину, пошпорталася в ній якусь хвилю, видобула зав’язаних у однім її розі 20 крейцарів (вона, певно, два дні гірко робила і голоду намлілася, поки заробила їх!), втиснула їх неподатливому паниськові в жменю і почала тоді й собі ж просити його разом із чоловіком. Аж тепер неподатливий панисько потроха зм’як і промовив.

- Ну, сим разом ще вам дарую і пущу вас вільно, але пам’ятайте собі се, доки життя вашого!

Під час тої пригоди я зі своїм возом від’їхав був троха наперед, але казав хлопцям затримати віз, бо хотів побачити, який буде конець тої справи. Почекали ми добру хвилю, поки господар зо свинею знов проїхав попри нас. Але порядок на возі був уже тепер зовсім не той, що вперед. Жінка сиділа напереді і поганяла кіньми, а чоловік сидів іззаду і обома руками держав свиню, обнявши її за шию. А свиня, увільнена з посторонків, стояла тепер на возі просто, роззиралася на всі боки, кождої хвилі полохаючися перед кождим новим предметом, кождої хвилі готова до скоку. І недовго тривало, аж ось над’їхала блискуча панська четверня: коні чвалали, дзвоники теленькали, фірман лускав з батога… Свиня перепудилася страшенно, кинулася і вискочила з воза. Господар, що держав звіра за шию, був, очевидно, слабший від него і також вилетів з воза і впав так нещасливо, що розбив собі до крові лице о камінь, а свиня в ноги! Аж мої хлопці посхапувалися з воза, дігнали її і помогли господареві пішки завести її на торговицю. От так-то, друже мій, виглядає у нас свинська конституція!

Але се ще не все.

Пополудні того самого дня вертав я з Тернополя - так завчасу, щоби на ніч заїхати додому. Наближаємося до рогачки, а там усе ще сидить той сердитий пан з блискучим ножем і спокійнісінько пакає собі люльку на довгім цибусі. Повів я очима по передміських полях, аж бач, геть далеко на гостинці йдуть два чоловіки в хлопськім убранні і рівним кроком наближаються до міста.

«Ну, ті, певно, довго служили при війську,- подумав я собі,- і так там твердо навчилися «słoma-siano», [2] що й тепер іще, на старості літ, держать крок і машерують рівно в гліді».

Але коли вони вчинилися до нас троха ближче, побачив я за ними щось чорне, а понад їх головами щось блискуче, ніби довгий, огнистий язичок. То вже не треба було великої премудрості, щоб виміркувати, що се шандар. А коли надійшли ще ближче, то я почув при кождім їх кроці таку тихеньку музику, дзінь-брязь! дзінь-брязь!

«Ага,- подумав я собі,- ось у чім тут штука! Ось чому вони так остро крок тримають і так рівно машерують у гліді! Але чекай-но ти, пане шандаре! Нехай-но ти надійдеш до рогачки! Нехай-но ти з тими бідними, так болюче докупи скованими людьми покажешся на очі сердитому панові з блискучим ножем - там-то ти пізнаєш, як то можна так мучити хрещене сотворіннє!».

І я вже трепещав у душі, щоби сердитий пан при рогачці з надто великого поспіху при розбиванні кайданів, якими сковані були ті нещасні, не покалічив так і їх рук, як покалічив був свинячі лаби. Не менше цікавий був я й на те, як то накинеться сердитий пан на нелюдяного шандаря і як поведе його на поліцію. Але, на моє превелике диво, нічогісінько подібного не сталось. Два сковані чоловіки і шандар спокійнісінько перейшли через рогачку і пройшли попри сердитого пана. А сердитий пан не то щоб остро накинувся на шандаря, але де там! Устав і поклонився йому дуже чемненько, а я з от таким носом поїхав додому. Так от тобі, любий приятелю,- закінчив я свою розмову,- так виглядає хлопська конституція. Хлоп мусить завидувати простій свині.

Бурливі оплески, що зірвалися по тій промові, тривали досить довго. Коли втихли, старий Грицуняк додав:

- Вибачайте, мої любі, я властиво повинен був сказати вам се при точці «причини еміграції», але думаю, що й тепер воно ще не запізно.

І з сими словами він зліз зі стола.

ЧИСТА РАСА

Літом 1895 року проїжджав я залізницею з Будапешта до Галичини. Жара стояла страшенна. Крізь вітворені вікна вагона так і сипався вугляний пил від машини і запирав дух. Ми поспускали стори в купе і їхали мовчки, від часу до часу промочуючи пересохле горло кількома краплями огидного фабричного вина, котре ми на двірці в Будапешті купили за правдиве угорське.

Не дуже далеко від Будапешта до нашого купе (се було купе другої класи) ввійшли два нові пасажири. Один був старший пан, високий, статний, з замашистими шпаковатими вусами і коротко обстриженою, зовсім уже сивою чуприною; проте лице його горіло ще здоровими рум’янцями, а на губах, рум’яних та м’яснистих, знати було невигаслу фізичну силу і енергічну змисловість. Ті самі прикмети чути було і в його голосі - дзвінкім та сильнім, котрого він, очевидно, не привик був притишувати. З усеї зверхньої подоби, з одежі, ніби простої, а все-таки добірної та гарно шитої, видно було, що се заможний сільський дідич із якогось дальшого комітату. Його товариш був молодий, може, 16-літній хлопець, шатен, дуже красивий з лиця, того типу з широкими простолінійними рисами, що у дітей віщує високий ріст, сильний розріст костей і загалом показну зверхню подобу. І молодий хлопець, хоть у нього вус ледве що почав засіватися, був уже ростом мало що менший від старшого пана, в котрім зі схожості рисів зараз можна було пізнати його батька. Очевидно, молодий хлопець був гімназист, що по скінченні курсу пару день пробув десь у знайомих близько Будапешта, а тепер разом з батьком їхав у рідне село, щоби на повній свободі покористуватися вакаційним часом. Се й справді так було,- ми швидко довідалися про се з розмови з обома подорожніми.

Старший пан був дуже живої вдачі, любив говорити, оповідати, жартувати. Поки поїзд стояв на стації, він щохвилі вибігав, то говорив полукричачи до когось крізь вікно вагона, то балакав щось до кондуктора тою мовою, в котрій кожда десята фраза пригадувала мені поламане наше:

- Едь Федь, та не тедь!

А коли поїзд рушив, пан розсівся вигідно в купе, занявши враз зі своїм сином цілу лавку - правда, нас в купе було всього п’ятьох: я, мій товариш-русин і ще якийсь німчик-комівояжер - і розпочав розмову. Зразу пробував по-мадярськи, та, переконавшися, що ніхто з нас, крім нього і його сина, не вміє сеї мови, зачав говорити по-німецьки. Говорив невгаваючи, без поспіху, досить плавно, певним себе і добродушно-протекціональним тоном, поводився з нами дуже чемно, та видно було, що, не розкусивши гаразд, хто ми і якої народності, вдавав перед нами джентльмена на всякий випадок. Ми довідалися від нього, що він потомок старої шляхти угорської, що має значну маєтність десь коло Ніредьгази, що перед кількома роками повдовів і має тільки сього одного сина, що сей син скінчив власне шостий клас гімназіальний, відзначається феноменальними спосібностями і батько бажав би запевнити йому блискучу будущину і т. д. Коли батько почав дуже хвалити спосібності свойого сина, хлопець почервонів, як рожа, і промовив по-німецьки:

- Але ж, татку, псуєш мене! Як можна таке говорити, коли я сам ліпше знаю, що я зовсім не така мудра голова.

- Мовчи, мовчи! Тебе не питають! - добродушно-строго промовив батько. Очі його світилися, видно було, що дуже любив сього хлопця, котрий з лиця, як казав, пригадував йому зовсім його покійну жінку.

Почувши, що сей пан - буду називати його пан З.- живе недалеко Ніредьгази, ми якось мимоволі згадали про голосний тамошній процес задля тісса-еслярського вбійства.

- Ах, не згадуйте про сей огидний процес,- скрикнув пан З. тоном патріотичного обурення.- Ритуальне вбійство! Бійтеся бога! Навіть вірити не хочеться, щоби в цивілізованій Угорщині в XIX віці було можливе щось таке! Се дійсна пляма на нашій історії. Нині щось подібне не могло би статися. Сміло скажу, нема нині в Угорщині чоловіка, котрий би повірив такій байці, як ритуальне вбійство.

- Угорщина поступає наперед,- сентенціонально промовив комівояжер.

- О, ми поступаємо наперед! Прошу тілько пригадати, в яких то річах ми в остатніх часах випередили всю Європу! Стрефовий тариф на залізницях - се ж здобуток цивілізаційний, не правда? І що ж? Ще німці дебатували, чи се можливе діло, а ми взяли запровадили і відразу рішили справу. А наші конфесійні закони! Наші цивільні шлюби!.. Панове, се справа дуже важна! Принципіально важна!

- Для мене ще важніше принципіально,- промовив я,- знати, чи сей поступ доторкається тілько вершків нації, чи обхоплює всі її верстви, аж до споду?

- Всі, всі! - з запалом і не надумуючися скрикнув патріот.- І неможливо інакше. Подумайте, по наших пустах паровий плуг свище. Се ж революція соціальна… мирна, розуміється, мирна!

- Мирна або й не мирна! - втрутив я.- За паровим плугом потяглися й бунти альфельдських рільних робітників. І власне вони спонукали мене до сього питання, бо, признаюся пану, в тих бунтах видно було дуже мало культурності, а багато примітивної дикості.

- Ні, ні, ні! Хибно вас інформовано! - кричав патріот, мало що не затуляючи собі вуха.- Мало культурності в угорських робітників! То хіба ті приблуди, словаки та руснаки,- се справді дич. Але угорські робітники! Господи! Я не соціаліст і не симпатизую з ніякими соціальними теоріями, але, дивлячися на наші робітницькі організації, слухаючи диспут в робітницьких товариствах, я радуюся, мов дитина. Радуюся не чим, а поступом, розвоєм, почуттям зростаючої сили мадярської нації. І не я один! Знаєте, між мадярською шляхтою в тім згляді нема консерватистів. Хто мадярський патріот, той мусить бути поступовцем. Не знаю краю, де би хвиля прогресу так сильно і так нагло захопила цілий народ, як в Угорщині.

Пан З. був би, певно, довго ще співав похвальні пісні угорському поступові, та поїзд зупинився. Ми були на стації в Мішкольці, де поїзд стоїть 15 мінут. Треба було висісти і покріпитися чимсь, то й розмова перервалася на хвилю. Та, висідаючи з вагона разом з паном З., ми побачили на стежці за двірцем купу людей, згорблених, з клунками на плечах, в коротких не то плащах, не то чугах з білого, примітивно тканого овечого сукна і в повстяних капелюхах. Вони спочивали на траві і закусували чорним, як земля, хлібом, лицями обернені до поїзда. Між ними були й жінки, і дівчата, та не чути було веселого гомону, ані сміху, ані пісень. Ціла група робила вражіння якихось полудиких кочовиків, що попали в цивілізований край, де все для них чуже, все страшне і несамовите, все грозить їм загладою. Я добре знав, що се за люди, та вдав із себе наївного і запитав пана З.:

- А се що таке?

- Се? - протягнув пан З., поправляючи цвікера на носі і нібито пильно придивляючися групі.- А, се наші готтентоти. Се ті руснаки, про котрих я вам згадував.

- Невольники? - запитав я найсерйозніше в світі.

- Невольники! - аж скрикнув патріот.- Що ж се ви думаєте, що в Угорщині ще існує невольництво?

- Ну, але їх вигляд, їх прибиті та застрашені фігури… - звинявся я.

- То некультурність, одна некультурність і нічого більше!

- Значить, вони вольні горожани…

- Але ж розуміється!

- Вольної угорської держави,- цідив я далі з притиском на кождім слові.

Пан З. почув шпильку.

- Ту, так. Тілько, бачите, тут одна річ, один гак… Ну, та ми ще поговоримо про се.

Ми були при буфеті. Почалася горлова справа, і поступ Угорщини міг тим часом спокійно йти собі далі. Покріпившися, ми вийшли на перон. До всідання було ще кілька мінут часу, то я хотів ближче придивитися групі своїх земляків, котрих пан З. ласкаво зволив назвати готтентотами. Та, на моє диво, їх уже не було на їх недавнім кочовищі. Куди вони пішли і чому не всідали на поїзд, на котрий, мабуть, чекали? Я не довго мусив оглядатися, щоб їх побачити. Здовж лінії поїзда полем тяглася вузенька та добре втоптана стежка, що вела не до міста, не в село, а геть кудись, далеко-далеко і разом з лінією залізної дороги губилася в просторі. Отсею стежкою повзли мої земляки одно за одним, згорблені та прикурені пилом, повзли звільна, мов довга сіра гусільниця по зеленій басаманистій хусті, повзли під сонячною спекою, несучи свої вбогі клунки. Натуживши трохи зір, я побачив геть-геть перед ними ще одну таку компанію, а з противного боку також стежкою попри лінію залізниці надходила ще одна компанія. Знайшовши одного залізничого слугу, що на мої запитання в різних людських мовах не відповідав стереотиповим мадярським «немтудом», а, відійшовши трохи набік і озираючися, з острахом говорив зо мною по-словацьки, я дізнався від нього, що таких компаній руських гірняків день у день переходять десятки, що всі вони йдуть пішки попри лінію залізниці зі своїх гір аж до Банату, йдуть о сухім хлібі по тижневі, спішать на заробок, на жнива. Залізниці, видно, не мають чим платити, то йдуть, а щоби трафити до Банату, держаться лінії залізної дороги.

Я хотів було відшукати пана З., щоби поділитися з ним сими відомостями про угорських готтентотів і про розширення цивілізації у всіх верствах угорської людності, коли, втім, роздалося друге дзвонення, а рівночасно на пероні зчинився якийсь галас, шум, крик, мов у коршмі. Я поспішив туди і побачив, як портьє держав за ковнір старого, сивобородого і пейсатого жида і силкувався втягти його до будинку стаційного, а жид руками й ногами боронився, тріпався, вайкав і кричав, мов мала дитина. Портьє булькотів щось грізно по-мадярськи, жид відповідав своїм жаргоном, публіка тислася довкола, одні балакали, другі кричали, треті сміялися. Не розуміючи мадярської мови, я стояв мов на турецькім казанні і не знав, о що ходить, коли, втім, обік портьє і старого жида мов із землі виросла могуча стать пана З. Він щось остро сказав до портьє, і сей зараз пустив жида; потім пан З. обернувся до жида і щось сказав до нього по-мадярськи, та сей тільки головою захитав і з виразом розпуки провів рукою по горлу, немовляв: «Ріжте мене, а не розумію».

- Куди їдете, старий? - запитав пан З. по-німецьки.

- До Кіш Сольви, пане графе, до Кіш Сольви! - залебедів жид.- Мушу там бути нині, син мені слабий, пише, щоб конче приїхав.

- Мусите бути, а не маєте грошей на дорогу? - питав пан З.

- Як не маю? - скрикнув жид.- Маю на половину третьої класи.

- Сього мало.

- Як то мало? Я бідний жид, відки я можу платити більше? Гляньте, пане графе, у мене є свідоцтво вбожества, тут у Мішкольці виставлене від жидівської громади. Мені казали, що з таким свідоцтвом мене приймуть на півціни.

- Колись приймали, а тепер ні,- мовив пан З.

- Як то ні? Gott gerechter! [3] Чому ні? Адже я тепер ще бідніший, ніж давніше був. А в Кіш Сольві я конче мушу бути! Ай вай, ай вай!

- Мої панство, складка на сього бідного чоловіка! - крикнув пан З. і зняв капелюх. Пора була коротка, треба було сідати. Кільканадцять пасажирів другої класи кинуло по 10, по 20 центів, пан З. додав ще дещо від себе і висипав гроші в жменю портьє, наказавши йому щось по-мадярськи. А сам узяв жида за руку і попровадив його з собою до вагона.

- Ну, що зо мною буде? - запитував жид, опираючися, немов не вірячи тому, що сталося на його очах.

- Ходи, ходи зо мною! - мовив пан З., тягнучи його з собою.

- Але у мене білета нема! - сперечався жид.

- Зараз буде білет! Ходи, не бійся!

- Але ж се друга класа? - кричав з перестрахом жид.- Чого я піду до другої класи?

- Ходи зо мною, ходи! - добродушно підганяв його пан З. і силоміць втягнув його за собою до нашого вагона і до того самого купе, де ми сиділи. Жид увійшов трохи заклопотаний, несучи під пахою якийсь брудний та смердючий мішок, котрий хотів покласти під софку, та, переконавшися, що не можна, пробував покласти в кут на софку, та зараз же зміркував, що й там не можна, і з трудом, при помочі панича З., вгородив його на поличку над своєю головою. Не знаю, чи від нього самого, чи від пакунка, купе зараз наповнилося тим властивим «расовим» запахом, так добре знайомим кождому, хто хоч раз в житті їхав третьою класою галицької залізниці в нешабасовий день.

Пан З., здавалось, не чув сього всього. Він був дуже рад, уважав старого жида за свойого спеціального гостя, тож заскакував коло нього, старався посадити його вигідно, а опісля усів сам коло нього, та так, щоб не доторкатися до його засмальцьованого лапсердака, і почав розпитувати його про сина, про жінку, про других дітей, про його заняття, про зарібки - і усе з такою цікавістю, немовби бажав одержати від старого бог зна які важні відомості. А з відповідів старого показалося, що жид був собі звичайний жид, держав коршму у Верецьких, доховався там цілої копиці дітей та, оженивши наймолодшого сина до Скотарського, покинув коршму і в спілці зі своїм остатнім сватом узявся торгувати льоном, прядивом та хлопськими полотнами. Отсей торг запровадив його чогось до Мішкольця, де він пробув кілька неділь, та отсе вертає додому, бо, кажуть, син слабий. Пан З. з великим заняттям розпитував про того сина, просив старого, щоб описав його вигляд, щоб порівняв його з його власним сином, котрого представив жидові по всій формі. Аж коли таким способом вичерпався запас розмови, тим більше, що старий жид, не призвичаєний до того, щоб пани так з ним розмовляли, відповідав якось нерадо, путався і зупинявся та позирав на пана З. спідлоба, немов не знаючи, чи він направду такий добрий, чи тільки кпить з нього,- пан З., обертаючися до нас, сказав:

- Люблю, страх люблю таких людей!

- Що ж в них так дуже любого? - запитав я.

- Їх расовість! Гляньте на сього старого! Адже ж се, так сказати, екземпляр! Скажіть, чи не так мусили виглядати ті жиди, що перед двома тисячами літ молилися в Соломоновім храмі?

- Певно, що не так. Я би сказав: хіба так мусили виглядати жиди в середньовікових геттах.

- А хоч би! А хоч би! Хіба ж се також не є частина історії?

- Певно, що так. Але отсей екземпляр, як ви кажете, се ж не з музею екземпляр. Се, певно, також буде угорський горожанин!

- Розумію, розумію, о що вам ходить! - живо підхопив пан З.- Ваша правда, є дещо нашої вини, що при величезнім поступі Угорщини на кождім полі у нас не перевелися ще й такі горожани, як отсей, і такі, як он ті! - І він показав рукою на нову купу русинів, що звільна, змученими кроками тяглися стежкою обік залізниці на полуднє.

- Особливо сим,- він показав на жида,- ми не раз робили кривду, та тепер пора перестати. Тепер ми їх признали нашими братами, рівними собі, і побачите, що швидко ми будемо мати з них… А!

Мимовільний окрик, який вирвався з його грудей, перервав його віщу промову. Він обернувся до жида. Сей, бачачи, що пан відвернув від нього свою увагу, почувся трохи свобіднішим і за найліпший вихід із сеї ситуації признав закурити люльку. Він видобув із свойого мішка велику дерев’яну орендарську люльку в мосяжній окові, витягнув великий засмальцьований капшук і, наклавши до люльки якогось чорного тютюну, закурив. Власне запах сього тютюну, котрого пан З. страшенно не любив, витиснув із його горла такий окрик і змусив його перервати розмову.

- Ах, ви курите? - любісінько всміхаючись, обернувся він до жида.- Прошу закурити отсе!

І він з бокової кишені виняв срібний портсигар і подав жидові сигаро.

- A fejner Cuba! [4] - промовив жид, оглянувши сигаро оком знавця.- Danke, Herr Graf! [5]

І, преспокійно ховаючи панське сигаро до кишені, сказав:

- Завезу се мойому синові.

- Але закуріть собі й ви! - благав пан З.- Ось вам іще одно. Я дуже хочу, щоб ви закурили собі моє сигаро.

- Danke, Herr Graf,- повторив жид, ховаючи й друге сигаро до кишені.- Куди вже мені, старому! Я вже от хіба свою люлечку…

І він спокійнісінько почав пакати люльку, пускаючи з неї клуби синявого гризького диму просто в лице пана З. Сей стояв якийсь час ні в сих ні в тих, душачись від диму та гризучи вус, а далі так само спокійно вирвав жидові люльку з зубів і кинув її через вікно вагона. Жид аж скрикнув зо страху; його стереотипове «ай вай» само собою вирвалося йому з горла. Та, бачачи, що се його добродій позволив собі з ним так зажартувати, він засміявся якось крізь сльози і пролепотів, очевидно не розуміючи добре, що сталося:

- Herr Graf! Я старий чоловік… Бідний чоловік… Я з паном графом не можу сперечатися… Люлька коштувала мені два ринські… три ринські, на мою душу, три ринські!

Пан З., всміхаючися, виняв три ринські і дав їх жидові, котрий, урадований таким несподіваним щастям, конче силувався поцілувати його в руку, а коли пан З. до сього не допустив, він несподівано вхопив руку панича і поцілував її.

- Herr Graf! Позвольте! - лебедів він.- Sie sind a feiner Mann, a edler Mann! [6] Ви не хочете кривди старого жида.

- А на другий раз, коли тобі дають сигаро і кажуть курити, то кури,- не то добродушно, не то люто промовив пан З.- Властиво тебе самого треба було так викинути, як твою люльку, розумієш?

Жид аж тепер зрозумів, що поступок пана графа не був простим дитинячим жартом, що пан був лютий і тільки здержував себе при чужих людях. Зрозумівши се, жид аж затрусився, поблід мов полотно, хотів, мабуть, ще щось говорити, та в горлі його не стало голосу, а тільки посинілі губи рушалися та звільна потрясалася сива, згори пожовкла від тютюнового диму борода. Він сів у куточку купе, скулився якось удвоє, і зовсім замовк. Ще якийсь час він заляканими очима водив по купе, але той вимушений спокій, жара і сперте повітря, мірний рух вагона і туркіт коліс швидко вколисали його до сну. Він кілька разів кицнув головою наперед, а далі заснув, зовсім відкинувши голову на бокову подушку софки. Пан З. не звертав уже на нього уваги, тільки панич, побачивши старого в такій незвичайній позі, швидко видобув оловець і невеличку рисункову мапку і почав відрисовувати його голову з наставленою догори бородою і витягненою, мов під заріз, шиєю. Пан З. тим часом провадив далі розмову.

- Расовий чоловік, нема що казати,- говорив він, киваючи головою в сторону жида.- Чудово проявляється вся вдача його раси в кождім його поступку, в кождім слові. Та що з того? Ся раса пережила вже своє. То стара, зужита, проржавіла раса… Є в ній зароди цивілізаційні, та нема того розмаху, тої сили росту, що в нашій, мадярській. А се найважніше. Широкий розмах, енергія! Прошу поглянути на он тих дикарів.- Поперед вікна вагона знов мигнула компанія русинів, мов ключ сірих журавлів у лету на південь.- Тут один позирк вистарчить, щоби зрозуміти, що се знов інша раса, дика, неспосібна до цивілізації, вимираюча, мов американські індіани при зближенні європейців. До тих руснаків ніякий поступ не доходить, їх ніякий розвій не доторкається, над ними страчена всяка культурна робота. Вони мусять вигинути, та й годі.

Він сказав се так рішуче, безапеляційно, що я й не думав сперечатися з ним. Він мусив се знати, а я не знав.

- Я не знаю,- говорив далі пан З. з добродушно-погордливим усміхом,- там, за Карпатами, говорять і думають, що ми мадяризуємо руснаків. Се не брехня, се дурниця! Мадяризувати - се значило би асимілювати їх, мішатися з ними. Господи, та се ж був би найтяжчий злочин, поповнений на мадярській нації, на чистоті її раси. Мішатися з тим безхарактерним, індолентним, некультурним народом - се ж підкопування нашої власної будущини. Хіба найтяжчий ворог мадярської нації міг би зробити щось такого. Ні, пане, ми не думаємо їх мадяризувати. Ми поклали їх на етаті вимирання. Наша цивілізація обставила їх кордоном, котрий раз у раз стіснюється, поки саме їх існування не станеться історичним спомином. Руснацькі комітати - се наша «Індіен резервешен», [7] і вона так само з кождим роком зменшується, як і в Америці.

- А піонери цивілізації, ті, що стіснюють кордон, се отті! - сказав я, і собі ж кивком голови показуючи на сплячого жида, що почав проразливо хропіти.

- Хто там стіснює, той стіснює,- здвигнувши плечима, мовив пан З.- Вони нікому не можуть опертися. Чим швидше вигинуть, тим швидше Угорщина буде могла йти наперед.

- Дивна річ,- вмішався до розмови комівояжер.- Здається, і у них чиста раса, а проте…

- Де там чиста раса! - аж скрикнув пан З.- То-то власне, що не чиста! То мішанина з самих найнужденніших рас, із слов’ян, румунів, циганів і мара знає з чого. Чиста раса, пане, в крові грає, як у расового коня. Ех, побачити б вам мойого Яноша! Отсе расовий мадяр! Чудо не чоловік. Проживеш день в його товаристві, глядиш на нього збоку, то попросту так тебе щось підносить, душа в тобі росте, кріпшає віра в велику будущину нації, що може видавати такі одиниці.

Пан З. довго ще і красномовно величав свойого Яноша, обертаючися то до мойого мовчазливого товариша, то до німця-комівояжера, що за кождим його словом аж скрикував, дивуючись, та раз по раз висказував бажання пізнати ближче такого чудового чоловіка. Я тим часом присівся до панича, котрий з встидливим, мов у панночки, усміхом показав мені свій рисунок, а коли я похвалив його, розпочав зо мною півголосом розмову про свого татка, котрого дуже любив, про помершу маму, про котру досі не міг згадати без сліз, про своє село, про вакаційні приємності. Говорив попросту, щиро; з його слів, як і з лиця, виднілася чиста, не зіпсована ще душа, віяло щось таке добре та симпатичне, що я мимоволі стиснув горячо його руку, коли він, визираючи крізь вікно і побачивши нову громадку вандруючих русинів, зітхнув і півголосом промовив:

- Бідні люди! А як тяжко вони борються за своє життя. Добре то таткові, їдучи другою класою, засуджувати їх на вимирання. Але як-то діється їм, коли вони отак у спеку йдуть пішки десятки миль, а поперед їх очима мигає і гуркотить поїзд за поїздом!

Я витріщив очі і видивився на молодого хлопця, та він, стискаючи мою руку не менше щиро, як я стиснув його, промовив:

- Не дивуйтеся, що таке говорю. Я дещо думав і читав. У нас у гімназії є кружок троха вільнодумніших хлопців. Ми сходимося, читаємо, дебатуємо. Та, знаєте, ми мусимо з тим критися, не так перед професорами, як перед нашими товаришами. Більшість нашої молодежі, особливо з заможніших верстов, се така гниль, така гниль!..

Очі хлопця наливалися блиском при тих словах, лице рум’яніло. Я готов був цілувати його. Та, проте, я звернув розмову на іншу тему.

- Скажіть мені, хто се такий той Янош, котрого ваш татко так горячо вихваляє?

- Ах, се татків лакей,- промовив панич.- Татко дуже його любить, у всім йому вірить, але я якось не можу до нього прив’язатися. Признатися вам, навіть боюсь його. Такий у нього якийсь вид, мов у тої кусливої собаки, що лащиться, на животі повзає, але так і чуєш, що вона може загарчати і кинутись на тебе.

Я не буду повторяти всіх розмов, які йшли в купе, поки ми їхали. Вже геть вечоріло. Скорість поїзда зовсім якось не відповідала тим пересадним словам про надзвичайний прогрес Угорщини, якими раз у раз захлипувався пан З. Хоч се був поїзд особовий, одначе він повз якось так мляво по безмірних рівнісіньких рівнинах, на маленьких стаціях стояв не раз так довго, що не встид би й нашим варварським галицьким локалькам. З паном З. нам треба було їхати до Саторалія-Уйгелі, а відси він пересідав на Альфельдську залізницю, що йде до Ніредьгази, а не доїздячи до сього міста, мав висісти на одній невеличкій стації і тільки журився, що воно буде, як на стації не буде де підночувати. Місточко від стації далеко, фіакрів нема, а його власні коні, певно, не виїдуть, бо, виїжджаючи з дому, він не сказав, коли верне. Правда, сьогодні він вислав телеграму, та з малої стації ледве щоб вислали її на час до його села; певнісінько, телеграма прийде рівночасно з ним самим або й ще пізніше.

Загалом під ніч пан З. робився якийсь неспокійний, мов чогось ждав або чого лякався. На кождій стації він вибігав на платформу вагона або, коли був час, то біг і до двірця. Де-не-де попадалися якісь знайомі: він вітався з ними, перекидався кількома словами і уривав розмову, немов якась думка бентежила його і гнала наперед. Зате в купе під час їзди він мовчав і навіть пробував дрімати, хоч, очевидячки, силував себе жмурити очі і сидіти недвижно, а по якійсь хвилі знов схапувався. Син балакав до нього, оповідав щось по-мадярськи; пан З. слухав його, всміхався, та й тут видно було, що силується цікавитися синовими словами, а якийсь непереможний неспокій гризе його в душі.

Вже була десята година. Ми наближалися до Саторалія-Уйгелі, коли, втім, на маленькій стації, саме перед тим містом, пан З., вибігши на перон двірця, нараз почав когось голосно вітати, обіймати і щось з ним живо говорити. Панич, що лишився був у купе і відти глядів на перон, зараз пізнав, хто се.

- Боже, се наш Янош! - скрикнув він.- А він що тут робить?

Я був цікавий побачити сього вихваленого мадяра чистої раси, та на пероні, де стояв пан З. з Яношем, було вже досить темно. Одначе мені не довго прийшлося ждати: за кілька хвиль пан З., пхаючи Яноша наперед себе, явився в купе засапаний, розрадуваний.

- Представ собі, Лайош,- кричав пан З. по-німецьки до свойого сина (тільки тепер я дізнався, що молодому З. на ім’я Лайош),- виходжу на стацію і кого там застаю? Нашого Яноша! Отсе, панове, той Янош, про котрого ми говорили,- мовив пан З., обертаючися до нас.

Поки панич вітався з Яношем,- не надто сердечно, та все-таки чемно,- ми мали нагоду придивитися йому ближче. Се був хлопиця величезного росту, плечі, як двері, руки, як лопати, правдивий колос. Волосся чорне, як смола, чорні очі й білі, як чеснок, зуби, котрі він, усміхаючись, показував майже всі, надавали його фізіономії якийсь вираз дикості й жорстокості, котрого не міг злагодити той усміх, похожий на усміх негра. Постать його справді видавалася типовою, але далеко більше циганською, ніж мадярською. Тільки чорні вуси, загострені, мов два шила, і підкручені вгору, і мадярський національний стрій чинили його подібним до мадяра.

- Ну, бачите, панове, що значить чиста раса! - кричав пан З. до нас, коли поїзд рушив.- Чи інший слуга, не расовий мадяр, міг би на щось подібного здобутися? Зустрічаю Яноша на пероні на такій стації, де ніколи його не надіявся. «Янош,- питаю,- а ти що тут робиш?» - «На вас чекаю».- «На мене? Та тут?» - «Виїхав з повозом до стації, лишив там повіз з візником, а сам поїхав напротив вас до Саторалія-Уйгелі, а не заставши вас там, прийшов вечором аж сюди пішки». Чуєте? Пішки прийшов! «Як же ти знав, що я їду?» - «Як знав? Серце чуло. Так тужно на душі зробилося, мов раз у раз хтось шептав: «Янош, їдь! Янош, їдь! Сьогодні пан приїде!» Се його власні слова! І то слуга, лакей! Де є в світі такий слуга? Хто, крім родовитого, расового мадяра, може бути таким слугою?

Янош під час того виливу панських слів стояв мов стовп коло дверей купе і не зводив очей з уст пана З. Очевидно було, що слів його, говорених по-німецьки, він не розумів ані в зуб, а тільки якимсь механічним способом копіював на своїм лиці кождий вираз, чи то сміх, здивування, чи поважний настрій, який бачив на лиці свого пана. І все те чинилося у нього так природно, так само собою, що неможливо було й подумати про якусь комедію.

- То пан Янош не вміє по-німецьки? - запитав комівояжер, звернений напів до Яноша, а напів до пана З. Янош навіть не зирнув на нього і не зводив ока зі свого пана.

- Ані словечка не вміє! - промовив пан З.- Та куди йому! Виріс на пустах, пасучи коні! Ще перед двома роками був, можна сказати, дикун, дитя природи, а нині в жаднім салоні не повстидається, пісні складає, на гітарі грає. Пане, то феноменальний чоловік! А вірний мені,- ну, самі бачите, душею прочув мій приїзд. Ні, тільки мадярська нація плодить таких людей, а маючи таких людей, вона може надіятися великої будущини!

Ми були в Саторалія-Уйгелі. Поїзд зупинився. Пан З., попрощавшися з нами, побіг купувати білети для дальшої дороги; Лайош, ще раз стиснувши мою руку, поспішив за батьком; Янош лишився на хвилю, забираючи своїми величезними руками їх пакунки. Коли його пани вийшли з вагона, він усміхнувся своїм широким, людоїдським усміхом і, звільна цідячи слово по слову, з мадярським виговором, сказав:

- Guter Herr! Majnt, Janos versteht nix dajtsch, und Janos versteht olles. Gute Nocht, Herren! [8]

Мене щось мов у серце шпигнуло від тих слів, мороз пробіг поза спиною. Сам не знаю, як і пощо я схопився, щоб бігти за паном З. і остерегти його. Та вже на платформі вагона я роздумав. Перед чим буду його остерігати? Що йому скажу? Що його Янош розуміє по-німецьки? Ну, і що з того? Хіба се гріх або встид? Я не йшов на дворець, і поїзд наш швидко рушив з місця. На другий день рано я вже був у Львові.

Я не належу до пильних читачів «Pester Lloyd», одинокої угорської газети, яку частіше можна побачити у Львові, та часом беру її до рук. Так було і в кілька день по моїм приїзді. В наголовку одної статті я побачив назву, зовсім тотожну з назвою мойого знайомого з поїзда, котрого я назвав паном З. Я зирнув ще раз і остовпів і в тім остовпінні, не сідаючи, прочитав усю статтю. Се був детальний опис страшної події. Пана З. і його сина замордовано. Тіла їх найшли страшно покалічені. Обставина, що завірений панський лакей Янош день перед тим з візником і конюхом виїхали були насупротив пана, котрий з сином-учеником мав приїхати з Будапешта, і що ті три слуги разом з бричкою пропали безвісті, відразу напровадила на слід убійців. Перешукано панський двір, і показалося, що гроші, цінні папери, срібні й золоті речі, навіть різні документи - все забрано, все пропало. І рабунок, і вбійство сповнені були незвичайно зручно. Нема сумніву, що лакей Янош був перебраним ватажком розбійницької шайки і пішов на службу до пана З. навмисне в тій цілі, щоби з часом загарбати його маєток. Візник і конюх, недавно приняті до служби, так само, як і Янош,- невідомого походження. Помимо старанних пошукувань, не вдалося властям натрафити на слід злочинців. Тільки в Ніредьгазі віднайдено бричку і коні пана З.

Нема то, як чиста мадярська раса!

ЗВІРЯЧИЙ БЮДЖЕТ

Не за горами, не за Бескидами, а таки в нашім краю був колись великий та могучий цар, що звався Лев, а на прозвище Ситий-їсти-не-хоче. Добрий то цар був і справедливий; ніхто на нього ніколи не жалувався, а як часом хто хотів пожалуватися, то звичайно ще й не оглянувся, аж уже був небіжчик і спочивав у царських зубах. А був він царем над усією звіриною, над усею птицею, і всі його слухали.

А треба вам знати, що в звірячім царстві була вже віддавна така конституція: необмеженої власті ніхто не мав, а кождий їв тільки того, кого міг уловити, задушити і обдерти зі шкіри. Перед царем усі були рівноправні; він найсильніший і мав право кождого зловити, задушити, обдерти і з’їсти. Під його рукою були поменші губернатори, як-от медведі, вовки, а із них кождий мав таке саме право над меншими від себе.

Чи довго, чи коротко жили звірі під такою конституцією, сього вам уже не скажу. Досить, що настав такий час, коли вона їм остогидла гірше хріну, і вони сказали до царя Льва:

- Найясніший монархо, скасуй ти тоту собачу конституцію! Коли рівноправність, то нехай уже буде рівноправність. Ти цар, і всі ми хочемо бути під твоєю рукою. Ти у нас один - їж кого хочеш, дери кого хочеш,- твоя воля. Але коли кождий із твоїх губернаторів схоче мати таке саме право і скаже, що й він рівноправний, що він «szlachcić na zagrodzié, równy wojewodzie», [9] то нам, дрібноті,- вівцям, курам та зайцям, попросту дихати не можна. Таке приходить, що або гинь, або смерть твоя!

Послухав цар Лев тої мови, а що сам був ситий і добродушний, то й каже:

- Що ж, мої вірні піддані, правда ваша! Сам бачу, що вам ні в кут ні в двері, коли кождий вовк і кождий шуліка схоче над вами збиткуватися. Буде, дітоньки, по-вашому. Теперішню конституцію скасую, коли вам допекла, і видам нову, таку, що всі ви будете рівні перед правом, а право - то тілько я один. Я один, дітоньки, буду мати до вас право, а решта всі нехай сидять тихо і смирно, і нехай у цілім царстві буде божий супокій! Ніхто не сміє інших нападати, ані мордувати, ані кривдити, а хто би поважився на таке злодійство, то ви тілько спішіть до мене зі скаргою, а я покараю злодія по всій строгості права!

Велико врадувалися всі звірі, почувши таке ласкаве слово від свого царя, і розійшлися по домах. Аж справді, ні стій ні пожди, цар велів по всьому царству трубити і бубнити, щоби ніхто не смів другого мордувати, дерти і їсти і щоби по всьому царству був божий супокій.

Гай, гай, як почули про ту нову конституцію медведі, вовки і всякі інші драпіжники! От варто було побачити, який переполох між ними вчинився. Не приведи господи! Такого рику та трублення наробили по всіх дебрях, та гаврах, та печерах!.. А далі як знюхались та й гала-драла всі побігли до царя. Обступили його столицю, що тая чорна хмара, і такого гармидеру наробили, що Лев не знав, який у нього день і де його голова. А найбільше ті вовчиці, так і заводили: «А що ж наші діточки будуть їсти? Наші бідні вовченяточка чим прогодуємо? Траву будуть пасти? Кору з дерев гризти? Ще якби були ми, надіючись біди тяжкої, хоч капусти понаквашували! Та й то, що варта пісна капуста без солонини! Ой-ой-ой, го-ло-о-овонько наша бідна, недо-о-о-оленько наша несосвітенна!».

Слухав, слухав цар Лев того крику і заводу, а далі як не розлютується, як не кламцне зубами, як не махне хвостом та не рикне своїм здоровенним голосом, то всі звірі трохи зі страху на місці не попадали. Тихо стало так, що хоч мак сій. А Лев до них:

- Мовчіть мені, погані бунтівники! Хто ще раз обізветься, той живий з місця не рушиться. А що то ви собі думаєте? За кого ви мене маєте? Хіба я не всім звірам цар? Чи я тілько овечий опікун, козячий приятель, телячий прихильник, курячий батько? Хіба ви всі, медведі, вовки, тигри, орли та яструби, не є такі самі або й ще ліпші мої піддані і діти, як тамті? Чи ви гадаєте, що я на те конституцію видав, щоб ви з голоду дохли, а тамта голота щоби без перешкоди множилася? Дурень, хто так думає!

Всі драпіжники аж легше відітхнули, почувши таку царську мову. Дух у них уступив, хоч і не знали ще, як властиво цар міркує з тою конституцією поступити, щоб і вовки були ситі, і кози цілі. А Лев так далі мовив:

- Слухайте ж, яка моя воля! Перший артикул нової конституції каже: «Всі звірі рівні перед правом, а право - то цар». Отже, віднині я видаю таке право: всі губернаторства касуються, і ви всі маєте бути при мні, будете становити мій двір, мою прибічну сторожу і мою армію. А прочі звірі мають достарчати для мене і для мого двора поживи. Уложимо бюджет, кілько для всіх вас, для ваших родин потрібно на день стравунку, передамо той бюджет звірячій раді, вона ухвалить, і тоді всі ви будете жити собі, як у бога за дверми, і побачите, що при новій конституції живеться далеко ліпше, ніж без неї. Бо коли давніше ви нібито мали право хапати і їсти всякого, кого тільки подужаєте, то все-таки ви мусили бігати, засідатися, ловити, не раз боротися і мучитися, не раз і голоду намлітися. А тепер усьому тому конець. Ми ухвалене розложимо на поодинокі громади, і вони мусять нам самі все знести і достарчити, так що кождий тільки бери і їж готове. Знаєте тепер, що значить нова конституція?

Драпіжники трохи зо шкіри не повискакували з радості, почувши таке мудре вияснення нової конституції. «Справді,- подумав собі всякий,- коли звіряча рада ухвалить наш бюджет, то тоді всякий скаже: «Що ж, самі ухвалили, самі того хочете, то й давайте добровільно». А вже цар на те й є царем, аби звіряча рада ухвалила все те, чого йому треба і чого він зажадає».

І всі почали підскакувати з радості, як хто міг найвище, і вити, і ревти, і пищати, і кричати всіми голосами: Слава, слава, слава нашому мудрому цареві!» А далі, побравшися за передні руки, давай виводити перед царським престолом величний національний танець, а хор щонайдобірніших співаків затягнув на двадцять чотири голоси преславну пісню:

Многая-гая-гая,

Многая-гая-гая

Літа-та-та-та-та-та-та,

Літа-та-та-та-та-та-та,

Многая літа!

Не треба вам і доповідати того, що все й справді сталося так, як казав Лев. Медведі, вовки, рисі, шуліки, орли і всякі звірячі драпіжники дуже докладно пообраховували собі, кілько їм і всьому їх родові і приплодові потрібно на рік страви. З тих обрахунків цар звелів своїм міністрам уложити бюджет, скликав велику звірячу раду з усеї держави і сказав:

- Ну, дітоньки, маєте славити бога, нову конституцію. Що ж, до вподоби вам вона?

- До вподоби, ваше царське величество! - закричали всі звірі.

- Добре, дітоньки! Дуже мене се тішить. Тепер же вважайте, що вам скажу. Усі ви обов’язані пильнувати її, як ока в голові, і в разі потреби все, але то все, що маєте, навіть життя своє, посвятити для неї!

- Кождої хвилі готові ми се зробити! - закричали в патріотичнім одушевленні осли, воли, барани і інші звірі.

- Дуже мене тішить ваш патріотизм,- сказав Лев.- Вірте, що я вмію його цінити. Конституція, котру я дав вам і котра повік-віка становити буде славу мого правління, дорога мені так само, як і вам. Щоби стерегти її, зберігати як найвищу святощ і боронити против усякого нарушення внішнього і внутрішнього, я не тілько готов сам трудитись день і ніч, не жаліючи поту й крові, але надто установив постійну сторожу, під котрої охороною кождий з вас, навіть найслабший, може супокійно спати.

- Дай тобі, боже, много літ прожити, наш мудрий і милостивий царю! - крикнули всі звірі, хоч уже не так радісно, як першим разом. А цар говорив далі:

- Ось вам обрахунок. На удержання моє і моєї сторожі маєте давати добровільно те, що тут прописано, а я за те ручу вам, що в цілім краю по віки-вічні панувати буде божий супокій.

Слуги роздали всім звірячим послам друкований рахунок. Заглянули посли в той рахунок, і аж мороз пішов у кождого поза плечима. Але що вже було робити! Бодай чоловік має чорне на білім, що, коли і кому має дати, і знає, що більше від нього не зажадають.

- Секретарю,- сказав Лев,- відчитай бюджет, може, хто схоче в тій справі голос забрати!

Тоді піднявся один старенький Осел і сказав:

- Вношу, аби увільнити пана секретаря від читання. Всі ми прочитали той бюджет і знаємо відразу, що без бюджету не можна. Всі ми віримо свойому цареві і готові для нього на все. Для того вношу, аби рада ухвалила сей бюджет без дискусії, відразу. Хто є за тим, нехай встане з місця.

Всі встали. Бюджет був принятий. Від того часу в звірячім царстві запанував правдивий божий супокій.

ОПОЗИЦІЯ

(Казка)

Була собі раз Опозиція, та така остра, що не дай господи. Годі було до неї доступити, хоч ти сказися. І не то щоби кусала або хоч гарчала, а м’явкала, та так вам голосно, що як м’явкне в Відні, то чути аж у Львові, а як зам’явчить у Львові, то чути аж у Куликові та в Великих Очах. Ну, а звісно, що великі пани не люблять м’явкання ще гірше, ніж лев когутячого кукурікання. А надто ще наша Опозиція в своїм м’явканні була доволі монотонна, бо вміла тільки дві модуляції: «Кдивда нам!» і «Дівнопдавність!» Не вміла небіжечка «ірци» виговорювати.

Що вже великі пани шукали різних способів, щоб її підійти, укоськати та приручити, так де тобі! І з руки їсть, і гладити дається, а скоро що до чого - м’явчить так, що аж крізь вуха прохапується. Ось вони підіслали до неї самого найстаршого міністра. Взяв той у припіл трохи вівса, а в жменю шматок хліба та й наближається до Опозиції обережно, мов до брикливої шкапи, та все: «Косю! косю! косю!»

Опозиція стоїть, нюхає, облизується, одним словом - орієнтується. Осмілений тим міністр наблизився, ткнув їй під ніс хліб - схрупала; дав їй вівса - зацукалась та як не м’явкне: «Дівнопдавність!»

Міністр аж уші й очі затулив та ногами задріботів.

- Але ж, кохана Опозиційко! - сказав він, коли м’явкіт утих.- Чого ти хочеш? Чому ти мені життя затроюєш?

- Кдивда нам! - м’явкнула Опозиція, що аж у Великих Очах почули.

Хоч у тім слові «ірци» було перекалічене, але міністр не любив сього слова гірш чемериці і, не чекаючи на дальшу розмову, втік щодуху. А Опозиція стоїть далі, нюхає, обнизується,- одним словом, орієнтується.

Бачать пани, що вівсом їй кінця не доїдуть, посилають до неї шефа секційного. Набрав він повні кишені вати, бандажів, діахилю та й іде, перебравшися за старого знахаря.

- Бідна, бідна, бідна! - приговорює він.- На, моя маленька, на, на, на! Тебе животик болить, га?

- Дівнопдавність! - м’явкнула Опозиція що було духу.

Але шеф секційний, хоч також дуже не любив сього м’явкання, та був чоловік мудрий, бувалий. П’ятнадцять міністрів у своїм бюрі перетривав, пройшов огонь абсолютизму, воду федералізму і мідяні труби централізму і був кований остро на всі чотири копита. Отже, він, ідучи на розмову з такою лютою Опозицією, поступив собі дуже розумно, позатикав вуха ватою.

- Ну, ну, ну,- мимрив він, махаючи рукою,- вспокійся, моя бідненька! вспокійся! Я вже виджу, що тебе животик болить. На, я тобі отсеї рицинки ложечку завдам, а потому тобі теплий кминковий окладець приложимо, а потому тебе гарненько в постіль положимо, пеленочками обів’ємо, повивачиком обкрутимо, та й спи собі. Бо ти ще у нас маленька, не річ тобі звихнутися або оченята собі видряпати.

- Кдивда нам! Кдивда нам! Кдивда нам! - м’явчить Опозиція, мало не надсядеться.

- Та яка ж тобі, рибонько, кривда? Клиїку тобі не дали? Чи, може, пипка не чиста? Чого тобі треба, скажи!

- Дівнопдавність!

- Ей, заладила ти, серденько, все одно та й одно. Та й ще якесь таке паскудне слово вивчила, що я й чути його не можу. Ти по-людськи говори. Чи дати тобі хлібця, чи вівсика, чи кашки, чи молочка?

- Дівнопдавність! - м’явчить Опозиція.

- Ну, та й дубова ж у тебе голова, моє серденько! Невже ж ти того не розумієш, що рівноправності ніякої я дати не можу? Що міг, то дав, маєш рівноправність на папері, та що тобі з неї? Моє діло - фабрикація бандажів і пластрів. Ну, кажи, де тобі приложити?

- Кдивда нам! - репетує Опозиція, мов і не чує слів розумного знахаря. Олютився вкінці старий, плюнув та й пішов.

- Тьфу! - сказав він, відходячи.- Якась скажена скотина! Нехай з тобою той говорить, що болотом трясе! Щезай, помано, дай мені чисту годину!

А Опозиція, мов не знати яке велике діло зробила, стоїть собі, нюхає, облизується,- одним словом, орієнтується.

Ще пани не стратили надії, посилають до неї Перемісника і кажуть йому почати з острішої бочки. Перемісник був чоловік енергічний та резолютний та й каже:

- Не бійтеся! Вже як я їй кінця не доїду, то їй і чорт лисий нічого не зробить. Але я маю в бозі надію, що як їй дам понюхати своїх крапель, то перестане м’явкати, а так вам буде коло ніг лащитися, що аж їй будуть із шерсті іскри скакати.

- Ну, ну,- кажуть пани,- коли ти сеї штуки докажеш, то ми тебе з Перемісника таки цілим Місником зробимо.

- Добре! Беру вас за слово! - сказав Перемісник і, весело підсвистуючи, вибрався в дорогу. Та не дурний він сам перший іти до Опозиції. Послухайте лишень, яку він штуку вдрав.

Стоїть собі наша Опозиція, роззирається, нюхає, облизується, орієнтується собі гарненько, аж тут глядить - іде Кішка, ліберальний-преліберальний! Прийшов та й першим ділом бух - їй хрест трираменний із церкви скинув.

- Кдивда нам! - м’явкнула Опозиція.

- Мало вам? - каже Кішка та й шасть - Опозиції до церкви жандарма післав, щоби пильнував, чи добре попи службу правлять, чи, може, замість «Прийдіте поклонімося» не співають «Блажен, іже возмет і разбієт младенци твоя о камень».

- Дівнопдавність! Дівнопдавність! - м’явчить Опозиція, аж мало не захрипне. Вже аж у Войнилові та Рожнятові почули, хоч ані войни, ані рожна не показали.

- Рівноправності вам треба? - воркоче Кішка.- Добре, я вам її покажу з грубшого кінця!

Та й шарах - розіслав окружник, щоби попи не сміли по-руськи метрики провадити ані жадні урядові письма писати.

- Кдивда! Кдивда! Кдивда нам! - м’явчить Опозиція. Та Кішка загартований на сей крик, він не такий делікатний, як великі пани.

- Ще вам мало? Добре, я вашого Озаркевича з’їм! Будемо видіти, чиє наверха буде.

Та сим разом перечислився. Гаркнути гаркнув, та з’їсти не з’їв. Таки йому Озаркевич кістю в горлі став, і бідний Кішка не міг його ні проковтнути, ні виплюнути. Що вже баби хухали, і шептали, і штуркали - не йде та й не йде. Подригав ще дрібку бідний Кішка ногами та й богу духа дав. Але Перемісник про те байдуже. Пропав один - мара його бери! У нього такими Кішками хоч гать гати, хоч мости мости. Ще Кішка не скінчив дригати, а вже до нашої Опозиції з другого боку Рябко Хельт підскочив. Се вже не була м’якенька, ліберальна кішка, а товстий, зубатий британ. Моргнув йому Перемісник:

- Рябко, гузя «Народну торговлю»!

Рябко Хельт в одній хвилі скочив, зіп’явся передніми лапами вгору і замкнув двері «Народної торговлі» в самий торговий день.

- Кдивда! Кдивда! - зам’явкала Опозиція, але вже якось несміло.

«Ще вам кривда?» - думав Перемісник та й командує далі:

- Рябко, піф читальні!

Рябко Хельт не сказав ані слова, не пустив ані голосу, але як скочив по читальнях, то тільки залопотіло та пір’я на вітер полетіло.

- Кдив…кдив…кдив… - ікала Опозиція, пройнята чимраз більшим переляком.

- Ще не досить? - мурмотів Перемісник.- Чекайте, я ще не скінчив! Я ще маю для вас гостинці.

Та й знов моргнув Рябкові:

- Рябко, з’їдж Романчука і закуси Савчаком!

Рябко зложився до скоку, стулився, вичекав, поки Романчук буде кандидувати, та й скік, хруп-хруп,- і Романчука не стало. Вхопився ще за Савчака, та не поздоровилось йому якось, подавився, неборака, якоюсь товстою кісткою та й богу духа дав. Та Опозиція вже ледве щось белькотіла і не орієнтувалася, а тільки ногами перебирала, мов тота дівка, що до танцю хоче та тільки чекає, щоб її хто взяв.

Тоді Перемісник прийшов до неї та й каже:

- А що, Опозиціє, дихаєш іще?

- Пдав… пдав… пдав… - белькотіла Опозиція та й сама зараз завстидалася.

- Покиньте ви се! - остро сказав Перемісник.- Досі були на вас рани, а коли не покинете сього м’явкання, то будуть ще й скорпіони. Я все можу, я маю власть, а застрашити себе не дам. Скажіть щиро: досить вам сього, що було?

- Досить, досить, досить! - прошептала Опозиція, б’ючися в груди.

- Так чого ж хочете? Що вам потрібне?

- Поссади! Авансси! - вже зовсім встидливо прошептала Опозиція.

- Ну, то так же й говоріть! - сказав Перемісник.- Так було б давно сказати. А то заладили: рівноправність та й рівноправність. Немовби то моя сила була всіх марципаном нагодувати. Ніколи багач не буде рівноправний з бідним, учений з темним, розумний з дурнем. Тут уже м’явкайте хоч до кінця світу, а нічого не вим’явкаєте. А посади, аванси - се друге діло. Се політика реальна, тут ми на твердому грунті, тут можемо порозумітися, і я певний, що порозуміємося. Тільки будьте розумні, хапайте те, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного леду. Зрозуміли?

- Цілковито, батьку, цілковито! - притакнула Опозиція.

- Ідіть же тепер і не грішіть більше! При виборах побачимось. Прощавайте!

І Опозиція, смирно поцілувавши Перемісника в руку, пішла додому, а по дорозі, як роздумала добре, то врадувалася великою радістю і, ставши в колесо та побравшися за руки, затягла славну національну «Марсельєзу»:

Змилувався бог над раком, змилує й над нами:

Тож нам буде добре жити під штирма панами.

Пан єпископ, пан староста - гарна пара, братку,

Третій буде пан міністер, а станьчик вдодатку.

Першому би поклонитись - він язик відріже;

Другому би покоритись, а він в душу лізе.

Третій каже: «Дай, небоже, чвертку з полумацька»,

А четвертий на нас крикне: «То чернь гайдамацька!»

ОСТРИЙ-ПРЕОСТРИЙ СТАРОСТА

I

Був собі раз у Галичині староста, та й острий-преострий! Вони-то в тім краю всі острі, але староста пан Зам’ятальський був іще геть-геть остріший від інших. Хоч молодий іще чоловік - йому ледве минуло 45 літ - він не тільки авансував уже на те високе і одвічальне становище, але загалом мав славу взірцевого старости, а дехто вважав його «мужем будущини», призначеним на те, щоб усім «елементам перевороту» в краю показати де раки зимують, що в галицькій «одинокій урядовій», а також у «другій крайовій мові» виходить більше-менше на одно і означає той педагогічний метод, який у святім письмі описано гарними словами: «дати кому рани і скорпіони».

Коли ж слава сього пана старости швидко по його вступленні на урядування почала приймати попросту страховинні розміри, постановив я уладити собі прогулку в його повіт, щоб на собі особисто досвідити благодаті його адміністративної здібності. Надто я міг повеличатися, що був старим шкільним товаришем пана старости, і се додавало мені надії, що неохибно від нього самого і від його підвладних дізнаюся не одної цінної речі для прояснення внутрішньої політики.

Наразі я заїхав у відлюдне, належне до того повіту гірське село, де, як то у нас кажуть, медвідь рогачку замикає, а світ дошками забитий, і почав собі помаленьку студіювати відносини. Та ледве минуло два дні, коли в селі появився жандарм, простісінько примашерував до моєї хати і остро запитав мене, чи маю пас. Я відповів, що я, богу дякувати, не з-за границі, і показав йому різні свої папери, якими ідентичність моєї особи була вилегітимована достаточно. Але для строгого «ока закону» сього всього було замало і він візвав мене зараз забиратися з ним до М., столиці і резиденції пана старости. Се була досить далека і тяжка дорога, більше як 20 кілометрів, горами, лісами і дебрями. Справедливо побоюючись, що в тих відлюдних пустелях у мене несумнівно є шайка уоружених спільників, які захочуть відбити мене з рук справедливості, прикрасив жандарм мої руки добре припасованими залізними обручками, що були злучені залізними брязкальцями, і, так пристроєний, вибрався я в добрій обезпеці в дорогу, «день перед мною, а ніч за мною». Я ж мав намір подорожувати для студій, то й отся оригінальна піша прогулка була для мене також свого роду студією.

Скоро ми вийшли з села і піддержування строгої урядової поваги зробилося зовсім безпредметне супроти безлюдних піль і лісів, то жандарм, що досі зі своїм карабіном і настромленим багнетом ішов за мною крок у крок, підійшов так, що порівнявся зо мною, і почав розмовляти зовсім по-людськи і добродушно. Показалося, що він знає мене дуже добре ще з моїх студентських часів, кілька разів був у мене в хаті і читав декілька моїх книжок. Він просив вибачити йому сьогоднішнє арештування. Адже ж він знає, що я в селі не зробив нічого злого, бо він цілісіньку ніч патрулював, і слідив, і переслухував людей, що мали яку-небудь стичність зо мною, але не міг довідатися про мене нічогісінько противзаконного. Але від пана старости одержав він острий і виразний наказ - арештувати мене на всякий випадок і привести до нього в кайданках.

Я постановив був собі нічому не дивуватися, що спіткає мене в тій часті моєї тіснішої вітчини. Але при оповіданні мойого вірного сопутника мені таки тяжко було витримати при своїй постанові. Тим цікавіше ждав я особистої розмови з паном старостою, яка отсе мала наступити.

Скоро ми ввійшли в обруб міста, жандарм відступив від мене і, відповідно до припису, йшов о крок за мною зі строго урядовим виглядом. Пройшовши через місто, де я своїми наручниками на всіх прохожих зробив більше або менше мішане вражіння, ми дійшли до забудувань староства. Се був звичайний маломіський партеровий дім з широчезним подвір’ям, стайнею, стодолою і з криницею з журавлем на середині. Кури і качки проходжувалися по подвір’ї, а надутий, вічно сердитий і булькотливий індик, бачилось, панував над усіми і виглядав мов символ сього цілого урядового місця.

В сінях стояло кільканадцять селян у дрантивих одежах, з шапками в руках. Жандарм, що, очевидно, вернув із подібної місії, як і мій, стояв, опершися о дерев’яну галерею, поставивши сумирно свою «жінку», себто свій карабін, обік себе. При моїм приході оба жандарми привіталися і пробуркотіли кілька незрозумілих для мене слів. Селяни розступилися в дві лави, і ми ввійшли до тісного, досить темного і брудного і зовсім порожнього передпокою. Тут жандарм зняв із мене кайданки і крадькома поцілував обі мої руки в тих місцях, де від тиску заліза понабігали були сині обручки. Здається навіть, що при тій нагоді він кулаками обтирав собі щось із очей, але, може, се так тільки мені видалося, бо вже в найближчій хвилині він стояв випростувавшися як струна і, відвернений від мене, обтріпав свій мундур, застукав розмірено три рази до дверей повітового «святая святих» і, не покликаний, ввійшов досередини.

Я лишився сам у передпокої. По звичайних двох годинах чекання жандарм вернув і велів мені ввійти. Він ввійшов за мною, велів мені зупинитися близько порога і сам станув німий і випростуваний у «штелюнку» обік мене. Пан староста сидів при своїм урядовім столі на супротилежнім кінці досить просторої кімнати і писав щось. Здавалося, що він дуже затоплений у якійсь вельми пильній праці, бо пройшло кілька мінут, поки здужав відірватися від неї і обернутися до нас лицем. Усе ще обернений до нас плечима, а тільки зирнувши зизом і не рушаючися з місця, він озвався чи радше буркнув:

- Прошу ближче!

Ми з жандармом поступили кілька кроків ближче до нього.

- Як називаєтеся? - запитав пан староста, що тим часом устав був із крісла і змірив мене своїм орлиним зором від ніг до голови.

Я відповів на його питання.

- Можете йти, Бордуляк,- промовив він, обертаючися до жандарма,- але зачекайте там у сінях.

Жандарм салютував по-військовому, зробив остро військове «kehrt euch» [10] і пішов.

Пан староста поступив пару кроків до мене. Його лице було зовсім супокійне, лише стиснені уста виявляли тверду рішучість.

- П-гане,- промовив він до мене таким голосом, яким можна би було промовити до сумління глухонімому коневі,- як ви смієте приходити до мойого повіту і бунтувати мені хлопів?

Я відповів зовсім покірно, що не бунтував нікого, а хіба тільки від деяких баб позаписував пару опришківських пісень.

- Пане, не жартуйте! Справа поважна. Я маю докладну реляцію про все, що ви робили і говорили.

- То мене дуже тішить, коли се справді така докладна реляція,- промовив я.- То в такім разі пан староста певно знають, що я не зробив нічого противзаконного.

- Так що ж ви робили?

- Думаю, що ліпше буде,- осміливсь я відповісти зовсім скромно,- коли пан староста зволять мене випитати тілько про ті незаконності і бунтарства, про які там стоїть у реляції. А все інше пану старості може бути байдуже.

- Ні, пане! Ніщо мені не байдуже! - відповів усе ще грізно пан староста, знаючи добре, що в його реляції нема нічого такого.

Замість відповіді я поклав перед ним свою записну книжку, де я позаписував народні пісні і бібліографічні виписки із старих церковнослов’янських друків, знайдених мною в церкві того села - розуміється, руськими й церковнослов’янськими буквами. Пан староста вхопив книжку і почав перегортати картки, але на його чолі знов почала набігати гнівна жилка.

- А се що має бути?

- Записки і виписки, які я поробив у вашім повіті. Адже в реляції, певно, щось про них говориться.

Пан староста ще раз кинувся перегортати картки книжки і знов відвернувся від неї розчарований.

- Я сього монгольського письма не вмію читати. Розповіджте мені усно, де і з ким ви були, що робили і що говорили?

- Жаль мені дуже, але я все забув. Пан староста зрештою знають се все ліпше.

- Відки у чорта маю я се знати? - скрикнув староста.

- З вашої докладної реляції. Зрештою пан староста веліли мене ув’язнити і закувати.

- Що? Закувати? - перебив мені староста.- Я велів вас… закувати? Пане, як смієте…

- Про се ми ще поговоримо пізніше. Я тілько думав, що коли пан староста дали таке виразне розпорядження жандармові в тім дусі, то мусите преці найліпше знати, якого злочину я допустився. Отже ж, жадаю, щоб мене переслухано про той мій злочин або зараз відставлено до суду.

Пан староста попав у велике пересердя і почав, очевидно збентежений, бігати сюди й туди по канцелярії, булькочучи якісь слова і фрази без ладу і зв’язку,- не знати було, чи то монолог, чи призначена для мене, але держана в дуже загальних виразах моральна проповідь.

- Ну, чи бачив хто таке! Ось тобі на! Такий премудрий панич! Зараз його переслухуй, а він усе забув. До суду його віддавай. Ну, ну, суд нам не втече. Про ті самі злочини! Ого-го, щоб я був такий дурний і зараз таки, ні стій ні пожди, допустив аж до злочину. Це би вам було дуже на руку. Але я… пишно б я на тім вийшов! О ні, мої панове! Не туди взялися. Я не буду під вашу дудку танцювати. Я розумію своє становище зовсім не так, як вам се сниться. Зовсім не так! Я почуваю себе одвічальним, од-ві-чаль-ним, розумієте! Одвічальним за спокій і порядок у моїм повіті. А тут приплентається такий панок бозна-відкіля і важиться без мойого дозволу і без контролю швендяти по селах та відбувати по ночах сходини з мужиками!

І нараз зупинився, приступив до мене майже ніс до носа і запитав швидко і остро:

- Про що ви говорили з мужиками минулої ночі на попівськім подвір’ї?

- Не знаю, пане старосто. Запитайте мужиків.

- Ага, коли б, бестії, хотіли що сказати! Зрештою - розуміється - я вже знайду способи, щоб вивідати все до слова.

- Отець парох був також при тім. Запитайте пароха,- промовив я іронічно, бо ніяких нічних сходин на подвір’ї не було.

- Ага, сей якраз до того! - скрикнув сердито пан староста.- Такий бунтівник, задирака, неспокійна голова, такий… такий… такий шизматик найгіршого гатунку.

І він кинувся знов бігати по канцелярії, розмахувати руками і пережовувати бавовну свойого монологу. Нараз зупинився знов і наблизився до мене - сим разом з виразом глибоко стурбованого трагічного батька.

- Але прошу ж вас, пане доктор! Адже ви розумний чоловік… Як же ви могли бути такі необережні, такі… такі… такі неделікатні, їй-богу, c’est le mot, [11] неделікатні. Адже ж знаєте моє одвічальне становище і навмисне їдете сюди, щоб наробити мені клопотів. Якраз мені! І за що? Пощо?

Я витріщив очі і відповів, що про його становище і про його одвічальність у мене й помислу не було і що я приїхав сюди тільки для того, бо мені було треба.

- Треба! - скрикнув він напівсердито а напівсумно.- Н-не, се можете говорити кому іншому. Мене чей же не переконаєте, що ви задля отсеї мазанини,- і він з погордою підняв зо стола мої записки, щоб зараз же з подвійною погордою кинути їх знов на стіл,- задля сих дурацьких співанок та старих церковних шпаргалів вибиралися в таку далеку та утяжливу дорогу. Розуміється, ви не хочете виявити мені добровільно всю правду, хочете загнути мені харамана і в душі смієтеся з мене, знаючи напевно, що наклали мені в гніздо зозулиних яєць, а вже там найдуться такі, що висидять їх. О так, се з вашого боку так гарно, так благородно!

Його голос із стенторового крику знизився аж до плаксивої балаканини. Зворушення почало, очевидячки, опановувати його душу. Нараз немов нагле просвітління спалахнуло в його мізку. Він простяг мені свою чесну правицю і скрикнув майже радісно:

- Адже ж ми старі знайомі, докторе! Шкільні товариші, ге-ге! Ну, сідай же, старий пайташу! Може, цигарко позволиш? Ах, правда, не вживаєш,- пам’ятаю, пам’ятаю! З принципу! Га, га, га! То був твій перший принцип! А потім прийшли інші, такі, що боже змилуйся!

Він сидів напроти мене за своїм урядовим столом і жалібно хитав головою.

- Ах, Іване, Іване, що зробилося з тебе! З твоїм талантом, з твоєю пильністю, з твоїм знанням - що б то могло вийти з тебе, коли б не ті прокляті принципи! Та ба, ти все був перекірливий, аби не так, як інші, і так воно й мусило вийти, як вийшло. Я ще надіявся - і, вір мені, ще й зовсім, зовсім інші надіялися, що ти таки поправишся, успокоїшся, вийдеш на відповідну дорогу. Та,- скажи мені сам,- як же тут не стратити надію, дивлячися на твої поступки!

Він замовк. Кілька хвиль стояла така глибока тиша в канцелярії і в цілім будинку, що чути було зовсім виразно, як там на подвір’ї сердито булькотав індик. Нараз пан староста схопився раптово, і на його лиці змалювалося заклопотання.

- Але ж, любий мій, ти, певно, голодний. Я радо запросив би тебе до себе на обід, але…

Я подякував йому і додав, що радше пообідаю в місті, бо ж надіюся напевно, що буду пущений на вільну ногу: адже ж пан староста знають дуже добре, що я зовсім не винний.

- О, любчику! - відізвався пан староста, розсміявшися сердечно.- Помиляєшся дуже. Невинний! Ти невинний? Але ж ти вже тим самим винний, що загалом існуєш. А ще до того тут, у моїм повіті. Знаєш, я не можу тобі дарувати сього. Справді, се було негарно з твого боку зробити такого збитка мені, твойому давньому шкільному товаришеві. І за що? Чисто і виключно з рафінованої злоби, щоб мені в намісництві наробити клопотів, щоб підкопати моє становище. Ну, признайся лиш одверто, хіба се не правда?

І він поплескав мене по плечі і, мов закоханий, притис мене до своїх грудей.

- Значить, я арештований? - запитав я.

- Арештований! - скрикнув він, немов переполошений.- Що се знов за концерт! Я - тебе арештувати! Мого давнього шкільного товариша арештувати, того, що так часто вироблював мені шкільні задачі! Того, що помагав мені при матуральнім екзамені! Ні, ані на хвильку ти не був, ані не єси арештований!

- Значить, можу йти собі геть?

- Геть? А то куди?

- До міста. Я мав би тут іще деякі орудки.

- Ну, що ти! В такім нужденнім гнізді ти мав би якісь орудки! Ні, ні, я тебе не пущу. Я рад, що раз можу побалакати з розумним чоловіком, а ще до того зі старим шкільним товаришем. А до того - ти ж, певно, думаєш іще сьогодні вертати до Львова, правда?

Я сказав, що се ще в мене не постановлено напевно, що я ще не думав про се.

- Але ж так, так, їдеш до Львова,- мовив він з якимсь особливим, напівблагальним, напіввіщим притиском.- І знаєш що? Адже ж від нас тут битих шість миль до найближчої стації залізної дороги. Гарний закамарок, правда? Отже, що то я хотів сказати тобі? Ага! Дам тобі свій власний повіз, за три години будеш на стації. Значить, маєш іще цілу годину часу і лишишся у мене. Так і бути, так і бути! Прошу не супротивлятися!

До дверей застукано три рази якоюсь, чути було, тремтячою рукою.

- А се що таке? - промимрив староста і глипнув на годинник.- Ага, се, певно, начальник із К.!

І, обертаючися до мене, промовив з немалими гордощами:

- Гляди лише, любий мій, заглянеш тепер у тайники моєї внутрішньої політики. Надіюся, що заховаєш се для себе,- зрештою як тобі подобається, бо я знаю, що роблю. Отже, поперед усього матимеш доказ, яка точність панує у мене в службі. Ти чув, як отсе власне застукано до дверей. Поглянь лише, якраз тепер вибила дванадцята, і на сю саму годину завізвав я перед тижнем до себе війта з К., щоб здав мені рапорт, як випали вчорашні вибори до ради громадської в його громаді. Ану, поглянемо, чи се він.

Стукання почулося вдруге, і на поклик пана старости справді ввійшов згаданий начальник громадський і, поклонившися низенько, зупинився біля дверей.

- Ну? - буркнув до нього пан староста.

Мужик мовчав і поклонився ще раз, ще нижче. Пан староста встав зі свого місця і наблизився до мужика.

- Ну, як же там випало?

- Прошу пана старости… я тому не винен… Обурення в цілім селі було велике… я мусив уживати всіх способів… - гикався заклопотаний начальник.

- Ну, і як же там випало? - громовим голосом гукнув пан староста.

- Партія читальників побідила…

В тій хвилі дві блискавки мигнули в канцелярії. Се брильянт на перстені в пана старости блиснув до сонячного світла при дворазовім бистрім руху його правиці. Рівночасно залунав дворазовий різкий ляск. Се були два грімкі позаушники, якими пан староста почастував громадського начальника в одну й другу щоку.

- Ти, лайдаку! На, маєш! І зараз мені марш і внеси протест проти сього вибору!

- Та протест уже готовий, прошу пана старости,- промовив селянин, принявши позаушники як щось таке, що зовсім належить до порядку речей і невідлучне від урядової поваги.

- Вже готовий? Де ж він?

Селянин виняв із своєї борсукової торби велику хустку, а з неї вив’язав зразу якийсь великий збиток, а з нього виняв невеличку книжку, а з неї витягнув записаний і по-канцелярійному зложений аркуш паперу, який і подав пану старості з глибоким поклоном.

Острий пан перебіг по папері своїм орлиним оком, зложив його, як належиться, і мовив:

- Добре. Можеш іти.

І селянин, описавши зігненою в каблук верхньою частю свого тіла поземе півколесо, вийшов за двері.

- Бачиш, мій любий, оттаку школу я проходжу з сим хлопством,- озвався до мене пан староста з видом правдивого тріумфатора.- Так треба поводитися з сим народом. Знаю, ти зараз почнеш загороджувати мені дорогу своїми принципами, але я кажу тобі - все те дурниці. Життя - практичний учитель, а становище старости не менше трудне, не менше одвічальне, як становище коменданта в війні. Спокій і порядок - ось що мусить бути вдержане за всяку ціну.

- А я думав, що при тім повинні шануватися й закони,- завважив я.

- Е, що там закони! - вирвалося з уст пану старості. Та зараз по тім він скорчив лице, як чоловік, що розкушує зернята перцю, і мовив:

- Ну, т-та розуміється! Закони! Але се ж те саме, що й я казав. Спокій і порядок! В тім висять закон і пророки. Бо що таке спокій і порядок? Щоб жандарми не мали нічого надзвичайного рапортувати мені, щоб я не мусив поночі та в слоту висилати їх на шпіонування, щоб нікого не провадили до мене в ланцюжках, щоб я не потребував списувати протоколів, роздавати позаушників, саджати до арешту. Чи думаєш, що все те справляє мені таку велику приємність? Можеш переконатися на собі самім. Адже ж я люблю тебе, шаную тебе дуже високо! І пощо ж ти мусив шлятися якраз по моїм повіті і зовсім не подумав навіть, що я нізащо не можу стерпіти сього? Закон - не закон, але я не можу, кажу тобі се раз назавсіди!

Було стільки правдивого чоловіколюбія і дитячої неповинності в його словах, що я не міг насерйо сердитися на нього. Хто знає, коли б я був ним і на його місці, чи й я не був би так само думав і поступав, як він!

- А все-таки здається мені,- промовив я,- що спокій і порядок не зовсім те саме, що законність. Візьмімо зараз найближчий приклад. У селі К. панує отсей начальник з невеличкою жмінькою багатих газдів, як необмежені пани. Вони винаймають громадські грунти, нищать громадський ліс, обкрадають громадську касу, обертають громадські гроші на свої приватні спекуляції і накладають на решту громадян такі додатки до податків, як їм подобається. Чи се спокій і порядок?

- Вибачай, любчику, не можу допустити, щоб ти так говорив про незаплямений автономічний уряд! Усе, що ти отсе сказав - неправда, не може бути правда. Повітовий люстратор розслідив усі ті безглузді зажалення і протоколярно ствердив їх неправдивість. Се в мене порядок, і на тім хочу мати спокій.

- Навіть у такім разі, коли люстратор доконав сього урядового очищення за порядну оплату з теплої руки? - запитав я.

- Знов інсинуація, якої не можеш доказати. А втім, що мене обходить люстратор! Він не мій підчинений, і я не ручу за його чесноту.

- Зачинаю розуміти,- промовив я.- Одно лише неясне ще мені. Пан староста самі сказали, що проти К-ського війта були скарги і треба було посилати в село люстратора. Його урядове справоздання вивело справу зовсім начистоту. Отож я рад би знати, чи пан староста самі особисто переконані про правдивість того справоздання?

- Я? Особисто? - здивовано запитав староста.- Ну, особисто… але яке, властиво, діло тобі до мого особистого переконання?

- Адже ж пан староста подекуди також заняли становище в тій супереці, яка в тім селі ведеться між купкою визискувачів і купкою молодших, більш освічених селян, так званою «партією читальників».

- Ах, не говори мені про тих огидних драбуг! Самі грубіяни, раубшіци та перекручені голови. Радикалами себе називають. Ну, так, твоя школа, любчику. Еге, дійсно, твоя школа! Але кажу тобі, не маєш чого гордитися нею. Се зовсім цілковиті простаки, і лише для того бавляться в опозицію, бо їх розпирає зависть, що не вони, а старі верховодять у селі.

- Їх душ і мотивів я не знаю. Знаю тілько, що вони домагаються таких елементарних річей, як обрахунку громадської каси, прилюдного ліцитування громадських грунтів і т. і. Тому-то по їх боці й стала найбільша часть людей у селі, і ся більшість побідила також при виборах. Боюсь, що коли сей вибір буде уневажнений, то в селі може прийти до поважних розрухів.

- Ха, ха, ха! - голосно зареготався пан староста.- Розрухів, кажеш! Вибачай, але мене сміх збирає. Ха, ха, ха! У мене розрухи! Ну, то ти зовсім не знаєш нашого хлопства. Не бійся, любчику! Ще я пан над ними, і вони мусять скакати так, як я заграю, а не я під їх дудку. Вибір буде уневажнений, се таке певне, як амінь у отченаші, і дотеперішній начальник мусить бути вибраний наново.

- Але яку ж ціль може мати така політика? - запитав я зачудуваний.- Говорю «політика», бо селяни зараз у першій розмові назвали мені цілий десяток сіл, де, як кажуть, війтами є самі славні злодії, ошуканці, збуї, що тішаться очевидною протекцією властей.

- Се неправда, любчику мій. Рішучо неправда. Славні злодії! Хіба ж хоч одному з них доказано коли-небудь крадіж або спроневірення? А не маючи доказів у руці, як можна очорнювати таких людей? А втім, як думаєш, любчику мій, чи котрий-небудь із тих твоїх радикалів позволив би поводитися з собою так, як я сьогодні поводився з К-ським начальником?

- Певно, ні.

- Ага! А видиш! От тобі й на! А в такім разі зрозумієш, що в інтересі спокою і порядку я мушу дбати про те, щоб вибирати на свої знаряди і піддержувати таких людей, які мені найліпше йдуть під руку. На се я тут і за се я одвічальний.

Розмова доходила, нарешті, до дуже цікавої точки, та нараз пан староста зирнув на годинник і промовив:

- Ну, мій любчику, пора вже тобі в дорогу.

Він задзвонив. Жандарм Бордуляк показався в дверях.

- Підіть до візника до стайні і скажіть йому, щоб зараз запрягав. Відвезе отсього пана на стацію залізниці. Ви також поїдете з ним, проводите пана, але позаслужбово, розумієте?

- Так, пане старосто.

І коли жандарм віддалився, промовив пан староста до мене, всміхаючись на кутні зуби:

- Розуміється, ти зараз розмажеш усю ту пригоду в газетах, будеш жалуватися на насильство…

- Певно.

- Ну, так, я так і знав. Можеш чинити се, любчику, можеш чинити! Мені сим не зашкодиш.

- Мені й байдуже про те.

- Ну, а тобі самому… Чи тобі сим поможеться що-небудь? Що сталося, те вже не відстанеться.

- Може, се поможе дещо на будуще.

- На будуще? Ну, можеш бути певний, доки я тут паном і комендантом у повіті, доти ані ти, ані ніхто інший, подібний до тебе, не сміє безкарно вступити на, сю землю. Я буду боронитися від вас, як від зарази, і знайду вже способи… І відповім за все, про се можеш бути певний. А що торкається до тебе самого,- тут він заговорив зовсім інтимно і притис мене до своїх грудей,- я б радив тобі від щирого серця, любчику, закинь цілу нинішню пригоду в криницю забуття. Хто знає, може, прийдуть випадки в твоїм житті, коли се буде могло тобі на щось придатися… Коли тобі буде дуже любо, що се почислиться тобі між плюси. Повторяю тобі - мені не пошкодиш, але коли промовчиш, то се буде тобі записано на користь на дуже, дуже високім місці. Бо знай,- тут його мова перейшла в ледве чутне таємниче шептання,- те, що нині спіткало тебе, се не була моя власна воля, але… Ну, досить, решта - то урядова тайна.

Коли я в супроводі жандарма вийшов на подвір’я і сів на гарний критий повіз пана старости, а повіз рушив помалу, то надутий індик не переставав булькотати дуже люто, замітав землю крильми, очевидно в тім незламнім переконанні, що він тут необмежений пан не тільки над цілим подвір’ям, але й над цілим містом і повітом, і що все тремтить перед його грізним булькотанням.

II

Минули два роки від тої моєї наукової подорожі. Галичину тим часом навістили соймові вибори, і люди почали вже потрохи видужувати від їх забійчих наслідків, коли одного дня на Мар’яцькій площі у Львові я здибав пана старосту Зам’ятальського. Був гарний холодний зимовий день, і він, обтулившися кангуровим футром, ішов трохи скулений, але все ще немов пильно кудись поспішаючи. Пізнав мене за першим позирком і простягнув мені руку.

- Ну, як поживаєш, шибайголово! Здоров? Усе в гуморі? Все при апетиті, щоб з’їсти хоч одного визискувача на день? Га, га, га! Дуже рад тебе бачити.

Я запитав його, що поробляє у Львові і як йому поводиться на його одвічальнім становищі.

- Що? - скрикнув він і зупинився.- То ти не знаєш, що я постійно жию у Львові і що те становище вже від двох місяців займає хтось інший?

На мій сором, я не знав про се нічого і просив у нього вияснення.

- Е, се довга історія, хоч мені дивно, як се сталося, що ти так-таки нічогісінько не знаєш про неї.

Я звинявся тим, що довший час не був у Галичині.

- Ну, знаєш, любчику, се цікава історія, і тобі пожиточно буде почути її. Адже з тебе також кавалок поета, то, може, моя історія тобі й придасться де на що. Причинок до пізнання людей, любчику, але то такий, які тілько ми, політичні урядники, можемо призбирувати. А притім причинок до історії людської злоби! Класичний, побачиш сам! Але що се ми балакаємо на вулиці на такім лютім морозі? Ось ходи зо мною на хвилину. У Войцеховського [12] сьогодні флячки, моя пасія! Знаєш, я тоді пустив тебе від себе голодного, то хочу сьогодні зреваншуватися. Ходи! При склянці пива якось наручніше оповідати.

Швидко по тім ми сиділи в теплій, хоч тісній, голій і досить темній сепаратці, заїдаючи тепле снідання і попиваючи баварське пиво. Пан староста проявляв прегарний апетит і, заживши дві тарілки флячків, розпочав своє оповідання.

- Що то я хотів казати тобі, любчику! Ага, вибори до сойму, будь вони богом прокляті! Не можеш думкою здумати, що се за закрутенина для нашого брата, політичного урядника! А яка одвічальність! У мене аж мурашки бігають поза плечима, коли подумаю про се. А додай іще інтриги, підшепти з найрізніших боків, підозрівання й зажалення. Багно, кажу тобі! А над усім тим мусить староста уноситися, як дух господень над водами. І коби-то йому хоч ізверха влегшувано його завдання! Та де тобі! Їм там досить - дати йому надзвичайну повновласть, зробити його, скажім так, паном над життям і смертю,- а потому що! Нехай собі, мовляв, справляється як уміє. Або ще й візьмуть та й уведуть його во іскушеніє! Гидота, кажу тобі!

Сі загальні міркування не дуже-то заохотили мене до слухання. Я завважив, що се для мене темна вода во облаціх.

- Зараз, зараз тобі проясниться, любчику! - сквапно відповів він.- Побачиш, що я не балакаю ніякої зайвини. Але здається, що ти нічогісінько не знаєш сеї історії, то мушу розповісти її тобі ab ovo. [13]

Отже, початок історії був такий, що для недалеких соймових виборів із сільської курії ми мали трьох кандидатів. Повіт, як знаєш, наскрізь руський, і для того з боку правительства в першій лінії рефлектовано на польського кандидата. Такий кандидат виявився нам у особі пана Цапцялапського, який незабаром, зложивши суму 3000 гульденів, одержав затвердження своєї кандидатури від польського центрального виборчого комітету. Глупий-преглупий панок, кажу тобі! Ігноранція в політичних і всяких інших річах, якій дорівнювала хіба його шляхетська фума та надутість. Але зрештою в товаристві дуже милий, особливо при дамах, добрий танечник і дуже добре грав тарока. Його маєткові відносини були, розуміється, сильно зашлапані, а мандат до сойму мав йому - не тямлю вже як - допомогти вилабудатися з фінансових клопотів.

У руськім таборі, розуміється само собою, були два кандидати, які в своїх кандидатських промовах щосили нападали на польського урядового кандидата, висловлювали дуже народолюбні, дуже поступові і дуже русько-патріотичні думки, хоча перед своїм виступленням до кандидатури оба (не рівночасно!) були в мене і представлялися мені як найспокійніші, найлояльніші і до правительства всею душею прихильні мужі. Один - се був старий сільський панотчик, декан, чоловік, що весь свій вік не дбав ні про яку політику і, бачилось, посвячав ціле життя тільки своїм требникам та цілому тузинові своїх дітей, з року на рік, окрім календаря і шематизму, не читав ніякої книжки і задля сього признавав себе вірним і непохитним прихильником староруської партії. Зрештою милий, гостинний панотець, невичерпаний фацеціоніст, славний картяр і пристрасний стрілець. Отсей панотець видався мені немов сотвореним на руського посла.

Аж тут приносить мені лихо ще третього кандидата, також русина. Його сподівана кандидатура була заповіджена в часописях. Я вже знав його. Великий руський патріот, гімназіальний професор, фаховий політик, письменник і газетяр,- одним словом, світоч руської нації. Молодорусин, розуміється. Демократ, опозиціоніст, хитра голова. «Ну,- подумав я собі, почувши про його кандидатуру,- скорше ти тріснеш, ніж у моїм повіті одержиш мандат!». Я, бідолаха, й не знав, що мені самому прийдеться далеко швидше тріснути, ніж йому.

І ось одного дня сей пан, кандидат зі Львова, являється у мене. Представляється мені. Балакаємо про се, про те. І про політику. Панок висловлює зовсім здорові погляди. Нараз і випалив: «Приходжу представитися вам як урядовий кандидат. Прошу, прочитайте отсе!» І передав мені писання від дуже, дуже високопоставленої авторитативної особи. Я прочитав, obstupuł, [14] поклонився і обіцяв сповнити свій обов’язок.

Я поїхав з новим кандидатом по повіті. Ми скликали зібрання виборців, і він представлявся виборцям. Промовляв. Кажу тобі - страхи страшенні. Аж мороз дере поза плечі… Правдиві бунтівницькі речі про нужду, та біду, та насильства, та притиск! В моїм житті я ще не чув нічого подібного. Ти, певно, не міг би був говорити більше по-бунтівницьки. І все те смів сей нелюд розтрублювати по моїм повіті, так скажу, натикати мені особисто під ніс. І я мусив слухати і не смів ані пікнути. В тім авторитативнім писанні наказано - так, наказано мені виразно іменем іще вище поставленої особи,- ти, певно, догадуєшся якої,- мати бачне око на поводження пана кандидата, але не робити йому ні в якім разі жадної перешкоди. А потім я мав приїхати до Львова і самому високопоставленому здати вірну реляцію.

Я поїхав до Львова. Розуміється, що в своїй реляції я силкувався якнайяркіше висловити своє обурення на сього кандидата. Та подумай собі мій переляк, коли високопоставлений при тім лише всміхнувся; ласкаво похитав головою і промовив:

- Гарно! Гарно! Хитрець добре відіграв свою роль. Отже, пам’ятайте, його кандидатура стоїть. Шляхтичеві мусите обіцяти реванш при якійсь іншій нагоді і склонити його до відступлення, а попові…

- Сьому досить лише кивнути, то він зараз і сам відступить,- осмілився я перебити. За те мене зміряно від тім’я до п’яти строгим поглядом, мов школяра, що зробив помилку в азбуці!

- Не плетіть дурниць! Піп мусить кандидувати і ганебно впасти, щоб виявилась виразно слабість його партії. Зрозуміли?

Можеш зміркувати, любий мій, що з сеї аудієнції я вийшов мов у ступі заопиханий, увесь облитий потом. Я почув, що моя звізда блідне.

Я пішов до заприязненого зі мною високого урядника в найближчій канцелярії, щоб перед ним розкрити свою душу. Він з великим співчуттям розпитував мене про подробиці моєї аудієнції, про політичну ситуацію в моїм повіті, про настрій людності і т. і. Я вияснив йому, як то небезпечно впускати в мою спокійну кошару такого вовка, як отсей молодоруський кандидат. Він згодився зі мною і обіцяв мені зробити все можливе, щоб усунути сю кандидатуру. Я аж легше відітхнув. Мій приятель - то була дуже впливова особа, так сказати, alter ego [15] самого високопоставленого, і звичайно брав на себе такі делікатні історії, яких високопоставлений не бажав брати на свій скарб.

В добрій надії поїхав я назад на своє становище. Наближався день виборів. Зі шляхтичем я впорався швидко: я допоміг йому здобути у Флоріянці [16] гіпотечну позичку на його добра, і при тій нагоді ті добра оціновано так високо, що шляхтич був би дуже вдоволений, коли б при продажі одержав був стільки грошей, скільки тепер дістав у позичку.

Лишились тепер оба русини, і з ними я мав правдивий святий хрест. Раз один прибігав до мене, то знов другий, щоб очорнювати противного кандидата і просити виключної протекції у високого правительства. От якби ти се був побачив! Кажу тобі - мерзота! Піп приніс мені цертифікат від митрополита, професор - довірений лист від якогось іншого достойника. Піп говорив про професора, що се п’яниця і безбожник; професор закидав попові, що тягне до шизми і кандидує за московські рублі. А зі Львова не приходило ніщо, жадна нова інструкція. Лиш два дні перед вибором надійшла лаконічна телеграма: «Поки що все по-старому».

Розуміється, я вже заздалегідь поробив усі приготування і був спокійний. Минув іще день. В повіті клекотіло, як у казані. Відбувалися збори, оба кандидати обкидали болотом один одного і противні партії, сипались кореспонденції, напасті, інтерпеляції і спростування, розворушення росло до нечуваних розмірів.

Нараз, уже по замкненні канцелярії, отже, вечором перед самим днем виборів, надходить шифрована депеша зі Львова. Хапаю її тремтячою рукою, розриваю штемпель і читаю:

«При завтрішнім виборі мусять оба руські кандидати ганебно впасти, а ви самі мусите бути вибрані послом».

А під тим підпис мого впливового приятеля.

Можеш собі подумати, як мені зробилося на душі. Про автентичність наказу не було що й сумніватися,- я знав аж занадто добре стиль таких наказів, а в отсьому спеціально, бачилось мені, лежав глибокий політичний змисл. Та пункт тяжкості сього наказу бачив я зовсім деінде. Адже ж уже був вечір, завтра мали відбутися вибори, і то рівночасно в трьох місточках, досить віддалених одно від одного. Наказ прийшов пізно, а проте мені велено віднести блискучу побіду. Очевидно, хотіли побачити пробу моєї політичної догадливості і моєї адміністраційної енергії. Я зрозумів се: мені завдано важку задачу, щоб побачити, чи буду здібний до ще тяжчих. Тут ходило о цілу мою будущину. Я опинився мов огнистий кінь-бігун перед бар’єром. Відвага роздувала мої ніздрі.

Повзяти постанову, уложити план і визначити способи для його виконання - все се було для мене ділом кількох хвилин. Я хотів показати, що можу і як далеко сягає моя сила. Ще сеї самої ночі погнали кінні післанці на всі боки, телеграф бринів, жиди радувалися, ціла машина пішла в рух.

Другого дня у всіх трьох місточках вибрано мене величезною більшістю на посла до крайового сойму.

Вражіння, яке зробив сей результат вибору… Ні, хто його сам не пережив, не бачив, тому його словами не розповіси. Подумай: в першій хвилі повне остовпіння, потім гомерівський сміх, потім де-де вибухи лютості і окрики розпуки, а потім…

Він зневажливо махнув рукою, промочив горло свіжою гальбою і говорив далі вже спокійніше:

- Що сказали на се кандидати? Ну, піп здвигнув лише раменами і поліз у свою нору, не кажучи ані слова, а професор, як бомба, влетів до моєї канцелярії.

- Пане старосто,- прохрипів він, ледве здержуючи свою лютість,- що се має значити?

Я мовчки показав йому телеграму. Він поблід на лиці як стіна, поклонився і пішов, щоб не гаючись гнати до Львова. Я легше відітхнув. Я боявся дожити з тим чоловіком якої гіршої сцени.

Отсе сиджу собі преспокійно за своїм столом і пишу докладну реляцію про хід вибору, коли нараз бух мені експрес-телеграму зі Львова! Відчиняю її і - стовпію. Там стояло написано:

«Нещасливий чоловіче, що ти накоїв!»

І підпис самого високопоставленого.

Я почав уже догадуватися своєї біди, та проте скріпив серце і вислав відворотно депешу, в якій дословно повторив учорашню телеграму. По кількох годинах одержую ще дві депеші зі Львова. Одну від мого впливового приятеля, такого тенору:

«Нещасний друже! Я не посилав вам ніякісінької телеграми. Ви впали жертвою негідної містифікації. З сердечним співчуттям ваш…»

Друга депеша була від «нього самого» і мовила коротко:

«По трьох днях зложите свій мандат, розпишете нові вибори і допильнуєте, щоб вибрано професора. Кошти вашого вибору будуть вам винагороджені».

Що маю тобі ще сказати? По трьох днях я вже не був послом до крайового сойму, а заким минув дальший місяць, вибрано львівського професора величезною більшістю голосів на посла. Рівночасно відкликано мене з мойого становища і надано мені тут, у Львові, підрядне місце. Але я ще не стратив надії. Своїм вибором, хоч він і полягав на містифікації, зложив я блискучий доказ своєї енергії і здібності. Надіюсь, що дуже швидко знайдеться для мене відповідне поле до праці.

Пан Зам’ятальський оказався дійсним пророком. При недавніх виборах до ради державної був він уже на іншім важнім і одвічальнім становищі і здобув собі нові лаври. Та се вже не належить сюди.

Ми балакали ще про його трагічну долю, і я не міг здержати себе, щоб не запитати:

- Невже ж так-таки й не вийшло на денне світло, хто властиво позволив собі змістифікувати вас таким нечуваним способом?

- На денне світло? - скрикнув він з невданим переляком.- Що за ідея, любий мій! Такі річі не виходять у нас ніколи на світло. Ніщо не виходить у нас на світло. Та й пощо? Ми ж і без того знаємо, чия в тім була рука. Ти вже розумієш мене, а коли ні, ну, то тим ліпше. Решта - се урядова тайна.

Ми розсталися приятелями,- розсталися тим разом, надіюсь, назавсіди.

ДОКТОР БЕССЕРВІССЕР

Хоч з такою архінімецькою назвою, доктор Бессервіссер - то собі чистої крові русин, навіть типовий галицький русин або, коли хочете, рутенець. Не всі знають його під сею його властивою назвою, бо він криється під різними псевдонімами, та проте всі ми знайомі з ним, стрічаємо його на кождім кроці, любимо побалакати з ним. Правда, затоваришувати з ним ближче, заприязнитися якось нікому не вдається. Шановний доктор має в собі щось подібне до наелектризованої палички лаку: зразу притягне до себе деяке легеньке тіло, а потім зараз відіпхне.

Він не тільки дипломований чоловік, він, без сумніву, талановитий і знающий чоловік. Та тут є й гачок. Бачите, є два роди знающих людей: такі, що щось знають добре, і такі, що знають усе ліпше. У других є знання компаративне, не релятивне, а власне компаративне. Як би то вам вияснити різницю? Бачите, усе наше знання - релятивне тим, що абсолютна правда самою природою речі закрита перед нами. Люди позитивного знання чують се найліпше і завсіди мовлять: ось тут і тут ми стоїмо на твердому грунті правди, наскільки вона взагалі доступна нашому пізнаванню. Люди компаративного знання дивляться на справу зовсім інакше. Їм досить сказати: сей чи той учений сказав те, се, третє, п’яте, десяте. В половині п’ятого у нього на тій і тій стороні є така й така помилка, недоладність, неконсеквенція. Як можна писати такі абсурди! Я, доктор Бессервіссер, знаю і тверджу, що се абсурд - значить, я ближче правди, я більший учений від тамтого!

Pardon! Я й забув сказати, що наш любий доктор Бессервіссер належить власне до сеї другої категорії, до тих людей, котрі знають усе ліпше, ніж хтось інший, бо всюди знайдуть якусь помилку, а з природи обдаровані такою щасливою організацією, що твердо вірять: коли я поправлю отсю помилку, значить, я ближче правди, значить, я більший учений від онтого-о!

Чи у нього є якесь справдішнє, позитивне знання? Ви чудуєтеся, як можна підіймати таке питання? Вам воно видається парадоксальним, так як коли би хтось, бачачи пана в фраку і білих рукавичках, смів питати, чи є у нього сорочка?.. Га, мої панове, незглибні бувають тайни туалету фізичного й духовного. Хто знає, чи кождий панич у фраку і в рукавичках має справді чисту сорочку на собі, а доктор Бессервіссер так завзято бігає по світі і шукає, з ким би то порівняти себе і над ким би показати свою вищість, що абсолютно не має часу показати свій дійсний духовий багаж. Щоби знайти діру в мості, я не конче мушу вміти збудувати міст, а волове очко в байці, заховавшися між орлове пір’я і піднесене орлом на високу високість, коли орел не міг уже летіти вище, вифуркнуло зі своєї схованки, підлетівши трохи вище, зацвіркотіло: «А видиш, а я таки вище лечу від тебе». Мабуть, люди того типу, що наш доктор Бессервіссер, водилися вже і в Греції, коли старий горбатий Езоп уважав потрібним обезсмертити сей тип у своїй байці. Значить, наш шановний доктор має дуже давню і широку парентелю.

Говорять, що його пожирає амбіція і що та жаба, котра з таким сумним ефектом бажала зрівнятися з волом, була йому якась стриєчна тітка чи тіточна стрийна. Не знаю і сумніваюся. Мені здається, що сама амбіція не доведе чоловіка до того, щоб силкувався знати все ліпше від когось іншого. Се мусить бути вроджена прикмета характеру, так, як хміль має те до себе, що високо виростає і пишно буяє тільки на тичці. Було б нерозумно і несправедливо жадати від хмелю, щоб стояв і ріс самостійно, а доктор Бессервіссер, хоч остаточно й виявляє себе непродуктивною силою, все-таки своєю вічною рухливістю, своєю нагінкою за такими, по котрих міг би п’ястися «вище від кого іншого», причинюється до оживлення всього окруження, надає йому вигляд руху, метушні, робить ілюзію поступовості. Він швидко хапає всякі нові ідеї і нові моди в науці і в літературі і горячо боронить їх доти, доки сим способом можна показати, що він поступовіший і вищий понад інших.

Зрештою його поступовість треба розуміти дуже широко, власне з високого становища того хмелю, що виріс понад вершок тики і махає блідо-зеленим китяхом і в солодкім упоєнні шепче: «А я таки вищий!»

Доктор Бессервіссер не належить ні до якого сторонництва, ні до якої кліки, ані котерії, він вищий понад «усе те». Всюди, в кождій програмі, в кождій роботі зараз знайде щось таке, що він знає і розуміє ліпше, і, очевидно, в такім разі його сумління не позволяє йому писатися на те гірше і прикладати руки до його осягнення. Всяке окруження, всякий Fühlung [17] з сусідами, всяка організація стісняє його незалежну вдачу. Його з непоборною силою тягне знизу наверх, як ті бульбашки повітря, що з дна криниці тиснуться вгору. І він гуляє наверсі понад партіями, організаціями і всіми суспільними путами свобідно і легко, як піна на воді. Бистро пливучи з кождою хвилею, з кождим подувом вітру, він дивується тільки одному: що за страшенні, обридливі ретрогради всі оті скали, дерева та будинки на берегах, що так навіжено біжать назад і щезають із його поступових очей! В таких хвилях він важко сумує і нарікає на нерозвитість і ретроградство суспільності.

Злі язики торочать, що у нього нема ніякого переконання. Знаючи зблизька шановного доктора, мушу заперечити сьому рішучо. У нього нема переконання? У нього є його навіть більше, як треба. У нього є різні переконання, так сказати, про запас. Одно зноситься, він собі байдуже, виймає друге, свіжісіньке. А всі вони мають одну підшивку: незламне переконання про власну вищість. Ся підшивка - се основа, а що зверха, се його менше обходить. Чи там червона матерія, чи чорна, чи періста - мій боже, люди, вищі о два цалі від сього, о три від того, а о півтора від третього, не будуть дбати про такі дрібниці!

Зрештою доктор Бессервіссер вельми толерантний. Тобто для себе, не для інших. Стоячи понад партіями, він уважає натуральним обов’язком своєї вищості не позбавляти нікого свого «лицезрінія». Як той біскуп Красіцький в Дубецьку в поемі В. Поля: «tu do sieni zaglądał, tam w okno zapukał», [18] так і доктор Бессервіссер нині ущасливлює своєю присутністю кружок радикалів, за годину виливає свою тугу до ідеалів у кружку полуп’яних польських журналістів, вечором додає духу заклопотаним «конструктивним елементам», а через ніч нема-нема та й знесе зозулине яйце і положить його в гніздо клерикалів або мамелюків. І все се з тим спокоєм, з тою свободою духу, які характеризують людей справді вищого закрою. І головно, все се не обов’язує його ні до чого. З ким сьогодні щиро стискався, тому завтра наплює в лице; з ким сьогодні ділився таємними бажаннями своєї душі, на сього завтра кине каменем. Се знак дійсної незалежності його характеру. Він поступає завсіди так, як йому диктує його моментальне переконання, і ніколи не дбає про те, що скажуть про нього люди. Отим-то я вважаю злосливою і зовсім тенденційною видумкою твердження тих, що ідентифікують нашого доктора Бессервіссера з тим Вислобоцьким, чи Зборовським, чи якимсь іншим невимовним псевдонімом, що то в 1848 році, виходячи з дому, ніколи не забував взяти до кишені три кокарди: біло-червону, синьо-жовту і чорно-жовту. Побачить здалека польського патріота - припинає біло-червону кокарду на груди, не біжить, а летить з розпростертими обіймами і не говорить, а кричить: «Wolność! Równość! Braterstwo!». [19]

Попрощається з тим, побачить здалека русина - ого, вже на лівій кляпі вродилася синьо-жовта кокарда, мій герой надувається, як сич на вітер, і глибоким басом гримить:

- З нами бог і розумійте, язици!

Та коли в дальшій подорожі побачить урядника з губернії,- ого, вже до самого серця пришпилює чорно-жовту кокарду, робиться тоненький і високий, згинається в три погибелі і, дотикаючи циліндром до самого тротуару, мов жайворонок, приспівує:

- Geschamster Diener, Herr Hofrath, empfehle mich ergebenst! [20]

Ні, наш доктор Бессервіссер не з таких! Я навіть не знаю, чи він існував уже в 1848 році, а сей анекдот свідчить хіба про налоговий еклектицизм, коли тимчасом наш доктор радше налоговий критик і винахідник дір у мостах.

З тим усім тип вельми симпатичний. Мені аж жаль слухати, коли він часом нарікає, що його ніхто не любить. Лиш одно його потішає, що всі йому завидують. Чи він любить кого? Їй-богу, якось не доводилося питати його. Спитайте самі.

Я маю подив і повне признання для таких людей. Приємно знати, що коли чоловік зробить чи напише яку дурницю, ось тут близько тебе є щирий друзяка, котрий зараз, в інтересі публічного добра, викаже тобі, що ти ідіот і що він сам зробив би се далеко ліпше. В серці будиться радісне чуття: ну, ще не вмерла Україна, коли має таких синів. А коли часом у душі ворухнеться нескромне питання: чом же се доктор Бессервіссер, знаючи ліпше всяку річ, не зробить її ліпше і дає робити нам, старим ідіотам, і чом же се він аж тоді стає мудріший і вміє ліпше зробити, коли хтось інший уже зробив сяк чи так, але зробив,- то сю грішну думку втишаю грізним покриком:

- Мовчи, тичко! Так і належиться хмелеві рости вище тебе!

Зворушення опановує мою душу. Чим більше вглибляюся в прикмети мойого героя, тим сильніше чую, що таки не видержу і впаду в ліричний, дифірамбічний тон і, замість аналізувати, почну оспівувати свого героя.

«Како ублажу или кому уподоблю тя, приснопам’ятне» - так і дзвонять мені в правім усі слова нашого старого літописця. І вже душа моя «розтікається мислію по землі, сірим волком под облаки», чи як то там сказано в «Слові о полку Ігореві», шукаючи порівнянь для звеличання любого нам усім доктора Бессервіссера.

Він подібний до сонця, бо ось тут сходить, а зовсім у противний бік заходить.

Він подібний до місяця, бо дванадцять раз до року міняє свою фізіономію.

Він подібний до зір, бо світить, а не гріє.

Він подібний до вітру, бо шуму много, а конкретного в руки не зловиш нічого.

Він подібний до моря, бо повно в нім води, а нема що раз напитися.

Він подібний до огню, бо нема такого твору і такої книжки, з котрої б він не міг зробити купки попелу.

Він подібний до Дністра, бо щохвиля робить несподівані закрути, а удає, що пливе наперед.

Він подібний до орла, бо високо літає, а низько сідає.

Він подібний до соловія, бо, спіймавши хробачка, співає тріумфальну оду.

Він подібний до сірничка, бо конче мусить о когось потертися, щоб заблищати.

Він може гордо і сміло глядіти в будущину; такі, як він, не швидко переведуться на нашій святій Русі.

МІЙ ЗЛОЧИН

Ні, не видержу! Не можу довше видержати! Мушу прилюдно признатися до гріха, хоч знаю наперед, що на душі мені не буде легше від того. Адже ж відплата тут неможлива, бо яка ж відплата може винагородити невинно пролиту кров, надолужити замордоване життя?

Так, у мене на сумлінні забійство. То значить, не се одно тільки. Адже ж чоловік - великий, систематичний, рафінований убійця між божими сотворіннями, тай усі ті сотворіння з свого боку докладають і свою добру пайку до загальної великої симфонії убійств, котру нам подобається називати «органічним життям». Усі ми вбиваємо на кождім кроці, ріжемо, топчемо, давимо, нівечимо мільйони живих творів. Ані хвилі не можемо жити без убійства. Наші страви, наша одіж, наші забави, наш хід і наш сон, навіть наш віддих - усе те непереривний ряд тисячів і мільйонів убійств. А найцікавіше те, що ми навіть не спостерігаємо сього. Та не тільки анафемські мікроорганізми вбиваємо з байдужим серцем. Навіть наших вище устроєних братів - риб, раків, птахів і звірів - ми мордуємо без гризоти сумління і заспокоюємо себе тим одиноким і найвищим raison d’êtat: [21] треба нам їх для власного прожитку. Як чоловік, що замолоду вибирав пташачі гнізда, ловив мотилів, збирав комах, а й досі не покинув замилування до риболовства, я маю на сумлінні, певно, немало тисяч таких убійств. Та проте всі вони забуті і тільки се одно мучить, і гризе, і вертить мою душу довгі літа. Тільки се одно не вмирає, і не вигасає, і оживає все наново, болить тим гірше в моїм нутрі, чим більше силкуюся забути про нього, затерти його.

Аж страшно мені робиться, коли ціла ота нещасна подія ясно, з усіми подробицями вирине в моїй пам’яті. Від того часу минуло багато літ, певно більше як тридцять. Я був тоді невеличкий сільський хлопчина і бігав, граючись, по лісах і полях мойого рідного села.

Власне надійшла весна, один із перших гарних теплих днів. Перший раз по довгій зимовій неволі в тісних душних хатах ми, сільські діти, могли побігати собі свобідно. Ми вибігли на сіножать, що ще була гола і сіра від скиненої недавно зимової перини. Тільки десь-не-десь прокльовувалася з землі свіжа зелень: сквапливі острі листки тростини, ще позвивані в острі шила листки хріну та лопухів над потоком. Тільки в недалекім лісі сподом усе забілілося від дикого часнику, що власне починав уже відцвітати, від білих і синіх підліщків.

Над нами здвигалося темно-синє склепіння неба, всміхалося сонце, а на далеких вершках Карпат блискотіли ще здорові снігові шапки, мов іскристі діамантові корони. Та їх краса не зворушувала нас надто дуже, бо ми почували кождої хвилі холодний зимовий подув, що йшов від них униз до сходу сонця. І річка почувала се; вранці вона була ясна і чиста і плюскотіла тихенько, мов уліті, а тепер клекотіла гнівно в своїх тісних берегах і протискалася вниз своїми жовтаво-брудними розбурханими водами: се були якраз оті блискучі діаманти, розтоплені весняним сонцем.

Та все те не в силі було попсувати нашу весняну радість. Ми ходили, скакали, і підскакували, і бігали довкола, і відвідували всіх наших знайомих: старого могучого дуба на краю лісу, що то по його крепких конарах ми літом лазили навзаводи з вивірками; високу похилену березу з жалібно навислими тоненькими гілками, що ми їх звичайно надуживали на гойданку на велику гризоту пана лісничого; тихі криниці в лісовій гущавині, де ми, позасідавши за грубими яворами та в’язами, не раз придивлялися вечорами лисам, борсукам та диким кабанам, що сюди приходили пити; і вкінці глибокі, чисті млинівки, де ми щонеділі з гачками чатували на щупаків, а коли припекло сонце, з криком і реготом освіжувалися в чистій холодній воді.

Кожде місце довкола тих млинівок, найбільш улюблений терен наших забав, оглядали і обнишпорювали ми зовсім докладно. Се був спуст стародавнього великого ставу. Півперек долини, від лісу до лісу підіймалася здоровенна гребля, що тепер, обрівняна і здавна розорювана плугом, виглядала як довгий рівний горб, тільки в трьох місцях перерваний: раз потоком, що тут скручував аж під ліс і гнівно булькотів і рвав та підмулював високий стрімкий берег, і два рази згаданими вже млинівками, одинокими останками колишнього панського ставу. Ті млинівки були не надто широкі, глибокі з на сажень, отінені декуди вільхами, вербами та лозовими корчами. Літом густа пахуча трава та квітки білої конюшини нависали з берегів аж над саме водяне дзеркало. Тепер, щоправда, довкола було досить голо і сумно, та й у воді, що вліті густо-часто оживлювалася плюскотом щупаків і громадами червонооких плотиць, які звичайно плавали цілими купами під проводом одної найбільшої, тепер було тихо. Та ми, проте, щокрок заглядали цікаво в воду під кождий прут, під кождий зів’ялий лопух, у кождий корч, чи не задушився де який наш знайомий щупак під ледом або чи пані видра не була ласкава зробити нашим рибам візиту.

- Псс! Псс! - засичали нараз два чи три хлопці, що йшли передо мною, схилилися до землі і поповзли тихо наперед, намагаючися обступити довкола один корч.

- А вам що таке? Що там таке? - запитав я поневолі також шептом.

- Птах! Птах! Не бачиш його?

- Де він? Де?

- Ось тут у корчі. Побіг. Ми ще такого не видали. Не літає, мабуть, лиш бігає.

Поки ще хлопці обступали корч, я пішов просто до середини корча, обережно розгорнув густі гіллячки і побачив справді невеличкого пташка, що сховався в торішній сухій траві. Не знаю, чи він був ослаблений, чи переляканий, досить, що, побачивши мене над собою, не полетів і не побіг, і я в тій хвилі мав його в руці. Всі хлопці позбігалися, аби побачити мойого бранця.

- Ах, який гарний!

- Такого пташка я ще не бачив ніколи.

- Гляньте лише на його очі!

- А його пір’ячко!

Се був маленький болотяний пташок, які в нашій підгірській околиці показуються дуже рідко. Пір’я на нім було попелясто-сіре з легеньким перловим полиском, дзьобик тоненький, темно-зеленкуватий і такі ж самі довгі тонесенькі ноги. Він сидів тихо, затулений у моїй долоні, не тріпався, не дряпав і не дзьобав, як се звичайно чинять інші дикі птахи, коли їх зловити в руку.

- Що ти будеш робити з ним? - запитали мене деякі хлопці, озираючи зависними очима гарну добичу в моїй руці.

- Понесу його додому.

- Будеш його пекти?

- Або я знаю. Буду його годувати.

- А знаєш, що він їсть?

- Побачу. Коли не схоче їсти хліба, то, може, буде їсти мух, а коли не мух, то хробаків, а коли не хробаків, то слимаків, або сім’я, або пшоно. Вже щось винайду для нього.

Я справді поніс малого гарного пташка додому і посадив його не до клітки, а в середину подвійного вікна, де мав більше куди бігати і літати, більше світла і повітря. Пташок не літав і не перхав, а тільки бігав вздовж шиб, тут і там постукуючи своїм тоненьким дзьобиком о скло та раз у раз, як мені бачилось, тужно поглядаючи на широкий вольний світ. Часом зупинявся, схиляв головку і знов підносив її наглим пташачим рухом або перехилював її набік, так, що одно око, бачилось, блукало по гілках близької яблуні, і потім знов потакував головкою так сумно і зрезигновано, немовби хотів сказати:

- Ах, там надворі так гарно і тепло, та моя весна пропала! Я в неволі!

Мене щось немов шпигнуло в серце, коли я кілька хвиль придивлявся сьому пташкові. Мені самому зробилося сумно.

- Пусти його! Пощо будеш його держати тут! - про шептало щось у мойому нутрі.

- Але ж він такий гарненький! І я ж зловив його! - відповів я вперто собі самому.- Може, він привикне. Коли б я тілько знав, чим його годувати!

З годуванням мав я справді чимало клопоту. Я поклав пташкові кілька кришечок хліба, кільканадцять зерняток проса і кільканадцять хатніх мух, кождий рід поживи окремо в чистенькій мушлі, поставив йому черепок води і пішов геть, аби лишити його в спокої. Коли вечором я повернув додому і зазирнув до свойого пташка, то побачив, що він ані не доторкнувся до поживи, тільки сидів у кутику, високо вгору простягнув тоненьку шийку і, не змигаючи оком, глядів крізь вікно надвір, де серед пурпурової пожежі заходило сонце за снігову шапку Хребти-гори, і від часу до часу потакував головкою так умовито і безнадійно, що я не міг довше дивитися на нього.

«Може, се нічна пташина,- подумав я,- і аж уночі буде їсти».

Ся думка заспокоїла мене трохи, і я спав твердо і не думав про пташка. Скоро рано, ще до схід сонця, я побіг знов до світлиці і зазирнув до вікна. Пташок усе ще сидів на тім самім місці, де я вчора бачив його, усе ще простягав шийку високо догори і все ще, не змигаючи оком, глядів крізь вікно на широкий, вольний світ отам за скляними шибами і від часу до часу потакував головкою. До поживи ані не доторкнувся.

- Пусти його! Пусти його! - закричало щось у мойому нутрі.- Пощо тобі мучити його? Адже ж він згине з голоду.

- Ні,- відізвався інший, упертий голос у мойому нутрі,- я мушу видибати, чим він годується! Принесу йому слимаків, й хробаків, і жаборини.

Не знаю, відки мені стрілила до голови така думка, що він може їсти жаборину. Досить, я побіг на пасовисько, назбирав усяких дрібних слимачків, накопав хробачків і виловив з води добру жменю жаб’ячої ікри і приніс усе те мойому бранцеві. Він навіть не звертав уваги, коли я всі ті достатки клав перед нього, не показував ані страху, ані найменшої цікавості, ані крихітки апетиту на ті ласощі. Здавалося, що тільки сонце і тепло, і весна там, на широкім вольнім світі, займали всю його увагу.

Того дня мав я якусь роботу, тож пішов геть і вернув аж вечором. Я поспішився заглянути до пташка. Він бігав, легенько потакуючи, здовж шиб і навіть не доторкнувся до поживи.

«Диво дивне!» - подумав я і хотів зараз випустити його на волю. Та мені прийшло на думку, що тепер він, певно, ослаблений і нездатний до літання, а коли зараз вечором випущу його ось тут на подвір’ї, то се буде для нашого котика дуже легка і пожадана добича. Ліпше буде, коли ще сьогодні він переночує у мене. А завтра ранісінько я занесу його на те саме місце, де його зловив, і пущу на волю.

Другого дня, схопившися ранісінько з соломи, я побіг до свойого бранця. Він усе ще не брався до ніякої поживи і сидів, ослаблений і втомлений, у куточку, очима все зазираючи крізь вікно на волю. Він спокійно дав себе взяти і поглянув на мене тими самими невимовно сумними оченятами, якими дивився крізь шиби на сонце та на яблуневі гілки. Раз навіть він потакнув головкою, немовби хотів сказати:

- Так, так, знаю вже, куди мене несуть. Я вже давно знав, що воно дійде до того.

Я виніс його на подвір’я. Він сидів спокійно в моїй долоні й не пручався. Я чув його м’яке пір’ячко і його тепле тіло.

«А смачне мусить бути його м’ясо! - стрілила мені нараз думка через голову.- А що якби його зарізати і дати спекти?»

«Пусти його! Пусти його! - шепче щось, мов добрий ангел, у моїм нутрі.- Адже ж бачиш, він такий маленький. Навіть заходу не варто, щоб його пекти!».

«Але ж бо шкода його пускати! Я ж зловив його!» - бунтувалася дитяча впертість у моїм нутрі.

«Пусти його! Пусти його!» - лебеділо щось тихо-тихо в найглибшій глибині моєї душі.

А пташок сидів тихо і зрезигновано в моїй жмені. Я отворив долоню - він не полетів. Щось огидливе, злорадне тріумфувало в моїм нутрі.

«Бачиш! Він сам не хоче! Ти ж дав йому змогу втікати, чому ж не втікав?»

«Але ж він слабий і зголоднілий,- лебеділо щось тихо-тихо в глибині моєї душі».

- Ет, що там! - скрикнула дитяча впертість, і в найближчій хвилині я відкрутив головку малому гарному пташкові. Він затріпав раз чи два рази своїми тоненькими ніжками, з шийки виплили дві чи три крапельки крові, і малого гарного пташка не стало. В моїй долоні лежав холодний бездушний труп.

І нараз зломилася, розвіялася вся моя впертість, моя завзятість, моє самолюбство. Я почув виразно, що я отсе зробив щось безглузде, огидливе, що я допустився безсердечного вбійства, навалив на себе провину, якої не відпокутую і не відмолю ніколи. Адже ж я знівечив зовсім безцільно таке гарне невинне життя! Ось тут, на вольнім божім світі, перед лицем сього ясного, теплого, весняного сонця я видав і сповнив жорстокий, нічим не мотивований засуд на смерть. Тепер я почув зовсім ясно і виразно, що се вбійство було зовсім безцільне. Адже ж сього бідного трупика я не зможу ані обскубти, ані їсти. Ні, я не мав сили навіть ще раз поглянути на нього. Я випустив неживого пташка з руки і, засоромлений, стурбований, пригноблений і змішаний, я побіг геть, геть від нього, щоб не бачити його, щоб затерти в душі навіть споминку про нього. Мені дуже хотілося плакати, але я не міг; щось немов кліщами стискало мою душу, і вона не могла в сльозах вилити свойого болю. Маленький гарний пташок лежав у моїй душі, я поніс його з собою, і мені здавалося завсіди, що він глядить на мене своїми невимовно сумними оченятами, глядить з тихою резигнацією, потакує головкою і шепче тихо-тихесенько:

«Ах, я се й знав, що пропала моя весна, що неволя буде заразом і моя смерть!»

У м’якому, вразливому дитячому серці не довго тривали ті турботи. По двох-трьох днях я вже забув про пташка і його нещасну долю. Забув, бачилось, назавсіди. Вражіння мойого злочину залягло десь у темнім куті моєї душі, і звільна його присипали, прикрили і погребли інші вражіння, інші спомини.

А проте воно не завмерло. Минуло цілих двадцять літ, і коли на мене звалився перший великий удар нещасливої долі, коли я, молодий, з серцем, повним жаги, бажання жити і любити, посеред чудового літа сох і в’янув у тюрмі і мусив почувати, як розбивалися всі мої надії, як без милосердя толочено, розтоптувано, без цілі і без ума нівечено та руйновано все те, що я вважав найдорожчим скарбом своєї душі, тоді серед тривожної безсонної ночі явився мені той маленький гарний пташок, шпигонули мене в саме серце його сумні, повні тихої резигнації оченята, прошептали мені його повільні рухи ті несамовито страшні слова:

- Ах, моя весна пропала! Я в неволі! Знаю вже, знаю, чим-то воно скінчиться!

І відтоді я не можу позбутися сього спомину. Він затроює мені кожду хвилину щастя, розбиває мою силу і відвагу в нещасті. Він мучить моє сумління грижею, і мені здається, що все дурне, безцільне, жорстоке і погане, що я тільки коли зробив у своїм житті, скристалізувалося в конкретний образ отсього малого, невинно замордованого пташка, щоб тим докучливіше мучити мене. Тихими ночами я чую, як той пташок тихо-тихо стукає дзьобиком о шибу, і я прокидаюся зо сну. А в хвилях тривоги і розпуки, коли лютий біль запускає кігті в моє серце і грозить ось-ось зламати силу моєї волі, мені здається, що я сам той маленький, слабосилий, голодний пташок. Я чую, що якась уперта, завзята і нерозумна сила держить мене в жмені, показує мені невловимі привиди свободи і щастя, та може в найближчій хвилі без причини і без цілі скрутить мені голову.

ПОКИ РУШИТЬ ПОЇЗД

- Черепаха їде!

Локомотива «Черепаха» ще спала. Спочиваючи на трьох парах масивних сталевих коліс, вона бовваніла в ряді інших машин, потонувши долішньою половиною свойого тіла в густій пітьмі, що залягала простору шопу. Тільки горішня часть шопи легесенько розвиднювалася. Крізь грубе, ровковане, зеленкувате скло, з якого був зроблений дах шопи, просочувалися перші хвилі літнього досвітка, ті слабенькі, синьо-рожеві, напівсонні ще усміхи природи. До шопи вони доходили вдесятеро слабше, ледве замітно, сіро-зеленкуватими проблисками. В тих проблисках лійкуватий грубий комин машини і її кремезний круглий хребет зарисовувалися серед темряви якимись фантастичними контурами.

- Черепаха їде! - крикнув голосно надкондуктор, проходячи поуз шопи, та так, аби його почули робітники, що спали тут же побіч. І вони почули його. В комірці, що служила їм спальнею, зчинилася метушня, почулися заспані голоси, гуркіт стільців, протяглі позівання, плюскіт води, котрою робітники промивали заспані лиця, і по якімось часі два чоловіки в робітницьких блузах відімкнули широчезну браму шопи і ввійшли досередини.

- Ну, стара, спиш? - мовив один, клеплючи «Черепаху» по залізнім животі.- Ану-но, покажися, як ти виглядаєш!

Крізь відчинену браму бухнула до шопи широка хвиля світла,- не того різкого, сонячного, бо сонце ще не зійшло, а того лагідного, поранкового, що плило просто з безмірної синяви неба, з рожевих рум’янців і золотих проблисків сходу, від блідого місяця, що, запізнившися насеред неба, немов не знав, що робити з собою, чи сховатися де, чи світити, чи загаснути. При тім світлі видно ся було в шопі досить добре, і робітники почали поратися біля «Черепахи». Вони чистили її, підмазували колеса, вигрібали попіл із паленища, наповнювали водою котел. Рівночасно два палячі з гуркотом накидували в тендер кам’яного вугля, перекидаючися якимись не дуже приязними словами. Ось надійшов і машиніст і почав щось поратися коло машинерії, тут підмазуючи оливою, там стукаючи невеличким молотком, там знов відчиняючи і замикаючи якусь кляпу.

Але «Черепаха» стояла холодна, нечутлива, мов заклята царівна в скляній труні. Крізь скляний дах її труни заглядав чимраз цікавіше молодий день; його зеленкуваті скляні очі почали звільна наливатися зразу сріблястим, далі золото-рожевим блиском. Крім шелесту щіток, котрими чищено машину, брязкоту залізних лопат і гуркоту вугля в тендері, не було чути нічого. Робітники робили своє діло мовчки; один паляч покинув роботу коло вугля і пішов додому снідати: йому прийдеться їхати сьогодні з «Черепахою» в дорогу. Машиніст позівав. Була п’ята година; він спав ледве чотири години і мав перед собою ще отсю п’ятигодинну туру, поки дістанеться додому і буде міг відпочити цілих дванадцять годин.

Машина ще спала.

- А що, буде готова «Черепаха»? - крикнув надкондуктор, вертаючи зі свого обходу і зупиняючися в брамі… Його груба висока фігура ясно відрисувалася на тлі сходового неба, облитого величезною пурпуровою пожежею з золотим, тепер уже аж до білості розжареним низом. В тім світлі кругле, товсте надкондукторове лице виглядало мов налите вогнем, а його чорна густа борода була немов перетикана пурпуровими нитками.

Робітники не відповідали нічого. Обчистивши і впоравши машину, вони помагали накидати вугля в тендер. Тільки машиніст буркнув недбало:

- Зараз буде готова.

- Прошу казати розпалювати. За чверть години заїжджайте! - мовив надкондуктор і пішов далі.

Паляч від «Черепахи», згорбившися, мов віл, коли його впрягають у ярмо, подався на своє місце, східцями між машиною і тендером, і, випростувавшися на хвилю, щез нараз. Зігнувшися, він потонув у темнім гирлі паленища і почав розкладати огонь. Зразу він поклав і підпалив кілька дрібних соснових полін, а потім, коли ті горіли, почав обкладати ту ватру з боків і зверха вуглями. Дим синявими клубками вився з ватри, псотливо залітав палячеві в червоні, кров’ю підбіглі очі, але сей не противився, робив своє, привик до того. Швидко в паленищі гудів і тріщав уже чималий огонь; купа вугля, накладена палячем, завалилася, жевріючи та тріскаючи. Її привалювали щораз нові вугляні брили. Дзвеніла залізна шуфля, накидаючи їх у огнище, але в кітлі було ще тихо.

Машина ще спала.

Та ось у кітлі почулося легеньке булькотання, мов несмілий ропіт якогось нового, ще слабого і несвідомого життя. Ось легкою струйкою понеслися з труби перші клубки білої пари, понеслися і зараз перестали, спинені вмілою рукою машиніста. Гов, дітоньки! Не туди вам дорога! Будьте ласкаві, он туди, у той толок, у той порожній вал! Сміло! Сміло! Самі собі відчиняйте дверці! Не ждіть, дітоньки, аж вам хтось відчинить. І не бійтеся, що там трохи тісно. Тільки сміло! Тільки далі! Потісніться трохи, бо в тій тісноті ваша сила. Тільки там ви пізнаєте, хто ви і що можете!

«Черепаха» дрогнула. Щось, мов важке зітхання, стрепенулося в її залізному нутрі.

- Ах, як же я смачно спала!

Вона прокинулася. Вже в паленищі огонь гуде. Вже в кітлі вода починає грати, мов у величезнім самоварі, зразу довгими, пискливими тонами, далі жалібно, мов просячися на волю, далі уривано, грізно, мов сварячися і грозячи, а ще далі люто клекотячи, булькочучи, ревучи та виючи. Та машиніст не дбає. Він радий тим проявам сили, він знає, що вони мусять ще побільшати, геть значно, значно побільшати.

- Е, небого «Черепахо», не так ти ще у мене заспіваєш! Ану, Максиме, піддавай жару!

Паляч Максим працює, не озиваючися. Дзвенить шуфля, гуркочуть брили кам’яного вугля, котячись у паленище, кров’ю налилося Максимове лице, піт котиться градом із його закоптілого чола. Гуде огонь, грає котел. Ось рушився толок, а на версі машини манометр зробив перший оборот. Машиніст ухопив за стерно. Почувся довгий свист. «Черепаха» рушила з місця.

Рушила і немов завагалася. Її рух був лінивий, і зараз же з бокових її вентилів бухнула пара, сичачи страшенно. Але машиніст держав її в руках. Випустивши пару, кілько йому треба, він клацнув маленькою ручкою і замкнув кляпи. Сей маленький невинний рух машиніста був немов удар незримого батога для сього величезного залізного коня. Вона стрепенулася, фукнула раз, потім другий, третій, а далі, фукаючи частіше, частіше, частіше, вийшла з шопи. Ціле її тіло, а особливо її мідяні та мосяжні прищіпки, гачки, кляпи, шруби - все те заблищало на сонці, заіскрилося. Гордо та пишно сунулася «Черепаха» по шинах, не кваплячись, поки не стала на своїм місці.

- Пришибувати отих п’ять тягарових вагонів! - крикнув надкондуктор. «Черепаха» рушила. Се починалася вже її робота. Вона свиснула скажено, зашипіла, мов тисяча лютих гадюк, затемнила сонце на хвилю клубами пари і бовдурами диму,- бачилось, страх не рада була йти до такої низької роботи, як шибування вагонів, та й то ще тягарових. Та дарма, мусила.

Ось уже вагони пришибовані, поїзд, що має йти з «Черепахою», уставлений, і вона гордо стоїть на його чолі. Забряжчав перший дзвінок. Один робітник бігає з вагона до вагона, змітаючи та роблячи порядок у нутрі; другий залізною вилкою напинає на поїзд линву безпеченства, вкладаючи її в гачки на кождім вагоні; третій порається коло коліс, підливає оливи на осі; інший іде верхом по вагонах і наливає керосину до ламп. Кондуктори ліниво походжають побіля вагонів. Публіка стягається помалу

«Черепаха» стоїть і жде. Здалека подумав би хто, що вона нічим не відмінна супроти тої «Черепахи», що перед годиною спала отам у шопі. Та підійдіть до неї ближче! Вона вся аж пашить таємним огнем. У її нутрі вже не булькоче, не сичить, не клекотить,- вона вся, всіми своїми частями грає, бринить, мов муха, зловлена в павутину. Манометр літає, мов шалений. Машиніст держить за стерно, готов кождої хвилі пустити в рух сю величезну, сконцентровану, скажену та притім вповні опановану силу. Обернена чолом до сходу, «Черепаха» глядить своїми скляними, підсліпуватими очима на безконечну, рівну дорогу. Вона без руху, але бачачи, як скажено б’ється її металевий пульс-манометр, як люто вищить її нутро, так і боїшся, що ось-ось вона зірветься з місця, скочить, мов дикий звір, і побіжить, пожене в безвісті.

- Від’їзд! - крикнув кондуктор із заду поїзда.

- Від’їзд - крикнув другий.

- Тра-ра-ра! - заграла трубка надкондуктора.

Машиніст торкнув «Черепаху». Свист - аж у вухах залящало. Шипіння - аж боки машини мов надулися з натуги. А потім фу! фу! фу-фу! фу-фу! фу-фу-фу-фу!

І пішло фукання часто, частіше, ще частіше, поки його не заглушив гуркіт поїзда, стук коліс о шини, брязкіт ланцюгів і якорів, уся ота колосальна, дика та могутня музика поїзда, що входить у рух.

А «Черепаха» на чолі поїзда не йде, а пливе, бринить, фукає, робить боками, тремтить, сипле іскри, бухає димом і парою, мов жде не діждеться тої хвилі, коли буде могти вповні розігнатися, розбігтися, показати свою силу. Ану, просторе, тепер ми поміряємося. Агей, дорого,- під ноги мені! Ану, кілометри, назад, назад поза мене, десятками, сотками! Живо, живо, бо «Черепаха» їде! Далі, «Черепаха»! Наперед, усе наперед!

КОМЕНТАРІ

До двадцятого тому Зібрання творів І. Франка у п'ятдесяти томах входять оповідання, написані в 1896-1898 рр., та повість «Перехресні стежки». Деякі твори («Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Мій злочин») мають два авторські тексти - німецькою та українською мовами.

СВИНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ

Вперше надруковано німецькою мовою у віденському тижневику «Die Zeit», 1896, № 88, с. 145-147, під назвою «Das Recht des Schweines. Feine politische Erzählung aus Galizien». Згодом оповідання було передруковане в численних періодичних виданнях багатьох країн світу - німецькою, англійською, французькою, польською, литовською та іншими мовами.

Польською мовою під назвою «Prawo bezrogów» оповідання надруковане в газеті «Kurjer Lwowski» 14 червня 1896 р. (№ 164). Майже одночасно це оповідання під заголовком «Право свині» опублікувало кілька українських газет, що виходили у Львові - «Батьківщина» - 13 червня 1896 р. (№ 11); «Діло» - 15 червня 1896 р. (№ 123), а також газета українських емігрантів в Америці «Свобода» (1896, № 30-32).

Під назвою «Свинська конституція» твір вперше надрукований у журналі «Громада» (1896, № 2, за липень місяць, с. 21-25). Текст супроводжувався редакційною приміткою: «Се оповідання було найперше печатане у віденському часописі «Die Zeit», а потім у многих інших часописах краю і за границею». Того ж року оповідання виходить окремою книжечкою у серії «Хлопська бібліотека» (Коломия, № 4, 1896).

Український текст усіх згаданих публікацій є точним перекладом з німецької. Даних про те, що цей переклад здійснив Іван Франко, нема.

Скорочений варіант оповідання під назвою «Право безроги» надрукувала газета «Русское слово» (19 червня 1896, № 23). Тут, зокрема, відсутня вся вступна частина, що йде від автора. Твір має такий початок: «В одній віденській газеті помістив д-р Франко следующую статтю: «Віче в Збаражі уже кончалося, а Грицуняк не забирав голосу…»

В авторському перекладі, який стилістично відрізняється від попередніх публікацій українською мовою, оповідання увійшло до збірки «Сім казок» (Львів, 1900). При повній тотожності змісту думка в багатьох місцях передається іншими словами, змінено порядок слів. У двох випадках автор зробив незначні текстуальні зміни: додав речення про графа Бадені та вираз польською мовою «słoma-siano» - цього в німецькому тексті нема.

Для порівняння наводимо початок твору за текстом «Громади»: «Отсе оповідання - не моя власність духова. Я чув його від одного старого селянина Грицуняка в Збаражі на вічі. Грицуняк - се один з немногих ще живих представителів того роду кобзарів і рапсодистів, котрі складали старинні думи про діла і подвиги козаків Зборовського, Кішки, Безродного, Андибера, про війни Хмельницького з поляками і про сумний побіг трьох братів з Азова та відтак співали їх слухаючому війську козацькому. На око він цілком не імпонує, сивий, просто а навіть бідно одягнений, не конче рослий, сухий, з лицем, поморщеним від клопотів щоденного життя, але з лицем, повним виразу, та чорними блискучими очима,- губиться в товпі, рідко мішається до розмови і нічим не зраджує інтелігенції, перевищаючої звичайний рівень галицького селянина. Розуміється, що не знає ні читати, ні писати.

На кілька хвиль перед початком віча я розмовляв з кількома знакомими селянами. Приступив до нас і Грицуняк, ми познакомилися, сказали кілька слів і розійшлися. Мої знакомі, переважно молоді селяни, котрі ходили до школи і пильним читанням розширили своє образовання - вихвалювали перед мною Грицуняка, що у нього оригінальний талант ораторський та що він один з немногих людей зі старшої генерації, котрі тілом і душею пристали до радикального руху селянського. Я був дуже цікавий на його мову, але віче отворено і точку за точкою полагоджувано, а Грицуняк не зголошувався до голосу. Аж при послідній точці порядку дневного, при «внесеннях і інтерпеляціях», виліз він, дуже не радо і немов лиш під напором окружаючих його селян, на стіл, що заступав місце трибуни. На його вид вчинився в залі якийсь рух та стало тихо, мов мак сій, в тім зборі, де 600 селян тісно стовпилися».

За текстом збірки «Сім казок» твір передруковувався у ряді інших видань: Іван Франко. Із книги «Сім казок». Чернівці, 1906; Іван Франко. Свинська конституція. Стрий, 1912.

1900 р. оповідання «Свинська конституція» в скороченому вигляді увійшло до книги: Антін Грицуняк, його життя та смерть і спадщина, яка по нім лишилася для нас. Львів, 1900. Тут відсутня вся вступна частина, яка йде від автора. За публікацію оповідання «Свинська конституція» цю книгу було сконфісковано. У другому виданні цієї книги, доповненому запитом групи громадських діячів і депутатів парламенту до уряду в справі конфіскації згаданого видання, в текст запиту вмонтовано і саме оповідання. Йому передує такий текст: «1896 р. появилося у віденському тижневику «Die Zeit» (нр. 88) за підписом д-ра Ів. Франка оповідання п[ід] з[аголовком] «Свинська конституція», розказане стареньким галицько-руським селянином із Черниховець Збаразького повіту.

Всі, що бодай дещо чули про ц[ісарсько]-к[оролівську] конституцію австрійську, а властиво про її галицьку відміну, ще пам’ятають те величезне вражіння, яке зробило на них оповідання простого галицького селянина, де він так добре та правдиво схарактеризував нашу славутну галицьку конституцію, під тягарем котрої пропадають його брати, галицькі селяни. Оповідання було переведене на всі літературні мови й облетіло увесь цивілізований світ обох півкуль землі, розносячи сумну славу нашої держави, та особливо одної з її провінцій.

Само собою розуміється, було се оповідання друковане і в руських крайових часописах, і в окремих брошурах».

У перекладі на російську мову оповідання вийшло у збірці: Ив. Франко. Звериный бюджет. Свинская конституция. История одной конфискации. Спб., 1906. Перевод С. Буды.

Подається за збіркою «Сім казок» як останнім прижиттєвим виданням, здійсненим за участю автора.

«Die Zeit» - громадсько-політичний і науково-мистецький тижневик ліберально-буржуазного напряму, в якому друкувалися твори І. Франка та інших українських письменників. Видавався у Відні в 1894-1904 рр.

«Kurjer Lwowski» - польська щоденна громадсько-політична газета ліберально-буржуазного напряму, що виходила у Львові в 1883-1926 рр. Протягом 1887-1897 рр. у ній співробітничав І. Франко.

«Батьківщина» - газета ліберально-буржуазного напряму, що виходила у Львові в 1879-1896 рр. В період, коли в ній співробітничав Михайло Павлик (1889 р.), мала прогресивний характер.

«Діло» - газета ліберально-буржуазного, а згодом - буржуазно-націоналістичного напряму. Виходила у Львові з 1880 р. до 1939 р.

«Свобода» - українська щотижнева газета ліберально-буржуазного напряму, що видавалась в Америці у 1893-1916 рр. організацією галицьких емігрантів, так званим руським народним союзом. На її сторінках друкувалися твори українських письменників, а також її накладом здійснювалися видання популярних книжок та художніх творів.

«Громада» - щомісячний журнал ліберально-буржуазного напряму, який виходив у Коломиї в 1896-1897 рр.

«Хлопська бібліотека» - серія популярних видань для селян, яку видавав І. Франко з 1896 р. накладом газети «Громадський голос».

«Русское слово» - щотижнева газета галицьких «москвофілів». Виходила у Львові в 1890-1896 рр.

Грицуняк Антін (1820-1900) - селянин із с. Черниховець Збаразького повіту. За його розповідями І. Франко написав оповідання «Свинська конституція», «Притча про графа Баденього», «Розбійник і піп». Широку характеристику особи Грицуняка І. Франко подає у статті «Антін Грицуняк (Посмертна згадка)», опублікованій 1900 р. У цій статті І. Франко розкриває також історію створення та публікації оповідання «Свинська конституція»: «Чувши се оповідання на вічі в Збаражі, я списав його, переклав на німецьку мову і подав до віденської газети «Die Zeit». Надруковане там, воно так сподобалося, таким ярким і правдивим світлом освітило нещасливу долю нашого народу, що його зараз же передрукували відтам кілька німецьких газет у Чехії, Моравії і Німеччині. Його перекладено на мови: польську, чеську, хорватську, литовську, французьку і англійську, а видруковане по-руськи в «Хліборобі», [22] воно було передруковане в американській «Свободі». Можна сказати, що ніякий руський твір в такім короткім часі не облетів такого широкого світу, як Грицунякове оповідання, не здобув такого розголосу і такої прихильності для руського селянина і співчуття до його недолі».

…пригоди козаків Грицька Зборовського… Мається на увазі Самійло Зборовський (р. н. невід.- 1584) - польський магнат; за дорученням польського короля Стефана Баторія під час Лівонської війни у 1582 р. їздив на Запорізьку Січ з метою схилити козаків до участі у війні. Місія Зборовського закінчилася невдало. У польській дворянській історіографії побутує вигадана версія про обрання Зборовського «отаманом» Січі і про похід запорожців під його керівництвом у Молдавію.

Кішка Самійло - герой однойменної народної думи.

Безродний - герой народної думи «Федір безродний, безвольний».

Андибер - герой народної думи «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер».

Азов - місто у гирлі Дону (Ростовська обл., РРФСР), турецька фортеця у XV - XVII ст.

…кривди, які терпів нарід від Баденього.- Мається на увазі Бадені Казимир (1846-1909), австрійський реакційний політичний діяч. У 1888-1895 рр. намісник Галичини. Був лютим ворогом визвольного руху.

ЧИСТА РАСА

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1896, т. 5, кн. 2, с. 129-142.

Подається за першодруком.

«Житє і слово» - літературно-науковий і громадсько-політичний журнал революційного напряму. Виходив у Львові в 1894-1897 рр. за редакцією І. Франка.

Ніредьгаза - місто на півночі Угорщини.

Тісса-еслярське вбивство - мається на увазі процес 1883 р. проти групи єврейських членів громади Тісса-Есляр, яких звинувачували в ритуальному вбивстві дівчини-християнки. Суд виправдав несправедливо звинувачених.

Мішкольц - місто на півночі Угорщини.

Готтентоти - народність, що проживає у центральних і південних районах Намібії та північних районах Південно-Африканської Республіки; готтентоти належать до найдавніших мешканців Південної Африки.

Банат - територія між Дунаєм, Тисою, Мурещулом і Трансільванськими Альпами, яка до 1920 р. входила до складу Угорщини.

Саторалія-Уйгелі (Шаторальяуйгей) - місто на півночі Угорщини.

Альфельд - велика угорська низовина на схід від Дунаю.

«Pester Llоud» - щоденна політична газета, що виходила в Будапешті німецькою мовою у 1854-1944 рр.

ЗВІРЯЧИЙ БЮДЖЕТ

Вперше надруковано в газ. «Громадський голос», 1897, № 8, с. 61-63, під заголовком «Звіряча конституція». Того ж року оповідання вийшло окремою брошурою у серії «Хлопська бібліотека» під новим заголовком - «Звірячий бюджет», але текст змін не зазнав. Під цим заголовком твір друкується і в збірці «Сім казок» (Львів, 1900).

У перекладі на російську мову оповідання ввійшло до збірки: Ив. Франко. Звериный бюджет. Свинская конституция. История одной конфискации. Спб., 1906, перевод С. Буды, а також у кн.: Отечество. Пути достижения национальных литератур России. Национальный вопрос, т. 1. Пг, 1916, с. 245-249. Перевод Е. Нечуя.

Подається за збіркою «Сім казок» як останнім прижиттєвим виданням, здійсненим за участю автора.

«Громадський голос» - суспільно-політична газета, орган русько-української радикальної партії в Галичині. Виходила у Львові в 1895-1916 рр. Спочатку, коли в ній друкувалися твори І. Франка, М. Павлика, В. Стефаника та інших передових письменників, мала прогресивний характер. Пізніше набула націоналістичної орієнтації.

ОПОЗИЦІЯ

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1897, т. 6, кн. 1, с. 32-37, з приміткою, в якій розкривається історія створення та публікації твору: «Отся казочка написана ще в початку 1891 року, скоро по проголошенні т[ак] зв[аної] «нової ери», і була призначена для «Народу». Не знаю вже, для чого вона тоді не попала в друк, а пролежала досі в теці редакції «Народу». Прочитавши її тепер, я зважився-таки опублікувати її. Господи, як же небагато від того часу змінилися обставини, як мало навчилася наша «принципіальна» опозиція з кораблекрушенія «нової ери»! Навіть кішки і рябки ще не перестали бути пострахом для неї, хоч називаються тепер не Цішками і Райхельтами, а іншими пореклами. А тодішній Перемісник давно зістав правдивим Місником і командує тепер ще з більшою силою, і славою, і повагою, ніж тоді. Значить, моя казочка не тільки не стратила сучасного інтересу, але потроху показалася навіть пророцтвом».

Подається за першодруком.

«Народ» - громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Виходив у Львові (1890-1892) за редакцією М. Павлика та І. Франка і в Коломиї (1893-1895) за редакцією М. Павлика.

«Нова ера» - політична угода, укладена на початку 90-х років групою галицьких «народовців» на чолі з Ю. Романчуком, О. Барвінським та ін. з австрійським намісником у Галичині графом Бадені. За дрібні подачки верховоди «народовців» зобов’язувалися підтримувати у всьому політику австрійського уряду в Галичині. Ця угода була спрямована проти визвольних устремлінь трудового народу.

Озаркевич Іван (1826-1903) - громадський діяч і письменник, батько української письменниці Наталії Кобринської.

«Народна торговля» - кооперативно-торговельне товариство в Галичині, організоване 1883 р. у Львові, засновувало споживчі кооперативи. Діяльність «Народної торговлі» мала ліберально-буржуазний характер.

Романчук Юліан (1842-1932) - видавець і громадсько-політичний діяч у Галичині, один з лідерів партії «народовців» й ідеологів так званої «нової ери»; був депутатом австрійського парламенту і галицького сейму.

Савчак Дам’ян (1847-1912) - діяч «народовської» партії.

Станьчик - іронічна назва, вживана до реакційних партій чи угруповань. Походить від імені блазня польських королів Ягайла і Жігмонта I. Після опублікування у 1869 р. групою польських прогресивних діячів памфлета «Тека Станьчика» це прозвище було дане партії краківських консерваторів.

ОСТРИЙ-ПРЕОСТРИЙ СТАРОСТА

Вперше надруковано німецькою мовою під назвою «Der stramme Bezirkshauptmann. Ein Lebensbild aus Galizien» у віденському тижневику «Die Zeit», 1897, № 165, с. 132-135; № 166, с. 150-152.

У автоперекладі українською мовою під заголовком «Острий-преострий староста» оповідання увійшло до збірки «Сім казок» (Львів, 1900). Тексти видань німецькою й українською мовою ідентичні.

Подається за збіркою «Сім казок».

ДОКТОР БЕССЕРВІССЕР

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1898, т. I, кн. 3, с. 367-372, під заголовком «Портрети без рамок. I. Доктор Бессервіссер»; підписано псевдонімом Не-Теофраст. Без жодних текстуальних змін оповідання увійшло до збірки «Місія. Чума. Казки і сатири» (Львів, 1906).

Подається за збіркою «Місія. Чума. Казки і сатири».

«Літературно-науковий вісник» - художній, науковий і публіцистичний журнал. У період, коли до його редакції входив І. Франко (1898-1906), журнал мав демократичне спрямування.

Поль Вінценти (1807-1872) - польський поет-романтик, вчений-географ, учасник повстання 1831 р.

МІЙ ЗЛОЧИН

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1898, т. I, кн. 3, с. 303-310. Того ж року твір у перекладі на німецьку мову опубліковано у віденському журналі «Die Wage», № 34, с. 568-570, під заголовком «Mein Verbrechen».

З незначними правками мовно-стилістичного характеру оповідання 1903 р. вміщено у київському альманасі «Дубове листя». За текстом ЛНВ з кількома стилістичними змінами у двох реченнях («Так, у мене на сумлінні є убійство, огидне, безцільне убійство» на - «Так, у мене на сумлінні забійство» та «Минуло цілих дванадцять літ» на - «Минуло цілих двадцять літ») воно надруковане у збірці «На лоні природи і інші оповідання» (Львів, 1905, с 151-160).

У перекладі на російську мову оповідання друкувалося в журналі «Южные записки», 1904, № 17, с. 6-12. Переклад Н. Кибальчич.

Подається за збіркою «На лоні природи і інші оповідання» як останнім прижиттєвим виданням, здійсненим за участю автора.

«Южные записки» - літературно-громадський журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив в Одесі у 1903-1905 рр.

ПОКИ РУШИТЬ ПОЇЗД

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1898, т. III, кн. 8-9, с. 135-139, під назвою «Заким рушить поїзд». Без жодних текстуальних змін, але із заголовком «Поки рушить поїзд» оповідання вміщено у збірці «На лоні природи і інші оповідання» (Львів, 1905, с. 192-198).

Подається за збіркою «На лоні природи і інші оповідання».

ВИНОСКИ

1 - Він умер 29 марта 1900 р.

2 - Солома-сіно (польськ.).- Ред.

3 - Справедливий боже! (нім.).- Ред.

4 - Прекрасна Куба! (нім.).- Ред.

5 - Дякую, графе! (нім.).- Ред.

6 - Ти прекрасна людина, благородна людина! (нім.).- Ред.

7 - Indian Reservation - так зовуться в Північній Америці сторони, полишені для диких індіан.

8 - Добрий пан! Думає, що Янош не розуміє по-німецьки, а Янош розуміє все! Добраніч, панове! (нім. діал.).- Ред.

9 - Шляхтич у своїй хаті рівний воєводі (польськ.).- Ред.

10 - Кругом (нім.).- Ред.

11 - Оце слово (франц.).- Ред.

12 - Торгівля колоніальних товарів і кімната до снідань у Львові, куди в 90-х роках любили заходити дрібні урядовці.

13 - Спочатку (лат.).- Ред.

14 - Остовпів (польськ.).- Ред.

15 - Друге «я» (лат.).- Ред.

16 - Краківське товариство взаїмних обезпечень від огню.

17 - Контакт (нім.).- Ред.

18 - Тут до сіней заглянув, там у вікно застукав (польськ.).- Ред.

19 - Воля, рівність, братерство! (польськ.).- Ред.

20 - Найслухняніший слуга, пане гофрат, поручаюся якнайнижче вашій ласці (нім.).- Ред.

21 - Державний інтерес (франц.).- Ред.

22 - Потрібно: у «Громаді».

Друкований текст для вичитування взято з: Іван Франко. Зібрання творів у п’ятидесяти томах.

т. 20. Повісті та оповідання (1896-1900). Київ, «Наукова думка», 1979.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2020