СПАДЩИНА

I

Хоч десяти годин ще не було, службовці линули цілим потоком крізь великі двері морського міністерства, поспішаючи з усіх кінців Парижа, бо наближався день нового року - час пильності і підвищень. Шум квапливих кроків сповняв велику будівлю, покручену, як лабіринт, і перетяту плутаними коридорами з безліччю дверей до різних відділів.

Кожний входив до своєї кімнати, стискав руку колеги, що прийшов раніше, скидав піджак, надягав старий робочий костюм і сідав до свого стола, де його уже дожидалась купа паперів. Потім ішли по новини до сусідніх відділів. Насамперед дізнавались, чи прийшов уже начальник, чи в доброму він настрої, чи велика на сьогодні кореспонденція.

Реєстратор загальної матеріальної частини, пан Сезар Кашлен, колишній унтер-офіцер морської піхоти, що з часом став старшим службовцем, реєстрував у великій книзі папери, тількищо принесені кур’єром відділу. Проти нього експедитор, старий Савон, отупілий дідок, відомий по всьому міністерству, як нещасливий у подружньому житті, повільно й ретельно переписував телеграму начальника, скосивши очі та схилившись набік, в напруженій позі педантичного переписувача.

Пан Кашлен, товстий чоловік з сивим і коротким волоссям, яке щіткою стирчало на голові, розмовляв, одночасно виконуючи свою щоденну працю: «Тридцять дві телеграми з Тулона! Цей порт присилає нам стільки ж, скільки інші чотири разом». Потім він, як і щоранку, звернувся до Савона з звичайним запитанням:

- Ну, старий Савон, як здоров’я вашої дружини?

Старий, не припиняючи роботи, відповів:

- Ви добре знаєте, пане Кашлен, що це тяжка для мене тема.

Реєстратор засміявся, як він сміявся щодня, чуючи ту ж саму фразу.

Відчинились двері, і ввійшов пан Маз. Це був гарний брюнет, одягнений з перебільшеною елегантністю, який вважав, що потрапив у надто низьке оточення: він думав, що його зовнішність та манери були вищі за це становище. Він носив товсті персні, товстий годинниковий ланцюжок, монокль - ради шику, бо скидав його під час роботи - і часто рухав кистями рук, щоб виставити на показ манжети, прикрашені великими блискучими запонками.

Він спитав ще з порога:

- Багато сьогодні роботи?

Пан Кашлен відповів:

- Як завжди, найбільше з Тулона. Видно, що наближається новий рік; вони там стараються.

Але тут з’явився другий службовець, жартун і дотепник, пан Пітоле, і спитав, сміючись:

- А ми хіба не стараємось?

Потім, витягши годинник, заявив:

- Через сім хвилин десята, а всі на місцях. Здорово! Як це по-вашому називається? Іду в заклад, що шановний пан Лесабль з’явився о дев’ятій одночасно з нашим славетним начальником.

Реєстратор перестав писати, сунув перо за вухо і сперся на конторку:

- О, якщо цей не вислужиться, то вже не тому, що йому бракує старання.

А пан Пітоле, сідаючи на ріжку стола та похитуючи ногою, відповів:

- Алеж він вислужиться, татку Кашлен, вислужиться, будьте певні. Йду в заклад на двадцять франків проти одного су, що він буде начальником не далі як через десять років.

Пан Маз, що крутив цигарку, гріючись коло вогню, промовив:

- Пхе! Щодо мене, то я волів би все життя залишатись з двома тисячами чотириста франків, ніж отак із шкіри лізти, як він.

Пітоле повернувся на закаблуках і зауважив глузливим тоном:

- Проте, це не перешкодило вам, любий мій, сьогодні, 20 грудня, прийти сюди ще до десятої години.

Але той знизав плечима з байдужим виглядом:

- Чорт забери! Я теж не хочу, щоб усі перестрибували через мене. Якщо ви з’являєтесь сюди дивитись, як сходить сонце, я роблю те ж саме, хоч і дуже жалкую, що ви такі ретельні. Але звідси ще далеко до того, щоб називати начальника «любий шеф», як це робить Лесабль, і йти з служби о пів на сьому, та ще брати роботу додому. Зрештою, я світська людина і маю інші обов’язки, що відбирають у мене час...

Пан Кашлен кинув реєструвати й сидів замислений, спрямувавши погляд кудись у далечінь. Нарешті він спитав:

- То, на вашу думку, він дістане підвищення цього року?

Пітоле скрикнув:

- Ну, я думаю, що дістане, і не одно, а з десять. Не дарма ж він такий меткий.

І почалась розмова навколо звичайного питання про підвищення та нагороди, питання, яке з місяць уже бентежило цей великий вулик бюрократів від нижнього поверху до самого даху.

Зважували шанси, висловлювали здогади про цифри наградних, обмірковували ранги, заздалегідь обурювалися з передбачуваної несправедливості. Знову й знову починали суперечки, що тривали вже напередодні й незмінно мали повторитись завтра з тими ж доводами, з тими ж аргументами, з тими ж самими словами.

Увійшов ще один службовець, маленький, блідий, хворобливого вигляду - пан Буассель, що жив наче в якомусь романі Александра Дюма-батька. Все було для нього надзвичайною пригодою, і він щоранку розповідав Пітоле, своєму товаришеві, про дивні зустрічі напередодні ввечері, про уявлювані драми в будинку, де він жив, про крики, що лунали на вулиці й примушували його відчиняти вікно о третій годині двадцять хвилин ночі. Щодня він розбороняв людей у бійці, спиняв коней, рятував жінок у небезпеці; і хоч фізично він був зовсім кволий, а проте без кінця розповідав протяглим і переконаним тоном про подвиги, здійснені завдяки силі його рук.

Зрозумівши, що мова йде про Лесабля, він заявив:

- Через кілька днів я скажу всю правду цьому сопливцеві; а якщо він будьколи випередить мене, я так його струсону, що відіб'ю охоту повторювати це.

Маз, що й далі курив, глузливо посміхнувся:

- Ви добре зробили б,- сказав він,- якби почали сьогодні ж, бо я знаю з певних джерел, що вас усунуть цього року, щоб звільнити місце для Лесабля.

Буассель підняв руку:

- Присягаюсь вам, що коли...

Двері знову відчинились, і швидко, з заклопотаним виглядом, ввійшов молодий чоловік, невеличкий на зріст, з бакенбардами, як у морського офіцера або адвоката, в дуже високому стоячому комірці; він так швидко сипав словами, немов йому ніколи не вистачало часу висловити все те, що він мав сказати. Він потиснув усім руки з виглядом людини, що не має часу на байдики, і підійшов до реєстратора:

- Мій любий Кашлен, дайте мені, будь ласка, справу Шаплу, Тулон, А. Т. В., 1875.

Службовець підвівся, дістав папку над своєю головою, взяв звідти пачку документів у синій обкладинці й подав її.

- Ось, пане Лесабль; вам відомо, що начальник взяв учора з цієї справи три телеграми?

- Так. Вони у мене, дякую.

І молодий чоловік поквапливо вийшов.

Тільки но він зник, Маз заявив:

- Ого! Який шик! Можна подумати, що він уже начальник.

А Пітоле відказав:

- Майте терпець! Він буде начальником раніше нас усіх.

Кашлен не писав більше. Здавалось, що якась настирлива думка не дає йому спокою. Він іще раз промовив:

- У нього чудове майбутнє, у цього хлопця!

Маз пробурмотів зневажливим тоном:

- Для тих, хто сподівається зробити кар’єру в міністерстві - так. Для інших - цього мало…

Пітоле перебив його:

- Ви, може, маєте намір стати послом?

Той зробив нетерплячий жест:

- Мова не про мене. Мені начхати! В кожному разі становище начальника канцелярії ніколи не матиме ваги у світі.

Савон, експедитор, переписував далі. Але з якогось часу він раз-у-раз умочав своє перо в чорнильницю і потім уперто витирав його об мокру губку в чашечці; проте йому не вдавалось написати жодної букви. Чорна рідина стікала з металевого кінчика й падала великими кляксами на папір. Бідолаха, розгубившись, розпачливо дивився на свою писанину, яку - що нерідко бувало останнім часом - доводилось починати знову, і сказав тихим і сумним голосом:

- От, знову фальсифіковане чорнило!..

Страшенний вибух реготу залунав у кімнаті. Кашлен струшував стіл своїм животом; Маз згинався вдвоє, ніби збирався порачкувати в камін; Пітоле тупав ногами, кашляв, трусив правою рукою, начебто вона була мокра; і навіть Буассель задихався від сміху, хоч звичайно він сприймав речі скорше трагічно, ніж комічно.

Савон, витерши нарешті перо полою свого сюртука, зауважив:

- Нема чого сміятись. Я примушений два або три рази перероблювати всю свою роботу.

Він витягнув із свого бювара новий аркуш паперу, приладнав транспорант і знову почав заголовок: «Пане міністр і дорогий колега...» Чорнило тепер держалось на пері, перо чітко писало букви. І старий знову схилився, переписуючи далі.

Інші службовці невгамовно сміялись. Вони задихались. Справа в тому, що вже мало не шість місяців повторювали однаковий жарт з цим бідолахою, який нічого не помічав. Він полягав у тому, що на мокру губку для витирання пер наливали кілька крапель олії. Стальне перо, намазане жирною рідиною, не держало чорнила, і експедитор цілими годинами дивувався і впадав у розпач, переводив цілі коробки пер і пляшки чорнила і заявляв, нарешті, що постачання канцелярії вже нікуди не годиться.

Глузування стало настирливим і нестерпним. До тютюну старого домішували мисливського пороху, в графін з водою, склянку якої він час од часу випивав, наливали якихось ліків; переконали його, що з часів Комуни більшість речей широкого вжитку фальсифікується соціалістами, щоб скомпромітувати уряд і викликати революцію.

В наслідок цього він став страшенно ненавидіти анархістів, які, здавалось йому, скрізь сидять у засідці, скрізь поховались; він відчував таємничий страх перед туманним і грізним невідомим.

Раптом у коридорі пролунав різкий дзвінок. Його добре знали, цей шалений дзвінок начальника, пана Торшбефа; і кожен кинувся до дверей, щоб повернутися на своє місце. Кашлен знову почав реєструвати, але незабаром знову поклав перо, взявся руками за голову й замислився.

Він обмірковував одну думку, що з якогось часу не давала йому спокою. Колишній унтер-офіцер морської піхоти, звільнений після трьох ран, одержаних - одна в Сенегалі, а дві в Кохінхині, і прийнятий у міністерство з особливої милості, він зазнав протягом своєї довгої кар’єри нікчемного підлеглого службовця чимало лиха, прикростей та неприємностей; а тому авторитет, офіціальний авторитет, він уважав за найкращу річ на світі. Начальник канцелярії здавався йому винятковою істотою, що живе у вищій сфері; а службовці, про яких говорили: «Оце молодець, він швидко зробить кар’єру», здавались йому людьми якоїсь вищої раси, з іншого тіста, ніж він сам.

Тому він відчував до свого колеги Лесабля найглибшу пошану, що межувала з побожністю, і плекав таємне бажання, вперте бажання одружити його з своєю дочкою.

Колись вона буде багата, дуже багата. Про це знали в усьому міністерстві; бо сестра його, мадмуазель Кашлен, мала мільйон, чистий певний мільйон готівкою, придбаний коханням, як говорили, але очищений побожністю, хоч і дещо спізнілою.

Стара панна, колись галантна особа, відійшла від такого життя з п’ятьма стами тисяч франків, які вона більше ніж подвоїла протягом вісімнадцяти років, завдяки жорстокій економії і дуже скромним звичкам. Вона здавна жила у свого брата, що залишився вдовцем з малою дівчинкою - Коралі; проте вона брала участь у витратах по господарству лише в дуже незначній мірі, зберігаючи та призбируючи золото й невпинно повторюючи Кашленові:

- Дарма, адже це для твоєї дочки, тільки видавай її швидше заміж, бо я хочу побачити своїх племінників. Вона дасть мені цю радість - поцілувати дитину нашої крові.

Це знали в установі, і претендентів не бракувало. Була чутка, що сам Маз, красунь Маз, лев канцелярії, з виразними намірами крутився навколо Кашлена. Але колишній сержант, пройда, що побував і на коні і під конем, волів людину з майбутнім, що стане начальником, пошана до якої відіб’ється й на ньому, Сезарі, старому унтері. Лесабль чудово відповідав цим вимогам, і він давно добирав способу затягти його до себе.

Раптом Кашлен випростався, потираючи руки. Він додумався.

Він добре знав дошкульну сторону кожного. Лесабля можна було взяти тільки гонором, професійним гонором. Він піде до нього попросити протекції, як ідуть до сенатора або до депутата, як ідуть до якоїнебудь високої особи.

Не мавши підвищення протягом п’яти років, Кашлен був певний, що матиме його цього року. Отже він удасть, що завдячує цим Лесаблеві й запросить його обідати.

Склавши цей проект, він відразу взявся за його здійснення. Він вийняв із шафи свій вихідний піджак, скинув старий і, взявши всі ті зареєстровані папери, які стосувались до роботи його колеги, попрямував до кабінету, що його Лесабль з особливої милості займав сам на відзнаку ретельності і виконуваних ним важливих обов’язків.

Молодий чоловік писав за великим столом, серед розгорнутих папок та розкинутих паперів, пронумерованих червоним або синім чорнилом.

Побачивши реєстратора, що входив, він спитав його фамільярним тоном, в якому було чути пошану:

- Ну що, любий мій, багато справ ви мені несете?

- Так, чимало. А крім того, я хотів поговорити з вами.

- Сідайте, друже мій, я вас слухаю.

Кашлен сів, кашлянув, прибрав зніяковілого вигляду й промовив непевним голосом:

- От що мене привело, пане Лесабль. Я не йтиму манівцями. Я буду одвертий, як старий солдат. Я прийшов попросити у вас однієї послуги.

- Якої?

- Скажу у двох словах. Мені неодмінно треба мати підвищення в цьому році. Я нікого не маю, у кого я міг би знайти протекцію, і я подумав про вас.

Лесабль злегка почервонів, здивований, задоволений і сповнений гордовитої зніяковілості. Проте він відповів:

- Алеж я нічого тут не важу, друже мій. Я важу далеко менше за вас, бо ви маєте бути старшим службовцем. Я нічого не можу зробити. Повірте, що...

Кашлен перебив його з різкістю, повною пошани:

- Те-те-те. Ви користуєтесь довірою начальника, і якщо ви закинете за мене йому слівце, діло вийде. Подумайте, я зможу вийти у відставку через вісімнадцять місяців, і я тоді матиму на п'ятсот франків менше, якщо нічого не дістану першого січня. Я добре знаю, що кажуть: «Кашлен не знає лиха, його сестра має мільйон». Це таки правда, що моя сестра має мільйон, але цей мільйон множиться, а вона нічого з тих грошей мені не дає. Це для моєї дочки - знову таки правда, алеж моя дочка і я - це різні речі. Яка мені користь з того, що моя дочка і зять їздитимуть у кареті, а мені нічого буде їсти? Ви розумієте ситуацію, чи не так?

Лесабль кивнув головою.

- Це правильно, цілком правильно, те, що ви кажете. Ваш зять може бути не зовсім бездоганним щодо вас. Та зрештою, завжди приємно бути нічим не зобов'язаним будькому. Отже я обіцяю вам зробити все можливе, я поговорю з начальником, розповім йому все, наполягатиму, якщо буде потреба. Розраховуйте на мене!

Кашлен підвівся, взяв обидві руки свого колеги, стиснув їх, струснув на військовий манір, пробурмотів:

- Дякую, дякую, будьте певні, якщо мені коли-небудь трапиться нагода... Якщо я зможу колинебудь...

Він замовк, не знаючи, як закінчити свою фразу, і пішов геть ритмічним кроком колишнього солдата, що так і лунав по коридору.

Але він почув здалека роздратований дзвінок, і побіг, бо впізнав тембр дзвінка. Це начальник, пан Торшбеф, кликав свого реєстратора.

Через тиждень Кашлен знайшов якось уранці на своєму столі запечатаний лист такого змісту:

«Любий колего, я щасливий повідомити вас, що міністр, на пропозицію нашого директора та нашого начальника, підписав учора ваше призначення старшим службовцем. Завтра ви дістанете офіціальне повідомлення. До того часу ви нічого не знаєте, правда?

Щиро ваш Лесабль».

Сезар негайно побіг до кабінету свого молодого колеги, дякував йому, перепрошував, запевняв у своїй відданості, розсипався в подяках.

І справді, другого дня дізнались, що Лесабль і Кашлен обидва дістали підвищення. Інші службовці чекатимуть кращого року, а тимчасом дістануть у компенсацію грошову нагороду від ста п'ятдесяти до трьохсот франків.

Буассель заявив, що він підстереже Лесабля найближчими днями, опівночі, на розі його вулиці, і полатає йому боки так, що він залишиться на місці. Інші нічого не казали.

Наступного понеділка Кашлен, тільки но прийшов, відразу попрямував до кабінету свого протектора. Урочисто ввійшов і промовив церемонним тоном:

- Я сподіваюсь, що ви вшануєте мене своєю присутністю у нас на обіді з нагоди водохреща. Ви самі призначите день.

Молодий чоловік, трохи здивований, підвів голову й втупив свої очі в очі свого колеги; потім, не відвертаючи погляду, немов бажаючи добре зрозуміти думку другого, він відповів:

- Але, любий мій, річ у тому, що… найближчим часом усі мої вечори заняті.

Кашлен наполягав добродушним тоном:

- Ну, не засмучуйте нас своїм відмовленням після тієї послуги, яку ви нам зробили. Моя родина і я дуже просимо вас.

Лесабль вагався, розгублений. Він зрозумів, але не знав, що відповісти, не мавши часу обміркувати це питання. Нарешті він подумав:

«Зрештою, це мене ні до чого не зобовязує, якщо я піду на цей обід»,- і він погодився з задоволеним виглядом, вибравши наступну суботу. Він додав, посміхаючись:

- Щоб не треба було вставати рано другого дня.

II

Кашлен жив угорі вулиці Рошешуар, на п’ятому поверсі, у невеличкій квартирі з балконом, звідки було видно весь Париж. У нього було чотири кімнати, одна для сестри, одна для дочки, одна для нього; їдальня була одночасно й вітальнею.

Цілий тиждень він хвилювався, готуючись до цього обіду. Довго обмірковували меню, щоб обід був разом і по-буржуазному солідний, і вишуканий. Спинились на такому меню: консоме на жовтках, закуска, креветки й ковбаса, омар, гарне курча, консерви із зеленого горошку, паштет з гусячої печінки, салат, морожене і десерт.

Паштет був куплений у сусіднього ковбасника, з проханням, щоб він був найвищого сорту. Він коштував три з половиною франки. По вино Кашлен звернувся до виноторговця на розі вулиці, що постачав йому на літри червоне питво, яким він звичайно задовольняв спрагу. Він не хотів звертатись до великого магазину з таких міркувань: «Дрібним крамарям рідко трапляється нагода продати вина вищого сорту. Отже вони довго зберігаються в їх льохах, і тому бувають чудові».

У суботу він повернувся додому раніше, щоб упевнитись, що все готове. Служниця, що відчинила йому двері, була червоніша за помідор, бо вона боялась запізнитись, і плита, запалена ще з дванадцятої години, пекла їй обличчя цілісінький день; крім того, її збуджувало хвилювання.

Він увійшов до їдальні, щоб перевірити все. Посередині маленької кімнати круглий стіл вирізнявся білою плямою під яскравим світлом лампи з зеленим абажуром.

Поряд чотирьох тарілок, що були прикриті серветками, складеними мадмуазель Кашлен, тіткою, на взірець епіскопської мітри, лежали мельхіорові ложки, ножі й виделки, а перед ними стояло по дві чарки, велика й мала. Сезар знайшов, що це не справляє достатнього враження, і гукнув:

- Шарлотта!

Відчинились ліві двері і з'явилась приземкувата старенька. Вона була старша за свого брата на десять років і мала вузьке обличчя, обрамоване сивим волоссям у кучерях, зроблених за допомогою папільйоток; її тонкий голос здавався надто слабким для її маленького згорбленого тіла; ходила вона, злегка тягнучи ноги, з сонними рухами.

В часи її молодості про неї казали:

- Яка чарівна особа!

Тепер це була худорлява бабуся, дуже охайна в наслідок давньої звички, свавільна, вперта, обмежена, дріб’язкова й дратівлива. Зробившись дуже побожною, вона, здавалось, цілком забула пригоди минулих днів.

Вона спитала:

- Чого тобі треба?

Він відповів:

- На мою думку, дві чарки не справляють великого враження. Якби подати шампанське... Це не коштуватиме більше трьох - чотирьох франків, але тоді можна буде поставити бокали. Від цього зовсім зміниться вигляд їдальні.

Мадмуазель Шарлотта відповіла:

- Я не бачу потреби в цій витраті. А втім, ти сам платиш, це мене не обходить.

Він вагався, намагаючись сам себе переконати:

- Запевняю тебе, що так буде краще. І крім того, це зробить жвавішим вечір «хрещенського пирога».

Таке міркування переконало його. Він узяв капелюх, зійшов сходами й повернувся через п’ять хвилин з пляшкою, на якій була наліплена широка біла етикетка, прикрашена величезним гербом і написом: «Шампанське, іскристе, міцне, з льохів графа де-Шатель-Реново».

- Воно коштує мені всього три франки, а здається, що воно чудове,- заявив Кашлен.

Він сам узяв бокали з буфета й поставив їх перед приборами.

Відчинились праві двері. Ввійшла його дочка. Це була висока, огрядна, рожева, гарна дівчина міцної породи, з каштановим волоссям і блакитними очима. Просте плаття обмальовувало її повний і гнучкий стан, в її гучному, майже чоловічому голосі бриніли низькі ноти, від яких вібрують нерви. Вона скрикнула, по-дитячому плескаючи руками:

- Боже! Шампанське! Яке щастя!

Батько сказав їй:

- Головне - будь чемною з цим паном, що зробив мені багато послуг.

Вона засміялась дзвінким сміхом, що означав: «Я знаю».

У передпокої залунав дзвінок, одчинились і зачинились двері. З’явився Лесабль. На ньому був чорний фрак, білий галстук і білі рукавички. Він справив ефект. Кашлен кинувся до нього, сконфужений і захоплений:

- Але ж, любий мій, у нас усе тільки свої; ви ж бачите, я в піджаку.

Молодий чоловік відповів:

- Я знаю, ви мені казали; але я маю звичку не виходити ввечері інакше, як у фраку.

Він уклонявся, тримаючи шапокляк під пахвою, з квіткою в бутоньєрці. Сезар відрекомендував йому:

- Моя сестра, мадмуазель Шарлотта, моя дочка Коралі, яку ми просто звемо Кора.

Усі вклонились. Кашлен вів далі:

- У нас немає вітальні. Це трохи незручно, але звикаєш до цього.

Лесабль відказав:

- Проте, чудово.

Потім у нього забрали його капелюх, який він хотів був залишити при собі; він почав відразу стягати свої рукавички.

Усі сіли; на нього дивилися здалека, через весь стіл; всі мовчали. Кашлен спитав:

- Довго ще залишався начальник? Я пішов рано, щоб допомогти дамам.

Лесабль відповів невимушеним тоном:

- Ні. Ми вийшли з ним разом, бо мали поговорити про розплату за брестський брезент. Це дуже складна справа, яка завдасть нам чимало клопоту.

Кашлен уважав за потрібне пояснити сестрі, в чому річ, і повернувся до неї:

- Усі складні питання відділу розв’язує пан Лесабль. Він, так би мовити, двійник начальника.

Стара панна чемно вклонилась, заявивши:

- О, я знаю, що пан - дуже здатна людина.

Ввійшла служниця, штовхнувши двері коліном і держачи перед собою обома руками велику супницю. Тоді господар скрикнув:

- Ну, до столу! Сідайте отут, пане Лесабль, між моєю сестрою і дочкою. Сподіваюсь, ви не боїтесь дам.

І обід почався.

Лесабль був люб’язний, з трохи самозадоволеним, мало не поблажливим виглядом; він скоса позирав на молоду дівчину, дивуючись з її свіжості, з її доброго апетитного здоров’я. Мадмуазель Шарлотта, знаючи наміри свого брата, була уважною і підтримувала банальну розмову, що торкалась всяких загальників. Кашлен, сяючи, голосно розмовляв, жартував, наливав вино, куплене за годину перед тим у крамаря на розі вулиці.

- Склянку цього бургундського, пане Лесабль. Не скажу вам, щоб воно було надзвичайне, алеж воно добре, натуральне, і чути марку, щодо цього, я відповідаю. Ми дістали його через друзів, що звідти родом.

Молода дівчина нічого не говорила, злегка червоніла, була трохи боязка, ніяковіла від сусідства з цим чоловіком, про думки якого вона догадувалась.

Коли подали омара, Сезар заявив:

- Ось особа, з якою я охоче познайомлюсь.

Лесабль розповів, усміхаючись, як один письменник назвав омара «кардиналом морей», не знаючи, що ця тварина, поки її не зварять, буває чорною. Кашлен зареготав на все горло, повторюючи:

- Ха! Ха! Ха! Як кумедно!

Але мадмуазель Шарлотта страшенно розсердилась:

- Не розумію, як це можна було пов’язати. Зовсім недоречно з боку того пана. Я розумію всякі жарти, всякі, але протестую, щоб у моїй присутності брали на глум духовенство.

Молодий чоловік, що хотів уподобатись старій панні, скористався з нагоди, щоб висловити своє католицьке кредо. Він згадав про людей поганого смаку, які легковажно ставляться до великих істин. І на закінчення він сказав:

- Щодо мене, то я поважаю й шаную релігію моїх батьків, я був вихований у ній, у ній і залишусь до самої смерті.

Кашлен не сміявся більше. Він качав кульки з хліба і бурмотів:

- Правильно, правильно.

Потім змінив тему розмови, що була йому нудна, і з нахилом, природним для всіх тих, хто виконує щодня однакову працю, спитав:

- А що красунь Маз дуже шаленів, що не дістав підвищення, га?

Лесабль посміхнувся:

- Що ж поробиш? Кожному по заслузі!

Почалась розмова про міністерство, цікава для всіх, бо обидві жінки знали службовців майже так само добре, як і Кашлен, через те, що їм доводилось чути про них щовечора. Мадмуазель Шарлотта дуже цікавилась Буасселем, завдяки пригодам, які він розповідав, та його романтичній фантазії; а мадмуазель Кора потай цікавилась красунем Мазом.

Зрештою, вони їх ніколи не бачили.

Лесабль говорив про них тоном переваги, як це зробив би міністр, оцінюючи свій персонал. Його слухали.

- У Маза є певні позитивні риси, проте, коли хочеш чогось домогтись, треба працювати більше, ніж він працює. Він любить світ, розваги. Все це бентежить. Він ніколи не піде далеко з власної вини. Завдяки своїм знайомствам, він, може, стане коли-небудь помічником начальника, але не більше. Щодо Пітоле, той добре пише, це треба визнати, у нього є елегантність форми, якої не можна заперечувати, а проте він неглибока людина. Все в нього поверхове. Це хлопець, якого не можна було б поставити на чолі важливої установи; але він міг би бути використаний розумним начальником, якому б він підготовляв роботу.

Мадмуазель Шарлотта спитала:

- А пан Буассель?

Лесабль знизав плечима:

- Нікчема, нікчема. Він нічого не бачить у справжніх масштабах. Вигадує до смерті незграбні історії. Зовсім некорисна людина для нас.

Кашлен засміявся і заявив:

- Найкращий з усіх - це Савон.

І всі засміялись.

Потім заговорили про театри та про п’єси сезону. Лесабль так само авторитетно міркував і про драматичну літературу, чітко класифікуючи авторів, визначаючи сильні й слабкі сторони кожного з звичайною впевненістю людей, що відчувають себе непогрішними й всезнаючими.

Скінчили їсти печене. Сезар узявся відкривати горщечок паштету з тими делікатними пересторогами, які дозволяли судити про те, що було в горщечку. Він сказав:

- Не знаю, чи добре цей вдався. Але звичайно вони чудові. Ми дістаємо їх від кузена, що живе в Страсбурзі.

І всі почали їсти з шанобливою пильністю паштет, що був у жовтому глиняному горщечку.

З мороженим сталася справжня катастрофа. Це був якийсь соус, юшка, світла рідина, що плавала в компотниці

Служниця попросила хлопця з кондитерської, що прийшов іще о сьомій годині, самому вийняти морожене з форми, побоюючись, що вона не зуміє цього зробити.

В розпачі, Кашлен хотів відіслати морожене назад, але потім заспокоївся, згадавши про хрещенський пиріг, який він порізав з таємничим виглядом, ніби в ньому був захований першорядний секрет. Усі втупили погляд в це символічне печиво; його передавали з порадою заплющити очі, беручи шматок.

Кому дістанеться біб. На губах у всіх блукала дурнувата посмішка. Лесабль скрикнув здивовано: «ах!» - і показав, держачи між великим і вказівним пальцем, велику білу квасолину, ще вкриту тістом. А Кашлен заплескав і скрикнув:

- Виберіть королеву! Виберіть королеву!

Коротке вагання охопило короля. Чи не буде політичніше обрати мадмуазель Шарлотту? Він підлестить їй, притягне на свій бік, прихилить до себе. Потім він подумав, що, власне кажучи, його запросили ради мадмуазель Кори, і його вважатимуть за дурня, якщо він обере тітку. Отже він повернувся до своєї молодої сусідки й подав їй королівський біб.

- Мадмуазель, дозвольте мені презентувати його вам.

І вони вперше поглянули прямо один на одного. Вона сказала:

- Дякую, пане,- і взяла ознаку величності.

Він думав: «Вона справді гарна, ця дівчина. У неї чудові очі. Козир-дівка, чорт забери!»

Раптом почувся вибух, і обидві жінки аж підскочили. Кашлен відкоркував шампанське, яке буйно било з пляшки й бігло на скатертину. Потім наповнили бокали шумом, і господар заявив:

- Доброї якості, це зразу видно!

А що Лесабль саме збирався випити, щоб не дати перелитись через вінця, Сезар скрикнув:

- Король п'є! Король п’є! Король п’є!

І мадмуазель Шарлотта, розвеселившись, завищала своїм пронизливим голосом:

- Король п’є! Король п’є!

Лесабль упевнено спорожнив свій бокал і поставив його на стіл: «Ви бачите, що мені не бракує апломбу!» Потім повернувся до мадмуазель Кори:

- Ваша черга, мадмуазель!

Вона хотіла випити; але коли всі закричали: «Королева п’є! Королева п’є!» - вона почервоніла, засміялась і поставила бокал перед собою.

Кінець обіду був дуже веселий; король виявляв запобігливість і галантність щодо королеви. Після лікерів Кашлен заявив:

- Тут тепер приберуть, щоб звільнити нам місце. Якщо немає дощу, ми можемо вийти на хвилинку на балкон.

Він неодмінно хотів показати краєвид, хоч надворі була ніч.

Відкрили засклені двері. Війнуло вогкістю. Надворі було тепло, як у квітні, і всі переступили поріг, що відокремлював їдальню від великого балкона. Не видно було нічого, крім невиразного світла, що стояло над великим містом, як ті вогняні корони, що їх роблять над головою святих. Де-не-де світло здавалось яскравішим, і Кашлен почав пояснювати:

- Дивіться, он там, то Еден отак виблискує. А ось лінія бульварів. Га! Як їх добре видно. Удень краєвид звідси чудовий. Скільки б не подорожували, кращого не побачите.

Лесабль сперся на залізну балюстраду поруч з Корою, що дивилась у порожнечу, мовчазна, неуважна, раптом охоплена меланхолійною млостю, що часом притуплює душу. Мадмуазель Шарлотта повернулась до їдальні, побоюючись вогкості. Кашлен розмовляв далі, простягнувши руку, показуючи в напрямі, де був Дім інвалідів, Трокадеро, тріумфальна арка на площі Етуаль.

Лесабль спитав напівголосно:

- А ви, мадмуазель Кора, любите дивитись на Париж зверху?

Вона злегка здригнулась, наче він її збудив, і відповіла:

- Я?.. Так, особливо ввечері; я думаю про все те, що відбувається там, перед нами. Скільки щасливих і нещасних людей по всіх цих будинках! Якби можна було все побачити, чого б то тільки не можна було навчитись!

Він наблизився до неї так, що їхні лікті і плечі торкнулись.

- У місячному сяйві це, мабуть, феєрично?

Вона пробурмотіла:

- Ще б пак, наче гравюра Гюстава Доре. Як це було б приємно - мати змогу прогулятись по всіх цих дахах.

Тоді він почав розпитувати про її смаки, її мрії, її розваги. І вона відповідала без ніяковості, як дівчина розсудлива, розважна, мрійна саме в міру. На його думку, вона була повна здорового розуму, і він уявляв собі, як справді було б приємно охопити рукою цей повний і тугий стан і без кінця, без краю цілувати коло вуха, цю свіжу щоку, освітлену відблиском лампи, цілувати уривчастими повільними поцілунками, як п’ють маленькими ковтками дуже добру горілку. Він відчував, що його приваблює, хвилює близькість жінки, жадоба стиглого й незайманого тіла, делікатна спокусливість молодої дівчини. Йому здавалось, що він міг би залишитись тут цілі години, ночі, тижні, назавжди, спершись коло неї, відчуваючи її коло себе, пройнятий очаруванням цього дотику. І щось подібне до поетичного почуття збуджувало його серце перед цим великим Парижем, що простягся перед ним, осяяний, і жив своїм нічним життям, життям розваг і розпусти. Йому здавалось, що він підноситься над величезним містом, ширяє над ним; і він відчував, що це було б чарівно - щовечора спиратися на цьому балконі поруч з жінкою і, зовсім близько до зірок, кохатись, цілуватися в губи, обійматись над широким містом, над усіма коханнями, що ховаються в ньому, над усіма вульгарними розвагами, над усіма банальними бажаннями.

Бувають вечори, коли навіть найменш екзальтовані душі починають мріяти, начебто в них виросли крила. Може, він був трохи напідпитку...

Кашлен, що саме пішов по свою люльку, повернувся, розпалюючи її:

- Я знаю,- сказав він,- що ви не курите, отож я не пропоную вам цигарки. А немає нічого кращого, ніж покурити отут. Якби я повинен був жити внизу, то не міг би там жити. Ми могли б перебратися на інше приміщення, бо цей будинок належить моїй сестрі, так само, як і обидва сусідні, з лівого та з правого боку. Вона має з цього гарненький прибуток. Свого часу ці будинки їй коштували недорого.

І повернувшись до їдальні, він крикнув:

- Скільки ти заплатила за ці ділянки, Шарлотта?

Тоді залунав різкий голос старої панни. Лесабль чув тільки уривки фраз: «...року 1863... тридцять п’ять тисяч франків... збудовано пізніше... всі три будинки... банкір... перепродано, принаймні, за п’ятсот тисяч франків».

Вона розповідала про своє багатство з готовістю солдата, що розказує про свої кампанії. Вона перелічувала покупки, пропозиції, які їй робили пізніше, зростання вартості тощо.

Лесабль, остаточно зацікавлений, повернувся і вже спиною спирався на балюстраду балкона. Але через те, що він усе ще ловив тільки уривки її фраз, то раптом покинув свою молоду сусідку й вернувся до кімнати, щоб почути все; сівши поруч з мадмуазель Шарлоттою, він довго розмовляв з нею про можливе збільшення квартирної плати та про те, скільки прибутку можуть давати гроші, якщо добре вмістити їх у процентні папери або нерухоме майно.

Він пішов близько півночі, обіцяючи бувати й надалі.

Через місяць в усьому міністерстві тільки й було мови, що про одруження Жака-Леопольда Лесабля з мадмуазель Селест-Коралі Кашлен.

III

Молоді оселились на одній площадці з Кашленом і мадмуазель Шарлоттою, у квартирі, подібній до їхньої, звідки виселили жильця.

А втім, дещо турбувало Лесабля. Тітка не схотіла затвердити за Корою спадщину ніяким остаточним актом. Вона, проте, погодилась заприсягтись «перед богом», що її заповіт написаний і переховується у пана Бельомма, нотаріуса. Крім того, вона обіцяла, що все її майно дістанеться її племінниці, але при одній умові. Коли наполягали, щоб вона сказала, яка це умова, вона відмовилась дати пояснення, і тільки ще раз заприсяглась, з легкою поблажливою посмішкою, що цю умову легко виконати.

Лесабль вирішив за краще поступитись перед цими поясненнями та впертістю побожної старої; а що молода дівчина йому дуже подобалась, то бажання перемогло його нерішучість, і він піддався на заповзяті домагання Кашлена.

Тепер він був щасливий, хоч його і мучив сумнів. І він любив свою жінку, яка нічим не зрадила його сподіванок. Життя його пливло спокійно й одноманітно. Зрештою, він звик протягом кількох тижнів до свого нового становища одруженої людини та був і надалі таким самим зразковим службовцем.

Минув рік. Знову настав новий рік. Лесабля дуже здивувало, що він не дістав підвищення, на яке розраховував. Тільки Маз і Пітоле були переведені рангом вище; і Буассель заявив конфіденціально Кашленові, що збирається якнебудь увечері по виході дати доброго прочухана обом своїм товаришам, коло під’їзду, публічно. Нічого такого він, звісно, не зробив.

Протягом цілого тижня Лесабль не спав з досади, що не дістав підвищення, не зважаючи на свою ретельність. А проте він працював, як віл; йому все доводилось заступати помічника начальника, пана Рабо, який дев’ять місяців на рік лежав хворий у госпіталі Вальде-Грас; щоранку він приходив пів на дев’яту; щовечора йшов о пів на сьому. Чого ж іще від нього хотіли? Якщо йому не були вдячні за таку працю і за такі старання, він робитиме, як інші, от і все. Яка плата, така й робота. Але як це пан Торшбеф, що поводився з ним, як із сином, зміг обминути його? Він хотів дізнатись про все з певністю. Він піде до начальника й порозуміється з ним.

Отже, якось у понеділок вранці, до приходу своїх колег, він постукав у двері цієї значної особи.

Різкий голос крикнув:

- Заходьте!

Він увійшов.

Сидячи за великим столом, заваленим паперами, маленький, з великою головою, яка, здавалось, лежала на його бюварі, пан Торшбеф писав. Побачивши свого улюбленого службовця, він сказав:

- Добридень, Лесабль, як ви себе почуваєте?

Молодий чоловік відповів:

- Добридень, любий шеф, дуже добре, а ви як?

Начальник кинув писати й повернув своє крісло. Його тонке, тендітне, худорляве тіло, затягнуте в чорний сюртук солідного фасону, здавалось, зовсім контрастувало з великим кріслом з шкіряною спинкою. Величезна, блискуча розетка ордена Почесного легіону, занадто широка для його фігури, горіла як жар на вузьких грудях, так приплющених великим черепом, що здавалось, ніби весь Торшбеф був збудований на зразок гриба.

Щелепи в нього були гострі, щоки запалі, очі банькаті, а непомірний лоб був вкритий сивим волоссям, відкинутим назад.

Пан Торшбеф промовив:

Сідайте, друже мій, і кажіть, що вас привело.

До всіх інших службовців він ставився з військовою жорсткістю, дивлячись на себе, як на капітана на борту, бо міністерство було для нього великим кораблем, флагманським судном усіх французьких флотів.

Трохи схвильований і злегка зблідлий, Лесабль пробелькотав:

- Любий шеф, я прийшов спитати вас, чи не завинив я чимнебудь?

- Та ні, любий мій. Чому ви питаєте мене про це?

- Річ у тому, що я був трохи здивований, не діставши цього року підвищення, як бувало минулими роками. Дозвольте мені висловитись до кінця, любий шеф, і пробачте мені мою сміливість. Я знаю, що я мав від вас виняткову ласку й несподівані привілеї. Я знаю, що звичайно підвищення бував що два-три роки; але дозвольте мені звернути вашу увагу на те, що я виконую в канцелярії вчетверо більше роботи, ніж звичайний службовець, і працюю, принаймні, вдвоє довше. Отже, якби покласти на одну чашку терезів суму старання, мою працю, а на другу - нагород, то перша, напевне, була б значно важча за другу.

Він старанно підготував свою промову, що здавалась йому чудовою.

Здивований пан Торшбеф шукав відповіді. Нарешті він промовив трохи холодним тоном:

- Хоч у принципі й неприпустимо, щоб подібні речі дискутувались між начальником і підлеглим, я, проте, відповім вам цього разу, зважаючи на ваші, дуже значні заслуги. Як і попередніми роками, я представив вас до підвищення. Але директор викреслив ваше ім’я, посилаючись на те, що ваше одруження гарантує вам гарне майбутнє, не тільки заможність, а й багатство, якого ніколи не матимуть ваші скромні колеги. Хіба не було б справедливим, зрештою, взяти на увагу умови кожного. Ви будете багаті, дуже багаті. Якісь триста франків на рік нічого вам не дадуть, тоді як це маленьке збільшення багато важитиме в кишені інших. Ось, друже мій, причина того, що вас обминули цього року.

Лесабль вийшов зніяковілий і роздратований.

Увечері, за обідом, він гостро поставився до жінки. Вона була веселої і досить рівної вдачі, але свавільна і ніколи не поступалась, якщо неодмінно хотіла чогонебудь. Він більше не бачив у ній чуттєвої чарівності перших часів, і хоч бажання його й досі було збуджене, бо вона була свіжа й гарненька, проте він відчував іноді близьке до нудоти розчарування, яке з’являється незабаром в наслідок спільного життя двох істот. Тисячі тривіальних або гротескних деталей, недбалий ранковий туалет, старий, пошарпаний халат з грубої вовни, злинялий пенюар,- адже вони були небагаті, а до того ще й неминучий клопіт, з яким надто близько стикаєшся в бідному господарстві,- все це стирало лак із шлюбу й робило бляклою ту квітку поезії, що приваблює наречених здалека.

Тітка Шарлотта теж робила неприємним його хатнє життя, бо сиділа в нього не виходячи; вона до всього втручалась, хотіла всім керувати, робила зауваження про все; а тому, що страшенно боялись її образити, все це терпіли покірно, хоч і з прихованим роздратуванням, яке все збільшувалось.

Вона ходила по квартирі човгаючими старечими кроками і невгамовно говорила своїм тонким голосом:

- Вам слід було б зробити це; вам слід було б зробити те.

Коли подружжя опинялось насамоті, знервований Лесабль скрикував:

- Твоя тітка стає нестерпною. Я знати її більше не хочу, чуєш? Знати її не хочу!

А Кора спокійно відповідала:

- Що ж я можу зробити?

Тоді він вибухав:

- Просто гидко мати отаку родину!

А вона відповідала, так само спокійно:

- Еге ж, родина погана, але спадщина хороша, чи не так? Отже, не будь дурним. Ти в однаковій зо мною мірі зацікавлений у тому, щоб шанувати тітку Шарлотту.

І він замовкав, не знаючи, що відповісти.

Тітка не давала їм тепер спокою з своєю настирливою думкою про дитину. Вона затягувала Лесабля в кутки й шепотіла йому в обличчя:

- Племіннику, я хочу, щоб ви були батьком ще до того, як я помру. Я хочу побачити свого спадкоємця. Не розказуйте мені таких небилиць, що Кора нездатна бути матір’ю. Досить поглянути на неї. Коли женяться, племіннику, то це для того, щоб мати родину, щоб продовжувати рід. Наша мати, свята церква, забороняє неплідні шлюби. Я знаю, правда, що ви небагаті, а дитина вимагає витрат. Алеж після моєї смерті ви ні в чому не знатимете нужди. Я хочу маленького Лесабля, хочу його, чуєте?

Коли через п’ятнадцять місяців шлюбного життя її бажання все ще не здійснилось, її взяв сумнів, і вона стала настирливішою; пошепки вона давала поради Корі, практичні поради, як жінка з багатим досвідом, яка й тепер іще може поділитись ним при нагоді.

Але одного разу вранці вона не змогла встати, почуваючи себе нездужою. Вона ніколи не хворіла, і Кашлен, дуже схвильований, постукав у двері свого зятя.

- Біжіть швидше до лікаря Барбетта і не забудьте попередити начальника, що я, зважаючи на такі обставини, не прийду сьогодні на службу.

День минав для Лесабля у млосній тривозі, він неспроможний був працювати, обмірковувати та розглядати справи. Здивований пан Торшбеф спитав його:

- Ви не уважні сьогодні, пане Лесабль?

Лесабль, знервований, відповів:

- Я дуже стомився, любий шеф, я цілу ніч провів коло нашої тітки; стан її дуже серйозний.

Але начальник холодно зауважив:

- Коли вже пан Кашлен залишився коло неї, цього має бути досить. Я не можу дозволити безладдя в своїй канцелярії через особисті обставини моїх підлеглих.

Лесабль поклав годинник перед собою на столі і з гарячковим нетерпінням дожидався п’ятої години. Тільки но великий годинник у просторому дворі продзвонив, він побіг, уперше залишивши канцелярію в призначений для закінчення роботи час. Він так турбувався, що навіть узяв візника, щоб швидше повернутись додому; а сходами він біг.

Служниця відчинила йому, він пробурмотів:

- Як її здоров’я?

- Лікар каже, що дуже погано.

Серце його забилось, він схвилювався:

- Ах, справді!

Чи не помре вона часом?

Він не насмілився тепер увійти до кімнати хворої і попросив покликати Кашлена, який доглядав її.

Його тесть відразу ж з’явився, обережно відчинивши двері. Він був у халаті й нічному ковпаку, як звичайно, коли з приємністю провадив вечір коло каміна; він пробурмотів стиха:

- Погано, дуже погано. Ось уже чотири години, як вона непритомна. Її навіть соборували вдень.

Лесабль відчув, як в нього підітнулись ноги, і він сів:

- Де моя дружина?

- Коло неї.

- Що, власне, каже лікар?

- Він каже, що це удар. Вона може одужати, але може й померти сьогодні вночі.

- Чи потрібен я вам? Якщо ні, то я волію не заходити. Мені тяжко було б побачити її в такому стані.

- Ні. Ідіть до себе. Якщо буде щось нове, я вас негайно покличу.

І Лесабль повернувся до себе. Квартира здалась йому зовсім іншою, більшою, світлішою. Але він не міг усидіти на місці й вийшов на балкон.

Був кінець липня, і величезне сонце, перед тим, як зникнути за обома баштами Трокадеро, розливало потоки полум’я по неосяжному скупченню дахів.

Небо, яскраво червоне внизу, вище набувало відтінку блідого золота, потім ставало жовтим, потім зеленим, яснозеленим, наче пройнятим сяйвом, і нарешті, над головою - синім, що переходило в чисту й свіжу блакить.

Стрілою пролітали ледве помітні ластівки, вимальовуючи на багряному небі карлючкуватий, косий силует своїх крил. А над нескінченним нагромадженням будинків, над далеким краєвидом висів рожевий серпанок, вогняна пара, в якій, наче в апофеозі, стриміли шпилі дзвіниць, стрункі верхівки пам’ятників. Тріумфальна арка на площі Етуаль видавалась величезною і чорною на тлі палючого горизонту, а купол Дому інвалідів здавався другим сонцем, що впало з небосхила на дах будівлі.

Лесабль обома руками держався за залізні поручні; він пив повітря, як п’ють вино, відчуваючи бажання стрибати, кричати, робити різкі рухи - настільки він був пройнятий глибокою і урочистою радістю. Життя здавалось йому сяючим, майбутнє - повним щастя! Що він робитиме? І він почав мріяти.

Шум за його спиною примусив його здригнутись. Це прийшла його жінка. У неї були червоні очі, припухлі щоки, втомлений вигляд. Вона простягла йому лоб, щоб він поцілував, і сказала:

- Ми пообідаємо у тата, щоб бути близько до неї. Служниця сидітиме коло неї, поки ми їстимемо.

Він пішов за нею до сусідньої квартири.

Кашлен уже сидів за столом, дожидаючи дочку й зятя.

На суднику стояло холодне курча, салат із картоплі й компотниця з полуницями, а в тарілках парував суп.

Усі сіли. Кашлен заявив:

- Не хотів би я більше таких днів. Невесело.

Він казав це байдужим тоном і з якимось задоволенням на обличчі. Він узявся вминати, як людина з великим апетитом, знаходячи, що курча чудове, а салат із картоплі добре відсвіжує.

Але в Лесабля стискувало шлунок, а на душі було неспокійно, і він ледве їв, наставивши вуха в бік суміжної кімнати, в якій стояла така тиша, наче там нікого не було.

Схвильована, в сльозах, час од часу витираючи собі очі кінчиком серветки, Кора теж не хотіла їсти.

Кашлен спитав:

- Що сказав начальник?

І Лесабль розповів докладно, з усіма подробицями, яких вимагав його тесть, примушуючи повторювати їх, допитуючись про все з такою настирливістю, немов він цілий рік не був у міністерстві.

- Мабуть, там схвилювались, коли дізнались, що вона хвора?

І він думав про своє тріумфальне повернення на службу, коли вона помре, про обличчя своїх колег; проте він промовив, немов відповідаючи на таємні муки сумління:

- Я зовсім не бажаю їй лиха, цій любій жінці. Бачить бог, що я хотів би зберегти її ще надовго; а проте це справить враження. Дід Савон і про Комуну забуде.

Саме брались до полуниць, коли двері з кімнати хворої відчинились. Це справило таке сильне враження, що всі троє відразу розгублено посхоплювалися з місць. А маленька служниця з’явилася з своїм звичайним тихим і дурним виглядом. Вона спокійно промовила:

- Вона вже не дихає.

Кашлен, кинувши свою серветку на блюдо, вибіг немов божевільний; Кора пішла слідом з тремтячим серцем; Лесабль спинився коло дверей, здалеку дивлячись на бліду пляму ліжка, ледве освітленого згасаючим днем. Він бачив спину свого тестя, що схилився над ліжком, не рухаючись і придивляючись; раптом Лесабль почув його голос, що долинув, як здалось йому, здалека, дуже здалека, з краю світа, один із тих голосів, які чуєш уві сні і які кажуть вам дивовижні речі. Цей голос промовив:

- Кінець! Більше нічого не чути.

Лесабль побачив, як упала навколішки його жінка, ридаючи й спершись чолом на постіль. Тоді він наважився ввійти, а через те, що Кашлен саме підвівся, він помітив на білому тлі подушки обличчя тітки Шарлотти з заплющеними очима, таке запале, таке задубіле, таке бліде, що воно скидалось на обличчя справжньої воскової фігури.

Він спитав тривожно:

- Кінець?

Кашлен, який теж дивився на сестру, повернувся до нього, і вони глянули один на одного. Він відповів: «так» - і хотів виявити на своєму обличчі розпач; але обидва чоловіки з першого погляду зрозуміли один одного, і, самі не знаючи чому, інстинктивно потиснули руки, немов дякуючи за якісь взаємні послуги.

Потім, не гаючи часу, вони заходились діяльно клопотатися тим, чого вимагає покійник.

Лесабль взявся піти до лікаря і якнайшвидше виконати всі найнегайніші доручення

Він узяв капелюх і бігцем спустився сходами, відчуваючи потребу швидше бути на вулиці, бути самому, дихати, думати, відчути насамоті насолоду від свого щастя.

Закінчивши всі справи, він, замість повернутись додому, пішов на бульвар, підштовхуваний бажанням бачити людей, приєднатись до руху, до радісного вечірнього життя. Йому хотілось крикнути прохожим: «У мене п’ятдесят тисяч ліврів ренти», і він ішов, засунувши руки в кишені, спиняючись перед вітринами, розглядаючи дорогі матерії, коштовності, розкішні меблі, з радісною думкою: «Усе це я можу тепер купити».

Раптом він пройшов мимо бюра похоронних процесій, і блискавична думка майнула в його голові: «А що, як вона не вмерла? Якщо вони помилились?»

І він пішов додому, прискорюючи кроки, охоплений цим непевним сумнівом.

Повернувшись, він спитав:

- Приходив лікар?

Кашлен відповів:

- Так. Він констатував смерть і взявся сам зробити заяву.

Вони ввійшли в кімнату покійної. Кора все плакала, сидячи в кріслі. Вона плакала дуже тихенько, уже майже не відчуваючи горя, з властивою для жінок схильністю до сліз.

Як тільки всі троє зійшлись у кімнаті, Кашлен промовив стиха:

- Тепер, коли служниця пішла спати, ми можемо подивитись, чи немає чогонебудь схованого в меблях.

І обидва чоловіки взялись до справи. Вони спорожняли шухляди, нишпорили по кишенях, розгортали найменші папірці. Опівночі вони все ще не знайшли нічого цікавого. Кора задрімала й злегка ритмічно хропла. Сезар спитав:

- Ми залишимось тут до ранку?

Лесабль вагався, але вважав, що так воно пристойніше. Тоді тесть вирішив остаточно:

- В такому разі,- сказав він,- принесімо крісла.

І вони пішли взяти ті крісла, що були в спальні молодого подружжя.

Через годину всі троє родичів спали, нерівно підхропуючи перед закостенілим у вічній непорушності трупом.

Вони прокинулись уранці, саме коли служниця входила в кімнату. Кашлен відразу признався, протираючи собі очі:

- А я таки задрімав з півгодинки...

Проте Лесабль, який зразу опанував себе, заявив:

- Я це помітив. Щодо мене, то я й на секунду не втрачав свідомості; я тільки заплющив очі, щоб вони відпочили.

Кора пішла до себе.

Тоді Лесабль спитав з удаваною байдужістю:

- Коли ви хочете, щоб ми пішли до нотаріуса обізнатися з заповітом?

- Та... сьогодні вранці, якщо хочете.

- Чи треба, щоб Кора пішла з нами?

- Так, це, мабуть, краще; адже вона, зрештою, спадкоємиця.

- Тоді я попереджу її, щоб вона була готова.

І він вийшов своєю швидкою ходою.

У конторі нотаріуса Бельомма саме тільки відчинились двері, коли з’явились Кашлен, Лесабль і його дружина, в глибокому траурі, з зажуреними обличчями.

Нотаріус негайно прийняв їх і попросив сісти. Слово взяв Кашлен:

- Пане, ви мене знаєте: я брат мадмуазель Шарлотти Кашлен. Ось моя дочка і мій зять. Моя бідна сестра вмерла вчора, і ми завтра її ховаємо. Через те, що у вас зберігається її заповіт, ми прийшли спитати вас, чи не висловлювала вона якихось бажань щодо свого похорону, або чи не маєте ви повідомити нас про щонебудь.

Нотаріус відчинив шухляду, взяв звідти конверт, роздер його, витяг папір і сказав:

- Ось, пане, дублікат заповіту, з яким я можу ознайомити вас негайно. Другий примірник, цілком подібний до цього, повинен залишитись у мене.

І він прочитав:

Я, нижчепідписана, Вікторіна-Шарлотта Кашлен, висловлюю тут мою останню волю:

«Усе моє майно, що становить близько одного мільйона ста двадцяти тисяч франків, я залишаю дітям, які народяться від шлюбу моєї племінниці Селест-Коралі Кашлен, з правом для батьків користатись прибутками до повноліття старшого з нащадків.

«Нижче на ведені розпорядження встановлюють частку, що має припасти кожній дитині, та частку, з якої користуватимуться батьки до кінця днів своїх.

«Якщо я помру раніше, ніж моя племінниця матиме спадкоємця, все моє майно залишиться в нотаріуса протягом трьох років, для того, щоб воля моя, висловлена вище, могла бути виконана, коли протягом цього часу народиться дитина.

«Алеж, якщо небо не пошле Коралі нащадка протягом трьох років після моєї смерті, то я доручаю моєму нотаріусові розподілити моє майно між бідними та між благодійними установами, список яких до цього додається».

Далі був довжелезний перелік назв товариств, ряд цифр та розпоряджень і вказівок.

Пан Бельомм чемно передав папір у руки Кашлена, приголомшеного несподіванкою.

Нотаріус уважав, проте, за потрібне дати деякі пояснення:

- Мадмуазель Кашлен,- сказав він,- коли зробила мені честь уперше заговорити зо мною про свій намір відписати майно таким способом, висловила мені своє конечне бажання побачити спадкоємця свого роду. На всі мої міркування вона відповіла якнайформальнішим висловленням своєї волі, яка, зрештою, базувалась на релігійному почутті, бо всякий неплідний шлюб, на її думку, є ознакою небесного прокляття. Я ніяк не міг змінити її намірів. Повірте, що я дуже жалкую.

Потім він додав, з усмішкою звернувшись до Коралі:

- Я не сумніваюсь у тому, що бажання покійної буде швидко виконано.

Всі троє родичів пішли, надто спантеличені, щоб думати про щонебудь.

Вони повертались додому, бік-у-бік, мовчки, засоромлені й розлючені, наче обікрали один одного. Навіть у Кори горе раптом розвіялось - невдячність тітки звільняла її від обов'язку плакати. Нарешті Лесабль, бліді губи якого були скривлені з досади, сказав своєму тестеві:

- Дайте но мені цей акт, щоб я обізнався з ним на власні очі.

Кашлен передав йому папір, і молодий чоловік почав читати. Він спинився на тротуарі, і коли його штовхали прохожі, він стояв, пронизуючи слова своїм проникливим і практичним поглядом. Кора і батько дожидались його на два кроки попереду і все ще мовчали.

Потім він повернув заповіт, заявивши:

- Нічого не зробиш. Вона спритно нас обдурила.

Кашлен, роздратований крахом своїх надій, відповів:

- Від вас залежало мати дитину, чорт забирай! Ви добре знали, що вона здавна бажала цього.

Лесабль знизав плечима, нічого не відказавши.

Дома вони застали цілий натовп людей, що дожидались їх, тих людей, що з професії мають справу з мертвими. Лесабль повернувся до себе, не бажаючи більше клопотатись чимнебудь, а Сезар поводився з усіма грубо, кричав, щоб йому дали спокій, просив, щоб якнайшвидше поклали всьому край, і вважав, що надто довго не забирають від нього цей труп.

Кора, замкнувшись у себе в кімнаті, сиділа тихо. Через годину Кашлен постукав у двері свого зятя.

- Я прийшов, любий Леопольд,- сказав він, поділитися з вами деякими міркуваннями, бож, зрештою, треба умовитись. На мою думку, треба все ж таки зробити пристойний похорон, щоб не викликати підозри в міністерстві. Ми якось улаштуємось з витратами. Зрештою, нічого не втрачено. Ви не дуже давно одружені, і потрібна була б якась особлива невдача, щоб у вас не було дітей. Ви постараєтесь, от і все. Перейдімо до негайнішого. Можете ви піти до міністерства? А я писатиму адреси листів з повідомленням про смерть.

Лесабль з кислим виглядом погодився, що його тесть має рацію, і вони влаштувались, один проти одного, на обох кінцях стола, щоб писати адреси на листах, обрамованих чорним.

Потім вони поснідали. Прийшла Кора, байдужа, начебто все це її не обходило; вона їла багато, бо напередодні не доторкнулась ні до якої їжі.

Після сніданку вона повернулась до себе в кімнату. Лесабль вийшов з дома, щоб піти в морське міністерство, а Кашлен влаштувався на балконі, верхи на стільці, щоб покурити люльку. Пекуче сонце літнього дня кидало вертикально проміння на безліч дахів; на деяких з них були шибки, що блищали, як вогонь, відбиваючи нестерпне для ока сліпуче сяйво. Кашлен сидів без піджака і, мружачись від потоку світла, дивився на зелені горби далеко за великим містом, за повитим курявою передмістям. Він думав про те, що там, у підніжжя цих горбів з деревами на схилах, тече Сена, широка, спокійна й свіжа, і що значно краще було б лежати там між зеленню, животом на траві, на самісінькому березі річки та плювати у воду, ніж перебувати на розпеченому балконі. Його гнітило якесь неприємне почуття, настирлива думка, болісне відчуття поразки, несподіваного нещастя, тим гіркішого, чим жвавішою й довшою була надія; і він промовив голосно, як буває під впливом сильного збентеження, невідчепних настирливих думок:

- Паскудна шкапа!

Позад себе, в кімнаті, він чув рух службовців бюра похоронних процесій і тривалий грюкіт молотка, яким забивали труну. Він не бачив своєї сестри після візиту до нотаріуса.

Але тепло, веселість, чарівність цього яскравого літнього дня пройняли помалу його тіло й душу, і він подумав, що не все ще загинуло. Чому б його дочці не мати дітей? Ще й двох років немає, як вона одружена. Зять його здавався міцним, гарно збудованим і здоровим, хоч і був невеличкий на зріст. У них буде дитина, чорт забирай! А до того ж треба, щоб була!

Лесабль нишком прийшов до міністерства й прослизнув у свій кабінет. На столі він знайшов пірець з такими словами: «Вас просить начальник». Спочатку в нього вихопився нетерплячий жест обурення проти цього деспотизму, що знову тяжів над ним, але потім його охопило раптове й бурхливе бажання зробити кар’єру.

Він теж буде начальником, і навіть незабаром; він піде ще далі...

Не скидаючи свого вихідного сюртука, він пішов до пана Торшбефа. Він з’явився з тим глибоким зажуреним виглядом, якого прибирають у сумних випадках, і навіть більше - з відбитком справжнього і глибокого горя, мимовільної журби, що його надають обличчю великі неприємності.

Начальник підвів свою велику голову, як завжди схилену над паперами, і спитав різким тоном:

- Ви були мені потрібні весь ранок. Чому ви не прийшли?

Лесабль відповів:

- Любий шеф, ми мали нещастя втратити нашу тітку, мадмуазель Кашлен; я навіть прийшов запросити вас на похорон, що має відбутись завтра.

Обличчя пана Торшбефа відразу проясніло і він відповів з відтінком пошани:

- У такому разі, мій любий друже, інша річ. Дякую вам і звільняю вас від роботи, бо у вас, напевне, багато клопоту.

Проте, Лесабль неодмінно хотів виявити ретельність:

- Дякую, любий шеф, усе зроблено, і я гадаю залишитись до кінця роботи.

І він повернувся до свого кабінету.

Новина поширилась, і з усіх канцелярій приходили службовці, певніше, щоб поздоровити, ніж висловити своє співчуття, а також, щоб побачити, як він себе тримає. Він сприймав фрази й погляди з акторською маскою покірливості і з тактом, дивуючи всіх.

- Він володіє собою,- казали одні. А інші додавали:

- Байдуже, в глибині душі він, мабуть, страшенно задоволений.

Маз, сміливіший за всіх, спитав його з своїм не примушеним виглядом світської людини:

- Чи відома вам точна цифра спадщини? Лесабль відповів цілком тоном байдужості:

- Точна - ні. В заповіті згадується мільйон двісті тисяч. Про це знаю, бо нотаріус повинен був відразу ознайомити нас з деякими пунктами щодо похорону.

Загальна думка була така, що Лесабль не залишиться в міністерстві. Хто ж буде перодряпом, маючи шістдесят тисяч франків ренти! Це вже персона; можна бути чим хочеш. Одні гадали, що він цілиться до державної ради; на думку інших, він мріяв про депутатство. Начальник був готовий прийняти його прохання про відставку, щоб передати директорові.

Усе міністерство з’явилось на похорон, який знайшли більш ніж скромним. Проте поширилась чутка:

«Це сама мадмуазель Кашлен хотіла так. Так було в заповіті».

Кашлен прийшов на службу вже другого дня, а Лесабль, прохворівши з тиждень, з’явився в свою чергу, трохи зблідлий, але працьовитий і ретельний, як і колись. Можна було подумати, що нічого не змінилось в їх житті. Звернули увагу тільки на те, що вони демонстративно курили товсті сигари, розмовляли про ренту, про залізниці, про великі цінності, як люди, що мають у кишені цінні папери; а незабаром дізнались, що вони найняли дачу в околицях Парижа, щоб провести там кінець літа.

Усі думали: «Вони скупі, як і стара; це в них родинне; свій свояка вгадає здалека; а все ж не годиться залишатись з такими статками в міністерстві».

Через якийсь час про це більше не згадували. Думка про них склалась, і склалась остаточно.

IV

Ідучи за труною тітки Шарлотти, Лесабль думав про мільйон; Його гризла лють тим гостріша, що її треба було ховати; він сердився на всіх за свою плачну пригоду.

Він питав сам себе: «Чому в мене не було дітей за ці два роки, що я одружений?» І від страху, що його шлюб може залишитись неплідним, серце його билось.

Тоді, немов той хлопчик, що дивиться на бокал на верхівці високої й блискучої мачти з призами й присягається напружити всю волю й енергію, докласти потрібної сили і виявити настирливість, щоб дістатись туди, так Лесабль розпачливо вирішив стати батьком. Скільком іншим щастить бути батьком, чому ж він не може бути ним? Може він був недбалим, безтурботним, не знав чогонебудь у наслідок своєї цілковитої байдужості? Ніколи не мавши гострого бажання залишити спадкоємця, він ніколи й не дбав про те, щоб добитись такого результату. Віднині він докладе шалених зусиль; він подбає про все і матиме успіх, коли хоче цього.

Але, повернувшись додому, він відчув, що йому нездужається, і був змушений лягти в ліжко. Розчарування було надто різке, тепер він відчував реакцію.

Лікар уважав, що його стан досить серйозний, приписав йому цілковитий спокій і навіть рекомендував йому на досить довгий час обережність. Боялись запалення мозку.

Проте, через тиждень він був уже на ногах і повернувся на роботу в міністерстві.

Все ж, вважаючи себе ще хворим, він не наважувався наближатись до подружнього ліжка. Він вагався й тремтів, як генерал, що має дати бій, бій, від якого залежить його майбутнє. І щовечора він відкладав на другий день, сподіваючись однієї з тих годин доброго здоров’я, гарного самопочуття й енергії, коли відчуваєш себе здатним на все. Він кожну мить мацав собі пульс і, вважаючи його то за надто млявий, то за надто прискорений, приймав тонізуючі ліки, їв сире м’ясо, а перед тим як повернутись додому, робив довгі зміцнюючі прогулянки.

Не одужуючи так, як йому хотілось, він вирішив закінчити теплу пору року в околицях Парижа. І незабаром його охопила впевненість, що чисте сільське повітря матиме надзвичайний вплив на його темперамент. У подібному стані сільське повітря справляє чудодійний, вирішний ефект. Ця певність майбутнього успіху підбадьорила його, і він повторював своєму тестеві з натяком у тоні:

- Коли ми будемо на лоні природи, я почуватиму себе краще, і все буде гаразд.

Самі ці слова «лоно природи» мали в собі, як здавалось йому, таємне значення.

Отже, вони найняли невеличкий будиночок у селі Безон і оселились там усі троє. Обидва чоловіки мандрували щоранку пішки через долину до вокзалу в Коломбі і так само пішки повертались увечері.

Кора, захоплена цим життям над спокійною річкою, ходила посидіти на крутому березі, рвала квіти, приносила великі букети запашних рослин, жовтуватих і тремтячих.

Щовечора всі троє ходили гуляти берегом до греблі Ла-Морю й заходили випити пляшку пива в ресторан «Липи». Річка, затримувана довгою низкою кілків греблі, ринула поміж ними, стрибала, бурувала, шумувала на протязі ста метрів; від гуркоту водоспаду здригалась земля, а дрібнісінькі бризки, вогка пара плавали в повітрі, здіймалися з каскаду, немов легкий дим, поширюючи навколо запах спіненої води й дух збаламученого мулу.

Спускалась ніч. Там, перед ними, яскраве сяйво показувало, де був Париж, і щовечора в Кашлена вихоплювались слова:

- Що за місто, проте, га!

Час од часу поїзд, проїжджаючи залізним мостом у кінці острова, гуркотів, наче грім, і зникав незабаром то ліворуч, то праворуч, то в напрямі Парижа, то в напрямі моря.

Вони повертались повільними кроками, дивлячись, як сходить місяць, сідали десь на березі, щоб довше бачити, як ллється на спокійну річку його м’яке жовте світло, яке, здавалось, текло разом з водою і, наче вогняний муар, пінилось від брижів течії. Жаби кричали коротким і металевим звуком. В повітрі лунали крики нічних птахів. А іноді велика мовчазна тінь прослизала по річці, порушуючи її сяючу й спокійну течію. Це була барка браконьєрів, що закидали раптом невід і безшумно витягали на судно широкими і темними сітями свій улов - блискучих і тріпотливих пискарів, наче скарб, здобутий із глибини, живий скарб срібних рибок.

Кора, зворушена, ніжно спиралась на руку свого чоловіка, наміри якого вгадала, хоч вони ні про що й не говорили. Це було для них наче нове женихання, нове очікування поцілунку любові. Іноді він цілував її нишком за вухом там, де починається потилиця, в той чарівний куточок, де ніжна шкіра і кучерявиться перше волосся. Вона відповідала потиском руки; і вони бажали одне одного, хоч ще відмовлялись задовольнити своє бажання, збуджувані і стримувані сильнішою волею, привидом мільйона.

Кашлен, заспокоєний надіями, які він відчував навколо себе, жив щасливий, пив багато вина, багато їв; він відчував, як у присмерку його охоплює поетичний настрій, те дурнувате зворушення, якому піддаються і грубі натури перед деякими явищами природи: зливою світла між гіллям, заходом сонця на далеких горбах з багряними відблисками на річці. І він заявляв:

- Бачивши все це, я вірю в бога. Отут щемить,- і він показував на шлунок,- і я почуваю себе збентеженим. Зо мною щось дивне робиться. Мені здається, ніби мене поклали у ванну, від якої мені хочеться плакати.

Тимчасом Лесабль відчував себе краще, раптом охоплений запалом, якого він давно вже не знав, бажанням стрибати, як молодий кінь, качатись по траві, кричати з радощів.

Він вирішив, що час настав. Це була справжня шлюбна ніч. Потім почався медовий місяць, повний любощів і надій.

А потім вони помітили, що всі їх намагання залишаються даремними, і що надії були марні.

Це був розпач, крах. Але Лесабль не занепав духом, з надлюдським зусиллям він добивався свого. Його жінка, підбурювана таким самим бажанням і тремтячи від такого самого страху, а до того ж і міцніша за нього, охоче піддавалась його спробам, викликала його поцілунки, невпинно збуджувала його згасаючий запал.

Вони повернулись до Парижа в перших числах жовтня. Життя ставало для них тяжким. З їх уст зривались тепер образливі слова; а Кашлен, що відчував становище, не давав їм спокою своїми шпильками старого солдата, ущипливими й грубими.

Одна настирлива думка переслідувала, точила їх, загострювала їхню взаємну злобу,- думка про невловиму спадщину. Кора говорила тепер крикливим голосом і брутально поводилася з своїм чоловіком. Вона ставилась до нього, як до малого хлопчика, до немовляти, до нікчеми. А Кашлен під час обіду завжди повторював:

- От, якби я був багатий, у мене було б багато дітей... Це бідні люди повинні бути розсудливішими.- І, повертаючись до дочки, він додавав: Ти мала б бути такою, як я, але ось... - І він кидав на свого зятя значущий погляд, супроводжений зневажливим рухом плечей.

Лесабль нічого не відповідав, як вища істота, що потрапила в родину селюків. В міністерстві всі визнавали, що він погано виглядав. Начальник навіть спитав його якось:

- Ви не хворі? На мою думку, ви трохи змінились.

Він відповів:

- Та ні, любий шеф. Я, може, втомлений. Я багато працював з деякого часу, як ви це моглибачити.

Він розраховував на підвищення наприкінці року і, сподіваючись цього, вернувся до працьовитого життя зразкового службовця.

Він дістав зовсім нікчемну нагороду, меншу ніж інші. Тесть його, Кашлен, не одержав нічого.

Лесабль, вражений у саме серце, знову пішов до начальника і вперше назвав його «пане».

- Для чого ж, пане, мені працювати так, як я працюю, коли це нічого мені не дає?

На обличчі пана Торшбефа начебто виявилась образа:

- Я вже казав вам, пане Лесабль, що не припускаю подібних дискусій між нами. Я ще раз повторюю вам, що вважаю вашу заяву за недоречну, беручи на увагу ваше теперішнє багатство і не- статки ваших колег...

Лесабль не міг стримати себе:

- Та я ж нічого не маю, пане. Наша тітка залишила своє майно першій дитині, що народиться від нашого шлюбу. Мій тесть і я, ми живемо з нашого утримання.

Здивований начальник відказав:

- Якщо у вас зараз нічого немає, то ви, в усякому разі, будете колись багаті. Отже виходить на одне.

І Лесабль вийшов, більш пригнічений невдачею з підвищенням, ніж невловимою спадщиною.

Через кілька днів, саме коли Кашлен прийшов на службу, ввійшов красунь Маз з посмішкою на губах, потім з’явився Пітоле з вогниками в очах, далі відчинив двері і просунувся Буассель із збудженим виглядом, глузливо посміхаючись і кидаючи на інших змовницькі погляди. Старий Савон з своєю глиняною люлькою в кутку рота все переписував, сидячи на високому стільці і поклавши обидві ноги на поперечину, як це роблять хлоп’ята.

Ніхто нічого не казав. Здавалось, чекали чогось, а Кашлен реєстрував документи, читаючи за своєю звичкою вголос: «Тулон. Постачання для офіцерського стола на «Рішельє».- Лоріан. Скафандри для «Дезе».- Брест. Зразки парусини англійського виробництва».

З'явився Лесабль. Він приходив тепер щоранку забирати потрібні справи, бо його тесть не обтяжував себе більше і не відсилав їх через кур'єра.

Поки він нишпорив у паперах, розкладених на столі реєстратора, Маз позирав на нього скоса, потираючи руки, а в Пітоле, що крутив цигарку, з'явились на губах дрібні зморшки радості - ознака нестримних веселощів. Він повернувся до експедитора:

- Скажіть но, діду Савон, ви ж багато чого навчились за ваше життя, чи не так?

Старий, розуміючи, що збираються поглузувати з нього і знов говоритимуть про його жінку, не відповів. Пітоле вів далі:

- Алеж ви знайшли секрет, як мати дітей, коли їх у вас кілька?

Старий підвів голову:

- Ви знаєте, пане Пітоле, що я не люблю жартів на цю тему. Я мав нещастя одружитись з негідною жінкою. Коли я дістав докази її зради, я розлучився з нею.

Маз спитав байдужим тоном, без сміху:

- Ви не раз мали ці докази, правда?

І Савон відповів поважно:

- Так, пане.

Пітоле спитав знову:

- Це не перешкодило вам стати батьком кількох дітей, трьох чи чотирьох, як мені казали?

Дуже почервонівши, добряга пробелькотав:

- Ви хочете образити мене, пане Пітоле, але вам не вдасться. У моєї жінки, справді, було троє дітей. Я маю підстави гадати, що перший - від мене, але зрікаюсь двох інших.

Пітоле вів далі:

- Усі, справді, кажуть, що перший від вас. Цього досить. Це дуже добре - мати дитину, дуже добре, це велике щастя. От послухайте, я б'юсь у заклад, що Лесабль був би в захваті, якби зробив хоч одну, одну єдину, як от у вас.

Кашлен кинув реєструвати. Він не сміявся, хоч звичайно дід Савон був і йому за козла відпущення, і він дошкуляв йому непристойними жартами на тему про його подружнє нещастя.

Лесабль зібрав свої папери; але, відчуваючи, що це атакують саме його, він хотів залишитись заради гонору, зніяковілий і роздратований, не розуміючи, хто ж це міг видати його секрет. Потім він згадав про те, що сказав начальникові, і тоді зрозумів, що йому треба виявити велику енергію, якщо він не хоче зробитися посміховищем для цілого міністерства. Буассель ходив туди й сюди, усе ще глузливо посміхаючись. Імітуючи хрипкий голос вуличних продавців, він заревів:

- Секрет робити дітей, десять сантимів, два су. Вимагайте секрет робити дітей, винайдений паном Савоном, з численними жахливими подробицями.

Усі засміялись, крім Лесабля та його тестя. А Пітоле, повернувшись до реєстратора, спитав:

- Що з вами, Кашлен? Я не бачу вашої звичайної веселості! Можна подумати, ніби ви не вважаєте смішним, що старий Савон мав дитину від своєї жінки. На мою думку, це дуже, дуже кумедно. Не кожному це вдається!

Лесабль знов узявся переглядати папери, вдаючи, що читає і нічого не чує, але він весь пополотнів.

Буассель знов затягнув тим самим голосом вуличного хлопчиська:

- Про те, як корисно мати спадкоємців, щоб одержувати спадщину, десять сантимів, два су. Кому треба?

Тоді Маз, що вважав дотепи такого сорту за негідні і особисто сердився на Лесабля за те, що той позбавив його надії розбагатіти, яку він плекав у глибині душі, спитав його безпосередньо:

- Що це з вами, Лесабль, ви дуже бліді?

Лесабль підвів голову й глянув своєму колезі прямо в обличчя. Він вагався кілька секунд, шукаючи образливої й дотепної відповіді, губи його тремтіли, але він не знайшов нічого, на його думку, придатного і відказав:

- Нічого. Я тільки дивуюся з того, що ви виявляєте таку дотепність.

Маз, повернувшись, як звичайно, спиною до каміна і піднявши обома руками поли свого сюртука, відповів сміючись:

- Робиш, що можеш, любий мій. Нам, як і вам, не скрізь щастить...

Вибух реготу перебив його. Старий Савон, вражений, невиразно розуміючи, що це вже не до нього стосується, що з нього більше не глузують, сидів з роззявленим ротом, перо його застигло в повітрі. А Кашлен чекав, готовий напасти з кулаками на першого, кого покаже йому випадок.

Лесабль пробелькотав:

- Я не розумію. В чому мені не пощастило?

Красунь Маз випустив з рук одну полу сюртука, щоб підкрутити вус, і промовив увічливим тоном:

- Я знаю, що ви звичайно маєте успіх в усьому, до чого беретесь. Отже я був неправий, говорячи про вас. Зрештою, мова йде про дітей старого Савона, а не про ваших, бо ви ж їх не маєте. А що звичайно вам щастить у ваших справах, то, ясна річ, ви не маєте дітей тільки тому, що не хочете їх.

Лесабль грубо спитав:

- Що вам до того?

У відповідь на його задерикуватий тон, Маз у свою чергу підвищив голос:

- Гей ви, що вас укусило? Постарайтесь бути ввічливим, бо інакше матимете справу зо мною.

Але Лесабль тремтів від люті і втратив уже всяке почуття міри:

- Пане Маз, я не фанфарон і не красунь, як ви. І я попрошу вас не звертатись до мене віднині з жодним словом. Я не хочу знати ні вас, ні подібних вам.- І він поглянув з викликом на Пітоле й Буасселя.

Маз раптом зрозумів, що справжня сила полягає в спокої і іронії; але, ображений в усьому тому, чим він гордився, він захотів вразити свого ворога в саме серце і почав протекторським тоном, тоном доброзичливого порадника, але з люттю в очах:

- Мій любий Лесабль, ви переходите межі. Зрештою, я розумію вашу досаду; неприємно втратити багатство, і втратити його через таку дрібницю, через таку легку, просту річ... Послухайте, якщо хочете, я зроблю вам цю послугу задарма як добрий товариш. Це ж справа п’яти хвилин...

Він іще не скінчив говорити, як прямо в груди йому полетіла чорнильниця старого Савона, кинута Лесаблем. Потік чорнила залив йому обличчя, з дивною швидкістю перетворивши його на негра. Поводячи білками очей, він кинувся вперед з піднятою рукою, щоб ударити Лесабля. Але Кашлен захистив свого зятя, схопивши великого Маза впоперек тіла, і, штовхаючи його, струшуючи, лупцюючи, відкинув до стіни. Маз різким зусиллям звільнився, відчинив двері, крикнув обом чоловікам: «Ви ще почуєте про мене! - і зник.

Пітоле і Буассель пішли слідом за ним. Буассель поясняв свою стриманість побоюванням убити когонебудь, якби він узяв участь у бійці.

Повернувшись до свого кабінету, Маз спробував почиститись, але марно; він був пофарбований чорнилом з фіалковим відтінком, тим чорнилом, що його не можна ні вивести, ні стерти. Розлючений, в розпачі стояв він перед своїм дзеркалом і шалено тер собі обличчя зібганою серветкою.

Він добився тільки того, що чорна фарба на обличчі стала ще інтенсивнішою, до того ж ще й з червоним відтінком від крові, що приливала до шкіри.

Буассель і Пітоле були з ним і давали йому поради. Один уважав, що обличчя треба помити чистою прованською олією; на думку другого, успіху можна добитись з допомогою аміаку. Послали канцелярського служника спитати поради аптекаря. Він приніс якусь жовту рідину та пемзу. Це не дало ніяких наслідків.

Впавши в розпач, Маз сів і заявив:

- Тепер лишається розв’язати питання честі. Чн не погодитесь ви бути моїми свідками й піти до пана Лесабля вимагати або задовільного перепрошення, або дуелі?

Обидва погодились і почали обмірковувати, що саме треба робити. Вони не мали ніякого уявлення про справи такого роду, проте не хотіли визнати цього і, бажаючи бути коректними, висловлювались боязко й суперечливо. Вирішили, що треба порадитися з капітаном фрегата, відрядженим до міністерства, щоб керувати постачанням вугілля. Він знав не більше за них, проте, поміркувавши, порадив їм піти до Лесабля й попросити звести їх з двома його приятелями. Коли вони прямували до кабінету свого колеги, Буассель раптом спинився:

- Чи не слід було б нам мати рукавички?

Пітоле вагався з секунду:

- Так, мабуть, треба.

Але щоб дістати рукавички, треба було вийти, а начальник не любив жартувати. Отже до крамаря послали служника канцелярії, щоб він приніс цілий асортимент. Вони довго радились про колір. Буассель уважав, що рукавички повинні бути чорні; на думку Пітоле, цей колір був би недоречний при такій нагоді. Вони вибрали фіалкові.

Побачивши цих двох людей, що входили до нього, урочисті і в рукавичках, Лесабль підвів голову і різко спитав:

- Чого вам треба?

Пітоле відповів:

- Пане, наш друг, пан Маз, доручив нам домогтись вашого перепрошення або згоди битися на дуелі за те насильство, яке ви вчинили над ним.

Але Лесабль, усе ще роздратований, скрикнув:

- Як! Він мене ображає, і він же мене викликає? Скажіть йому, що не боюсь я ні його, ні того, що він може сказати або зробити.

Буассель трагічно ступив уперед:

- Ви примусите нас, пане, опублікувати в газетах дуже неприємний для вас протокол.

Пітоле лукаво додав:

- І який може завдати серйозної шкоди вашій честі та вашій майбутній кар’єрі.

Вражений Лесабль дивився на них. Що робити? Він хотів виграти час.

- Панове, ви дістанете мою відповідь через десять хвилин. Будьте ласкаві почекати в кабінеті пана Пітоле.

Опинившись насамоті, він подивився навколо себе, наче шукаючи поради і захисту.

Дуель! У нього буде дуель!

Він тремтів, розгублений, як мирна людина, що ніколи й не думала про можливість цього, не підготувалась до такого риску, до таких емоцій, не мала достатньої мужності, не передбачала такої страшної події. Він хотів устати - і упав у крісло з тремтячим серцем, ослаблими ногами. Його лють і сила раптом зникли. Але згадка про те, якої думки про нього будуть в міністерстві, про розмови, що викличе ця історія по всіх канцеляріях, розбуркала в ньому ослаблі гордощі, і, не знаючи, що вирішити, він пішов до начальника спитати в нього поради.

Пан Торшбеф був здивований і спантеличений. Він не бачив потреби в збройній зустрічі і думав, що все це внесе ще більше безладдя в його установі. Він повторював:

- Я нічого не можу вам сказати. Це справа честі, це мене не обходить. Хочете, я дам вам записку до капітана Бука? Це людина компетентна в цих справах і зможе дати вам вказівки.

Лесабль пристав на це й пішов розшукувати капітана, який навіть погодився бути його секундантом; як другого секунданта, він запросив помічника начальника.

Буассель і Пітоле, все ще в рукавичках, дожидались їх. Вони принесли ще два стільці з сусіднього кабінету, щоб можна було сісти всім чотирьом.

Поважно привітались і посідали. Пітоле взяв слово й пояснив ситуацію. Капітан, вислухавши його, відповів:

- Справа серйозна, проте не здається мені непоправною; все залежить від намірів.

Це був старий лукавий моряк, якого ця історія розважала.

Тоді почалась нескінченна нарада, під час якої обміркували по черзі чотири проекти листів, бо перепрошення мало бути взаємним. Якщо пан Маз визнає, що в принципі він не мав наміру образити пана Лесабля, то цей останній поспішить визнати свою неправоту в тому, що кинув чорнильницю, і перепросить за свою необачну різкість.

Потім усі четверо уповноважених повернулись до своїх клієнтів.

Маз, сидячи тепер за столом, збентежений можливістю дуелі,- хоч він і думав, що його супротивник відступить,- розглядав то одну, то другу свою щоку в одне з тих маленьких круглих дзеркалець в олив’яній оправі, які ховають у своїх шухлядах усі службовці, щоб причепурювати ввечері, перед виходом, бороду, волосся та галстук.

Він прочитав подані йому листи й заявив з видимим задоволенням:

- Це здається мені дуже пристойним. Я готовий підписати.

Лесабль з свого боку, погодився з редакцією своїх секундантів без заперечень, заявивши:

- Якщо така ваша думка, я можу тільки пристати на неї.

І всі четверо повноважних дипломатичних представників зібрались знову. Обмінялись листами, поважно вклонились один одному і, зважаючи на те, що інцидент був вичерпаний, розійшлись.

В установі панувало надзвичайне хвилювання. Службовці дізнавались про новини, бігали від дверей до дверей, спиняли один одного в коридорах.

Коли дізнались, що справу скінчено, всі були розчаровані. Хтось сказав:

- Проте, це не зробить Лесаблеві дитини.

І дотеп пішов по канцелярії. Один із службовців склав відповідну пісеньку.

Але в той момент, коли все здавалось закінченим, виникла складна проблема, що її висунув Буассель: «Яким повинно бути поводження обох супротивників, коли зони зустрінуться віч-на-віч? Чи вклоняться вони один одному? Чи, може, вдадуть, що вони незнайомі?» Було вирішено, що вони зустрінуться, ніби випадково, в кабінеті начальника й обміняються в присутності пана Торшбефа кількома ввічливими словами.

Ця церемонія була негайно виконана і Маз, попросивши викликати йому фіакр, повернувся додому, щоб там спробувати вимити шкіру.

Лесабль і Кашлен повертались разом, мовчки, роздратовані один проти одного, начебто те, що сталося, залежало від когось із них. Прийшовши додому, Лесабль несамовито шпурнув капелюх на комод і крикнув жінці:

- Годі з мене! Тепер я маю через тебе дуель!

Вона глянула на нього, здивована і вже дратуючись.

- Дуель? Чому це?

- Тому, що Маз образив мене через тебе.

Вона наблизилась.

- Через мене? Як це?

Він сів, скаженіючи, в крісло. Почав знову:

- Він образив мене... Мені не треба говорити тобі про це докладніше.

Але вона хотіла знати.

- Я хочу, щоб ти повторив мені його слова про мене.

Лесабль почервонів, потім пробелькотав:

- Він сказав мені... він сказав мені... Це з приводу твоєї неплідності.

Вона здригнулась, потім її охопила лють, батьківська грубість пробилась крізь її жіночу натуру, і вона вибухла:

- Я? Я неплідна? Що він знає про це, отой хам? Неплідна з тобою, так, бо ти не мужчина! Але якби я одружилася з кимнебудь іншим, однаково з ким, чуєш, то в мене були б діти. Ага! Поговори но мені! Це мені дається взнаки, що я одружилася з таким тюхтієм, як ти!.. А що ти йому відповів, цьому негідникові?

Лесабль, розгубившись перед цією грозою, пробелькотав:

- Я дав йому... ляпаса.

Вона глянула на нього, здивована:

- А він що зробив?

- Він прислав до мене секундантів. От що!

Тепер вона вже зацікавилась цією справою, приваблювана, як і всі жінки, драматичними пригодами, спитала, відразу полагіднішавши, пройнявшись раптом певною пошаною до цієї людини, що рискуватиме своїм життям:

- Коли ж дуель?

Він спокійно відповів:

- Ми не б’ємось; справу полагодили секунданти. Маз перепросив мене.

Вона поглянула на нього, не тямлячись від презирства:

- А! Мене образили в твоїй присутності, ти це допустив, і не б’єшся на дуелі. Тільки того ще й бракувало, щоб ти був боягузом!

Він обурився.

- Я наказую тобі мовчати. Я краще за тебе знаю, як боронити свою честь. Зрештою, ось лист пана Маза. На, прочитай, і ти побачиш.

Вона взяла папір, перебігла очима, вгадала все і промовила з глузливою посмішкою:

- Ти теж написав листа? Ви злякались один одного? О! Які ж боягузи чоловіки! Якби на вашому місці були ми, жінки... Нарешті, в цій справі образили мене, твою жінку. А ти задовольняєшся цим! Мене вже не дивує, що ти нездатний мати дитину. Одне від одного залежить. Ти такий самий... м’якотілий з жінками, як і з чоловіками. Ах! гарного я собі птаха знайшла!

В неї раптом з’явились голос і жести Кашлена,- вульгарні жести старого солдата і з чоловічими інтонаціями.

Стоячи перед ним, уперши руки в боки, висока, міцна, кремезна, з пишним бюстом, червоним обличчям, глибоким вібруючим голосом, з забарвленими кров’ю свіжими щоками гарної жінки, вона дивилась на цього маленького блідого чоловіка, що сидів перед нею, трохи лисого, голеного, з короткими адвокатськими бакенбардами. Їй хотілось задушити його, розчавити.

І вона повторила:

- Ти ні до чого нездатний, ні до чого! Навіть на службі інші випереджають тебе!

Двері одчинились; з’явився Кашлен, що почув голоси, і спитав:

- Що сталось?

Вона обернулась:

- Це я вичитую цьому блазневі!..

А Лесабль, підвівши очі, помітив їх схожість. Йому здалось, що перед ним розкривається завіса, і він бачить їх обох такими, як вони є, батька й дочку, однієї крові, однієї вульгарної й грубої породи. Він побачив себе пропащим, приреченим назавжди жити з цими двома.

Кашлен заявив:

- Якби хоч можна було розлучитись. Не дуже приємно бути одруженою з каплуном.

Лесабль вмить схопився, затремтівши з люті, вибухнувши від цього слова. Він попрямував до свого тестя і пробелькотів:

- Геть звідси!.. Геть!.. Ви в мене, чуєте?.. Я виганяю вас...

І він схопив на комоді пляшку з водою для примочок і розмахував нею, наче ломакою.

Переляканий Кашлен позадкував, пробелькотівши:

- Що це на нього напало!

Проте лють Лесабля не вщухала; це вже було занадто. Він повернувся до жінки, яка все ще дивилась на нього, трохи здивована його вибухом, і крикнув їй, поставивши пляшку на комод:

- А ти!.. А ти!..

Але не знаходячи слів, не знаючи, що сказати, він стояв проти неї з перекривленим обличчям, голос його змінився.

Вона засміялась.

Від цих веселощів, які ще більше ображали його, він оскаженів і, кинувшись до неї, схопив її за горло лівою рукою, а правою почав несамовито давати їй ляпаси. Вона задкувала, розгубившись, задихаючись. Вона натрапила на ліжко і впала на нього горілиць. Він не випускав її і все бив. Враз він підвівся, задиханий, знесилений; і раптом засоромившись своєї грубості, пробурмотів:

- Ось... ось... ось що.

Але вона не рухалась, немов він її убив. Вона лежала на спині, на краю ліжка, затуливши обличчя обома руками. Він підійшов до неї, зніяковілий, питаючи себе, що ж тепер буде, і дожидаючись, поки вона відкриє обличчя, щоб побачити, що з нею робиться. Через кілька хвилин він стурбувався ще більше й прошепотів:

- Кора! Послухай, Кора!

Вона не відповіла й не поворухнулась. Що з нею? Що вона робить? А головне, що вона зробить?

Його лють ущухла, спала майже так само раптово, як і вибухла, і він сам собі здавався огидним, мало не злочинцем. Він побив жінку, свою дружину, він, стримана, холодна, добре вихована і завжди розсудлива людина. Реакція викликала в ньому зворушення, йому хотілось просити прощення, стати навколішки, поцілувати цю побиту, почервонілу щоку. Кінчиком пальця, тихенько, він торкнувся руки, що закривала обличчя. Вона, здавалось, нічого не відчула. Він гладив її, лащив, як лащать собаку, на якого нагримали. Вона не помітила цього. Він знову промовив:

- Кора, послухай, Кора, я винен, послухай.

Вона здавалась мертвою. Тоді він спробував підняти руку. Вона легко піддалася, і він побачив розплющене око, що дивилось на нього, пильне око, що турбувало й бентежило його.

Він почав знову:

- Послухай, Кора, я піддався вибухові люті. Твій батько призвів мене до цього. Не можна так ображати людину.

Вона нічого не відповіла, начебто не чула. Він не знав, що сказати, що зробити. Він поцілував її коло вуха і, підводячись, побачив сльозу в кутку ока, велику сльозу, що викотилась і швидко побігла по щоці; повіко тремтіло і раз-у-раз закривалось.

Його оповив сум, хвилювання, він схопив свою жінку в обійми, відсунув губами другу її руку і, цілуючи все її обличчя, благав:

- Бідна моя Кора, прости мені, скажи, що ти прощаєш мені.

Вона все ще плакала, беззвучно, не схлипуючи, як плачуть від глибокого горя.

Він пригорнув її до себе, милуючи, шепочучи їй на вухо всі ніжні слова, які тільки міг вигадати. Але вона залишалась нечутливою. Проте плакати вона перестала. Вони довго лежали так, обнявшись.

Надходила ніч, сповнюючи темрявою маленьку кімнату; а коли в кімнаті стало зовсім темно, він насмілився й випросив собі прощення таким способом, який мав відживити надії.

Коли вони обоє встали, у нього був його звичайний голос і вираз обличчя, наче нічого й не сталося. Вона, навпаки, здавалась зворушеною, говорила лагіднішим, ніж звичайно, голосом; дивилась на чоловіка покірливими, майже ласкавими очима, начебто ця несподівана кара заспокоїла її нерви й пом'якшила серце. Він спокійно промовив:

- Твій батько, мабуть, нудьгує там насамоті; ти пішла б по нього. Зрештою, час уже й обідати.

Вона вийшла.

І справді, була вже сьома година. Маленька служниця сповістила, що суп подано; потім з’явився разом з дочкою Кашлен, спокійний, з усмішкою. Сіли за стіл і розмовляли цього вечора з сердечністю, якої вже давно не було, ніби щось хороше трапилось для кожного з них.

V

Але їх надії, що раз-у-раз спалахували, так і не здійснювались. Щомісяця, не зважаючи на наполегливість Лесабля й добру волю його подруги сподіванки обдурювали їх і завдавали їм тривоги. Кожен раз-у-раз докоряв другому за спільну невдачу, а схудлий, втомлений чоловік, що вже упав у розпач, особливо страждав від грубості Кашлена, який в їхньому войовничому родинному житті не називав його інакше, як «пан Лекок», мабуть, на спогад про той день, коли він мало не дістав був пляшкою по обличчю за вимовлене ним слово «каплун».

Його дочка й він, об’єднані інстинктом, скаженіючи від повсякчасної думки про велике багатство,- таке близьке, але невловиме,- не знали, що й вигадати, щоб зневажати й мучити цього імпотента, який був причиною всього їх нещастя.

Сідаючи до столу, Кора щодня повторювала:

- Нічого особливого на обід немає. Якби ми були багаті - була б інша річ. Це не моя вина!

Коли Лесабль ішов на службу, вона кричала йому із своєї кімнати:

- Візьми зонтик, щоб ти не повернувся знову заляпаним, як колесо омнібуса. Зрештою, це не моя вина, що ти й досі змушений бути перодряпом!..

Коли вона сама збиралась вийти, то ніколи не забувала крикнути йому:

- І подумати тільки, що коли б я одружилась з іншою людиною, у мене був би власний екіпаж...

Щохвилини вона думала про це, і при кожній нагоді пускала шпильки своєму чоловікові, гостро ображала його, його самого винуватила й робила відповідальним за втрату цих грошей, якими вона володіла б.

Нарешті, якось увечері, коли йому знову терпець урвався, він скрикнув:

- Чи замовчиш ти, чорт забирай! Зрештою, це твоя вина, якщо в нас немає дітей, тільки твоя, чуєш, бо в мене є дитина...

Він брехав, воліючи будьщо, ніж ці постійні докори та сором нездатності.

Вона глянула на нього, спочатку здивована, шукаючи правди в його очах, потім зрозуміла, і її охопило презирство:

- У тебе є дитина, в тебе?

Він зухвало відповів:

- Еге ж, позашлюбна дитина, яку я виховую в Аньєрі.

Вона спокійно відповіла:

- Ми поїдемо завтра подивитись на неї, щоб я могла побачити, яка вона з себе.

А він почервонів по самісінькі вуха, пробурмотівши:

- Як хочеш.

Другого дня вона встала о сьомій годині і на його здивування пояснила:

- Та хіба ж ми не їдемо побачити твою дитину? Ти обіцяв мені це вчора ввечері. Чи, може, сьогодні ти її вже не маєш?

Він раптом вистрибнув з ліжка:

- Ми не до дитини моєї поїдемо, а до лікаря; і він скаже тобі всю правду.

Вона відповіла, як жінка, певна себе:

- Нічого іншого мені й не треба.

Кашлен узявся повідомити в міністерстві, що його зять хворий; і подружжя Лесабль, порадившись з сусіднім лікарем, подзвонили в призначену годину біля дверей доктора Лефійєля, автора кількох праць про гігієну розмноження.

Вони ввійшли в білу, погано мебльовану вітальню з золоченим мауерлатом, що здавалась порожньою й нежилою, не зважаючи на чималу кількість стільців. Вони сіли.

Лесабль тремтів, почував себе схвильованим, навіть засоромленим. Прийшла їх черга, і вони ввійшли в кабінет, де їх прийняв товстий, невеличкий на зріст чоловік, церемонний і урочистий.

Він чекав їх пояснень; але Лесабль, почервонівши по самісінькі вуха, не насмілювався говорити. Тоді його жінка наважилась і спокійним голосом, як людина, готова до всього, щоб дійти своєї мети, промовила:

- Пане, ми прийшли до вас тому, що не маємо дітей. А від цього залежить, чи одержимо ми великі статки.

Огляд був довгий, докладний і неприємний. Тільки Кора, здавалось, не соромилась, піддаючись уважному оглядові лікаря, як жінка, що її підбадьорює й підтримує вищий інтерес.

Після огляду подружжя, що тривав годину, лікар нічого певного не сказав:

- Я не констатую,- промовив він,- нічого ненормального і нічого особливого. Зрештою, такі випадки трапляються досить часто. Є різні організми, як бувають різні вдачі. Коли ми бачимо стільки подружжів, роз’єднаних через несхожість характерів, то немає нічого дивного і в тому, що інші подружжя - неплідні в наслідок фізичної несхожості. Пані, здається мені, особливо доброї будови і здатна мати дітей. Щодо пана, то хоч він і не має нічого ненормального в своїй будові, проте здається мені трохи особливим, може, навіть саме в наслідок свого надзвичайного бажання стати батьком. Дозвольте мені вислухати вас.

Стурбований Лесабль скинув жилет, і лікар довго прикладав вухо до грудей та до спини службовця, потім пильно вистукав від шлунку до шиї та від стегон до потилиці.

Він констатував початок легкого порушення діяльності серця і навіть загрозу з боку легенів.

- Вам треба підлікуватись, пане, добре підлікуватись. Це анемія, виснаження, нічого більше. Але такі явища, покищо незначні, можуть стати за короткий час незціленними.

Лесабль, пополотнілий від хвилювання, попросив дати йому рецепт. Йому визначили складний режим. Залізо, недосмажене м’ясо, бульйон удень, моціон, спокій і перебування на дачі влітку. Потім лікар дав їм поради на той час, коли він почуватиме себе краще. Він сказав їм, що саме практикується в подібних до їхнього випадках, і що часто дає бажані наслідки.

Консультація коштувала сорок франків.

Опинившись на вулиці, Кора, сповнена приглушеної люті, передбачаючи майбутнє, промовила:

- Добре я вскочила!

Він нічого не відповів. Він ішов, підточуваний страхом, згадуючи й зважуючи кожне слово лікаря. Чи не обдурив він його? Чи не вважає він, що йому вже приходить край? Він не думав більше ні про спадщину, ні про дитину! Йшлося про його життя!

Йому вчувався якийсь свист у легенях, а серце билось начебто прискорено. Проходячи крізь Тюільрі, він відчув слабість і захотів сісти. Його жінка, роздратована, стояла перед ним, щоб принизити його, дивлячись на нього зверху вниз із зневажливим жалем. Він тяжко дихав, перебільшуючи задуху, викликану хвилюванням; поклавши пальці лівої руки на праву, він лічив пульс.

Кора, тупцяючи з нетерпінням, спитала:

- Чи ти скінчив свої фокуси? Коли ти вже будеш готовий?

Він підвівся з виглядом жертви й мовчки вирушив далі.

Коли Кашлен дізнався про результат консультації, він не стримав своєї люті. Він галасував:

- Оце так вклепались, нічого казати! Добре вклепались!

І він дивився на свого зятя розлюченими очима, немов хотів його проковтнути.

Лесабль не слухав, не чув, тільки й думаючи, що про своє здоров’я, про загрозу своєму життю. Хай собі батько й дочка галасують, вони не в його шкірі, а він хоче зберігти її, свою шкіру

На столі його з’явились аптечні пляшечки, і він раз-у-раз відміряв собі ліки, снідаючи чи обідаючи, з приводу чого жінка його посміхалась, а тесть голосно реготав. Щохвилини він дивився у дзеркало, кожну мить прикладав руку до серця, дослухаючись, як воно б’ється, і наказав поставити йому ліжко в темній кімнаті, що була за гардеробну, не бажаючи більше бути фізично близьким до Кори.

Він відчував тепер до неї боязку ненависть, поєднану з презирством і огидою. Зрештою, всі жінки здавались йому тепер страхіттям, небезпечними звірями, призначення яких полягає в тому, щоб убивати чоловіків; а про заповіт тітки Шарлотти він згадував тепер, як згадують про давню пригоду, від якої мало не довелось померти.

Минули ще місяці. До останнього терміну залишався тільки рік.

Кашлен почепив в їдальні великий календар, на якому він щоранку викреслював один день; а роздратованість від свого безсилля, розпач від почуття, що з кожним тижнем багатство дедалі вислизає, лють при думці, що й надалі доведеться гнути спину в канцелярії, а потім, до самої смерті, жити на пенсію в дві тисячі франків,- все це штовхало його на різкість у словах, що від найменшої причини могла обернутися на насильницькі дії.

Він не міг дивитись на Лесабля, не здригаючись від шаленого бажання побити його, розчавити, розтоптати. Він ненавидів його невгамовною ненавистю. Щоразу, коли він бачив, як той відчиняє двері і входить, йому здавалось, що до нього вдирається злодій, який пограбував у нього священне майно, родинну спадщину. Він ненавидів його більше, ніж ненавидять найзапекліших ворогів, а разом з тим і зневажав його за його неміч, а надто за боягузтво, відтоді, як той відмовився добиватись здійснення спільної мети, побоюючись за своє здоров’я.

Лесабль, справді, жив відокремлено від своєї жінки, неначе їх не з’єднували ніякі зв’язки. Він не наближався до неї, не торкався її, уникав навіть її погляду, не тільки із сорому, але й зі страху.

Кашлен щодня питав свою дочку:

- Ну що, наважився твій чоловік?

Вона відповідала:

- Ні, тату.

Щовечора, за столом, відбувались неприємні сцени, Кашлен раз-у-раз повторював:

- Коли мужчина - не мужчина, він краще зробив би, якби здох, щоб поступитись місцем іншому.

А Кора додавала:

- Річ у тому, що є люди нікчемні й дуже обтяжливі. Не знаю вже, що вони роблять на світі, крім того, що сидять у всіх на шиї.

Лесабль ковтав свої ліки і не відповідав. Нарешті, його тесть якось крикнув йому:

- Знаєте, якщо ви не зміните вашого поводження тепер, коли ви почуваєте себе краще, я добре знаю, що зробить моя дочка!

Зять підвів очі, передчуваючи нову образу, запитуючи поглядом. Кашлен вів далі:

- Вона візьме іншого, чорт забери! І щастя ваше, що вона досі не зробила цього. Коли одружишся з такою нікчемою, як ви, тоді все дозволено.

Пополотнівши, Лесабль відповів:

- Я ж не заважаю їй йти за вашими добрими порадами.

Кора спустила очі. А Кашлен, трохи зніяковів, невиразно відчуваючи, що він уже переборщив.

VI

У міністерстві обидва чоловіки були, здавалось, у добрій злагоді. Між ними було щось подібне до мовчазної угоди - ховати від колег свої родинні сутички. Вони говорили один одному: «Мій любий Кашлен, мій любий Лесабль» і навіть вдавали, що посміхаються один до одного, що вони щасливі й вдоволені своїм спільним життям.

Лесабль і Маз, з свого боку, поводились один з одним з церемонною чемністю супротивників, які мало не бились на дуелі. Невдала дуель, що налякала обох, викликала в їх взаєминах прибільшену чемність, виразнішу пошану, а може й таємне бажання зблизитись, що походило від підсвідомого побоювання якогонебудь нового ускладнення. Всі помічали і хвалили їх поводження світських людей, у яких була дуель.

Вони віталися ще здалека, з суворою поважністю, широким, сповненим гідності жестом скидаючи капелюха.

Вони не розмовляли, бо жоден із них не хотів або не зважувався взяти на себе почин.

Але якось сталося так, що Лесабль, якого начальник вимагав негайно, побіг, щоб виявити свою ретельність, і на повороті коридору наскочив на живіт другого службовця, що йшов йому назустріч. Це був Маз. Обидва подались назад, і Лесабль, сконфужений і чемний, поспішив спитати:

- Я не завдав вам шкоди, пане?

Той відповів:

- Ні трохи, пане.

Відтоді вони вважали за пристойне обмінюватись при зустрічах кількома словами. Потім, змагаючись у ввічливості, вони стали запобігати один перед одним, і це спричинилось незабаром до певної фамільярності, потім до інтимності, обмеженої обережністю - інтимності людей, що колись не оцінили один одного, і поривання якої ще стримує боязка нерішучість; потім, у наслідок чемності та взаємних візитів із кабінету в кабінет, між ними постали товариські стосунки.

Тепер вони часто балакали, заходячи до кімнати реєстратора довідатись про новини. Лесабль утратив свою пиху бюрократа, певного, що він зробить кар’єру, а Маз відмовився від своїх манер світської людини. Кашлен втручався в розмову з інтересом, здавалось, стежив за їх приязню. Іноді, дивлячись, як стрункий і високий красунь - службовець виходив із кімнати, головою дістаючи верхнього одвірка, Кашлен бурмотів, позираючи на свого зятя:

- Оце принаймні молодець!

Якось уранці, коли вони зібрались усі четверо, включаючи старого Савона, який завжди щось переписував, стілець під цим останнім, підпиляний, мабуть, якимсь жартуном, упав, і бідолаха покотився на підлогу, скрикнувши з переляку.

Всі троє кинулись до нього. Реєстратор приписав цю махінацію комунарам, а Маз неодмінно хотів побачити поранене місце. Кашлен і Маз спробували навіть роздягти старого, щоб, як казали вони, перев’язати його. Але той одчайдушно опирався, кричав, що у нього нічого не болить.

Коли веселощі вщухли, Кашлен раптом скрикнув:

- Послухайте, пане Маз, тепер, коли ми в гарних взаєминах, ви прийшли б до нас у неділю пообідати. Нам усім було б приємно, моєму зятеві, мені й моїй дочці, яка добре знає вас на ім’я, бо в нас часто бувають розмови про канцелярію. Згода, а?

Лесабль приєднався до прохання свого тестя, хоч трохи стриманіше:

- Приходьте, нам буде дуже приємно.

Маз, зніяковілий, вагався, посміхаючись на згадку про поговір.

Кашлен наполягав:

- Ну, значить, згода?

- Ну, гаразд, згода.

Коли батько, повернувшись додому, сказав: «Знаєш, пан Маз буде обідати у нас наступної неділі»,- Кора, спочатку здивована, пробелькотала:

- Пан Маз? Он як!

І сама не знаючи чому, почервоніла аж по саме волосся. Вона так часто чула про нього, про його маніри, про його успіхи - в міністерстві його вважали за непереможного й сміливого з жінками,- що в неї давно вже виникло бажання познайомитися з ним.

Потираючи руки, Кашлен вів далі:

- Ось побачиш, який це здоров’яга й красунь. Високий, як карабінер, зовсім не подібний до твого чоловіка!

Вона нічого не відповіла, зніяковівши, немов хтось міг догадатись, що вона мріяла про нього.

Обід приготували так само старанно, як колись для Лесабля. Кашлен обмірковував меню, хотів, щоб усе було добре; і немов у його серці виринула якась неусвідомлена, невиразна ще, але певна надія, він здавався веселішим, заспокоєним якоюсь таємною думкою.

В неділю цілий день він, хвилюючись, стежив за готуванням, тоді як Лесабль працював над спішною справою, принесеною напередодні з канцелярії. Був перший тиждень листопада, і наближався норий рік.

О сьомій годині з’явився Маз у чудовому настрої. Увійшовши, як до себе, він подав Корі великий букет із роз і сказав комплімент, додавши фамільярним тоном людини, звиклої до світу:

- Мені здається, пані, що я трохи знаю вас, і що я знав вас іще зовсім маленькою дівчинкою, бо ось уже кілька років, як ваш батько розповідає мені про вас.

Кашлен, помітивши квіти, скрикнув:

- Оце, принаймні, вишукано!

А його дочка пригадала, що Лесабль не приніс квітів у день їх знайомства. Красунь-службовець здавався захопленим, сміявся, як славний хлопець, що вперше прийшов до давніх друзів, і звертався до Кори з стриманими люб’язностями, від яких у неї червоніли щоки.

Він знайшов, що вона дуже приваблива. На її думку, він був дуже чарівний. Коли він пішов, Кашлен скрикнув:

- Еге! Який славний хлопець! і, мабуть, добрий пройдисвіт. Кажуть, що він крутить голови всім жінкам.

Кора була не така експансивна, проте визнала, що, на її думку, він «люб’язний і зовсім не такий позер, як вона гадала».

Лесабль, що здавався не таким втомленим і сумним, як звичайно, визнав, що він «недоцінював» його раніше.

Маз почав ходити до них, спочатку зрідка, потім частіше. Він подобався всім. Його запрошували, коло нього впадали. Кора готувала йому страви, які він любив. А інтимність трьох чоловіків незабаром настільки збільшилась, що вони зовсім не розлучались. Новий друг водив родину в театр, у ложі, які діставав через журналістів.

Повертались пішки, вночі, повними народу вулицями, доходили до дверей подружжя Лесабль. Маз і Кора йшли попереду, рівним кроком, стегно до стегна, похитуючись одним рухом, в одному ритмі як дві істоти, створені для того, щоб іти в житті пліч-о-пліч. Вони розмовляли напівголосно, бо чудово розуміли одне одного, сміялись приглушеним сміхом; а іноді молода жінка оберталась, щоб глянути на батька та на чоловіка.

Кашлен доброзичливо позирав на них і часто, не думаючи про те, що звертається до свого зятя, заявляв:

- А вони таки гарно побудовані, приємно бачити їх разом.

Лесабль спокійно відповідав:

- Вони майже однакові на зріст,- і, щасливий від почуття, що його серце не так сильно б’ється, що він менше задихується від швидкої ходи, що він взагалі став бадьорішим, Лесабль переставав потроху сердитись на свого тестя, тим більше, що й той припинив з якогось часу свої грубуваті й злі жарти.

На новий рік Лесабля підвищили, зробивши його старшим урядовцем. Він відчув від цього таку палку радість, що, повернувшись додому, поцілував свою жінку вперше за останні півроку. Вона розгубилась і зніяковіла, наче він зробив щось непристойне, і глянула на Маза, що прийшов засвідчити їй свою пошану й висловити свої найкращі побажання з нагоди нового року. Він теж мав сконфу жений вигляд і відвернувся до вікна, як людина, що не хоче бачити.

Але незабаром Кашлен знову став дратівливим і злим і почав дошкуляти свого зятя жартами. Іноді він навіть нападав на Маза, наче й на нього сердився за те, що над ними нависла неминуча катастрофа, яка наближалася щохвилини.

Тільки Кора здавалась цілком спокійною, цілком щасливою, радісною. Вона, здавалось, забула про цей загрозливий і такий уже близький термін.

Настав березень. Всяка надія, здавалось, була втрачена, бо двадцятого липня минало три роки з дня смерті тітки Шарлотти.

Рання весна розбудила землю, і Маз запропонував своїм друзям зробити якось у неділю прогулянку на берег Сени, пошукати фіалок у чагарнику.

Вони поїхали ранковим поїздом і вийшли в Мезон-Лаффіті. По голих гілках іще перебігав зимовий подих, але позеленіла блискуча трава вже рябіла білими й блакитними квітами, а фруктові дерева на горбах, з тонким укритим розпуклими бростями гіллям, здавались повитими гірляндами з троянд.

Сена, важка, сумна й брудна від останніх дощів, текла в своїх підмитих зимовою повіддю берегах; поля, просякнуті водою, парували, немов вони вийшли з бані, і дихали м’яким, вогким повітрям під першим промінням теплих сонячних днів.

Розійшлися по парку. Кашлен, у похмурому настрої, бив своєю палицею по грудках землі, пригнічений більше ніж звичайно, з більшою гіркотою думаючи сьогодні про ту недолю, що незабаром мала спіткати їх остаточно. Лесабль, так само похмурий, боявся промочити собі ноги в траві, а йога жінка й Маз збирали квіти для букета. Уже кілька днів Кора здавалась недужою, була втомлена й бліда.

Вона відразу ж утомилась і захотіла зайти кудинебудь, щоб поснідати. Дійшли до невеличкого ресторану коло якогось старого, напівзруйнованого млина; незабаром їм подали в бесідку, коло самісінької річки, на простому дерев’яному столі, вкритому двома серветками, традиційний сніданок парижан на лоні природи.

Вони вже погризли смажених пискарів, пожували печеної воловини з картоплею і саме взялись за салатник, повний зеленого листя, коли Кора раптом підвелась і побігла до берега, притиснувши обома руками серветку до губ.

Стурбований Лесабль спитав:

- Що це з нею?

Маз зніяковів, почервонів, пробелькотав:

- Але... я не знаю... вона тількищо добре почувала себе.

А Кашлен, розгублений, так і залишився, піднявши вгору виделку з листячком салата на кінчику.

Він підвівся, намагаючись побачити дочку. Нахилившись, він побачив, що вона стоїть, притулившись головою до дерева. Її нудило. Блискавична підозра підітнула йому ноги, і він упав на стілець, кидаючи розгублені погляди на обох чоловіків, що були тепер однаково зніяковілі. Він дивився на них стурбованими очима і не наважувався більше говорити, не тямлячись від тривоги й сподіванки.

Чверть години минуло в глибокій мовчанці. Потім з’явилась Кора, трохи бліда, насилу тягнучи ноги. Ніхто не наважився спитати її прямо: кожен, здавалось, угадував щасливу подію, про яку тяжко було сказати; кожен горів бажанням знати, а проте боявся дізнатись. Тільки Кашлен спитав її:

- Краще тобі?

Вона відповіла:

- Так, дякую, це дрібниця. Тільки ми рано повернемось, у мене почалася мігрень.

Повертаючись, вона взяла під руку свого чоловіка, немов бажаючи відзначити щось таємниче, в чому вона ще не наважувалась признатись.

Розлучились на Сен-Лазарському вокзалі. Маз, посилаючись на справу, про яку він оце згадав, уклонився, потиснув усім руки й пішов.

Тільки но Кашлен опинився насамоті з дочкою й зятем, він спитав:

- Що з тобою було під час сніданку?

Але Кора відповіла не відразу; після деякого вагання, вона промовила:

- Дурниці. Трохи занудило.

Вона йшла з млосним виглядом, з усмішкою на губах. Лесаблю було не по собі, він був збентежений, його переслідували невиразні суперечливі думки, він був сповнений жадоби розкошів, приглушеної люті, сорому, в якому не можна признатись, ревнивої малодушності; він поводився, як ті сонливці, що заплющують вранці очі, щоб не бачити, як проміння світла прослизає між завісами й падає яскравою смужкою на ліжко.

Зараз таки, коли вони повернулись, він послався на роботу, яку треба закінчити, і замкнувся у себе. Тоді Кашлен, поклавши обидві руки на плечі дочки, спитав:

- Ти вагітна, а?

Вона пробелькотала:

- Так, здається. Два місяці.

Не встигла вона ще закінчити, як він підстрибнув з радощів; потім почав танцювати навколо неї канкан, згадавши про давно минулі дні гарнізонного життя. Він підіймав ноги і підскакував, не зважаючи на свій живіт, аж уся квартира здригалась. Меблі підстрибували, склянки в буфеті брязкотіли, люстра гойдалась і тремтіла, наче лампа на кораблі.

Потім він схопив в обійми свою любу дочку й несамовито поцілував її; нарешті, злегка ляснув її фамільярно по животу, скрикнувши:

- Ага! Таки є нарешті! Сказала ти про це чоловікові?

Вона пробелькотала, раптом наполохана:

- Ні... ще ні… я… я дожидалась.

Але Кашлен скрикнув:

- Добре вже, добре! Тобі ніяково. Зажди, от я сам йому скажу.

І він кинувся до кімнати свого зятя. Побачивши його, Лесабль, який нічого не робив, підвівся. Але той не дав йому схаменутись:

- Ви знаєте, що ваша жінка вагітна?

Приголомшений чоловік розгубився й весь почервонів.

- Що? Як? Кора? Ви кажете?

- Кажу, що вона вагітна, чуєте? Ото щастя!

І з радощів, він схопив його за руки, потиснув їх, струснув, наче поздоровляючи його або дякуючи, і все повторював:

- Ах, нарешті! От добре! От добре! Подумайте - майно наше!

І, не витримавши більше, він схопив його в обійми.

Він кричав:

- Понад мільйон, подумайте, понад мільйон!

Він знов почав танцювати, а потім раптом промовив:

- Алеж ходім, вона дожидається вас: ідіть поцілуйте її, принаймні.- І обнявши його за талію, він підштовхував його перед собою і вкинув, нарешті, наче м’ячик, у кімнату, де стурбована Кора і далі стояла, прислухаючись.

Побачивши свого чоловіка, вона відступила назад; раптове хвилювання здушило їй горло. Він стояв перед нею, блідий і змучений. Він мав вигляд судді, а вона - винуватої.

Нарешті, він промовив:

- Ти, здається, вагітна?

Вона пробелькотала тремтячим голосом:

- Здається, що так.

Але Кашлен схопив обох за шию й притягнув їх одне до одного, носом до носа, скрикнувши:

- Та поцілуйтеся ж, чорт забери! Аджеж варто таки!

І, випустивши їх, заявив, не тямлячись від шаленої радості:

- Ну, нарешті, справу виграно. Скажіть но, Леопольд, адже ми відразу купимо собі десь маєток. Там, принаймні, ви зможете зовсім одужати.

Від цих слів Лесабль здригнувся. Його тесть тим-часом вів далі:

- Ми запросимо пана Торшбефа з його дружиною, а через те, що його помічник на тонку пряде, то ви зможете заступити його місце. Це вже рух уперед.

Лесабль так і уявляв собі все, в міру того, як говорив Кашлен; він бачив самого себе, як він вітає начальника перед гарним білим будинком на березі річки. На ньому тиковий піджак, а на голові панама.

Щось солодке вливалось у його серце при цій надії, щось тепле й приємне сповнювало його всього, робило його легшим і здоровішим.

Він посміхнувся, ще нічого не відповідаючи.

Кашлен, сп’янілий від надій, казав далі:

- Хто знає? Може, ми матимемо вплив в окрузі. Ви, може, станете депутатом. В усякому разі, ми матимемо змогу зав’язати стосунки з місцевим товариством і дозволяти собі розкоші в житті. У вас буде поні й коляска, щоб їздити щодня на вокзал.

В уяві Лесабля з’явились картини розкошів, елегантності й комфорту. Думка про те, що він сам правитиме мініатюрною коляскою, як ті багаті люди, долі яких він так часто заздрив, сповнила його задоволенням. Він не міг утриматись від слів:

- О, це так, це, справді, чудово.

Кора, побачивши його переможеним, теж посміхалась, зворушена і вдячна; а Кашлен, для якого вже не існувало перешкод, заявив:

- Ми обідаємо сьогодні в ресторані. Чорт забирай! Треба ж погуляти трохи.

Повертаючись утрьох додому, вони були трохи напідпитку, і Лесабль, якому все ввижалось у подвійному вигляді, і думки якого плутались, не зміг потрапити до своєї темної комірки. Він ліг,- може, через недогляд, а може, через забудькуватість,- у ще порожнє ліжко, куди мала лягти його жінка. І всю ніч йому здавалось, що ліжко гойдалось, як корабль, хилилось то на кіль, то на бік, і перекидалось. У нього був навіть легкий припадок морської хвороби.

Прокинувшись, він був дуже здивований, побачивши себе в обіймах Кори.

Вона розплющила очі, посміхнулась з раптовим поривом, сповненим вдячності й любові. Потім вона сказала йому тим лагідним голосом, який буває в жінок, коли вони лащаться:

- Будь миленьким, не ходи сьогодні в міністерство. Тобі зовсім не треба більше бути таким акуратним, якщо ми будемо дуже багаті. Ми знову поїхали б кудинебудь за місто, удвох, зовсім самі.

Він почував себе відпочилим, сповненим того приємного почуття втоми, що змінює розбитість після гулянки, розімлілим від тепла ліжка. У нього було непереможне бажання лежати так довго, нічого більше не робити, жити в розкошах. Незнайома й владна потреба поледарювати паралізувала його душу, захоплювала тіло. І невиразна, тривала, щаслива думка не виходила з голови. «Він буде дуже багатий, незалежний». 

Але раптом його охопив страх, і тихенько, наче боячись, що стіни ночують його слова, він спитав:

- Ти, принаймні, певна, що ти вагітна?

Вона відразу ж заспокоїла його.

А як же. Я не помилилась.

А він, трохи ще занепокоєний, почав злегка обмацувати її. Він обмацав рукою її припухлий живіт. Потім він заявив:

- Еге ж, правда, алеж ти не породиш раніше строку. Можуть опротестувати наше право.

Від цього припущення її взяла лють: ну, ні, не будуть же до неї чіплятись тепер, після стількох нещасть намагань, зусиль, о, ні!

Вона сіла, збентежена від обурення.

- Ходім зараз до нотаріуса,- сказала вона.

Але він уважав, що слід було б спочатку дістати лікарську посвідку. Отже вони знов пішли до доктора Лефійєля.

- Ну, як, пощастило вам?

Обоє почервоніли по самісінькі вуха, і Кора, трохи розгубившись, пробелькотала:

- Здається, що так, пане.

Лікар потирав собі руки:

- Я сподівався цього, сподівався. Рекомендований мною спосіб завжди дає наслідки, хіба що хтонебудь із подружжя радикально нездатний.

Оглянувши молоду жінку, він заявив:

- Так і є. Браво.

І він написав на аркуші паперу: «Я, нижчепідписаний, доктор медицина Паризького Факультету, свідчу, що мадам Леопольд Лесабль, народжена Кашлен, має всі симптоми вагітності, приблизно на третьому місяці».

Потім повернувшись до Лесабля:

- А ви? Як легені, серце?

Він вислухав його і знайшов цілком здоровим.

Вони пішли щасливі й радісні, взявшись попід руки, легкою ходою. Але дорогою Лесаблеві спало дещо на думку.

- Може, добре було б, якби ти перше ніж піти до нотаріуса, обгорнула собі одним чи двома рушниками талію, це звертатиме увагу, і так воно буде краще. Він не думатиме, що ми хочемо вигадати час.

Отже вони повернулись додому, і він сам роздягнув свою жінку, щоб надати їй вигляду вагітної. Разів з десять він приміряв, відступав на кілька кроків, щоб подивитись на ефект, намагаючись добитись абсолютної подібності.

Коли він був задоволений результатом, вони знову вийшли, і він, здавалось, пишався з того, що веде гуляти цю жінку з опуклим животом, який свідчив про його мужність.

Нотаріус прийняв їх доброзичливо. Потім він вислухав їх пояснення, перебіг очима посвідку, а що Лесабль наполягав - «зрештою, пане, досить глянути на неї»,- то він озирнув переконаним поглядом повний і опуклий стан молодої жінки.

Вони з тривогою чекали; представник закону заявив:

- Чудово. Чи народилась уже дитина, чи тільки має народитись,- вона існує, вона живе. Отже ми відкладемо виконання умов заповіту до пологів мадам.

Вийшовши з контори, вони поцілувались на сходах, така бурхлива була їх радість.

VII

Після цього щасливого відкриття всі троє родичів жили напрочуд дружно. Вони були у веселому, рівному й лагідному настрої. До Кашлена повернулась уся його колишня веселість, а Кора впадала коло свого чоловіка. Лесабль теж здавався іншою людиною, завжди задоволеним, славним хлопцем, яким він ніколи доти не був.

Маз приходив усе рідше і, здавалось, почував себе ніяково в родині; його все ще добре приймали, проте, з деяким холодком, бо щастя егоїстичне й не потребує чужих.

Сам Кашлен наче відчував певну таємну ворожість до цього красуня-урядовця, якого він з такою поквапливістю ввів у родину кілька місяців тому. Саме він повідомив цього друга про вагітність Коралі.

Він сказав про це різко:

- Ви знаєте, моя дочка вагітна!

Маз, удаючи здивовання, відказав:

- Ах, так! Ви повинні бути дуже щасливі.

Кашлен відповів: - «Ще б пак!» - і помітив, що його колега, навпаки, не був захоплений цим. Чоловіки зовсім не люблять бачити в такому стані - однаково, причетні вони до того, чи ні,- жінок, коло яких упадають.

А втім, Маз і далі обідав в родині щонеділі. Але тепер ставало тяжко провадити вкупі вечори, хоч ніякої серйозної незлагоди між ними й не було. І ця дивна ніяковість збільшувалась з кожним тижнем. Якось увечері, саме коли Маз вийшов, Кашлен навіть заявив з розлюченим виглядом:

- Цей тип починає мені обридати.

А Лесабль відповів:

- Він таки справді не виграв при ближчому знайомстві.

Кора спустила очі. Вона не висловила своєї думки. Вона немов завжди почувала себе ніяково перед цим здоровим Мазом, який, з свого боку, здавався майже засоромленим в її присутності, не дивився більше на неї з посмішкою, як колись, не пропонував більше провести вечір у театрі і, здавалось, ставився до цієї - колись такої щирої - інтимності наче до якогось необхідного тягару.

Одного разу в четвер, під час обіду, коли чоловік Кори повернувся з служби, вона поцілувала його бакенбарди з більшою ласкавістю, ніж звичайно, і прошепотіла йому на вухо:

- Ти, може, будеш на мене сердитись?

- За що це?

- Річ у тому... Пан Маз був у мене тількищо. А тому, що я не хочу, щоб про мене ходили плітки, я попросила його ніколи не з’являтись, коли тебе немає. Він, здається, трохи образився.

Здивований Лесабль спитав:

- Ну! Що ж він сказав?

- О! Нічого особливого; проте це мені не сподобалось, і я попросила його зовсім припинити свої візити. Ти ж добре знаєш, що це тато й ти привели його сюди, я тут не при чому. Отож я й боялась викликати твоє незадоволення, зачинивши перед ним двері.

Вдячна радість сповнила серце її чоловіка:

- Ти добре зробила, дуже добре. І я вдячний тобі.

Вона додала, щоб остаточно визначити взаємини обох чоловіків, наперед обміркувавши це:

- На службі ти вдаватимеш, що нічого не знаєш, і розмовлятимеш з ним, як і раніше. Тільки він не ходитиме більше до нас.

І Лесабль, обнявши з ніжністю свою жінку, довго цілував її в очі і в щоки. Він повторював: - «Ти ангел!» - і, притулившись до неї, він відчував опуклий живіт жінки з уже чималою дитиною всередині.

VIII

До пологів нічого нового не сталось.

Кора народила дівчинку останніми днями вересня. Її назвали Дезіре, але через те, що хотіли зробити урочисті хрестини, то вирішили, що вони відбудуться тільки наступного літа, у віллі, яку вони мали купити.

Вони вибрали її в Аньєрі, на горбі, що височів над Сеною. Тільки но спадщина була одержана, Кашлен заявив про відставку, яка була відразу прийнята, і залишив канцелярію. Своє дозвілля він витрачав, випилюючи тонкою механічною пилкою кришки для сигарних коробок. Крім того, він виробляв футляри для годинників, скриньки, жардиньєрки, найрізноманітніші дрібні й дивні вироби. Він захоплювався цією працею, смак до якої в нього з'явився після того, як він побачив одного разу на авеню Опери рознощика, що обробляв таким способом дерев’яні дощечки. І всі повинні були щодня милуватися з його нових рисунків, дуже мудрованих і дуже наівних.

Сам він, захоплений своїми виробами, без кінця повторював: «Дивна річ, чого тільки не зробиш, кінець-кінцем!»

Помічник начальника, пан Рабо, нарешті помер. Лесабль виконував його обов’язки, хоч і не мав призначення, бо ще не минув належний час після його останнього підвищення.

Кора відразу стала зовсім іншою жінкою, стриманішою, елегантнішою,- зрозумівши, вгадавши, відчувши, яких змін вимагає багатство.

З нагоди нового року вона зробила візит дружині начальника, товстій особі, яка й після тридцяти п’яти років життя в Парижі залишилась провінціалкою, і вклала стільки грації й чарівності в своє прохання бути хрещеною матір’ю її дитини, що пані Торшбеф погодилась. Дідусь Кашлен був за хрещеного батька. Церемонія відбулась однієї погожої неділі в червні. Була запрошена вся канцелярія, крім красуня Маза, якого більше не було видно.

О дев’ятій годині Лесабль чекав на пероні вокзалу паризький поїзд, а грум у лівреї з позолоченими гудзиками держав за узду гладенького поні, запряженого в новісінький невеличкий екіпаж.

Локомотив свиснув здалека і підійшов, тягнучи за собою низку вагонів, з яких ринув цілий натовп пасажирів.

Пан Торшбеф вийшов із вагона першого класу з своєю дружиною в блискучому туалеті, а з вагона другого класу з’явились Пітоле й Буассель. Старого Савона не наважились запросити, але умовились, що зустрінуть його, ніби випадково, вдень і приведуть обідати, за згодою начальства.

Лесабль кинувся назустріч своєму начальникові, що ішов такий маленький у своєму сюртуку, прикрашеному великою орденською розеткою, схожою на розквітлу червону троянду. Його величезний череп у капелюсі з широкими полями придушував його хирляве тіло, надавав йому схожості з якимсь дивовижним феноменом; його жінка, тільки трохи підвівшись навшпиньках, могла вільно дивитись через його голову.

Леопольд, сяючи, вклонявся, дякував. Він посадив їх в екіпаж, потім, підбігши до обох своїх колег, які скромно йшли позаду, потиснув їм руки, перепрошуючи, що не може забрати їх у свій надто малий екіпаж.

- Ідіть набережною, ви дійдете до моїх воріт: вілла Дезіре, четверта після повороту. Поспішайте.

І сівши в екіпаж, він схопив віжки і поїхав, а грум спритно стрибнув на заднє сидіння.

Церемонія відбулась якнайкраще. Потім повернулись снідати. Кожен знайшов у себе під серветкою подарунок, що відповідав важності кожного гостя. Хрещена мати дістала масивний золотий браслет, її чоловік - рубінову шпильку для галстука, Буассель - бумажник з російської шкури, а Пітоле - чудову пінкову люльку. Це, як говорили, Дезіре презентує подарунки своїм новим друзям.

Пані Торшбеф, зашарівшись від зніяковіння й задоволення, надягла блискучий обруч, а начальник, що був у вузенькому чорному галстуці, до якого не личить шпилька, встромив її у вилогу сюртука, під орденом Почесного легіону, наче другий орден, нижчого порядку.

У вікно видно було широку стрічку річки, що текла до Сюрена вздовж обсаджених деревами берегів. Сонячне проміння зливою падало на річку і робило її воду вогняною. Початок сніданку був дуже поважний,- присутність пана й пані Торшбеф надавала всім серйозності. Потім розвеселились. Кашлен сипав важкенькими дотепами, вважаючи, що це йому дозволено, бо він багата людина; і всі сміялись.

Подібні дотепи, якби їх сказав Пітоле або Буассель, напевне, шокували б.

За десертом принесли дитину, і кожен із гостей поцілував її. Утопаючи в сніжно-білому мереживі, вона дивилась на цих людей своїми блакитними очима, мутними й невиразними, і повертала злегка на всі сторони свою круглу голівку, в якій начебто вже починала прокидатись увага.

Пітоле, під гомін голосів, прошепотів на вухо своєму сусідові Буасселю:

- У неї вигляд справжньої маленької Мазетти.

Другого дня це слівце поширилось по всьому міністерству.

Тим часом пробило дві години; випили лікерів і Кашлен запропонував оглянути садибу, а потім погуляти на березі Сени.

Гості обійшли всі кімнати, обдивились усе від льоху до горища, потім пройшли по саду, від дерева до дерева, від рослини до рослини, а далі розділились на дві групи для прогулянки.

Кашлен, що трохи ніяковів у присутності дам, потягнув Буасселя й Пітоле до прибережних кафе, а пані Торшбеф і пані Лесабль із своїми чоловіками мали піти в другий бік, бо не можна ж порядним жінкам змішуватися з розбещеною юрбою недільного дня.

Дами повільно йшли берегом, а слідом за ними і їх чоловіки, поважно розмовляючи про канцелярські справи.

Річкою пропливали ялики; широко змахуючи веслами їх підганяли вперед здорові хлопці з голими руками, на яких під загорілою шкірою так і перебігали м’язи. Їх дами, розімлілі від сонця, кермували, розлігшись на чорних або білих звірячих шкурах і порозкривавши над головами зонтики з червоного, жовтого або блакитного шовку, подібні до величезних квітів, що плавали на воді. Крики, вигуки, лайки перелітали з човна до човна; а далекий гомін людських голосів, невиразний і тривалий, виявляв і там присутність кишущої юрби святкового дня.

Вздовж усього берега видно було ряди непорушних рибалок з вудками, а майже голі купальники, ставши на край важких рибальських човнів, поринали у воду вниз головою, вилазили на човни і знову стрибали у воду.

Пані Торшбеф здивовано дивилась. Кора сказала їй:

- Отак щонеділі. Це псує мені цей чарівний ландшафт.

Якийсь човник пропливав повільно. Дві жінки, сидячи на веслах, везли двох хлопців, що лежали на дні. Одна із них крикнула в напрямку берега:

- Гей! Гей! Чесні жінки! Є чоловік на продаж, недорого, хочете?

Кора, відвернувшись з презирством, взяла попід руки свою гостю:

- Тут і залишатись не можна, ходімо звідси. Які мерзенні ці створіння.

І вони повернули назад. Тим часом пан Торшбеф казав Лесаблеві:

- Це вирішено на перше січня. Директор обіцяв мені це формально.

А Лесабль відповідав:

- Не знаю, як вам і дякувати, любий шеф.

Повертаючись, вони зустріли Кашлена, Пітоле й Буасселя, що сміялись до сліз, майже несучи на руках старого Савона, знайденого, як вони запевняли, жартуючи, на березі в товаристві кокотки. Розгублений старий повторював:

- Неправда, це неправда. Недобре говорити отак, пане Кашлен, недобре.

А Кашлен задихуючись кричав:

- Ага! Старий жартун! Ти казав їй: «Моє ти любе гусяче перце!» Ага, піймався, пустун!

Навіть дами почали сміятись, таким розгубленим здавався бідолаха Савон.

Кашлен казав далі:

- Якщо пан Торшбеф дозволить, ми візьмемо його на кару в полон, і він обідатиме з нами.

Начальник доброзичливо погодився. І всі далі сміялись з дами, покинутої старим, а той усе ще протестував, впадаючи в розпач від цього поганого жарту.

До самісінького вечора це було за невичерпну тему для дотепів і навіть для гривуазностей.

Кора і пані Торшбеф, сидячи під тентом на терасі, дивились на відблиски заходу. Сонце осипало листя пурпурним пилом. Жоден подих не ворушив гілок; безтурботний, нескінченний спокій спускався з палаючого і спокійного неба.

Іноді пропливали човни, повільно повертаючись до пристаней.

Кора спитала:

- Здається, цей бідолашний пан Савон одружився з якоюсь гультяйкою?

Пані Торшбеф, бувши в курсі всіх справ канцелярії, відповіла:

- Егеж, з сиротою, дуже молоденькою, яка зрадила його з якимсь шелихвостом і нарешті втекла з ним.

Потім ця товста дама додала:

- Я кажу, з шелихвостом, а втім, не знаю. Кажуть, що вони дуже любили одне одного. В усякому разі, старий Савон не дуже принадний.

Пані Лесабль поважно промовила:

- Це не виправдання. Бідолаху дуже жалко. Наш сусід по віллі, пан Барбу, в такому ж самому становищі. Його жінка закохалась у якогось ніби художника, що бував тут щоліта, і виїхала з ним за кордон. Я не розумію, як може жінка впасти так низько. На мою думку, слід би запровадити спеціальну кару для таких негідниць, що ганьблять родину.

У кінці алеї з’явилась годувальниця, що несла оповиту мереживом Дезіре. Дитина наближалась до дам, уся рожева, в пурпурно-золотому серпанкові вечірньої зорі. Вона дивилась на палаюче небо таким самим здивованим и невиразним поглядом своїх бляклих очей, яким позирала й на людські обличчя.

Чоловіки, що розмовляли віддалік, наблизились і Кашлен, схопивши свою внучку, підніс її вгору на витягнутих руках, начебто хотів закинути її аж на небо. Її силует вимальовувався на блискучому тлі горизонту в довгому білому вбранні, що спускалось до землі.

І дідусь скрикнув:

- Ось найкраще, що є в світі, правда ж, старий Савон?

Але старий нічого не відповів, чи то не знаючи, що сказати, чи може поринувши в думки.

Лакей відчинив двері на терасу й сповістив:

- Обідати подано!

Друкований текст для вичитування взято з:

Гі де Мопассан. Любий друг. Спадщина. Державне літературне видавництво. Київ, 1937.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023