Я - особистість творча

 Сьогодні я щасливий. Вся моя родина зібралася разом: бабуся, ми з сестричкою, тітонька і дядько, який щойно приїхав у короткочасну відпустку з війни. Навіть, котики вмостились на кріслі біля дядька і ніжно мурликають йому свої пісні та лагідно труться об грубі потріскані руки воїна.

Ми слухаємо розповідь  дядька Руслана про  його бойовий шлях, про те, як з побратимами визволяють від ворога міста і маленькі села,  як мріють про мир і перемогу, як  часто їм сниться  рідна домівка. А ще ,як рятують тваринок і піклуються про них.  Скільки загублених і, що найстрашніше, покинутих тварин! Багато з них гинуть, бо не пристосовані до вулиці, багато шукають порятунку у захисників.

Під час визволення одного села дядько почув жалібне нявкання котика, яке доносилось із зруйнованого будинку. Недовго думаючи вони з побратимами почали розбирати завали. Під уламками знайшли маленьке чорно-біле кошенятко. Це була дівчинка, тож назвали її Аліса.

Кішечка була налякана, голодна, худесенька і  така маленька, тож довелося її носити у пазусі, щоб вона не мерзла та ховати у рюкзаку, щоб вона не втекла злякавшись вибухів.

Хлопці дуже полюбили Алісу. Кожен віддавав їй найсмачніший шматочок м’яса чи ковбаси, ділились молоком. А кішечка дякувала воїнам своїм мурканням, ніжно притулившись до  щоки захисника.

І так уже рік Аліса підтримує бойовий дух воїнів. Тепер це доросла гарна кішка, яка ловить мишей у бліндажі і чекає із завдання своїх друзів-захисників.

Дядько говорить: «Дуже важливо знати, що на тебе  хтось чекає після бою. Легше переносити тяготи війни, коли поруч менший товариш, за якого ти відповідаєш і який дарує тобі свою ніжність і любов».

Слухаю дядька і розумію, що люди з такими добрими серцями  мають  тримати в руках не автомати, а долоньки своїх дітей, вирощувати хліб і будувати будинки. Але знаю, що наші захисники ніколи не залишать в біді своїх «менших побратимів», бо українці - найдобріші люди.