Як тільки в сім’ї народжувалася дівчинка, батьки обов’язково замовляли скриню для її посагу. Кожна дівчина до заміжжя шила й вишивала певну кількість рушників, сорочок, домотканого полотна та білизни. Коли ж починалося весілля, усі гості могли побачити, наскільки працьовитою була дівчина, скільки має приданого і якого саме.
Традиційно скриня мала бути в коморі, але інколи її ставили збоку столу. Це була і шафа, і водночас музей сімейних реліквій, тому що до неї складали і весільний одяг з вінцем, і вишиті рушники, і придане для дочки, і «одяг на смерть» тощо. У прискринок складалися різноманітні прикраси: коралі, баламути, сережки, каблучки, а також цінні папери, церковні свічки та навіть книги.
Серед одягу завжди клали запашні сухі квіти та трави для приємного запаху. Скрині прикрашали розписами сцен із козацького життя або рослинним орнаментом, різьбленням.
З давніх-давен наші бабусі та прабабусі вишивали українські рушники. Цей процес увінчувався особливим таїнством, бо наші предки ніколи не сідали вишивати, хворі або з поганим настроєм. Вони віддавали нитці всю свою любов, позитивні емоції, світлі думки, заряджаючи тканину на добре служіння людям. Часто вишиті рушники називали оберегом родини, їх вішали над іконами, це був невід'ємний атрибут на різноманітних святах та народних гуляннях, ним зустрічали родичів та гостей
Сучасна жінка не може уявити своє життя без прикрас. Це й не дивно, адже вони вже є повсякденною річчю, що увійшла в звичку. В давнину, як і сьогодні, жінки одягали найрізноманітніші прикраси. Проте тоді вони були не лише гарними “цяцьками”, а й мали особливе значення та навіть оберігали їхнього власника. Наприклад, намисто захищало від злих сил та зурочень, а також було символом здоров’я та дівочої вроди. Вважали, що розрив нитки намиста попереджав власницю про нещастя.