Мавки і мольфари, темні чаклуни в моторошному лісі та варіння смертельного зілля. Одвічна тема боротьби темряви зі світлом. На чиєму боці правда, вирішить лише магічний порух її пальців на «клавішах» витвору кінця ХХ століття.

Таня Гуд –  письменниця українського фентезі. Своїми історіями дівчина продовжує місію наших класиків закохувати читачів у рідну міфологію, насичену таємничими мольфарами, нечистю й богами. Лише все це з присмаком сучасності та власним унікальним баченням світу.

Письменницький шлях та особливості творчого процесу

Таню, у своїй літературній діяльності Ви позиціонуєте себе як письменницю українського фентезі. Чому саме тематика міфології стала для Вас основним орієнтиром у написанні книг?

Перші свої твори я писала на манер американських сюжетів. Вони взагалі не були схожі на щось українське, бо надихалась саме тим, що читала в дитинстві. А саме серіями романів «Гаррі Поттер». Пізніше я поставила собі запитання: «У чому взагалі успіх Джоан Роулінг ?» Зрозуміла, що вона писала про собі рідне: вулички, якими ходила, будинки, які бачила, славнозвісний вокзал, на якому бувала. Я вирішила, що теж хочу спробувати працювати в цьому руслі. Написати про те, що мені знайоме, що безпосередньо надихає по життю. Таким чином народилася моя перша дилогія про мавку*. Відтоді я почала присвячувати свою творчість винятково українській міфології. Звичайно на той час я надихалася і нашими класиками, зокрема твором Лесі Українки «Лісова пісня», проте не менше мене захопила наша сучасниця Дара Корній, яка теж пише на подібну тематику.

 Першою книгою Тані, в основі якої лежить українська міфологія, була «Поклик мавки», випущена самвидавом. Продовження історії має назву «Голос тіні»

До якої методики написання історій Ви схиляєтесь більше: відразу продуманий сюжет чи письмо за покликом інтуїції?

Письменники бувають різними. Є «архітектори», які повністю вибудовують план свого сюжету, а потім структурують усе цеглинками. Я радше письменниця-садівниця. Є така класифікація. Садівники – це ті, хто зрощує свій садочок і не знає, що з того виросте. Я можу лише здогадуватись про початок або ґрунтовну ідею, проте не все цілком. Усе залежить від того, як і куди поведуть мене герої. Інколи мені ідеї книжок сняться. До таких історій належить «Дім між трьох світів», що вийде найближчим часом у видавництві «Ранок», та ще одна, яку тільки почала писати. Після таких снів я намагаюся більше розгорнути цю історію, розібрати по пазлах та знайти додаткові відомості.  

Що найпершим Ви прописуєте у власній історії?

Вступ. Я пишу початок і дуже часто можу знати кінцівку. У мене вимальовується шлях від точки А до точки Б, які маю сюжетно з’єднати. Інколи буває, що мені насниться героїня або просто з’явиться у свідомості. Проте вона навіть може не стати головною в сюжеті та вийти на другий план. Тому спершу працюю над вступом, а герої самі ведуть тими шляхами до фіналу, який я хочу бачити.    

Уже спираючись на досвід, які письменницькі помилки Ви намагаєтесь уникати?  

У перших моїх книжках я мала проблеми зі зміною фокальності. Я частенько стрибала з голови одного персонажа до іншого. Була таким собі «автором-Богом», який усе бачить та знає. Тому я спробувала писати від першої особи, що мені дуже допомогло. Нині я вже відчуваю, коли варто перейти у свідомість іншого героя, а коли це геть недоречно й усе зіпсує.

Також виникали проблеми з описами. Я часто не звертала на це уваги, тому мій сюжет нісся стрімголов. Зараз намагаюся зосередитись на подачі чогось буденного та звичайних речей.

Щось подібне відбувалося і з емоціями. Коли їх мало в тексті, ти не даєш аудиторії зрозуміти, що відчуває герой та що власне відбувається в його голові. Читач може подумати, «що за пришелепкуватий ? Чому він так робить?»... (сміється) Тому варто ці «чому» пояснити. Чого він/вона хоче цим досягти та які причини його/її вчинку. Особливо, якщо персонаж негативний.

  Бувають випадки, коли автор копіює власного персонажа з себе. Як не стерти тонку грань, щоб герой залишався окремою особистістю?

Мені здається, що варто лише уявити його окремо. Сісти з ним та записати інтерв’ю, поговорити, помітити те, що його вирізняє в особистих рисах, страхах, фобіях, бажаннях. Після цього сформується єдиний образ. У героєві може бути частинка автора, проте хіба що дуже маленька. Якщо списувати повністю з себе, то арки персонажа зруйнуються. Ви змінюєтесь протягом життя, а герої виносять свої уроки протягом книжки.  

Ви колись помічали щось від себе у власному персонажеві?

Від себе я завжди знаходжу щось, але не повністю. Зазвичай я намагаюся вкласти у них певний свій життєвий досвід чи щось подібне. Проте це може бути всього одне-єдине речення.

Чи важко сучасним письменникам заявити про себе світу?

Нині потрібно бути не лише письменником, але й блогером. Маємо показувати своє обличчя, виходити на розмову з читачами та не ховатися десь у закинутому будиночку глухого лісу. Варто бути й фотографом, щоб гарно публікувати свої книжки на аудиторію. Бути маркетологом, який знає спосіб як показати необхідний сюжет історії та зацікавити на придбання книги. Бути менеджером та уміти все ж продати свою роботу. Також треба не забувати бути публічною людиною, бо якщо працюєш з видавництвом, то маєш виходити в люди. Багато письменників, зокрема і я, боїмося подібного виду зустрічей, тому потрібно долати свої страхи. Варто намагатися поєднувати в собі декілька ролей одночасно. 

З якими труднощами Ви стикалися стосовно видання своїх книг? 

Мій шлях починався з самвидаву. Звичайно це було важко, бо я не знала з чого взагалі розпочинати та куди йти-бігти. Я була, як сліпе кошенятко: гуглила щось навмання, десь виривала клаптик інформації. Продаючи свій одяг в Instagram, збирала гроші на першу обкладинку. Звісно це все минуло не без помилок. Проте тяжкими зусиллями я все ж видала першу книгу, а за нею пішли й інші.

  Як легше реалізувати свій творчий задум: у самвидаві чи з видавництвом?

Якщо говорити загалом про фінальний вигляд книжки, то звичайно з видавництвом. Частину необхідних обов’язків вони беруть на себе та розділяють з тобою відповідальність. Ти вже не сама в цьому, адже в тебе є ціла команда, яка готова зробити з твоєї книги «цукерочку». Тут навіть набагато легше у моральному плані.  

  На вашу думку, чи є нормою для письменників небажання писати на певний період часу ? Чи стикались особисто з таким явищем?

Так, гадаю, що такі періоди – це абсолютно нормально. Кожна людина має право на відпочинок, а письменники не інопланетяни. Їм теж це потрібно: як морально, так і фізично – адже це інтелектуальна праця, яка виснажує. Працюючи увесь час над текстом, можна добряче вигоріти. У мене були періоди, коли я не писала. Від цього ти письменником менше не стаєш. Ти лише більше набираєшся досвіду, сил, додаткового матеріалу, і це робить тебе кращою. Не всі ми, як Стівен Кінг (сміється).

У яких випадках Ви відчуваєте, що скоро виникне вигорання?

Я не знаю, як в інших, а за мене говорить моє тіло. Варто мені вигоріти, як одразу підіймається температура. Це натякає мені, що: «Все, Тань, ти перепрацювала. Треба трохи прилягти й приділити час собі». Складність у тому, що я помічаю це вже запізно.

Чи важко відновлюватись після довготривалих відпочинків?

Так. Я зазвичай ще й корю себе за те, що не пишу, не працюю чи не роблю чогось корисного. Тому відпочинок мушу саме планувати, щоб не допустити деструктивних думок і почуття провини. Кажу собі: «Зараз я відпочиваю». А потім планую, наприклад, те, що давно хотіла зробити. Погуляти з подругою в парку, бо осінь та золоте листя можна і пропустити за роботою…а письменники завжди пропускають усе життя навколо ( сміється). Чи запланувати з глини поліпити.

*показує чашечку власного виробництва

«Я називаю її «Організований хаос», бо вона така заляпана, нібито з неї вже хтось пив, але це не так. Тут написано англійською «пиши» та «найкращий письменник» ( усміхається)»

Тому раджу всім, хто теж інколи корить себе за неробство, влаштовувати собі заплановані відпочинки. Обов’язково відновлюватися морально та фізично після невтомних годин праці над романом, які не проходять для жодного з нас безслідно.

Довгоочікувана новинка, що виникла зі сновидінь

  Як довго Ви виношували ідею створення книги «Дім між трьох світів»?

Сім місяців. Історія до мене прийшла уві сні, якраз після відпочинку з друзями. Ми говорили про якісь новинки в кіно, розповідали містичні історії. А вночі мені наснився дуже яскравий сон. Я несподівано прокинулася і від свіжих емоцій подумала: «треба записати-треба записати». Я моментально ж створила файл. Думала відразу сісти за написання, проте це не так просто: варто зібрати матчастину, дізнатися більше про майбутніх героїв. Ідея не відразу виплескується на папір, вона ще має дозріти. Пізніше почалось повномасштабне вторгнення, після чого я взагалі нічого писати не хотіла. Та десь влітку все ж взялась за роботу. Дуже швидко написала чернетку, адже зі мною відбувалося щось неймовірне. На той момент я вже мала всі зібрані пазли в голові. Писала цю історію винятково для себе, навіть нічого не очікуючи. Я просто хотіла відволіктися від того жаху, що відбувався навколо, створити щось нове. Мене настільки захопило у вир цієї книжки разом з героїнею… Так сталося, що згодом моя редакторка написала з повідомленнями «А що там? Показуй. Чому не бачу на пошті?» (сміється) Вони розглянули та швидко забрали «Дім між трьох світів». Нині ми її готуємо, тому ось вже скоро ця історія вийде. Вона «товстелезна» (сміється)… тому раджу готуватися до «товстунців».

Про що взагалі йтиметься у книжці? Який його сюжет?

Ця книга про дівчину, яка вважає себе божевільною та бачить різних істот, що лякають її. Одного разу вона потрапляє до будинку, де подібні марення нормальні. Цей будинок насправді – орден мольфарів. Вони борються з тією нечистю, від якої героїня увесь час тікала. Сховані від світу людей, деякі істоти можуть жити в цьому домі. Звичайно, якщо переслідують гарні цілі. Ця дівчина не знає, хто вона та що з цим будинком, тому намагається розібратися. Згодом виявляється, що її минуле пов’язане з цим місцем та людьми. Найцікавіше те, що саме тут її більше не турбують страшні істоти, тому вона вирішує залишитись. Звичайно буде ще одна причина, чому вона захоче бути там, проте це вже варто прочитати… (усміхається)

  Попередня книга «Незламне серце» була націлена на дитячу аудиторію. Для нової книги Ви обрали вже дорослу. З якою цільовою аудиторією Вам було важче працювати?

Мені було складніше з дитячою, бо це все ж таки цензура. Ти маєш пам’ятати як сприйме твою історію дитина. І хоча я й хотіла написати саме дитячу книгу, проте це було не так вже й просто. Адже тут відбувається перехід від того, коли в тебе немає ніяких рамок, до того, що вони все ж з’являються. Під час написання я намагалася ставити себе на місце дитини або уявляла, як би це сприйняла моя молодша на 16 років сестра. З дорослою літературою мені легше, бо я звикла до книжок 12-16+, які й писала до цього. «Дім між трьох світів» – це навіть вже більш доросла книга, ніж всі мої попередні. 

Ви плануєте ще повертатися до дитячої аудиторії?

Гадаю, це залежатиме від історії. Буває, приходять в голову ті, що мають бути розказаними дітям, а буває, що лише дорослим. Які прийдуть, такі й записуватиму. До слова, у мене є ще одна дитяча книжка, яка в майбутньому теж вийде у видавництві «Ранок». Та про неї поки рано говорити. Скажу лише, що вона важлива для мене й порушує такі питання, які я б хотіла прочитати, коли була малою.

  «Дім між трьох світів» є київським фентезі. Які найвідоміші локації столиці Ви відвідували та зобразили їх у книзі?

Нині побачите всі, окрім самого дому (сміється) Я його списувала з Будинку з химерами. Оскільки він в урядовому кварталі, то зараз потрапити туди неможливо. Тож, коли нарешті настане Перемога, то всі разом підемо до Будинку з химерами фотографувати книгу на його фоні. До цього ще будуть й інші відомі локації. До прикладу, Лиса гора. У процесі роботи я не ходила до жодних з місць, а лише згадувала їх. У цій книжці немає війни. Це вигаданий світ, заснований на реальному, де ще був мир. Тож, я уявляла ті часи, коли Київ був просто загадковим та сповненим енергетики, від якої тебе аж розпирає. Вірю, що скоро все знову так і буде.

На своїй сторінці в Instagram Ви ділились інформацією, що в книзі будуть ілюстрації. Ви їх створювали власноруч чи у Вас є помічниця?

Їх створювала художниця, яку я обрала, а видавництво – затвердило. Також вона створювала й обкладинку. Ця дівчина має своє бачення. Зазвичай художники працюють за технічним завданням, а вона прочитала книжку, що буває вкрай рідко. Художниця майстерно відтворила всю атмосферу вигаданого мною світу. Відчула його. Мені це дуже сподобалось. Тож чекаю того моменту, коли вже більше розкажу читачам про вихід книжки та розкрию ім’я цієї талановитої дівчини.  

Майбутнє української книги очима сучасниці

  На вашу думку, якими книжковими історіями нині не здивуєш сучасного читача?

Я гадаю, що варто писати те, що хочеться. Навіть якщо це ромком*, яким сьогодні важко когось здивувати. Можливо, ви не подаруєте подібним сюжетом саме таку емоцію, та до нього звертаються геть не за здивуванням. Усі ромкоми закінчуються однаково, проте ми все одно їх читаємо, адже так? Бо нам потрібні емоції закоханості. Детективи так само. Заради гострих відчуттів. Тож, думаю, не треба обмежувати себе. Краще писати про те, що відгукується саме вам, а читач знайдеться.

*романтична комедія

  На кінець, поділіться власною думку стосовно майбутнього українського письменства. Яким Ви його бачите?

Гадаю, що нині ця сфера справді буде квітнути. Зараз люди дуже голодні до всього українського: до авторів, книжок, чогось нового. А які гарні книги почали випускати наші видавництва! Це просто скарби: неймовірні обкладинки, зрізи, форзаци, ілюстрації. Помітно те, як якісно йде їхня робота. Наскільки читач хоче подібного візуального скарбу та емоційного – від текстового наповнення. Думаю, через те, що з наших крамниць нарешті зникла російська література, український книжковий бізнес стрімко пішов угору й розвиватиметься надалі. Раніше дуже заважало привезене звідти. Воно забирало наші місця на полицях. Зараз усе інакше. Наші автори й авторки стають помітними, а українське – значно популярним.