Доля українського спадку

Війна… У своїх кровоточивих пазурах вона знищує давно створене, але відроджує усвідомлення давно забутого. Як ми нині досліджуємо, українська боротьба за існування триває ще за дідів-прадідів: вона просочилася у дух народу настільки міцно, що відтепер наступне покоління матиме викорінити його, поставити у довгий ящик страшної історії, пам’ятати, але не допускати помилок своїх предків. 

Українську націю намагалися стерти з лиця землі: нашу мову хотіли замінити на російську, українські митці несподівано ставали російськими – Гоголь, Шевченко, Делоне, а історичний спадок привласнювали, щоб народ остаточно плутався у своєму походженні. Якщо мову ми ще можемо активно поширювати у власному вжитку, походження митців логічно доводити їхнім прижиттєвим світобаченням, то за спадок треба боротися  на рівні захисту державної демократії . Більше того, ми навіть не здогадуємось, про які саме пам’ятки української культури йде мова. Вони вже давно красуються трофеями у Третьяковській галереї чи у приміщені червоноликого кремля,  через що їх вважають невід’ємною частиною російської культури.  

У цьому матеріалі ви дізнаєтесь малу частину того спадку, який викрала росія, його історію та як він все ж опинився не на своєму місці. 

Початок московського “хапання” або як наша ікона посвячувала їхніх царів 

Як не дивно, подібні викрадення беруть свій початок ще за часів розколу наймогутнішої європейської держави Київської Русі. Володимирська ікона Божої Матері нині є найголовнішою святинею російської православної церкви. Загарбники вважають її покровителькою російської нації, що саме вона оберігає їх на війні… і проти України. Попри те, що сама реліквія була довгий час окрасою наших земель і несла зовсім інше ймення. Вишгородська ікона Божої Матері ( справжня назва святині) була подарована Константинопольським Патріархом київському князю Мстиславу Володимировичу (сину Володимира Мономаха). Відтоді вона зберігалася у дівочому монастирі Вишгорода, де, як відомо, розташовувалась князівська резиденція. Усе б нічого, якби через роки Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський не став би правити на вишгородській землі за волею свого батька Юрія Долгорукого. Такої ж влади, як у київського князя, Боголюбському хотілося, але він не бажав підпорядковуватися столичним законам, тому вирішив створити власний Київ у місті Володимир. Цікаво, що там він навіть створив свій прототип Золотих Воріт та Успенський собор, найголовнішим символом якого стала уже згадана ікона. Як писав Микола Костомаров, Андрій Боголюбський підмовив диякона та священика з монастиря, після чого не вагаючись вивіз святиню з Вишгорода до Суздалі. 

Щоб певним чином виправдати викрадення ікони та почати конкурувати з Києвом, князь вигадує історію, що по дорозі до Суздалі до нього з’явилася Божа Матір, яка і звеліла поставити ікону у Володимирі. Ця розповідь фігурувала в “Оповіді про чудо Володимирської Божої Матері” та стала нібито поясненням, чому місто Володимир став столицею Боголюбського та Володимиро-Суздальського князівства. У подібні байки важко було не повірити тодішньому народові, який мав велику вірність церкві, тому і повернення власності ніхто не вимагав. Подія, як пам’ятка все ж опинилася у москві, теж навіює “містичністю”. Через понад 200 років до цього міста підходили війська Тамерлана. Вишгородську ікону вирішили перевезти на його захист. Проте несподівано у цей же день війська наступаючого повернули назад. Гадаючи, що всьому посприяла саме ікона Божої Матері, її залишили в місті, а з 1480 року вона стала окрасою кремля. Згодом ікона  стала частиною коронації російських царів, а Іван Грозний ( відомо, що відзначився викраденням ікони “Ярославська Оранта” написаної ченцем Києво-Печерської лаври) навіть молився їй перед своїми загарбницькими походами.  

Фантом Мазепи, як найстрашніший сон російських правителів

На жаль, сформувалася істина, що постать Івана Мазепи не настільки відома пересічному українцю. Щоб перевести наш народ на свою призму світобачення, радянська влада сумлінно навіювала пропаганду про Мазепу-зрадника, а різні покоління російських правителів намагалися ретельно стерти його ім’я із плати історії. Всупереч цьому європейський погляд на гетьмана кардинально різниться – він є для них радше героїчною фігурою, а такі митці, як Гюго, Форенц Ліст, Делакруа, Жеріко створювали про нього шедеври у вигляді літератури, музики та картин. Росіяни в цьому випадки стали проти всіх. Істина причини зароджується у словах історикині Ольги Ковалевської: “ Їх держава ідеологічно будується на тому, щоб постійно принижувати власне Мазепу. Бо він сам своїм актом переходу на бік Карла XII та усією спробою позбутися залежності від Петра І, показав певний дороговказ куди треба рухатися ще на початку XVIII століття” ( цитата взята з подкаст-серіалу "Чому вони крадуть?" для Української правди. Життя). 

Так, після поразки гетьмана у згаданій Полтавській битви, росіяни грабували різні козацькі трофеї, які так полюбляли вельможі імператорського двору. Серед них і яскрава пам’ятка української історії бронзова гармата “Лев”, яка була вилита у 1705 році за кошти Івана Мазепи майстром світового рівня Карпом Балашевичем.  У часи козаччини місцеві майстри виготовляли високоякісні бойові гармати, яким не мали рівних ні польські, ні московські одиниці. На мазепинській гарматі красується гетьманський герб, щоб неможливо було сплутати власника цієї зброї. Нині пам’ятка фігурує біля Арсеналу московського кремля, зустрічаючи відвідувачів дулом артилерії, адже направлена зброя саме на вхід в будівлю. Цікаво, що тільки у 1980 році співробітники воєнної академії наважились перевірити гетьманську клейноду і виявили, що вона … увесь час була заряджена. Понад 271 рік з того часу, як її вивезли з українських земель, заряджена пам’ятка була направлена на відвідувачів. Можливо уявити, як хтось за весь час із необережних перехожих міг кинути недопалок під запальний отвір клейноди. Мрія про “бавовну” на кремлі могла збутися ще задовго до того, як це стало б всенародним бажанням. 

У часи УРСР спроба вивести “Лева” на Батьківщину давала про себе знати, але, на жаль, залишилась безрезультативною. 

Ішов, спіткнувся… а там найбільший скарб Європи

Теплий травневий день віє затишною прохолодою та пахощами яблуневого цвіту. Дванадцятирічний хлопчак безтурботно прогулюєтся зарослою стежкою під час важливої справи, яку доручили старші – випасіння худоби. Своєю звитяжною дерев’яною зброєю (палицею, що знайшов на своєму шляху) бореться-вибиває запеклого монстра, який розкинув свої колючі щупальця обабіч дороги. Кудись вперто прямує, хоча і сам поки не знає.  Напевне, що на піщаний пагорб. Там ще не був, незвідана місцина. Дерев’яна зброя хлопця усе дужче вибиває “заклятого ворога”, залишаючи за собою лише свист, усе дужче і дужче, і дужче… дзвін. Нестримне здивування. Обличчя оповите цікавістю та здогадками, що ж це може бути. Активно розгрібаючи пісок, хлопчина наткнувся на широку горловину великої посудини. “Сам не подужаю!” - промайнуло подумки, тому швидко побіг за Карпом - на два роки старший товариш. Доклавши спільних зусиль друзі самотужки викопали позолочену амфору та декілька золотих чаш, навіть не здогадуючись, що знайшли найбільший скарб Європи. А скільки всього ще приховано глибше… 

Історія створена на реальних подіях, яка сталася із Федором Деркачем та Карпом Маджарою у 1912 році у селі Мала Перещепина, що на Полтавщині.  Тоді ця історія викликала надзвичайний фурор, а на другий день після виявлення цінності приїхав місцевий урядник Осипенко та селяни-землекопи, які виявили ще близько тисячі рідкісних знахідок. Подібне багатство заполонило думки місцевих, тому кожен хотів набити собі кишені скарбом, допоки відбуваються розкопки. Охоронці знахідки, спираючись на монографію О.Кошлатого, “з м’яким серцем” дозволяли селянам забирати різні “дрібнички”. За однією з версій, подібні “дрібнички”, як виявилось, були частиною заможної власності булгарського хана Кубрата, який тримав улюблену ставку під Полтавою – Балтавар. Серед уже згаданої амфори та золотих чаш у переліку були різноманітний посуд ( вази, блюда, глеки), прикраси ( один з перснів, яких мав на щитку монограму Кубрата), оздоблена зброя, більше двохсот золотих монет і це далеко не все. Подальша доля скарбу виявилася очікуваною. Коли більшу частину було вилучено, їх направили за особливим доручення Миколи ІІ до Петербургу в Ермітаж, де і донині перебувають пам’ятки. Іншу частину, яку забрали собі селяни, були перекуплені київським колекціонером Богданом Ханенком, який віддав подібні цінності науковцям, а ті у свою чергу в Ермітаж. Таким чином, більша кількість скарбів все ж опинилась на російській території, повернути яких намагалося не одне покоління, але поки що безуспішно. 

***    

Нині росія досі живе за законами, яке заклала собі протягом тисячоліть – “відібрав, значить тепер моє”. Подібне відбувається і під час повномасштабної війни, тотожне сталося і з “кримським золотом”, яке агресори вивезли у 2014 році. Понад восьми років воно перебувало в Амстердамі. Нині Україна все ж змогла відвоювати реліквію, тому вона зможе повернутись на батьківщину. Але попри все ця ситуація стала яскравим символом баталій українського народу за свій спадок. 

Долю всієї спадщини передбачити неможливо. Скільки потрібно часу та сил, щоб повернути те, що грабувалося тисячоліттями, теж достеменно невідомо. Директор Інституту національної пам’яті Антон Дробович для подкаст-серіалу "Чому вони крадуть?" в Українській правді. Життя говорить: “Якщо після війни у нас знову буде не на часі культура, спочатку відновимо мости, склади і вже потім років через 50, коли все відбудуємо, повернемось до культури, то ми знову втратимо цей зв’язок”. Нині українці змінюють ставлення до своєї спадщини та відкривають очі на багато прихованих недосказанностей, але “це не визначено наперед, якщо ми не зробимо роботу, в тому числі інтелектуальну, якщо не буде запиту, то в нас не буде спадщини. Вона зникне або фізично, або буде валятися нікому не цікава” – говорить експерт.