Італія після Першої світової війни/

Встановлення фашистської диктатури Беніто Муссоліні

Наслідки Першої світової війни для Італії. Становище населення.

На початку Першої світової війни Італія входила до Троїстого союзу. У травні 1915 р. вона перейшла на бік Антанти і вийшла з війни країною-переможницею. Втрати у війні становили 0,7 млн. чоловік, 450 тис. стали інвалідами, понад 1 млн. поранено. Видатки на війну – 65 млрд. лір золотом – завели країну в борги; втрачено третину національного багатства.

Після війни Італія, зі столицею в м. Рим, залишалася конституційною монархією на чолі з королем Віктором Еммануїлом. Італійське суспільство дещо демократизувалося — за парламентською реформою розширилося число виборців, права короля були обмежені.

Країна володіла фактично єдиною колонією Лівією в Африці. За результатами Першої світової війни до Італії відійшли лише частина Істрії, південний Тіроль та острови Додеканез, хоча вона претендувала ще на Далмацію та Фіуме. Понісши великі людські та матеріальні втрати, країна не отримала бажаних територій, її територіальні й колоніальні претензії не були задоволені. Італійці вважали себе «переможеними серед переможців». Але ж колись давно Італія була світовою імперією! Багато італійців мріяли про прадавній Рим, про «Велику Італію», що володарює над усім Середземномор'ям і володіє величезними колоніями.

Економічна ситуація теж була невтішна – 1920 р. розпочалася економічна криза. Внаслідок цього посилився робітничий і селянський рух, особливо рух робітників-металістів за свої права — страйкуючі навіть займали заводи. Результатом їх боротьби було введено 8-годинного робочого дня, визначення максимальних цін на продовольчі товари. Певні зміни відбулися і на селі — частина землі, що не оброблялася, передавалася селянам в оренду. Інтереси робітників і селян захищали італійські соціалісти і комуністи, профспілки — Загальна конфедерація праці (2 млн. чоловік).

Встановлення фашистської диктатури. Б. Муссоліні.

Перша світова війна відкрила смугу кризи західної демократії. Вона принесла людям незлічимі страждання, матеріальні руйнування, моральну кризу, руйнування економічних і соціальних структур. Європа вирувала — вирувала невдоволенням і вимогою змін. У масовій свідомості великої частини Європи, і саме під враженням жахливої Першої світової війни, виникло відчуття: далі так жити не можна. Цей масовий настрій став одним з вирішальних двигунів Жовтневої революції 1917 р. в Росії, спрямованої проти існуючої системи, яка розглядалася як капіталістична. Але в середовищі європейської інтелігенції виникла й отримала широке поширення ідея іншої революції — національної, або консервативної, революції. Ідею «консервативної революції» підтримала значна частина правлячих еліт Заходу, яка бажала мобілізувати збуджені маси під іншими гаслами, як би перетворити їхній соціальний протест у національний.

Феноменом післявоєнного часу стала поява у середині західних суспільств певної «ударної сили», спрямованої на знищення західної ліберальної демократії. «Треба подолати цей лад» твердили прихильники «ударної сили». Вони стверджували, що західна цивілізація розкладається і йде до загибелі, і що вони прийшли врятувати її. Це були фашисти. Найпершими ворогами оголошувалися лібералізм, демократія й парламентський режим — фашисти називали його не інакше як «вульгарне шахрайство». Як і комуністи, фашисти гранично розчарувалися в старому світі. Але їх альтернатива була іншою.

В умовах економічної кризи 1920-1921 рр. велика буржуазія зробила ставку на фашизм, що зародився в Італії. Назва «фашизм» походить від «Фашіо ді комбаттіменто» — «Союз боротьби». Так називалися напіввійськові дружини колишніх італійських фронтовиків. Фашистська партія створена в березні 1919 р. в Мілані. Невдовзі її лідером став журналіст, у минулому соціаліст Беніто Муссоліні. Термін «фашизм» для його прихильників символізує єдність нації. «Фашіо» для італійського селянина значить «пучок», «зв'язування»; для суспільної людини «фашіо» — «гніздо, «союз»; для прихильника фашизму — символ єднання, сили, справедливості. Можна перекласти це слово як «єдність»; можна як «бойова дружина». Подібно прадавнім римлянам, фашисти вітали один одного витягнутою вперед рукою. За спиною фашистів стояли «спонсори»: власники концерну «Фіат», виробники техніки й озброєнь, великі фінансисти, багаті землевласники. Їм не подобалася політична нестабільність, вакуум влади, анархія. Не подобалося те, що робітники «знахабніли» до того, що стали захоплювати заводи й фабрики. Не подобалося, що за два роки в країні змінилося шість урядів, і всі вони не діяли. Не подобалося, що парламент складається з ворогуючих партій і не може розв’язати жодної проблеми. Їм потрібна була людина, яка б «навела порядок». Інакше кажучи, великий промисловий і фінансовий капітал, боячись анархії й «червоної небезпеки» – встановлення влади комуністів, використовував фашистів проти робітничого руху, проти лівих, проти комуністів. А Муссоліні гарантував «спонсорам» збереження капіталів і великі військові замовлення.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ МУССОЛІНІ

Цей коротконогий здоровань, з'являючись на публіці, завжди стояв, широко розставивши ноги, випнувши груди і люто обертаючи великими опуклими очима. Замолоду анархіст, противник будь-якої влади. Потім «авторитарний комуніст», виправдовувач насильства, ворожнечі й ненависті до буржуазії і приватної власності. За декілька років перед Першою світовою війною став соціалістом і навіть одним з лідерів італійської соціалістичної партії, редактором соціалістичної газети «Аванті!» («Уперед!»). З 1914 року справжній націоналіст, затятий прихильник війни на боці Антанти з «німецькою ордою». Під час війни Муссоліні саме й створював перші «фашіо» — низові групи тиску, що вимагали від можновладців вступу Італії у війну. Невдовзі він був призваний до армії і дослужився до сержанта.

Герой війни, який підірвався разом з перегрітим мінометом і одержав 43 осколки, а після поранення повернувся до журналістської роботи, Муссоліні блискавично писав передовиці в агресивному стилі. Беніто був типовим харизматичним вождем[2]. Муссоліні запам'ятався багатьом як азартний, вибуховий сміливець, що зневажає небезпекою, безумно ганяє на автомобілі, виробляє немислимі трюки на спортивних літаках. Дуелянт, що роздавав незліченні ляпаси й десятки раз бився на шаблях.

Бандит, який з 10 років пускав у справу ніж і кастет, проте закінчив з відзнакою Болонський університет. У молодості багато бродив по дорогах Італії, Франції й Швейцарії. Постійно змінював професії: чорнороб, учитель, журналіст, вантажник, революційний агітатор. Блискучий оратор, що буквально електризував юрбу і людина, яка не має почуття гумору, при цьому моторошно лихослівна. Зразковий сім'янин і буйний серцеїд, який мав десятки коханок і сотні позашлюбних дітей (одного разу навіть лікувався від сифілісу). Книгар, який не вилазив з бібліотек і напам'ять читав «Божественну комедію» Данте. Артист, який чудово грав на скрипці. Автор бульварних романів, таких паскудних, що вони не видавалися в Італії. Правовірний католик, якого благословив сам Папа Римський і богохульник, ворог церкви. Інтелектуал і знавець європейських мов. Невіглас, який називав великого фізика А. Ейнштейна «євреєм-ошуканцем». І все це була одна людина.

____________________________________________________________________________________________

Спочатку в партії Муссоліні було декілька десятків чоловік — більше усього людей з окопів — колишніх фронтовиків, обпалених війною й післявоєнною плутаниною. Але до нього пішли також нетерплячі й істеричні інтелігенти, а ще звичайні кримінальні елементи. В 1919 р. Муссоліні зі своєю маленькою різношерстою партією спробував брати участь в загальнонаціональних виборах — повний провал: жоден фашист не пройшов у парламент. Але рух швидко набирало силу: у ньому брали участь 4 тисячі в 1919 р., а до кінця 1921 р. вже 300 тисяч. Коли італійська фашистська партія стала масовою, виявилося, що 40% її членів становлять робітники.

Фашизм залучав масу своєю непримиренністю з існуючими порядками, радикалізмом. За ступенем радикалізму він, здавалося, не поступався комунізму. І теж бачив вихід у революції. Але фашисти, на відміну від комуністів, закликали не до соціальної, а до національної революції — такої, яка забезпечила б єдність через знищення ворогів нації.

Члени фашистського руху отримали в Італії назву «чорносорочечників» (за кольором їх бойової форми). Опорою партії стали організовані, збройні й небезпечні своєю жорстокістю штурмові загони — сквадри. Їхнім методом був вуличний терор — бійки, погроми, убивства, іноді справжні побоїща.

Фашисти висунули програму широких соціальних реформ — обіцяли робітникам восьмигодинний робочий день, проведення аграрної реформи, податок на капітал, соціальне страхування. Політичними вимогами фашистів було — встановлення республіки та загального виборчого права, економічними — націоналізація частини промисловості, конфіскація земельних володінь. Звичайно, що ці вимоги були не більше, ніж популізм — дешеві обіцянки.

Навесні 1921 р. фашисти розпочали масові терористичні акції щодо лівих партій та їх активістів. У вуличних боях в 1921 р. загинуло не менш 6 тис. чоловік. Особливо непримиренно «чорносорочечники» були налоштовані щодо комуністів. Уряд виявився неспроможним відновити законність; фашисти стали вимагати передачі влади до їх рук. На виборах в 1921 р. фашистська партія потрапила в італійський парламент і утворила там свою фракцію. Але фракція була маленькою (вони могли розраховувати всього на 7 % голосів). Із цим парламентським багажем фашисти пішли на штурм влади.

Наприкінці 1922 р. відбувся знаменитий фашистський «похід на Рим». «Чорносорочечники» з усієї Італії (приблизно 50 тис.) колонами рушили до столиці, займаючи телефонні станції й урядові заклади. На шляхах вони ловили «ворогів нації» і вливали їм у рот фашистські «ліки» — касторку, перемішану з бензином. Переляканий король (маленький і боязкий Віктор Еммануїл) призначив Муссоліні головою уряду. Той прибув у Рим поїздом 30 жовтня 1922 року.

Фашисти взяли владу «нахрапом», прямо так і заявляючи: «Питання про владу — питання сили». І боягузлива парламентська більшість підтримала Муссоліні. Протистояли фашистам італійські комуністи на чолі з Антоніо Грамши [3].

Фашистський похід на Рим закінчився тріумфом і був названий переможцями «фашистською революцією». 31 жовтня в Римі відбувся фашистський парад: місто було завалено квітами й охоплений «лихоманкою насолоди», усюди висіли портрети Муссоліні, повз королівський палац пройшли сотні тисяч чорносорочечників, доставлених у Рим на вантажівках з усією Італії. Назавтра в столиці вже не було ні одного з них. Муссоліні підкреслював: ніякої анархії. Він показував також свою владу над усією цією зграєю.

Відразу ж фашистський терор розлився по всій Італії. На відміну від попереднього вуличного бандитизму фашистів, це був тепер офіційний, державний терор. Прем'єр перетворив «чорносорочечників» із учорашніх бандитів у ядро державної поліції: «Розстрілюйте й ні в чому собі не відмовляйте. Знайте: тільки мерці надійно вміють зберігати мовчання». Більшість італійських парламентських лібералів просто злякалися, і санкціонували незаконні дії фашистів. Тепер їм можна було опертися на «закон». Класичним висловом стала фраза Б. Муссоліні «Друзям – усе, ворогам – закон!». На позачергових парламентських виборах (1924 р.) ліберали виступили разом з фашистами й вкупі одержали 374 місця проти 157 у соціалістичної, комуністичної й інших партій.

ДОКТРИНА [4] ФАШИЗМУ

Одна зі статей Муссоліні, написана тоді, коли він був у зеніті своєї слави й сили (1932 р.), називалася «Доктрина фашизму». Людина для фашизму — це єдиний з нацією та батьківщиною індивід. Ідеал фашизму — активна людина, що створює із самої себе діюче знаряддя влаштування життя. Людина повинна бути вихована у відповідності з фашистськими стандартами, у дусі національної традиції, привчена до праці. «Фашист уявляє собі життя серйозним, суворим, релігійним, повністю включеним у світ моральних і духовних сил. Фашист нехтує «зручним життям».

Головне в доктрині — це колосальна роль держави. Совість, волю народу, — усе це Муссоліні впаює у державу, підкоряє державній дисципліні й авторитету. Фашистська концепція держави всеосяжна: «Поза Державою немає індивідів або груп (політичних партій, культурних об'єднань, економічних союзів, класів)», «Для фашизму держава представляється абсолютом, у порівнянні з яким індивіди й групи тільки «відносне», «Фашизм визнає індивіда, оскільки він збігається з державою», «Все – в державі, все – для держави, нічого поза державою».

По суті, це і є тоталітаризм — всепроникаючий державний контроль над усіма сторонами життя суспільства й людини. Дуче так і пише: «Фашизм тоталітарний, і фашистська держава, як синтез і єдність усіх цінностей, витлумачує й розбудовує все народне життя». Фашизм виступає проти демократії як арифметичного панування більшості. Демократії він протиставляє нації, національну велич, національну ідею, створювані державою й втілювані в особистості вождя.

_____________________________________________________________________________________

Перехід до диктатури відбувся не відразу, а тривав декілька років — результатом стало встановлення тоталітарної фашистської диктатури:

· Муссоліні отримав титул «дуче» (вождь);

· Велика фашистська рада стала вищим законодавчим органом, який розглядав усі декрети і закони перед винесенням їх у парламент[5];

· кандидатури депутатів у парламент висувалися фашистськими організаціями, потім затверджувалися Великою фашистською радою, а «всенародне голосування» за списком було звичайною формальністю;

· у 1924 р. сформовано однопартійний фашистський уряд; уряд отримав право видавати закони без парламенту;

· з «чорносорочечників» сформовано «добровільну міліцію національної безпеки». Фашисти обплутали всю Італію цілою системою стежень, доносів, шпигунами, таємними агентами, підкорили собі держапарат. Відтепер усі посади в державі могли займати тільки члени фашистської партії;

· за законом 1925 р. Муссоліні звільнявся від відповідальності перед парламентом;

· у 1926 р. знищено опозицію – заборонено всі політичні партії, крім фашистської; держава почала контролювати всі сторони життя суспільства, а уряд Муссоліні зосередив у своїх руках законодавчу і виконавчу владу;

· у 1929 р. Муссоліні вирішив болюча для більшості італійців-католиків релігійне питання – уклав Латеранські угоди з Папою Римським, за якими на території Риму було створено теократичну монархію [6] – державу Ватикан.

Фашисти розглядали своє панування як новий тип політичної організації суспільства – корпоративізм. Він, на думку фашистів, є «третім шляхом» у розвитку суспільства на відміну як від західної ліберальної демократії, так і комунізму зразка Радянського Союзу. Проте як і в СРСР, інтереси держави в Італії ставилися над усе. Вважалося, що лише держава правильно розуміє та відображує суспільні інтереси.

Всім житям країни керували державні корпорації, до яких були включені і профспілки. Саме корпорації контролювали укладення колективних договорів на підприємствах між профспілкою та власником, розглядали конфліктні ситуації; страйки були заборонені. Замість Палати депутатів (нижньої палати італійського парламенту) введено Національну раду корпорацій. Дуче скоротив прямі та збільшив непрямі податки, іноземні і італійські інвестиції [7] залучалися у розбудову промисловості, в тому числі воєнної. Одночасно покращувалася ситуація в житлово-комунальному господарстві, на залізницях, збільшено державні допомоги соціально незахищеним верствам населення – інвалідам, вдовам, сиротам та ін.

Держава втручалася в особисте життя італійців: жінкам заборонили носити штани, а фашистам – рукостискання, запроваджені «фашистські весілля», де дуче вважався посадженим батьком, активно пропагувався спорт – всі італійці у вихідні мали займатися спортом, військовою та політичною підготовкою; створені масові дитячі та молодіжні фашистські організації.

КУЛЬТ ВОЖДЯ

Найважливішу роль у будь-якій тоталітарній державі відіграв культ вождя. Так відбулося і в Італії. Сам Муссоліні називався «першим маршалом Італійської імперії». Дуче обожнювали. Коли його величезна голова з випнутим уперед підборіддям займала весь кіноекран, то зал вставав. З появою його поїзда селяни ставали на коліна. Члени Академії починали збори словами: «Віва ель дуче!» («Хай живе вождь!»). Його йменували «найвидатнішою особистістю в історії», фігурою «більш великою, ніж Данте, Мікеланджело, Вашингтон, Лінкольн і Наполеон, разом узяті». Біографія дуче перевидавалася 15 разів і поширювалася в школах у якості підручника. Італійська молодь давала йому особливу клятву вірності.

__________________________________________________________________

Зовнішня політика Муссоліні була спрямована на відродження Римської імперії. Першим кроком на цьому шляху стало захоплення багатої на червоноземи Ефіопії у війни 1935-1936 років. Слабко озброєна ефіопська армія не змогла протистояти натиску італійців на чолі з маршалом Бадольйо. 25 жовтня 1936 р. Муссоліні уклав договір з Німеччиною («вісь Берлін–Рим»), а в 1937 р. приєднався до «Антикомінтернівського пакту», спрямованого, передусім, проти демократичних країн. В цьому ж році Італія вийшла з Ліги Націй, а 1939 р. окупувала Албанію, Муссоліні уклав «Сталевий пакт» про військове і політичне співробітництво з Німеччиною. У 1940 р. Муссоліні оголосив війну Франції, виступивши, тим самим, на боці нацистської Німеччини в Другій світовій війні.

[1] Політична історія України. XX ст.: У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. — К.: Генеза, 2002—2003. — Т. 4. — С. 19.

[2] Грецьке слово харизма переводиться як «божий дарунок». Харизма — це наявність у лідера, або приписування йому, деяких якостей, що дозволяють йому вести масу за собою.

[3] Антоніо Грамши (1891-1937) - італійський комуніст, один європейських інтелектуалів, автор «Тюремних зошитів». Був за наказом Муссоліні арештований і кинутий у в'язницю, з якої його випустили вже смертельно хворим.

[4] Доктрина – система поглядів.

[5] В самому приміщенні парламенту «наводили порядок» чорносорочечники з манганелло – важкими кийками. Один з парламентаріїв – соціаліст Джакомо Маттеотті – активно протестував, Муссоліні кинув: «Позбудьтеся його». Маттеотті наступного дня був викрадений і убитий, увесь сколотий ножами.

[6] Теократична монархія – держава, де голова держави є, одночасно, і головою церкви.

[7] Інвестиції – капіталовкладення.