ВІЙНА ТА БОРОТЬБА

Оксана Шабас – це талановита українська мисткиня, родом з Костянтинівки Донецької області, яка зараз проживає та працює в Полтаві. Вона є художницею, що працює в різних стилях, але особливо вирізняється її майстерність у чорно-білому гіперреалізмі, в який вона вкладає дуже багатогранний символізм, де вона досягає вражаючої глибини емоцій та деталей.

Оксана не лише малює, а й пише вірші. Її творчість глибоко пронизана болем та співчуттям до подій, що відбуваються в Україні, особливо війни на сході.

Найвідомішим її проєктом є «Наші» пам’яті Артема Тимченка, присвячений пам'яті загиблих та живих захисників України, переважно з Донеччини. Цей Aртпроєкт включає серію портретів воїнів, кожен з яких супроводжується особистою історією, яку Оксана розповідає на своїх виставках.

Оксана Шабас – це не просто художниця, а й волонтерка та патріотка, яка через свою творчість вшановує героїзм українського народу та прагне зберегти пам'ять про його подвиги.

ТАК НАРОДЖУЄТЬСЯ МИСТЕЦТВО

Болить, болить щось так сильно, наче ріже твоє серце на шматки, роблячи з них гострі обрубки, які впиваються в твою душу, руйнуючи твій особистий всесвіт. І вже болить у скронях. Вона так хоче додому…

І що ж вона робить?

Бере олівець, гостро наточений, і наче перевіряючи його на серцебиття проводить вказівним пальцем по його наточеному лезу.

Можна починати…

Папір тягнеться сам до олівця та її подих наче вмиває ті засоби, які згодом роблять щось неймовірне або щось неіснуюче. Це інша реальність. Це її реальність.

Кохання. Кохання породжує полум’я в самих глибинах її серця. Вирій щастя, радості та дивна посмішка на обличчі. Метелики… І знову вона торкається олівця і він знову тягнеться до паперу або навпаки.

Чорно та біла сторони її життя, чорно-біла реальність як і її мистецтво, це чорно-білий нескінченний ланцюг всесвіту, який завжди буде жити на папері викликаючи різні калейдоскопи емоцій, кольорів та почуттів в голові кожного з вас.       

Лунають ноти в голові не музиканта, які сприймаються її вухом як асоціативні звуки, які її надихають, породжують окремі образи, емоції, які так і хочеться вкласти в символічну гойдалку в пустити її від малюнка до малюнку.

Так вона зростає, так вона ковтає кожен ваш погляд та ваше бачення, яке ви вкладаєте в її малюнки, її дні та її досвід. Так зростає її бачення, так зростає її любов. Так вона бачить все глибше і глибше деталі, обличчя і вчинки, і шепіт долонь, і непомітне тремтіння. Так вона бачить свою реальність і так народжується мистецтво.            

Кімната живих розмов про мистецтво журналу «VOLYA» (3-й номер) 2025 рік, грудень

ГІПЕРРЕАЛІЗМ У КОНТЕКСТІ ВІЙНИ

Інтерв’ю з перекладачкою, мисткинею, волонтеркою Оксаною Шабас

ОКСАНА ШАБАС – перекладачка та викладачка іноземних мов та зарубіжної літератури. Родом з Міста Герой Костянтинівки, що на Донеччині. Волонтерка, яка проводить важливі культурно-історичні та мистецькі заходи та засновниця пам’ятного мистецького проєкту «Наші» пам’яті Артема Тимченка на честь військовослужбовців (який складається з портретів Героїв, які на щиті, зі щитом та безвісти зниклі, історій про них та віршів).

Оксана малювала та писала вірші ще змалечку. У 2019р. відбулася перша виставка її картин в стилі гіперреалізм. З 2022р. додала до мистецтва символізм та неоемоціоналізм. Це зовсім нове поєднання в мистецтві, яке поки практикується у Великій Британії та Аргентині. Наразі у Оксани 2 книги та 5 збірок поезії, готується друга частина книги «Наші» та нова збірка поезії.

Вірші Оксани прийняті до надбання української історії Міністерством культури та інформаційної політики України. Вірші друкуються у літературно-мистецькому журналі «Воля». Картини символічної тематики вигравали 1-ші місця на європейських конкурсах, але не отримали грошової підтримки через те, що Оксана знаходиться в країні бойових дій.

_________________________________________________________

Гіперреалізм – це течія в сучасному мистецтві (живописі, скульптурі та кіно), що з’явилася в 1990-2000-х роках і характеризується фотографічно точним відтворенням реальності. Вона виникла як розвиток фотореалізму 1970-х років і відрізняється неймовірною матеріальністю, фокусованістю та голографічністю зображення. 

Характеристики гіперреалізму:

Фотографічна точність: Головна особливість – створення зображень з максимальною деталізацією, що нагадують високоякісні фотографії.

Матеріальність: Роботи мають відчутну матеріальність, наче вони не є живописом чи скульптурою, а реальні об'єкти.

Голографічність: Зображення має об'ємність і глибину, створюючи ефект присутності.

Розвиток фотореалізму: Гіперреалізм є наступним етапом розвитку фотореалізму, який з'явився в 1970-х роках. 

–  Отже, пані Оксано, вибір напрямку у мистецтві якось пов’язаний з воєнними подіями чи вибір був зроблений раніше, і як це сталося?

–  Стовідсотково пов’язаний. Я навіть більше скажу. Цей напрямок не просто пов’язаний з війною – він конкретно почав формуватися тоді, коли до мене прийшла війна у квітні 2014 року, я тоді проживала в Донецьку. Той день, коли захопили обласну адміністрацію, я бачила те скупчення людей, той триколор, який здіймався над будівлею. Це був перший сигнал окупації, але я тоді цього не розуміла. Була велика тривога всередині і захотілося якось передати це в мистецтві. Мені хотілося вперше зробити так, щоб момент чи деталь були не просто затамовані на папері, мені хотілося, щоб вони розкривали і подальшу дію моменту, збагачували уяву. Я зрозуміла, що моє мистецтво на той період було дуже далеко від цього. І я почала шукати щось подібне моїм бажанням та уявленням. Саме тоді востаннє з Донецька повезла студентів до Іспанії, улітку 2014 року. Потрапила на модернізовану виставку сучасних митців в музеї Іспанії і зрозуміла, що мені потрібно вивчити цей напрямок.

Перші спроби як раз почалися в кінці 14 року. Переломним моментом стало падіння ДАП, я зрозуміла, що деталізований момент, який може розвиватися в твоїй уяві, може зробити лише гіперреалізм. Після знайомства з військовими та спілкуванням з ними більш довгий час, я зрозуміла, що до гіперреалізму треба додати символізм, але для цього треба було опанувати гіперреалізм у чистому виді, а потім зв’язати його з символізмом. Можу сказати, що десь у 17 році роботи стали схожі більш-менш на стиль гаперреалізму. А до символізму я прийшла в березні 22 року.

–  Чи можна сказати, що гіперреалізм – це мистецький напрям, який ніби створений, щоб фіксувати обличчя війни і обличчя самої війни та передавати її стани і процеси?

–  Безумовно. Як на мене фіксувати конкретний момент саме так, щоб це не був кінець, а щоб це було продовження чогось. Мене дуже часто запитують, а який може бути момент з продовженням у портрета військового, який більше не з нами. Коли я таким людям показую портрет, вони декілька хвилин мовчать. А потім одна й та сама відповідь – очі, вони наче дивляться на тебе скрізь і вони такі живі, крізь цей погляд продовжується їхнє життя. Це момент вічності; того, що Герої не зникають у небуття!

–  Гіперреалізм – це втеча від реальності через її точне і механічне відтворення чи максимальне наближення до неї, хода по червоній лінії з затамованим подихом, відсутністю думок і емоцій?

–  Хто як це сприймає. Занадто багато полеміки щодо цього стилю. Дуже багато професійних художників не визнають гіперреалізм стилем мистецтва. Саме в гіперреалізмі можна міксувати стилі і відходити від загальних правил. Занадто багато тіней або яскравих кольорів, розтирання, використовування різних засобів тощо. Саме тут ти просто робиш та використовуєш усе, щоб зробити свою реальність максимально реалістичною. Для когось це максимальне відображення реальності, можливо, навіть якась об’ємність. Для мене, наприклад, це хода по червоній лінії, але, як для митця, це не затамований подих, а навпаки, наче останній видих. Десь, можливо, затамування думок на якийсь період, але після глибокого роздивляння картини – це ціла повітряна куля думок, яка розтавляє якісь судження у логічний емоційний ланцюг. Саме тут і є затамований подих, але він належить конкретно глядачу. Якраз емоція присутня тут завжди! Саме емоція породжує відчуття картини, а не просто зоровий контакт з лініями, обличчями, фігурами тощо… Хоча повторюся, це суто індивідуально…

–  Гіперреалісти відрізняються від реалістів тим, що часто фокусують увагу на окремих деталях. Оскільки ви малюєте портрети і тіло загалом, чи є у вас частина тіла людини, яку ви любите зображувати найбільше і, яка на ваш погляд, може передати максимальну палітру значень?

–  Звісно, що є. Я думаю, людина, яка бачила приблизно 10 моїх картин, може Вам дати відповідь з легкістю, бо це очевидно. Це очі та руки.

Якщо ми говоримо про портрет, навіть чорно-білий, треба зробити так, щоб він був живим, тобто зробити акцент на очах, очі не брешуть – погляд вривається в твій і ти не можеш відвести власних очей. В очах ти можеш побачити все життя людини, увесь її стан, усі переживання, особливо під час війни. Саме зоровий контакт поєднує людей, за яким приходить дотик. Дотик рук це дотик присутності в моменті та чуттєвість образу. Крізь руки проходить цей ледь помітний оку струм, який може мати як позитивне, так і негативне сприйняття. Чогось для мене саме очі та руки вміщують неосяжну та незбагненну ніжність.

–  Основоположним для гіперреалізму є точне, безпристрасне та беземоційне відтворення дійсності, що імітує точність фотографії, для цього напрямку характерний принцип механічної фіксації та документалізм. Як вам вдалося поєднати зображення портретів загиблих воїнів і відсутність емоцій, що характерна для цього напрямку. Чи ви модифікували геперреалізм, щоб пристосувати його до потреб своєї творчості? 

–  Дуже цікаве питання. Моя творчість – це просто нескінченна модифікація. Саме тому мене й зачепив гіперреалізм. Бачила багато робіт і не вистачало емоційності. Багато років йшла до цього. Згодом зустрічала роботи деяких митців, які почали міксувати гіперреалізмзм з емоціоналізмом. Але й тут було але…

Почнемо з того, що я й малюю цей стиль на сканерському папері, який взагалі не сприймається митцями. Він занадто тонкий і, увага, на ньому неможливо нічого відтінити чи розтерти, неможливо на виході змінити якісь деталі, бо це не полотно і не акварельний папір, що більш щільний. І воаля. Саме на сканерському папері я розтираю, відтіняю і роблю об’ємність. Для мене це виклик і доказ того, що у мистецтва немає меж.

Я дійшла до того, що зміксувала гіперреалізм з неоемоціоналізмом – зовсім новою течією, яку запропонував один з моїх улюблених митців Фабьян Перез. Це стиль, який базується на суті характеру та виклику інтуітивної реакції у глядача шляхом емоцій, а не правил та технічних забезпечень. Це пік емоційного переживання митця. А тепер уявіть, який це вибух в контексті нашої війни і того, що відбувається з усіма нами! І це все я вирішила поєднати в портреті ВОЇНА. Саме НАШІ герої навчили мене робити власний гіперреалізм. Як раз навпаки я проношу емоцію, яка базується на постійному стані переживань і втраті (навіть, коли ми говоримо про живих воїнів, що в проєкті – вони дуже багато втратили теж). Ця емоція проходе крізь конкретну фіксацію та документалізм – у моєму випадку це зображення людини – і саме тут емоція не зупиняється, а продовжує далі викликати інші емоції, тепер уже не в мене як у творця, а у глядача. Для цього я дуже багато фокусуюся: у першу чергу це погляд (я заплющую очі і уявляю очі Героя, його реакцію та емоційний стан, навіть конкретний стан у конкретний час), деякий час вивчаю лінії обличчя технічно, а потім емоційно; роздивляюся інші фото (що робить портрет не тільки моментно фіксованим, а й узагальненим щодо особистості в цілому за все її життя), навіть задаю Герою питання. Хтось подумає, що я сходжу з розуму, але це моя концепція мистецтва. Я маю відповідь – це портрет, це і є фінальний результат, який зовсім не має присмаку смерті. Усі, хто хоч раз був на виставці, кажуть мені, що хлопці живі. Тому мій гіперреалізм – це емоційний документалізм із продовженням.

–  «Україна повинна знати Героїв та розуміти, що це не цифри» – ці слова належать вам і у зв’язку з ними запитання: у чому полягає просвітницька місія гіперреалізму, і чому цю функцію не може виконувати фотографія?

–  У жодному разі не знецінюю фотографію, це теж мистецтво, а в рамках війни ще й доказ. Як на мене місія гіперреалізму, особливо емоційного, полягає у тому, щоб ми показали найциніше (у моєму випадку це людська особистість та те, що за нею стоїть) саме крізь мистецтво, яке завжди було, є та буде частиною нашої історії. Тільки крізь красу і одночасно гірку дійсність ми зробимо фразу «збереження пам’яті» живою та вічною.

–  У гіперреалізмі, хоча й досить умовно, виділяють три основі напрями: натюрморт, пейзаж, портрет. Чому вас приваблює саме портрет і зображення людського тіла?

–  Не тільки людина, я люблю малювати тварин також. Натюрморт – однозначно ні, бо для мене це тортурне зображення картин Середньовіччя при королівських дворах. Це така для мене висмоктана тема, яка не викликає жодних емоцій. Це більш геометрично-технічні правила, а геометрію я не любила в школі)). Пейзаж – ні. По-перше, пейзаж здебільшого потребує більш кольорової гами, а я віддана таємничому чорно-білому. По-друге, мені просто в цьому напрямку не комфортно. Портрет, тіло, деталі – це мій свідомий вибір, виклик традиційним стандартам мистецтва. Я завжди хотіла зробити людину або момент живим в уяві глядача, щоб у кожного з них було своє власне продовження – свій власний сценарій. Тим паче, що я зміксувала три стилі (гіперреалізм, неоемоціоналізм та символізм)

–  Роботи якого майстра даної течії в сучасному мистецтві, є для вас знаковими, чи можете ви назвати того, хто являється своєрідним духовним батьком, який відкрив вам світ гіперреалізму?

–  Тут я можу озвучити імена як і технічно крутих митців, так і тих, хто вловив момент; тих, хто вніс у гіперреалізм емоційне забарвлення. Це Дієго Фаціо, Готфрід Хельнвайн, Елой Моралез, Педро Кампос, Хуан Франсіско Касас, Хеміш Блеклі та Річард Ян. Двох останніх так і не можуть приписати до гіперреалізму, віддаючи їх до течіїї сучасного фігурного реалізму. Як на мене, це суцільний емоційний гіперреалізм. З Річардом Янгом мені пощастило неодноразово спілкуватися. А ще дуже вразив Маріуш Кедзерський, польський художник, який народився без рук і опанував гіперреалізм самотужки. Слідкувала за ним ще тоді, коли в нього не було жодної виставки. Дуже цікаво було спостерігати за його мистецьким вдосконаленням. «Коли немає рук, малюють серцем» – це його слова. У мене хоч і є руки, але я завжди хотіла малювати серцем і мені здається, я навчилася це робити.

–  Дякую вам, пані Оксано, за відповіді. Сподіваюсь, що після нашої розмови, гіперреалізм стане ближчим і зрозумілішим більшій кількості людей.

–  Дякую і Вам за такі цікаві питання. Я дуже довго чекала на можливість повного розкриття цього стилю крізь мою власну призму реальності. Для українського суспільства це ще не зовсім звична течія мистецтва, а це дуже цікаво, особливо зараз, під час війни. Саме ця течія може відкрити нові горизонти, оголити нерв та не упустити криваву реальність.