Історія розвитку навчального закладу

МАНУЙЛІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ КОЗЕЛЬЩИНСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МАНУЙЛІВСЬКОЇ ШКОЛИ

Перша згадка про школу у Мануйлівці датована 1897 роком. До 1897 року у селі існувало дві школи: церковно-парафіяльна та земська.

Приміщення земської школи було побудовано баринею Сашею (так називали колишню поміщицю Олександру Андріївну Орловську, народжену княжну Ширінську-Шахматову). У цьому приміщенні до 1941 року навчались 110-120 учнів, переважно з більш заможних сімей.

(Додаток 1)

У 1897 році О.М. Горький організував у Мануйлівці недільну школу, де навчались діти з бідних сімей, а саме, 15 дівчат.

(Додаток 2)

У 1900 році почав діяти революційний гурток, в якому брали участь учителі.

Зразу ж після революції був організований лікнеп (ліквідація неписьменності) для дорослого населення. Навчання проводили учителі місцевої школи та комсомольці-активісти.

У 1925 році 4-річну чоловічу школу реорганізовано в неповну середню (семирічку), директором якої був Гаркавенко Кирило Пилипович, за спеціальностю математик. 3-річну жіночу школу переведено в Нижню Мануйлівку і організовано початкову школу. Це приміщення було єдине, що вціліло після війни. Німці, відступаючи, зігнали все населення до школи і закрили. Карателі мали на меті спалити всіх живцем і, лише, дякуючи стрімкому наступу Червоної Армії, жителі села залишились живими, вціліло і приміщення школи. (Зі слів жительки села Олешко Віри Антонівни).

У 1936 році у школі навчалось 280 учнів.

У 20-х роках було створено піонерську організацію. Піонери брали участь у ліквідації неписьменності серед дорослих, у громадсько-корисній роботі. Ті, що були першими піонерами, стали вчителями: Мороз Ганна Хрисанівна, Назаренко Настя Іванівна, Назаренко Марія Іванівна, Хлистун Василь Гаврилович, Дяченко Михайло Леонтійович, Хлистун Килина Петрівна. 

У 1937 році було відкрито середню школу, директором якої став Батир Терентій Митрофанович, а завучем – Дяченко Михайло Леонтійович.

(Додаток 3)

У 1941 році зроблено перший випуск 10 класу. Це було якраз напередодні Великої Вітчизняної війни. У роки цієї війни загинули вчителі: Дяченко М.Л, Корецький В.Т.,   Ємченко П.М., Биба П.Й., Бишенко Г.М., які разом із першими випускниками пішли на війну захищати свою Вітчизну.

16 вересня 1941 року Мануйлівку окупували фашисти. У вересні-жовтні навчальний процес у школі не здійснювався. Та вже, починаючи з листопада, навчання проводилось у 1-5 класах. Директором школи працював Калашник Марко Митрофанович, учителями – Калашник Семен Митрофанович, Єременко Лідія Пилипівна, Безпарточна Шура Іванівна, Гаркавенко Кирило Пилипович. Порядок навчання у школі був інший, ніж до війни: запроваджено обов'язкове вивчення молитви, в коридорі висіла ікона. Деякі підручники видавали учителі.

Під час відступу фашистів у вересні 1943 року приміщення школи було спалено.

Після визволення Верхньої Мануйлівки школа почала працювати з жовтня 1943 року, спочатку – неповна середня. У класах навчались учні різного віку. Адже під час окупації не всі мали змогу навчатися, а тепер усі діти та підлітки пішли до школи.

Навчання проводилось у пристосованих вцілілих приміщеннях (у попівській хаті, у хатах на дві половини). Парт не було, були столи, збиті з дощок, та саморобні ослони. Чорнило варили з бузини, а писали на вцілілому папері, у старих книгах, газетах між рядками та на полях. Зошитів було дуже мало. Ходили учні в школу з усієї округи: Пісок, Приліпки, Хорішок, Манжелії, Харченок, Дяченок, Броварок, Гупалівки, Цибівки.

Із 16.11.1943 року директором школи працювала Корецька Віра Дмитрівна, а потім (до1948 року) – Петренко Петро Максимович.

(Додаток 4)

(Додаток 5)

Учителями тоді працювали Лифар Віра Тимофіївна, Хоменко Наталія Пилипівна, Калішенко Галина Олександрівна, Калашник Семен Дмитрович, Лисенко Галина Опанасівна, Литвиненко Андрій Єфремович, Голівець Тамара Іванівна.

(Додаток 6)

У 1947 році за кошти держави розпочато будівництво нового типового приміщення школи на 400 учнів. Багато сил для цього приклала дружина М.Горького Катерина Пєшкова. Вона клопотала у державних установах про виділення коштів, про складання проекту, особисто стежила за ходом будівництва.

(Додаток 7)

У 1950 році К.Пєшкова приїздила у Мануйлівку, щоб зустрітись із будівельниками. Разом з нею у село завітали вихованці Козельщинського дитбудинку.

(Додаток 8)

Із 1948 року неповна середня школа була реорганізована в середню, директором якої був призначений Логвиненко Олекса Федорович

(Додаток 9)

Навчалося в школі до 500 чоловік, було по 2 –3 паралельних класи. Навчання проходило переважно у найманих хатах та в будинку, що пізніше, аж до 1976 року, використовувався для пришкільного інтернату. 

За директорства Логвиненка О.Ф. було урочисто відкрито приміщення нової середньої школи.

Нове приміщення школи, яке функціонує і сьогодні, урочисто було відкрито 1 вересня 1953 року.

(Додаток 10)

(Додаток 11)

15 серпня 1954 року директором школи призначають Пліша Пантелеймона Івановича. Він працював на цій посаді до грудня 1957 року.

15 серпня 1954 року директором школи призначають Пліша Пантелеймона Івановича. Він працював на цій посаді до грудня 1957 року.

Після Пантелемона Івановича 12 грудня 1958 року директором школи було призначено Прокопенка В.Т.

У період із 24 липня 1961 року до серпня 1966 року директором Мануйлівської середньої школи був Симоненко Іван Андрійович.

(Додаток 13)

Менше року , з серпня 1966 року по квітень 1967 року , директором школи був Операйло Микола Федорович .

Після нього управління школою взяла в свої жіночі руки Порубай Віра Іванівна. На посаді директора вона працювала в період з 21 березня 1967 року по 10 липня 1975 року.

(Додаток 14)

Зі спогадів учителів, яким довелося працювати з Вірою Іванівною Порубай, це була жінка, яка користувалася авторитетом у районі, місцевому господарстві , серед учнів та батьків. Віра Іванівна була надзвичайно вимоглива, спостережлива, але разом з тим уважна і доброзичлива.

Її відзначають як надзвичайно талановитого керівника.

Порубай В.І. завжди знала атмосферу в колективі, вболівала за кожного його члена, була уважна до особистого життя кожного вчителя. З її легкої руки в школі організовувалися свята для вчителів та їх сімей, на які запрошувалися шановані люди села.

26 років, з 1975 року по січень 2001 року, на посаді директора Мануйлівської середньої, а потім загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів працював відмінник народної освіти Матета Анатолій Петрович.

(Додаток 15)

Після виходу Анатолія Петровича на заслужений відпочинок його наступником став із січня 2001 року Бєляєв Володимир Григорович.

(Додаток 16)

На посаді директора він працював до травня 2008 року.

У даний час, із 2008 року, посаду директора Мануйлівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів займає Коваленко Ольга Борисівна.

(Додаток 17)

УЧИТЕЛЬСЬКІ ДИНАСТІЇ

За період існування школи працювали Крупін Андрій Федотович і Євгенія Макарівна, Матета Анатолій Петрович і Лідія Степанівна, Ковшар Сергій Борисович і Любов Григорівна, Сьомик Володимир Миколайович і Віра Дмитрівна, Єременко Роман Миколайович й Ірина Олександрівна (чоловіки і дружини); Чухліч Єлизавета Миколаївна і Марина Іванівна (мати і донька); Бєляєв Володимир Григорович і Максим Володимирович (батько і син).

УЧИТЕЛІ (ЗНАКОВІ ПОСТАТІ)

Матета Анатолій Петрович

(Додаток 15)

Матета Анатолій Петрович народився 14 листопада 1939 року у м.Дніпропетровську у сім’ї робітників (батько – тесляр, а мати працювала муляром-штукатуром). Із 1947 по 1957 рік навчався у середній школі м.Дніпропетровська. Був призваний до лав Радянської Армії, де був відмінником навчання, високо дисциплінованим, виконавчим солдатом; наполегливо оволодівав військовою технікою. За старання заслужив авторитет у товаришів і старших військових керівників. Тому прямо із армії він був направлений на навчання у Харківський державний педуніверситет імені Каразіна. З 1961 по 1966 рік навчався у вузі і направлений працювати до Тучнянської середньої школи Сумської області учителем історії і заступником директора з виховної роботи. У 1968 році був призначений директором Бобрицької неповної середньої школи Білопільського району Сумської області. У 1975 році переїхав до Козельщинського району Полтавської області і був призначений директором Мануйлівської середньої школи. Працював на цій посаді до 2001 року. Протягом 32 років Анатолій Петрович показав себе здібним адміністратором та організатором, умілим педагогом. Він здатний був правильно визначити пріоритетні напрямки розвитку закладу, був справжнім генератором ідей. У своїй роботі користувався законодавчими та нормативно-правовими актами з питань освіти; законодавством про працю, правилами і нормами охорони і безпеки праці, правилами виробничої санітарії та пожежної безпеки.

Високий рівень управлінської культури директора школи Матети Анатолія Петровича характеризувався застосуванням демократичного стилю керівництва, створеним у  колективі сприятливим соціально-психологічним кліматом, розвитком творчих здібностей та зростанням професійної майстерності вчителів школи.

Унаслідок компетентності та творчого підходу до справи Анатолій Петрович забезпечував уміле, висококваліфіковане управління навчальновиховним процесом, контрольно-аналітичною діяльністю. Під час контролю за викладанням предметів забезпечував розумне поєднання контролюючих та інструктивних методичних функцій, надавав методичну допомогу тим учителям, хто її потребував.

Завдяки плідній співпраці з радою школи, батьківським комітетом постійно зміцнював навчально-матеріальну базу школи. Директор був переконаний, що успіх навчально-виховного процесу неможливий без активної ролі в ньому батьків, тому батьківська рада була завжди активним учасником батьківських конференцій, читань, загальношкільних заходів.

Анатолій Петрович дотримувався педагогічної етики, поважав гідність учнів, педагогів, працівників школи; захищав їх від будь-яких форм фізичного або психічного асильства, запобігав шкідливим звичкам, пропагував здоровий спосіб життя, був прикладом для учителів та учнів.

Школа саме завдяки його умілому керівництву отримувала неодноразове схвалення своїх дій під час проведення різноманітних педагогічних конкурсів, перевірок, семінарів різних рівнів.

За багаторічну плідну працю на освітянській ниві Анатолій Петрович неодноразово нагороджений Почесними грамотами районного, обласного рівня та Міністерства освіти і науки України, у 1998 році знаком «Відмінник освіти України». Займав директор активну життєву позицію: був депутатом Козельщинської районної ради, головою постійних комісій. Протягом більше двадцяти років – заступником сільського голови, членом виконавчого комітету Мануйлівської сільської ради.

Користувався і користується до цього часу авторитетом серед учнів, батьків, працівників школи, однокласників. (Див. додатки)

Матета Лідія Степанівна

(Додаток 18)

Матета Лідія Степанівна народилася 10 травня 1941 року у селі Цибівка Козельщинського району. У 1958 році закінчила Мануйлівську середню школу. Після школи продовжувала навчання у Глухівському педінституті. Отримавши вищу освіту, працювала учителем спочатку на Сумщині, а з 1975 року – учителем початкових класів у рідній школі.

Педагогічна робота стала її покликанням. Дуже любила своїх учнів, і вони відповідали їй взаємністю. Завжди намагалася зрозуміти внутрішній світ учня, психологічний комфорт для дітей, зрозуміти їхні проблеми, допомогти у їхньому вирішенні. Тому у побудові виховного процесу в класі брала за основу орієнтацію на загальнолюдські цінності. Формувала у школярів культуру здоров’я і працювала над проблемою «Формування здоров’язберігаючих компетенцій учнів».

Вона вчила дітей математики, мови, природознавства, читання не тільки для того, щоб вони пізнали світ, а щоб навчилися думати, знаходити компроміси, виділяти головне, критично ставитися до будь-яких аргументів, висувати гіпотези і перевіряти їх на практиці. Лідія Степанівна уміла організувати урок, на якому діти могли оцінити роботу один одного, сформулювати підсумок з теми, що вивчається, визначити ставлення або думку однокласника до того чи іншого питання, дати відповіді на запитання учителя чи свого товариша; використати метод дискусії, знайти спільне рішення; звернутися до матеріалу інших предметів. Творчо підходила до кожного уроку.

Таким чином включала кожного учня в активну діяльність на всіх уроках, давала уявлення з теми, що вивчається, формувала поняття, стійкі навички. Використовувала опорні схеми, таблиці, алгоритми, картки, пам’ятки, малюнки; роздатковий матеріал, дійовий дидактичний матеріал, кольорові малюнки, репродукції… Часто задавала учням пошукові завдання. Учителька уміла керувати ходом уроку, з послідовністю і наступністю викладала матеріал з обов’язковим використанням наочності і дидактичного матеріалу.

У процесі навчальної роботи вона завжди підвищувала свій професійний рівень і досягла в роботі значних успіхів. Була вчителем вищої категорії, мала звання «Старший вчитель». Відзначена нагородою Міністерства освіти України «Відмінник народної освіти». У 1985 році була занесена на районну «Дошку пошани».

Своїм педагогічним досвідом ділилася з колегами. Очолювала методичне об'єднання учителів початкових класів. По дорученню Козельщинського районного відділу освіти була керівником педагогічної практики випускників Кременчуцького педагогічного училища та педагогічних вузів.

Практиканти відвідували уроки вчительки, навчалися педагогічного досвіду, давали перші самостійні уроки. По закінченню практики отримували відповідну характеристику. Матета Лідія Степанівна завжди брала активну участь у громадському житті школи і села.

Лідія Степанівна відійшла у засвіти 6 грудня 2009 року. Похована на місцевому кладовищі.

Лобас Ольга Дмитрівна

(Додаток 19)

Лобас Ольга Дмитрівна народилася 30 серпня 1943 року на хуторі Червоному Семенівського району Полтавської області . Батько – Антошин Дмитро Семенович родом із Запоріжжя, з війни не повернувся, пропав без вісти. Мама, Галина Михайлівна, закінчила шість класів, професійне училище у Кременчуці, працювала кухарем, виховувала без чоловіка свою єдину донечку.

У 1950 році Олю зарахували до Червонохутірської початкової школи , яку і закінчила через чотири роки. Далі навчання продовжила у селі Вербки, які знаходилися за сім кілометрів. Закінчивши семирічну школу, Ольга продовжує навчання у середній школі № 2 смт. Семенівки, для цього мама переїжджає до Семенівки разом із дочкою. Мріяла бути вчителем і вихователем дітей, бо дуже любила їх, тому поступила до Олександрійського педучилища Кіровоградської області, яке закінчила у 1963 році. Направлення отримала до Казахстану. Два роки працювала у селі з дітьми різних національностей: казахами, татарами, німцями, українцями. Жила на квартирі разом з подругою, разом і повернулися, звернулися до Решетилівського райвно: Ольгу Дмитрівну залишили у райцентрі, а подругу направили до Говтви, до якої їздила у гості, де і знайшла свою долю –майбутнього чоловіка Віктора Лобаса. Разом переїхали до Мануйлівки, де Володимир Степанович Литвиненко, завідуючий райвно, запропонував місце вихователя  продовженої групи (у групі - 35 чоловік). Невдовзі стала працювати вчителем початкової ланки, пропрацювала 45 років.

Протягом десяти років керувала у районі методоб’єднанням вихователів продовженої групи. Їздила на семінари у Полтаву, Глобино, Нові Санжари, Миргород, на яких обмінювалися вчителі-вихователі досвідом роботи.

Ольга Дмитрівна має грамоти районного, обласного відділів освіти, від Міністерства освіти. З 1987 року – відмінник народної освіти .

Найголовніші проблеми, над якими працювала :

• Розвиток особистості.

• Творче використання потенціалу обдарованих дітей на уроках та у позаурочній роботі з предмета.

• Психологічні основи індивідуального підходу до учнів .

• Здоров’язберігаючі технології в початковій школі .

Мета роботи О.Д. Лобас , як учителя і як класного керівника, розпочиналася з виявлення природних потенцій кожної дитини та подальшого їх розвитку. Організація роботи, бажання, знання фізіологічних і розумових особливостей дітей, знання предметів, уміння керувати класом – допомога у вирішенні цього питання. Вона переконана, що важливою умовою організації навчальновиховного процесу у школі є забезпечення можливості для саморозвитку і самореалізації вихованців. Ольга Дмитрівна уміла побудувати урок, організувати класний колектив на працю так, щоб учні вчилися проявляти ініціативу в організації життя класу, в проведенні уроків. У своїй роботі використовувала нові технології, забезпечувала діалог із класом так, щоб учні навчалися думати, виділяти головне, критично ставитися до будь-яких аргументів, висувати гіпотези і перевіряти їх на практиці .

Використовувала технологію навчання у грі: ігрове моделювання тем, що вивчаються, імітацію рольової гри, розігрування ситуації за ролями, інсценізацію, драматизацію… Навчала дискутувати, будуючи логічні висловлювання, зацікавлювала новими повідомленнями з інших предметів.

На уроках математики добирала різноманітні вирази, щоб привчати дітей до пошукової діяльності, розвивати зосередженість, стійкість інтелектуальних процесів, скерувати у бажані русла основні розумові операції, аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування, оригінальний підхід творчих пошуків, винахідливість. Для того, щоб уключити кожного учня в активну діяльність на всіх уроках, Ольга Дмитрівна використовувала опорні конспекти, схеми, опори, які виготовляла самостійно. Мета таблиць, алгоритмів, карток, пам’яток, малюнків – залишити наочний слід першого пояснення про загальне значення виучуваного матеріалу. Учителька постійно удосконалювала методику подання нових тем, тобто проводила нестандартні уроки, щоб їх зробити більш ефективними і змістовими . Це – урок-казка , урок-екскурсія, урок-подорож, урок-КВК , урок-інсценізація.

Ольга Дмитрівна дбала про здоров’я своїх учнів: використовувала твори, у яких пропагується здоровий спосіб життя ( тексти для диктантів, тексти вправ, сюжетні задачі, добірка текстів позакласного читання), забезпечувала рухову ефективність учнів на уроках та в позаурочний час.

Завжди мала тісний зв’язок із батьками. Форми роботи: класні батьківські збори, збори - диспути, засідання батьківського комітету, родинні свята.

Ольга Дмитрівна користується повагою і пошаною батьків учнів і самих учнів. Крім того, що вона гарний учитель, вона добра людина. Виховувати школярів їй допомагали вміння грати на баяні, водити автомобіль, тому організовувала виступи художньої самодіяльності, керувала хором (була художнім керівником більше п’яти років). Деякий час (з 1967 року) працювала учителем музики.

Довгий час із лекціями та концертами виступала в своєму селі і в сусідніх. Виконувала безліч пісень сама, із одногрупницями. Улюбленою її піснею є «Ой чий то кінь стоїть».

Корецька Віра Дмитрівна

(Додаток 4)

Народилася 18 серпня 1912 року у селі Хорішки (Буняки). Навчалася у Кременчуцькому педінституті. Останній курс Віра Дмитрівна закінчила в Полтавському інституті. Після навчання в інституті була направлена в Олексіївську школу Харківської області, але через те, що там навчання проводилося російською мовою, вона була направлена в  Мануйлівську школу. Віра Дмитрівна працювала у цій школі на посаді вчителя української мови.

У повоєнні роки займала посаду директора школи, а потім декілька років – завуча школи.

На роботі виявила себе старанним працівником. Семиволос, завідуючий районного відділу освіти, хвалив Віру Дмитрівну за професійну підготовку та проведення уроків. Директор школи Логвиненко написав у районну газету про Корецьку Віру Дмитрівну як зразкового вчителя. За досягнення на професійній ниві була нагороджена медаллю «За трудову доблесть». У цьому ж селі в 1935 році вийшла заміж.

Корецьку Віру Дмитрівну спіткала важка доля – з війни не повернувся її чоловік Корецький Василь Тимофійович. Але не зважаючи на це, жінка знайшла в собі сили, щоб виховати трьох дітей. Володимир (1936 р.) закінчив інженерно – економічний інститут у Харкові. Віталій (1940 р.) навчався в Харківському автодорожньому інституті. Дочка Людмила (1938 р.) закінчила Харківський державний університет імені М. Горького (зараз ХНУ імені Каразіна).

14 січня 1994 року Корецька Віра Дмитрівна померла.

ВИДАТНІ ВИПУСКНИКИ МАНУЙЛІВСЬКОЇ ШКОЛИ

Гордиться Мануйлівка видатними людьми, які були її уродженцями. А це люди, яких знають у селі, районі, області, в Україні та за її межами. Це Попов Федір Всеволодович ( 1898 року народження). У роки громадянської війни був головою Військово-революційного комітету 12-го армійського корпусу. Професор, автор багатьох книг.

Калішенко Анатолій Петрович — видатний полководець, підполковник, льотчик бойових вертольотів, який закінчив Кременчуцьке військове вертольотне училище.

Бєляєв Василь Максимович – майор авіації.

Рак Володимир Іванович – підполковник.

Бородин Володимир служив на Бойконурі.

Калашник Володимир Семенович – доктор філологічних наук, професор (із 1994 року), академік АН ВШ України, дійсний член УВАН (США), голова спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських дисертацій зі спеціальності українська мова, член національної правописної комісії, член редколегії академічного часопису «Українська мова», громадський діяч, відмінник освіти України, заслужений працівник освіти України, заслужений професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

( Додаток 20 ).

У Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна Личко Борис Трифонович, професор, доктор історичних наук.

Налісний Андрій Миколайович працював викладачем у Криворізькому педінституті.

Дяченко Надія Михайлівна – директор центру післядипломної освіти та підвищення кваліфікації Кременчуцького університету економіки, інформаційних технологій та  управління, кандидат технічних наук, доцент.

Дяченко Григорій Михайлович закінчив школу з відзнакою. Був учасником бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни. Має нагороди. У 26 років став майором. Закінчив вище військове училище м. Москви. Був військовим.

Дяченко Яків Михайлович народився 15 травня 1926р. у Нижній Мануйлівці. Після закінчення школи у 17 років пішов на війну. Дійшов до Німеччини. Нагороджений орденами і медалями як учасник бойових дій. Після війни закінчив вище Московське військове училище. Служив полковником до виходу на пенсію.

Дяченко Олександр Григорович працює в Бєлгороді, кандидат історичних наук, професор.

Хлистун Борис Іванович – хірург, кандидат медичних наук. Працював в П'ятихатках Дніпропетровської області.

Немирський Алім Васильович закінчив Московський інститут міжнародних відносин, працював дипломатом.

Ткаченко Іван Савелійович – художник, працював на фарфоровому заводі у місті Коростень. Дарував свої роботи Мануйлівському літературномеморіальному музею О.М.Горького, школі. На західних кордонах України стоять пам'ятники воїнам -визволителям, збудовані за його проектами.

Шмалько Ніна Леонтіївна (Ніна Данько) – учитель-методист української мови та літератури школи № 8 м. Кременчука. Член міської спілки літераторів «Славутич», поет, редактор, літературний критик. Друкувалася в альманахах «Кременчук літературний» (2005, 2007), «Поетичні барви освітян Полтавщини», «Проникновенность», у місцевій пресі. Автор книг «Думи про неперспективне село», «Зірки кременчуцького небосхилу», «Легендарний Кременчук», «На березі слова». Творчий доробок складається з поезій (філософська лірика, пейзажна, інтимна), поеми «Думи про неперспективне село ( про долю вимираючих сіл), казок (на теми екології, здоров’я та історії рідного краю) для дітей: «Кременчуки проти змія», «Казка про Хому і Гай Здоров’я» , «Казка, добро в якій ще не перемогло». Нагороджена Дипломами І, ІІ і ІІІ ступенів за перемогу в міському  літературному конкурсі «Золота осінь» 2004, 2005 і 2006.

( Додаток 21 ).

ДОДАТКИ