Видатні люди Мануйлівки

Мануйлівко, село полтавсько - пслове,

Ми знову разом і не уві сні.

І лине із душі любові слово,

Поки в мені звучать твої пісні.

Володимир Калашник

Мануйлівка… Мальовниче тихе село. Мальовничий куточок припсільського краю, славний своїм історичним минулим. За переказами, воно засновано запорізьким козаком Мануйлом, який разом із своїми побратимами Юрком та Хорішком шукав місце для поселення після  озпаду Запорізької Січі.

Воно ще здавна славиться видатними людьми, які або народилися, або пов’язали свою долю з Магнуйлівкою.

Це О. М. Горький – великий російський письменник, який проживав у Мануйлівці в 1897 і 1900 роках. Тут він написав свої твори «Ярмарок у Говтві», «Троє», «Тьху» та почав писати роман «Хома Г0рдєєв»

Разом із Горьким до Мануйлівки приїжджали Л.О.Сулержицький – відомий театрознавець, драматург і актор І.К.Карпенко-Карий, які з теплом відгукуються про Мануйлівку та її жителів.

На гостину до Горького приїздив С.Г.Скиталець (С.Г.Петров) – талановитий письменник, автор творів «Композитор», «Несчастье», «Сквозь строй» та ін.. У Мануйлівці він написав твір «Октава».

О.Т.Гончар – видатний український письменник у 1937 році працював учителем Мануйлівської школи.

Корецька Віра Дмитрівна – вчителька української мови та літератури місцевої школи, померла в 1994році, говорила, що Олесь Терентійович працював у Мануйлівській школі недовго, протягом трьох місяців. Зарекомендував себе серйозним, прагнучим до нового в сфері педагогіки. У чому це нове? Насамперед, у тому, що він хотів учителювати по- справжньому: читав історію за Яворницьким. Це у 1937 році! Директора школи таке викладання історії не влаштовувало, і він попросив юного вчителя залишити школу. Вночі пішов Олесь із села.

Усе життя Олесь Гончар прагнув до правди, тому завжди боровся із всілякого роду бюрократизмом і підтримував тих, хто творив і жив для людей. Костянтин Бобрищев – журналіст і фотограф з Кобеляк, згадує про зустрічі і спілкування з Олесем Терентійовичем: «Ішов 1976 рік. У мене виникла безглузда, за тогочасними міркуваннями, ідея створити в Кобеляках музей літератури і мистецтва. Нині сам дивуюся тодішній своїй сміливості і настирливості. Адже в ті часи перш ніж щось робити, потрібно було узгодити це із секретарем райкому партії і лише після цього починати (або назавжди забути!) діяти. Я ж учинив усе навпаки. Поїхав до Києва і… зателефонував самому Олесю Терентійовичу Гончару. Зараз не можу пригадати все те, що тоді йому казав, але завжди пам’ятатиму, що почув у відповідь: «Справа надзвичайно цікава і потрібна! Дай Боже, щоб вдалося її завершити. Де ви зараз? У Києві? Їдьте мерщій сюди – я хочу обійняти Вас!

…Вийшов я з його квартири майже через три години з величезною валізою в руках. У ній було добрих півсотні книг, різних газетних  публікацій та фотознімків для майбутнього музею. А ще я ніс напутнє слово письменника: «Справа, яку Ви затіяли, надзвичайно важлива не лише сьогоднішньому, а й прийдешньому поколінню. В Україні такого музею ще не було. Звідси – Вам буде нелегко боротися із всілякого роду бюрократичними перешкодами. Але я впевнений – Ви їх переможете. Якщо потрібна буде моя підтримка – телефонуйте хоч і серед ночі. Обов'язково допоможу!»

Козельщинцький Різдво – Богородицький собор, який почали відбудовувати в 1987 році, нерозривно пов’язаний з ім’ям Олеся  ерентійовича Гончара. Того самого собору, в келіях якого починав він працювати разом з Олесем Юренком та Василем Береговим - кореспондентами районної газети «Розгорнутим фронтом». Додому було далеко, і тому, щоб не витрачати часу, часто ночували тут же, підкладаючи замість подушок «Известия» і вкриваючись підшивками «Правди». Вікна цієї кімнати виходили до Козельщинського собору.

Старожили пригадують, як любив цю споруду майбутній письменник. Його, мов магнітом тягло аж до самісінького купола, звідкіль відкривались оку неповторні краєвиди.

Собор увійшов у його душу невід’ємною частиною рідного краю, в якому виріс, і людей, котрих шанував. Тож і не дивно, що одному із  кращих своїх творів Олесь Терентійович і дав таку красномовну назву – «Собор»

А ще – сон: пливе річкою, важко пливти, ось-ось потоне. Бачить: жінка в білому на човні. Благає порятунку. Жінка обіцяє допомогти, але щоб він помолився в соборі. Доплив.

Ми знаємо, як дорого коштувало автору кожне правдиве слово цього роману, скільки брудних пасквілів було вилито на нього за те, що посмів уголос заговорити про болячки суспільства, назвати речі своїми іменами. Через усі засоби масової інформації на письменника накинулися бюрократи різних рангів (аж до дуже високих), називаючи твір ідейно ворожим і шкідливим.

Що тільки пережив в умовах посиленого цькування автор прославлених «Прапороносців», що так пристрасно завжди закликав любити серцем і розумом свій народ, його історію, берегти національні скарби – рідну мову, національні звичаї, культурне надбання краю. А ще – берегти навколишнє середовище, цілісність людської душі. 

Гончар намагався вивести свій народ на шлях вирішення проблеми взаємної підзвітності керівників і керованих, розвінчував кар’єризм як одне з найнебезпечніших для суспільства явищ. І у цих глобальних питаннях дехто зумів розглядіти неабияку крамолу…

Багато що пережив Олесь Гончар. Дитинство без батька і мами. Мама Тетяна з 1892 року народження помирає у двадцятивосьмилітньому віці, бо підірвалась на будівництві. Тільки й запам’ятав малий Сашко, що у дворі «дяді піють». Батько Терентій невдовзі створив нову сім’ю і не бажав виховувати сина. Тому з прізвищем діда «Гончар» іде семирічний Сашко до Сухівської школи. Прийшлось навчатися і в Хорішках, з легкої руки учителя української мови та літератури цієї школи одержує ім’я «Олесь», яке проніс через усе життя. У Бреусівці закінчує 7 класів, працює кореспондентом Козельщинської газети. Навчається у Харківському технікумі журналістики, був дуже задоволений і хотів, щоб усі сільські діти мали таку можливість навчатися. Почав навчатися у Харківському інституті. Війна. Йде добровольцем на фронт. За халявою – зошит, за вухом – олівець. Восени 1945 року складає іспити у Дніпропетровському університеті і стає його студентом.

Зустріч зі своєю Долею – Валентиною Данилівною. Написання «Прапороносців», «Людини і зброї», «Циклону», «Таврії», «Перекопу», «Тронки», «Бригантини»… У них живуть по – справжньому його герої, які заставляють задуматися над своїм життям, мріями, вчинками…

Хай Олесь Терентійович доторкнувся маленькою гранню свого життяподвигу до Мануйлівки, але велика гордість переповнює усіх від цього доторку.

Також наше село гордиться й ім’ям Остапа Вишні, що проживав у Мануйлівці влітку 1924 і 1925 років. Ним були написані твори про життя мануйлівців. Часто про Остапа Вишню згадують незвичайні випадки, які відбувалися з ним на відпочинку. Один з них:

«Якось поїхав Остап Вишня з другом у Мануйлівку відпочити. Варвара Олексіївна заправила великий бутель вишнівки й поставила на вікні вигріватися. Надворі смеркло, вона сиділа і вишивала, а Остап Вишня щось писав. У цей час у відчинене вікно з темряви простяглась чиясь дебела рука, взяла бутель за шийку і зникла… Варвара Олексіївна побачила і аж заплакала, а Остап Вишня з реготу ледве проголосив: «У Вишні з-під носа потягли вишнівку». У 1925 році Остап Вишня написав усмішку «Ярмарок».

Частим гостем нашого села був український письменник Григір Тютюнник. Його дружина Людмила Василівна – донька учительки нашої школи Корецької Віри Дмитрівни. Григір Тютюнник часто приїздив у село, дуже любив мануйлівську природу, яка була натхненням у його  творчій праці. Він навіть говорив, що Мануйлівка та її природа надихають його більше, ніж рідна йому Шилівка. Серед багатьох його творів є збірка для дітей «Ласочка» (1970), де використано розповіді під час спільної риболовлі із Гирманом Миколою Тарасовичем – місцевим  учителем. 

Дуже гордиться Мануйлівка цими відомими гостями, та ще більше гордиться видатними людьми, які були її уродженцями. А це були люди, яких знають у селі, районі, області, а також люди, яких знають в Україні та за її межами. 

Це Попов Федір Всеволодович ( 1898 року народження). У роки громадянської війни він був головою Військово- революційного комітету 12- го армійського корпусу. Професор, автор багатьох книг. 

Калішенко Анатолій Петрович – видатний полководець, підполковник, льотчик бойових вертольотів, який закінчив Кременчуцьке  військове вертолітне училище.

Бєляєв Василь Максимович – майор авіації.

Рак Володимир Іванович – підполковник.

Бородин Володимир служив на Бойконурі.

Та не лише видатними полководцями славиться Мануйлівка, має вона також і видатних письменників, поетів, педагогів. Серед них  Калашник Володимир Семенович – мовознавець, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.

У Харківському національному університетів ім. В.Н.Каразіна також працював Личко Борис Трифонович, професор, доктор історичних наук. Його побратим Налісний Андрій Миколайович працював у Криворізькому педінституті. Дяченко Надія Михайлівна - кандидат технічних наук, декан ФПОПН, Дяченко Олександр Григорович працює в Бєлгороді, кандидат історичних наук, професор.

Серед видатних мануйлівців були і хірурги, і дипломати, і художники…

Хлистун Борис Іванович – хірург, кандидат медичних наук. Працює в П'ятихатках Дніпропетровської області.

Нумерський Алім Васильович закінчив Московський інститут міжнародних відносин, працював дипломатом.

Ткаченко Іван Савелійович – художник, працював на фарфоровому заводі у місті Коростень. Дарував свої роботи Мануйлівському музею О.М.Горького, школі. На західних кордонах України стоять пам’ятники воїнам –визволителям, здійснені за його проектами.

Частим гостем нашої школи є поетеса з міста Кременчука Шмалько Ніна Леонтіївна (Ніна Данько). Вона народилася у с. В'язівка нашого району, навчалася у нашій школі.

Ми гордимось і пишаємось цими людьми, які знатні не лише в Україні, а й за її межами. Можливо, хтось не вважатиме їх видатними, та для жителів села вони будуть саме такими, бо вони є нашими земляками.