Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю "міста Ярослава" в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам'яні споруди витримані в строго візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруська архітектура набуває і достатньо виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини ХІ ст., як Софійський собор (1037 р.). Взагалі, як зазначив М. Грушевський: "Ярослав любив будувати. Скоро лише опанував Київ, забрав ся до будови нової церкви св. Софії, на місце тієї, що згоріла попереднього року."
Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об'єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства, яке виділено Володимиром Святим в уділ роду Ізяслава. 1036 року, за літописом, Ярослав Мудрий розгромив біля Києва печенігів і нібито, за літописом, на місці перемоги над ними почав будувати у 1037 році Софійський собор. Хоча останні дослідження Софії Київської спростували це твердження літопису. За аналізом графіті, а також за іноземними писемними пам'ятками, насамперед німецькими (Хроніка Тітмара Мерзебурзького), Собор святої Софії був закладений раніше.
У «Повісті минулих літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком; в Новгородському літописі подія позначена 1017 та 1037 роками.
Засновником собору літописні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). Інші джерела дають можливість пов'язувати заснування собору з іменем Володимира Великого. Сучасник будівництва собору митрополит Іларіон Київський у своєму «Слові про Закон і Благодать», згадуючи Софійський собор, говорить, що в його створенні Ярослав завершив справу свого батька Володимира; німецький єпископ Тітмар Мерзебурзький (†1018) згадує під 1018 роком функціонуючий Софійський монастир у Києві .
Останніми роками набула популярності гіпотеза про заснування Софії Київської князем Володимиром. Доктор історичних наук Надія Нікітенко, підтримана кандидатом історичних наук В'ячеславом Корнієнком, висунула гіпотезу: храм закладено 4 листопада 1011, освячено 11 травня 1018, спорудження розпочав Володимир Великий, завершив Ярослав Мудрий. Ця концепція побудована на підставі нової інтерпретації світських фресок та знайдених на фресках собору графіті, датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 роками; на підставі свідчень Іларіона та Тітмара.
Ця гіпотеза дискутується; її знайшли достатньо переконливою для святкування у 2011 р. 1000-річчя заснування Софійського собору; ювілей відзначили на міжнародному і загальнодержавному рівнях за рішенням ЮНЕСКО і за Указом Президента України.
Храм присвячено Софії — Премудрості Божій — одній з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Пізніше, коли поширилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Це пояснює його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура; інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.
За багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти, перебудови.
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має 5 нав, завершених на сході апсидами. Увінчаний 13 верхами з банями, покритими свинцевими листами, що утворюють ступінчастий пірамідальний силует, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважали, що галереї прибудовані до собору пізніше; дослідження останнього часу довели, що вони пов'язані єдиним задумом, виникли водночас. Хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.
Стіни викладені з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, ряди яких розділені рядами пласкої цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.
«Золоті́ воро́та» — головна брама стародавнього Києва, пам'ятка оборонної архітектури Київської Русі, одна із найдавніших датованих споруд Східної Європи, символ Києва. Свою назву одержали за аналогією із Золотими воротами в Константинополі (Царгороді).
Історик Микола Закревський назвав Золоті ворота: «дорогоцінним залишком давньої величі й слави Києва».
Найбільш вірогідна дата спорудження воріт 1017 —1024 рр., бо на 1037 рік уже є записи про спорудження багатьох будівель «міста Ярослава»: Золоті ворота, Софійський собор, церква Святої Ірини та інші. За один рік стільки будівництв не могло б бути виконаним, адже Київ був заселеним не дуже густо (30 000 людей). Можливо, що в літописі згадується будівництво за останні майже 30 років перед 1037 роком, тоді Золоті ворота могли з'явитися і за Володимира Великого.
Захист «міста Ярослава» полягав і у використанні наявних природних перешкод — схили гір, яри, болота. Золоті ворота були споруджені у місці, де незначний перепад висот потребував додаткових укріплень — неподалік було поле, що робило цю територію більш вразливою для ворогів. Цей в'їзд до міста був парадним, а отже й найбільш важливим — через ці ворота прибували до міста посли інших держав. Тому тут були подвійні оборонні рови. Це була бойова башта із проїздом, із надбрамною церквою
Золоті ворота не згадуються у писемних джерелах у період після грудня 1240 року (монгольська навала) до XVI століття. Джерела XVI–XVII століть уже свідчать, що ворота перебувають у напівзруйнованому стані.
Про це свідчать і малюнки голландського художника Абрагама ван Вестерфельда (1651). Золоті ворота за його часів ще мали арки, у проїзду було склепіння й збереглися рештки надбрамної церкви. Відомо, що у 1648 році саме біля Золотих воріт вітали Богдана Хмельницького після перемоги над польським військом. Зважаючи на потребу захисту Києва від ворогів — спершу поляків, потім турків — у середині XVII ст. почалася реконструкція фортифікаційних споруд міста. Вали ввійшли до основи Старокиївської фортеці — дерев'яні оборонні споруди розібрали, земляні вали досипали і встановили гармати на верхніх майданчиках. Перед Золотими воротами було збудовано земляні бастіони й у них розмістили гарнізонну варту. Таким чином Золоті ворота служили для захисту міста у складі фортеці до середини XVIII століття, коли їх було визнано як небезпечні й засипано землею, щоб уберегти від руйнування.
З 20-х років XIX століття розпочалося археологічне дослідження Києва. Розкопку Золотих воріт було проведено у числі перших, і здійснено це було «складчиною з любителів священних старожитностей» (за підпискою). Оскільки 1832 року царем Миколою I руїни пам'ятки було визнано як «варті збереження», на їхні розкопки почали виділяти державні кошти із 1833 року. Дозвіл на археологічні розкопки надав київський генерал-губернатор Василь Левашов, а ініціатором виступив Кіндрат Лохвицький, археолог-аматор і чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторові.
Стан воріт значно погіршився за час перебування під землею. Було розкрито дві паралельні стіни, довжина яких становила 25 метрів (східний пілон) і 13 метрів (західний), а висота була близько 8 метрів. Сім пар пілястр було нараховано на внутрішніх поверхнях стін проїзду, а простір між пілястрами було прикрашено невеликими двоступінчастими нішами. Мурування воріт є схожим до Софійського собору — було використано змішану техніку («opus mixtum»), коли чергуються різні за розміром природні камені з рядами цегли (плінфи).
25 червня 1834 року (на день народження імператора) відбулося урочисте відкриття Золотих воріт — вони були освячені і «вілюміновані».
Для збереження пам'ятки були потрібні заходи. Протягом 1835–1836 рр. верхню частину стін було залито вапняним розчином, а на руїни поклали дерен. 1837 року інженер Ф. Мєхович звів контрфорси біля східної стіни і з'єднав стіни залізними в'язями із кільцями.
Згодом провадилися роботи з укріплення руїн: на окремих ділянках зроблено ремонт стародавньої кладки, зведено контрфорси, влаштовано металеві зв'язки, територію навколо залишків пам'ятки оточено чавунною огорожею. У такому вигляді Золоті ворота дійшли до нашого часу. Однак від атмосферних опадів пам'ятка руйнувалася й далі, що надзвичайно непокоїло вчених. У 1970-ті роки було прийнято рішення звести над залишками павільйон, який не тільки захищав би їх, а й відтворював первісний вигляд споруди.
П'я́тницька це́рква в Чернігові (правильніше: Хра́м Св. вмч. Параске́ви П'я́тниці на́ Торгу́) — православний храм (УПЦ КП: Чернігівська єпархія), розташований у Чернігові. Побудований в кінці XII — на початку XIII ст. на чернігівському посаді біля Торгу на кошти купців; чотиристовпна, тринавна, триапсидна, однобанна, в основі плану — чотиристовпний хрестово-купольний храм, майже квадрат у перерізі.
Названа на честь Святої Параскеви П'ятниці, котра була покровителькою торгівлі та купців. Є припущення, що церква була збудована на кошти князя Ігоря - героя "Слова о полку Ігоревім", за іншою версією - церкву збудували коштом багатих купців.
Перша згадка про реставрацію храму датується 1670 роком, коли на кошти чернігівського полковника В. Дуніна-Борковського була зроблена нова покрівля. У 1676 і 1690-х pp. ним же була проведена повна реставрація і перебудова церкви у стилі українського бароко. Імовірно роботи велись під керівництвом архітектора Івана Зарудного. Після реставрації церква набуває вигляду семибанного храму з бароковими фронтонами (на східному окреслювався герб гетьмана Івана Мазепи). У ХVІІ ст. церква була центром П`ятницького жіночого монастиря, що розташовувався біля Міського торгу на П'ятницькому полі. Споруди монастиря складали зрубні келії, а від торгу його відділяла дерев'яна стіна.
У 1750 році в монастирі сталась пожежа, від якої зазнала шкоди і церква. У 1755 році храм був відновлений, а також до нього були прибудовані барокові прибудови, на яких були зроблені невеликі грушовидні бані.
У 1786 році наказом Катерини ІІ, в ході секуляризації, П'ятницький жіночий монастир було ліквідовано, а всі дерев'яні споруди розібрано (П'ятницький монастир на 1786 рік, за О. Шафонським, складався з П'ятницької церкви, трапезної дерев'яної церкви Іоанна Предтечі, дерев'яної дзвіниці, що розміщувалася над воротами).
У 1818-1820 рр. побудовано двоповерхову дзвіницю (архітектор А. Карташевський; у 1962 р. дзвіницю розібрали). У ній існував храм Святого Прокопія. Після закриття монастиря на його місці хотіли створити народне училище, але ці плани не здійснилися. З 1820-х років на території колишнього П'ятницького монастиря знаходилися торговельні лавки та крамниці.
Доля пам'ятки незвичайна. Висока баня, численні ліпні прикраси, ошатні пропорції храму — усі ці риси, без сумніву, давали підставу віднести споруду до стилю українського бароко XVII—XVIII ст. Незвичайною була лише її центрична ступінчата композиція. Дослідники (Горностаєв, Лашкарьов та інші) припускали, що під барочним оздобленням сховані форми давньоруської будівлі, проте кожен висловлював думку, що споруда була або зруйнована до половини і відбудована у XVII ст., або частина старих матеріалів використовувалась при ремонтах стін та верхів (жоден не здогадувався що давньоруська споруда існувала в своєму первісному вигляді, проте значно спотворена добудовами).
На 1916 рік церква мала землю з погостом у 633 квадратні сажені. На території були два дерев'яні будинки для церковнослужителів, цегляні лавки, що здавалися в оренду. Діяла церковна бібліотека, що нараховувала 200 томів книг. При церкві функціонували два навчальних заклади. Прихід складав 91 двір - 963 душі обох статей і різного соціального стану: з них 195 дворян, 36 осіб духовенства, 542 селян, 43 військових.
25 вересня 1943 року храм зруйновано (у радянський час тиражувалася версія про знищення пам'ятки німецькими військами у 1941 році при авіаударах по Чернігову. Проте, як свідчать фотодокументи, — храм був неушкоджений впродовж усього періоду окупації міста). За матеріалами чернігівських істориків, бомба була скинута на руїни будинку, що стояв через дорогу від церкви. Від ударної хвилі не встояла більшість прибудов, що робились протягом XVII ст.
У грудні 1943 р. до Чернігова приїхав видатний радянський дослідник давньоруського зодчества П. Д. Барановський. На той час від П'ятницької церкви залишилися тільки олтарна частина, два східні стовпи, частина північної стіни та східна частина закомар з рештками підпружних арок і основою барабана купола. у практично неушкодженому стані була також ротонда-дзвіниця 1820 року.
За спогадами доцента кафедри етнології, археології та краєзнавчо-туристичної роботи Інституту історії, етнології та правознавства ім. О.М. Лазаревського А. К. Адруга про співпрацю з Барановським, той розповідав, що восени 1943 року постало питання про знесення руїн храму. Про такі плани згадує також чернігівський краєзнавець і архітектор А. А. Карнабіда[5]. П. Д. Барановський прибув до Чернігова в складі комісії по визначенню шкоди від злочинів окупаційної влади на території СРСР. Одразу ж увага його була прикута до П'ятницької церкви. Офіційна влада, посилаючись на «незначну історичну цінність будівлі» вирішила розібрати церкву і розчистити тим самим місце для майбутньої запроектованої площі Перемоги. Однак виявилося, що споруда належить не до будов XVII ст., як те стверджувалось у джерелах, а до споруд доби Київської Русі. Дослідження пам'ятки, проведене П. Д. Барановським, дало несподівані результати. Церква зовсім не була схожа на всім відомі давньоруські споруди. Усе свідчило про те, що це пам'ятка нового архітектурного стилю, який сформувався на Русі наприкінці XII ст., за часів «Слова о полку Ігоревім».
Було оголошено конкурс на найкращий проект реставраційних робіт з метою відновити храм у первинному вигляді. Окрім П. Д. Барановського у конкурсі також брав участь М. В. Холостенко. Протягом 17 років П. Д. Барановський ретельно реставрував П'ятницьку церкву. Втрачені частини храму відновлювалися за рахунок фрагментів стін, знайдених при розбиранні завалів. Також по периметру ретельно збирали давньоруську плінфу, а за нестачі оригінальної цегли на Чернігівському цегельному заводі було створено окремий цех, де розпочато виготовлення шести різновидів плінфи за оригінальними зразками. Внаслідок цього досліднику вдалося з великою достовірністю відтворити всі форми будови — однієї з найвизначніших пам'яток давньоруської архітектури. Наступні дослідження відкрили багато інших споруд цього архітектурного стилю. У 1962 році реставраційні роботи завершилися. На жаль, в цей же рік знесли дзвіницю, що стояла на заваді побудови міського театру.
З 1972 по 1989 рік у церкві діяла експозиція «П'ятницька церква — пам'ятка давньоруської архітектури і мистецтва ХІІ століття». З 1991 року П'ятницька церква — діючий храм Української Православної Церкви Київського Патріархату.
На початку 2000-х років було зроблене цікаве відкриття: радянські реставратори потинькували вимощений цеглою в стіні хрест, датований кінцем ХІІ — поч. ХІІІ ст.. Нині хрест розчищено.
Церква Покрову Пресвятої Богородиці — мурована сакральна споруда оборонного типу, збудована на честь свята Покрови. Розташована у селі Сутківцях Ярмолинецького району Хмельницької області; репрезентує одночасно фортецю і храм. Покровська церква — унікальний взірець оборонного будівництва Поділля, нині є діючим храмом і музеєм, який відвідують численні українські й зарубіжні туристи. Вона є одним з найдавніших в Україні оборонних храмів і єдиним середньовічним оборонним храмом тетраконхового типу.
Первинно Покровська церква-фортеця у Сутківцях була споруджена як оборонна споруда — село стояло на Кучманському шляху, звичному маршрутові набігів татар на Поділля.
У 1476 році фортецю перебудовано під церкву з улаштуванням у першому ярусі цегляного склепіння на нервюрах і готичних щипців над другим ярусом центрального простору. У 16 столітті стіни першого ярусу було розписано фресковим живописом; його фрагменти збереглися й донині.
У 2-й половині XVIII століття над притвором було поставлено двоярусну дерев'яну дзвіницю з бароковою главкою. Ймовірно, тоді ж західний фасад споруди переробили на парадний і облаштували там вхід до храму.
У 1894 та пізніше у 1903 роках споруда піддалася реконструкції з розбиранням щипців; стрункі ґонтові дахи були замінені пологими бляшаними. Внаслідок цієї серії реконструкцій церква втратила давні готичні і барокові форми та набула рис, типових для єпархіальних церков, поширених у Російській імперії.
Під час радянських антирелігійних гонінь храм двічі закривали: з 1939 по 1942 рік та з 1946 по 1989 рік.
В результаті самодіяльного непрофесійного ремонту 1990-х років пам'ятку було оштукатурено ззовні і зсередини цементним розчином, що призвело до перезволоження стін і втрати більшої частини фрескового живопису. У 2006 році фахівцями було зафіксовано гостроаварійний стан споруди.
Кардинальну реставрацію пам'ятки проведено у 2006–2009 роках за проектом відомих українських реставраторів Євгенії Пламеницької (1927–1994) та кандидата архітектурних наук Ольги Пламеницької.
В результаті протиаварійних робіт проведено осушення стін храму, частково знято цементний тиньк, ліквідовано аварійний стан. Пам'ятці повернуто втрачений середньовічний дах, що спирався на центральний стовп за типом середньовічних башт-донжонів. Стовп повністю зберігся в першому ярусі, однак був розібраний в другому під час розбирання щипців (рештки нижньої частини збереглися). Відновлено частково зруйнований бойовий парапет з бійницями-машикулями на другому ярусі, оборонні галереї в інтер'єрі храму. Планується завершення реставрації з повним зняттям цементного тиньку і розкриттям фресок, відновлення інтер'єру храму, проведення благоустрою прилеглої території. Роботи проведено за кошти, виділені Міністерством регіонального розвитку та будівництва у 2007–2009 роках за клопотанням Ярмолинецької районної адміністрації та церковної громади села Сутківці.
Нині (2010-ті роки) у Покровській церкві в Сутківцях проводяться богослужіння.
Настоятель Покровській церкві отец Володимир служить в Сутківцях з 2012 року. Сам родом із Лопатина Радехівського району, що на Львівшині.Якщо храм зачинено, не впадайте у відчай – отец Володимир живе поряд, через дорогу. Він завжди відкриє двері церкви та проведе цікаву екскурсію, як добрий гід.