Київська Русь

Останніми роками набула популярності гіпотеза про заснування Софії Київської князем Володимиром. Доктор історичних наук Надія Нікітенко, підтримана кандидатом історичних наук В'ячеславом Корнієнком, висунула гіпотезу: храм закладено 4 листопада 1011, освячено 11 травня 1018, спорудження розпочав Володимир Великий, завершив Ярослав Мудрий. Ця концепція побудована на підставі нової інтерпретації світських фресок та знайдених на фресках собору графіті, датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 роками; на підставі свідчень Іларіона та Тітмара.

«Золоті́ воро́та» — головна брама стародавнього Києва, пам'ятка оборонної архітектури Київської Русі, одна із найдавніших датованих споруд Східної Європи, символ Києва. Свою назву одержали за аналогією із Золотими воротами в Константинополі (Царгороді).

Історик Микола Закревський назвав Золоті ворота: «дорогоцінним залишком давньої величі й слави Києва».

Найбільш вірогідна дата спорудження воріт 1017 —1024 рр., бо на 1037 рік уже є записи про спорудження багатьох будівель «міста Ярослава»: Золоті ворота, Софійський собор, церква Святої Ірини та інші. За один рік стільки будівництв не могло б бути виконаним, адже Київ був заселеним не дуже густо (30 000 людей). Можливо, що в літописі згадується будівництво за останні майже 30 років перед 1037 роком, тоді Золоті ворота могли з'явитися і за Володимира Великого.

Істоторія пам'ятки

Золоті ворота не згадуються у писемних джерелах у період після грудня 1240 року (монгольська навала) до XVI століття. Джерела XVI–XVII століть уже свідчать, що ворота перебувають у напівзруйнованому стані.

Про це свідчать і малюнки голландського художника Абрагама ван Вестерфельда (1651). Золоті ворота за його часів ще мали арки, у проїзду було склепіння й збереглися рештки надбрамної церкви. Відомо, що у 1648 році саме біля Золотих воріт вітали Богдана Хмельницького після перемоги над польським військом. Зважаючи на потребу захисту Києва від ворогів — спершу поляків, потім турків — у середині XVII ст. почалася реконструкція фортифікаційних споруд міста. Вали ввійшли до основи Старокиївської фортеці — дерев'яні оборонні споруди розібрали, земляні вали досипали і встановили гармати на верхніх майданчиках. Перед Золотими воротами було збудовано земляні бастіони й у них розмістили гарнізонну варту. Таким чином Золоті ворота служили для захисту міста у складі фортеці до середини XVIII століття, коли їх було визнано як небезпечні й засипано землею, щоб уберегти від руйнування.

З 20-х років XIX століття розпочалося археологічне дослідження Києва. Розкопку Золотих воріт було проведено у числі перших, і здійснено це було «складчиною з любителів священних старожитностей» (за підпискою). Оскільки 1832 року царем Миколою I руїни пам'ятки було визнано як «варті збереження», на їхні розкопки почали виділяти державні кошти із 1833 року. Дозвіл на археологічні розкопки надав київський генерал-губернатор Василь Левашов, а ініціатором виступив Кіндрат Лохвицький, археолог-аматор і чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторові.

Для збереження пам'ятки були потрібні заходи. Протягом 1835–1836 рр. верхню частину стін було залито вапняним розчином, а на руїни поклали дерен. 1837 року інженер Ф. Мєхович звів контрфорси біля східної стіни і з'єднав стіни залізними в'язями із кільцями.

Згодом провадилися роботи з укріплення руїн: на окремих ділянках зроблено ремонт стародавньої кладки, зведено контрфорси, влаштовано металеві зв'язки, територію навколо залишків пам'ятки оточено чавунною огорожею. У такому вигляді Золоті ворота дійшли до нашого часу. Однак від атмосферних опадів пам'ятка руйнувалася й далі, що надзвичайно непокоїло вчених. У 1970-ті роки було прийнято рішення звести над залишками павільйон, який не тільки захищав би їх, а й відтворював первісний вигляд споруди.

П'я́тницька це́рква в Чернігові (правильніше: Хра́м Св. вмч. Параске́ви П'я́тниці на́ Торгу́) — православний храм (УПЦ КП: Чернігівська єпархія), розташований у Чернігові. Побудований в кінці XII — на початку XIII ст. на чернігівському посаді біля Торгу на кошти купців; чотиристовпна, тринавна, триапсидна, однобанна, в основі плану — чотиристовпний хрестово-купольний храм, майже квадрат у перерізі.

Названа на честь Святої Параскеви П'ятниці, котра була покровителькою торгівлі та купців. Є припущення, що церква була збудована на кошти князя Ігоря - героя "Слова о полку Ігоревім", за іншою версією - церкву збудували коштом багатих купців.

Перша згадка про реставрацію храму датується 1670 роком, коли на кошти чернігівського полковника В. Дуніна-Борковського була зроблена нова покрівля. У 1676 і 1690-х pp. ним же була проведена повна реставрація і перебудова церкви у стилі українського бароко. Імовірно роботи велись під керівництвом архітектора Івана Зарудного. Після реставрації церква набуває вигляду семибанного храму з бароковими фронтонами (на східному окреслювався герб гетьмана Івана Мазепи). У ХVІІ ст. церква була центром П`ятницького жіночого монастиря, що розташовувався біля Міського торгу на П'ятницькому полі. Споруди монастиря складали зрубні келії, а від торгу його відділяла дерев'яна стіна.

У 1750 році в монастирі сталась пожежа, від якої зазнала шкоди і церква. У 1755 році храм був відновлений, а також до нього були прибудовані барокові прибудови, на яких були зроблені невеликі грушовидні бані.

У 1786 році наказом Катерини ІІ, в ході секуляризації, П'ятницький жіночий монастир було ліквідовано, а всі дерев'яні споруди розібрано (П'ятницький монастир на 1786 рік, за О. Шафонським, складався з П'ятницької церкви, трапезної дерев'яної церкви Іоанна Предтечі, дерев'яної дзвіниці, що розміщувалася над воротами).

У 1818-1820 рр. побудовано двоповерхову дзвіницю (архітектор А. Карташевський; у 1962 р. дзвіницю розібрали). У ній існував храм Святого Прокопія. Після закриття монастиря на його місці хотіли створити народне училище, але ці плани не здійснилися. З 1820-х років на території колишнього П'ятницького монастиря знаходилися торговельні лавки та крамниці.

Доля пам'ятки незвичайна. Висока баня, численні ліпні прикраси, ошатні пропорції храму — усі ці риси, без сумніву, давали підставу віднести споруду до стилю українського бароко XVII—XVIII ст. Незвичайною була лише її центрична ступінчата композиція. Дослідники (Горностаєв, Лашкарьов та інші) припускали, що під барочним оздобленням сховані форми давньоруської будівлі, проте кожен висловлював думку, що споруда була або зруйнована до половини і відбудована у XVII ст., або частина старих матеріалів використовувалась при ремонтах стін та верхів (жоден не здогадувався що давньоруська споруда існувала в своєму первісному вигляді, проте значно спотворена добудовами).

На 1916 рік церква мала землю з погостом у 633 квадратні сажені. На території були два дерев'яні будинки для церковнослужителів, цегляні лавки, що здавалися в оренду. Діяла церковна бібліотека, що нараховувала 200 томів книг. При церкві функціонували два навчальних заклади. Прихід складав 91 двір - 963 душі обох статей і різного соціального стану: з них 195 дворян, 36 осіб духовенства, 542 селян, 43 військових.

За спогадами доцента кафедри етнології, археології та краєзнавчо-туристичної роботи Інституту історії, етнології та правознавства ім. О.М. Лазаревського А. К. Адруга про співпрацю з Барановським, той розповідав, що восени 1943 року постало питання про знесення руїн храму. Про такі плани згадує також чернігівський краєзнавець і архітектор А. А. Карнабіда[5]. П. Д. Барановський прибув до Чернігова в складі комісії по визначенню шкоди від злочинів окупаційної влади на території СРСР. Одразу ж увага його була прикута до П'ятницької церкви. Офіційна влада, посилаючись на «незначну історичну цінність будівлі» вирішила розібрати церкву і розчистити тим самим місце для майбутньої запроектованої площі Перемоги. Однак виявилося, що споруда належить не до будов XVII ст., як те стверджувалось у джерелах, а до споруд доби Київської Русі. Дослідження пам'ятки, проведене П. Д. Барановським, дало несподівані результати. Церква зовсім не була схожа на всім відомі давньоруські споруди. Усе свідчило про те, що це пам'ятка нового архітектурного стилю, який сформувався на Русі наприкінці XII ст., за часів «Слова о полку Ігоревім».

Було оголошено конкурс на найкращий проект реставраційних робіт з метою відновити храм у первинному вигляді. Окрім П. Д. Барановського у конкурсі також брав участь М. В. Холостенко. Протягом 17 років П. Д. Барановський ретельно реставрував П'ятницьку церкву. Втрачені частини храму відновлювалися за рахунок фрагментів стін, знайдених при розбиранні завалів. Також по периметру ретельно збирали давньоруську плінфу, а за нестачі оригінальної цегли на Чернігівському цегельному заводі було створено окремий цех, де розпочато виготовлення шести різновидів плінфи за оригінальними зразками. Внаслідок цього досліднику вдалося з великою достовірністю відтворити всі форми будови — однієї з найвизначніших пам'яток давньоруської архітектури. Наступні дослідження відкрили багато інших споруд цього архітектурного стилю. У 1962 році реставраційні роботи завершилися. На жаль, в цей же рік знесли дзвіницю, що стояла на заваді побудови міського театру.

З 1972 по 1989 рік у церкві діяла експозиція «П'ятницька церква — пам'ятка давньоруської архітектури і мистецтва ХІІ століття». З 1991 року П'ятницька церква — діючий храм Української Православної Церкви Київського Патріархату.

На початку 2000-х років було зроблене цікаве відкриття: радянські реставратори потинькували вимощений цеглою в стіні хрест, датований кінцем ХІІ — поч. ХІІІ ст.. Нині хрест розчищено.

Церква Покрову Пресвятої Богородиці — мурована сакральна споруда оборонного типу, збудована на честь свята Покрови. Розташована у селі Сутківцях Ярмолинецького району Хмельницької області; репрезентує одночасно фортецю і храм. Покровська церква — унікальний взірець оборонного будівництва Поділля, нині є діючим храмом і музеєм, який відвідують численні українські й зарубіжні туристи. Вона є одним з найдавніших в Україні оборонних храмів і єдиним середньовічним оборонним храмом тетраконхового типу.

Первинно Покровська церква-фортеця у Сутківцях була споруджена як оборонна споруда — село стояло на Кучманському шляху, звичному маршрутові набігів татар на Поділля.

У 1476 році фортецю перебудовано під церкву з улаштуванням у першому ярусі цегляного склепіння на нервюрах і готичних щипців над другим ярусом центрального простору. У 16 столітті стіни першого ярусу було розписано фресковим живописом; його фрагменти збереглися й донині.

У 2-й половині XVIII століття над притвором було поставлено двоярусну дерев'яну дзвіницю з бароковою главкою. Ймовірно, тоді ж західний фасад споруди переробили на парадний і облаштували там вхід до храму.

У 1894 та пізніше у 1903 роках споруда піддалася реконструкції з розбиранням щипців; стрункі ґонтові дахи були замінені пологими бляшаними. Внаслідок цієї серії реконструкцій церква втратила давні готичні і барокові форми та набула рис, типових для єпархіальних церков, поширених у Російській імперії.

Під час радянських антирелігійних гонінь храм двічі закривали: з 1939 по 1942 рік та з 1946 по 1989 рік.

В результаті самодіяльного непрофесійного ремонту 1990-х років пам'ятку було оштукатурено ззовні і зсередини цементним розчином, що призвело до перезволоження стін і втрати більшої частини фрескового живопису. У 2006 році фахівцями було зафіксовано гостроаварійний стан споруди.

Нині (2010-ті роки) у Покровській церкві в Сутківцях проводяться богослужіння.

Настоятель Покровській церкві отец Володимир служить в Сутківцях з 2012 року. Сам родом із Лопатина Радехівського району, що на Львівшині.Якщо храм зачинено, не впадайте у відчай – отец Володимир живе поряд, через дорогу. Він завжди відкриє двері церкви та проведе цікаву екскурсію, як добрий гід.