Футбол асоціації, більш відомий як футбол (від англ. football, association football) або сокер (англ. soccer), копанка (вживане в Галичині до приходу совітів і в західній еміґрації) — це командний вид спорту, який грається між двома командами по одинадцять гравців зі сферичним м'ячем. Близько 250 мільйонів чоловіків і жінок із більш ніж 200 країн грають у футбол, що робить його найпопулярнішим в світі видом спорту. Футбол є олімпійським видом спорту.
У футбол грають на прямокутному полі з воротами на кожному кінці. Мета гри полягає в тому, щоб забити м'яч в ворота протилежної команди. Гравцям не дозволяється торкатися м'яча руками, поки він знаходиться в грі, якщо вони не є воротарями (і тільки тоді, коли він перебуває в їхньому штрафному майданчику), або при вкиданні м'яча. Інші гравці в основному використовують свої ноги, щоб нанести удар або передати м'яч, але можуть також використовувати голову і тулуб. Команда, яка забиває більше голів до кінця матчу — виграє його. Якщо ні одна команда не забила м'яч, або рахунок однаковий то оголошується нічия, або гра переходить в додатковий час, або пенальті, в залежності від формату змагань.
Закони гри спочатку були кодифіковані футбольною асоціацією Англії в 1863, а вже потім розповсюдились і удосконалились по всій планеті. На всесвітньому рівні футболом керує Міжнародною федерацією футболу асоціації (FIFA; фр. Fédération Internationale de Football Association), яка організовує Кубок світу для чоловіків і жінок щочотири роки.
Збі́рна Украї́ни з футбо́лу — національна збірна команда України з футболу, якою керує Українська асоціація футболу.
Найвище досягнення в офіційних міжнародних змаганнях — вихід до чвертьфіналу чемпіонату світу 2006.
Станом на 25 липня 2019 посідає 25-e місце у рейтингу футбольних збірних світу[1].
Футбол з'явився в Україні наприкінці XIX століття. Згодом окремі уродженці України виступали у складі збірної Російської імперії (одесит Григорій Богемський), Польщі (Ян Васевич, Мечислав Бач, Мечислав Вишневський, Спіридіон Альбанський; всього 29 футболістів)[2][3], Румунії (Роберт Садовський, Альфред Айзенбайссер, Станіслав Міцинський, Йосиф Клайн)[4], Чехо-Словаччини та Угорщини (в обох випадках Ґеза Калочай)[5][6]. У складі збірної Польщі на Олімпіадах 1924 та 1936 і чемпіонаті світу 1938 було по два уродженці України, а Роберт Садовський брав участь у ЧС-1938 у складі Румунії. Уродженець Одеси Льоня Дворін зіграв за збірну Палестини у 1930-х. Володимир (Волтер) Чижович був гравцем і, згодом, тренером збірної США у 1960—1970-х роках.
У 1930-х роках збірна УСРР провела два товариські матчі проти збірної Туреччини — 12 серпня 1933 у Харкові (3:2) і 20 серпня 1934 у Києві (4:3)[7], а окрім них — ще кілька ігор проти футбольних клубів. Починаючи з 1950-х збірна УРСР брала участь у Спартакіадах народів СРСР (золото 1986, бронза 1956 та 1979, четверте місце 1983). Деякі учасники тих змагань від УРСР пізніше виступали за збірну СРСР та збірну України[8]. Втім, ця збірна ніколи не була членом ФІФА та не могла проводити зустрічей з членами ФІФА: турецька збірна виступала під назвою «Збірна народних домів Туреччини»[9].
Серед футболістів із України в збірній СРСР: Лобановський, Блохін, Бєланов, Дем'яненко, Бессонов, Протасов, Буряк та ін. Особливо значним українське представництво у збірній СРСР було 1988 року, коли команда виграла Олімпіаду і здобула срібло чемпіонату Європи.
Найвідомішим уродженцем України у збірній Польщі був Казімеж Гурський. Як гравець він зіграв за збірну лише один матч, але на посаді тренера привів Польщу до олімпійського золота 1972 року, здобув срібні медалі (третє місце) Чемпіонату світу 1974 року та срібні медалі Олімпіади 1976 року.
Федерація футболу України заснована 13 грудня 1991. Першим її головою було обрано Віктора Баннікова. У наступному, 1992 році, ФФУ стала членом УЄФА та ФІФА. Саме тоді розпочалася підготовка до першого матчу збірної. Спочатку, головним тренером команди планувалось призначити Валерія Лобановського, який на той час був тренером збірної ОАЕ, та його чинний контракт з арабами завадив цьому. Таким чином, першого наставника національної команди довелося обирати з-поміж членів тренерської ради, до якої увійшли: Анатолій Пузач («Динамо»), Євген Кучеревський («Дніпро»), Євген Лемешко («Торпедо»), Юхим Школьников («Буковина») і Віктор Прокопенко («Чорноморець»). Трохи пізніше до них приєднався і донеччанин Валерій Яремченко («Шахтар»). Але в кінці коло претендентів звузилося до прізвищ трьох фахівців: Пузача, Яремченка і Прокопенка, останній з яких і став головним.
Першу гру збірної було домовлено провести з командою Угорщини 22 квітня 1992 року в Києві на Республіканському стадіоні. Проте через фінансові труднощі федерації, гру перенесли ближче до кордону — в Ужгород. Отож, 29 квітня 1992 року на стадіоні Авангард в Ужгороді вперше в історії збірна України зіграла свій поєдинок. На дебютний матч з угорцями були викликані: воротарі — Кутепов («Динамо»), Гришко («Чорноморець»), захисники — Лужний, Мороз («Динамо»), Никифоров, Третяк («Чорноморець»), Драгунов («Шахтар»), Беженар («Дніпро»), півзахисники — Анненков, Ковалець, Заєць («Динамо»), Шелепницький, Сак, Цимбалар («Чорноморець»), Погодін («Шахтар»), Дудник («Металург» З), нападники — Саленко («Динамо»), Гецко, Гусєв («Чорноморець»), Щербаков («Шахтар»).
Підготовка до поєдинку практично не проводилася. Лише 27 квітня всі «першовідкривачі» зібралися в Києві, щоб наступного дня літаком відправитися в Ужгород. Тим часом суперник, хоч і не пробився до фінальної частини європейської першості 1992 року, все ж таки тримав в голові відбірковий цикл наступного чемпіонату світу, двері на який для українців через, наразі, тимчасовий статус були зачинені, а тому готувалися[хто?] до зустрічі в Ужгороді набагато ретельніше.
Можна впевнено сказати, що ця ретельність, а ще більше — зіграність угорської команди, зіграла чи не головну роль в досягненні результату в ужгородському матчі.[джерело?] Як не старалися господарі, як не намагалась завести гравців збірної України емоційна закарпатська публіка, та наші футболісти так і не змогли проявити ані своїх бійцівських, ані своїх найкращих ігрових якостей. Щодо самого матчу, потрібно віддати належне і нашим гравцям, які в першому таймі діяли старанно, не тільки майже ні в чому не поступаючись супернику, але в багатьох компонентах гри взагалі переграваючи його. Ще до перерви підопічні Віктора Прокопенка могли і відкрити рахунок. Це Шелепницький на 15-й хвилині завдав підступного удару по воротах Брокхаузера, однак гостей від неприємностей врятувала штанга. А потім білоруський арбітр Вадим Жук не призначив доволі очевидний пенальті за грубість проти Щербакова в межах штрафного майданчика угорців. Після перерви запал господарів суттєво впав. Ось тоді і проявилася перевага сусідів в досвіді і зіграності. Використавши помилки українських захисників, Шаллої і Кіпріц, спокійно перехилили чашу терезів на свою користь. Коли ж Жук призначив 11-метровий у ворота Кутепова, а все той же Кіпріц його реалізував, здалося, що перший млинець вийде вже надто глевким для українців. На щастя, під кінець зустрічі Іван Гецко чудовим ударом зі штрафного розпечатав ворота угорців, ставши автором першого голу в історії національної збірної України. Під орудою Віктора Прокопенка команда провела ще дві гри — 27 червня на виїзді, проти команди США (0:0) та 26 серпня проти тих же угорців, який знову завершився поразкою 1:2.