Біографія Ернеста Хемінгуея
Embedded Files
Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Оук-Парку, невеличкому містечку поруч з Чикаго — найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник зростав у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси.
Батько — лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями — захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайного життя індіанців. Мати — аматорка музики й живопису, яка навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії, тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладанням музики, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гарної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя.
Ернест в дитинстві
Сім'я Хемінгуей
Оук-Паркська середня школа, де Хемінгуей отримав середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета "Трапеція" і журнал "Скрижаль" дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання). За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання і стрільби, був редактором "Трапеції".
Супутником змужнілості Ернеста, прикладом завзятої і мужньої денної праці був дід, учасник Громадянської війни 1861 - 1865 років. У 1911 році, коли хлопцю виповнилося 12 років, дідусь подарував йому однозарядну рушницю 20-го калібру. Цей подарунок зміцнив дружбу діда і онука. Хлопчик обожнював слухати розповіді дідуся і на все життя зберіг про нього добрі спогади.
Коли Хемінгуею виповнилось 18 років, він вирішив піти добровольцем до війська. Проте йому довгий час відмовляли через поганий зір. Але він все-таки зумів потрапити на Італійський фронт Першої світової війни, записавшись шофером Червоного Хреста. У перший же день перебування в Мілані Ернеста Хемінгуея та інших новобранців прямо з потягу направили розчищати територію підірваного заводу боєприпасів. Через кілька років він описав свої враження від першого зіткнення з війною у своїй книзі "Прощавай, зброє!". Наступного дня молодого Хемінгуея відправили як водія санітарної машини на фронт у загін, який дислокувався в містечку Скіо. Однак майже весь час тут проходив у розвагах: відвідування барів, грі в карти та бейсбол.
Хемінгуеєві набридло таке життя, і він домігся переведення на річку П'яве, де став займатися обслуговуванням армійських крамниць. А незабаром він опинився на передовій, зголосившись підвозити продукти солдатам просто в окопи.
У ніч на 9 липня 1918 року Хемінгуей, рятуючи пораненого італійського снайпера, потрапив під вогонь австрійських кулеметів і мінометів, був тяжко поранений під Фоссальта-ді-П'яве. Незважаючи на свої ушкодження, він залишився допомагати пораненим солдатам. Ось що 18-річний Хемінгуей сказав про цей інцидент:
Ернест Хемінгуей в 1918 році
Хемінгуей після поранення
«Коли ти йдеш на війну хлопчаком, маєш величезну ілюзію безсмертя. Вбивають інших; не тебе… Але потім, коли тебе серйозно ранять уперше, ти втрачаєш цю ілюзію і знаєш, що це може статися і з тобою».
У шпиталі з нього витягли 28 осколків, при цьому на тілі Ернеста було більше двохсот ран. Незабаром його перевезли до Мілана, де прострілений колінний суглоб лікарі замінили алюмінієвим протезом. У військовому шпиталі Ернест закохався у медсестру Агнес фон Куровські, яка не відповіла йому взаємністю. Біограф Джефрі Мейерс у своїй книжці «Хемінгуей: біографія» стверджував, що ця відмова сильно вплинула на нього, і в подальших стосунках він кидав жінок, перш ніж вони кидали його. Цих найяскравіших спогадів юності Хемінгуей ніколи не забував. 21 січня 1919 року Ернест повернувся у США. Про нього писали всі центральні газети як про першого американця, пораненого на італійському фронті. Король Італії нагородив Хемінгуея срібною медаллю "За військову доблесть" і "Військовим хрестом".
Під час Другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію по боротьбі з фашистами. Разом з друзями на яхті "Пілар" патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів увійшли в книгу "Люди на війні" (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті - це роман "Острови в океані" (1970).
1952 рік стає черговою перемогою Хемінгуея: він пише підсумковий твір свого життя — повість-притчу "Старий і море". Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у Всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування видатного письменника: він був нагороджений Пулітцерівською літературною премією (1953) і Нобелівською премією (1954).
Хемінгуей багато мандрує (Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі — країні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни.
Останнім завершеним твором великого Хемінгуея стала книга спогадів "Свято, яке завжди з тобою" (1960, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х років.
Наприкінці життя Хемінгуей багато хворіє, кілька разів він робить невдалі спроби покінчити життя самогубством, навіть перебуває деякий час у лікарні. 1 липня 1961 року він повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а вранці 2 липня 1961 року бере зі свого численного арсеналу улюблений карабін і робить постріл у вічність.
Page updated
Google Sites
Report abuse