Гендер. Що потрібно знати?

Гендер — більше, ніж просто стать!

В першу мить людського існування акушерка в пологовому будинку повідомляє: «У вас хлопчик!» або ж «У вас дівчинка!». З цього моменту ми живемо у світі, насиченому умовностями та обмеженнями, що пов’язані з нашою статтю.

Дівчаток одягають у рожеве, хлопчиків — у блакитне. Дівчаткам купують ляльок та іграшковий посуд, а хлопчикам — конструктори та машинки. Хлопчикам заборонено плакати, але дозволено часом хуліганити. Дівчатка мають бути гарни ми, слухняними та не лазити по деревах. Хлопчики — сильними, хоробрими та здібними до точних наук. І так далі. Кожна та кожен із нас у дитинстві чули сакраментальне: «Ти ж хлопчик!» або «Ти ж дівчинка!». Це означало: ми вкотре порушили суспільні очікування.

Сукупність очікувань суспільства щодо людей певної статі, — від зовнішнього вигляду до рис характеру, — називається гендерною роллю.

Засвоюючи його в процесі виховання як опис того, ким вони є та мають бути, люди виробляють певну гендерну ідентичність, яка зазвичай закріплюється приблизно у п’ятирічному віці. Коригуємо свої уявлення про норми гендерної поведінки ми впродовж усього життя.

Про суспільні очікування щодо нашої гендерної поведінки ми дізнаємося в першу чергу від найближчого оточення. Нас хвалять за ті риси поведінки й характеру, які в цей момент вважаються в нашому суспільстві відповідними певній статі. Коли ж ми порушуємо неписані кодекси, можемо зазнати соціальних покарань (санкцій): від несхвальних поглядів та висміювання (неформальні санкції) до тюремного ув’язнення (формальна санкція). Також важливим джерелом інформації про гендерні норми є медіа.

Ми не можемо уникнути впливу соціальних норм, проте з розвитком суспільства вони змінюються. Наприклад, у Європі тривалий час вважалося, що жінкам не потрібна освіта. Коли у другій половині ХІХ століття починають відкриватися жіночі курси, молодим дівчатам доводиться долати значний спротив батьків, щоби до них потрапити. Тепер же рівний доступ чоловіків та жінок до освіти є загальноприйнятим у європейських країнах.

Окрім того поступово змінюється саме ставлення європейських суспільств до гендерних норм. По-перше, зростає усвідомлення, що гендерна роль є соціальним конструктом і не обов’язково має збігатися з біологічною статтю. А в 2015 році Європейський парламент звернувся до Всесвітньої організації охорони здоров’я із проханням вилучити трансгендерність зі списку захворювань. Деякі європейські країни (скажімо, Франція й Данія) вже зробили це на рівні місцевого законодавства.

По-друге, межі гендерних ролей стають усе розмитішими. Із жорсткого набору приписів, відхід від яких суворо карається суспільством, фемінність та маскулінність поволі починають сприйматися як палітри засобів для самовираження, з яких кожна людина має право обирати те, що їй до вподоби, в різних поєднаннях.

Гендерна ідентичність активно розвивається саме в підлітковому віці, коли тинейджер/-ка починає приміряти на себе гендерні ролі (чоловіка або жінки), що їх транслює суспільство. Рівень маскулінности (мужності) і фемінности (жіночності) може збільшуватися. Більшості людей у підлітковому віці притаманно наслідування «традиційних» стереотипів і установок, тому коли хтось з однолітків демонструє нетипову гендерну поведінку, він/вона стає об’єктом знущань і насмішок. Ти міг/могла помічати це, коли над хлопцями сміються через одяг «жіночих» кольорів, пірсинг або догляд за собою (наприклад, коли хлопці висмикують брови, щоб надати їм гарної форми, або роблять косметичні маски для обличчя). З дівчат теж глузують, якщо ті користуються аксесуарами унісекс, тобто тими, які підходять і для чоловіків, і для жінок, або коротко стрижуться.

Упереджене ставлення, навішування ярликів і дискримінація за ознакою статі називаються сексизмом. Це про «Ти взагалі хлопець? Ти ж слабий, як дівчисько!» або «Жінок тільки сукні і макіяж цікавлять, чоловіки ж набагато розумніші!».

Гендерні стереотипи трапляються і в розмежуванні наших інтересів та особистісних рис. Наприклад, уважається, що чоловікам властиво бути сміливими, незалежними, сильними (як у фізичному, так і в психологічному плані), владними і домінантними. Натомість жінки нібито ніжні, залежні, покірні, слабкі й емоційні. Це також про чоловік — «здобувач», а жінка – «Берегиня».

Варто згадати й про гендерну нерівність — нерівномірний (нерівноправний) розподіл коштів, влади та обов’язків між чоловіками й жінками.

Скажімо, у багатьох українських сім’ях практикують такий розподіл обов’язків: батько заробляє гроші, розпоряджається бюджетом і вирішує сімейні питання, мати прибирає, готує, виховує дітей (і, як часто буває, нічого не вирішує).

Така модель поведінки, де жінка — просто «доповнення» чоловіка, — це і є гендерна нерівність. Чомусь уважається, що жінки виконують місію менш важливу, ніж чоловіки (фраза «сидить удома з дітьми» яскраво це демонструє). Проте це не так. На хатні обов’язки і піклування про сім’ю йде дуже багато часу й енергії, але це неоплачувана праця і часто знецінена, тому що сприймається як належне.

Жінки менше, ніж чоловіки, представлені на вищих щаблях влади — в керівництві державою і бізнесом, вони часто отримують меншу плату за ту саму роботу (це явище називається «гендерний розрив»), рідше обирають так звані «чоловічі» спеціальності — інженерію чи програмування.

Така ситуація походить від патріархату — форми суспільного устрою, яка домінувала останні тисячоліття в історії людства. У патріархаті жінки не мали звичних нині прав — права голосувати, здобувати освіту і професійно працювати, володіти майном, виходити з дому без дозволу чоловіка. Більшість громадянських прав жінки отримали лише у ХХ столітті — менше як сто років тому! Навіть сьогодні подекуди в мусульманських країнах права жінок обмежено.

Наслідки такої ситуації — гендерна нерівність, гендерні стереотипи щодо жінок і чоловіків, досі сильні в українському суспільстві.