Біографія

У 1861 році Аполлона Коженьовського заарештували за активну участь у підготовці Польського повстання 1863 року, та вислали спочатку в російське місто Перм, згодом у “підмосковний Сибір” – місто Вологду. Його дружина Евеліна Коженьовська з чотирирічним сином Конрадом поїхала слідом за чоловіком у заслання. У 1865 році, у зв’язку з хворобою дружини, Аполлон Коженьовський домігся переводу до Чернігова, де, за кілька тижнів, 11 квітня 1865 року, мати малого Конрада померла від туберкульозу. Батько з сином переїхали спочатку до Львова, потім до польського Кракова, де 23 травня 1869 року батько Конрада помер, залишивши свого 11-річного сина круглим сиротою.

Саме тоді українська земля, її народ справляють на Джозефа незабутні враження, які він нестиме з собою протягом усього життя. (Українськими ремінісценціями переповнені його біографічна книга «Літопис життя», новели «Князь Роман», «Емі Фостер»).

Опіку над сиротою взяв брат матері Тадеуш Бобровський, який мешкав спочатку у Новофастові, а потім у Казимирівці. Він віддає племінника на навчання – спочатку до Краківської, згодом до Львівської гімназії. Але юнак не закінчив навчання – у 1874 році, після відмови прийняти австро-угорське громадянство, 17-літній Джозеф Конрад, щоб не бути призваним на військову службу до Російської армії, вирушив до французького Марселя. Там, під впливом англійських та французьких пригодницьких романів, Джозеф влаштувався моряком у французький торговий флот.

Після цього Джозеф двічі приїжджав на українську землю, відвідуючи дядька.

«Невдовзі я відкрив, що всі обличчя в домі та селі — суворі з довгими вусами мужі, юнаки з вкритими пушком щоками, біляві дітки, гарні смагляві широкоброві жінки коло хат, — усі вони були такі знайомі мені, ніби я знав їх усіх з дитинства, а дитинство було буквально позавчора...»

Джозеф Конрад прожив життя сповнене пригод. Був задіяний у контрабанді зброї (займався контрабандою зброї для прибічників возведення на іспанський престол дона Карлоса), та політичних змовах, що він пізніше відобразив у своєму романі “The Arrow of Gold”. Пережив невдале кохання, що вкинуло його у глибоку депресію та призвело до невдалої спроби самогубства. Подорож до берегів Венесуели дала матеріал для роману “Ностромо”. Перший помічник капітана з корабля, на якому ходив Джозеф Конрад став прототипом для головного героя цього роману.

У 1878 році Джозеф Конрад поступив на службу на британське судно, що прямувало до Константинополя, оскільки російське підданство не давало йому можливості служити на французьких суднах. Коли судно повернулося до Британії, Джозеф Конрад вперше висадився на Британській землі у порту міста Lowestoft. У 1881 році він отримав сертифікат, що дав право бути капітаном, та британське громадянство, і офіційно змінив своє ім’я на Joseph Conrad. На кораблях британського торгового флоту Конрад проплавав п’ятнадцять років.

У 1889 році Джозеф Конрад замислив відвідати Центральну Африку. Він став капітаном конголезького річкового пароплава, і побачена ним жорстокість та звірства послужили основою для одного з найвідоміших творів “Серце темряви” (Heart of Darkness). Під час подорожі Джозеф Конрад захворів на пропасницю, від якої страждав усе життя.

У вільний від вахти час Джозеф Конрад розпочав писати свій перший роман “Безумство Алмайера” (Almayer’s Folly). Коли була написана дев’ята глава, він показав рукопис одному з пасажирів судна, письменнику Д. Голсуорсі. За порадою останнього у 1894 році, у віці 36 років, Джозеф Конрад залишає море через погане здоров’я і вирішує присвятити себе літературній праці. Його твір “Безумство Алмайера”, дія якого відбувається на східному узбережжі Борнео, публікується у 1895 році. Наступного року виходять An Outcast of the Islands. Ці два твори створили Конраду репутацію романтика та оповідача екзотичних історій. Ці помилкові уявлення переслідували Джозефа Конрада все подальше життя.

Спочатку Конрада сприйняли як письменника пригодницького жанру. Лише згодом побачили: він говорив про незворотність людського існування. Про те, що смерть — неминуча, і ніхто з нас не в змозі її уникнути. Море було для нього вірним супутником у його самотності.

У 1896 році Конрад одружився з 22-річною англійкою Джессі Джордж (Jessie George), з якою мав двох синів – Бориса та Джона.

Ще до Пруста і Джойса Конрад стояв біля витоків психологічної прози. «Біла краплина в сутінках, що згущуються» — центральний образ його художнього світу. В п’ятдесят років письменник мав одинадцять завершених романів. Конрад витрачав три дні на написання фрази, що завершувала твір і відкривала останню таємницю книги. Він докладав неймовірних зусиль, аби оволодіти чужою мовою, і, жартуючи, твердив, що його вибрав дух англійської мови, аби він цей дух припасував до свого могутнього поетичного світу.

Не дивлячись на визнання критиків та інтелектуальної еліти, широка літературна слава та визнання прийшли до Конрада лише після публікації у 1913 році роману “Шанс” (Chanse), хоча цей твір, як не парадоксально, вважається далеко не найкращим твором письменника. Конрад увійшов у літературу як романтик зі своєю “морською” темою. Майже кожній події або персонажу конрадівських книг відповідає реальність. Конрад розповідає про людей, закоханих у власну справу, яким притаманні почуття обов’язку і товариської солідарності. Джозеф Конрад став першим іноземцем, який змусив англійців по-новому поглянути на морську стихію. Моряки з відомих британських суден «Нарцис», «Тремоліно», «Патна» — його нібито невеселі герої, однак саме їх він любить. Його твори справили великий вплив на багатьох письменників, включаючи Ернеста Хемінгуея, Грема Гріна, Вільяма Барроуза, Джозефа Хеллера та інших. Фільм Френсіса Форда Кополли “Апокаліпсис сьогодні” навіяний та значною мірою базується на романі Джозефа Конрада “Серце темряви” (“Heart of Darkness”). Пишучи у часи розквіту Британської Імперії, Конрад, використовуючи власний досвід у Британському торговому флоті, створює романи та короткі оповідання, що відображали приховані аспекти світового панування Британської Імперії, одночасно поринаючи у глибини людської душі.

Коли Джозеф одружився і пішов зі служби, аби писати, він й надалі залишався самотнім. Ще 1909 року Конрад був маловідомим для англійців. Його книги розходились всього тисячними тиражами. Популярність з’явилася лише 1913 року, і прийшла вона з Північної Америки, де одну з найкращих видавничих фірм очолював колишній посол в Лондоні Вальтер Паге. Тиражі книг письменника сягали п’яти тисяч, а слава знайшла його в Лондоні. Лише на останньому році життя (1924) Конрад не відчував нестатків, а його річний доход сягнув 10 тисяч фунтів.

Дружина письменника Джессі бачила у своєму чоловікові велику дитину, яку необхідно оберігати від життя. Вона була для нього найкращою медсестрою під час нападів подагри й малярії, на яку він захворів у Конго. Письменник мало заглиблювався у сімейні справи, все лягало на плечі тендітної Джессі, якій він дав друге ім’я — «Маленька». Добрий знайомий письменника Д.Ретінгер, вивчивши оточення Конрада, зробив висновок: «Ті, хто має у своїм серці вівтар для Конрада, повинні мати капличку для Джессі». На жаль, дружина письменника була малоосвіченою, багато чого не розуміла в поглядах чоловіка і тому не могла позбавити його самотності.

Найкращими приятелями письменника були відомі перекладачі російських творів Едвард і Констянтин Гарнетти, — як це не дивно, адже Конрад не визнавав ні Достоєвського, ні Толстого. З російської літератури міг читати лише Тургенєва.

Хтозна, наскільки відповідає дійсності твердження сучасників Конрада, що він навіть не знав російського алфавіту. Адже Конрад прожив більше десяти років в Україні, яка входила до складу Російської імперії, а його батько, здобувши освіту у Санкт-Петербурзі, добре володів російською мовою.

Як ставився Джозеф Конрад до власної творчості? Своєму другові Вільяму Блеквуду він писав: «Я ніколи не мав ілюзій з приводу власної значущості. Повірте, робота у мене ніколи не викликала захоплення, задоволення. Це було б не краще за сп’яніння. Борючись із невпевненістю у завтрашньому дні, страждаючи від невизначеності, я знаходив у написаному втіху, підтримку, бадьорість духу. Це не дурман — це милість Божа».

Як не парадоксально, Джозеф Конрад не любив моря, воно йому згодом набридло, і він тільки й мріяв, як би оселитись якомога далі й забути про нього. Відійшовши від морської тематики, Конрад створив свою найбільшу книгу «Ностромо», де відобразив складний державний механізм, інтриги, корупцію. В глибині душі письменник залишався виразником монархії та аристократії, а його таємною мрією була реставрація Польського Королівства. У 1924 році Конрад відмовився від титула лорда, бо належав до польської аристократії і не хотів зраджувати її.

Проте відома польська письменниця Еліза Ожешко вважатиме письменника зрадником. Мабуть, через те, що в Польщі викликали велику підозру ті, хто втікав від суспільства, а в Англії — ті, хто втікав від самотності.

В романі «Ностромо» Джозеф Конрад передбачив події в Аргентині та на Кубі, а вигадана Костагуана — відображення революцій у багатьох слаборозвинутих країнах. Конрад не вірив у дієвість суспільних реформ, поки не зміниться людська суть; сама ж ідея прогресу була для нього найбільш ілюзорною. Герой повісті «Серце пітьми» Марлоу каже: «Кумедна річ — життя ... Найбільше, що може стримати людину від нього — це пізнання себе».

«Боже, він був замкнений, як равлик, — говорив про письменника Герберт Уелс. — Це було понад розуміння. Поляк, росіянин... Тоді мало хто їх розрізняв. Слов’янський письменник, одним словом. Отже — душа навстіж».

«Його цікавила насамперед людська душа, її зіткнення з байдужістю природи і нерідко з ворожнечею іншої людини, повічна боротьба прихованих пристрастей — злих і добрих сил, які ведуть до загибелі. Трагедія самотності поглинала більшу частину його думок і почуттів», — додає Б.Рассел.

Джозеф Конрад помер 3 серпня 1924 року у віці 67 років у графстві Кент від серцевого нападу. Похований на Кентерберійському цвинтарі, Англія.

У 20-ті роки польський письменник Стефан Жеромський зазначить: «Поступово відкриваються витоки творчості Джозефа Конрада. Одначе його польське начало для Заходу є своєрідною загадкою... Таємні, слов’янські, свідомо приховані риси його душі, рідна мова дали могутній імпульс для пошуку нового стилю, ритміки, образності та сили».

Для сучасників Джозеф Конрад залишався загадкою. Стриманий в емоціях, гордий і шляхетний, людина честі, романтик, що віддав кращі роки морю, але завжди любив відчувати ґрунт під ногами, він протягом усього життя гамував емоції, бо вважав, що відгук на них — сльози і сміх — означає крах.

«Я хотів би з допомогою чарівної палички підкорити собі сміх і сльози, що вважаються найвищим досягненням красного письменства. Але щоб стати таким чарівником, необхідно віддатись таємним силам, які існують в нас і поза нами. Нам неодноразово доводилось чути про людей, які заради кохання чи влади продають душу якомусь абстрактному дияволові, і не потрібно бути надто розумним, щоб здогадатися: нічого доброго це не віщує... Віддаю перевагу тому, аби під ногами все ж таки відчувати землю...»

Україна та світ гідно вшанували пам’ять всесвітньовідомого письменника. Так, у польському місті Гдиня на узбережжі Балтійського моря встановлено пам’ятник Джозефу Конраду. У Сан-Франциско (Каліфорнія, США) є площа Джозефа Конрада. У Сінгапурі, який Джозеф Конрад неодноразово відвідував, встановлена меморіальна дошка, яка увічнює пам’ять про нього.

28 квітня 2013 року пам’ятник Джозефу Конраду відкрили у місті Вологда (Російська Федерація) по вулиці Козленській, 62, де батьки маленького Юзефа передували у засланні. Це був спільний проект генерального консульства республіки Польща у Санкт-Петербурзі та уряду Вологодської області. Але навесні 2016 року у Вологді розгорілись суперечки щодо пам’ятника письменнику – з’явилась група вологжан, які виступили за знесення монументу або його перенесення в інше місце. Одним із аргументів стало те, що у Вологді не знають такого письменника. Тому у червні 2016 року цей пам’ятник демонтували.