Як написав у розвідці “Єдине кохання Котляревського” сучасний кропивницький краєзнавець Юрій Матівос (1938):

- Та дівчина дуже любила Йвана, сподівалася на його повернення. Коли ж стало зрозуміло, що господар затіяв чорну справу, вона у відчаї спробувала накласти на себе руки. Тільки випадок врятував життя закоханої. Горда Марія втекла від поміщика, вчинила спробу самогубства, була врятована та в селі Бакаліївка Золотоніського повіту пішла в Свято-Покровський Червоногірський жіночий монастир, де все подальше життя прожила черницею.

І тут доля утнула новий викрутас. Довідавшись про гірку долю коханої, прапорщик Іван Котляревський вирішив розправитися з її кривдником: він викликав поручика Вербицького на дуель - стрілятися на пістолях. Результат для останнього виявився невтішним: постріл Маріїного чоловіка був невдалим, із батька “Енеїди” куля зірвала лівий погон, а ось Котляревський не промахнувся і важко поранив суперника у ліве плече. На все життя поручик-ловелас залишився інвалідом.

За участь у дуелі прапорщика Котляревського негайно доставили до генерала Днiстровської i Кримської інспекції, командира полку, маркіза Жана-Тереза Луї де Бомона Дотішампа (Jean Thérèse Louis de Beaumont, marquis d’Autichamp; 1738-1831).

У приймальні Іван і секунданти чекали на суворе покарання. Натомість сталося диво: замість очікуваної ґауптвахти, військового трибуналу та розжалування прапорщика підвищили у званні - до інспекторського поручика, бо командир полку взяв його до себе особистим ад’ютантом. Причиною благодушності генерал-лейтенанта, між іншим, майбутнього коменданта Лувра, вважають те, що француз кохався на літературі, зокрема поезії. На той час всі, хто хоч трохи знався на українській мові, зачитувалися першими трьома частинами “Енеїди”. Генерал-лейтенант Дотішамп не був винятком, він, як й інші освічені читачі, чекав продовження поеми, над якою увесь вільний від служби час працював його ад’ютант.

Отже, “Енеїда” врятувала свого автора від буцеґарні, а можливо, й каторги. І ще одне. Поема та вирівняла Іванове життя, але не змогла вилікувати розбите серце, як до скону належало одній-єдиній жінці - Марійці із Золотоноші. Як пригадували сучасники, чимало панянок замолоду роїлося довкола Івана Котляревського, а він виявляв до них, в основному - байдужість.

- … Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильнійша од гармат.

11 липня 1796 р. Івана Котляревського перевели в аудитори, 9 квітня 1798 р. підвищили до прапорщика, 8 січня 1799 р. присвоїли звання підпоручика, 5 лютого - поручика, а 12 квітня 1806 р. він отримав погони штабс-капітана. Відколи генерал від кавалерії де Бомон Дотішамп пішов в відставку 20 лютого 1806 р. та з дружиною оселився в подарованому йому в оренду терміном на 12 років маєтку Народичі Волинської губернії, військова кар’єра Івана Котляревського не завершилася.

Невдовзі він став особистим ад’ютантом командувача 2-го армійського корпусу генерала від кавалерії Казиміра Мейєндорфа (Kasimir von Meyendorff; 1749-1813). Саме українець вів “Журнал военных действий…” про похід російських військ від Дністра до Ізмаїла, що тривав від 15 листопада по 17 грудня 1806 р. Сіверський драгунський полк, в якому служив офіцер, під час Російсько-турецької війни 1806-1807 pр. бився за фортеці Бендери та Ізмаїл, де штабс-капітан “виявив себе, - за словами К.І.Мейєндорфа, - безстрашністю”.

Під час облоги Ізмаїла, не вагаючись, Іван Котляревський прийняв на себе командування батальйоном і повів солдатів в атаку, а завдяки його дипломатичним діям Бендери, взагалі, здалися без жодного пострілу, бо корпусний ад’ютант майстерно розіграв сценарій із прибуття “потужного підкріплення” російської армії.

За сміливе виконання дипломатичних доручень штабс-капітана Котляревського командування неодноразово нагороджувало, зокрема, орденом Святої Анни 3-го ступеня. Свого часу від імені російської сторони офіцер провів успішні перемовини з буджацькими татарами, від яких слід було домогтися нейтралітету, а вони, до 50 тисяч вершників, добровільно прийняли підданство Російської імперії. Чи згадати його перемовини із козаками Задунайської Січі - українцями, які, в силу політичних обставин, перебували в підданстві султана і яких перемовник мав схилити на бік Російської імперії.

А ще одна важлива увага. У тих військових походах поет запорізької доблесті зустрічався із справжніми запорожцями, які в 1806-1807 рр. масово поверталися з Туреччини, де знайшли прихисток після того, як 16 червня 1775 р. російська цариця Катерина II наказала генералу сербського походження Петру Текелії зруйнувала Запорозьку Січ.

Як свідчить у “Спогадах про І.П.Котляревського. Із нотаток старожила”, Степан Стеблін-Камінський, гребці-запорожці, переправляючи російську армію через Дунай, впізнали в Івану Петровичі земляка, а коли довідалися, хто саме перед ними, навперебій взялися пропонували йому посаду “старшого”, оскільки поетова “Енеїда” незнаними шляхами дійшла і до них.

Можливо, з огляду на ріст популярності у солдатських лавах та зростаючий авторитет серед земляків, наприкінці 1807 р. Івана Котляревського висмикнули як бадилину із Сіверського драгунського полку та військовим наказом встромили у Псковський драгунський полк, дислокований у Литві. Батько Енея залишився один як палець: ні співплемінників, ні рідної мови, ні задушевних розмов із селянами. Разом із тим обступило те саме паскудство: самочинство вищих за званням, беззаконня у ставленні до рядових, холуйська догідливість начальству, моральна розбещеність офіцерського складу.

Пороху було задосить, але 12 років, віддані військовій службі, не дарували офіцеру ні кар’єрного росту, ні слави, ні маєтку. 23 січня 1808 р. Іван Котляревський вийшов у відставку у чині капітана при мундирі Псковського драгунського полку. Сталося це не під впливом емоцій чи ментальної втоми. Так служити він більше не міг.

Справді, зовні рішення здавалося алогічним, але вчинок офіцера відповідав життєвим принципам письменника-гуманіста. Спостерігаючи за хронічним зрадництвом російського командування щодо задунайських козаків, Іван Петрович надалі не міг із цим миритися. Останньою крапкою стало жорстоке побиття солдатами російської армії повсталих киян-ополченців; за бойову підтримку царського війська їм обіцяли дати землю, а після перемоги частували батогами та шпіцрутенами… Окрім іншого, давало взнаки поранення, яке у грудні 1806 р. отримав корпусний ад’ютант. Отже, він написав рапорт про відставку, а в перші тижні цивільного життя вирішив зібратися із думками, аби вирішити, що робити далі.

- Через 10 років його «Енеїду» знову надрукували. На той час Іван Петрович вийшов у відставку. Приїхав до Полтави, відновив свої полтавські знайомства, серед них був князь Семен Михайлович Кочубей. Він дав Котляревському кошти для того, аби автор сам, під власною редакцією, видав «Енеїду». А Котляревський тоді саме дописав її четверту частину. Відтак він їде в Петербург і 1809 року видає чотири частини книги. Повністю цей твір було видано вже по смерті автора у 1842 році, - повідомляє Євгенія Скороха.

Наче несподіваною усмішкою долі виявилася пропозиція. Відставного штабс-капітана 3 червня 1810 р. запросив на цивільну службу Малоросійський генерал-губернатор, князь Я.І.Лобанов-Ростовський (1760-1831). Тоді Іван Котляревський на чверть століття обійняв посаду наглядача Будинку для виховання дітей бідних дворян, заснованого у 1805 р. попереднім генерал-губернатором Малоросії, князем Олексієм Куракіним (1759-1829).

Заклад спочатку знаходився в будинку штабс-лікаря Івана Тишевського поблизу Спаської церкви, потім - переїхав на Петровську площу (тепер - пл. Конституції), у кам’яницю купця Павла Руденка, поки не зупинився в будинку Полтавського малоросійського поштамту.

Будинок для виховання дітей бідних дворян було створено у Полтаві за оригінальним проектом російського поета і драматурга Василя Капніста (1758-1823) - автора відомої сатиричної поеми “Ябеда” (1796) та знаменитої “Оди на рабство” (1806), який походив із села Велика Обухівка Миргородського полку Київської губернії. На відміну від інших навчальних закладів головне місце тут приділяли не релігійним, а саме загальноосвітнім предметам.

За глибокими переконаннями - справжній просвітник, Іван Котляревський плекав у вихованців ідеї гуманізму, піклувався про матеріальне забезпечення учнів. Педагогічну діяльність наглядача Будинку для виховання дітей бідних дворян високо оцінив керівник канцелярії Малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна-Волконського, декабрист Михайло Новиков (у листі до секретаря “Вільного товариства аматорів російської словесності” Андрія Нікітіна у 1818 р. він написав: “У колі вихованців чиновник Котляревський є шанованим і суворим батьком”.

Тим часом одним із вихованців Івана Петровича в закладі став Михайло Остроградський (1801-1861), у майбутньому - знаний механік і фізик, внесений 2000 р. ЮНЕСКО до списку найвидатніших математиків світу, а також український живописець Аполлон Мокрицький (1810-1870), учень Карла Брюллова і товариш Тараса Шевченка.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 р., генерал-губернатор, князь Я.І.Лобаноа-Ростовський доручив 12 серпня т.р. досвідченому офіцерові Котляревському сформувати у селищі Горошиному Хорольського повіту на Полтавщині 5-й Український кінний козачий полк. Із відповідальним завданням літератор упорався за три тижні, але наперед висунув єдину умову: по закінченні війни з Наполеоном підрозділ збережуть як постійний козацький підрозділ.

Дивно, але найбільшими труднощами при формуванні полку були не новобранці, а належне матеріальне забезпечення ополценців. Так, під час набору враховувався зріст і фізичні вади. Але, разом із тим, козаку належало мати три сорочки, дві пари чобіт, онучі суконні і полотняні, шапку “на шість вершків висоти з решетилівських смушків”, бурку, суконний краватку, канчук, валізу, а також коня, на придбання якого асигнувалося 100 рублів. Заможні селяни подалися до війська, адже стараннями генерал-губернатора Я.І.Лобанова-Ростовського, всі козаки звільнялися від сплати оброчних податків.

2 вересня 1812 р. 5-й кінний козачий полк виступив з Горошина на Могильов, де мав з’єднатися з Дунайською армією адмірала Павла Чичагова. На той момент Москву французи вже окупували, але Білокам’яну ще не спалили. Із Горошина підрозділ на чолі з полковником Олексієм Санковським виступив у всеозброєнні: 800 вершників, 360 візників та 150 возів, навантажених скринями з відлитими кулями, порохом, харчами. Одного лише сала козаки прихопили 625 пудів (10 тон) - за день полк з’їдав 100 кілограмів того делікатесу.

Ледь-но 5-й кінний козачий полк дісталися району військових дій, як прийняв бій, виявивши завидну мужність. Але за різних причин їм довелося невдовзі долучитися до партизанського руху, яким була охоплена вся країна. Під час битви на річці Березина 14 (26)-17 (29) листопада 1812 р. підрозділ українських ополченців відбив у французів скарби, награбовані в Москві. Куди вони згодом поділися - невідомо. Аналізуючи причини поразки в Росії, Наполеон визнавав доблесть українських козаків, це вони знищили французьку кінноту й артилерію:

- Дайте мені самих лише двадцять тисяч таких козаків - і я підкорю всю Європу!

Щоправда, того разу батькові Енея не довелося брати участі в бойових діях, сформований підрозділ він передав фаховому командиру, штабс-капітану Григорію Рудницькому; саме він, а не полковник Олексій Санковський здійснював оперативне командування підрозділом. Тим часом за успішне виконання військового завдання із формування народного ополчення Котляревського нагородили медаллю на честь переможного завершення війни 1812 р.

Навіть після розгрому наполеонівської армії Котляревський виконував доручення військового характеру того самого генерал-губернатора. Наприклад, на початку травня 1813 р. літератор виїжджав з депешами у ставку російської армії, що квартирувала в Дрездені, затим двічі відвідував Санкт-Петербург (1813), бував у Кременчуці (1818).

Все це скидалося на секретні операції. Адже які саме папери спецкур’єр доставляв до Дрездена, чи зустрічався там із військовим міністром, графом Олексієм Аракчеєвим, - невідомо. Самі здогадки у серпанку державних таємниць.

Разом із тим не полишав Іван Петрович красного письменства. Зокрема, він працював над п’ятою частиною “Енеїди”, а в 1817 р. зробив переспів російською мовою “Оди Сафо”. Крім того, Котляревського вважають автором кантати “Малороссийский губернский общий хор”, написаної на честь перемоги у Вітчизняній війні 1812 р. над французами. 5 жовтня 1817 р. вже у чині майора вийшов у відставку та отримав діамантовий перстень і пенсію в розмірі 500 рублів асигнаціями на рік, додатково до платні, яку чиновники, як правило, отримували згідно штатного розкладу.

У 1816 р. князя Я.І.Лобанова-Ростовського на посаді Малоросійського генерал-губернатора змінив Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778-1845). Це був рідний брат декабриста князя Сергія Григоровича Волконського  й батько тієї самої княжної Варвари Рєпніної (1808-1891), яка в найтяжчі роки Кобзаря стала вірним другом Тараса Шевченка. Саме тоді канцелярію Малоросійського генерал-губернатора очолив Михайло Новіков, член таємного “Союзу порятунку”. А незабаром у Полтаві утворилася масонська ложа “Любов до істини”, до якої увійшов Іван Котляревський, якого серед братів-каменярів називали “витія”, тобто промовець, виголошувач текстів.

Усе в цім світі має причинно-наслідкову залежність, і батько Енея не був винятком із правил. Після видання “Енеїди” в Санкт-Петербурзі у 1808 р. зв’язки Котляревського й мецената, полтавського губернського маршала (предводителя дворянства) Семена Михайловича Кочубея (1778-1835) не увірвалися, як це часто-густо в Україні траплялося. Через дев’ять років їхні долі знову переплелися - того разу не літературно, а духовно. В умовах російського царату, де будь-які форми легальної політичної опозиції були неможливі, майданчиком для таємного об’єднання опозиції стали масонські товариства.

У Полтаві одним із засновників такої організації, зокрема унікальної масонської ложі “Любов до істини” (1818-1819), став Семен Михайлович Кочубей. Поруч із ним братами-каменярами були: генерал-губернатор Микола Рєпнін-Волконський (1777-1845), Іван Петрович Котляревський, переяславський повітовий маршал (Василь Лукич Лукашевич (1783-1866), родич Миколи Гоголя, етнограф і правник Василь Васильович Тарновський-старший 1810-1866), практично вся адміністративна верхівка української губернії.

Засідання Полтавської філії відбувались у будинку керівника канцелярії Малоросійського генерал-губернатора князя М.Г.Рєпніна, декабриста Михайла Миколайовича Новікова (1777-1824), спеціально для цього спорудженого коштом намісника майстра ложі Семена Кочубея.

Саме в Полтаві, дрібному місті на вісім тисяч городян, де навіть газети губернської не видавалося,  Іван Петрович відкрив для себе театр. Сталося це після відвідин ним Слобожанщини, де не перший рік діяв Харківський Вільний театр. Утім, у Полтаві власного храму Мельпомени не було. Будівництво триповерхового повітового театру завершилося ще 1810 р. Воно коштувало міській казні 20 тисяч руб. Проте не перший рік будівля порожніла, бо стаціонарної трупи не було. Котляревський взявся влаштовувати аматорські спектаклі і так захопився, що у домашньому напівкріпацькому театрі генерал-губернатора князя Я.І.Лобаноа-Ростовський навіть грав комічні ролі у популярних тоді перелицьованих п’єсах російського драматурга Якова Княжніна (1742-1791), а саме: “Сбитенщик”, “Невдалий примиритель”, “Диваки”, “Траур, або Утішена вдова”, “Удавана божевільна”.

Якось природно громадськість сприйняла звістку, що у 1818 p. 49-річного Котляревського призначено одним із двох директорів Полтавського Вільного театру, недавно відкритого стараннями нового генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній князя М.Г.Рєпніна-Волконського. Другим, співдиректором виявився керівник канцелярії генерал-губернатора Олексій Йосипович Імберх (1790-1864).

Ліктями за владу вони не штовхались, бо одразу розподілили обов’язки: головним режисером театру і художнім керівником, на якого було покладено формування професійної трупи та визначення репертуарної політики, став літератор, а господарчим директором - обер-аудитор із обрусілих німців. Про останнього можна сказали так:

- Він був крутим комерційним директором, бо викрив у Лейпциґу мільйон фальшивих російських рублів, прихованих саксонським урядом у банкіра Фреґе для подальшої фінансової диверсії.

Виконуючи завдання, поставлене перед ним, Іван Котляревський зустрівся із численними негативними чинниками. По-перше, полтавський міщанин вважав, що наявність театру у місті згубно вплине на молодь, розбестить юнаків та дівчат. По-друге, ці настрої підігрівало місцеве духівництво, звертаючись до прихожан з проповідями, в яких театр закликали не відвідувати, “бо це зело гріховно”. По-третє, існував величезний брак професіоналів. Ні, в Україні було чимало мандрівних акторів, але фаховий рівень підготовки лише й годився що тільки під окремі антрепризи.

Разом із тим, згідно архівних матеріалів Меморіальної  садиби-музею І.П.Котляревського, на оголошений кастинг до Полтави прибули лише 15 лицедіїв! Але які… Кожен мав колоритний талант і міг стати прем’єром: Петро Барсов, Іван Щепкін, Іван Угаров.

Такий факт: коли той тандем прийняв на себе керування Вільним театром запрошеним режисером взяли Петра Барсова (?-1823). Уже на першому засіданні трупи головний режисер виступив з промовою, у якій визначив історичне значення відкриття Полтавського театру:

- Можемо вважати себе щасливими вже з тієї причини, що стояли біля самої колиски нашого театру.

Зірками трупи стали актори: М. Павлов, Петро Барсов, С. Нальотов, П. Медведєв, Д. Климов і комік Іван Угаров, а також актриси - М. Сорокіна, Медведєва, Алексєєва, Катерина Нальотова (1787-1869). Проте з-поміж виконавиць примадонною одразу стала красуня та світська левиця Тетяна Гнатівна Пряженковська, за якою негайно став “упадати Іван Петрович Котляревський”, досі байдужий до вродливиць. Колишня прима Харківського Вільного театру Тетяна Пряженківська насправді була роковою жінко (la femme fatale). Кількома роками раніше в неї до нестями закохався м’який та лагідний за вдачею український прозаїк та драматург Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843).

Попервах піонерам національної сцени було напрочуд важко. За перший місяць (вересень 1818 р.) вистави часто доводилося скасовувати. 15 жовтня 1818 р. співдиректор Вільного театру Іван Петорич Котляревський доповів у службовому листі Малоросійському генерал-губернатору:

- Збори по театру настільки малі, що платню за вересень не всім акторам ще видано. Одного вечора в театр прийшли чотири глядачі і внеску зробили 14 рублів. Вимушено я скасував спектакль. Нині у нас і погода гарна, але з пронизливим вітром. Що ж буде з театром, коли зробиться осіння негода?

Українські жінки - вони такі: люблять не стільки вухами, скільки вчинками. І вирішив тоді Іван Петрович довести - здебільшого собі, - що здатен долати, здавалося, непереборні труднощі. Дебютувати новоствореній національній трупі хотілося україномовною п’єсою, а таких творів у природі не існувало. Тим часом бажання було природнім, адже губернський театр відкривався в самому серці України. В один голос трупа попросила головного режисера підібрати щось гарне, українське, аби вистава за душу брала. Деякий час Іван  Петрович вагався, адже ні він, ні хто-небудь до нього нічого подібного не писав.  

Здається, його зігрівали нам’єтності, пристрасті. Бо, засівши за письменницький стіл, він - як драматург працевлаштував свою трупу, як головний режисер звіряв ролі із людськими вдачами конкретних акторів, як закоханий чоловік бажав подарувати Тетяні Пряженківській те, на що не був здатен подарувати жоден інший кавалер на землі - роль життя. Як стверджували очевидці, Тетяна Гнатівна на всі сто відповідала ролі Терпелихи і була наче з неї списана.

Талановита виконавиця, писана красуня, світська левиця, вона блискуче виконувала ліричні та драматичні ролі, а також гарно співала й танцювала. Саме ота виразна пронозливість у купі з бедовою верткістю свого часу не сподобалися майбутній свекрусі, Марії Василівні Квітці, і супроти неприхильності до нареченої матері молодший син, Григорій Квітка-Основ’яненко, не пішов і 1813 р. весілля скасували.

Головний директор Вільного театру у Полтаві був більше аніж адміністратор чи драматург. Постійно Котляревський відвідує репетиції, порадами допомагає акторам уточнити амплуа, перероблював певні місця в п’єсах, коли розумів, що у такому разі кращим виявиться враження глядача. Як пригадував брат Михайла Щепкіна, Абрам Семенович Щепкін (1803-1895):

- Просто в залі, зараз же придумував він нові розмови або вирази, які цілком заміняли ті незручні місця, особливо у віршах: він дуже добре володів версифікацією.

Чимало зусиль доклав директор-літератор, аби сформувати репертуар. Він регулярно відвідував репетиції, власноручно переробляв тексти деяких п’єс. До 1821 р. Полтавський театр став провідним в Україні та зажив доброї слави.

- Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки, неправдою нажитої, - читаємо досі в п’єсі.

Дослідники творчості батька української літератури не часто порушують ось таке питання. За царату мало було драматургу написати шедевр – треба було подбати, аби поставити п’єсу. Тепер ми геть забуваємо, що існувала сувора заборона на публічні вистави, які не входили до щорічного списку творів, затверджених Головним управлінням цензури Міністерства народної освіти Російської імперії.

Українських авторів, не те що їхніх п’єс, у такому циркулярі не було. Ситуацію ускладнювали кілька обставин. По-перше, твір був написаний українською мовою. По-друге, виразно проступала крамольна тема - проста селянська дівчина не слухається матері, а твердо наполяга на своєму: “Або з Петром, або ні з ким”. Зважте, роман “Батьки і діти” Івана Тургенєва з’явився лише через 44 роки.

Вихід бовванів один: зайти із п’єсою в Головне управління цензури через такого сановника, якому ні за що не відмовлять. Єдиним більш-менш знайомим кандидатом подібного рангу виявився прямий начальник, Малоросійський генерал-губернатор Микола Григорович Рєпнін-Волконський... Є відомості, що, почувши прохання, він одразу завагався, але генералу та масону, князю Сергію Волконському (1788-1865) вдалося переконати старшого брата не надсилати запит до Санкт-Петербургу, а самому видати потрібний дозвіл. Він - іренарх, як не як.

Саме тепер запитаймо сучасників драматурга: яким він видавався? Степан Стеблін-Камінський так змалював Івана Петровича Котляревського, оте джерело неспокійної вдачі:  

- Це справжній тип малороса: обличчя, яке зберегло помітні сліди натуральної віспи, проте було приємно енергійне; волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський; моложавість довго зберігалася в ньому, майже до похилих років; ріст мав високий, стан стрункий, погляд живий, посмішка не сходила з його уст.

Не дивує, що у 1817-1818 рр. Котляревський створив два яскраві твори, що заклали підмурівок українського національного театру: “Наталку Полтавку” та “Москаля-Чарівника”. Із величезним успіхом у викладі режисера Петра Барсова від 1 вересня 1819 р. “Наталка Полтавка”, о 18-й годині, пішла на сцені Полтавського театру, що стояв у Театральному провулку (вул.Балакіна, 2), і невдовзі перетворилася на окрасу репертуару. Цікаво, що роль виборного Макогоненка автором писалася виключно під тодішнього актора трупи, видатного майстра сцени Михайла Семеновича Щепкіна (1788-1863).

Разом із тим весела й моторна “Наталка Полтавка” озвалася особистою драмою в життя автора. Адже від першого дня постановки роль Терпелихи однозначно віддали акторці, яку полтавчани вважали нареченою Івана Петровича, - красуні Тетяні Пряженківській. Під час репетицій прима глибоко вжилася в образ вродливої, розумної і сильної характером героїні, аби належним чином драматург оцінив її талант.

Та сталося так, що напередодні прем’єри важко захворіла старенька мати поета - Параскева Леонтіївна. Ясна річ, літератор розривався між двома найважливішими в його житті жінками, між двома бажаннями: почути овації публіки та виконати обов’язок сина -  доглядати стареньку неньку.

Сказати, що публіка влаштувала трупі овації, значить, нічого не сказати. Від бурхливих оплесків дах ходив ходуном. Змигнуло півгодини, але ніхто не залишив залу, навіть зніяковілі від такого гарячого прийому публіки брати, князі - генерал-губернатор Микола Рєпнін-Волконський та Сергій Волконський. Актори були на сьомому небі, головний режисер говорив, звертаючись до всіх:

- Шановне панство, дорогі мої земляки, полтавці! Я щасливий тим, що судилося стати автором першої п’єси, писаної рідною мовою. Стане вона новою сторінкою в історії театру і йтиме на сценах всього світу, а театр у Полтаві стане знаменитим, першим театром України. Іван Петрович виступив не лише співдиректором, промоутером, імпресаріо та драматургом, але й, виявляється, композитором. Деякі дослідники стверджують, мовляв, у Санкт-Петербурзі зберігається афіша “Наталки Полтавки”, де зазначається, що музику до спектаклю створив Котляревський.

…Коли після прем’єри син повернувся додому, матір вже покликав Господь. Через цю трагедію Іван Петрович прийняв сувору обітницю - ніколи не одружуватися.

Як зазначав біограф Котляревського Олександр Терещенко (1806-1865), котрий у середині 1850-х рр. розшукав у Полтаві і передав Петербурзькій публічній бібліотеці, 126 документів, пов’язаних із діяльністю українського драматурга:

- У присмерку осінньої днини того року на Колонійский вулиці міста, недалеко від палацу магната Олександра Абази, юрбилися групи молоді, хто йшов пішки, хто їхав берлиною - всі до старого білого будинку, освітленого великими ліхтарями. У вестибюлі було трохи гамірно, чути було притишений дівочий сміх та влучні дотепи паничів. Всі прийшли до театру. Всі чекали дзвоника, щоб нарешті вступити до зали. Ставили новину, що звалася “Наталка Полтавка” і писана, як промовляла афіша, самим директором театру, паном Котляревським.

Хоча Полтавський Вільний театр відіграв визначальну роль у розвитку українського професіонального театру, бо заклав підмурівок національної драматургії та виконавської акторської школи, через важкий матеріальний стан діяльність освітнього закладу була нетривалою. У самій восьмитисячній Полтаві назбирати театралів на кожну виставу було нереально, тож фінансова скрута примушувала їздити на гастролі - до Харкова, Кременчука, Ромен. Саме тому у 1818-1821 рр. трупа більше часу провела на гастролях, аніж у рідній Полтаві.

Неодноразово Котляревський звертався до можновладців по допомогу, але в листопаді 1821 р. перший Полтавський театр припинив існування. Вісімнадцять довгих років у сотнях списків ходила “Наталки Полтавки” по всій Україні та за її межами - часто без прізвища автора. На щастя, у 1837 р., на схилі літ, автор устиг побачити п’єсу надрукованою, а ось твір “Москаль-Чарівник” у палятурці з’явився тільки 1841 р.