Гординський (Гординський-Антонович) Ярослав Дмитрович (криптоніми: Я. А. Г., Яр. Горд., Г-й, Я. Г.; 22.07.1882, с. Шкло, нині смт Яворівського р-ну Львівської обл. – 29.10.1939, Львів) – літературознавець, славіст, письменник. Походить із родини священика.

Батько Богдана-Зиновія, Володимира-Євгена, Святослава Гординських, Дарії Гординської-Каранович, дід Ярослава-Романа Гординського та Марії Гординської-Крамарчук. 

Після закінчення Львівської академічної гімназії (1900) навчався у Віденському та Львівському університетах (1900–1904; учень В. Яґича та К. Студинського). 

Доктор філології (1910). Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1914).

Працював учителем української мови і літератури Коломийської гімназії (1905–1912), а з переїздом до Львова у 1912 р. – Української академічної гімназії (до 1938), на початку 1920-х рр. був професором Львівського (таємного) українського університету. Член кількох комісій Всеукраїнської академії наук у Києві, дійсний член Богословського наукового товариства у Львові (1925). 

Сфера наукових зацікавлень – історія української літератури від давнини до сучасності (Ільницький М. Гординський (Гординський-Антонович) Ярослав Дмитрович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. Київ, 2006. Т. 6 : Го–Гю. С. 240–241). 

Я. Гординський познайомився з І. Франком восени 1900 р., будучи студентом Львівського університету. Він присвятив творчості Івана Яковича кілька праць: нарис «До літературно-наукової діяльности Івана Франка в 1911–13 рр.» (1930), оглядову працю «Сучасне Франкознавство (1916–1932)» (1933).

Звернення Я. Гординського до творчості І. Франка було не випадковим. Він не тільки студіював твори поета, а й листувався з ним. 

«Про наукову ерудицію Я. Гординського свідчать листи І. Франка зі Львова від 5 та 20 березня, 12 квітня, 2 травня 1912 р. та 15 грудня 1913 р. Так, в одному з листів Франко звертається до Гординського з проханням зробити йому копії віршів Луки Данкевича, що були надруковані 1865 і 1866 рр. у коломийських виданнях «Голос народний» і «Покутянин». У наступному листі Франко пише, що після повернення з Чернівців буде у Станіславі, де має потребу зустрітися з доктором Іваном Мандичевським. 

26 квітня 1912 р. І. Франко листовно дав оцінку праці Я. Гординського "Причинок до бібліографії галицько-руських друків". Автор дорікнув дослідникові, що конче б треба зазначати, в якій саме бібліотеці зберігаються ці стародруки.

У листі від 15 грудня 1913 р. І. Франко висловив ряд критичних зауважень на розвідку Я. Гординського про К. Скоморівського і найперше за "многословіє при вбожестві фактів», за бажання автора «приводити широкі висновки на основі не раз найменших дрібниць"» (Качкан В. А. Був «зірницею будучої долі» (літературознавство Ярослава Гординського) // Українське народознавство в іменах : у 2 ч. Київ, 1995. Ч. 2. С. 178 – 179).

Я. Гординський у дослідженні «Травестована Енеїда Міхеліса» писав: «...українська "Енеїда" Котляревського стала першою зіркою обновлення України. Тому кожна переробка має для нас певний інтерес і ми повинні звертати увагу на такі прояви, вже хоч би й ради порівняння з нашою травестією.

..."Енеїда" Міхелса є вона твором ще дуже недозрілим і вимагала би багато поправок або й основної переробки. Одно тільки трафив Міхеліс знаменито – се форму травестії: вірші пливуть свободно й гладко. Впрочім не представляв сей відривок великої вартости. Не рівняти ся йому із бистроумним, незвичайно дбалим у подробицях Скарроном або із грубим, мало поетичним, та все таки не раз дотепним і саркастичним Блюмауера або вкінці із простодушним, щирим Котляревським, що вмів справді посміятися – а навіть Осипов із своєю сатирою на піянство стоїть на много висше від Міхеліса.

Та все таки він для нас дуже цікавий. Визначний його вплив на Блюмауера і то часом і у малих подробицях очевидний. Чи Осипов знав його, не вміємо певно сказати.

З Котляревським має Міхеліс багато спільного, передовсім у техніці. Оба вони сильно скорочують оповідання Вергілія, 756 гексаметрів Вергілія дало у Міхеліса 210, а у Котляревського 280 майже таких самих віршів. Та, як кажемо, враження обох поем нема що й порівнювати...» (Гординський Я. Д. Травестована Енеїда Міхеліса // Записки товариства імені Шевченка. Львів, 1908. Т. 84. С. 88-97).

Довідка: Шанковський Амвросій (1832, Лопатин, Золочівський пов., Галичина – 1906, Чернівці, Буковина) – греко-католицький священик, галицький громадський діяч і публіцист, учитель середніх шкіл, почесний громадянин м. Коломиї.

Автор численних статей, віршів, оповідань, гуморесок під різними ініціалами і псевдонімами (Перконос, Гермоген, Пономарев Гермоген, Старший священик та ін.), які були надруковані в газетах «Голос Народний» (1866), «Газета Школьна» (1875), «Руська Хата» (1877), «Родимый Листок» (1880), «Слово» (1882), «Новий Пролом» (1886), «Галицкая Русь» (1891–1892) та інші. 

Переклав і «пристосував до ужитку української молоді» підручники німецької мови Є. Янати (1879–1886). Його «Споминки про недавню бувальщину» і листування у журналі «Родимый Листок» (1880–1883) – «цікаві для історії Галичини 1840-х pоків» (Шанковський Амвросій // Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Париж, Нью-Йорк, 1984. Т. 10. С. 3787).

Дослідження Ярослава Гординського «Віденська греко-католицька духовна семінарія» досить детально розглянув український літературознавець Микола Зеров. «Греко-католицька семінарія в Відні заснована була восени 1852 р., по проханню єпископів львівського і перемиського. Велика більшість її катехитів складалась з найбільш здатних вихованців галицьких семінарій.

Досі відомості про цю семінарію були досить бідні і обмежувались кількома випадковими посвідченнями статті – д. Гординському пощастило добути щоденник і листування одного з вихованців семінарії – Амвросія Шанковського, а це дало йому змогу намалювати яскраву картину тієї обстанови, того духовного оточення, в якому зростало молоде тоді покоління галицько-української інтелігенції.

З статті ми докладно дізнаємося про загальні умови життя в семінарії. Умови ці були досить лихі, незважаючи на те, що семінарія була, як-не-як, столична, перед нами яскраво вирисовуються антисанітарний стан помешкань, "скупо огрівані дорміторії", "лиха пожива", повне недбання про здоров’я катехитів, бунти їх і сполучені з цим спроби начальства завести систему шпіонажу і доносів; одним словом, перед нами виникає картина рідна і знайома, а надто близька тим з нас, хто мав щастя чи нещастя вчитись в сучасній нашій бурсі.

Автор, проте, не обмежується загальним начерком внутрішнього порядку семінарії, але уважно стежить також за духовним життям вихованців. Підкреслює їх слов’янофільські симпатії, що підтримувались дружнім єднанням з товаришами-хорватами та слуханням лекцій проф. Миклошича, на які дозволило їм, правда, не без вагання, ходити семінарське начальство; вказує на зв’язки їх з тодішнім москвофільським рухом (особливо інтересні дані про зносини катехитів з Як. Головацьким та Богд. Дідицьким), а також дає чимало даних відносно лектури віденських семінаристів. Між найбільш читаними авторами ми знаходимо, як і повинно було бути, здебільшого німців (Ґете, Ленау, Гайне, Шиллер); але є там також і англійці (Байрон, Діккенс), і давні латинські автори (Теренцій, Верґілій), і батьки церкви (Золотоустий та Григорій Назіанзин) в німецьких перекладах. 

Автор чимало уваги уділяє і політичним, і національним інтересам семінарської молоді, вказує на її австрійський патріотизм, її національні потяги і, зрештою, на нахил її – під впливом пропаганди – в бік москвофільства» (Зеров М. Записки Наукового товариства імені Шевченка у Львові // Українське письменство / упоряд. М. Сулима. Київ, 2002. С. 163–165).

У дослідженні Я. Гординського «До історії культурного й політичного життя в Галичині у 60-х рр. XIX ст.» вміщено матеріали, які допоможуть зрозуміти особливості духовно-культурного життя львівської греко-католицької духовної семінарії та москвофільський і народовецький рухи галицької гімназійної молоді середини XIX ст. Маловідомі джерела значно доповнюють знання про життя й діяльність таких культурно-просвітницьких діячів, як: Амвросій Шанковський, Михайло Качковський, Антін Могильницький та ін.

У передмові до своєї праці Я. Гординський пише: «Ідучи за ухвалою історично-фільософічної Секції Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові, не буду подавати в цілості всіх писем [листи Амвросія Шанковського], що представляють якусь вартість. Дещо з них використав я тільки як виписки в розвідці, опертій на сій переписці, а хіба се, що конечне, подаю при кінці в цілості.

Вона обіймає короткий огляд відносин у львівській духовній семінарії в 50-тих рр. ХІХ в., а далі образ духового життя львівських питомців у першій половині 60-их рр. У звязи з тим розказано про відносини Михайла Качковського до гімназіальної молоді і дещо про ученицьку народовецьку громаду в Самборі. Опісля йде погляд на обрядову боротьбу в рр. 1861–1863 і зв’язану з нею вандрівку до Росії галицької інтелігенції в 60-тих рр. ХІХ в. Закінчить усе коротка згадка про листи Антона Могильницького з того часу. На початку подаю житєпис Амвросія Шанковського й найважнійше з його діяльності.

Ті частини повязані з собою більше зверхнім способом, але мені ходило головно про виказанє того, що нового дає переписка А. Шанковського до історії нашого духового житя.

Сим не вичерпується ще ціле багатство матеріялу, що міститься в ній. Дещо подам ще як окремі статі (пр. листи про Буковину); а також у невиданих тут і невикористаних мною письмах до Шанковського знайдеться ще неодно цінне, але я не хотів надто збільшати об’єму сеї праці і тому полишив се до іншої нагоди.

Видаючи сю працю, почуваюсь до обов’язку зложити щиру подяку радн. дв.  Олександрові Барвінському і проф. др. Кирилові Студинському за дуже цінні уваги до неї. Також дякую д-рові Іванові Крипякевичеві за вказаніє не одного з літератури Холмщини, а оо. Северинові Шанковському й Теофілеві Гарасовському за цікаві спомини».

Довідка: Прокопович Теофан (Феофан, світське ім'я Єлизар або Єлисей; 17(07).06.1677 – 19(08).09.1736) – церковний і культурний діяч, просвітник.

Навчався в Київському колегіумі, згодом Кракові, Римі. Подорожував Європою, насамперед Німеччиною (Лейпциг, Галле, Єна), де познайомився з ученими із протестантського табору, з якими підтримував зв'язки й пізніше. У 1704 р. прибув до Києва і прийняв чернечий постриг. Невдовзі став професором Київської академії, викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію (певний час був ректором).

Глибоко вірував у Бога, однак вважав, що матеріальний світ розвивається на основі власних закономірностей. Використовував мікроскоп, телескоп, звертався до експерименту, ґрунтовно цікавився математикою. До кінця життя підтримував міцні контакти з Гетьманщиною.

Є автором віршованої драми «Владимир» (1705), головною темою якої стала боротьба християнства проти поганства в Київській Русі часів великого князя київського Володимира Святославича, причому в образі останнього вгадуються риси гетьмана Івана Мазепи, якому й було присвячено цей твір (Литвинов В. Д. Прокопович Феофан // Енциклопедія історії України : у 10 т. Київ, 2012. Т. 9. С. 27–28).

Дослідження «"Владимир" Т. Прокоповича» містить біографію Теофана Прокоповича часів його навчання та вчителювання. Описуються обрані ним навчальні заклади та предмети, що він викладав. Надаються відомості, якими має володіти читач задля кращого розуміння п’єси «Владимир», пояснюються стосунки Теофана Прокоповича із церквою. Також надається матеріал про твір, його детальний аналіз (ідея, генеза).

«Докладно проаналізувавши трагікомедію Ф. Прокоповича "Владимир", автор дійшов висновку, що вона відбивала найновіші тенденції у тогочасній європейській драматургії, виникнувши "під впливом цілого ряду літературних устремлінь, з якими довелося стрічатися в часі його (Ф. Прокоповича) довголітніх студій. Його живий ум приймав ті ріжні літературні впливи й витворив собі свій артистичний світ, у котрому знайшла вираз його сильна й енергічна індивідуальність"» (Ільницький М. Гординський (Гординський-Антонович) Ярослав Дмитрович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. Київ, 2006. Т. 6 : Го–Гю. С. 240–241). 

Гординський вважав, що «Зрештою "Владимир" писаний українською книжною мовою початку XVIII в. – се очевидне для кожного. До того він писаний Українцем для Українців (передовсім для студентів київської академії) і змістом зв'язаний тісно з Україною, завдяки чому й являється твором безперечно українським – і того факту не в силі затерти пізніша діяльність Теофана Прокоповича вже на московському грунті» (Гординський Я. "Владимир" Теофана Прокоповича // Записки НТШ. 1920. Т. 130. С. 19–73).

Українська  культурологиня Оксана Пахльовська в книзі «Українсько-італійські літературні зв’язки ХV–ХХ ст.» зазначила про дослідження «Україна й Італія» Я. Гординського: «Ця праця заслуговує особливої уваги не лише завдяки своїй змістовності та глибині. Доля статті являє собою яскравий приклад нашої недбалості в ставленні до минулого вітчизняної науки. Перша спроба систематизації італійсько-українських літературних зв’язків фактично залишилась поза увагою наукової громадськості України. А це, природно, призвело до того, що цілий ряд наведених у цій статті фактів та науково обгрунтованих припущень пізніше довелось «відкривати» наново, що аж ніяк не сприяє інтенсивному розвитку науки.

Праці Гординського притаманний комплексний культурологічний підхід до історії взаємозв’язків двох народів. Це не означає, що праця позбавлена вад: є в ній окремі неточності, деяка хаотичність у викладі матеріалу тощо, але ж для першого дослідження будь-якої теми це, врешті, неминуче.

В цій статті зроблений побіжний огляд історії італійських колоній на берегах Чорного та Азовського морів, історії торговельних, дипломатичних та релігійних зв’язків України з Італією.

Великий розділ присвячено проблемі впливу італійського Ренесансу на українське мистецтво. Глибоко розглядається питання про зв’язок італійської та української літератур у XIX ст. 

Своєрідно аналізує вчений паралелі у фольклорі двох народів. Контекст дослідження розширюється за рахунок включення в нього проблем функціонування латиномовної літератури на Україні. Цікаві спостереження зробив учений і з приводу етимологічної спорідненості окремих італійських та українських слів.

Відчуваючи внутрішню потребу вітчизняної культури в поглибленні розпочатого ним дослідження даної теми, Гординський завершує статтю такими словами: "Кінчаючи свої помічення, я висловлю побажання, щоби моя стаття (хоч яка побіжна) причинилася до більшого зближення між українським та італійським народом, до ближчого обопільного пізнання та до тісніших зв’язків між ними. Оба народи мають такі цінності, що тільки можуть скористати на такому зближенні..."» (Пахльовська О. Українсько-італійські літературні зв’язки ХV–ХХ ст. Київ, 1990. С. 153–154).

Із циклу статей, есеїв та портретів Я. Гординського, що розкривають або ж поглиблюють знання про польсько-українські літературні взаємини наприкінці XIX – на початку XX ст., у 1937 р. була опублікована праця «Станіслав Виспянський і Україна».

Український літературознавець Володимир Качкан так підсумував це дослідження:

«Тут зроблено одну з перших спроб підійти до проблеми взаємин і, власне, визначити у польсько-українських літературно-мистецьких зв'язках роль найвизначнішого діяча тодішнього краківського гуртка С. Виспянського. 

Всебічно проаналізувавши праці Виспянського, його особисті зв'язки з українцями, історико-літературні студії, автор доходить таких узагальнень:

1. "На Україні притягає поета найбільше: чар пісні (Вернигора) та елементарна сила чистих, непофальшованих почувань... зокрема він цікавиться Гуцульщиною";

2. українська проблема займає "одне з найважливіших місць у творчості Виспянського: втілена в постать Вернигори, вона має стати першою підвалиною відбудови польської держави". 

Загалом дослідник стверджує, що Україна мала значний вплив на польського поета "в ідеях, мистецькому виразі та в опоетизуванні дійсности». Водночас сам С. Виспянський прилучився до розвитку та "скріплення української модерни в мистецтві й поезії", щонайбільше – в оформленні ідей, удосконаленні віршової форми, мистецькому вираженні. На думку дослідника, вогненний патріотизм С. Виспянського "поривав за собою й українську суспільність, поглиблюючи й її патріотизм".

Нарешті, незаперечним є вплив польського літератора на український неоромантизм; його ідеї спричинилися до "скріплення українського історизму... та своєрідного українського месіянізму"» (Качкан В. А. Був «зірницею будучої долі» (літературознавство Ярослава Гординського) // Українське народознавство в іменах : у 2 ч. Київ, 1995. Ч. 2. С. 175).

Загалом Володимир Качкан у нарисі «Був "зірницею будучої долі" (літературознавство Ярослава Гординського)» стисло і вичерпно зобразив життєвий та творчий шлях Я. Гординського. 

Зокрема, досліджуючи науковий доробок письменника, він звернув увагу на його літературознавчу працю «Літературна критика підсовєтської України», «неперехідна цінність якої в тому, що, враховуючи плинність і змінність матеріалу газетно-журнальної періодики, автор робить спробу згрупувати численні видання за типологією, основними напрямами, виокремити найголовніші риси літературно-критичного руху, назвати визначні імена й дати. Зібравши уперше в такій повноті матеріал, спорядивши до нього багатющу бібліографію предмета (199 позицій), автор, таким чином, характеризує воєнні роки (1914–1920), окремо дає огляд і оцінку діяльності футуристів, символістів, академістів і неокласиків, інтелектуалістів. 

Значно ширше веде мову про стан української теорії поезії та прози (проаналізовано праці О. Потебні, О. Білецького, О. Веселовського, С. Гаєвського, В. Домбровського, М. Левицького, О. Дорошенка, Б. Якубовського, П. Богацького, Д. Загула, С. Смаль-Стоцького, В. Перетца, Б. Навроцького, О. Полторацького, М. Йогансена, О. Фінкеля, Г. Майфета, М. Рудницького, Л. Білецького, О. Синявського та ін.). Далі дослідник, давши детальний бібліографічний опис масових організацій, літературних журналів, розкриває підґрунтя літературної дискусії в Україні 1925–1928 р., узагальнює: "Дві сили станули тут проти себе – дві філософічні антиномії, що з трагічним фаталізмом від віків зависли над історією України: конфлікт між великою індивідуальністю і широкою масою... зудар між високою освіченою інтелігенцією й аморфним ще загалом".

Я. Гординський аналізує в книзі величезну кількість теоретичних статей про засоби поетичної творчості, правила поетики, розбирає окремі твори, численні коментарі до них. Якщо, пише автор критичної праці, підходити до всього масиву з суспільно-політичної мети, то легко відповісти, що вся праця совітської критики над літературою безвартісна, бо вона ідеологічно фальшива. Бо ж література в такому разі є не чим іншим, як додатком до пропаганди. Але в літературі ділами є не самі гасла, а твори. Отже, робиться висновок, навіть за всього догматизму й партійності совітської критики в ній усе ж можна віднайти цінні зразки справжніх літературних оцінок та доброго естетичного смаку» (Качкан В. А. Був «зірницею будучої долі» (літературознавство Ярослава Гординського) // Українське народознавство в іменах : у 2 ч. Ч. 2. Київ, 1995. С. 181–182).