Гординський Святослав Ярославович (псевдоніми і криптоніми: Юрій Буревій, Іван Палиця, С. Г., с. г., Гор., С. Горд.; 30.12.1906, м. Коломия, нині Івано-Франківська обл. – 18.05.1993, м. Верона, похований у Бавнд Бруці, шт. Нью-Джерсі, США) – поет, перекладач, літературний критик, художник, мистецтвознавець.

Син Ярослава, брат Богдана-Зиновія, Володимира-Євгена Гординських, Дарії Гординської-Каранович, чоловік Мирослави Гординської-Чапельської.

Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1952).

У дитинстві, втративши слух, екстерном здобув середню освіту в Українській академічній гімназії у Львові (1924). Навчався у мистецькій школі Олекси Новаківського, продовжив освіту в Академії мистецтв у Берліні (1928) та Модерній академії Фернана Леже в Парижі (від 1929).

У 1931 р. повернувся до Львова і став одним з ініціаторів створення Асоціації незалежних українських мистців, був редактором журналу «Мистецтво» та співредактором літературно-мистецького двотижневика «Назустріч».

У 1939 р. переїхав до Кракова, де працював літературно-мистецьким редактором «Українського видавництва». Після Другої світової війни перебував у таборах для переміщених осіб у Мюнхені, згодом переселився до Сполучених Штатів Америки (Ільницький М. М., Горинь Б. М. Гординський Святослав // Енциклопедія Сучасної України : у 30 т. Київ, 2006. Т. 6 : Го–Гю. С. 239).

У 1998 р. фахівцями відділу «Україніка» було укладено бібліографічний покажчик «Святослав Гординський – письменник і митець» (серія «Діячі української діаспори»). Покажчик містить відомості про видання художніх, публіцистичних та мистецтвознавчих творів С. Гординського, а також матеріали про його життя, літературну та мистецьку творчість. Загалом, видання має понад 600 бібліографічних записів і адресоване літературознавцям, викладачам, студентам, працівникам бібліотек і музеїв, а також усім, хто цікавиться історією української культури.

Дебютна збірка С. Гординського «Барви і лінії» вийшла друком у 1933 р. у Львові. У збірку увійшли вірші, написані впродовж 1931–1933 рр. Критика була прихильною до поета, якого досі знали передусім як успішного художника. 

«Збірку зустрічають прихильно, ба навіть  з визнанням. Т-во письменників і журналістів ім. Івана Франка відзначає збірку літературною нагородою. Тогочасний впливовий критик М. Рудницький пише про нього в щоденнику Діло статтю: "Маємо нового поета", а інший критик оцінює поета Гординського, "як одного з найбільших віртуозів поетичного слова" (М. Гнатишак)» (Костюк Г. Багатогранність і невгамовність (до 70-річчя життя і 45-річчя творчості Святослава Гординського) // Сучасність. 1977. Ч. 4 (196). С. 7–19).

Згаданий вище Михайло Рудницький писав: «Гординський відомий як маляр; не видрукував досі ніде ні одного вірша. Одного дня занедужав, мусів лежати довший час у ліжку; замість пензля взяв у руки перо. Прозою пробував уже раніше; його перші фейлетони в Ділі з Парижа мусіли звернути увагу вибагливих читачів; не було в них нічого шаб льонового. Не всім відомо, що важка недуга відобрала Гординському кільканадцять літ тому слух; увесь зовнішній світ звуків для нього недоступний. Його поезії можуть стати предметом психологічних студій: як людина, що не чує, може внутрішньо, на підставі давніх споминів, відтворювати ніжні музичні нюанси? Саме цьому фізичному нещастю завдячує Гординський духове щастя: чистоту своєї літературної мови; він не чує нашого буденного жаргону, розмовляє тільки на папері і з добрими книжками» (Рудницький М. Маємо нового поета // Терем. 1990. № 10. С. 49). 

В інтерв'ю для журналу «Терем» (Детройт, 1990) на запитання від журналіста «Яка причина того, що Ви взялися до віршування?» С. Гординський відповів: «Причин було багато, найважливіша – якась органічно-психічна. Роками в моїй голові гуділи чужі строфи різних поетів, не тільки українських, а й польських, латинських, французьких... Тож просто, як реакція, наскочила думка творити собі поетичні строфи самому. Саме тут, заки виросло щось власне, потрібне було експериментування. Доказ цьому дві мої перші збірки – "Барви і лінії" та "Буруни", де побіч деяких цікавих віршів є й просто учнівські» (Гординський С. Мистецтво непевних часів : інтерв'ю / записав Ю. Тиса // Терем. 1990. № 10. С. 5).

С. Гординський впродовж всього життя ґрунтовно і плідно працює в галузі мистецтвознавства та літературознавства. Він є автором статей в українських і зарубіжних періодичних виданнях та енциклопедіях, монографій «Микола Глущенко» (1934), «Тарас Шевченко – маляр» (1940), «Павло Ковжун» (1944), «Крук, Павлось, Мухин – три українські різьбарі» (1947), «Український вірш. Поетика» (1947), «Віктор Цимбал» (1973), «Петро Андрусів – маляр і графік» (1981) та ін. 

Постать Тараса Шевченка стала для С. Гординського особливо авторитетною і знаковою, адже він, як і Кобзар, був і художником, і поетом.

«Гординський не просто під впливом Шевченкової поезії – він під впливом Шевченкової естетики. В поезії "Ніч під Каспієм" поет перегукується з постійним мотивом серця у Шевченка, Шевченків триптих: "Доля", "Муза", "Слава" він дуже оригінально розвиває по-своєму. Після Шевченкової "Осії", – я не знаю сильнішого пророцькообвинувачувального тембру обурення супроти зрадників, як у поезії Гординського "Розмова"» (Бойко Ю. Із сім’ї великих // Терем. 1990. №10. С. 68). 

Наталія Мочернюк, дослідниця шевченкіани С. Гординського, пише: «Митець добре усвідомлював велич Шевченка і прагнув розкрити його "секрети мистецької творчості" в різних аспектах. Так, в літературознавчій спадщині Святослава Гординського є розлогі студії і принагідні публікації, в яких автор привертає увагу до творчого заповіту Кобзаря ("Український романтизм і його зв’язки із Західним світом", "Клопоти з геніями", "Реабілітація Тараса Шевченка" тощо). 

Він автор багатьох публікацій різного характеру, які присвячені Шевченкові як художникові. "Ще у 1940 році в Кракові я видав невелику монографію "Тарас Шевченко – маляр" з репродукцій, а пізніше, вже в Америці, я зредагував видану Комітетом українців Канади монографію про Шевченка-мистця пера Івана Кейвана з моєю англомовною статтею (Вінніпег, 1964), писав теж про нього в англомовних енциклопедіях", – пише Святослав Гординський у своїх спогадах. Згадана монографія засвідчує ерудицію та наукову ретельність Святослава Гординського, який у викладі матеріалу спирається на великий масив мистецтвознавчої літератури» (Мочернюк Н. Д. «Він, що словом все почав також» : Тарас Шевченко в поетичній творчості Святослава Гординського // Прикарпатський вісник НТШ. Слово. 2013. № 2. С. 390–397).

У 1961 р. в Нью-Йорку С. Гординський зібрав зроблені ним протягом майже 30 років переклади і, вибравши з них «важливіші і більш характеристичні», видав антологію перекладів «Поети Заходу: 60 перекладів з поезії латинської, італійської, французької, англійської, американської, німецької і польської».

Збірка охоплює переклади з 24 поетів: римських (Горацій та Овідій), італійських (Мікель-Анджельо Буонаротті), французьких (Франсуа Війон, Віктор Гюґо, Леконт де Ліль, Шарль Бодлер, Жозе Марія де Ередія, Ґійом Аполлінер, Анна де Нуай, Едмонд Гаракура, Поль Валері, Франсуа Моріяк), бельгійських (Еміль Вергарн), англійських (Вільям Шекспір, Джордж Ґордон Байрон), американських (Едґар Аллен По і Волт Вітмен), німецьких (Й. В. Ґете, Фрідріх Гельдерлін, Фрідріх Шіллер, Райнер Марія Рільке), польських (Юліюш Словацький і Юзеф Лободовський). 

У примітках до видання С. Гординський зазначає, що «цей вибір міг би бути вдвоє або й втроє більший, – тут заважили не тільки кошти видання, але й бажання не перевантажувати збірку одними і тими самими поетами. Також з погляду поетичної суцільности автор цієї книжки уважав, що краще залишити поза нею речі, де описовість або тенденційність переважають поезію (ось як "Ватерлоо" Гюго або вірші Т. Кернера), де форма над-то модерністично заплутана (деякі поезії Аполінера), або, врешті, де твори своїм змістом надто драстичні, як деякі балади Війона. Усі давніші переклади, головно з 30-х років були для цієї збірки перевірені з оригіналами і уточнені згідно з сучасними перекладними вимогами».

Цінним доповненням зібраних перекладів є подані в книжці примітки з біобібліографічними довідками і характеристиками окремих поетів.

«Де це можливо, у примітках згадано і про попередні українські переклади даних творів, одначе на еміграції, де немає більших бібліотек, важко було перевірити всі подані факти, тому тут могли трапитися зрозумілі пропуски і неточності».

Український поет і критик Богдан Кравців у статті «Поезія Заходу в українських перекладах» (Сучасність. 1962. № 4.) зробив детальний аналіз видання та дав досить схвальні відгуки перекладацькому доробку Гординського. «В загальному Гординський по-мистецьки володіє віршовою формою (недаремне він є автором чи не єдиного виданого на еміграції підручника «Український вірш», Мюнхен, 1947, цикл.) постійно її удосконалюючи. Так само наполегливо працює він над мовою. Літературна його мова, не враховуючи цілком дрібних, наголосових здебільша огріхів, зразкова» (Кравців, Б. Поезія Заходу в українських перекладах : (з приводу появи зб. пер. С. Гординського) // Сучасність. 1962. № 4. С. 10-23).

С. Гординський писав про себе: «Мої зацікавлення "Словом о полку Ігореві" йдуть передусім у напрямі шукання зв’язків поеми з нашою народною поезією. Тут не без впливу було те, що наші давніші дослідники підходили до неї надто по-книжньому, намагаючися за всяку ціну знайти паралелі різним висловам поеми в писаннях її доби та взагалі в старослов’янських текстах перед 16 сторіччям. З багатьох поглядів це було правильне і конечне, але одночасно з тим недооцінювався, відсувався на задній плян зв’язок нашої поеми з народною поезією, яка, не зважаючи на всі зрозумілі впродовж сторіч зміни, все таки якоюсь мірою зберегла відгомін і поетичні образи великої співучої доби не тільки Слова, але й тієї доби, що передувала йому. Коли в середині тридцятих років [уперше надруковано окремою книжкою у 1936 р.] я зробив свій переспів Слова о полку, для мене неперевершеним авторитетом був тоді Перетц з своїм виданням Слова 1926 року...

Очевидно, мені ніколи й не приходило на думку доводити, що Слово постало тільки у традиції народної поезії. М. Максимович ще 1845 року застерігся, що автор Слова був ’’поет письменний”. Мене найбільше цікавив поетичний бік справи, насамперед, зв’язок поетичних засобів поеми з дружинною і народною поезією. Дружинна поезія, якої ми властиво не знаємо і яка ледве відчутна своїми залишками в обрядовій поезії (особливо в колядках і щедрівках з рештками княжої тематики), мусіла мати свої власні поетичні засоби, так, як і народна поезія свої...

Я був уже ліпше озброєний на початку 1960 років, коли мав змогу повернутися до проблем Слова» (Гординський С. З люпою літературного детектива над «Словом о полку Ігоревім» // Сучасність. 1982. № 6.  С. 32–48).

Український літературознавець Григорій Костюк вважав, що «У цій праці С. Гординський вийшов на бій з І багатьма вченими славістами світу за тлумачення темних слів і місць у Слові. Він, як зброю, вжив багатющий фольклорний і матеріал (пісні, думи, колядки, заклинання, голосіння, ритуальні звичаї) майже всіх слов’янських народів і переконливо довів українські джерела "Слова" і подав свої нові тлумачення темних його слів і місць. Цю працю, як цінне й нове дослідження занотували і схвально на неї відгукнулися ряд учених славістів світу. В Америці деякі статті цієї праці, що появилися в пресі, занотував відомий славіст, проф. Гарвардського університету Роман Якобсон. Відзначив її схвально проф. Софіївського університету, співробітник Болгарської академії наук Ніколай Ділевський» (Костюк Г. Багатогранність і невгамовність» (До 70-річчя життя і 45-річчя творчості Святослава Гординського) // Сучасність. 1977. Ч. 4. С. 16).

Книга «Українська ікона» за життя C. Гординського має три видання: 1973 р. – українською і англійською мовами та 1981 р. – німецькою. При написанні праці автор користувався власними дослідженнями українського іконопису у львівських музеях до 1943 р. та зв'язками з визначними її знавцями Іларіоном Свенціцьким, Михайлом Драганом і Львом Гецом.

«Гординський дає читачеві короткий огляд малювання ікон, починаючи від евангелиста Луки, в якому легенда добачує першого іконописця, творця ікони Богоматері типу Одігітрія, почерез часи вияснення догматичних підстав іконописання в 8 сторіччі розвиток канонічних взорів візантійського стилю, аж до поширення ікон Київській Русі, в Новгороді і на територіях пізнішої московської держави. Книжка подає докладні інформації клясичної техніки іконописців і переходить до аналізи української ікони від держави Володимира Великого (приблизно 1000 р.) до часу татарських нападів XIII ст. і до галицької ікони XIV-XVII ст. 

Автор показує стилістичні притаманності різних галицьких малярських шкіл і дає огляд пов'язаних з ними наукових дослідів. Особливо він докладно займається типами найчастіше мальованих ікон. Окремий розділ присвячений іконам XVII-XVIII ст., які при зустрічі із західніми мистецькими стилями в Галичині поволі почали відходити від аскетичного формалізму візантійських взорів. Ми знаходимо також список найважливіших іконостасів країни, які, на жаль, майже всі були знищені. Останній розділ тексту присвячений лемківському і закарпатському мистецтву. До цього додано ще післяслово про найбільш почитані українські ікони Богоматері, список яких, одначе, не міг бути повним, бо сьогодні через політичну ситуацію в Україні немає можливости дослідити їх точніше. 

В книжці є багато цікавих ілюстрацій [близько 200], які дають читачеві поняття про те, що колись зберігалося в українських церквах і домах» (Пулюй-Гогенталь А. Українська ікона 12-18 ст. // Терем. 1990. №10. С. 30-31).