Акмеологічний підхід – ключ до успіху вчителя літератури в оновленій старшій профільній школі України
Embedded Files
Сутність статті полягає не в короткому переказі основних публікацій про акмеологічну педагогіку чи про акмелінгвістичний підхід до роботи вчителя-словесника, а в іншому погляді на етимологічну дефініцію цих понять. В публікації намагаюсь показати, як можна реалізувати професійний розвиток вчителя літератури через свій дорібок, так би мовити, як наблизитись вчителю до процесу написання літературних творів.
Початок ХХІ століття приніс в педагогіку новий стиль, який асоціюється із словом акме (від др.-грець. ακμή, akme – розквіт, вершина, зрілість, вищий ступінь чогось). Акмеологія – процес досягнення вершин майстерності, максимальної творчої самореалізації спеціаліста за індивідуальною освітньою траєкторією. Це безперервний процес зростання протягом усього життя. Відповідно, педагогічна акмеологія – наука про шляхи підвищення професіоналізму в роботі педагога. Як зазначає В. Вакуленко в статті «Педагогічна акмеологія: досягнення і проблеми»: «У науці іноді виникають парадоксальні ситуації, коли актуальні проблеми, що мають очевидне фундаментальне і прикладне значення, чомусь випадають із поля зору вчених.»
Я опрацювала декілька статей про акмеологічний підхід в педагогіці, але, на мою думку, всі ці дослідники акмеологічної моделі вчителя обмежують його творчість організацією та проведенням уроків (для прикладу: 1, 2, 3). Я ж пропоную розширити загальноприйняті горизонти, по-іншому подивитись на висоту самої вершини, її веселково-сніжних відблисків, адже вивчати літературу, в акмеологічному розумінні, потрібно, щоб створювати художні твори.
Сучасний вчитель-словесник має випромінювати окрім любові до читання ще й певні навички письменництва. Для останнього потрібно «тихенько пописувати», що наближає вчителя літератури до її творців. Одна справа розказувати про предмет, інша – «виготовляти» предмет. Добре, коли в роботі з учнями вчитель може із свого власного досвіду дати деяке уявлення про процес літературного творення. Особливої актуальності такий підхід набуває в майбутній старшій профільній школі України.
Серед педагогів зустрічається чимало письменників. Достатньо пригадати Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка, Василя Сухомлинського, Джорджа Орвелла, Сельму Лагерлеф, Януша Корчака та багато інших. Далеко не всі вчителі можуть досягти таких вершин, але пробувати дуже корисно. Звичайно ж «проба пера» має сенс, коли є читачі. На щастя, сьогодні це вже не проблема – існують соціальні мережі. Винести ж на широкий загал свою творчість мені допомогла «Мала сторінка». Низькій уклін та найщиріша подяка! Це дає сильний мотиваційний поштовх для професійного зростання і вимагає від вчителя високої культури письма та емпатії. Важливо подолати перші вагання. Представляю на ваш суд своє оповідання «Найголовніший гриб».
Найголовнішій гриб
Найголовнішій гриб
Недільного вересневого дня Кирилко прокинувся дуже рано, проте кімнати вже наповнив неповторний запах бабусиного пирога з яблуками. Скрипнули вхідні двері. В хатину увійшов дідусь, а разом з ним, легким пестливим вітерцем, проникли повіви свіжого осіннього ранку. Перші промені сонця, чиста ранкова прохолода, достиглі яблука з присмаком трави і спечений пиріг злилися в надзвичайний букет пахощів, притаманний лише цій хаті. «Збирати гриби краще зранку», – сказав дідусь, і онук хутенько зібрався у лісову мандрівку. Хлопчик мав виконати домашнє завдання, а дідусь охоче взявся допомогти йому. Завдання не просте – потрібно дослідити, який гриб найголовніший і розповісти про нього на уроці. Онук не раз ходив з дідусем до лісу, відкрив багато лісових таємниць, і сьогодні він впевнений, що кращого «підручного» йому не знайти. Ліс розпочинався відразу за парканом садка: потрібно було лише прочинити хвіртку та зробити кілька кроків.
Чи то від-ще-не-зовсім-пробудження, чи то від мрій з такого вже далекого дошкільного життя про зустріч з Королевою Осінь, Кирилко, занурений по вуха у свої думки, не зоглядівся, як опинився в осичині, яку облюбували краснюки. Червоні шапки на білих в чорну пуп’янку ніжках і сьогодні чекали на нього, вишикувавшись вздовж старої колії, неначе вартові-охоронці.
«Може вони найголовніші?» – порушив мовчанку малий.
«Не поспішай, потрібно з усіма познайомитись, тоді й зробиш висновок, котрий найголовніший», – повчав онука дідусь. Він обережно зрізав кожного гриба, ретельно обчищав і складав у кошик.
Поки дідусь порався з краснюками, Кирилко далі обстежував лісову доріжку, що виходила на просіку, за якою росла дубина з острівцями грабового підліску. В око хлоп’яті впали листяні горбочки. Для недосвідчених – малопривабливі, але малий добре знав, що під ними полюбляють ховатися білі гриби. Хлопчик неквапливо розгорнув листя і перед ним постала ціла грибна ватага. На чолі – поважний боровик: пурпурово-коричнювата шапка цупко охоплювала товстезну ногу, схожу на холошу козацьких лляних шароварів. Навколо такі ж самі «побратими», але менші. Всього «загін» налічував до десятка грибочків. Хлопчик жваво позбирав їх в оберемок і приніс дідові для чищення.
«Мама каже, що боровички дуже багаті на поживні речовини, мають вишуканий смак, то може вони найголовніші?» – запитує Кирилко.
Дідусь мовчки бере онука за руку і веде в грабовий підлісок, де жовтіла зграйка лисичок. Сонячні маленькі парасольки росли рядками, що розходились промінцями по всіх заростях.
Грибники розміщували їх у кошику й бесідували.
«Я знаю, чому їх називають лисичками: їхнє забарвлення схоже на хутро лисиці», – зробив висновок маленький дослідник.
«Так, – кивнув дідусь, – а ще їх називають шляхетними, бо вони ніколи не червивіють і очищають організм».
«То може вони най-го-лов-ні…» – уривається в голосі онук, бо його приголомшила інша неймовірна картина. Навколо берізки, ніби кружляючи у танку, виросли мухомори: яскраво-червоні капелюшки в білий горошок красувались на біленьких тоненьких ніжках на жовтому килимку з березового листя. Вони нагадували веселих клоунів.
«От хитруни, – подумав Кирилко, – знаємо ми вас отруйних блазнів…»
Думки хлопчика перебив дідусь. Він покликав онука у молодий сосняк, що розпочинався за дубиною. Хлопчик зайшов на м’який настил із соснових голочок. Тут росла череда маслюків, грибів, котрі не любив збирати Кирилко: до шапинок цих грибів прилипали пальці малого.
«До них не підступитися, вони липкі, мов слимаки», – буркнув незадоволено онук.
Крізь дідову бороду проступила посмішка. Щоб підбадьорити збирача, дід почав розказувати про відмінні смакові якості маринованих маслюків.
«Без цих грибів сосни не ростуть», – завершив оповідку дідусь і повів онука до просіки. Вони знайшли зручні пеньки та вмостилися для перепочинку. Старий дістав з кишені два трикутнички, замотані у фольгу. Одного простягнув малому. Кирилко хвацько розгорнув пирога і почав смакувати.
Діалог продовжив дідусь.
– Незабаром на цих пеньках виростуть опеньки. Вони загартовані гриби, бо не бояться осінніх холодних дощових днів і можуть рости аж до перших приморозків.
– А чому гриби не вирощують на городах чи в садках?
– Деякі вирощують, і ти їх міг бачити в магазинах.
– А-а, знаю – печериці.
– Саме так – печериці, а всі «наші» гриби люблять ліс і свободу, кожен росте під своїм деревом.
Збирачі доїли кожен свою порцію, піднялися і попрямували просікою до старого березняка. Там вони натрапили на сироїжки. Їх капелюшки нагадували бальні пачки танцівниць: білий пластинчастий низ, покритий тонким кольоровим полотном, в одних – жовтим, в других – червоним, в третіх – зеленим.
«Така краса не може бути не смачною, проте вони дуже крихкі, – пояснив дідусь. – Будемо вибирати ті, у яких капелюшки не дуже «розкрутилися в танку», – ковпачки. Зелені ковпачки можна споживати, трішечки підсмаживши на вогні. Звідси і назва – сироїжка.»
Кошик у дідуся наповнився різними грибами. Сонечко піднялося над верхівками дерев, ранкова прохолода зникла – пора додому. Зворотний шлях проходив через старий ліс. В ніс малого «вдарив» різкий запах.
– Що це так сильно пахнить?
– А це ще один гриб. Веселка. Бачиш, там, під трухлявим пеньком, «вистрілила» веселка. Він занесений в книгу рекордів Гінеса за швидкість росту.
Дослідники підійшли до гриба. Він виріс із желеподібного яйця, вкритого білою плівкою замість шкарлупи. Трубчаста ніжка, подібна своєю структурою до безе, завершувалася слизистою шапочкою оливково-зеленого кольору, схожою на дзвіночок. Його вигляд настільки химерний, що нагадував чудернацькі гриби із мультфільму.
«Веселку використовують в народній медицині від багатьох хвороб. Настоянка з гриба заліковує подряпини на шкірі», – повідав дідусь.
Грибники непомітно для себе наблизилися до села. Лісові пахощі змішалися з іншим, добре знайомим ароматом. Це запах бабусиного борщу з присмаком диму, що повільно клубився поміж дерев. Кирилко не пішов з дідом хвірткою. Він мав свій хід: відхилив штахетину у плоті, що межував з лісом і трохи похилився, ніби під вагою старих дубів, які росли на узліссі, та й протиснувся у садок. Там, серед яблунь, під «грибочком» (так називали альтанку), дослідників-грибників чекав накритий стіл. А поруч, на літній плиті, парував закопчений банячок з борщем.
Довго слухали дуби розповідь малого дослідника, що частенько переривалась апетитним сьорбанням борщу…
Ілюстрація Олесі Вакуленко
Культ казки
Про казку, як і саму казку, писати легко і по тій же самій причині – важко. Постійно ловиш себе на думці, що ніби використовуєш вже кимось написане.
Казка відкриває найкоротший шлях до дитячих сердець. Саме казка пробуджує в дітях хороші душевні переживання. Дитинство без казки пусте, як озеро без води. Дорослий не може полюбити романи, повісті, лірику, якщо в дитинстві не отримував насолоду від читання казок. В казках подана філософія життя, його мудрість. «Книга як одяг: має бути по зросту». Казка – це «повзунки», якщо їх не «носити», то і з більш вишуканим «одягом» будуть проблеми. Більш зрілі книги, як писав Франко, - «морська глибина», яка викликає страх «безодні» у того, хто не навчився «плавати» в дитинстві – читати казки.
Великий казкар Г. Х. Андерсен зростав у бідності, але в «тісній комірчині», де не було ні розкішних меблів, ні добротного одягу, була поличка з книгами для хлопчика і власноруч змайстрований ляльковий театр. А вечорами батько читав казки зі збірки «Тисяча і одна ніч». Казка створила таких великих майстрів слова, як: Пушкін, Толстой, Керролл...
Казки формували і великих математиків, і креативних фізиків. Ось як писав про значення казки А. Ейнштейн: «Якщо ви хочете, щоб ваші діти були розумними — читайте їм казки. Якщо ви хочете, щоб вони були ще розумнішими — читайте їм більше казок».
Пропоную розробку біуроку (зарубіжна література і математика) «Повторення та систематизація знань з тем «Казки народів світу» і «Розв’язування текстових задач»».
Алгоритм казкиі задачі.pdfПродовжити цю статтю хочу винятковим видом казки. Казки, майстром якої я вважаю В. О. Сухомлинського, – педагогічної. Зрештою, саме його казки і публікації Малої сторінки надихнули мене на «пробу пера» в цій царині. Ілюстрації до казки "Осінні пахощі" створив Тарас Биковський, 10 клас.
Осінні пахощі
Осінні пахощі
На уроці природознавства вчителька запитала дітей, чим пахне осінь для кожного з них. Учні наперебій піднімали руки і відповідали зі знанням справи: Оленці осінь пахла духмяними яблуками та достиглим виноградом, Тарасові – дощем та туманом, Андрійкові – грибами та горобиною, Яринці – айстрами та хризантемами. Матвійко (він був ласуном) сказав, що йому осінь пахне гарбузовою кашею та гарбузовим насінням. Захопившись бесідою, всі діти жваво її підтримували. Лише Кирилко замріяно мовчав, прикипівши поглядом до вікна. Вчителька привітно подивилася на хлопчика і запитала, чим йому пахне осінь. Кирилко, спинивши на хвильку свої думки, тихо сказав: «Моя осінь пахне казкою». Дітвора притихла. Лагідно посміхаючись, Олена Василівна звернулась до Кирилка: «Може ти повідаєш нам свою казку». І хлопчик розповів.
Далеко-далеко, в найстарішому лісі, стоїть незвичайний палац – палац із різнобарвного листя. В ньому живе її величність Королева Осінь. Взимку вона відпочиває, набирається сил, бо весною і літом безупинно працює. В королівському палаці є чотири чарівні скрині, куди Королева збирає скарби для своєї пори року. В першу скриню – кольори та відтінки веселки, в другу – ранкову свіжість, денне тепло та вечірню прохолоду, в третю – вітри, тумани і дощі, а в четверту – казки. В перший день осені вона сідає в свою золоту карету, запряжену трійкою коней, й мандрує білим світом. Добре знають всі дороги її вірні коні – Жовтогривий Вересень, Багряногрудий Жовтень та Білокрилий Листопад. Стрімким вітерцем летять вони ланами, садами, лісами, дібровами, аби встигнути вчасно принести на Землю щедрі дари Королеви. Так подорожує її величність до тих пір, доки скриньки не спорожніють. Тоді повертається вона в свої володіння. Скидає з себе золотаві королівські шати, закутується в білу хутряну ковдру і лягає спати аж до весни. Трійко вірних коней пильно оберігають ліс та свою Королеву.
Кирилко, перевівши погляд на вікно, припинив свою розповідь. Очі стали враз сумними. Уважна Олена Василівна помітила це і запитала: "А чому це ти, Кирилко, засмутився?" "Дуже хочу зустріти Королеву Осінь," - почулося від хлопчика. "Дідусь розповідав мені: кого Королева зустріне, тому вона дарує свій найцінніший скарб – казки, що зібрані в останній скрині. А це ж таке багатство! – вигукнув Кирилко. – Знати всі казки на світі!» Із дзвоником хлопчик кумедно взяв свій портфелик, сказав усім «До побачення» й швиденько вибіг з класу. Вчителька та діти довго дивилися йому вслід. Хлопчик попрямував до лісу. Може сьогодні малому пощастить і він пострічає Казкову Королеву.
Ода жінці
Ода жінці
О жінка! Ти – свічка мудрості.
Ти – нитка часу і життя.
О жінка! Ти – весна квітуча!
Ти – сад любові і добра.
О жінка! Ти – поезія! Ти – муза!
Прекрасна. Неповторна. Неземна.
О жінка! Ти – природа! Ти – картина!
Божественна! Велична! Чарівна!
О жінка! Ти – володарка небес.
Ти – квітка у саду Едема!
О жінка! Ти – дорога в храм.
Ти – музика, дитя землі і неба.
О жінка! Ти – цариця! Ти – богиня!
Ти – полонянка! Ти – козачка! Ти – княгиня!
О жінка! Ти – дорога. Ти – сльоза.
Ти –джерело любові. Ти – життя!
О жінка! Ти – молитва! Оберіг!
Сімейне вогнище. Ти – мати. Берегиня.
О жінка! Ти – держава! Ти – султана!
Ти – діва! Ти – століття! Ти – кохана.
О жінка! Ти – бурхлива і неспинна річка!
Ти – перемога! Ти – історія! Ти – вічна!
Google Sites
Report abuse