Про поета

Народився З0 березня 1947 року в с.Новаки Лубенського району. Закінчив фізико-математичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка. Працював у Обізнівській та Броварківській середніх школах учителем фізики, астрономії, інформатики. Писати почав ще зі студентських років, коли дописував до інститутської поетичної стіннівки «Заспів». З роками любов до слова дала змогу заявити про себе як про зрілого майстра.

Друкувався в газетах «Зоря Придніпров'я», «Сільські вісті», «Зоря Полтавщини», «Село полтавське», «Весела газета», журналі «Перець», у збірках «Полтавський сміхограй» (2004-2007, 2012 роки), «Поетичні барви освітян Полтавщини» (2007), «Сміхограйчик» (2005, 2007). Один з упорядників альманаху «Моя Глобинщина» (2006-2008, 2011 роки). Упорядник збірки «Я ще залишуся і в поетичнім слові» (2009). Автор поетичних збірок «Первоцвіт» (2006), «До тебе» (2007), «Це життя чи сон?» (2010). Один з авторів публіцистично-художнього альманаху «Чебрецевий цвіт» (2010, 2013).

Твори Олексія Домницького різні за емоційним забарвленням. Серйозні та роздумливі, задушевно ліричні й жорсткі політичні, гумористичні і сатиричні. Вони гріють серце читача, спонукаючи до роздумів над життям власним, суспільним, відповідають плину життя як, наприклад, у віршах «До України», «Історія»:

Які поля в тебе багаті

І найродючіша земля,

Є трударі в праці завзяті

І Бог дощем не обділя.

Є храми золотом укриті,

Міста величні у віках,

Втопають села працьовиті

В квітучих і рясних садах.

Глибокі є й широкі ріки,

Дрімучі і густі ліси,

І закарбована навіки

Слава козацької краси.

І надра ж не порожні наче,

І, слава Богу, без війни

Чому ж тоді народ твій плаче.

З чиєї розкажи, вини?

Допоки ж будем тільки мріять

Й минуле брати на штики.

Коли тебе вже переділять

Свої ж таки єретики?

Історія все мчить і мчить...

В її безмежних володіннях

Твоє життя на мить злетить,

І згасне в нових поколіннях.

А в манускриптах на віки

Сліди залишаться та дати,

Щоб хтось дізнавсь через роки:

Чи повзав ти, чи вмів літати...

Підґрунтям для поетичного віддзеркалення у Домницького є життя і вмите росою українське Слово, у якому кожний читач знаходить щось для себе, як ось у невеличкому вірші «Високий кіт»:

Зверх паркану всівся кіт,

Черевце лоскоче

Унизу стрибає пес,

Дістать його хоче.

Кіт уваги не звертає-

Висота рятує.

А внизу з останніх сил

Собака лютує.

Кіт і очі вже закрив,

Вдає, що дрімає,

Мов, цей гавкіт, що внизу,

Мене не діймає.

...Пес іще не встиг

Усвідомить гарно –

До отих, що на горі –

Догавкатись марно.

Полюбляє Олексій Михайлович і афоризми, які щодня йому підказує життя.

Якщо правда одна, то чому ж так багато партій?

Хіба ідеї винні, що їх в життя втілюють люди?

Бути талановитим – це ще не все.

Треба щоб тебе визнали.

Щоб залишити слід на землі, не обов'язково плазувати.

Політика – брудна справа, але дає чистий прибуток.

Нарешті і слуги народу стали панами.

Є сміливість – гавкай, немає – підгавкуй.

Щоб ти заробляв на один споживчий кошик!

Наше сьогодення: песимісти Україну хоронять, оптимісти бачать її у Європі, а реалісти гріють на всьому руки.

Маємо те, що маємо. Решту не встигли.

Тільки під час виборів відчуваєш, що ти ще комусь потрібний.

Дай «на лапу» і матимеш «руку».

Найзручніше воювати з пам'ятниками – вони не можуть дати здачі.

Історія все розставить на свої місця, тільки, на жаль, ми вже не дізнаємося, на які.

Поет вірить, що його слово, написане від душі, знайде свого читача і через покоління:

Я ще залишуся і в поетичнім слові,

Що між уроками складалося в рядки,

Хай буде все, що серце хвилювало,

Отим, що прийде в світ через роки.

Може хтось скаже: «Бач не професійно,

Риму і то невдало підібрав...»

Що відповісти? Так і є, напевно,

Та я всю душу в ці рядки вкладав.

За участь у літературно-поетичному альманасі «Цвіт чебрецевий» (2010, 2013) має відзнаку лауреата XII та ювілейного XV Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова - мова єднання» в Одесі (2014). Нині пенсіонер. Проживає у м. Кременчуці.

Поява нової книжки є завжди відрадним явищем, а коли це ще й первісток, що об'єднав доробок мало відомого широкому читацькому загалу автора, подія викликає ще більший інтерес. "Первоцвіт" – саме таку знакову назву дав своїй поетичній збірці вчитель із Глобинщини Олексій Домницький, і з'явилася вона в полтавському видавництві "Форміка". Коли читаєш збірку, не полишає відчуття того, що автор виповів у поетичній формі найсокровенніше – любов до краю, до своїх рідних і близьких, а насамперед – до матері.

Завжди є поруч руки мами,

Що витруть лагідно сльозу

І хмари розженуть над нами,

Що вже збирались на грозу.

("Мамині руки").

Але згаданими словами любові до матері, до коханої – "мене без тебе не було й немає" ("Люблю тебе ), до двох синів-соколів, які вже "відлетіли з рідного гнізда" ("З дитинства"), не вичерпується багатогранність таланту Олексія Домницького. Він пише про все, що тривожить душу. Виразно, наприклад, постає тема щирого вболівання за майбутнє села, яке в останні роки "тихо вимирає", і сьогодні, якщо когось несуть на цвинтар, то "навіть музика не грає" (А що ж ми дітям?"). І такі мінорні мотиви недаремно бринять у багатьох віршах про село. Як зізнається в передньому слові до книжки сам автор, він народився в мальовничих колись Новаках Лубенського району, а своєю другою батьківщиною вважає село Обознівку Глобинського району, другою сім'єю - педагогічний колектив місцевої середньої школи. 37 років життя віддав він вихованню школярів, опануванню ними основами фізики, астрономії, інформатики. Селянин від народження, він, як власні, сприймає і болі села, що особливо відчутні нині, в часи переформатування економічних і соціальних засад сільського буття.

Років із десять тому в Олексія Домницького розвинувся природний дар до віршування. А сьогодні його лірику, сатиричні мініатюри, афоризми охоче друкують різні періодичні видання. Більшість із опублікованих творів і склали "Первоцвіт". А на черзі у невтомного працелюба нова турбота – про другу книжку. Тож хочеться побажати йому міцно триматися взятого темпу, підвищуючи водночас художню і технічну якість письма, радувати читачів новими поетичними одкровеннями.

Іван МОЦАР. Відповідальний секретар Полтавської спілки літераторів.

УДОМА

І в мене, напевно, вдома

Вже зустрічають весну –

Прокинулось все довкола

Від мертвого довгого сну.

За обрій зібрались морози,

Запеклі весни вороги,

На сонці видавлюють сльози

Давно скам'янілі сніги.

Щасливі, розправивши крила

Легкої, як пір'я, фати,

Цвістимуть розкішно на схилах

Найкращі для мене сади.

А я там – подумати тільки! –

Для них всього-на-всього гість.

Буває, узимку чи влітку

Загляну годинок на шість.

Все миле тут ясному зору.

Куди не погляну – щемить.

Вузенька стежина під гору

Із юності й досі біжить.

Вітаюсь, як в селах годиться.

Питають: "А як тебе звать?"

Невже ж я отак находився,

Що й вдома не можуть впізнать?

Учитель фізики з душею лірика.

Його одкровення –

То людям відкрита душа.

Зайдіть в його вірші –

Торкніться його одкровення.

Коли вперше до моїх рук потрапила збірочка диво-поезій Олексія Домницького «Первоцвіт», я не повірила власним очам. Я читала і перечитувала кожен вірш, кожен рядочок, впивалась кожним словом. І здавалося, ніби спраглими вустами припадаєш до цілющого джерела і всотуєш в себе оту бажану вологу: холодний і приємний дріж огортає тіло, а душа бажала нових і нових ковтків. Ті, нечуваної сили, краси і таланту віршовані рядки манили до себе, як тиха луна чарівної і дивної музики.

Все єство наповнювали жагучі почуття, здивування і гордість, зачудування і пристрасть поєдналися в одне. Як? Такого просто не може бути? Ці вірші, ця незбагненна музика слова, а не нудні закони Ома та Ньютона, належать моєму вчителеві фізики, йому, завжди такому вимогливому і принциповому? Невже в його душі витають такі сильні і прекрасні почуття?! Ні, це не сонети Данте, Шекспіра, Петрарки, це висока і сильна, багатогранна і співуча поезія мого вчителя Обізнівської школи – Олексія Миколайовича Домницького.

Читати його вірші просто насолода, вони нагадують повів весняного легкокрилого вітерця, ніжний гомін первоцвітів, чарівну мелодію срібних дзвонів. Вони тривожно і солодко полонять душу, змушують озирнутися на літа, що стрімко летять удалеч. В котрий раз згадати оте перше, єдине, неповторне, незрадливо, що зветься на світі коханням…

Із минулого пильно у мене вдивляються очі,

Де б не був і куди б я сьогодні не йшов.

Загубив би якось солов'їної літньої ночі.

Й на дорогах ніколи уже не знайшов.

Уже й осінь моя закружляла розпеченим цвітом,

Журавлі прокричали, в далеку збираючись путь,

А ті очі мене повертають у втрачене літо,

Не дають іще й досі ночами спокійно заснуть.

У 2007 році народилася на світ ще одна збірка мого вчителя "До тебе". Не одного вона настроїть на ліричний лад, не в одного замре трохи серце, вертаючи у юність, у трепетні спогади першого кохання, що приходить у сни його й досі:

Люблю тебе, як ще нікого не любив.

Люблю до сліз, до болю, до страждання.

Кляну роки, що марно загубив

Без тебе і без нашого кохання.

Люблю тебе, надіюся і жду,

Хай тільки осінь літо забуде.

Поклич мене, поклич і я прийду,

Навіть й тоді, коли мене не буде.

Кохання! Саме воно у всі віки було рушійною силою, а жінка – в ореолі поклоніння. Тож і для автора жінка, яку зустрів у юності, чий світлий образ проніс у серці через усе життя, прямує разом з ним у поетову осінь.

Ім'я твоє я повторяв

В хвилини радості й скорботи,

Тобою завжди виміряв

Свої падіння і польоти.

А на завершення збірки "До тебе", цієї стихії почуттів – вірш "Я дав життя тобі в моїй поезії", де автор зізнається і свято вірить, сподівається, що потомки все ж таки "гортатимуть зотлілі чи пожовклі сторінки" і "кожний з них збагне, коли вчитається в оці вірші, що я тобі творив: ім'я тому віками пам'ятається, що вік її по-справжньому любив."

Вірю, що збірка мого вчителя "До тебе" – своєрідний гімн коханню, знайде своїх читачів, достукається до кожного серця і… забринить почуття, небаченої сили і краси.

Учитель Святилівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Лісняк Валентина Михайлівна

Література рідного краю в 11 класі

Тема: «Від кохання до…Всесвіту» (Знайомство з творчістю Олексія Домницького).

Мета: Ознайомити учнів з інтимною лірикою О.Домницького, виховувати почуття любові до поезії, вміння аналізувати і осмислювати лірику, пробудити почуття кохання, краси, вірності.

Епіграф.

А вічність що? Мабуть кохання,

А Всесвіт? Це завжди людина

Самотня в вічності…

(О.Домницький)

Тип уроку: урок-есе.

Хід уроку.

Слово вчителя:

Діти! Час іде невпинно. За плечима у вас залишилось дитинство. Жаль прощатися з цією безтурботною порою. Але не розчаровуйтесь. Двері вам відчиняє юність – найпрекрасніша пора. Пора кохання. Я впевнена,що на вашому шляху обов’язково зустрінеться, якщо вже не зустрілося, кохання.

Кохання творить чудеса. Воно окрилює людей. Завдяки коханню народжуються найпрекрасніші перлини лірики.

Згаси мій зір – я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух – я все ж тебе почую.

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки – я тоді тебе впіймаю серцем

Наче між долонь.

А спиниш серце – мозок запульсує.

Коли ж ти вкинеш в мозок мій вогонь

Тебе в крові палючій понесу я.

Знайди мене у натовпі людському,

Знайди мене у ночі на краю,

Тобі віддам не віддані нікому

Красу і ніжність і любов мою.

Знайди мене, як дощ знаходить віти,

Неждано і негадано прийди.

Знайди мене, щоб більше не згубити.

Омріяний, знайди мене, знайди!

Я прилечу веселкою для тебе,

Я піснею новою зазвучу,

Осінні зорі падають із неба

На трав пожовклих зношену парчу.

Я боюся тебе зустріти.

Навіть з снами зректись не можу,

Знову снилися всю ніч квіти

І весілля твоє з другою.

І розставивши руки – крила

Танцювала. А в ніч кричала.

Як три роки тебе любила

Як сто років тебе втрачала.

Згаснуть вікна, замовкнуть струни

І у тихім осіннім гаї

Тільки буде калина сумно

Шепотіти мені: кохаю.

Я боюся тебе зустріти

Навіть снами зректись не можу

Я зірву на селі всі квіти

На весілля твоє з другою.

Нехай не мій! Нехай чужий

Але…Кохаю я. Хоч кажуть гріх

Хоч зле…

Такий, як ти, на всій землі один.

Без тебе я в жазі пустих хвилин,

Як неба синь – полон твоїх очей.

Гіркий полин – полон моїх ночей.

Нехай не мій. Та знаю я – ти є

Любов моя, а щастя не моє.

Ты рядом – и все прекрасно

И дождь, и холодный ветер

Спасибо тебе, мой ясный

За то, что ты есть на свете.

Спасибо за руки эти,

Спасибо, за губы эти,

Спасибо тебе, мой ясный

За то, что ты есть на свете.

Подумай, ведь мы могли бы

Друг друг друга совсем не встретить.

Единственный мой, спасибо,

За то, что ты есть на свете.

«Життя без кохання схоже на засохле дерево, що росте на кам’янистому грунті» – стверджує народна мудрість. Це таке почуття, коли завмирає серце, тремтить душа. Воно може прийти до людини в різному віці:

Любов спалахує, наче полум’я

Їй не скажеш: гиля, гиля.

Кого уранці, кого – ополудні

Кого – й увечері окриля. (П.Ребро)

Мабуть вам давно відомі прислів’я "Любви все возросты покорны", "Коханню підкоряються віки". А також на всіх мовах слова "Я кохаю тебе" зрозумілі всім.

Кохання застає людину зненацька, до нього ніхто не готується. Прийшло – і ти весь час в його полоні. Кохання – це хвороба, якою хворіли чоловіки і жінки, яку б професію вони не мали.

Не страшно холоду,

Пекельної пустелі,

В обличчя вітру,

Злодія в оселі.

Штормів,торнадо,

Повені лихої

Хвороби необачної, тяжкої.

Перенесу страхіття землетрусу,

Жахливі наслідки зміїного укусу.

Хай заблукаю стежками міжгір’я,

Чи назавжди це кляте безгрошів’я.

Хай навіть голод

Чи колючий сніг

Засипле десь від голови до ніг.

Все переможу, вип’ю

До краплини.

Та тільки від коханої людини

Байдужості ніколи не пізнати.

А решту можна буде подолати.

Цю поезію написав наш земляк, учитель Броварківської ЗОШ Домницький Олексій Миколайович.

Люблю тебе, як ще нікого не любив

Люблю до сліз, до болю, до страждання.

Кляну роки, що марно загубив

Без тебе і без нашого кохання.

Ти блискавицею сяйнула лиш на мить

Й усе в мені ущерть заполонила.

Щасливе серце любить і болить,

А опиратись почуттям уже несила.

Люблю тебе, люблю одну навік

Мене ж без тебе не було й немає.

Ти берег мій, котрий із року в рік

З біди рятує, зваблює, чекає.

Де б я не був, а в серці відчуття –

Твої я руки лагідно тримаю.

В мені такі вирують почуття

Здається, все на світі подолаю.

Люблю тебе, люблю, люблю і жду

Хай осінь вкотре скрутою проймає.

Поклич, поклич, поклич і я прийду.

Мене ж без тебе вже давно немає.

Отже, тема нашого уроку: "Від кохання до…Всесвіту". Чому Всесвіту? Тому що Олексій Миколайович працює учителем фізики, і хоч себе називає "технар", але в душі у нього б’ється серце лірика, сповненого любові, ніжності і великого кохання.

Хотів усім розповісти

Яка ти гарна і чудова.

Та не зумів, повір, знайти

У словнику такого слова.

Хотів портрет намалювати

І золотом окаймувати

Так фарб в палітрі не знайшов

Щоб все мазками передати.

Мелодію хотів писать

Щоб почуття свої розкрити –

Так семи нот не дістає

Щоб глибину їх відтворити.

Закоханий завжди між хмар

Десь там, де ти витаєш,Боже

Його надалі вже земля

В обіймах втримати не може.

Там інший вимір, інший світ

Нюанси, фарби, ноти, мова.

Й на рівні сьомого з чуттів

Іде втаємнена розмова.

Прийди! Без тебе гірко плачу,

Хай буде день, хай буде ніч.

Я так давно тебе не бачу,

А все з тугою пліч-о-пліч.

Знайди! Бо в мене небо чорне,

Забув про літо і весну,

Тільки зима. Снігів нагорне

І день не в радість й ніч без сну.

Вернись! Хай небо буде синім

Хай прийде сонце, шепіт трав

Щоб я втопився в світі дивнім

І там одну тебе кохав.

Не розійшлась гроза над нами,

А заблищало, загуло,

Змило дощем, немов сльозами

Все те, що в нас колись було.

Прийди! Згубилось десь в тумані.

Знайди! А скрізь лапатий сніг.

Вернись! Життя уже на грані.

Читаючи і слухаючи ці поезії не можеш утриматися, щоб не познайомитися з їх автором. Дозвольте мені представити вам нашого поета, старшого учителя, учителя фізики Броварківської ЗОШ І-ІІІ ст. Домницького О. М.

Олексій Миколайович народився 30 березня 1947року в селі Новаки Лубенського району, Полтавської області. У 1965р. поступає в Полтавський педінститут на фізмат, по закінченні якого був направлений в Обізнівку, де прижився, яку вважає другим домом, а педколектив - другою сім’єю. У 1988р. переїжджає у с. Броварки, де працює і понині.

Запитання:

1.Олексію Миколайовичу, як може учитель такої точної, сухої науки, як фізика, писати такі ніжні і ліричні вірші?

2.О.М. У своїй передмові до "Первоцвіту" ви повідомляєте, що вірші пишете майже 10 років. А до цього часу чи були спроби? І що спонукало такого стрімкого росту творчості?

3.Розкажіть історію виходу "Первоцвіту"?

4.Давайте повернемось до вашої інтимної лірики. Які вірші цього циклу вам особисто найбільше подобаються? Що з них ви можете прочитати?

(Учні читають поезіі)

МОЯ ЗОРЯ

Я знаю, що до тебе не дійду

І не тому, що дощ чи чорний морок,

Сліпий туман чи,на оту біду,

Мені давним давно уже за срок.

Що сил бракує, палко не люблю,

Боюся вкотре знову помилитись,

Що колір осені обманом загублю

І в зиму не знайду куди прибитись.

Я тим щасливий, що тепер ти є,

Моя омріяна зоря на небосхилі,

Що зігрівають все життя моє

Ці рідні очі, добрі, ніжні, милі,

Що хоч у мріях в небо підіймусь,

Побачу даль, незвідану допоки,

Що хоч коли до тебе посміхнусь,

Впаду із плеч на мить прожиті роки.

….Я знаю, що до тебе не дійду,

Бо за життя, дароване богами,

Не встигну долетіти, не знайду,

Як подолати відстані між нами.

НЕ ЗВИНУВАЧУЮ ТЕБЕ

Не звинувачую тебе

За всі самотні дні і ночі,

За ті, що будуть і були,

За тихі сльози опівночі.

Не звинувачую тебе,

Що нам тепер не по дорозі,

Що я залишився один

І закохатись вже не в змозі.

Що кожний день тепер пітьма,

Весняний цвіт, що чорний морок,

А на чоло біла зима

Прийшла в мої неповні сорок.

За стогін вітру і журбу,

За те, що мрія не здійснилась,

За те, що я тебе все жду,

А ти до іншого прибилась.

Не звинувачую, повір –

Немає твоєї в тім провини,

Що не зумів я протоптать

До тебе назавжди стежини,

Що не зумів найкращим стать,

Що не такий уже й сміливий,

Що змів так палко покохать

І цим коханням я щасливий.

КОХАННЯ

Кохання – це, напевно, обрій,

Що вдалині завжди лежить.

Скільки не йдеш,а він до тебе

Немов сполоханий біжить,

Там, начебто, усе чудово-

Без хвиль виблискує ріка,

Здається, крок і ще б ступити

І він, як марево втіка.

Не лічиш днів своїх, ні років,

А все туди, де ще земля.

Із кожним подихом, мов ближче -

Та лиш милуєшся здаля.

Чи може щастя й буде в тому,

Щоб вік до обрію іти,

Всі перешкоди подолати,

А так нічого й не знайти.

5.У ваших віршах ліричний герой то шалено кохає, то "закохатися не в змозі", то "до коханої не дійде". Всі ці вірші писалися від настрою чи від обставин життя?

6.О.М., Ви і в житті такий ніжний із жінками, як у своїх поезіях?

Діти, говорити тільки про інтимну лірику О.М. це однаково, що побувати на морі, поплавати по ньому на кораблі чи пароплаві і не мати змоги покупатися, попірнати у воді, тому що творчість Домницького дуже багатогранна. Він поет-лірик, поет-сатирик, поет-філософ, поет-патріот. У його доробку величезна кількість гуморесок.

7. А з чого ви починали?

8. Ви вважаєте себе поетом?

9. У "Літературній Полтавщині" у статті "Душа в слово перелита" мова йшла про другу книжку. Як вона буде називатися і які розділи матиме?

Всі поезії О.М. пройняті любов’ю до жінки, до матері, до коханої, до двох синів-соколів, до села, до Вітчизни, до України. Поезії наскільки милозвучні, що самі просяться на музику. Тому гурт «Сусіди»,а зокрема Ростислав Галаган написав музику до його поезії «Моя Україна»

(Звучить пісня)

Знайомство наше стало випадково

Як дотик подиху до ніжного кларнета

Але цього достатньо, щоб раптово

Я закохалася у вчителя, в поета.

Всього два слова – і ми вік знайомі

Так легко нам давалася розмова.

Атлант із виду, але шик в другому.

Дивує ніжна і приємна мова.

А вірші прочитала – і завмерла:

Це мої думи, мої погляди і мрії.

Це ви до мене в душу зазирнули

І на папір мою любов й надії.

Не Ви, а я кричу "прийди" до мене,

Не Ви, а я молю "знайди, знайди"!

Гублюся в часі і лечу шалено,

Сумую, що так швидко мчать роки.

Це в мене сивина уже на скронях

В моїх очах ті іскорки горять.

І подумки в руках оті долоні,

Що хочеться й на мить не відпускать.

Від Ваших віршів хочеться ще жити

Із ними жінка мріє до півночі

Когось кохати і когось любити

І відчувати у собі жіночність.

Навіть коли б я вас і не зустріла

Колегою б із Вами не була

То і тоді б за вірші ці мрійливі

У Вас вже закохатися б змогла.

І на закінчення цього есе- уроку

Вам творчих успіхів дозвольте побажати

І щоб колись у старості глибокій.

Ви вміли так,як і тепер кохати.