творчість

З ДИТИНСТВА

Високе літнє небо,

Хмарки ледь-ледь димлять,

У золотій пшениці

Волошки гомонять.

У зелені втопилось

На обрії село.

Білесенькі хатинки,

Мов снігом замело.

Протоптана стежинка,

Що в'ється між хлібів,

Прибилась до хатинки

Моїх малих світів.

Старенька, чепурненька,

Верба біля дверей,

Подвір'я, як ведеться,

Повнісіньке курей.

Під грушею дідусь мій

У холодку сидить,

А недалечка, збоку,

Ціпок кривий лежить.

В руках його дбайливих

Виблискує коса.

Готується до завтра,

Коли впаде роса.

Бабуся біля пічки

Розпалює вогонь,

Побіг димок угору

З натруджених долонь.

Гудуть над головою

Бджілки на медозбір,

Вмостився зручно в будці

Страшний домашній звір.

Розлігся на пісочку

Ледачий чорний кіт –

На сонці вигріває

Худющий свій живіт.

Над хатою вирує

Гороб'яча війна...

І соняхів в картоплі

Пекуча жовтизна.

А я в садку, маленький,

Із книжкою в руках,

Заснув в траві високій

На теплих подушках.

... Подумати аж лячно,

Коли все це було,

Скільки води річками

До моря протекло?

Забрав Господь до себе

Бабусю й дідуся,

І хату розібрали

Сусіди на дрівця.

Носила мене доля

Чимало по землі,

Живу тепер з сім'єю

Я в іншому селі.

Вже й діти відлетіли

Із рідного гнізда,

Як в дідуся, і в мене

Вже сива борода.

А серце там, де хата,

Назавжди приросло.

Заплющу очі й бачу

Оте, моє село.

Протоптану стежинку,

Що в’ється між хлібів,

І білий сніг весняних,

Заквітчаних садів

І вулиці вузенькі,

Й паркани з дерези,

Й запряжені волами

Забуті вже вози,

І дідуся й бабусю,

Й вербу біля дверей…

А сльози раптом градом

Непрошені з очей.

Як найдорожче саме

Несу через роки

Оті мої , колишні,

Дитячі Новаки.

СІЛЬСЬКИЙ ВЕЧІР

Сіло сонце за дерева,

Череду пастух пригнав.

Потемніло синє небо,

Холодок на землю впав.

Цвіркуни взялись за справу,

На долині вже туман.

У болоті жваво жаби

Почали свій балаган.

Втихомирився десь трактор,

Спалахнули ліхтарі.

Повертаються додому

Ті, хто в полі до зорі.

Хвіртка стукнула й луною

Підхопила ніч той звук.

З одного кутка та в другий

Знявсь собачий перегук.

День пройшов. Село втомилось.

Відпочинути не гріх.

Тиша. Ніч. Лише прорветься

Інколи дівочий сміх.

ЗАПЛАКАНІ ВІКНА

Заплакали вікна, напевно, за літом,

А може згадали вчорашню весну,

Коли розпускалися райдужним цвітом

Дерева і квіти від мертвого сну.

А може тому назбиралися сльози,

Що з бабиним літом не склався роман,

Й блукає по аркушах сірої прози

Незрячою мрією сивий туман.

Десь там, за вікном, роздяглися дерева,

Чорніє поранена плугом земля.

Від сходу до заходу хмара свинцева,

Мов килимом, хоче лягти на поля.

Дощі затяжні – листопадове лихо,

Журу і самотність несуть на поріг.

В заплакані вікна не бачу, як тихо

Підкрався до хати з-за обрію сніг.

РОЗХОДИЛОСЬ ЛІТО

Розходилось літо

У садках, на луках.

Утопилось повністю

В кольорах і звуках.

Пронеслось довкіллям,

Аж за небокраї,

Цілувати радісно

Голубі розмаї.

З головою кинуся

В теплу насолоду,

Заплескаюсь хвилями,

Мов не бавивсь зроду.

Замилуюсь кольором,

Закохаюсь в звуки,

Щоб забити в часі

Реквієм розлуки.

Понесися в небо,

Де птахи та зорі,

Попливу у травах,

Як в безмежнім морі.

Та не встиг оглянутись,

А вже сірі хмари

Заховали в сутінках

Чарівні Стожари.

ПРИСВЯТА МОЄМУ ВЧИТЕЛЮ

О.О.Реві – вчителю фізики Новаківської середньої школи Лубенського району

Свого учителя зустрів,

Що з нами роблять роки?!

Я теж давно вже постарів

І в мене теж уроки.

Тепер уже з вершини літ

Я так Вас розумію –

Ви готували нас в політ,

Ви в нас будили мрію,

Ви віддавали нам тепло,

Ви душу в нас вкладали,

А ми не завжди, мов на зло,

На рівні виглядали,

Та на перервах, щоб у Вас

Журба не з'їла очі,

Задачі списував весь клас

І вчили все щоночі.

Ми сорок років біля Вас,

Хоча й не чутно кроків,

Отой, одинадцятий клас,

Шестидесятих років.

Коли стрічалися шторми

І били нас щосили,

Слова пригадували ми,

Що Ви нам говорили.

До Вас я подумки звертавсь

Навчитися горіння,

Коли виховувать зібравсь

Майбутні покоління.

...Свого учителя зустрів –

Портрет, могилка, квіти.

"Спасибі, – я прошепотів, –

Ми завжди ваші діти"

ДО ТЕБЕ.

Давно колись зі мною ти була,

Та я не став тобі ні рідним, ні коханим,

Таким, щоб двісті літ чекать змогла

І кожну мить лишатися жаданим.

У різних нині ми згубилися світах,

У мріях інших, в іншому полоні,

А я живу й сьогодні в тих літах

Коли в руках моїх були твої долоні.

Яким безхмарним там здавалося кохання!

Як солов'ї співали по ночах,

А бавились сльозинками світання

В твоїх блакитних сяючих очах!

О, час шалений! Нас він не злюбив,

Крутив вітрами скрізь, як заманеться,

Сліди замів і стежку загубив,

Оту єдину, що до тебе в'ється.

Несу цей біль один через віки,

Хотів знайти себе для іншого кохання.

Та не змогло ніщо, навіть роки,

Із мого серця висушить страждання.

...Уже в життя моє давно прийшла зима,

Пороша густо побілила скроні...

Заплющу очі, а тебе нема,

Лише в руках моїх тремтять твої долоні.

НЕ ЗВИНУВАЧУЮ ТЕБЕ.

Не звинувачую тебе

За всі самотні дні і ночі,

За ті, що будуть і були,

За тихі сльози опівночі.

Не звинувачую тебе,

Що нам тепер не по дорозі,

Що я залишився один

І закохатись вже не в змозі.

Що кожний день тепер пітьма,

Весняний цвіт,

що чорний морок,

А на чоло біла зима

Прийшла в мої неповні сорок.

За стогін вітру і журбу,

За те, що мрія не здійснилась,

За те, що я тебе все жду,

А ти до іншого прибилась.

Не звинувачую, повір –

Нема твоєї в тім провини,

Що протоптати не зумів

До тебе назавжди стежини,

Що до вершин не досягнув,

Що не такий уже й сміливий,

Що покохати палко смів

І цим коханням я щасливий.

Я БЕЗ ТЕБЕ.

Ти лунаєш в мені резонансом далекої ноти,

Аелітою щастя, палітрою радісних снів.

Випиваю я п'яний нектаром наповнені соти

Наших теплих, весняних,намріяних в юності днів.

Я без тебе нікуди і кроку не зможу ступити

Навіть миті не вмію прожити ні в день ні в ночі .

Я ім'я твоє зміг все життя наче свято носити,

Не знайшов лиш від щастя загублені нами ключі.

Уже біла зима сивиною лягає на плечі

І махає назавжди заплакана юність здаля.

Ще хоча листопад по довкіллю гуляє, до речі,

Та мелодію грудень музикам уже замовля.

Зупинити перебіг, покаюся грішний, не в змозі,

Скільки там до Різдва, ще залишилось кроків пройти?

І хоча журавлі вже чекають давно на порозі,

Я ніколи у вирій без тебе не зможу піти.

Т.

Час не забрав до тебе почуття,

Хоча всі кажуть, мов, найкращі ліки

Хай і не буде в щастя вороття,

Але ти поруч і в мені навіки.

Без тебе я не починаю справ,

Надіями і мріями ділюся.

Коли впаду, бо десь чогось не знав,

З ім'ям твоїм на крилах піднімуся.

Глибоких не злякаюся снігів,

Шляхи в тумані відшукаю завжди.

...Я й сам цього, можливо б, не хотів,

Але куди подітися від правди...

МОЯ ГЛОБИНЩИНА. !

Над сивим Дніпром височіє Пивиха,

Зійду і погляну на край мій здаля

І щастя зазнала, і горя, і лиха

Оця, найрідніша для мене земля.

Моя Глобинщино! Для мене-єдина.

Людей працьовитих і радості край.

Ми в щасті і горі назавжди родина.

Цвіти, Глобинщино, цвіти, розквітай!

Ти край Білаша, Рогового і Глоби,

Георгія край і Платона земля.

Хай славиться праця людей твоїх, щоби

Не змовкло в віках Глобинщини ім'я.

Моя Глобинщино! На світі – єдина.

Чудових митців, літераторів край.

Ми в щасті і в горі назавжди родина.

Цвіти, Глобинщино, цвіти, розквітай!

Примножимо, друзі, батьків наших славу.

Хай мирно завжди колосяться поля,

Чарує нас Київ, ми любим Полтаву,

Та тут, де батьки, найрідніша земля.

Цвіти Глобинщино! Від Січі й до нині

Батьків і дідів, і синів моїх край.

Ми завжди з тобою, навіки єдині.

Моя Глобинщино! Цвіти, розквітай!

СТАРИЙ ДРУГ.

Віктору Пожару.

Життя то зріднює людей, то розкидає –

Свої у кожного Голгофа і Парнас.

Друга на день, повірте, не буває,

Як не буває вічних серед нас.

Хто одноденки нам? Люб'язні, галасливі,

Дзвінкі струмочки талої води.

Допоки світить – добрі та цнотливі,

А гримне десь, попробуй їх, знайди.

Друг, як життя - він є або його немає

Й не головне, що нарізно роки.

Коли життя нас болісно діймає,

Відчуєте тепло його руки.

Старий мій друже, річко повноводна!

Спокійна течія, привітні береги,

Вода завжди прозора, прохолодна,

Вгамує спрагу і надасть снаги.

ТОБІ.

В тобі усе: початок світу,

Його початок і кінець,

Ромашка, що сміється літу

І перехрестя двох сердець.

Зірки, що наче діаманти,

Ранкова чиста далина,

Дитинства незабутні кванти

Й до сліз пекуча сивина.

В тобі моє палке горіння,

Гарячі сльози, радість, сміх,

Підйоми і стрімке падіння

І найсолодший в світі гріх.

Мої невдачі, перемоги,

Свіже повітря і струмок.

...Тієї лиш нема дороги,

Де б я ступив без тебе крок.

М-А-М-О.

А в мене сніг на серце випав, мамо.

Мороз скував усі озерця долі.

Нема дихнути чим, де тамувати горе.

Життя у рани не жаліє солі.

Куди сховатися, до кого притулитись,

Чому ці муки, за яку провину?

Як хочеться хоч раз почути слово:

"Прийди до мене, я зігрію, сину!"

А в нас шляхи з тобою розійшлися.

Кожний в житті мандрує по своєму

І слово "мамо", наче чужоземне,

Уже назавжди у житті моєму.

ОБРАЗОК.

У коханих очах заблищала сльоза.

Звідки хмари, що дощ накрапає?

Небо чисте і раптом гроза,

Бозна звідки її наганяє.

Може я необачно щось зайве зронив

І образу наніс випадково?

– Вибач, серце моє, коли я завинив,

Все ж до цього складалось чудово.

Твоя тепла рука доторкнулась чола,

Якось сумно здригнулися губи:

– В тебе, рідний, уже сивина.

Постаріли з тобою ми, любий...

КАЯТТЯ.

Упали пухко, наче сніг,

Слова розпечені до ніг.

Здалося, скрізь уже зима,

А ті розтали і нема.

Про що вони були мені?

Що розбудили в глибині?

Вона замовкла...

Не зуміла...

А поруч вишня вже дозріла,

Червоні ягоди, мов кров.

Чи варто все ятрити знов

Й шукати те, що не знайти,

І до снігів ще раз прийти?

Слова – це ще не почуття.

І що повернуть каяття,

Що пухко падають, як сніг,

Уже не в серце, а до ніг?

НОКТЮРН.

Зима чи осінь?

Дощ холодний

Із хмар свинцевих моросить,

А інколи навіть й сніжинка

В повітрі раптом пролетить.

Давно розділися дерева,

І молоді, й на схилі літ.

На вітках краплі, наче сльози,

Журбою за колишній цвіт.

В кімнаті тепло. Бра турбує

Нудну вечірню напівтьму –

Розпочала вже ніч запеклу

Із днем минулим боротьбу.

Ми вдвох. Давно. Розчинна кава,

Цукерки, торт, вино, грильяж,

Дассен з динаміків, Папетті

Доповнюють цей антураж.

Розмова тільки про погоду,

Мовляв, ця осінь затяглась,

На Новий рік, поглянь, ялинка

В пухнастий сніг не одяглась.

Дощі набридли, вітер, холод,

Щемить, як згадуєш весну.

...Що там прогноз, мабуть, не скоро

Усе прокинеться від сну?

Й подумалось: "А правду кажуть:

У почуттях коли зима,

То розмовляють про погоду,

Бо інших тем уже нема..."

АРКУШ.

Вітер удерся до скверу,

Тисне на клавіші осені.

Зібганий аркуш паперу

Впав, мов троянди скошені.

Вбитий твоєю байдужістю,

Вмер під осінню симфонію.

А я ж, побратавшись з мужністю,

Тобі написав мелодію.

В нотах спромігся озвучити,

Що в моїм серці завітного,

Щоби в здогадках не мучитись

Й разом піти до світлого

Так, щоби всі дивувалися,

Сонце завжди посміхалося,

Зорі вже не зривалися –

Щастя ж бо нам вже дісталося.

…Аркуш тобою зібганий,

Не глянутий і не чутий,

Вітром у сквері підібраний,

Так, як і я, забутий…

НОСТАЛЬГІЯ.

Вантаж років тисне на плечі.

Повільніша стає хода.

Уже не те, щоб полетіти,

А й розігнатися – біда.

Сил вистачаєлиш оглянутись,

що ж після себе залишив,

Куди піднявся, де спіткнувся,

В чім провинивсь, що заслужив.

За що покаятися варто,

Які борги слід повернуть,

Кому подякувати слізно,

Кого пробачить не забуть.

Ех!.. Розпочати б все спочатку...

Якби родився знов на світ,

То б, не роздумуючи, здався

Світу моїх дитячих літ

Й ходив би босоніж ярами,

Росою вполі по стерні

І там би знову посміхались

Дідусь з бабусею мені.

Стояла б ще і стара хата,

Де під вікном густий бузок,

Бджілки, шовковиця і з вишень

Горіхів, яблунь й слив садок.

Були б і друзі всі, і школа,

Й кіно у нашому селі,

І там жили б іще і досі

Мої найкращі вчителі.

Та не повернешся в минуле,

Одна лиш пам'ять докуча...

-Дідусю, чом у тебе сльози? –

Мене спитало онуча.

Я ДАВ ЖИТТЯ ТОБІ В МОЇЙ ПОЕЗІЇ.

Я дав життя тобі в моїй поезії,

Нехай в неладно складених рядках,

Яким ніколи не знайти рецензії

На глянцевих столичних сторінках.

Може, ніколи їх і не читатимуть,

Як модний, перекладений роман,

Чи детектив, де вдало розкриватимуть

Грабіж якийсь, убивство чи обман...

Та на полицях, поруч там, де скарбами

Класиків виблискують томи,

В тоненькій книжечці, із вицвілимн фарбами,

Стоятимемо вдвох з тобою ми.

Все наше, згодом, буде перед крапкою,

полотна кращі розфарбує час.

І десь на них, навіть мазком чи цяткою,

Уже б ніколи не згадали нас.

Та ті, що прийдуть, певно ж, що гортатимуть

Зотлілі чи пожовклі сторінки.

З цікавості, хоч трішки, та читатимуть

Мої, тобі написані, рядки.

І кожний з них збагне, коли вчитається,

В оці вірші, що я тобі творив:

«Ім’я тому віками пам’ятається ,

Що він її по-справжньому любив».

ЩО ЖАЛЬ.

Не жаль того, що прудко час,

Що день не день, а нібито хвилина.

І кожен рік, як більше двадцяти –

Не рік, не тиждень, а лише година.

Не жаль того, що в мене голова

Укрита вже осіннім снігопадом

Й не так вже легко по весні іти

Зігрітим сонцем білосніжним садом.

Не жаль й років, котрі уже пройшли,

Й доріг, які лишилися за мною.

Навіть того, повір мені, не жаль,

Що щастя в нас не склалося з тобою.

Не жаль всього, що в мене вже було:

Ні кепського, а ні того, що гарно,

Жаль часу лиш, до декількох хвилин,

Що пронеслись в моїм житті бездарно.

Іще жалію, що своїм батькам

Я не сказав, доки були живими:

«Не знаю я, чи Бог на світі є,

А ви мені були і є святими».

Рука торкнулася струни.

І тишу розірвала нота.

(Таке бува, як завіта

Зненацька радість чи скорбота).

А потім з-під умілих рук

Ноти в мелодію зіллються,

Й мов неслухняна дітвора

Скрізь по кімнаті розбредуться.

І у мені щось оживе

Із того, що уже забуте.

Думав, що вже воно отам

В кайдани назавжди закуте.

НАЙКРАЩЕ

Чому у снах ми ще з тобою вдвох

Чому там квіти – наче теплим літом?

Усе ж минулося в п’янких отих літах,

Що вже ніколи не зійдуть над світом!

Краї чужі – нам рідні вже давно,

Колишні мрії рознесло вітрами…

Ати у снах така, як і тоді,

Коли все перше відбувалось з нами!..

Як сон втече за тридев’ять земель,

Щоб дочекатись стомленої ночі,

На цілий день у серці тільки щем

Та тінню скрізь журні та любі очі.

Вже скоро й осінь. Листям золотим

В тумани вкутає, незрячі та холодні,

Найкраще, що давно вже відбулось,

І тільки в снах приходить у сьогодні.

БАТЬКІВЩИНА.

Роки, роки… Вже й сивина на скронях.

А все у пам’яті, й душа за все болить.

Ще й досі відчуваю на долонях,

Як мамин потиск полум’ям горить.

Скільки пройшов, скільки доріг за мною,

А скільки сліз, недоспаних ночей!

Скільки дощів було осінніх і з грозою,

Скільки дивилося у слід мені очей.

Та все здавалось ніби тимчасовим.

Гадав за крок чи день, чи навіть рік

Вернусь, обнімемось з чудово-пречудовим

Й зостанусь з ним, удвох, на цілий вік.

Бо вічне те, де перший крок і слово,

Де потиск теплий рідної руки,

Де навіть бур'яни цвітуть чудово,

Де хата рідна і мої батьки.

НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ.

А я чекатиму тебе усі століття

Серед полів, садів, пахучих трав,

Попри незгоди всі чи лихоліття,

Якими Бог й до цих не обминав.

Проходжу крок і ближча та хвилина,

Що поділила навпіл білий світ:

На чорний, де скитаюсь, мов билина,

І сотню тисяч щастям повних літ.

Усе життя лиш обрій та надія.

Чиїмсь милуюся освітленим вікном,

Там вже в обіймах розпустилась мрія,

Яка до мене ще приходить сном.

Пессимістичні чую всюди ноти –

Навіщо, мов, не клином на ній світ,

А в мене ще і гори, й повороти,

І сам не знаю скільки йтиму літ.

Й хіба комусь я здатен доказати,

Хоча й життя віддам на це своє –

У тому, щоб завжди тебе чекати,

Найбільше щастя й криється моє.

ЕЛЕКТРИКИ.

Дзвінок раптом у квартирі

Потривожив стелю.

Дід відкрив і впустив

Гостей у оселю.

Ті миттєво по кімнатах

Нишпорять, здіймають,

Дверці всі повідкривали,

Килим піднімають.

Під картинами шукають,

Навіть під паркетом,

Без уваги не лишилась

Й ванна з туалетом.

– Хто такі ви? Що за люди?

– Злодії ми, діду!

Гроші де, а то від тебе

Не буде і сліду!

Заспокоївся старий,

Всівся на дивані,

Зняв із носа окуляри,

Що давно «на грані».

Витяг хустку із кишені,

Піт зітер зі скельця:

– Слава Богу, – хрест наклав,–

Відлягло від серця.

А то, як на дійство глянув,

Вже почав гадати –

Це електрики прийшли

Знов контролювати…

НЕОБХІДНИЙ ЗУБ

– Цього зуба, діду, слід

Уже виривати?

– Ой ні, краще, прошу пана,

Як би лікувати?

– Чому? – лікар здивувавсь.

Дід: – Не буду критись,

Он пенсію добавляють,

Може ж знадобиться.

ОСОБИСТЕ

Зима з морозами гасають за вікном,

Давно допита філіжанка кави.

Пора і в ліжко, варто відпочить,

Бо завтра знову: справи, справи, справи.

Вкриваюсь ковдрою, щоб так, як і було

Колись в дитинстві, майже з головою

Й крізь сон уже вчується мені

Бабуся як схилилась наді мною.

– Заснув, – промовить, – бережи Господь.

Поправить ковдру, книгу з рук дістане,

Погасить лампу гасову й видать

Ще й перехрестить онуча кохане.

Давно Господь моїх стареньких взяв,

Нема давно і згорбленої хати.

Вони і батьком й матір’ю були,

Бо ті чомусь не спромоглись кохати.

Ми нині бачимось разів зо два на рік

Й мене вже роки старістю скували.

Я намагався так життям іти,

Як дід з бабусею, допоки ріс, навчали.

І кожну ніч, коли вкладаюсь спать,

Немов дитя, вкриваюсь з головою.

Усе надіюся, може хоч вві сні

Нахилиться бабуся наді мною.

НА РОЗДОРІЖЖІ.

Життя – це завжди роздоріжжя.

Ступаєш крок й куди іти:

Вперед, направо чи наліво?

Хоча б біду десь не знайти.

Якби ж було, як на картині –

Виднівсь на камені трактат:

Вперед – одне, наліво – інше,

Направо – третій варіант.

Й не треба з сумнівом боротись

Чи у таких, як сам, спитать.

Не переймась, якщо і схибиш –

Десь треба ж досвід набувать.

Правда, і вдома повторяли

Й не раз бувалі мужички:

«На помилках чужих учіться,

На власних вчаться дурачки».

А треба ж йти. Стоять не варто –

Передніх можна наздогнать.

Біда, як випадеш із часу,

А з ним не слід би жартувать.

На, що ж! Із богом. Що там буде?

А в тім життя й цікаве тим,

Що в невідомість йдеш що миті,

Як би ж ще вічно й молодим…

ВПАДЕ ЛИСТОК З КАЛЕНДАРЯ...

Впаде листок з календаря

І вишні знов заквітчані.

Хотів я світ подарувать

Тобі, іще не вінчаній.

Та час снігами все замів

І стежки не лишилося.

Лиш журавлі туди летять,

Де нам удвох судилося.

Проснусь вночі, ти поряд мов,

У грудях так забилося,

Вуста твої, щоки горять.

Як жаль – все лиш наснилося.

Тепер до ранку сон не мій,

Так захотів вернутися..

А як же бога я просив:

"Допоможи забутися!".

Один лиш лист з календаря

Й весна знов починається.

А так хотілося б удвох,

Та не усе збувається.

Я НІБИ В ЧАСІ ЗАБЛУКАВСЬ...

Я ніби в часі заблукавсь –

У інтернеті випадково

Сьогодні фото відшукав

І сказане про тебе слово.

Водночас подив, радість, щем.

Став сторінки іще листати,

А відчуття таке немов,

Ти щойно вийшла із кімнати.

І пройде лиш година-дві,

Сонце впаде аби поспати

Й до тебе знову я піду

Й будем до ранку розмовляти.

Й зорі світитимуть для нас,

І місяць зійде над горою,

І соловейко у гайку

Щось заспіває нам з тобою.

У тебе теж вже сивина

Й життя порізане шляхами,

І не "з тобою" пишуть вже,

А із повагою "із Вами".

І хай байдужий час на нас

Не захотів відпочивати,

Й не юні ми і не стрункі

Та почуття не зміг здолати.

ЗВОРОТНЯ СТОРОНА РЕКЛАМИ.

В дитсадку, у старшій групі,

Батьківське зібрання.

Про дітей іде розмова,

Їхнє виховання.

Вихователька до мами:

– Ваш синочок Вова

Така чемна вже дитина,

Розумна, толкова.

– А ваш, – далі йде по ряду,

– Так гарно малює.

А у Тані з "р" проблема –

Це нас так хвилює!

– Вибачайте, – далі каже,

Ваша доця Крися

Не сіда на унітаз

Хоч ти розірвися.

Плаче, втекла з туалету,

В шафі заховалась.

Десь, напевно, якась травма

Дитині дісталась?

– Те ж і вдома,– мама каже,

– В недобру хвилину

В телевізорі реклама

Злякала дитину.

Як побачила вона

Оті всі мікроби,

Що "Доместос" в унітазі

Їм не до вподоби,

Обминає його геть,

Скаржиться: "Боюся!

Вони з’їдять мою попу,

Як я відвернуся!"

Напевно б мимо я пройшов,

Якби у очі їй не глянув.

Вже потім й голос упізнав,

Що після школи ніби канув.

Після вітань здалось, ще мить

Й дзвінок покличе на уроки

І ми чимдуж гайнемо в клас

Забувши, що за нами роки.

Та тільки, де ж ота краса,

Що не давала в школі спати

Й котра абеткою була,

Що вперше вчила як кохати.

І сивина вже в неї є,

І на лиці час розписався.

Впіймав на думці, що й тепер

Надовго б з нею ще зостався.

Дивився вслід, чи стріну ще.

Вона уліво, я праворуч.

А так хотілось наздогнать

І далі йти із нею поруч.

Я, навіть, не сказав й тепер,

Що там не зміг без неї жити.

Коли усе вже відбулось

Навіщо попіл ворушити?

Вже полум’я не розвести

І поле теж давно зелене.

Життя без сонця не бува,

Вона ж була тим сонцем в мене.