Порипують роменським шляхом гарби,

Сулою тихо хлюпають човни.

і плине люд з своїм нехитрим скарбом

на ярмарок у наші Курмани.

Вози на вигоні. Стирчать голоблі.

Корови й коні поблизу осель.

Горшки і хомути. Мішки картоплі.

І крутиться весела карусель.

А нам, малим, усе цікаве вдвічі:

хто звідкіля прибув до Курманів.

Вусатий дядько – з Ракової Січі,

той – з Білої Берези, той – з Тернів.

Хтось приміряє теплі рукавиці,

когось приваблює садовина.

– А ви звідкіль?

– з Погожої Криниці. –

Ті – з Білопілля,

ті – з Лебедина.

І назви в юнім серці зазвучали

як щось казкове, дивне, чарівне,

немов далекі зоряні причали

кудись манили, кликали мене...

Хто так назвав ті селища навколо?

Хто оспівав діброви і лани?

У небі місяць – як млинове коло,

а на землі – Климентові Млини...

Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,

куди не кинь – барвистих слів розмай.

Ромен, Боромля, Липова Долина,

Березів Яр, Лука, Зелений Гай...

Так зберігає мова калинова

на гронах дивних свіжості росу,

щоб у майбутнє музикою слова

нести душі народної красу.

Таке незвичне це для мене,

чи не збентежить, друзі, й вас:

корова в Індії священна,

село ж Коровинці у нас!

Коровинці... Он біле гуся...

Лелека... Луг... Очерети...

Очима пастуха дивлюся –

роздолля тут для череди...

Малим я чув не раз, не двічі,

як до посульських цих країв

ставний козак вертався з Січі

після походів і боїв.

Долав козак той скруху, втому,

полями йшов, лугами брів.

І – що б ви думали – додому

гнав цілу череду корів.

В біду б не трапить ненароком –

тяжкий і небезпечний шлях:

в дорозі спав він одним оком,

бо вили ще й вовки в полях…

Прибув – сусіди і сусідки

повибігали із дворів.

Це вам не жарти – бозна й звідки

пригнали череду корів.

На Січі відбивав навали,

відбив і череду в заблуд…

Його Коровинцем назвали

за той "коров’ячий" маршрут!

А від Коровинця потому

уже й Коровинці пішли.

Бо хто ж людину цю відому

не знав на березі Сули?

Є любителі зпрожогу

кожну назву пояснить,

взявши версію убогу,

що напохваті лежить.

Пояснив один догадько,

звідки назва «Курмани» :

дав, мовляв, дружині дядько

зеренця: на, кур мани!

Пальцем він попав у небо,

бо не кур – курей манить

говорить нормально треба,

як граматика велить.

«Курмани» ж слівце цікаве,

будить спогади живі.

В тюркських мовах це – застави,

це – пости сторожові.

А легенди мого краю?

Що показують вони?

Якось матері питаю:

звідки назва «Курмани»?

«Курмани, – сказала мама, –

чула від старих людей –

он курман, а це те саме,

що вірьовка, чи курмей…»

Є слова ще: курманина

і курмаччя (це – дрантя).

Ну а назви в селянина

звідки? З досвіду життя.

Дні пливли кудись за хмаринами,

і Сула голуба текла.

А ми, діти, серцями линули

до людського добра й тепла.

Вчитель нас повів з ласки доброї

в Костянтинів, щоб там з гори

ми побачили рідні обрії,

курманівські сади й двори.

Луг згори – у легкій западині,

а самі Курмани звідтіль –

так неначе вони покладені

на якийсь золотий таріль…

На базар ходили в Коровинці –

це село наче казка, спів.

А Сула там, немов, у схованці,

у рясній буйноті гаїв…

А які ставки у Хоружівці!

Впам’ятку вони все життя.

І садки неначе в білім кружевці –

ніжне сонячне вишиття.

Був я вдячний Божому дарові,

коли вперше в житті ген-ген

на горі в серпанковім мареві

відкривався мені Ромен.

Аж ген на калиновім мості

згадалась юності пора:

ми з Курманів ходили в гості

до діда Гната Дігтяра.

З-за кленів школа вигляда

(навколо все привіллям дише).

Село – Червона Слобода .

що звалась Красною раніше.

А красний – не просте слівце, –

Епітет ясний і виразний.

Словечко красен, красний – це

чудовий, гарний і прекрасний.

І нас приймала тепла хата

У Слободі в той день похожий.

Ми гостювали в діда Гната,

що був на Глібова похожий.

Сакуниха, Сакуниха…

Назва скромна, назва тиха…

А звідкіль вона пішла,

назва скромного села?

Що ж, для нас цікаво буде,

як про це казали люди:

– Тут була в старі года

Сакунова Слобода...

А які її ознаки?

Мо', проходили тут саки?

Вздовж Дригайлихи-ріки

скотарі-кочівники?

Чи Сакун іде од Сакій?

А повніше це – Ісакій.

Та ніхто нігич не зна

про самого Сакуна.

В одного дідка питаю:

– Хто був цей Сакун?

– Не знаю.

В назві ж, бач, лишивсь навік:

Видно, гарний чоловік.

Йду повз лани поорані:

Хоружівко, агов!

В твоїм прадавнім корені

величчя. хоругов.

Чом звешся так, Хоружівко?

Мабуть, край лісу тут

хорунжі і хорунженки

тримали свій редут.

Сюди години гожої

у храми золоті

вояцтву з ласки Божої

стелилися путі.

Боролися з наругою,

за Україну йшли

прапрадіди з хоругвами

з-над берегів Сули…

Йду повз лани поорані:

Хоружівко, агов?

В твоїм прадавнім корені

величчя хоругов.

Недригайлове, ти виник

у шістнадцятім столітті.

Не через торгівлю й ринок

появився ти на світі.

Тютюну свого доволі,

часнику, пшона, цибулі,-

виник з прагнення до волі

в нелегкі часи минулі.

Де текла ріка болотом,

що Дригайлихою звали,

ти надійним став оплотом

від татарської навали.

А про долю назв примхливу

теж цікаво нам дізнатись:

через ту ріку дригливу

став Дригайловом ти зватись.

Вік трудились, не гуляли

слобожани мирні, гожі.

Але часто дошкуляли

їм нападники ворожі.

А стинались груди в груди –

вороги кістьми лягали.

«Добре б’ють, – казали люди, –

не здригнулись, недригайли!»

Недригайлами назвали

Іванів моїх, Михайлів

і тебе, містечко, стали

називати Недригайлів.

Невсипущий у роботі,

гордо Києву належав.

І від Білгорода потім,

і від Харкова залежав.

Не згубився в полі чистім

без привіту і одвіту,

коли став заштатним містом

Лебединського повіту…

Скільки весен одшуміло,

скільки раз цвіли черешні.

Недригайлів, чесно й сміло

ти ідеш у дні прийдешні.

Ти – дитячих літ дивниця,

рідний ти мені до скону,

бо для мене ти столиця

мого рідного району.

Читав я, що Вільшана

походить од Вільшанки,

ріки, що У долині

болотяній текла

і заростями вільхи

була покрита рясно,

і що від цього назва

і річки, і села.

Стривайте, але ж наша

Вільшана слобожанська

не на ріці Вільшанці,

а на ріці Сулі,

то як же може назва

походить од Вільшанки,

ріки, якої й близько

немає в цім селі?

На волю від руїни

сюди тікали люди –

з черкаської Вільшани

на береги Сули.

Сюди і рідну назву

принесли поселенці,

в серцях синів і дочок

навіки зберегли.

Не переважує чисельно

своїх сусідів це сільце.

Красиві і Саї, й Козельне,

а в Тимченків – своє лице.

Ще, мабуть, за царя Гороха,

як тут шуміла ковила,

став Тимофій, Тимко, Тимоха

засновником цього села.

Є тополина коло хати,

є конячина, плуг-леміш.

Ото й почав хазяйнувати

Тимошко, Тимочко, Тиміш.

Було спочатку майже голо,

а підросли його синки,

онуки, правнуки – навколо

хатки... городи... – Тимченки...

Не якимсь ім’ям химерним,

що й збагнути годі, –

тиха річка просто Терном

зветься у народі.

Бо не там, де дуб на чатах,

не в гаях-дібровах, –

ні, бере вона початок

в заростях тернових.

Тут, зріднившися з ланами,

кут облюбували

наші предки і Тернами

слободу назвали.

Може, в праці урвавши жили,

предки, серцем чисті,

в назві пам'ять нам лишили

про шляхи тернисті?

В рідній мові – слів як зерен,

і душа співає:

«Цвіте терен, цвіте терен,

листя опадає…»

Чом же терен серед луків

предки вподобали?

Може, й цим вони про внуків,

правнуків подбали?

Щоб у цім степу широкім

шлях несхитно звився,

через терни до зірок їм

у житті стелився.

Знав Івана я учнем старанним –

в школу разом ходили дітьми.

(Як-не-як з Чумаченком Іваном

по батьках навіть родичі ми).

Ми з Іваном, малі шалапути,

часто гралися в нас у дворі.

Як дізналися про парашути –

появились вони в нашій грі.

Ми ряднину стару напинали

на кулястий корзини каркас

і з таким «парашутом» стрибали

на солому з сарайчика в нас.

Поки з хати не вибігла мати

й не побачила витівки ці:

– Ноги хочете ви поламити?

Ану киш відціля, горобці!..

Далі вчився я в харківській школі,

він – закінчив Сумський інститут.

Але дома, в родинному колі,

нам згадався і наш "парашут» .

Вечорами п’янка матіола

духмяніла на всі Курмани…

І підсвічена місяцем школа…

А вже був передодень війни…

Ми у віршах Сулу оспівали,

кожен линув до неї, мов птах…

У війну йшли супроти навали,

хоч на різних були ми фронтах…

Знали ми, що «Іван з Казахстану

записавсь добровільно до лав…»

По війні – знали вірші Івана,

що в журнал до війни посилав…

А ще звістка – змиритись несила:

Чумаченко загинув за Брест.

Але де ж твоя, друже, могила,

щоб хоч скромний поставити хрест?

Чи думав Мишко тої днини,

гусьми випасавши спориш,

що звістка про нього полине

у Лондон, Нью-Йорк і Париж?

Бо успіхи в нього, нівроку,

хоч лиха черпнув він ковшем.

Та став він людиною року,

що визнана за рубежем.

А все починалося з пісні.

Де чув її вперше хлопчак?

Співалось: «А вже років двісті»…

(Про те, що в неволі козак,

що берегом ходить дніпровським

і долю гукає в ярмі,

та під караулом московським

сама його доля в тюрмі…)

У Львові, вкраїнському місті,

те ж пекло імперське пекло.

Яке там «А вже років двісті», –

за триста давно перейшло…

Михайло дізнався допіру:

тому розорили сім’ю,

того одвезли до Сибіру,

бо мову не зрадив свою.

За те, що Михайло все бачить,

що в серці не гасне вогонь, –

система йому не пробачить:

за ґрати, за ґрати його!

Тотальну брехню та облуду

Осадчий розкрив для людей,

щоб зняти з очей їх полуду,

щоб зняти більмо їм з очей…

Сьогодні в Сумах і у Львові,

у Києві й за рубежем

живе він у рідному слові, –

ми пам'ять його бережем…

Всіх чарує його слово щире.

Й псевдонім значущий – Хлібороб.

Повісті. Романи. І сатири

проти бюрократів і нероб.

Де ж та городищинська садиба,

де та стежка на лугах, полях,

що Капельгородського Пилипа

вивела на велелюдний шлях?

Де круті дороги на роздоллі,

через Недригайлів і Ромен,

до нащадків тюрків і моголів

з половцями змішаних племен?

Чим Кубань, Кавказ Північний вабить?

Менше там репресій? Менше драм?

Думав же Капельгородський, мабуть,

про ментальність українця й там:

гідності Вкраїна не зронила,

не вставала на ганебну путь –

мови зроду не заборонила

тих народів, котрі в ній живуть.

То й на себе стільки Ви, Пилипе

Йосиповичу, взяли турбот,

вергаючи історичні глиби,

щоб спасти ногайців як народ.

Щоб себе обстояли ногайці,

про нащадків дбаючи своїх;

щоб імперській не свистіть нагайці

над плечима і хребтами їх.

Українці людям щастя зичать,

бо в самих їх нелегке життя.

Саме тому українцям личить

інших рятувать від забуття.

Горді й нині ми за нашу вроду,

що Капельгородський – з наших лав;

що історію ногайського народу

вперше українець написав.

Де Сула, місточок, палі,

з Недригайлова зверни,

трохи вгору, далі й далі –

на самісінькі Терни.

А в Терни таки поїдьте

(з-під коліс – аж вітру свист).

А ви знаєте, хто звідти?

Наш Мокренко, наш артист!

3 тернівської вийшов хати,

дерзновенний з юних літ,

щоб у пісні прославляти

Україну на весь світ.

Все таке ж бо миле нам і любе,

наче з запорозького коша.

Як затягне «Ой чого ти, дубе» –

радіє, і рида душа.

Сумщино, він – наш. Не забудь свого сина.

Микола Лукаш. Унікальна людина.

Не кожен второпа: поезія, Музи.

Поети Європи. Англійці, французи.

В перекладі в нього – і замки, й палати,

та тільки в самого ні крівлі, ні хати…

Далеко не замок. Роки п’ятдесяті.

Мов Січі уламок в півтемній кімнаті.

Тут хлопці до книг беручкі та охочі,

засади у них січові, парубочі.

І з мудрим пером (звична жанрова сценка)

Лукаш за столом у Миколи Фененка.

Він «Фауста» Гете майстерно стлумачив,

самого ж я доти ніколи не бачив.

І світло не тухло в кімнаті простецькій

на вулиці Круглоуніверситетській.

Микола й «козла» залюбки забиває,

ні крихітки зла ні на кого не має.

Панове, він - наш. Він - душа голубина.

Микола Лукаш. Українська людина.

В компанії в чайній на вигляд, панове,

бухгалтер звичайний, а знає всі мови.

Він крутить приймач, коментує резонно,

п'ять-шість передач він тлумачить синхронно...

А якось знайома десь через затримку

пізненько додому верталася взимку.

Спогадує жінка: іду опівночі,

а хвижа – сніжинки засліплюють очі.

Ї перед Софією, чую вночі я,

іще хтось, наспівує: «Санта Лючія».

Проходить неквапки – нікого довкола –

в костюмі, без шапки. Звичайно ж, Микола...

Без зайвих турбот, щиро відданий мріям,

як той Дон Кіхот, весь назустріч стихіям.

А знань же запас! На вкраїнську орбіту

поетів для нас повиводив з півсвіту...

Миколо, земляче, згадалось, до речі, –

учора ж неначе робили твій вечір...

Скількох молодих ти до мов приохотив,

щоб більше таких мали ми поліглотів.

Не бачу ж нікого, крім тебе, навколо

масштабу такого, як був ти, Миколо...

Зелений, тихий слобідський Вороніж,

де вперше небо вздрів Панько Куліш,

де вперше по землі ходив босоніж, –

а що є нам за рідний край миліш?

Все українське він любив. На троні ж –

сидить сатрап, скрізь утиски, грабіж.

І слова рідного не оборониш:

цензура царська – як у серце ніж.

Та «Чорну раду» нам лишив уроком

історії. На серці туга й щем.

Шевченка щиро називав пророком.

Його – гарячим звали Кулішем.

А був на ниві ратаєм глибоким,

великим слова рідного творцем.

О Білопілля, Білопілля,

хай нині чує світ увесь

про древа сонячне розгілля,

з якого – Олександр Олесь.

Чи не отут жили Кандиби,

що знали Корсунь, Ніжин – там,

ще там спізнали палі, диби,

та не корились ворогам!

Кандиби – лицарі одваги.

Чому ж Олесева душа

ридма рида під небом Праги,

уламок славного коша?

О Білопілля, Білопіолля,

сади омріяні, гаї!

Зове євшан, п’янливе зілля,

сміються, плачуть солов’ї…

До нас, як на казковий острів,

піратські зграї – плином плин.

Та вже проти імперських монстрів

стає Олег – Олесів син.

О Білопілля, Білопілля,

це тут пішло коріння вглиб,

це звідси золоте розгілля –

Олесь і Ольжич – рід Кандиб.

Лишились вірними дідизні,

співцями правди і краси.

Й лишились їх щемливо різні,

безмежно рідні голоси.

У шкірянці й кепці, невисокий,

Фітільов - Микола Хвильовий.

Чорнобровий і зеленоокий,

бунтівливий, рвійний, вольовий.

Нуртував, бурунився неспокій:

як хохландію у час новий,

розігнавши її сон глибокий,

вивести на обрій світовий?

Жив комуністичною метою,

щиро визнавав її святою,

задля неї ніс важкий свій хрест.

Та збагнув імперського вампіра –

і з’явилася тяжка зневіра.

Й гострий постріл – в скроню – як протест.

Його вже змучили до решти –

непримиренний юний Граб.

Таємний нагляд та арешти

за те, що вдачею не раб.

Та не гадав він тої днини,

накликавши жандарський гнів,

що не побачить України

вже до своїх останніх днів.

Усе життя по темних тюрмах

(жахлива каторжницька путь),

у сірих арештантських юрмах,

де слова рідного не чуть.

Але не вбить вінком терновим

до України почуття,

що пломенить вогненним словом,

на карту ставлячи життя.

Сибір. Невольничі кайдани.

Поневіряння з юних літ.

Та слово, рідне і жадане,

в житті проніс як заповіт.

Своєю долею незмінне

нам запитання задає:

що ти зробив для України?

Хто ти для України є?

«Рано-вранці я вставала,

мичку микала та пряла...»

Знаєте, чиї слова?

Слова - Щоголева!

(Сам я думав, що народні,

а такими й є сьогодні!)

«Висне небо синє,

синє, та не те.

Світе, та не гріє

сонце золоте...»

Знаєте, чиї слова?

Слова - Щоголева!

А оце: «Жупан шовковий,

пояс в золоті повис,

кармазинові вильоти,

в дорогій оправі спис...»

Це – краса козацька гожа.

Хто ж це чари Запорожжя

у піснях вилива?

Муза Щоголева!

Скрізь про нього слава лине:

оспівав наш рідний край,

слобідський наш, тополиний,

наш веселковий розмай...

Тут він – весело чи тоскно –

всій красі воздав хвалу.

Бо любив тебе він, Ворскло,

так, як ми свою Сулу.

Що за знак — стрункий, мов спис,

він над крапкою завис,

спонука до поклику.

Хто ж бо він?

(Знак оклику!)

Я такий же, як знак розділовий,

і відомий шкільній дітворі.

Та в словах української мови

я пишусь не внизу, а вгорі.

Спробуй лиш написати ім'я —

зразу стану потрібним і я.

(Апостроф)

Злита з хвостиком ця крапка,

невелика, власне, лапка.

Робить паузу, всім знайома.

Як вона зоветься?

(Кома)

Маленька, менша від мачини,

ні з ким не стану на борню.

А при читанні, коли треба,

й людини мову зупиню.

Що це таке?

(Крапка)

Вони для речення багато важать:

турботливо обнімуть, як дружки,

і вставлені слова й цитату вкажуть,

Давайте ж назовем їх. Це —

(Дужки)

Коли твір якийсь готую,

різні речення пишу,

щось, буває, я цитую,

мову вводячи чужу.

Але, любий мій читачу,

як для вас її позначу?

Тут уже не допоможуть

ані коми, ні крапки,

у пригоді стати можуть —

здогадались ви?

(Лапки)

Він після речення, цитати вмостився, схожий на гачок.

Всіх нас примушує питати, а сам ні пари з уст — мовчок.

Що це таке?

(Знак запитання)

Нумо трішечки напруги,

ось вам і подробиці:

перше тут — предмет, а друге —

що з предметом робиться.

Як би речення словами

не були заклечані,

досить легко ми їх з вами

визначимо в реченні.

Хто вони?

(Підмет і присудок)

Завжди можу стати в пригоді, моїх вам порад не злічить.

І кажуть про мене в народі: «Мовчить, а сто дурнів навчить».

Що це таке?

(Книга)

З однієї ми родини

від Андрія до Ярини.

Як по одному, самі,

ми буваємо німі,

хоч і маєм різні назви

й добре знаєте всіх нас ви.

Певним станемо рядком —

заговоримо ладком.

Ми — писемності основа.

А без нас ніхто ні слова!

Що це таке?

(Літери, абетка)

А відгадайте-но: що я таке?

Всі хочуть, як народиться дитина,

щоб я було красиве і дзвінке,

бо носить все життя мене людина.

(Ім'я)