Як згадує сам Дмитро Григорович, «сімейка в мого батька була, як у того Омелечка», про якого в народній пісні співається... Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували».

«Трудове виховання – на вигоні пастухування», «Справлялися добре з харчами, – не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», – це вже пізніше поет осмислюватиме свої першовитоки з несподіваною, не передбачуваною дотепністю:

Безперечно, звідти, з дитинства – спрага до праці, як надійного опертя за будь-якої години. Звідти ж – життєва стійкість і чіпкість. А все це завдяки народній педагогіці, головний «секрет» якої – приклад власного життя. Не треба велемовних закликань і напучувань – живи по совісті, та діти біля тебе ростимуть такими ж. Мати Дмитра – героїня хатнього космосу. «Мама запам'яталася мені, малому, не через якусь родинну подію, а саме в найбуденнішому епізоді: присівши на хвилечку на скрині, вона геть-зовсім злягла на правий бік – і заснула. А тоді як схопиться: «Ой, що ж це я?! Стільки діла чекає, а я сплю!» – писав Дмитрій Григорович. Батько – сільський мудрець, книжник, порадник і заступник односельців, які обрали його народним суддею. У сім'ї шанували слово, книжки в домі оточували Дмитрика з раннього дитинства, та частенько вечорами в хаті читалися вголос. Любили також самодіяльний театр. До речі, батько майбутнього письменника зіграв на сільській сцені роль Виборного з п'єси «Наталка Полтавка» чи не сотню разів і сам писав п'єси та оповідання. Старший брат, Олекса, викладач історії в Харківській трудовій комуні Антона Семеновича Макаренка пробував свої сили в поезії, входив до складу активу літературних організацій «Молодняк» і «Плуг». Також, коли малий був на грані життя і смерті, перехворівши висипним тифом, Антон Семенович запропонував забрати кволого хлопчика в комунарівський гурт. Так майбутній письменник вирушив у люди.

Звичайно, сімейна атмосфера, виховання, любов до книжки не могли не вплинути на Дмитра, та цілком зрозуміло й логічно, що після навчання у Харківській дитячій трудовій комуні, Дмитро Білоус вступає на давно омріяний філологічний факультет Харківського університету, і його однокурсниками були Олесь Гончар та Григорій Тютюнник.

Війна перервала навчання, і Дмитро, встигши закінчити тільки три курси філфаку, йде в складі студентського батальйону на фронт. У перших оборонних боях на Київщині у серпні 1941 року був тяжко поранений. Минуло більше року лікування в госпіталях на сибірській землі, і молодий боєць знову стає до лав армії у 1943 році тепер уже в складі української редакції радіомовлення для партизанів України при Всесоюзному радіокомітеті. Його першою літературною зброєю стала сатира. Після визволення Києва Дмитро Григорович продовжує навчання у Київському університеті, а закінчивши аспірантуру, стає відповідальним секретарем молодіжного літературного журналу «Дніпро». Незабаром, 1948 року, відбувся його літературний дебют як поета – вийшла в світ збірка гумористичних та сатиричних віршів «Осколочним». У цьому ж році його було прийнято у Спілку письменників. У 1951 році вийшла збірка – «Добрим людям на здоров'я, ворогам на безголов'я», «Веселі обличчя» (1953 р.) та інші.

Прикметною рисою Білоуса-сатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму – ритм, римування, звукопис. Поет творить образи негативні скрупульозно і філігранно, «обточуючи» кожну деталь, кожну рисочку. Коли прочитати його вірші сукупно, постає ціла галерея непривабливих суб'єктів з промовистими прізвищами – Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Говоруха, Слимак, П'явка, Лопух тощо. Але прізвища – не самоціль, а один із засобів висловлювання письменника. Він детально описує зовнішність персонажів, їхнє оточення, майстерно передає особливості мови. Ось як, наприклад, саморозкривається безпринципний Слимак:

Дмитро Білоус любить гру слів, філологічні повороти, інтелектуальний гумор. Самі назви його творів несуть сконденсовану проблемність, свідчать про вибагливу, копітку роботу над словом – «Відповідальний переляк», «Лука лукавий», «Слимакові принципи», «Визнаний грамофан», «Трясця в тресті», «Полювання з макогоном...».

Здавалось би, Дмитро Білоус, вже знайшов у літературі своє амплуа поета-сатирика. Можна було нарощувати досвід, уміння, майстерність. Але обдаровання митця виявилося ширшим, багатограннішим і непередбачуваним. Уже в зрілому віці письменник починає писати для дітей і досягає неабияких успіхів. Його книжечки «Пташині голоси» (1956 р.), «Упертий Гриць» та «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959 р.), «Лікарня в зоопарку» (1962 р.), «Турботливі друзі» (1970 р.), «Сад на Лисій горі» (1972 р.), «Веселий Кут» (1979 р.), «Гриць Гачок» (1986 р.) завжди залюбки читає наша дітвора.

Дитячим творам поета притаманні гумор – написані вони з м'якою усмішкою, в дусі українського народного дотепу та елементами пізнавальності. У них без надокучливої дидактики і святенницьких напучувань змальовані конкретні життєві ситуації: цікаві, повчальні, кумедні. Автор приділяє багато уваги деталям, любить точні знання. Юний читач завжди дізнається з його віршованих новел про щось нове, невідоме. Достовірність, точність необхідні у книжках для дорослих, а у творах для дітей – тим більше. Так, готуючи книжку «Пташині голоси», письменник провів справжню дослідницьку роботу – як безпосередньо в лісі, на природі, так і з спеціальною науковою літературою. Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи. Крім того, що в книжці кмітливо передані пташині звичаї, «побут» птахів, Білоус вдався до звуконаслідування:

І ніби мимохідь, розповідаючи про птахів, відшукуючи в їхньому житті риси, притаманні людині, поет виховує малюків, учить їх бути працьовитими, підтримувати інших, коли їм важко, виручати того, хто ускочив у біду, не бути зажерливим, скупим.

Поет своєрідно трактує тему про, так би мовити, «швидку допомогу» тваринам, що оригінально відображено у збірочці – «Лікарня в зоопарку». Він працює не лише з науково-пізнавальною літературою, а й довгий час спостерігає життя тварин у зоопарках, щоб показати не лише звірів, а й добрих дорослих у білих чи синіх халатах, які приходять їм на допомогу. У незвичайній лікарні лікують цесарку, пінгвінів, слона, антилоп, єнота, верблюда... «Від хворих тільки й чути: «Ме-м-ме...», «Ве-ве!», «Му-м-му!». І спробуй-но збагнути, що там болить кому...».

Персонаж книжки дядя Вова лікує не лише звірячі, а й «дитячі» хвороби, такі як лінощі, капризування, хитрощі та інші. У поемі «Сад на Лисій горі» доброзичливо, з гумором розповідається про те, як діти біля школи, що стоїть на високому пагорбі, де не було й деревця, під орудою садівника діда Панаса посадили сад. Послідовно, у живих картинах стверджується благодійна роль праці у вихованні учнів, які не тільки посадили й виростили сад на Лисій горі, а й увірували у чудодійну силу науки і праці, умілих рук і світлого розуму.

Якщо у попередній поемі головні герої юннати – охоронці природи, її перетворювачі, то у поемі «Веселий Кут» головними героями виступають слідопити, які шукають учасників визволення села у час Великої Вітчизняної війни. Сюжет поеми має несподівані повороти. Герой, який захищав Веселий Кут і залишив послання до живих у запальничці, раптом виявляється... німецьким старостою. Та він таки й герой, бо старостою став за завданням партизанського штабу. Патріотична тема розроблена поетом, з урахуванням дитячих розумінь та уявлень.

Так, Дмитро Білоус серед таких цікавих постатей як Платон Воронько, Богдан Чалий, Марія Познанська, Грицько Бойко зайняв чільне місце у сім'ї українських поетів, що пишуть для дітей і юнацтва, своє місце, з власними темами, образами, з власними засобами їхнього втілення.

Можна було б і надалі працювати в обраному напрямі. Та відкрилась ще одна дуже яскрава грань таланту Дмитра Білоуса – перекладацтво. У цій галузі Дмитро Григорович – і майстер слова, і лінгвіст, і теоретик, і видавець. «Він ставився до перекладу з якоюсь особливою ніжністю, з величезним пієтетом. Треба бачити натхненне обличчя Білоуса, коли він читає болгарською чи білоруською мовою поезії, а відтак – переклад українською, а потім коментує переливання, перевисання почуттів, думок з однієї мовної стихії в іншу. Як він милується багатством споріднених мов!». А почалося з того, що у 1959 році Дмитро Білоус поїхав в тривале творче відрядження від Спілки письменників до Болгарії з метою вивчити не лише болгарську літературу, а й мову. Як тут не загадати його ж слова:

Мало сказати, що він виконав це завдання з успіхом, досконало оволодівши мовою і ставши першорядним перекладачем, – він став ніби повноважним представником болгарської літератури в Україні, її ревним популяризатором, знавцем і «вболівальником». Більше тридцяти років праці у болгаристиці! За цей час багато зроблено. Це збірки перекладів поезій Івана Базова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова. Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, фольклорних видань для дітей. А безперечно, вершина – двотомна антологія болгарської поезії, більше половини творів з якої Дмитро Білоус переклав особисто. У Болгарії видання було відзначено золотою медаллю як найкраща антологія вітчизняної літератури, що вийшла за рубежем. Болгарський уряд нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня (1966 р.) та найвищою державною відзнакою «Мадарський вершник» І ступеня (1995 р.).

Перекладацькі обрії поета не обмежуються однією Болгарією. Є у нього й переклад драми Вільяма Шекспіра «Міра за міру», й чудові інтерпретації з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської мов. Діяльність Дмитра Білоуса-перекладача була творчою, плідною і високоякісною. У галузі художнього перекладу він заслужено став Лауреатом премії ім. Максима Рильського (1976 р.).

Не можливо не згадати ще про одну грань таланту Дмитра Білоуса – літературознавчу. У творчості письменника виразно спостерігається схильність до теорії, смак осмислення літературознавчих розвідок. Він пише передмови до книжок Л. Глібова «Цяцькований осел», С. Крижанівського «Берізка», О. Підсухи «На клич доби», А. Малдоніса «Бурштин і троянди», Г. Джагарова «Пересторога», Д.Методієва «Червоний мак», збірників «Болгарський гумор і сатира», «Добридень, братове!». Високим професіоналізмом відзначаються нотатки письменника «Про риму». А ще в його творчому доробку – спогади про П.Тичину, М. Рильського, Остапа Вишню, П. Панча, В. Сосюру, Григорія Тютюнника, С. Олійника, В. Ткаченко, Б. Тена.

Дмитро Білоус багато років невтомно виховував літературну зміну. Досить згадати, що він одинадцять років керував літстудією видавництва «Молодь». Поет щедро і, по-батьківськи, альтруїстично ділиться своїм досвідом, прагне підтримати щонайменший проблиск нової індивідуальності, роздмухати бодай маленьку іскорку поезії. Багатьох він увів у світ красного письменства, підтримав словом, порадою, співчуттям.

І Дмитро Григорович починає писати вірші про мову! Письменник бачив книгу, як вірші для дорослої аудиторії, але усвідомив, що починати прищеплювати любов до рідного слова треба з дитинства, і звернувся до дітей, анітрохи не помилившись і ніколи не пошкодувавши про свій вибір!

«Не цурайтеся рідної мови, не забувайте її – це так мало! Треба ще й плекати її, правильно користуватися нею», – стверджує Дмитро Білоус. Вперше книга вийшла друком у видавництві «Веселка» у 1988 році, і зразу ж набула неабиякого резонансу: листи з відгуками так і сипались і до видавництва, й на адресу письменника. Писали робітники та учені, пенсіонери й учителі, школярі й академіки... Напевне, в Україні не було такої людини, яка прочитавши книгу Дмитра Білоуса «Диво калинове», зосталась би байдужою. Можна стверджувати, що вихід цієї непересічної, унікальної книги сколихнув читацьку громадськість, надав новий поштовх до утвердження рідного слова, рідної мови у найширших читацьких колах – поміж людей найрізноманітніших професій, уподобань, вірувань, світогляду й віку – всіх їх об'єднала мова, наша рідна – українська!

Напевне, багатьох цікавить, звідки виникла сама назва книги – «Диво калинове»? Про це Дмитро Григорович розповів у передмові до видання книги «Диво калинове. Чари барвінкові»: «Тепер мене часом питають: як виникла назва «Диво калинове»? А виникла вона з пісенності нашого слова. Спочатку написався вірш про рідну мову. Коли писав його, перед очима стояла червона калина, яку мати посадила під вікном і вишила на рушнику. Звідси рядки: «Ти наше диво калинове, кохана материнська мово». Коли згодом перечитував написане, знову згадалися солов'ї на калині, калинові мости. Постав образ калинового дива, і я подумав: оце ж і є назва книжки!». 1990 року «Диво калинове» було відзначено Національною державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Збірка «За Україну молюся» стала новим творчим досягненням Дмитра Білоуса, за яку автор удостоєний літературної премії ім. Олени Пчілки (2001 р.), заснованої видавництвом «Веселка».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Бібліотрансформер до 100-річчя від дня народження Дмитра Білоуса

2. Мовне диво Дмитра Білоуса: 100 років від дня народження українського поета, перекладача, критика

3. Життєдайні вершини Дмитра Білоуса