"Ключі Атлантиди"

Повість містить 260 сторінок та 30 розділів і складається з 5 частин. До Вашої уваги представлена перша частина.

Вітер змін

І ось довгожданий ранок! Я встала ще й півні не співали. Упевнившись, що все на своїх місцях і що нічого не забуте, я заспокоїлась. Цілу дорогу до Єгипту я відчувала недбалі, зверхні погляди, кинуті Андрієм. Його очі були схожі на очі батька, такі ж оцінювальні й таємничі. Я зробила вигляд, що не помічаю його , але сама обережно слідкувала за ним. Нарешті мене огорнув сухий, старий і всемогутній вітер часу, вітер, який несе золотий пісок і пам’ять про минувшину. Він нашіптував мені свої історії і хапав за волосся , наче хотів щось показати. Велике золоте сонце, схоже на монету ацтеків, обливало нас своїми нестерпними сухим, обпікаючим промінням. Ми розбили табір біля руїн стародавнього Луксору.

—Завтра вирушимо в розвідку, — промовила дівчина доТані. Вона блиснула своїми хитрими, мов смарагди, котячими очима.

Увечері зі мною сталася дуже дивна пригода. Написавши листа батькам, розглядаючи карти і рукописи стародавнього світу в надії знайти хоч одну підказку, хоч один ключ до розв’язку, до мене завітав молодший Всевлад. Я питально глянула на нього нічого не кажучи, а чекаючи, що він

заговорить першим .

—Пречудовий вечір , чи не так ?— він розглядав намет і мене .

—Так, — сказала я і здригнулась. Холод розпустив свої крижані обійми, від яких усе тіло ставало залізним. М ісячне сяйво лило свій водоспад на стародавні колони храмів, їхні написи фантомно світилися, і я пригледілася до них .

Побачивши моє німе запитання на обличчі, він відповів:

—Я прийшов запитати тебе про подальші дії,— він склав руки на грудях і поглянув углиб моїх очей . Від подиву і такої відповіді я розгубилася, але відповіла.

—Завтра оглянути Луксор, піти до Карнакського , Луксорського храмів, з ієрогліфів більше дізнатися про чотири стихії , які треба застосувати у гробниці.

—Що ж, ти правильно міркуєш,— він зробився ще пихатішим.

З голови до ніг пролилося обурення, і я гордо випросталась .

—Не дивись на мене так, бо я тобі хочу допомогти, — без емоцій сказав він.

—А мені й не потрібна твоя допомога! Я й сама впораюсь.

Він закинув голову і розсміявся , потім заклав руки за спину і промовив, загрозливо усміхнувшись .

—Це ми ще побачимо!— Всевлад розчинився в нічному тумані.

Затушивши каганець, я лягла спати роздратованою.

***

—Зухвала…— я йшов у напрямку до Нілу.

На темній глибокій воді місяць розлив срібні фарби , які видно лише вночі при цьому таємничому , незнаному сяйві. Його сміх навис на рікою луною.

—Ще попросить моєї допомоги, — він ледь усміхнувся куточком вуст.

Сівши поблизу води, я почав вдивлятися у ртутний мерхтливий малюнок на воді. Опустивши погляд на берег і побачивши, що щось поблискувало в муляці, я дістав золоту монету з египетськими ієрогліфами і синім лазуритом. Переконався, щоб поблизу нікого не було, я заховав річ до кишені і поринув у задуму, ліниво ходячи очима по місцевості. Тільки через кілька годин я підвівся і повільно пішов до намету. Над табором розкинув свої два крила сон : одне крило його було з чарівними снами, а інше з жахливими. Одній Яні снився той сон...

***

Стародавні колони,які пам’ятали ті всемогутні часи і написи, дослухалися до вітру. Він овіював їх, ріжучи гострим піском. Сонце застигло над нами в аквамариновому прозорому небі . Усі підійшли до високих, наче вирізаних з однієї піщаної скелі воріт. Безліч ієрогліфів сплелися в одну картину, не зрозумілу для людей. Здавалося, ця забута мова була справжньою , здавалося, вона була мовою богів , так само, як і латина , і санскрит.У ній крилася загадка , яку ми не повинні ніколи розгадати , вона занадто висока як для нас. Тільки придивившись і прислухавшись до почуттів, ви зможете прочитати написане. Усі ці старі мови криють таємниці світу , коли земля була молодою , а люди пам‘ятали, навіщо вони тут у цьому світі , яка їхня мета.Вкладаючи чарівні знання в ці знаки , вони хотіли зашифрувати своє покликання майбутнім поколінням. Можливо, наше покликання полягає в тому, щоб берегти природу , піклуватися про неї, бути її вартовими ? А можливо, наше покликання в тому, щоб робити свою справу , жити для себе і інших? Перші люди, які знали мову землі, розуміли це , а ми ті люди, які лише думаємо про свої проблеми і не думаємо про інших, тим самим губимо і себе, і інших . У роздумах я й не побачила , як ми вийшли до алеї сфінксів. Вони гордо сиділи по обидва боки алеї, височіли, слідкуючи за нами.

—Так як цей храм славиться кількістю колон, то, можливо, підказка криється саме в них? —

звернулася я до команди.

—А що якщо нам оглянути сфінксів?— запропонув Андрій.

Я скептично глянула в його бік, але погодилась, і всі інші також.

Через півгодини пошуків і детального огляду сфінксів-охоронників всі знудилися і втратили будь-яку надію щось знайти. Коли вже всі хотіли йти до колон, Роман попросив усіх підійти . У розбитій голові сфінкса лежала маленька пляшечка з тонкого синюватого скла, притрушена піском . Я дістала її і побачила якусь срібну рідину. Згадавши уроки хімії і небезпеку токсичних речовин, я

не стала поспішати, поглянула на її підозрілий металевий колір і впевнено сказала :

—Це ртуть, краще тримати її подалі, і бути дуже обережними. Не відкорковуйте її. Вона випаровується за всіх умов і немає запаху, але це не означає, що вона небезпечна.

Команда рушила до алеї колон,що огорнули нас своєю прохолодою. Вони нагадували кам’яні дерева, які тримали небо.

—Ну, як справи?— я підійшла до Тані, яка захоплено розшифровувала написане .

—Поки що нічого цікавого, але тут згадується про Хатшепсут, про всі її збудовані храми—

Вона відволіклась, розігнувшись , так що її біляве волосся підскочило вгору.

—Ми ж будемо йти до храму Хатшепсут? Щось мені здається ...— вона глянула і усміхнулась .

—Мені теж так здається, я натрапляла на пам’ятки у книгах , картах , свитках і бачила в ієрогліфах.

—То тоді чого ми чекаємо і сидимо тут, якщо там розгадка?

—Не швиди !

—Не забувай про Чотири стихії , які ми повинні застосувати у гробниці , ртуть теж належить до цього , ми повинні знайти їх у правильній послідовності.

—Я думаю, ми ще зможемо тут знайти щось.

Я згадала дещо і від несподіванки аж підстрибнула.

—Скоріше за мною! — я схопила Таню за руку , і наш квапливий крок перетворився на біг.

—Що сталося ?

Ми знову вийшли на алею сфінксів.

—І навіщо ти тягнеш мене до напівзруйнованого сфінкса, у якому ми знайшли ртуть?— вона намагалася чинити опір і визволитися, але в неї ніяк це не виходило.

—Та відпусти ти мене, у мене вже синець!— заволала вона, і я підкорилася її наказу.

—Дивись, — я вказала на те місце, де ми знайшли дивну рідину, і недбало відгорнула пісок. З- під нього визирнув знак Меркурія, одночасно і знак ртуті.

—Це нам допоможе з чотирма стихіями у гробниці!

Вона задоволено поглянула на мене і її очі засяяли.

—Я в тобі не сумнівалась.

Я сором’язливо опустила очі і почервоніла.

— Я гадаю, нам потрібно ще завітати до їхнього священного озера,— додала я.

—Що ми там знайдемо? — засумнівалася Таня, але незважаючи на її заперечення, я все- таки привела її туди.

Озеро нічим не вирізнялося, хіба що своєю мутною водою, на якій згасали радісні барви сонця, неначе вода ковтала їх. З обох боків нас оточили в кільце стародавності, яскравий пісковик яких зливався з піском , і здавалося, що він світиться.

Ми присіли на камінь, і я почала гортати думки, як книгу.

—Я ж казала, ми тут нічого не знайдемо!

Я різко встала і пройшлася берегом. Таня підвелася за мною .

Згодом обдивившись усе довкола і нічого не знайшовши , ми почали кидати камінці у воду .

—Одні таємниці навколо мене, які не хочуть давати відповіді,— жалілась я подрузі.

—Може, потрібно бути терплячою, рано чи пізно такі загадки відкриваються.

Вона ледь посміхнулась куточком своїх ніжно- рожевих вуст , які незвичайно пасували світлому пшеничного кольору короткому волоссю.

—Коли?

—Ну...

—Якщо ця таємниця мені не піддасться , я збожеволію , я не зможу чекати до самого кінця свого життя, щоб це дізнатися !— викрикнула я і з силою хотіла кинути камінь, але Тетяна схопила мене за руку і подивилася на біло-молочний стертий камінчик . Мої очі загорілися, я піднесла його на сонце і деякі промінчики пробивалися через туманний мінерал, утворюючи нову гаму кольорів. Розглядаючи це диво, я наткнулася на алхімічний знак , який означав сіль .

—Так само, як і в ртуті!— викрикнула я.

—Ось і розгадки!

—А ти говорила, що ми нічого не знайдемо тут !— викрикнула я й підстрибнула.

—Я такого не казала! — вона почала активно заперечувати.

—Ну, звісно,— підіграла я їй.

Смеркало... Останні промінчики сонця забарвили яскравими мазками фарб золото-пурпурове небо, яке вибухнуло, немов вулкан. З часом насичені червоні, помаранчеві, жовті кольори блідли й почали перетворюватися на чорну тканину зі срібни ниткамими. Бог місяця Тот випливав на човні у спокійний темний океан, який приховує в собі безліч небезпек...

***

—Треба роздробити сіль, — проговорила я до дівчини у своєму наметі. Вона стояла згорбившись над книгою алхімії, а я намагалася роздробити кам‘яну сіль у ступі .

—У мене майже виходить, — пробубоніла дівчина зосередившись.

—Я все- таки не розумію, який тут зв’язок середньовіччя: алхімія і стародавній Єгипет!?

—Можливо, це все помилка ? Можливо, ми знайшли щось не те, що стосується нашої цілі?

—Це теж можливо,— тихо відповіла вона, її очі квапливо бігали по пожовклих сторінках , які вона бережно( як тільки це можливо) гортала одним пальцем.

—Я заплуталась, — згодом вимовила вона.

—Здається, я трохи розумію , якщо у древніх єгиптян сіль означала воду, можливо, таке тряплялося в ієрогліфах і книгах...

—Ми зможемо перевірити це тільки на практиці .

—Ти що? Іти до гробниці без підготовки , без теорії й артефактів?! — світловолоса дівчина схопилася за голову .

—Ні , ти забула про храм Хатшепсут.

—Ми йдемо до нього завтра?

—Так .

—І до того ж іноді треба ризикувати, але я займуся теорією.

— Не думаю , що знайду щось нове ,уже все вивчивши.

—Передивись усе , і я також передивлюсь , і нехай усі передивляться,— її почала охоплювати паніка, і вона нервово крокувала з кутка в куток.

—Нам уже завтра йти до храму !

—Заспокійся!

Ми випили кави і поговорили. Тетяна вже хотіла йти до себе, але натрапила на лист,що лежав на порозі намету.

—Це, здається, тобі ...—

Я зацікавлено глянула і остовпіла ... Срібна атласна стрічка перев‘язала пергаментний лист з сургучевою печаткою роду Всевладів. Я глянула на Таню , яка намагалася визирнути в мене з-за спини.

Закрученими гарними літерами срібним чорнилом було виведено таке:

Добрий вечір, Яно !

Хочу застерегти, щоб ви більше ніколи не знімали

Медальйон і тримали меч при собі.

Не зважайте на сон, лягайте спати після

години ночі. Не ображайтесь, я просто хочу

допомогти. Скоро все зрозумієте.

Андрій Мстиславович Всевлад

Я ледь дібралася до найближчого крісла і впала в нього ошелешеною , затуливши обличчя руками. Лист покружляв долю секунди і глухо впав, ударившись гострим кінцем об підлогу.

—Оце так лист... — простогнала я, беручи воду від дбайливої подруги.

Вона проглянула його очима і хихикнула, але потім зрозуміла весь розпач подій.

—А я що тобі кажу! Одні загадки! Я заплуталась ...

Від того що всі мої здогадки і спроби були марними і неможливими, мені хотілося кидати і руйнувати всі речі!

—Він слідкував чи що ?!— з жахом схопившись пальцями за волосся , прокричала Яна.

—Усе буде добре.

На душі в мене стало тепліше. Що потрібно для щастя людині ? Лише декілька слів можуть змінити хід вашого життя. Вони здатні відігнати сум і образи або навпаки здатні розбити вас ущент . Це те, що мені було потрібно зараз! Лише три слова, які нетяжко вимовити , але які здатні вселити бадьорість.

—Дякую, рано чи пізно все вирішиться, — я зловила її оптимістичну хвилю і широко посміхнулась

—Ти завжди була веселим сонячним промінчиком, — додала вона.

—Ти теж.

—Завтра точно щось вирішиться.

—Так ...

Третій елемент

—Щось мені здається, що чотири елементи не пов‘язані з водою, повітрям тощо. Це може бути щось інше,— тихесенько промовила я Софії й Тані, коли ми добиралися до храму .

Софія була нашою спільною подругою. Вона була з блідою, майже білою шкірою, на якій, немов троянда, цвіли вуста. У її небесних, ніжно -голубих очах читався спокій і зацікавленість, а чорні пасма волосся дивовижно поєднувалися з тонкою талією.

—Це неймовірно , — пробубоніла вона.

—Але це ще не підтверджено .

Уже через годину після цього ми були біля підніжжя храму, який, здавалося, виріс з каменю. Три яруси будівлі, здавалося, підлітали вгору, до другої з них тягнувся довгий масивний пандус, навколо нас простягалася мертва кам’яна пустеля, де й окові не було зачепитися за що, але всі ці нудні камені вінчав храм першої цариці-фараона Хатшепсут.

—Вдивляйтеся у все: у стіни, у підлогу, як тільки щось знайдете, зараз же кличте мене, —наказала я. І всі розійшлись .

— А що, якщо ми нічого не знайдемо? — з острахом запитала Таня, коли ми йшли нагору до третьої тераси .

—Ну, будуть інші варіанти , Долина цариць, Мединет Хабу, Рамессеум,— перелічувала дівчина.

—Ну, ми повинні знайти тут щось.

Ми вийшли на те місце, де раніше буяла зелень. Соковиті свіжі ліани з таких же дерев ліниво розпустили свої локони; вода дрібно грала свою симфонію, лилася на сонці всіма відтінками; ніжне сонце обливало теплом, а подихи вітру легко торкалися обличчя. Жреці в білому одязі похмуро ходили тут і там, золоті прикраси іскрились на них. Над невеличким алтарем повисли п’янкі квіти, а біля нього стояла і сама цариця . Я розплющила очі - і замість цього лише побачила швидкий вітер, який грався з піском . Все-таки час жорстокий, він може не залишити ні сліду в пам’яті , а може, збудувати і створити щось неймовірне. Він може руйнувати гори і висушувати океани, нести смерть і життя, він по-справжньому всесильний і всемогутній .

—Що може бути на цих руїнах колон?— світловолоса підійшла ближче і окинула поглядом ієрогліфи. —Я думаю, що нічого цікавого тут ми не знайдемо.

—Навряд чи вони давали б нам підказку про стихії на видному місці!

—У цьому-то й може бути секрет.

—Ти так думаєш?

—Так.

Після їхнього детального огляду ми нічого не знайшли і направилися до самого святилища Хатшепсут.

—Я ж тобі казала, що ми лише час витратили, а він безцінний для нас...

Потім, призадумавшись, я додала:

—Та і для всіх інших...

Дорогою ми побачили Всевлада. У мене все похололо всередині, я захотіла сховатися за першу ж колону, звернути за ріг, розвернутися і зробити все можливе, щоб не натрапити на нього. Але я зітхнула і лише придивилася до найближчої стіни з ієрогліфами, на якій не було нічого особливого.

Довго чекати й не довелося. Він побачив мене, підійшов і також пригледівся до піщаної стіни.

—Що ти тут бачиш? Тут є щось цікаве?

Я зніяковіла, але своїм гнучким блискавичним розумом викрутилась.

—Це історія цариці, можливо, тут є натяк на третій елемент, коли вона була при житті, Хатшепсут могла заховати його в цих історіях.

Його темні очі виблискували посмішкою, він обернувся, наче щось побачивши.

—Це марна спроба.

Я ледве стримала усмішку від його надмірності, та так, що в мене звело живіт.

—Що ти пропонуєш? — стримано запитала я.

Він показав мені старовинний, з цупкого папірусу пергамент, на якому було зображено суд Осиріса. Першого погляду мені вистачило для того, щоб бути впевненою, що така копія пергаменту в мене також є.

—Це не все.

Від такої заяви він гостро блиснув очима, наче кажучи «що ти, мовляв, знаєш».

—Тобто… — Андрій заклав руки за спину.

Я показала таку ж копію пергаменту, і він анітрохи не здивувався.

—Я знав, що вона в тебе.

—Знав? — я криво усміхнулась і окинула його поглядом.

Правильні, симетричні риси обличчя з загостреними скулами, густе, темне, мов смола, волосся акуратно причесане назад, шляхетно виглядало на білій, трохи блідій шкірі. Коралові вуста перекосила нещирість. Незвичайно темні, глибокі очі блищали небезпекою. Вони не відводили погляду від тебе ні на мить, але на хвильку я помітила в них глибокий внутрішній світ і розум. Його висока худа статура возвеличувалася наді мною (він був значно вищим за мене, хоча я б не сказала що я не висока!). Потім чоловік помітив, що я оглядаю його і відповів тим же! Це було нестерпно! Його зіниці ковзали по хвильках золотого волосся, по талії, контурах обличчя, заглядали в мої очі, неначе дивилися у вікно, споглядаючи душу. Я відвела розгніване червоне обличчя.Таня, побачивши цю боротьбу, спробувала змінити тему, але цей нахабний лише продовжував вивчати мене. Я повернулася всім корпусом тіла до неї і благально кинула погляд у його бік.

—Ну, можливо, наші пергаменти допоможуть? — звернулась я до смяглявої.

Його це не зацікавило, але коли я витягнула свій пергамент (значно більший і старіший) , він відволікся.

—Вони нічим не відрізняються .

—Це з першого погляду, але ...

—Тут є щось ...— чоловік потер чоло.

—Так! —Яна вказала на одного Бога, який сидів і дивився в іншу сторону. А на другому пергаменті навпаки.

Він підхопив мою ідею і, натхнений цим, почав вказувати на відзнаки, а я їх лише доповнювала. І ось коли ми вже майже знайшли, наші погляди впали на терези долі. На лівій шальці лежало перо Нут (хоча воно повинне лежати на правій), а душа на протилежній .

Тепер полотно було доткане, я зрозуміла, де шукати згадку про третій елемент.

—Що ви там знайшли? — поцікавилася світловолоса.

—Здається, шлях до розв‘язку…

—Де тут може бути такий же малюнок тільки у храмі?— звернулась я до Тетяни.

—Може, у святилищі Сонця, але залишки ... тому що стільки часу пройшло...

—Тоді скоріше до святилища.

З другого ярусу, через довгий пологий пандус, всипаний крихтами сонячного піску, трійця видавалася трохи розгубленою і натхненно збудженою. Лише один молодший Всевлад стояв начебто його нічого не хвилювало. Він ліниво кружляв поглядом по всіх пам‘ятках.

Стрімкий, грайливий вітер чіплявся за волосся дівчат, плутаючи його, а хлопцеві смикав широкі рукава сорочки.

—Зараз нам доведеться пройти цілі ліси колон і лабіринти проходів, а вже потім ми вийдемо до святилища Сонця.

Коли ми все- таки пройшли ліси колон, точніше те, що від них залишилось, ми дібралися до неосвітленого проходу, у якому вітер завивав диким криком.

—Нам туди.

Тільки-но я хотіла ступати, як перевела свій погляд вниз і побачила ледь видну нитку, яка виблискувала на сонці відтінком небезпеки. Я розставила руки, щоб ніхто не встиг ступити, але Андрій був ще швидшим за мене. Він смикнув мене за зап’ястя так, що я не втрималась, і відчула, що падаю в його бік. Підхопивши мене, юнак винувато ледь усміхнувся. Як тільки його руки торкнулися мене, я зараз же вискочила, наче громом вражена, і невдоволено, злісно пробурчала:

—Я все бачила, мені не потрібна твоя допомога!

Чоловік знову усміхнувся, так само, як і в той вечір, хижо блиснув очима, заклав руки за спину і став непорушним.

—А якщо б ти не побачила ?— вдавано поцікавився він, коли присів біля нитки і дістав зі схованки дротик.

—Зміїний яд, — піднісши до носа, сказав він.—Вижила б.

-Дякую за таку інформацію,— гидливо промовила я.

—Пусте.

Блиснувши очима, він байдуже знизав плечима.

—Ходімо далі.

Позаду я його бачила. Він легко йшов і роздивлявся дротик. Після цього він заховав його в кишеню. Трійця вийшла на невеликий відкритий простір, залитий сонцем. На стінах були виведені витерті фрески з історіями, погризені стрімким вітром, пекучим сонцем, гострим дощем. Коли вони оглянули їх, то дуже розчарувалися, і їх огорнув смуток.

—Тут же нічого немає!—нарікаючи, сплеснула руками Танька.

—Я бачу! —перекривила Яна дівчину.

—Це ти порадила сюди йти!

—Та хто ж знав, я навіть не знаю, які в тебе плани!

—Що вже й казати про малюнок!..

—Ти ж вивчала план храму і брала документи з архіву!..

Андрій стояв віддаль склавши руки на грудях і непорушно спостерігав за нашою суперечкою.

—От жінки! Навіщо ж робити комедію із трагедії?

Ми припинили дискусію і оскаженіло глянули в його бік.

Чоловік галантно ступив крок, зробивши в повітрі легкий питальний жест, наче на підтвердження своїх слів. У його ході вчувалася напруга, готовність і небезпека ( але це якщо придивитись, зовні його кроки були надзвичайно легкими, по-чоловічому граціозними). Усміхнувшись, він поправив ворот сорочки .

Кучерява дівчина зморено глянула в його бік, і її прядки нервово сіпнулися.

—А ми й не робимо! — без відтінку емоцій проказала Зоряна.

—Розумієш, ми так дискутуємо, — вона підступила до нього і оглянула. Він зробив те ж саме . Цей дует повторював рухи одне одного у щільному кільці.

—Дискусія дарує ідеї.

—І що подарувала?— вдавано поцікавився він і глянув на надзвичайно старий мідно-зелений годинник. З його вигляду можна було сказати, що він щось знає, але казати не збирається.

—Ми тільки витрачаємо час.

—Та невже?

—Тоді ходімо до святилища Хатшепсут.

Куточки вуст чоловіка ледь-ледь помітно сіпнулися.

Подолавши аналогічний шлях від тунелю вітрів через долини колон і прийшовши до зовсім маленького святилища, ми полегшено зітхнули, бо побачили те, що шукали.

—Просто потрібно було подумати, а не сперечатись, —пробубонів Всевлад.

Яна стрималась і вдала, що нічого не почула, одягнувши кам’яну маску. Подруга, яка була поряд, заспокійливо глянула і легко стиснула зап’ястя, мовляв, «не зважай!».

—Таню, дай-но карту, будь ласка!— весело звернулася дівчина.

Після достатньо довгих порівнянь карт із малюнком, до яких долучився і Андрій, ми дійшли висновку, що вони зовсім різні, але мотив і мета в них однакові -це життя духу.

—Це сірка , вона відображала всюдисущий дух життя, а, як ми бачимо, на цих зображеннях мотив один і той же- безсмертя духу, —неочікувано мовив Андрій, бо за весь цей час він ні слова не сказав), потім підійшов до малюнка. Його довгі музикальні пальці почали вивчати структуру рельєфу стіни. Після чого він квапливо рушив до стіни з глибокими отворами, через які, здавалося, на тебе хтось дивився. Вони лякали, манячи своєю чорнотою. Він просунув руку вглиб тієї діри по саме плече і дістав світло-жовтий мінерал, який сонно усміхнувся сонцю після тисячолітнього ув’язнення в темряві.

—Так це все- таки сірка!— ніби стверджуючи свої слова і дії, промовив юнак і передав її мені.

Я оглянула сірку: вона нагадала мені зірку неправильної іншопланетної форми. Цей елемент був немов кристал, складений із багатьох маленьких кристалів, її туманний колір був немов жовте сяйво зірок уночі.

Коли ж ми повернулися до всієї команди, Таня гордо й обережно несла артефакт обома руками .

—Де ж ви її знайшли? Ми весь храм оглянули! —поцікавилась Марія.

—У святилищі Хатшепсут.

Яна дістала дві карти і продемонструвала їх.

***

—Завтра до Рамессеуму, — втомлено вимовила я до Тані й Соні. Ми були в моєму наметі, щоб з’ясувати, як діяти далі.

—Чому ми йдемо саме до цього храму?— не заспокоювалась Софія.

—Ці чотири елементи ми будемо використовувати в пірамідах Гізи, і більш за все, за переказами, останній елемент може знаходитись там.

—Тоді чому інші елементи не зв‘язані з ним?

—Пригадай легенду про синів Атлантиди.

—Ну так ...

Я підійшла до невеликого столика, на якому лежали дві карти із зображенням суду Осиріса, і в моїх очах застрибали вогники спогадів, вуста скривились, і обережна ненависть підійшла до мого серця.

—Що сталося ?— запитала Соня.

—Та нічого такого...

Таня теж побачила мій змінений вираз обличчя і з мого дозволу розповіла всі пригоди чорнявій.

Вона стояла приголомшеною і явно розлюченою.

—Нахабний, підлий, зазнайкуватий півень!— ми розсміялися і погодилися з цим. Позаду себе я побачила чітку темну тінь, яка стояла і спостерігала за мною. Як тільки я обернулася, вона постояла з долю секунди і зникла. Я широко розплющила очі, мої пальці заніміли, а по тілу пробіг морозець.

—Що сталося? — дівчата ще ніяк не могли вгамуватися від сміху.

—Ви бачили тінь? — вони обернулися і подивилися на свої нечіткі , розмиті, відкинуті невеличким каганцем, який освітлював усе довкола, тіні .

—Ну, ось наші…

—Ні-і-і-і-і не ваші, вона була такою чіткою, чорною і стояла в кутку, віддаль від усіх, і дивилася на мене, а потім зникла.

—Ти, напевно, втомилась ...— дівчата всадили мене у крісло.

—Та ні, кажу ж вам, — я бачила її на власні очі.

— Я нічого не бачу, — прошепотіла Соня Тані.

***

Тіні, які стрибали від притушеного каганця, здавалися химерами, які підстерігають на тебе. Чоловік сидів за масивним різьбленим дубовим столом і щось захоплено писав, виводячи кожну літеру. Інколи він подивлявся у стару, середньовічну книгу зі страшними для звичайної людини малюнками. Але насправді це була лише алхімія, гліфи й ілюстровані історії. Він відволікся від письма і насторожено прислухався. Позаду щось майнуло.Чоловік без тіні здивування продовжив займатися своїми справами. Потім підвів голову, усміхнувся і не обертаючись вимовив.

—Добрий вечір, батьку.

Старший Всевлад задоволено блиснув очима.

—Добрий вечір.

—Як довго ти тут стоїш?—поцікавився хлопець, підвівшись.

Старший і молодший Всевлади потисли руки і обнялись.

—Менше хвилини.

Син і батько перекинулися кількома словами незрозумілої мови, і Мстислав сів у високе масивне крісло, обтягнуте темно-зеленим оксамитом.

—Я тобі покажу дещо, що зацікавить , але, можливо, і засмутить тебе.

Андрій обережно взяв до рук знайомий дротик, який лежав на столі, і передав батькові.

Після майстерного , детального й швидкого дослідження він надбав розслабленого вигляду, відкинувшись на спинку крісла. Його очі на мить затуманилися спогадами з минулого,але потім швидко повернулися в реальність.

—Як ти вважаєш хто це?

—У мене є здогади, але я ...

—Не впевнений?— зіниці Мстислава блиснули вогнем.

—Ти ж знаєш, що невпевненість - не шлях до розв’язку...

—Та-а-а-к.

Він задумався і через декілька секунд різко повернув голову.

—Це Блек.

—Звісно, а хто ж іще, як не він?

—Ха! Старий знайомий!— ледь усміхнувся куточками вуст старший Всевлад.

—Я так і думав, що він буде грати в цій грі.

—І до речі, Блек зіграє велику, фатальну роль. Що ж...— продовжив старший Всевлад.

—Гра почалась і буде запеклою...— він обома руками легко поправив темно-смолянисте волосся, охайно зачесане назад, у якому блиснули срібні нитки. Світла шкіра майже злилася з білосніжною сорочкою, лише смужка від гострого підборідка і вилиць відтіняли її. Дивували в цьому чоловікові очі. Вони були великі, наче вмістили в собі весь світ, чорні, чорніші за волосся, здавалося, коли ти дивишся в них, то дивишся у прірву. Тож усі, хто намагався витртмати цей погляд, згодом здавалися. Ще одна їхня особливість: вони не виражали нічого, ні смутку, ні радості, лише іноді могли ледь блиснути. Вина цьому - час і життєвий досвід... Під ними лягли темні, тяжкі тіні від вій і від багаторічної втоми. Але незважаючи на це, Мстислав виглядав молодше своїх років, у ньому було життя. І з його вигляду зразу ж можна було сказати, що він повністю відданий своїй справі, перебуваючи у постійній задумі, зібраності і зосередженості.

—Як у вас справи з гліфами?

—Та все гаразд, залишилося знайти один знак- і до гробниці,—Андрій махнув рукою.

—Будь обачним під час випробовування ...— застеріг його батько.

—Звісно, звісно,— неуважно промовив він, швидко гортаючи блокнот і книгу. Мстислав побачив це, і його погляд упав на старий кишеньковий мідно-зелений годинник. Взявши його до рук, він відкрив кришку з химерним орнаментом.

—У тебе годинник на п’ять годин відстає.

—Я знаю, не встиг після попердньої подорожі перевести,— не відволікаючись від справи, сказав Всевлад нахмурено.

—Ось, — хлопець вказав на малюнок у книзі. Сонце і місяць зависли над пірамідою в очікуванні. Він вказував на вже знайомі заховані три знаки: ртуть, сіль і сірка .

—Я ніяк не можу зрозуміти, яким може бути четвертий елемент?— потерши чоло і насупивши брови, запитав він.

—У мене є багато здогадок, але чогось визначеного немає...

—У тому- то й і секрет, що ти шукаєш ключ у найтемніших, прихованих місцях, а він перед тобою,— зіниці батька розширилися.

Андрій ще більше зблід і зітхнув, відвівши втомлений погляд.

—Платина, чи не так ?— його рука сковзнула по цупкій старій жовтій сторінці книги у дорогій обкладинці. Він вказував на з’єднані місяць і сонце, що нависли над пірамідою.

—Можливо…

—Але ж не забувай, не можна бути впевненим у чомусь на всі сто відсотків.

—Нещодавно я дізнався, що четвертий елемент досить специфічний, і його може зовсім не існувати. А може, він й існує, але досить умовно,— молодший Всевлад обперся ліктями на стіл і питально глянув на батька, явно очікуючи відповіді. Він не відводив заклопотаного погляду від книги, а потім блиск у його очах зник.

—Ці три елементи повинні означати чотири стихії: сіль- основа, ртуть- це вода і повітря, а сірка -це вогонь, а ще дух життя,—пояснив він.

—Гадати це одне, а бачити на власні очі- це інше. Тож думаю, що ми підемо до Рамессеуму і перевіримо, а потім до гробниці, —очі юнака загорілися запалом, і він потер долоні.

—Не швиди! Це теж важливо. Усе потрібно продумати.

—Звісно,— вогники запалу згасли.

Через деякий час Мстислав глянув на свій срібний кишеньковий годинник і підвівся .

—Що ж, час не чекає, навіть зупинивши його, не спіймаєш.

—Ще одна посвята, —відповівши на погляд Андрія, сказав Всевлад.

—А, до речі, — зупинився він біля самого виходу.

—Тримай, —він зняв з пальця срібний перстень із чорним прозорим каменем і дав хлопцеві.

—Спочатку Оберіг служитиме для вчителя, а потім з плином часу й дару - для учениці.

Хлопець, почувши це, сумно й приречено усміхнувся.

Батько, побачивши цю невеселу усмішку, легко й ніжно взяв сина за підборіддя і переконливо глянув у вічі.

—Усе буде добре! У всякому випадку в тебе є порадник, —його очі віддалено блиснули радістю за весь цей день.

—Візьми! Я думаю, вона відволіче тебе і розважить,— він простягнув невеличку книгу, привабливу на вигляд .

—Дякую.

—Завжди перечитую її, коли потрібно відволіктися від думок.

Загублений знак

З самого ранку ми блукали по заупокійному храму Рамзеса ІІ, і Соня з Танею висуваали мені одну за іншою гіпотези.

—Може, останній елемент у зовсім іншому місці?— не могла заспокоїтися Таня.

—Можливо, у Долині цариць? — допитувалася Софія.

Я терпіла й намагалася бути стриманою, не показуючи їм своєї роздратованості.

Дівчата блукали поміж статуй полководців і правителів, які було видно звідусіль. Вони піднімалися до самого неба, наче Атланти. Дивовижні й орнаментні капітелії тримали залишки храму, прихованого тут і там під пеленами іскристих золотих дрібних уламків променів сонця. На величних і масивних колонах залишилися яскраві фарби фресок, які пам’ятали минувшину. Яскраве сонце, кольору пісків, ліниво плавало в океані-небі, виграючи своєю блакиттю.

Дівчата все ще продовжували висовувати гіпотези, які картали моє серце сумнівами. Мій терпець урвався, то ж я ґречно спробувала змінити тему, але мій голос похитнувся.

— Сьогодні така чудова погода, напевно, найкраща за весь час, який ми провели в Єгипті.

—Як на мене, то занадто жарко,—заперечила Софія.

—І сухо,— додала Таня.

Я лише стримано зітхнула, і вони продовжили свою дискусію, яка ще більше додавала невпевненості. Тож я вирішила піти від них подалі, щоб зовсім їх не чути. Йдучи лабіринтами проходів і пробираючись під тенетами руїн, я була замисленою, і незважаючи на всю цю красу, я сумнівалася. Але все- таки я зберігала твердість рішення, і ніхто б не зміг зрушити мене з моєї думки. Блукаючи у древніх стінах, які приховують у собі безліч нерозгаданих загадок і секретів, я дібралася до величезної поваленої статуї, яка була майже неушкодженою. Поряд з нею я відчувала себе крихітною, поряд з нею я відчувала всю велич і могутність часу, поряд з нею можна було побачити зв’язок теперішнього з минулим. З іншого боку статуї Яна угледіла чиюсь постать. Вона придивилася і від несподіванки відскочила. То був Андрій. «Ще його тут не вистачало!»- подумала я і пішла по його слідах навколо пам’ятки, та так, щоб він не побачив. Тихо,крадькома я ступала , прислухалась до кожного подиху вітру, до його обережного кроку і зрозуміла, що він також дослухається, чує, що за ним слідкують.

Я й не відчула, скільки тривав цей німий танець, але сталося ось що: коли, проходячи вже десяте коло навколо знайомого постаменту, я угледіла чорну стрічку і нахилилася, щоб підняти і краще розгледіти. Тільки-но нахилилася і почула позаду себе, що хтось з’явився. Разом із цим я почула брязкіт металу, машинально схопила свій клинок і була готова до всього. Меч Андрія і мій схрестилися. Побачивши мене, він лише випростався, і в його очах з’явилася втіха і насмішка.

—Це всього лише ти ...— він прибрав меч.

—Так, я — випрямившись і поправиши прядку волосся, промовила я.

—Тримай, це твоє,— я прямо таки кинула йому стрічку, намагаючись не доторкнутися до його руки.

—Дякую, — фальшиво подякував він, залишивши мене і не показавши ніяких емоцій. Я чомусь мимоволі переможно посміхнулася, але в самому кінці статуї він розвернувся, (та так що я сіпнулася) і вимовив тихо:

—Я знайшов, напевно, четвертий елемент.

По тілу пробіг морозець, і кінчики пальців залишилися нерухомими. Від хвилювання мені перехопило подих. Запитати, що це, я не наважилась, але в голові все-таки це питання крутилось. Враз я відчула різкий головний біль, який прокотився по моєму тілу маленькими голочками. Він так само зник,як і з’явився.

Його вогняні, уважні,злісні очі дивилися на мене. Вони були нерухомі, лише зосереджені на моїх зіницях .

—Чаклун,— чомусь подумала я.

А його вуста зімкнулися у натяку на усмішку (хоча я б так не сказала, скоріше це була нервова судорга).

Потім у його погляді загорівся живий вогонь, пізніше з’явилася невинна, милосердна усмішка, і він вимовив:

—Це, здається, платина, — Всевлад вказав на скіпетр (знак), який тримала статуя - правитель .

До зустрічі з ним я бачила цей знак, але не покладала на нього ніяких надій, бо він не входить до складу основних речей.

—Але не треба думати, що це правда! Четвертий елемент специфічний.

—Я теж про це знаю.

—Ну, ось і добре.

Чоловік швидким кроком зник з мого поля зору. Я хихикнула і подалася шукати дівчат, розуміючи, що тут мені вже робити нічого.

Дівчина готова була вже навіть вислуховувати нестерпні гіпотези подруг, краще б не бачити його! Але після того як я побачила, можливо, четвертий елемент, на серці стало якось краще .

—Де ти була?— накинулися подруги.

З несподіванки я відступила, але сказала:

—Думаю, нам робити тут нічого...

—Я, точніше ми знайшли четвертий елемент!

Побачивши радість і запитання на обличчях дівчат, я поспішила їх заспокоїти.

—Але це умовний, примарний, несправжній елемент.

—Як це?— не розуміючи запитали вони.

—Довго пояснювати, — відмахнулась Яна.

—Я думаю, ми вже можемо йти до гробниці, яка подарує нам артефакт.

Мабуть, я їх зовсім заплутала.

— Так у нас же немає четвертого елемента!

Зітхнувши, я намаглася все розповісти, але вони так нічого й не зрозуміли.

—Гаразд, ми покладаємося на тебе, потім усе детальніше розкажеш...

—А з ким ти знайшла цей псевдоелемент?

—Із Всевладом ...— я скривилася.

—Мені здається, що він якийсь чаклун чи відьмак… щось таке...

Вони дивилися на мене широко розплющеними очима .

—Якщо чесно, то цей Всевлад з його батьком такі непередбачувані особистості, про них ніхто нічого не знає ...— першою отямилася Таня і сприйняла мої слова серйозно.

Потім Яна розповіла все, що з нею сталося біля стародовньої статуї Рамзеса.

—Точно відьмак! — підтвердила мої слова Соня, я лише схвально кивнула

—То що ж все- таки нам робити зі знаком?

—Усі ці три знаки вже означають чотири стихії.

—Але всюди йдеться про чотири елементи: і в книгах, і в довідках, і в написах!— заперечила Софія.

—Треба ризикнути!

Загадка розгадана! ( майже)

Наступного дня всі готувалися до довгенького шляху до пірамід Гізи, саме там ( як я думаю) повинен бути розв’язок! У мене було багато варіантів, куди податися за першим артефактом, але все- таки між гробницею Рамзеса ІІ і пірамідами зі сфінксом я обрала друге. Усе ще залежить від того, у якому стані пам’ятка. Якщо вона майже зруйнована (як гробниця Рамзеса ) і ми нічого не дізнаємося там , то годі й думати ... Але піраміди Гізи я обрала не тільки тому, що вони в більш-менш у кращому стані, вони зберігають у собі більшу частину таємниць усієї египетської цивілізіції, особливо сфінкс ...

Коли ж ми все- таки дібралися до цього місця кораблем по Нілу, то всі були не на жарт занепокоєні та схвильовані. Плітки пролетіли табором про те, що в нас немає четвертого елемента, і всі ще більше насторожилися! Підбадьоривши команду промовою, я виправила ситуацію. Особливо похмурим ходив Андрій. Він був мов хмара, перехопив мене і шепнув:

—Будь готова до всього, захопи клинок і медальйон. І ще ляж спати після години ночі, щоб сон не снився.

Тільки-но я хотіла запитати навздогін, звідки він знає про сон, як він розчинився у натовпі.

—Точно відьмак… — прошепотіла я сама собі.

***

А й справді, після того як я лягла спати після першої години ночі, ніякий сон не тривожив мене, і я набралася бадьорості, сили, наснаги і натхнення до відкриттів. Тільки мої повіки відкрилися від ласкавих промінчиків сонця, як я підстрибнула і мене охопило нетерпіння. Мені вже хотілося швидше рушати до мудрих і старих пірамід і до... сфінкса, загадка якого досі не розгадана!

Все-таки я чомусь послухалася наказу Андрія і взяла клинок тата і перевірила, чи на мені медальйон мами (хоча ці речі завжди були зі мною).

Піраміди були схожі на сходи, які вели до самого сонця, по яких сходили боги на землю, а душі правителів здіймалися на небо. Віддалік від трійці пірамід сидів сфінкс, який охороняв їх, споглядаючи на пустелю пісків навколо себе далекоглядним мудрим поглядом. Це був погляд через віки ... Біля самого підніжжя і входу до гробниці Хеопса ми побачили багато точок, які згодом приймали обрис і ставали людьми зі зброєю .

Моє серце неприємно тьохнуло, і гарячий жар неспокою прокотився тілом.

—Добрий день, вам не дозволено входити до пам’яток владою Єгипту,— сказав лисий чолов’яга, низький на зріст у кумедних окулярах.

Обуренню моєму не було меж, але я лише невимушено посміхнулася, тим самим ховаючи цю емоцію.

—Нам дозволений вхід до всіх пам’яток світу Всесвітньою організацією археологів. Ця всесвітня експедиція зробить великий внесок у світову історію,— не здавалась я.

Я дістала документ на підтвердження моїх слів. Яна оглянулася навколо. Весь перемитер оточували військові в повній бойовій готовності.

—Щоб зібратися, у вас є година, і не намагайтеся робити неправильних рухів! За вами буде слідкувати охорона.

— Я маю право зустрітися з представниками органів управління! —наполегливо і твердо промовила я.

—Це неможливо! Через декілька годин вас депортують.

Звідкись виник Андрій.

—І яка причина?

Команда загула, викрикуючи питання і своє невдоволення, але ніхто навіть не збирався йти- всі були твердими у своєму рішенні.

—Ми порушили ваші закони ?— запитали водночас Всевлад і Яна. Вони переглянулись.

—Так.

—Можемо ми поцікавитися, який саме?

—Ні, нам не дозволено розголошувати вам інформацію,— чоловік подивився на всіх членів команди.

—Я вимагаю перемовин!— терпляче настоювала на своєму .

Чоловік гукнув дівчину і шепнув:

—Якщо через декілька хвилин ви не підете збиратися, то обіцяю ви матимете величезні неприємності і з законом, і з посадою. І думаю, якщо буде потрібно, то про вас ніхто і не згадає .Ви розумієте...—він вказав на охорону.

—Невже ви замахнетесь на наше життя, якщо ми навіть не робили нічого протизаконного!

—Я вам ще раз повторюю.

Він міцно і боляче схопив мене за зап’ястя і потягнув до наших наметів. Сили в цьому невеличкому на зріст чоловічкові було достатньо, щоб моя рука за декілька секунд посиніла. Команда спохопилася, щоб затримати його, і Андрій, на моє здивування, був першим, хто перехопив його, запитавши:

—Яке ви маєте право чіпати представників різних країн, які приїхали сюди з науковою метою?

До мене підбігли схвильовані дівчата, але я навіть не звернула увагу на них і на їхні запитання. Я вирішила боротися до кінця. Охорона оточила нас, готова до будь-яких рухів. Зрозумівши в якій ми скрутній ситуації, я вирішила не піддавати свою команду небезпеці.

—Що ж, гаразд,— я махнула рукою, показавши, щоб усі йшли збиратися.

—Яно, що ти робиш ?— шепнула мені Таня, Марія і ще декілька хлопців, які йшли поряд.

—Я не буду ризикувати вами...

—У мене все під контролем, у мене є план ...

—Тихо…—ледь прошепотіла я їм, побачивши, що охоронник пильно стежить за нами.

Мій план полягав у тому , що коли нас депортують, підняти питання перед усіма і добитися завершення науково важливих досліджень.

Коли я була в наметі і без ніякого бажання з великим обуренням збирала речі під наглядом охоронця, до мене прийшов Андрій.

Охоронник підозріло глянув у його бік і сказав, що в нас залишилося менше години на збори.

—Я знаю, я й прийшов збирати речі...

Обурення моє не мало меж, я вже хотіла забути всі правила етикету - мені хотілося дати цьому Всевладу смачного ляпаса...

Я широко розплющила очі, але він непомітно підморгнув і відповів на запитання охоронця.

—Я живу тут!

Усе зрозумівши і підтвердивши його слова, я ледь стримала смішок.

—Ви не могли б нас залишити на декілька хвилин, — підкупливо сказав Андрій.

—Ні.

Потім юнак засміявся і невимушено мовив:

-Я думаю, що декілька хвилин не відіграють великої ролі?

Було видно, що охоронець вагався, але потім погодився.

—Слухай уважно, — він мовив це тихо латиною.

—Коли ми будемо сідати в літак, ти відійди вбік. Я про все подбаю.

—Хто ти такий? — вирвалось у мене.

Він остовпів і гостро блиснув очима.

—Не зараз. Потім заховайся за щось, за найближче, що побачиш.

Тут зайшов охоронець і грізно крикнув:

—Ваш час вичерпано!,

—Гаразд — обернувся різко Андрій і вийшов.

***

Після недовгої години вся команда зустрілася біля літака, який повинен був депортувати нас з Єгипту прямо в Україну. Ми були неабияк розлючені й нехотя заходили в нього. Я була останньою і повинна виконати всі вказівки Всевлада. Мені не вселяв надії цей план, але робити було нічого. Це був єдиний вихід. Під такою вартою нас обов’язково побачать! Але треба все-таки ризикнути! Оглянувшись, біля самого літака я відстрибнула від нього і заховалася за найближчим каменем. Трохи почекала, дослухаючись до кожного шереху, я все- таки провела сумним поглядом літак у небі. У мене наче голку вкололи, коли я побачила охоронця, який дивився у мій бік, прямо на мене! Моє серце неприємно стиснулося, і по тілу пробіг холод. Мені перехопило подих... Не встигла я відступитися, як він з байдужим виглядом пішов, не помітивши мене.

-Це якісь чари… -прошепотіла я ошелешена, закривши долонями обличчя.

Я не розуміла, що зі мною відбувається. Я остаточно заплуталась. Уявіть собі, коли ти сам- один в країні, з якої тебе хотіли депортувати, але ти залишився. Я відчувала себе злодійкою, яка залишилася одна. Не знаю, що робити далі… далеко від рідної Батьківщини.

Все-таки не треба було його слухати. Хто він є насправді? Невже для мене хтось колись був указ? Звісно, ні! А зараз я одна, і я в безвиході... Так, чому це я занепадаю духом? Невже я не була у скрутніших ситуаціях? Ще одні нові пригоди! І тут я знайду вихід, завжди ж знаходила його! Так як мене ніхто не бачить, я ризикну підкрастися до пірамід. Тільки-но я хотіла ступити крок, як мене хтось схопив за плече і потяг у свою сторону. Я відскочила і дістала клинок. « Що ж, боротися так боротися, йди до кінця»,- чомусь подумалось мені.

—Це я… тихо ...— промовив Андрій пошепки.

—Звідки ти взявся?!— заволала я, мов навіжена.

—Та помовчи ти!

—Я ж озиралась, нікого поблизу не було, окрім охоронців.

Він нічого не відповів, а його очі сіро блиснули.

—Де ми? Чому нас ніхто не бачить?

—Це все складно, я трохи пізніше розповім…

Андрій не звертав на мене особливої уваги, не мав аж ніякого бажання відповідати на мої питання, слідкував тільки за вартою.

—Здається, нікого немає! Ми все обшукали! — звернувся якийсь чоловік до лисого.

—От і гаразд. Можна розходитись, але ні ...Обдивіться територію ще раз.

Після півгодинного огляду території вони знов повернулися до того місця, де були раніше . Ми слідкували за всім цим із-за каменю. Я дивувалася, як це нас ще не помітили,хоча так детально оглядали територію.

—Здається, нікого немає.

—Тоді ходімо.

Через п’ятнадцять хвилин уся група зникла за обрієм. Всевлад довго вичікував, прислухався і придивлявся довкола, а потім несподівано підвівся на ноги і, сплеснувши долонями, вимовив:

—Ходімо, уже нікого немає.

Я недовірливо покосилася в його бік, і якщо чесно, то мені було трохи лячно знаходитися з ним поряд. По-перше, я навіть не знаю, хто він насправді, а по-друге, я не знаю план подальших дій. Тож обережно я почала розпитувати, щоб хоча б трохи зрозуміти, що зі мною коїться, і впевнитись, що це не один із моїх снів.

—Який у нас план дій?

—До гробниці, — він вказав рукою у бік середньої піраміди -Хафри.

—А що після цього ми будемо робити?

—І до речі, як же команда? Невже вони не помітять того, що ми зникли?— запитала я перелякано.

—Про це не хвилюйся.

—Та скажи вже кінець кінцем, що коїться?! Хто ти такий, що буде з командою?

—Давай це відкладемо на потім, а зараз гробниця…

З його вигляду можна було сказати, що він точно не збирається нічого говорити, переключившись на щось зовсім інше. Усе- таки я здалася, змирившись, і йшла, переконуючи себе думкою про те, що, можливо, після пірамід і сфінкса все проясниться . Але ж ні! Мені хотілося подробиць і розкриття таємниць, які стосувалися і мене, і команди. Але, на жаль, у цій ситуації я була безсила.

Андрій і Яна стояли перед пірамідами. І вони здалися їм ще велечнішими, ще вищими. Це були не просто будівлі- це були підказки для світу, які дадуть багато відповідей на багато запитань.

— Нам треба йти до піраміди Хефрена.

—Думаю, вона приховує в собі безліч несподіванок, які пов‘язані з Атлантидою.

Ми оглянулись, щоб поблизу не було ніяких неочікуваних «гостей», які б заважали нам .

Пройшовши через невеликий, майже непомітний вхід ми все йшли і йшли довгим вузьким темним тунелем. Сутінки огорнули нас майже повністю, як тільки ми прийшли у володіння піраміди. Тут відчувалася атмосфера загробного царства. Морок розпростер над нами крила і навіював мару. У повітрі висів затхлий, в’язкий,важкий запах олії та бинтів для муміфікування, змішаний із багатовіковим пилом. Мені здавалося, що саме так пахне смерть... Темінь була такою, що хоч око виколи. Позаду загорілося щось тьмяне. Через секунду воно все більше розгоралося, і тепле сяйво вогню освітило все навколо.

—Звідки в тебе факел? Ми ж не брали ніяких речей ...

—Якраз його я й захопив.

З невеликого тісного проходу, по якому ми, здавалося, повзли, а не йшли ми дібралися до просторої галереї з високою стелею. На її піщаних потьмянілих стінах мерехтіли ієрогліфи, які читати не було сенсу (там йшлося про істрію царя, а це ми дослідили з книг, написаних іншими археологами).

—Головне- зараз зібратися з думками, не панікувати ...— почав Андрій з якогось переляку.

Я запитально і водночас здивовано глянула на нього. Він нічого не відповів, його куточки вуст ледь -ледь здригнулися.Через деякий час Всевлад зупинився біля написів і почав вчитуватись у них.

—Я дожену тебе, тут є щось цікаве.

—А ще візьми цю монету.

Він дав їй золоту маленьку монетку, яка підморгнула вогню.

—Навіщо?

-Візьми.

Яна недовірливо креснула його поглядом, але взяла монету й пішла до входу гробниці, де й потрібно застосувати елементи. Блукаючи в просторах галереї та освітлюючи факелом старовинні написи, я почувалася ніяково... Усе мені нагадувало про смуток і смерть. На стінах викарбувані сцени із загробного життя ще більше пригнічували... У мене було якесь недобре передчуття, можливо, кардинальних змін. Весь час я оглядалась, мені мерещилося, що за мною хтось крадеться і слідкує. Це все, напевно, самонавіювання... Галерея ніяк не кінчалася, а після неї пішли якісь вузенькі ходи. Химерно закручені, вони мали форму лабіринту. Я гукнула Всевлада, але він не відгукнувся. Мені все стало зрозуміло,немов розкрита відповідь, яку принесли на долоні. Він зрадив мене! Хоча від нього цього й потрібно було очікувати. З самого початку все було зрозуміло, а я, як завжди, довірилась. Ну, нічого, не зважаю на цю дрібницю, він ніхто для мене- це по-перше , по-друге , такі зради в моєму житті траплялися не раз, то ж я вже звикла , навіть не відчуваючи чогось неприємного на душі. А по-третє, треба йти вперед, незважаючи ні на які перешкоди , якщо я хочу досягти мети! Ходи привели мене в глухий кут, і там я побачила шматок крейди. Байдуже звівши плечима, дівчина підняла її . Може, знадобиться , нехай побуде зі мною . Безпорадно блукаючи вузьким лабіринтом , я натрапила на гарно оздоблений вхід . Дівчина навіть не запам‘ятала, як прийшла сюди , її очі лише блиснули інтригою й цікавістю. Серед грубої , неотесаної скелі виріс великий запечатаний вхід до гробниці . Я оглянулась, і мої очі натрапили на чужі надзвичайно гарні золоті очі, немов зорі,які виразно блищали з густої темряви. Мені перехопило подих і трохи помутнішало в очах , я намагалася сфокусувати зір. Вона відскочила до стіни і схопилася за неї, немов шукаючи прихисток. Було видно, що її настороженість бере гору, кожна частина тіла напружена і факел перед собою. Зоряна ступила крок і освітила тенети мороку. Він розступився, зрозумівши , що перед світлом безсилий... Коли я знову глянула туди, вже нічого не було, як нічого й не бувало. Напевно, мені примарилося. Протерши очі, я стала розглядати вхід . По різні боки від нього стояли сторожі у вигляді Бога Анубіса , відлиті з якогось невідомого металу, який змінювався залежно від обставин ( коли я підносила факел, він ставав золотим, коли прибирала- срібним ...) , вони тримали списи, готові до атаки. Вхід був зроблений з гладкого піщаника, на якому викарбуваний рослинний орнамент. Він здавався вершиною мистецтва. Ці «двері» були запечатані (я не знала, як потрапити далі , бо не мала нічого) знаком , у центрі трикутника знаходився круг, у якому гліфи позначали сонце та місяць,пообіч відходили три основні елементи : сіль , ртуть і сірка . «Так і що робити далі? , поряд ніяких інструментів немає, довідок також , я ніколи й не натрапляла на такі запечатані гробниці!» -подумалось мандрівниці, і вона задумливо потерла чоло, а потім накрутила пасмо кучерявого волосся на палець нахмурившись. Секунди перетікали в хвилини, а хвилини в години, час тут здавався в‘язкішим і гидкішим, як і саме повітря . Потроху я почала відчувати, що до мене підкрадається підступна, тиха паніка, яка придушить мене у глухому куті. Від напруги мої очі самі по собі почали бігати по стінах , читаючи написи( хоча я трохи розуміла давньоєгипетську, але все ж із прочитаного мені все було зрозуміло). Повітря ставало гарячішим, і відчуття, що хтось стежить, не зникало-від цього дрижаки пробігали спиною. Якщо подумати логічно, то ніякої підказки, крім ієрогліфів, тут немає. Найобразливіше те, що я так досліджувала запечатані гробниці, гліфи, а коли прийшов момент всі ці знання застосувати, від хвилювання вони втекли... Побачивши напис: «У підземному царстві не місце вогню», я сплеснула в долоні і, окрилена успіхом, підлетіла до входу . Яна сумно оглянула факел і змирилась зі страхом, мимохіть кинула його на підлогу і затоптала ногами. Вогонь довго пручався й пихкав, немов старий дід, він кашляв багряними іскрами , розгортався , неначе норовився схопити і вкусити. Коли пройшла ця боротьба і його яснотворчі локони з‘їв морок, я здригнулась і глянула вниз: там на притрушеній пилом і піском підлозі все ще догоряли останні вуглинки. Вони були наче зорі в цьому підземному царстві , які хоч якось гріли око, але потім і вони вмерли... Від ниток мороку і його мар мені ще більше стало лячно. Тут і там було чутно кроки, різні нечувані звуки , шепіт і сотні, ні, тисячі невидимих очей, спрямованих лише на тебе. Враз настала тиша- різка і несподівана, яка буває тільки в напружених моментах, коли має статися щось непередбачуване. Я насторожилась, зупинилась і дослухалась: це ще, напевно, працює моя фантазія . Нічого такого немає ! Але ж ні! Це все було справжнім образом підземного царства Осиріса. Я думаю, що саме так воно й виглядає. Після цієї тиші стало чутно шарудіння, яке з кожним разом ставало гучнішим. А потім знову різка тиша... . У такій непроглядній темряві я не бачила навіть своїх рук, що й казати вже про цих володарів...

Яка вже різниця, хто вони. Я їх не чіпаю, тож підійду-но ближче до входу. Тільки я стала поряд зі статуями, як переді мною щось ледь блиснуло сяйвом ночі і я почула жалібним голос повітря. З переляку я відстрибнула до чогось і згадала легенду про те, щоб попасти у царство мертвих, треба заплатити ( від цього залежить чи підеш ти до аду чи до раю). Ось монета зрадника і знадобиться ! Відійшовши подалі, я пристосувалася до густих сутінок і побачила одного Анубіса, у якого впав спис. Піднявши його і поставивши біля статуї, я поклала монету в долоню Бога.

І тут несподівано ролилось сяйво місяця, від якого я задоволено помружилась. Тремтливі ниточки його зачепили лише деяку частину цього темного царства. Від срібного гордого і сміливого небесного світила цар темряви здався, відступивши. Я довго так стояла і насолоджувалася красою , але тут мені спало на думку: « Чому зараз ніч ?! Я ж заходила вдень, а не вночі !?». Це мене неабияк збентежило і перелякало. Тепер цей водоспад світла здавався несправжнім лихим видивом.

Дівчина нервово схопилася руками за голову і на хвильку заплющила очі, потім вона зрозуміла, що тримає щось у руках. Це була крейда…

Глянувши на вхід, я зрозуміла, що гліфи світилися. Напевно, я збожеволіла ! Мої очі блиснули ідеєю… і згасли . Може, й не вийти, але треба спробувати.

На підлозі я накреслила копію трикутника з гліфами, розбила пробірку із ртуттю, наливши її на відповідний знак, сіль розсипала , і сірку поклала . Що ж, залишилося чекати ... Ще трохи почекати і вийде . Пройшла довга, незносна для мене хвилина, серце калаталося, мов скажене, а повітря було розпеченим. Не діє... Точно ! Я ж не поклала на місце сонця золото, яке означає сонце, місяць уже є ... Вона легко підбігла до статуї і вихопила з руки золоту монету, потім поспішно підскочила на місце світла, дівчина нервово здригнулась, коли позаду неї впав спис Анубіса. « Все -таки цікаво, які сили діють на цей спис, щоб він нікого не пропускав до гробниці, можливо, фізичні й математичні закони египтян? Усе можливо... Поклавши монету з тьмяним лазуритом, Яна широко розплющила очі й побачила, що на цей трикутник насувається інший, протилежно поставлений йому. Вона миттєво підняла голову, побачивши, що в тому оворі, звідки лилося сяйво, ніякої причини для цієї тіні не було. Я відскочила від знака, коли від нового трикутника з‘явилися ще три елементи. Не пам‘ятаю, які саме вони були, але боковим поглядом бачила, що з‘являлися й нові. Кам‘яна стіна до гробниці з тяжким тріском почала повільно відчинятися. Від неї йшли тріщини, які руйнували безцінні фрески , і я з жахом лише спостерігала за цим. Щоб пройти, Яна намагалася підняти спис, який перегородив дорогу, але їй це не вдалося ( він був неймовірно важким , його навіть з місця зсунути було неможливо , мало того , ця зброя була розпеченою до температури розпечених заліза). Обпікши долоню, дівчина боязко огледілась і незрозуміло здригнула плечима. Шарудіння і завивання поновилися, і з її скаженого вигляду можна було побачити, що такого в житті вона ніколи б нікому не побажала ... «Яку плату можна принести Анубісу?» -мимохіть пронеслось у мене в голові, і зі скупістю я відколола один із сапфірів на клинкові. Після цього цей спис невидимою силою став на місце, і мене вже чекала гробниця. Це точно все якісь чари, але все це невимовно цікаво і страшно водночас... Погляд мандрівниці впав на один із написів на стінах : «Смерть прилетить на швидких крилах до того, хто потривожить сон владики земного». Я здригнулася і пердумала вже йти. Але ж ні! Я не забобонна, і якісь там погрози мене не зупинять! Зайшовши до гробниці, я вдчула ще різкіший запах пеленальних бинтів, олій і підземного царства. Тут було світліше, але все одно темрява проковтнула все довкола , пізніше я розгледіла неймовірної краси гарно збережені фрески, які оспівували подвиги фараонів, уславлювали їхнє життя і були підказками, як пройти до царства Осиріса. На стелі був рослинний орнамент. Лише згодом я побачила саркофаг із золота, яке посміхалося в нічних барвах. Вона підійшла ближче, щоб розгледіти його, а якщо й потрібно,то відкрити , але це все не знадобилося, коли вона побачила таке... Позаду неї хтось стояв ... . Дівчина обернулася побачила в темряві мумію. Уся вона була обмотана бинтами, лише на руках і на частинах обличчя тьмяніли висохлі темні гидкі кістки. З-під лляних бинтів на мене дивилися чорні зіниці. Я навіть не бачила очей, це були темні дірки черепа, такі ж, як і ця темрява. Вона похитувалась і тяжко стояла. Детально роздивлятися я її не стала (чи то соромилась, чи то боялась). Я була в розпачі, і, не контролюючи себе, обережно попленталася назад до саркофагу. Його кришка була відкрита. Зависла напруга… все- таки я зважилася підняти очі і глянути на мумію. Мені здалося, що вона зовсім поряд… Холод пробіг по спині, долоні спітніли, а самі руки незрозуміло чому почали дрижати. Раптом різкий біль по всьому тілу- і я зігнулася обхопивши голову. Гул і шум довго стояли в голові, зір помутнів, і все це так же швидко зникло. Але відчуття смутку залишилося, страх керував мною (хоча я завжди давала волю розуму, а не почуттям), можливо, все це коїться тому, що раніше я ніколи не бачила живого мертвяка, який стоїть переді мною на відстані витягнутої руки.

—Доброї ночі, можу я поцікавитися, навіщо ви завітали до мене?

Я остовпіла. «Вона ще й розмовляє!» - пробігло в голові, і від здивування я роззявила рота.

—Звісно, розмовляю, а ви що ні!?—образився живий мертвий.

Потім побачивши мій шок і плентання у бік дверей, вона прохрипіла. Її голос здавався хрипінням пустельного вітру.

—Напевно, ні...

Я блиснула очима, наче кидаючи виклик, оглянувши фараона,через що наступної хвилини пожалкувала. Мумія тяжкими кроками підійшла до саркофага і повільним рухом, який не викличе ніяких підозр, взяла майстерний хопеш ( давньоегипетський клинок із загнутим краєм ) . Лише зараз я побачила, що мене оточують неймовірні коштовності, вони поблискували неповторним світлом. Як жаль, що я не можу оглянути їх детальніше, навіть не беручи до рук, нехай просто проллється світло на це диво ! Я знаходжу ці дорогоцінності коштовними не через те, що вони відлиті з дорогих металів і в них милуються сапфіри, а через те, що в них приховані відповіді з минулого. Вони допоможуть мені дізнатися більше про цей світ.

Мумія поставила зброю лезом вниз, і я трохи заспокоїлась. Декілька хвилин мовчання- і ми все- таки зустрілися з нею поглядами. Чорні очиці вп‘ялись в мене .

—Ви прийшли по перший артефакт?

—Так! — твердо сказала я. Я вирішила не брехати, так як вона вміє читати думки. Мій голос похитнувся від емоцій.

—Так я і думав, скільки ж часу пройшло, скільки ж я чекав ...— хопеш в її руках нервово задрижав.

Вона повільно підійшла до мене, а я лише попленталась назад подалі від неї .

—Ви дозволите мені глянути на ваш медальйон?—ледь вимовив тихо фараон, простягнувши руку, з якої звисали вицвілі бинти. Я недовірливо покосилася й заперечно похитала головою.

—Запевняю вас, з ним нічого не станеться!

Якесь неймовірне відчуття взяло гору наді мною, довіра в мені, як завжди, перемогла над недовірою, і вже від її переконливого голосу я розтала і простягла медальйон. Не знаю, що саме підштовхнуло мене це, але я відчувала, що від цього залежить майбутнє.

Мумія довго, обережно тримаючи, роздивлялася медальйон навпроти сяйва місяця. Коли ж сяйво місяця торкнулося опала, він засяяв зсередини спочатку ледь видним світлом, яке переросло в яскравий світлограй. Потім з медальйона посипалися маленькі зірочки, як тільки вони торкалися підлоги, то перетворювалися на дивовижно білий кришталевий пісок з голубим відтінком.

Мої очі округлилися, а душу переповнило дитяче почуття того, що річ не повернуть .

—Такого чистого каменю і душі я зроду-віку не бачив! Бережіть його як зіницю ока, як і саму себе. З цього моменту на вас чекають великі пригоди ! -холодний камінь торкнувся моєї руки.

«Що він має на увазі?...»

Він щось сказав на давньоєгипетському, простягнувши руки до неба, різко підняв хопеш вверх і обвів ним місяць по контуру. Яна все ще стояла, не розуміючи, що коїться, дивилася то на небо, то на медальйон. Від дзвінкого різкого й гострого, як і саме лезо меча, звуку вона сіпнулася і побачила, що він переламав його. Узяв шматок каменя, і він підлетів на залите місячним сяйвом місце. На цей же камінь підлетів і шматок меча.

—Як ви це робите? — плутаючись у словах, вимовила Яна і почервоніла, однією рукою схопившись за чоло. У її очах можна було прослідкувати за зміною емоцій: то захоплення, то страх, то нерозуміння- боролися між собою, як вогонь і вода.

На ці речі пролилася вода (не зрозуміло де вона взялася !) , і камінь набрав форми плаского невеликого кола, яке обливалося чимось срібно- густим, як тільки це повільно обортало диск, він ставав срібним. Тепер я вже була точно впевнена, що все це чари і я до цього також якось причетна. Моє життя змінилось. Потім він взяв декілька сапфірів і кинув на срібло. Вони, вишикувавшись в ряд, утворили химерний візерунок. Задивившись на все це, мумія схопила мене за руку, і не встигла я оглянутись, як крапля крові впала, і з-під неї виринуло лице Посейдона і доповнення до візерунків із сапфірами. Потім те, що трапилося, мене зовсім приголомшило ...

—Дякю вам, ви подарували мені спокій, — кришка саркофага за ним зачинилася. Дівчина обережно взяла артефакт однією рукою, бажаючи роздивитися, але зробити це заважало щось темне, що сунуло прямо з густого кутка темряви. Воно було неймовірно чорним і набирало якихось обрисів. Я зіщулилась, і мої очі стали вологими, серце тривожно стукнуло, немов пташка в неволі, тіло скував мороз тривоги. Вона почала безпомічно снувати очима, щоб знайти прихисток і допомогу. Воно було поряд ... Я не бачила іншого виходу, як бігти. Але позаду мене щось ворухнулось… і розкрилось ... Окутана болем, а потім приливом сил, я піднімалася високо вгору ... тільки й чула рев цього створіння і його шарудіння ...

Зоряна ніч панувала наді мною, мантія із зір огорнула раніше блакитне й чисте небо, приємний нічний вітерець грався волоссям, перебираючи пасмо за пасмом. Місяць усміхався, дивлячись на все і підморгував. Так же неочікувано, як і злетіла, я опинилася на землі біля пірамід.

—Що це було?— запитала я сама себе. — Тимчасове сновидіння чи реальність ?

Хтось відповів. Я,не очікуючи такого повороту, схопила клинок .

— Це не сновидіння, а реальність.

Цим кимсь опинився Андрій! Уже не намагалася приховати свої почуття, я міцно зчепила зуби, знищуючи його поглядом.

—Зрадник!— прошипіла я.

—Ні, це твоє випробовування, ти повинна була його сама пройти- і пройшла ...

—Яке ще випробовування? Про що ти говориш?!— Яна легко змахнула мечем у повітрі. Він хотів щось сказати, але з гострих почуттів дівчина додала:

—Ти просто виправдовуєшся! Кинув мене в саме пекло добувати перший артефакт, а сам ...— дівчина впевнено направила зброю в його сторону, не бажаючи більше нічого говорити .

—По-перше, я не зрадив тебе, по-друге, дозволь мені все розповісти тобі, ти ж все- таки хотіла знати?!— запитав чоловік, хитро блиснувши очима.

—А по-третє,— він уже звернув увагу на клинок, але залишався, як завжди спокійним і незворушним,-прибери меч.

Зоряна залишалася непохитною, скрививши вуста і дивлячись на суперника.

—Прибери!

«Ну, ні, це йому так не пройде».

—Добре,— вона милосердно усміхнулась, опустила зброю і підійшла ближче до Всевлада.

Зоряна напала на нього неочікувано з-за спини. Дівчина майстерно ринулася на нього з мечем, а він ухилився.

—Все-таки напала, а що буде далі? Вб‘єш?— з його руки звідкись виринув довгий срібний меч, лезо відбивало нічне сяйво. І мимоволі я угледіла закручений візерунок, у якому виблискували камені, гарда зброї обрисом нагадувала дракона зі смарагдами- очицями. Я здивовано, нерозуміюче нахмурилися, але міцніше стиснула клинок.

Всевлад зайняв позицію, тримаючи меч перед собою. Ніхто з нас не став нападати першим, ми повторювали рухи одне одного в колі, яке звужувалося. Ніхто з них і слова не вимовив, тільки бликали очима і зверхньо розглядали всі контури й деталі. Андрій розслаблено приспустив ефес меча, і Яна скористалася цим. Вона довго вичікувала- і цей момент настав. Вістря меча пролетіло в міліметрі від його руки, і мені перехопило подих. Він ніяк не відреагував, а лише відповів шквалом атак, від яких я лише захищалася. Трохи пізніше, коли сили мої відновилися, лезо пролетіло повз нього, як попередження, і захищався вже він.

Билися вони на рівних, лише було чутно дзвінкий, пожвавлений брязкіт металу, і їхне вже втомлене, нерівне дихання. Кінець кінцем Андрій, бажаючи закінчити все це, направив меч на дівчину і кинувся на неї, вона легко відстрибнула, але він опинився позаду, підставив підніжку, а потім же і зловив її ... Вона пручалася невдоволена, її меч опинився в нього. Фінальним акордом для її приголомшення стало те, що він підлетів у повітря і став слідкувати за нею склавши руки на грудях. Мої ноги задрижали, руки спітніли, а якийсь неймовірний тремтливий жах керував мною. Мій розум затьмарився, очі налилися гарячим тяжким свинцем, а в голову стрельнула розпечена блискавка. Не в силах щось розуміти, мені стало зле, і я лише пошепки промовила : «Відьмак».

***

Я виринула із солодких, мирних, безтурботних обімів сну і задоволено потягнулася все ще із заплющеними очима. Тієї ж миті скривилася від неприємного головного болю і схопилася за голову. Відчуваючи під собоющ ось приємне, м‘яке й тепле, я задоволено посміхнулась. Але ось до мене почали приходити спогади з минулого і я підскочила, різко піднявшись із ліжка.

—Обережно,—почувся чийсь голос.

Я побачила Всевлада і відскочила, а потім зрозуміла,що я лежу на білій пухнастій хмарині.

—Що ж це таке?!— вона вискочила з неї і ще далі відійшла від хлопця. Головний біль розпустився по всьому тілу, і вона судоржно скривилася.

—Я б не радив зараз бігати, — він безбарвно обвів її поглядом.

Вона зітхнула і, зібравши всю волю, повернулася на хмарину.

—Тобі зараз розповідати чи потім?

—Зараз.

—Ти чарівниця, і з цього моменту я твій учитель, а ти моя учениця.

Я була настільки емоційно виснажена, що лише впала на хмарину, тяжко зітнувши.

Можливо, усе це якийсь злий жарт, влаштований Всевладом.

—Це все жарт?— я вимучено підняла голову.

—Ні, скоро сама у всьому впевнишся.

—І до речі, я не відьмак, а чарівник.

Яна почервоніла і усміхнулась не втримавшись, але так, щоб він не побачив.

—І як же ти чаклуєш? Як ти начаклував цю хмаринку? Що потрібно для цього?

—До цього ми ще дійдемо, поки що для тебе це надзвичайно тяжко, але це поки що ...

—Для початку, щоб щось начаклувати, тобі потрібен медальйон...

—Звідки ти взагалі знаєш про мій медальйон?— спохопилась я. — Може, ти ще знаєш, як він у мене з‘явився?

—Так, знаю.

Мені вже по- справжньому було страшно знаходитися з ним поряд: він знає про мене все, а я ні! Ну, нічого, почекаю ще, уже щось з‘ясувалось, тож інші відповіді будуть розкриватись одна за одною.

—І кулон, і меч тобі подарували батьки, так ссамо, як і мені. Це обов‘язковий звичай чарівників.

—Тобто мої батьки теж чаклуни?— я була зовсім збита з пантелику.

—Так, і дуже сильні, — сказав він,а в його голосі я почула нотки злості.

—А чому вони мені не розповіли про це? — вогні смутку були в її очах.

—Батьки не мають права, за нашими правилами, розповідати щось подібне до посвяти.

—До речі , це може засмутити тебе, але це всі повинні пройти...

—До проявлення дару і весь період навчання вони не повинні підтримувати з тобою ніяких зв’язків.

Побачивши мій повний занепад духом і розчарування, він намагався підбадьорити мене. Але це в нього не вийшло.

—Але це до проявлення дару.

—І коли ж він проявиться?

—Цього ніхто не може знати, — Всевлад відвів погляд і зніяковів.

—Що за дар?

—У кожного чарівника є свій особливий, індивідуальний і неповторний дар: хтось може мати один, а хтось і декілька дарів, але все це залежить від ступеня і чину.

Я вже зовсім заплуталася у всьому цьому.

—Щоб ти розуміла, що таке ця невідома нікому, крім нас, наука - чарівництво, я покажу ази,а ти повторюй.

—Доторкнись до кулона, загадай, що ти хочеш, і воно опиниться перед тобою.

Тільки-но я хотіла вже спробувати, як він підвищив голос і суворо мовив.

—Але пам‘ятай зараз, поки ти ще на першому ступені чарівництва, ти можеш загадати лише п‘ять бажань на день( і то це залежить усе від бажання), інакше ти відчуєш, що під тобою нібито трясеться розпечена земля, але про це детальніше розкажу пізніше.

Яна торкнулася до прохолодного каменя і, зосереджена і нетерпляча до майбутнього моменту, подумки загадала те, що вона хотіла.

У її руці опинився прозоро-синій глибокий, майстерно відшліфований сапфір. Вона задоволено сплеснула в долоні, мов дитя, і зраділа, бо повернула своєму мечу втрату, яку прийшлось віддати у гробниці. Я не йняла віри своїм очам: з чого б я мала такі сили ?

—Непогано! Ці бажання можуть бути тільки матеріальними, а не моральними чи тілесними.

Можливо, усе це мої фантазії? Я не вірила своїм почуттям, я не вірила своїм очам, я не вірила нічому, вважала, що все це сон або ж якесь зле марево, і я все ще там, у гробниці, але сапфір все підтвердив. У моїй душі злились і радість, і сум. Дуже переживала, що не можу контактувати з батьками, а так хочеться розповісти їм про всі мої пригоди, розпитати їх про все. І радісно було на серці, бо я ніяк не могла повірити, що все це відбувається зі мною, що скоро я зможу творити дива! Я не уявляла, що буде зі мною далі, але й не могла насолодитися цим незабутнім моментом захоплення.

Вірте в дива - і вони обовязково збудуться! Звісно, на кожній стежині на вас чекатиме змія, яка може отруїти все ваше уявлення про світ, але за щастя, своє уявлення про світ і віру треба боротися! Із самого дитинства моє життя складалося з дивовижних, фантастичних видумок і таких самих радощів. І ось у цей момент я відчула себе повноправною частиною стародавніх історій про чаклунів і дивовижних легенд. Я вже не вважала Всевлада зрадником, так як випробовування я повинна була пройти сама. Ну, все одно я відчувала до нього недовіру і презирство, тож треба бути пильною.

—А ще ти маєш крила, ти можеш літати, і якраз із гробниці вони тебе й урятували.

Задоволена усмішка засвітилася на обличчі дівчини, але все одно з її вигляду можна було сказати, що до кінця у все це вона не вірить.

—І що для цього треба зробити ?

—Я думаю, поки що тобі треба відпочити ...— я проведу тебе до твого намету.

—Тобто?— перепитала Зоряна нахмурившись.

—Твій і мій намети стоять, але їх ніхто не бачить із людей, навіть ти і я, але я запам‘ятав те місце , де вони знаходяться.

Я прикусила губу і подумала, що на мене чекає багато цікавого попереду.

Дива продовжуються!

Наступного ранку, як тільки гаряче сонце торкнулося верхівок пірамід, а дівчина набралася сил, Андрій уже чекав на неї. Вперше за всі ночі вона добре виспалась, і їй нічого не снилося, незважаючи на неймовірні події минулої ночі. Вона йшла неквапливо, наче вагаючись чи боячись. Вони привіталися.

—Що з командою?— перше, що запитала вона хвилюючись, її очі виражали неспокій.

—Де вони ? Що з ними ?

Всевлад зітхнув, і на мить звів очі догори. Я заскрипіла зубами, терпляче чекаючи відповіді.

—З ними все добре, поки ми приїдемо до них, то вже буде стояти табір і вони дослідять деякі літописи про свято.

—А як же те, що ми тут, а вони там, вони ж занепокояться, якщо виявлять, що ми тут, а вони там.

Ми чарівники , для нас це не проблема. Я створив наших двійників, так, для вигляду, поки ми повернемося. З ними все добре.

Яна з полегшенням опустила руки. Все-таки вона як-не-як була відповідальна за своїх людей, і цей обов‘язок завжди дуже хвилював її в подібних ситуаціях.

—Думаю, щоб нам дібратися до Карпат, можна попливти по Нілу до Середземного моря, а потім, сівши на корабель, ми доберемось до наших країв, але по Єгипту подорожувати треба дуже обачно, тижнів зо два вони точно будуть нишпорити по країні, перевіряючи.

—А потім, коли пересічемо море і пристанемо біля берегів Туреччини, ми візьмемо літак, все одно у розшуку ми не оголошені, так як це їхня секретна внутрішня справа, а інші країни не замахнуться на нас.

Він уважно вислухав мене і потім суворо застеріг мене, і чомусь я підкорилась. Його голос був надзвичайно переконливий і правдивий.

—Одне прошу тебе, про цю суперечку між нашою командою і владою не повинен знати ніхто, не винось це питання перед усіма, а запал команди ми вже якось заспокоїмо.

—Чому? Про це ніхто не повинен мовчати, так відкрито загрожувати світовим науковцям, представникам з різних країн!

—Хочу засмутити тебе або порадувати, це не зовсім влада ...— він зупинився, наче підбираючи слова, а потім передумав і набрав незворушності.

—Тобто?

—Поки що це все здогадки, і може це бути неправдою, тож я не знаю, і поки що говорити тобі не буду.

—До того ж це все довго розповідати і пояснювати.

—Ні! Розповідай!

Він хитнув головою, і, глянувши на його холодні очі, я могла б сказати, що він твердий у своєму рішенні. До мене підкрадалося відчуття, що я обдурена всіма, але тут же відігнала це нестерпне болісне відчуття, яке при самій думці душило тебе, і з вуст лише виривався тяжкий стогін, а серце повільно переганяло похололу кров.

Андрій побачив затуманені очі дівчини.

—Я думаю, з цього приводу тобі й думати навіть не потрібно, і переживати не варто.

—Як це, якщо всім нам погрожували?

—Ти що зустрічаєшся з таким уперше?— здивувався він.

—Ні, але має звершитися правосуддя!

—Цей час ще настане, повір !

—Ми ще завершимо правосуддя, але пізніше, уміння терпляче чекати – теж великий дар.

Я зрозуміла, що не зумію протистояти або ж заперечити йому, прочитавши це по його надмірно- тріумфальному вигляду. Що ж, добре «уміння терпляче чекати - теж великий дар», я ледь видно усміхнулась сама собі куточком вуст.

—А тепер, щоб дібратися Карпат, ми не будемо застосовувати всі ці довгі засоби пересування, нам аж ніяк не можна буде запізнитися на Івана Купала, та ще стільки всього треба розвідати, дізнатись ...

Я мовчки чекала, що ж він запропонує, але відповідь була очевидною.

—Я б міг в одну мить перенести нас в Україну, але ми поподорожуємо й подивимося дива, щоб ти звикла до своїх здібностей...

—І ми встигнемо, що навіть про нас ніхто не згадає.

Яна знітилася,- все-таки недовіра до Всевлада не стихала.

—Чому я повинна тобі довіряти?

Андрій театрально зітхнув і криво усміхнувся, але на нього налетіла ледь помітна грозова хмарка.

—По-перше, я -твій учитель, а по-друге, ти що, не хочеш побачити красу цього закритого світу, глянути на нього з іншого боку, поглянути йому у глибоку й чарівну душу, розгадати ті загадки , які бачать чарівники ...— переконливо і спокусливо казав він, вдивляючись у мої вагання.

—Це все, звісно, звучить заманливо і незвичайно, але яку я маю гарантію ? Звідки я знаю, що саме ти - мій справжній учитель, а що, якщо це якийсь хитрий план, а що, якщо тобі щось потрібно ?

—Гаразд, я доведу тобі, що я твій учитель! Зараз…

Він скинув із себе медальйон, який я ніяк не змогла розгледіти, і розрубав його мечем. Я несвідомо схопилася руками за обличчя. Коли я глянула ( яке полегшення!) , з прикрасою все було добре і вона аж ніяк не постраждала. Те що вона побачила, у ту ж мить здивувало, і вразило, і захопило, більше ніж чари минулої ночі. Різні книги, зшитки, листи звисали з крислатих пухнастих хризолитових дерев, які випромінювали ледь видне тепле сонячне сяйво. Деякі книги були прямо в повітрі, у суворому порядку, за кольором і першою буквою. Від здивування дівчина розплющила очі і стала детально роздивлятися їх. Якою мовою вони були написані, вона не розуміла, тож лише з подивом і нерозумінням насупилась. До них підлетіла невеличка пташка, незвичайно-яскравого забарвлення. Андрій щось шепнув до неї, відвернувшись від Яни.

Незвичайний птах полетів геть, розвіявся і залишив після себе піщинки бірюзового піску , який згодом розчинився, перш ніж злитися із землею.

—Що ти їй сказав? Як це все відбувається? Де ми ?

Всевлад нічого не відповів, він стояв міцно стиснувши зуби нахмурений.

Через деякий час до нас наближалася постать, одяг якої білів навіть здалеку.

Юнак звернувся до нього якоюсь незрозумілою мовою. Яна ще більше зблідла і зніяковіла. Її раніше мідного відтінку шкіра, змінилася на хворобливо-бліду. Дідусь по черзі кивнув їм, на що вони відповіли тим же. Його довгі та сухі пальці дістали з-за спини згорток маленького скрученого пергаменту, який він легко підкинув, подарувавши вітру .

Пройшло декілька секунд... Швидкий, стрімкий потік вітру змінив свій напрям, зачепивши всіх нас за волосся. Дідусь, схожий на античного жреця, розгорнув на вітрові вже величезний зшиток, який розлігся на півпустелі, аж за горизонт… Він покликав нас до іншої частини зшитку, де було щось написано не зрозумілою мені мовою, яка складалася з різних знаків, що трохи нагадували египетські ієрогліфи. Потім узяв біле пухнасте перо, змахнув ним по деяких рядках- і речення стали зрозумілими для мене.

—Читай, — підганяв мене Всевлад, який стояв позаду .

«Смарагдовий дракон, із роду Всевладів, учителем буде для опала роду Зоряних».

Вона нахмурилась і підняла голову, глянувши на дідуся-жреця. Не тільки його довга мантія була сніжно-білою, а і його волосся. Воно рівно спадало, мов водоспад, по спині, зав‘язане у вільний хвіст. Глибоко-блакитні очі розповідали про мудрість, але не таку, яка приходить з роками, а мудрість, яка знає все про світ, як він влаштований і в чому його таємниця. Поверх одягу на плечах лежала масивна золота прикраса, складена з багатьох ланок. Тонкий орнамент вплітався у нібито складний тяжкий механізм. Дівчина завмерла, ще й досі не вірячи своїм очам.

—Піймай! — сказав Андрій, кинувши їй темний тьмяний невідшліфований сапфір. Зоряна миттєво спіймала камінь однією рукою. Як тільки я доторкнулася до нього, мене підірвав вітер і підніс у височінь, під собою я бачила, як там, унизу, на землі, змінюються цивілізації, як пригомшливо летить час. Від такої несподіванки я відчула неочікуваний прилив щастя, від якого сльози наверталися і хотілося сміятися, довго, голосно, шалено і нестримно. Моє тіло стало в рази легшим, і ось цей неочікуваний політ так само неочікувано закінчився. Я опинилася на березі Середземного моря. Хвилі власно і могутньо обмивали берег золотого ніжного піску. Десь там, у височині, де я тільки-но була, весело кричали чайки, наче насміхалися. Легкий морський бриз гладив мене по обличчю своїми теплими подихами моря.

—Ось ми й на березі...— сказав хтось позаду.

—Хто був той дідусь, так схожий на жреця ?— запитала Яна не обертаючись.

—Майже вгадала, це був один із хранителів пророцтва.

—Так ви смарагдовий дракон,учителю?

—Ага... — протягнув він, криво усміхнувся і підійшов до мене.

—То все-таки переконалась? — не перестаючи підступно, злісно усміхатися, промовив він.

Дівчина ледь прикрила повіки , що, мовляв, так, переконалась.

Потім, коли він різко повернувся на підборах , щоб піти, вона запитала навздогін:

—Чому саме смарагдовий дракон?

—Твій медальйон має таку форму й камінь?

—Так...

Він знову різко повернувся в бік моря, заплющив очі, стиснув кулаки до білих кісток і випрямився. Через деякий час у його руці опинилася стара золота монета. Нахилившись і кинувши її з піском у море, він завмер, дослухаючись і потираючи руки .

—Приготуйся, зараз почнуться дива!

Вчувалися тріскіт , і приглушене падіння чогось величезного... згодом вона зрозуміла від чого цей звук ... Велечезні хвилі обступили , те місце де ми стояли з обох боків . З їхніх обрисів стали вимальовуватися храми , палаци , будівлі , башти ... Я так і застигла на місці , мої очі затуманилися сльозами радості . До цих пір , всі ці дива , зберігалися в моїй уяві , але ніяк не в реальності . Від захвату , від відчуттів хотілося кричати . По моєму обличчю прокотився жар , а ноги ледь -ледь затремтіли від побаченого . Яна й не звернула уваги , на те що у Андрія з‘явилася , довга , тонка і майстерна тростина , якою він змахнув . Звідки не візьмися з морської глибини випірнули дві риби-вітрильники , неймовірних , не уявних розмірів . Вони обережно один за одним з‘явилися біля берега . Моє серце здригнулося , немов полохлива пташка , коли я побачила їх , і жест Андрія . Він подав мені руку , щоб я зручніше сіла на них.

—Ми що попливимо , на них , по морю ?

—Так , хіба це не дивовижно?

—Так ...— згодилась я з ним і нетерпляче подивилася вперед.

—Тримайся міцно.

Я лише гмикнула і з задоволенням роздивилася. Все-таки, можливо, цей Всевлад не такий уже й негідник, як я думала. Одне вже я точно знаю: він-не зрадник.

—Готова?— запитав чоловік і показав, що треба робити, щоб рушити.

—Так! — широко по-дитячому посміхнулася дівчина. Уперше за весь цей час я побачила, як усміхається він - його усмішка була ясною і нефальшивою.

Погладивши рибину, вона різко, щасливо кинулася і полетіла вперед. Стрімкий, густий морський вітер обвівав її, кусаючи солоними краплями за очі, від чого вона лише мружилась. Але, можливо, вона мружилася не від крапель, а від моменту або ж від сонця?... В обрисах будинків я бачила людей, які були зайняті буденними справами. Хвилі загрозливо висіли над нами стіною, раді в будь-який момент проковтнути. Але меж моєму щастю не було, я намагалася спіймати кожну дрібничку, щоб запамятати цей момент. Всевлад мчався, навіть не тримаючись за рибу, лише однією рукою слабо притримував плавник. Так пройшло декілька годин , весь цей час я спостерігала за хвилями , як вони будувалися попереду нас , за людьми , які здивовано перемовлялися , та викрикували вказуючи на нас. Десь недалеко , показався пісчаний , підзолочений сонцем берег . Як тільки ми стали обома ногами на пісок , хвилі впали , немов розбите скло , з характерним звуком , а вітрильники приховалися на дні морському , на прощання вони вистрибнули з води , далеченько від нас .

Учитель уважно подивився на мене.

—У мене немає слів! Це було чудово!

—Радий старатися.

—А зараз трохи політаємо, після чого просто опинимося в таборі.

—Щоб розкрити крила, торкнися до каменю - це дуже важливо.

Позаду я побачила темну тінь, яка стояла за мною, і я сіпнулася. Вона була такою, як і того вечора, по моєму тілу знов пробіг холод, а страх оселився в округлених очах.

—Гей, ти мене слухаєш?— запитав Андрій, побачивши як вона сіпнулася.

—Що сталося? — він роззирався навсбіч, намагаючись зрозуміти причину такої реакції.

—Ти не бачив тінь...? Що це таке...?— нервово зупиняючись, вона вказувала рукою у те місце, де від тіні залишився лише чорний, мов попіл, пісок.

—Ні , заспокійся, це лише було марево ...

—Як би ж то, але ні, я бачила її на власні очі вже декілька разів !!!

Він стояв роздумуючи, як би заспокоїти мене , по його очах можна сказати , що він вірив мені.

—Ти заморилася.

—Ні.

—Я твій учитель, я за тебе несу відповідальність і захищаю тебе, якщо щось таке подібне сталось, я б побачив.

—Це марево.

—А чорний пісок?

—Не зважай, все ж добре, чи не так?

Побачивши мої вагання , він сказав що в нас обмаль часу , і нам потрібно дістатися до Карпат , я вдала що заспокоїлася.

—Як я вже сказав, торкнися до каменя і подумки скажи «alas».

Відчувши що щось позаду мене ворохнулося , я стрепенулася і по моєму тілу пробіглись крижані дрижаки . Здавалося на мені повисла тяжка мантія , яка тягнула вниз, крила були незвичайно великими навіть більшими ніж я. Пір‘я крил розкішно тягнулося землею , і тягнути їх було доволі тяжко. Не в силах витримати їхньої ваги , я обперлась на одне коліно.

—З першого разу вони завжди тяжкі, але згодом ти звикнеш , і вони будуть легкими— і він подав мені руку , щоб я підвелась.

—Будеш літати , чи ні ?—

Вона схвально кивнула, і розставила руки в різні боки , щоб утримати баланс.

—Спробуй змахнути ними, уяви що це нібито друга пара рук.

Яна заплющила очі і зосереджено наморщила носика.

Перший мій змах забрав ще більше сил.

—Спробуй ще раз! З першого разу це так швидко не вийде,— запевняв мене Всевлад і міряв місцевість кроками.

Ще декілька спроб - і в мене вийшло затриматися в повітрі на деяку мить.

—Поки що перепочинь,— він опинився позаду разом із дзеркалом у масивній старій рамі.

—Пороздивляйся крила.

Величезні білосніжні крила з посрібленого пір‘я з мережаним візерунком спадали плащем, покриваючи спину з-під лопаток. Від них йшло ледь-ледь видне меретливе бліде безбарвне світло, на кінцях усіх отанніх пір‘їнок тягнулась тоненька золота облямівка. Яна спробувала доторкнутися до одного крила. Вона ніжно провела рукою по ніжних пір‘їнках, які трохи тріпотіли від вітру і від дотиків.

—Ми можемо продовжувати.

Вона знову кивнула, ще й досі не намилуючись.

Через деякий час, після багатьох невдалих спроб злетіти, Яна, зла і трохи поранена, здалася.

—Треба махати крильми за допомогою лопаток, підключаючи сюди верхній корпус спини, а не махати руками!

—Я все роблю, як ти кажеш!

— Так, але для початку, коли ти опинилася в повітрі, ти від радості забуваєш про спину і лопатки, а на підсвідомості переключаєшся на руки і ноги. Ось тому ти і впала!

Річ у тім, що коли Яна уже вкотре намагалася злетіти, вона втратила контроль над собою і могла впасти прямо на землю, але Андрій підхопив її. Звісно, вона подякувала, але залишилася невдоволеною й сердитою.

—Розправ свої крила і покажи, як ти це робиш.

Довго чекати й не довелося, він стрімко, мов буревій, підлетів у повітря склавши руки на грудях. Крила його були значно більші моїх, від чорного, з незначним відтінком золота пір‘я теж ішло мерехтливе темне світло. На них був блідо-червоний гострий візерунок, а на кінцях ( так як і в мене) йшла тоненька золотиста облямівка. Він легко, але часто змахував ними, і потік повітря раз у раз заплутував мені волосся.

—Подивися, — він обернувся спиною до мене і опустився нижче.

—Рухаються крила і лопатки, а верхній корпус спини перебуває в напруженні, але ти повинна відчувати себе легко, відчувати потік повітря, слідкувати за ним, він сам буде керувати твоїми крильми, ти повинна зробитися легкою.

—Тобі легко сказати, ти це вмієш робити,—невдоволено буркнула Яна

—Але я також пройшов такий шлях, як і ти, я теж не міг спочатку зрозуміти це, але ж...навчився, як бачиш...

—Треба лише спробувати, спроба - це вже половина перемоги! Зі спробами приходить і досвід, а з досвідом і вміння.

—Добре. Що ж, треба постаратися, все-таки мені вже кортить злетіти в безкраю, неосяжну, глибоку височінь неба.

Дівчина заплющила очі, намагаючись зосередитися на одному і відігнати надокучливі думки. Спина пряма і напружена, але водночас і легка, мов пушинка, працюють лише лопатки і крила і нічого більше. Перший змах - і в мене вийшло піднятися над землею! Яке ж це неймовірне відчуття - не відчувати під ногами землю. З голови до ніг пробігли холодні маленькі блискавки. Так! Не відволікатися, я так близько біля своєї мети! Ще два змахи - і прудкий , ніжний потік вітру підхопив мене, зробивши легкою, граціозною, мов пушинка.

Я вже навіть не відчувала свого тіла і крил, віддалась стихії, але незважаючи на це, я розуміла, що вітер хитрий, тож мої крила навіть самі по собі регулювали рухи.

Дівчина підлетіла ще вище, і на хвильку заплющила очі від задоволення і примружилась. Вона відчувала себе комфортно й легко, неначе із самого дитинства літала.

Позаду дівчина почула крик повітря, коли його різко розсікають, вона обернулась.

—Молодець! Так тримати.

—Зможеш ще трохи покружляти?

—Так.

—Ми будемо так летіти до Карпат?

—На жаль, ні, по-перше, нас можуть побачити, а заклинання невидимості ти ще не знаєш, але скоро я тебе навчу,по-друге, ти ще недостатньо натренерована, щоб подолати таку відстань, та що там ти ! І мені буде досить непросто пролетіти таку величезну відстань, від самого берега Чорного моря до найвідлаленішої частини гір.

—По-третє, ти втомилася після пригод, тож лови.

Всевлад кинув мені той самий тьмяний, невідшліфований сапфір, і я опинилася у своєму наметі без усіляких різних пригод. На хвильку все це здалося мені сном, і я недовірливо протерла очі, але побачивши на собі кулон і клинок, я заспокоїлась і радісно сплеснула в долоні. Все -таки полюбляю я такі пригоди і дива! [...]