«Життя почало здаватися мені одноманітним та сірим. Я прагнула змін, я жадала подорожей, пригод, нових вражень, натхнення. Кожен день був схожий на інший, тож згодом вони змішалися між собою, ставши одним великим нестерпним місяцем. Він грав на моїх почуттях, і я не знала нічого іншого, окрім нескінченних просторів навчання, контрольних та інших подібних робіт. Я не помічала світу навколо себе, почуття притупилися, але в глибині душі я так бажала відчути всі чари передноворічного приготування, його шарм та дива. Я все частіше поринала у своє минуле, згадуючи торішні події, коли ми з родиною подорожували... Від цього очі мої раз у раз тьмяніли, бо тоді було натхнення, була містика, чари... А зараз нудна одноманітність...»
Амелі задумливо сиділа за столом, картаючи саму себе темними думками, кожного разу повертаючись до одного й того ж самого. Вона поглянула у маленьке мідне люстерко й невдоволено скривилася. За ці нескінченні дні вона змінилася не на краще: під зеленими очима лягли похмурі тіні втоми, а вогонь палких смарагдів очей майже згас, обличчя витягнулося й стало несиметричним, бліда шкіра набула сіруватого відтінку, а раніше розкішне пишне темно-руде кучеряве волосся розпрямилося, ставши рідким. Кожного дня дівчина ставала більш похмурою та роздратованою. Веселий сонячний промінчик темнів, ставав дорослішим… Але вона все одно намагалася зберігати ввічливість та доброту, хоча іноді це не вдавалося…
Амелі задумливо блукала очима.
Можливо, їй уже треба навчитися цьому тонкому мистецтву шукати відчуття та чари в дрібницях, хоча б намагатися.
– Доню, ти вже запізнюєшся.
Дівчина незадоволено тихо завила й ледачкувато підвелася зі стільця.
– Зараз ти йдеш до музичної школи?
– Так, – незадоволено буркнула.
***
Там також Амелі переслідували невдачі та поразки.
– Соль мінор, а не соль мажор!
– Ти хоч чуєш, як ти граєш?! Ти руки не так тримаєш! – волала вчителька, здавалося, на всю музичну школу. – Як ти збираєшся виступати?!
– Але ж конкурс лише цього літа... – пробубоніла дівчина
– Я прекрасно знаю, коли конкурс... – зверхньо прошипіла вчителька.
– Якщо хочеш виграти, то розраховуй на те, що в тебе сильні суперники. Грай все спочатку, – вона намагалася зберігати голос холодним. – Спину рівно.
Амелі трималася з останніх сил. Коли вона все-таки зіграла партію, то відпросилася вийти.
Цілком розбита, роздратована, вона вибігла на подвір’я. Злість гарячим вогнем розтікалася кров’ю, а холодне відчуття затуманювало пеленою розум, від чого на її очі набігли сльози. Вона поспішно витерла їх, але сльози знову з’являлися, згодом дівчина не могла припинити все це. І ще б трохи, вона б завила. Але цього не зробила, так як попереду себе побачила чоловіка, який прямував у її бік. Вона зацікавилася, тому що він був одягнений старомодно: циліндр, тростина та плащ. Коли він проходив повз неї, вона із жадібним інтересом, навіть не приховуючи цього, обдивлялася його. Край краватки виглядав з-під білосніжного комору сорочки, і дівчина наважилася підняти очі й подивитися йому в обличчя. На ньому чорна маска, і лише чорнющі, як смоль, очі були неначе її продовженням. Він зайшов у школу.
Лише зараз Амелі помітила, що йшов сніг, який покривав своєю пеленою все довкола та заколихував, охолоджував її жар, роблячи спокійною. На подвір‘ї царював напівморок, який намагався відігнати самотній ліхтар.
– Щоб були емоції, потрібно знайти пригоди, — промовила вона тихо сама до себе й блиснула очима.
Дівчина обережно почимчикувала за тим чоловіком, який, не поспішаючи, прямував невідомо куди. Незважаючи на те, що музична школа була невеликою, але й немаленькою, на половині шляху Амелі заблукала, тож йшла абикуди. Цікавість перемагала, але шлях теж ... На його поясі вона побачила довгий оголений меч. «Хто б це міг бути? Можливо, новий учитель? Тоді чому він носить маску й старомодний одяг? А меч!? Це нелогічно. Ким би він не був, я здогадаюся першою, хто це!» – думала дівчина.
Поблизу Амелі нікого не було, світло ставало все тьмянішим. Водномить дівчина вже хотіла обернутися й піти назад, але стрималась, поборюючи страх. Незнайомець повільно, галантно спускався сходами до підвалів. Вона заховалася за найближчою стіною, її серце готове було розірватися кожної хвилини від таких, але потім глибоко зітхнула та доторкнулася крижаними долонями до пломеніючого жаром обличчя.
Амелі знову попрямувала за незнайомцем, кожен крок її був обережним та обдуманим і вимагав багато зусиль. Унизу вона не почула скриплячого звуку дверей, і це її надзвичайно здивувало, тож пришвидшила крок і побачила ледь відчинені двері, зазирнула в них. Незнайомець зникав у темряві. Дівчина хотіла вже йти до класу, як почула в глибині підвалу невимовно прекрасний голос, який змусив її стрепенутися, похолонути та зупинитися, прислухатися до дива, яке ось-ось зникне. Її рука боязко ковзнула по дерев’яних балках, й через мить дівчина опинилася в підвальному приміщенні. Тут зберігалися всі зламані музичні інструменти, розкидані пожовклі партитури та книги. Сирість та старість витали в повітрі, й вона здригнулася. Амелі ступала по давно забутих аркушах та уламках від інструментів. Здавалося, що дівчина йшла по кістках... Усе це дуже нагадувало їй кладовище забутих, непотрібних та зіпсованих речей. Голос затих – і їй почали дочуватися безліч безладних звуків. «Я скоро збожеволію і від цієї атмосфери, і від страху», – промелькнуло в голові. Морок розпустив свої обійми й проникав у кожну частину тіла, створюючи ефект оніміння. Тепер Амелі була точно впевнена, що все це їй примарилося... Цей підвал був справжнім віддзеркаленням підземного царства...
І ось неочікувано для дівчини, коли та втратила будь-яку надію, з’явилася музика, яка була подібна сонячному промінню, що гнало морок. Ця музика розливалася по всьому тілу, зігріваючи його та розсіюючи страх, на його місце прилинуло якесь тепле м’яке відчуття... Несвідомо Амелі попрямувала на звук. З’ясувалося, що цей дивний чоловік був зовсім поряд, за другими дверима. Циліндр він зняв, а тростину поставив поруч. Він був у захваті від звуків піаніно, ніжно поколихуючись у такт, відчуваючи всі зміни настрою. Музика розливалася навколо й причарувала б кожного. Найдивовижнішим було те, що цей інструмент був давно зламаний та несправний! Мелодія була мінливою: то ніжною, немов пелена сну, то різкою, ніби шторм в океані. Коли ж це закінчилося, він сидів нерухомо, дослухаючись до чогось, й Амелі затримала подих, її серце боязко клекотало. Наостанок вона востаннє глянула на нього з боку. У надзвичайно чорному волоссі сяяло світле пасмо волосся. Незвичайно... Та це викликало в Амелі ще більший інтерес.
***
– Юна леді, могла б я поцікавитися, де ви були!? Ти невідповідально ставишся до справ! – гримнула на Амелі з порогу вчителька .
Дівчина розгубилася і блукаючими очима почала шукати допомоги чи підказки.
– Я шукала нову партію для конкурсу.
– І що, знайшла?
– Так, – без вагань відповіла вона й показала нотний зошит, який прихопила з підвалу.
– «Ніч ночей»? – запитала вчителька з неприхованою відразою та презирством.
– Так, завжди захоплювалася цим здобутком.
– Ти ж його не зіграєш. Люди, які вивчилися в консерваторії, не завжди можуть його грати, до того ж цю композицію треба виконувати як мінімум в чотири руки.
– А я спробую!
Амелі тільки побачила невдоволену гримасу вчительки.
– Що ж, добре, наступного разу розпочнемо, — її вуста незадоволено скривилися, від чого дівчина єхидно усміхнулася.
– Скажіть, будь ласка, у нас з’явилися нові вчителі?
– Ні, а чому ти запитуєш?
– Та просто цікаво...
Амелі швидко зібралася, схопивши нотний зошит, щоб знову попрямувати до важких дверей підвалу. На жаль, там уже нікого не було, тож дівчина попленталась на вихід. Усі інші вже давно вийшли, навіть подруги… Навіть не почекали!
Вона знервовано стиснула зуби, згорбилася й зарилася носом у шарф, щоб ніхто не побачив її обличчя. Дуже таки вражали слова вчительки, хоча до цього вже слід і звикнути, бо така вона людина... Дівчина знову думала, що все то було якесь марево або ж видіння...
– Амелі.
Її хтось покликав, тож вона обернулася. Але нікого не було... Тільки чиясь надзвичайно темна тінь на стіні... Здавалося, з неї зараз хтось вийде... Інший на місці Амелі вже давно, не озираючись, дременув би, але не вона...
Дівчина знову зупинилася, оглядаючи тінь, яка раптом зникла...
Коли Амелі опинилася вдома, то намагалася бути з усіма ввічливою, і тоді невдоволеність життям трохи зникала. Дівчина навіть забула про свої огріхи в музиці, і її думки все були про таємничу особу й пригоди в підвалі. Але більше всього Амелі чекала ночі, і тоді її думки були сповнені ідеї, щоб продовжити творити.
Нові нотні знаки натхненно вилітали з-під її пера, й іноді дівчина заплющувала очі, поринаючи у світ власних почуттів, переживаючи все знову, пригадуючи все та виплескуючи це на папір. Години здавалися їй хвилинами, вони втікали від неї, неначе вода з-під пальців.
Амелі ледь дісталася до ліжка й провалилася в нього, у голові знов почувся голос та її ім’я. Дівчина завмерла, а потім умить різко обернулася. З кожною секундою її повіки наливалися тяжким свинцем, а потім тіло колихалося вже у хвилях безмежного океану сновидінь, ще трохи – і вона поринула в нього вся ...
***
Коли Амелі була в школі, то знову почула той самий голос у голові, який звертався до неї. Але вона не зважала на нього, як і на все інше навкруги. Вона з головую поринула у важливіші справи...
Історія знову повторилася ...
У музичній школі в Амелі знову нічого не виходило, але вона вперто сиділа до кінця й вичавлювала останні сили.
– Ніжніше, плавніше, натхненніше, – хтось промовив у неї над головою, і дівчина здивовано обернулася, та вчителька стояла в іншому кінці кімнати.
Очі Амелі округлилися, а руки почали нервово здригатися.
– Можна вийти, – викрикнула дівчина і, не дочекавшись відповіді, вибігла з класу. Вона схопилася обома руками за голову, рахуючи кроками коридор.
Амелі стрімголов побігла в напрямку підвалу, але там нікого не було. Підійшла ближче до піаніно. На ньому лежала партитура «Ніч ночей». Узяла подивитися. І раптом дівчина зойкнула, від несподіванки впустила її. Іншого екземпляру цього твору не було... Лише вона володіла ним... Амелі попленталася назад, а потім, не помічаючи перед собою нічого, побігла не оглядаючись.
Амелі поглибилася у світ своїх нерозважливих думок. Може, втратила здоровий глузд? Може, лише потрібен відпочинок!? Вона глянула поперед себе й помітила того самого чоловіка... З великими зусиллями зупинилася прямо перед ним, щоб не зачепити.
Він, нічого не кажучи, оглянув Амелі.
– Вибачте, — голос дівчини похитнувся.
– Немає за що вибачатися,з кожним буває.
Амелі насупилася й дивилася йому вслід. У самому кінці коридору чоловік на підборах обернувся, промовив до неї:
– Ніжніше , плавніше, натхненніше.
– Ви обрали чудову композицію, тож виконувати її необхідно саме так.
– Хто ви? – вона не стрималася.
Він подумав декілька секунд, а потім відповів:
– Для кожного я різний, тож для суспільства не маю визначеного ні імені, ні стану.
– До нових зустрічей!
Дівчина звела плечима, обернулася та попрямувала до дверей класу. Після цієї зустрічі вона ще більше думала, хто ж цей чоловік.
Повернувшись у клас, дівчина пречудово зіграла партію, виконуючи всі нехитрі вказівки чоловіка.
Так промайнув цілий місяць одноманітно, безбарвно та звичайно...
***
Амелі була зневірилася в чарах, але в ніч на дев’ятнадцяте грудня все-таки вирішила їх терпляче чекати.
Прислухаючись до нічної тиші, погляд дівчини линув у саму височінь до стелі. Ця тиша навіювала неприємні думки про одноманітне життя. Через емоційність на очі накотилися сльози, й Амелі поспішно їх витерла. У неї знову нічого не виходить, Потім дівчина розізлилася сама на себе, бо дуже таки вона чутлива до всього. Позаду щось тріснуло, вона обернулася... На краю ліжка лежала чиясь кістлява, суха, огорнута темрявою рука. Амелі з тихим писком ще більше загорнулася в ковдру, опинившись на іншому боці. Мабуть, здалося...
Дівчина підійшла до піаніно й швидко пробіглась пальцями по клавішах, щоб заспокоїтись. Озирнувшись позаду себе, вона побачила чиїсь блискучі хижі очі, які зиркали з темного кутка. Вона знову звернула увагу на інструмент. Чарівні звуки підлітали й перехоплювали подих, наповнювали повітря казковою атмосферою. Та від цього усього холодні дрижаки оволоділи б кожним. Амелі заплющила очі - і мелодія ставала повільнішою та ще більш тихішою. Коли вона стихла, дівчина згадала слова дивного чоловіка, про якого вона вже майже забула через тонни книг та всього іншого.
Амелі обернулася й побачила те, чого найменше чекала... Його... Її серце та тіло похололо та оніміло, й вона щільніше прилипла до стіни, нібито шукаючи в ній допомоги. Дихання стало хворобливо нерівним та гарячим, від страху Амелі схопила те, що було під рукою. Це був канделябр.
– Я нічого вам не зроблю, – він квапливо, швидко підняв руки вгору.
– Як ви тут опинилася, що вам потрібно?
– Хто ви, ви грабіжник?!
– Спочатку заспокойтесь та вислухайте мене, я не прошу вас покласти канделябр, можливо, так ви більше відчуваєте себе в безпеці, але головне – уважно послухайте мене.
Дівчина зиркнула вбік меча. Незнайомець поклав його на підлогу, а заодно з рукава дістав кинджал. Амелі ще більше притулилася до стіни й глянула на двері .
– Усе, я обеззброєний.
– Я не людина, – побачивши мій подив та ще більший переляк, він поспішно продовжив: – У мене є образ, але насправді я не живий.
Мрець! Тепер Амелі покрилася холодним потом і почала обережно рухатись убік дверей.
– Я спостерігаю за вами майже п‘ять місяців, я щось схоже на дух Різдва... – а далі: — І я прийшов, щоб...
Він недоговорив, тому що чіпко вловив канделябр, який летів у його бік. Дівчинка зовсім перелякалася від цього й безсило опустилася на підлогу. Чоловік поставив його на край столу й продовжив:
– Я прийшов, щоб змінити ваше світобачення, подарувати різні можливості, і ви тоді побачите весь світ.
– Як я можу бути впевнена, що ви не якийсь там шахрай або ж зловмисник? І до того ж я не хочу, щоб мої погляди змінювалися.
– Перепрошую, я не так сказала… Унести свіжіших та яскравіших барв у моє сприйняття світу.
– До того ж я доведу, що...
– Чому я маю вірити вам, якщо я не бачу навіть вашого обличчя.
– Вам необов’язково його бачити, ви мене чуєте, а цього достатньо, ви можете наразі не довіряти мені, але всі ваші інші дні будуть таким ж одноманітними й сірими. Вибір за вами, – і чоловік простяг руку дівчині.
– Хто ви, як мені вас називати?
– Свого минулого я зовсім не пам’ятаю, лише ім’я власне. Але для людей імен в мене багато, і ви теж можете придумати.
– Але все ж таки?
– Меррік.
Амелі кивнула, чомусь з цією розмовою в її душі заіскрився вогник довіри, але все одно набридливі підозри картали мене.
– Це все одно не є приводом для моєї довіри, можливо, ви справжня людина в образі цього персонажа.
– Загадайте будь-що, що б хотіли побачити.
– Гранатовий перстень, — сказала дівчина й посміхнулася, навряд чи він би носив його з собою, якби був би людиною. Чоловік стиснув плечима й розгорнув долоню. У руці в чорній шкіряній печатці лежала золота мініатюрна обручка з гранатом у формі квітки. Від подиву Амелі широко розплющила очі.
– Вона ваша.
Амелі замахала руками й відмовилася, усе-таки вона не до кінця вірила, що він дух, привид, але знала, що речі брати від них не можна.
– Бронзову статуетку Наполеона, — навмання придумала дівчина.
Тепер він тримав одного із найвеличніших імператорів в історії, й Амелі перелякано нашорошилася, подивилася в бік духа.
– Я підтвердив свою справжність?
– Напевно ...
Він знову простягнув руку назустріч їй, і вона насупилася, немов їжак.
– Навіщо?
– Просто візьміть мене за руку.
Вона замахала головою й він тяжко зітхнув.
– Коли ви це зробите, ми опинимося в іншій країні, трохи прогуляємось і повернемось.
Амелі глибоко зітхнула, намагаючись вгамувати весь вихор почуттів, які переслідували її.
– Зараз або ніколи, — його очі блиснули сріблом.
Дівчина заплющила очі і, підбігши, ледь доторкнулася його руки, але цього було достатньо, щоб відчути неймовірний крижаний холод долоні.
Амелі оглянулася й помітила, що на ній лише нічна сорочка, а її ноги були босими. Меррік мовчки зняв із себе свою мантію й накинув їй на плечі.
– Ви можете захворіти.
– Дякую.
Мантія була велика на дівчину й волочилася позаду, але повністю огортала та зігрівала. Амелі сіпнулася та підстрибнула, він здивовано глянув
– Я ж… Ми в місті, а я в нічній сорочці, і тільки мантія ...
Куточки вуст лагідно сіпнулися в натяці на посмішку.
– Нас ніхто не бачить.
Амелі спробувала звернутися до одного із перехожих, але той не помітив її, до другого , так само ... Вони йшли й не чули нічого, захоплені власними думками.
– Тепер переконалися?
– Так.
Вона мовчки роззиралася . Чоловік ішов трохи осторонь.
– Зараз ми в маленькому містечкові в Австрії — Бухебен.
Сутінки згущувалися над невеликим містечком і з кожною хвилиною набували всієї своєї владної темної, але чарівної сили. Височенні, гостроверхі, небезпечні гори, вкриті шапками снігу, велично стояли стіною, захищаючи Бухебен. Тьмяне, тепле, привітне світло з віконечок пряникових домівок зігрівало душу. Перехожі бігли, заклопотані своїми приємними сімейно-різдвяними справами. У повітрі змішався несказанний запах Альп та святкових прянощів, від яких повітря тяжчало.
По шкірі Амелі пробіг морозець... Чи то від холоду, чи від вражень... Яка ж вона нікчемна! Дівчина не помічала всього цього, такого ж самого дива у своєму місті майже цілий місяць! Незважаючи на хвилю радісних почуттів, я й не забула про вельми логічне питання:
– Перепрошую, – тихо, обережно, навіть якось боязко звернулася вона до духа.
– Так? — обернувся він.
– Яким способом ми сюди потрапили?
– Це все мої особливості, поки що це вам непотрібно, якщо ви забажаєте, я розповім про це пізніше.
– З якого ви часу?
– Як я вже казав, я не пам‘ятаю.
Дівчина задумливо кружляла поглядом по місту, горах та небу.
– То ви згодні бути під моїм заступництвом, під моїм крилом, під моїм захистом?
Він гостро звернув свій погляд, пильно дивлячись в очі. Лише зараз Амелі побачила, що його колір очей дуже незвичний й дивний: майже прозорий, мутно-срібний, якби не роговиця срібного кольору, то око повністю б злилося. Це надавало йому особливої загадковості, лячності та фантомності. Тепер їй справді вірилося, що він – примара!
Амелі думала, намагаючись відвести свої очі від нього, він постійно перехоплював її погляд, тож від цього дівчина губилась. Через те, що вона трохи розгубилась й нервувала, її плечі кожну секунду здригалися, і Меррік спостерігав за цим.
– Напевно, так чи ні... – промимрила дівчина
– Мені потрібна чітка відповідь, – твердо й спокійно настояв чоловік.
– Я навіть не до кінця розумію, хто ви, що вже говорити про якесь там заступництво!
– Це означає – ні?
– Я цього не говорила.
– Ви не вмієте приймати рішення, ви невпевнена й нерішуча.
– Чому ви на мене тиснете?! Мені потрібен час!
– Я на вас не тисну й нічого не нав‘язую, тож все-таки – ні? – він уже хотів обернутися
– Почекайте!
Він чекав і зацікавлено, з деякою насмішкою спостерігав за всіма її змінами настрою.
– Так ... – тихо, невпевнено промовила вона й опустила очі, а потім підняла їх й набула по-дитячому погрожуючого вигляду, від чого дух усміхнувся.
– Я радий.
– Ви вже втомилися та замерзли, – сказавши ці слова, усе довкола почало блякнути, набувати обрисів кімнати Амелі.
– На добраніч і до завтра.
Чоловік обернувся, а потім, щось згадавши, промовив.
– З днем Святого Миколая, я подарую вам монету, яка зможе перенести вас думками до різних країн, і все це буде здаватися так реально та непідробно, що ви не відрізните ілюзію від дійсності, це вже ваша справа, приймете цей подарунок чи ні, я залишу його на столі, якщо ви вже такі боязкі.
Це було сказано з ще більшою насмішкою та недбалістю, що Амелі насупилась, але схопилася з ліжка й сказала:
– Дякую, Мерріку, до речі, і за мантію теж, – вона протягнула йому її.
Він кивнув і побажав доброї ночі.[...]
Як тільки Амелі погасила світло, з’явився він... Ні, спочатку його пломеніючі срібні очі, а потім і він сам, у всьому чорному...
– Як я бачу, ви вже готові?—
– Куди? Що?! – дівчині перехопило дух, а всередині все налилося розпеченим свинцем.
– Подорожувати, – він з незворушним виглядом протягнув до неї руку. Вона знову відсторонилася. Але потім хитро усміхнулася й легко полинула до нього, поклавши свою долоню на його. Амелі перевірила кишеню, у якій лежав ніж. Чоловік запропонував їй свою руку.
Навколо них все почало сіріти та блякнути, набуваючи обрисів лісового, гірського ландшафту. Згодом усе стало чітким, над їхніми головами висіло привітне неймовірно чисте небо, а ласкаве сонце потопало в тихій блакиті. Сніг навколо них був пухнастим й блищав різнобарв’ям загублених на білих шатах дорогоцінностей. Темно-зелені ялиці, огорнуті білосніжними покривами, прорізали небо, неначе дзвони готичних храмів. Гострі круті гори дихали спокоєм, огортали тишею. Подеколи вітер піднімав цілу іскристу метелицю снігу, і здавалося, що ти і є частиною цих чар, лише протягни руки – й розтанеш у цьому безмежжі. Сніг поскрипував під ногами, але морозу Амелі не відчувала, лише прохолодний свіжий вітерець, який ніс за собою свіжість, молодість гір. Дівчина не могла насититися цією свіжістю, хотілося просто стояти й відчувати цей аромат, відчути повітря на дотик.
Чоловік повів Амелі за собою по тісній стежинці в ліс.
– Амелі, ви не така, як всі, і через це сама ж страждаєте!
Дівчина обернулася й незадоволено глянула йому в очі.
– Я не страждаю.
– А ще ви не хочете бути відвертою.
– Я вас не знаю!
– Добре, я зайду трохи з іншого боку. Що ви хочете в житті? – вона вже хотіла щось сказати, але він підніс палець до губ і сказав:
– Можете не продовжувати. Я знаю…
Дівчина скептично оглянула його й помітила, що вся його статура, якась занадто бліда, майже напівпрозора.
– Насправді ви не така, яка ви зараз.
– Звідки ви знаєте?! – роздратовано викрикнула рудоволоса.
– Ось навіть зараз ви підтверджуєте мої слова, ви можете нагрубити і ще щось подібне, а насправді ж ваша душа палає добром, й ви не знаєте, як його виплеснутися, адже багато з вашого кола – злі люди, і ви відповідаєте всім тим же, навіть тим, хто цього не заслужив, і це нормально для такого кола, адже це захисна реакція,— чоловік говорив все це спокійним, заспокійливо тоном.
Побачивши її щоки, які запалали сором’язливим багрянцем, та опущені скляні очі, Меррік поспішив доповнити.
– Але не треба засмучуватись, я не хотів вас образити, саме для того я і тут з вами, щоб ви були щасливі. Від мене ви можете нічого не ховати та не соромитися, адже я для того і є з вами. Якщо щось болить, розкажіть мені, і стане легше, я ніколи не зраджу, ви ж знаєте, є такі близькі люди, які можуть підвести й зрадити кожної хвилини, я не людина. Я хочу, щоб ви були щасливішими, навчити вас цьому тонкому трепетному кришталевому мистецтву.
Меррік ледь-ледь сумно посміхнувся й блиснув очима.
– Дещо ви страждаєте, тому що знаходитесь в суспільстві, де всі копії одне одного. А тільки через те, що ти окрема й неповторна індивідуальність, вважають ненормальною, бо в дечому не визнаєш загальноприйняті норми?
– Так, – дівчина зітхнула й підхопила його ідею: – Здавалося, я маю все: я маю батьків, які дарують мені безмежну любов, опіку, я побачила вже половину світу, у своєму надзвичайно молодому віці я маю все, що забажаю, але все одно мені чогось не вистачає. Одна маленька проблемка переростає в іншу, і все це накопичується і перетворюється в якусь депресію. Можливо, я просто розпещена, я маю все та бачила багато того, чого не мають і не бачили інші мої ровесники.
Я й сама здивувалася, що так відверто почала висловлюватись.
– Річ зовсім в іншому, я повністю розумію вас, адже сам відчув схожі тяготи на собі. Не переймайтесь, насолодіться красою і просто поговорімо на інші теми, але ви ж мене зрозуміли? Ви, безперечно, можете мені довіряти, – і, до речі, він поглянув на кишеню, у якій знаходився ніж, а далі сказав: – Вам він не знадобиться, навіть якби ви мене й хотіли вбити, у вас би це не вдалося.
Серце дівчини похололо від цих слів, й Амелі згорбилася, насупилася та перелякалася. Їй до сих пір не вірилося, як таке, подібне до Мерріка, могло існувати!?
– Якщо ви вже настільки мені не довіряєте, я буду вимушений показати вам те, що вразить вас навіть занадто, – на його вустах з’явилася зла посмішка, від якої Амелі нашорошилась. З правого рукава чоловік дістав свій кинджал, підніс до руки... й стрімко, без усіляких вагань, трохи перерізав її... Кров забарвила всю частину руки, і лише одяг залишився таким же, тому що він був повністю чорним. Привид так і залишився незворушно стояти, майже не дихаючи.
Серце Амелі калатало з неймовірною швидкістю, і вона не могла зупинити це, її дихання то частішало, то його зовсім не було. У голові почала з’являтися сонливість, туманне відчуття, а повіки тяжчали. Дівчина себе стримала, а потім підбігла до нього. Його очі нічого не виражали й були холодними та бездонними, мимоволі думки Амелі переплигували одна одну в передчутті жахливих подій... Він не виражав нічого, але потім, як тільки я опинилася поряд, якось пасивно закрив долонею криваве місце.
– Ну а тепер ? – спеціально весело запитав він в Амелі. – Вірите, що я не якийсь там ілюзіоніст чи то фокусник, а тим паче шахрай чи зловмисник.
Побачивши її очі, в яких плескався цілий океан змішаних почуттів, здебільшого страху до нього самого, він скривився.
– Тепер ви вважаєте мене навіженим та ще й мазохістом.
– Вам не боляче ? – рука рудоволосої здригнулася й направилася до духа, той побачив це. Чоловік відступив від неї, а вона стрімко прибрала руку, усе це відбулося одночасно.
– Ні, я не відчуваю фізичного болю, – коли він прибрав долоню, то рани вже не було, й Амелі широко розплющила очі, неначе не вірячи. На білосніжному снігові багровіла одна єдина маленька краплина крові, яка грала відтінками рубіна.
– Як у вас це вийшло?
– Ми володіємо властивостями загоювати різні рани, зцілювала від хвороб, а якщо я завдам шкоди сам собі, – він вказав на руку, – то рана тут же загоїться, це одна з властивостей, у нас їх багато.
Не контролюючи саму себе, тіло Амелі почало здригатися. Щоб позбутися цього, вона почала задавати нейтральні питання:
– Де ми зараз?
– У Татрах.
– Пропоную спуститися вниз та пройтися містом, я запланував дещо цікаве... –
Як я зрозуміла, коли він так говорить, то має щось статися жахливе та шокуюче!
– Розкажіть про себе, – ледь видавила з себе я, пригадуючи нещодавні події, краще б вона вже лежала в себе в ліжкові й зазнавала душевних мук.
– Вважаю, вас не зацікавить моя біографія...
– Чому ви так вирішили, я згораю від нетерпіння, щоб дізнатися більше про вас, я вирішив не жити минулим та майбутнім, і вам не раджу… Ми майже прийшли до міста.
Двійко вийшло на простору, укриту снігом галявину. Унизу вже виднілися дрібні хатинки, утоплені в широких просторах снігу. Над містечком тут і там виднілися сизі прямі нитки диму, які піднімалися до самого неба, а потім зливалися з невидимою вічністю.
– Розкажіть про своє сьогодення, – стояла на своєму дівчина, і від цього він розважливо усміхнувся, а живі пустотливі вогники з’явилися в його очах.
– Що ж, добре... Не маю ані найменшого уявлення, з чого почати.
– Що ж, вам допоможу, я буду запитувати.
Він кивнув на знак згоди.
– Як вам вдалося зіграти на зламаному інструменті?
– Ви про піаніно в підвалі вашої музичної школи ?
– У світі немає нічого несправного. Кожен інструмент, навіть зламаний, може звучати по-особливому. І якщо ви зіграєте на ньому, піддаючись його правилам, то це буде щось незвичайне, особливе та небачене, так само і з людьми.
– Я трохи налаштував його, а також використав свою послідовність не по нотах, а піддався інструменту, його особливостям.
– Певно, треба мати гострий музикальний слух, бути знайомим з фізикою, а ще мати цінний досвід…
– Ви винахідник ?
Він знизив плечима.
– Мабуть, тільки у своїх потребах.
– У своєму домі я зробив цілу систему дзеркал для того, щоб освітлювати кімнати, а також бачити, що коїться в них. Я їх замаскував, бо ненавиджу дзеркал, а користуюся ними в разі потреби. Думаю, якщо хтось би зайшов, не знаючи про них, то дуже б перелякався, – на його губах заявився пустотливий вираз.
– З них можна робити все, що завгодно, я вам покажу колись цю просту систему.
Краєвид стрімко змінювався; тепер ми йшли по широкій доріжці, оточеній високими ялицями, усе це було схоже на якусь казкову алею. Попереду виднілися перші хатинки містечка. Коли ми ввійшли в нього, то спокій природи прогнав гамір людей, які були заклопотані своїми справами.
Свіже повітря заполонив приємний солодкуватий пряний запах новорічних свят. Світлі, дерев’яні, оздоблені химерними орнаментами хатинки стояли, огорнуті білими шатами, і мирно пускали сизі нитки диму. Дівчина заворожено крутила головою в різні боки, щоб побачити всю красу, привид самозадоволено спостерігав за цим. Люди були дуже тепло одягнуті, бо на вулиці був сильний мороз. У цьому я ще більше впевнилися, коли прислухалася до чіткого скриплячого звуку під ногами.
– Чому я не відчуваю морозу і такого вираженого холоду?
Привид, не обертаючись на Амелі, відповів:
– Це я зробив для вас, адже було б дуже дивно, якби до вас завітали батьки перед сном і побачили вас повністю зимових речах?
– А вам не холодно? Ви лише... в сорочці, піджаку та плащеві?
– Ні, я ніколи не відчуваю ні холоду, ні тепла. Це теж одна із особливостей.
– Куди ми прямуємо? – трохи боязко запитала Амелі, стишивши ходу й, таким чином, опинившись у нього за спиною.
– До храму, саме там зараз буде грати композиція «Ніч ночей» на фортепіано, якраз зрозумієте, що означає її грати , а що означає її слухати.
– Я вже жалкую, що обрала її...
– Ніколи ні про що не жалкуйте, адже все в нашому світі закономірно, і одна дрібничка, одне маленьке рішення переросте в щось значно більше, що ви й не помітите. У крайньому випадку не вийде це, то вийде інше, завжди ризикуйте.
– Почекайте-но, – викрикнула дівчина, оговтавшись, – хіба ви можете заходити в храм? Хіба вам не буде боляче, якщо ви переступите через поріг або побачите святі зображення та інше?!
Чоловік вдав, нібито не почув, і дівчина не наполягала, адже після недавніх пригод їй додалося ще більше страху до нього.
Попереду вже возвеличувались зеленоверхі багатовікові башти собору. Неймовірно білосніжний піщаник розчинявся в довкіллі. Через це він ставав легким, неначе завислим у повітрі. З кожною хвилиною, як тільки вони підходили до нього, то бачили цікаву, але майже непомітну орнаментність храму, яка надавала йому певного шарму, нена’язливості та оригінальності. Дванадцять статуй апостолів стояли на колонах забору й вдивлялися в очі перехожих, навіюючи їм високі, піднесені думки про майбутнє.
Вони підійшли до високих декорованих дерев’яних дверей, Меррік відчинив їх, запросивши жестом, щоб Амелі пройшла першою. На знак вдячності дівчина кивнула головою. Як тільки переступила через поріг, її обличчя огорнув духмяний тяжкий маслянистий запах ладану, від цього на вустах з’явився солодкуватий смак. Перше, що побачила Амелі, це був вівтар, він виблискував, як і сонце, яке лилося й позолочувало все довкола сонячним настроєм. Тут було просторо та світло, колони підтримували стрілчасті арки собору, хоча цей стиль був схожий на класичний, аніж готичний.
Амелі не без здивування помітила, що привид тут і преспокійнісінько йде, ні про що не переймаючись і не турбуючись, начебто він не дух зовсім, а просто собі звичайнісінький чоловік! Вона заховала половину обличчя в шарф, щоб він не бачив її емоцій.
– Зараз ми піднімемо галас... – він злісно усміхнувся, нахилив голову й через це в його очах з’явилися блискучі хитрі вогні.
– Що ?!
Він поклав палець на вуста, обернувся й поманив за собою, до самого вівтаря, де стояв рояль.
– Мерріку! – репетувала Амелі.
– Не галасуйте, – незадоволено вимовив чоловік.
Дівчина обурено тупнула ногою й спеціально наступила на кінчик його чорної оксамитової мантії. Вона була більшою, ніж він, тож повністю огортала його та тягнулася позаду. Як виявилося, навіть він, спритний, хитрий та обачний, може майже не впасти. Дівчина ледь стримала смішок. Чоловік сіпнувся вперед, оскаженіло різко обернувся, обвів її гострим поглядом, під яким вона нібито прийняла крижаний душ, й обурено-різко смикнув кінчик плаща не себе. Трохи похитнувшись, дівчина знову усміхнулася, це різко змінило його, звело з пантелику. Він поспішно наблизився до інструменту.
Коли він сів за музичний інструмент, то ще довго налаштовувався: розминав пальці, плечі, крутив зап’ястями, довго сидів і вслуховувався в пустоту. Його руки були надзвичайно білими, мертвенно-білими, а на сонячному світлі зовсім прозорі, до того ж, як я вже давно помітила, то він сам був напівпрозорою фігурою, хоча, на моє здивування, фізично існуючою, тобто до нього можна було доторкнутись.
Легкі й майже непомітні рухи рук змусили піаніно застогнали, охопити весь храм бурхливими хвилями почуттів. Амелі поглянула вверх, під самий купол храму, куди линула неймовірно швидка мелодія. Вона стрімко розливалася, вкрадалася в душу та серце, вселяючи ноти ночі, переливаючись з сонячними променями, які оселилися в соборі. Тільки зараз дівчина помітила його віртуозну гру. Руки старанно, але невимушено перепліталися, майже всі клавіші піаніно гриміли, й Амелі ще більше усвідомлювала, що ніколи це не зіграє, та ще й двома руками! Такий витвір грають як мінімум в чотири руки, годі вже й думати про дві! Це можливо лише для такого, як Меррік...
Дівчина своїми рухами відбивала такт мелодії та відчувала емоції привида. Він грав із закритими очима, і вона бачила через маску: там, де були очі, що він прижмурюється, інколи він був надто похмурим, інколи усміхався, а інколи прикусував нижню частину губи. За цим було неймовірно цікаво спостерігати. Амелі хапала момент і насолоджувалася, запам’ятовувала все, що їй натрапляло на очі. Мелодія стихла – і чоловік безсило нахилився над клавішами, його обличчя Амелі аж ніяк не змогла побачити.
Дівчина водночас боязко, але з неприхованою дитячою цікавістю оглядала привида. Вона знову зупинилася на білому, з ледь видним пшеничним відтінком волоссі й почала задавати собі численні питання та вибудовувати багато здогадок. Палючі вогні цікавості змінилися тінями очевидності та здогадки. На її обличчі розквітла, неначе отруйна троянда, хитра посмішка.
Коли він узяв Амелі під своє заступництво, то наступного ранку, після того, як дівчина погодилася, з’явилося друге пасмо світлого волосся, а до цього було лише одне... Це означає лише одне: в нього є ще хтось під крилом або ж був, про це просто необхідно обережно та делікатно все розпитати...
Чоловік тихо, але нерівно дихав, дівчина виринула зі світу дум і, захоплена його грою, майстерністю виконання, почала аплодувати. Він обережно підвівся, темні очі ще більше темніли, огорнуті тінями від маски, набувало гострих форм, і тому очі були глибоко посаджені. У темних бездонних криницях з’явилися світлі вогники. Декілька кучерявих чорних пасм вибилося із загальної зачіски. Через це зовнішній небезпечний та погрожуючий вигляд трохи розсіявся і постав якийсь новий, ще геніальніший, божевільніший...
Амелі не знаходила собі місця від ейфорії.
– Це було прекрасно.
– Вельми дякую, — Меррік дозволив собі посміхнутися. — Скоро ви теж так будете грати.
Очі Амелі округлилися, а на обличчі з’явилася нервова посмішка, яка говорила: невже ви насміхаєтесь наді мною ?!
– І не дивуйтесь, ви зіграєте цей музичний добуток так само, як і я зараз, двома руками.
– Але ...
– Навіть не заперечуйте, ви зіграєте його під моїм керівництвом.
– Це неможливо.
– Немає нічого неможливого, Бог створив вас, людей, для того, щоб ви підкорювали нові вершини, підкорювали свої страхи, жили на своє задоволення та доповнювали цей світ, робили його більш гарним.
– А хіба ви не можете зробити світ більш ідеальним, творчо збагаченим та щасливішим.
– А що зміниться, якщо я зіграю цю композицію, невже я щось зміню у світі, – скептично промовила дівчина.
– Звісно, можливо, ви когось зміните в кращий бік, наприклад, надихнете на створення книги, а ця книга надихне іншу людину, яка створить те, що допоможе іншому в його потребах.
– Усе зв’язано, у світові нічого не буває просто так, а предмети творчої та розумової діяльності – одні із найцінніших факторів у вашому бутті, які надихають на щасливіше життя.
– Якщо ви будете вірити в те, що ви особлива, і в предмети вашої творчості також, то ви здатні змінити цей світ і людей також. Люди володіють величезними силами, які здатні зрушувати гори, і вони всередині вас, у вашому серці та мозку, це – розум та почуття.
– Ви були живим, але не вважали себе людиною?
– Чому це вас цікавить ? — він підійшов трохи ближче і глянув зверху, з висоти свого зросту. Дівчина звела плечима.
– Яка на це вам різниця? – голос його був все таким же рівним, але в деяких нотах вчувалася роздратованість.
– Я маю право знати.
У його очах колихалися хвилі, які спонукали, щоб я ввічливо замовкла. Але я не здавалася й пильно дивилася на нього, потім він тяжко, неначе ранений звір, наче скрикнув і зітхнув.
– Минуле, яке пов’язане з життям на землі, я не пам’ятаю, я вам вже говорив: невже у вас аніяких думок та спогадів з життя не залишилося.
Він обернувся до Амелі спиною, поглянувши на переляканих священників, які оточили з всіх боків рояль. Один з них поглиблено читав молитву, інший – прямо таки бігав в підстрибку з кадилом, третій – з переляканим обличчям обливав інструмент водою, а четвертий – напівпритомний, але був у повній готовності, тому тримав у руках все, що перше потрапило під руку, це були граблі.
– Ні, – відповів Меррік, а потім продовжив стриманим голосом, у якому бриніли юнацькі бісики.
– Я не можу дивитися, як вони зараз пошкоджують цей дивовижний інструмент, – він хитро потер долоні.
Чоловік неспішно підійшов до рояля, поважно тягнучи за собою мантію. Трохи нахилився й вдарив клавішами, змусивши інструмент завити. Звуки повністю були схожі на орган, й Амелі аж ніяк не змогла збагнути, як Мерріку так вдалося?! Декількох секунд вистачило, щоб четвертий священник упав повністю непритомним, а інші троє прийнялися допомагати, забувши про свої попередні справи. Усе це їх надзвичайно налякало. Проблему було усунуто, але ж усе-таки...
Амелі невдоволено кахикнула й глянула в бік священників. Ніхто не звертав уваги ні на неї, ні на них, а Меррік дивився вперед і запропонував руку. Коли вони вийшли з храму, то він став допитуватися:
– Що ви відчули, які емоції, які враження були у вас там, коли я грав?
Водномить дівчина вагалася у хвилях переживань, її душа підлітала до самого піднебесся, на кожному кроці чуючи різкі ноти фортепіано.
– А що ви відчували, коли отримували зауваження від когось?
Амелі помітно спохмурніла.
– Нічого приємного, а чому це вас цікавить? – уїдливо поцікавилася вона. Меррік скорчив гримасу, яка повинна була б бути схожою на усмішку.
– Невже ви забули, навіщо я тут з вами і надалі буду?
Дівчина ще більше насупилась, і це його розважило, він продовжив:
– Навчіться приборкувати та контролювати всі свої емоції, а особливо не давайте їм оволодівати собою, – далі він продовжив: – У душу впускайте хіба що емоції, які не стосуються людей, а якщо людей стосуються, то приймайте ці емоції від батьків та найближчих друзів, і то позитивні, фільтруйте їх. Хочете чогось досягти, то не треба звертати уваги на гавкіт собак обабіч дороги й обертатися, адже люди різні, можуть й камінь кинути, якщо відволіктися. Те, що ви надумали, так і потрібно чинити.
– Я, звісно, розумію що ви нібито можете копирсатися в моїх думках, але це вже занадто!? Що ви вже надумали? – обурено гиркнула дівчина. – Невже ви знаєте мою потаємну ціль?
– Я навіть і не намагався копирсатися у ваших думках. Якби це мені було потрібно, я б це вже давно зробив, і мої питання були б зовсім іншими, а так це видно по вашому обличчю. У вашій справі без цього бажання аж ніяк. Це властиво кожній людині без винятків, коли вона серйозно береться за якусь справу, у якій вона досягає успіху, то потаємно мріє про успіх, славу, визнання, навіть дещо про марнославство, – його розширені холодні очі зустрілися з очима рудоволосої. Вона погляду не відвела.
– Невже ви про мене такої жахливої думки ? – Амелі пустотливо, без тіні образи усміхнулася.
– Якщо вважати вашими мірками, то такої жахливої думки я про всіх людей, як вже сказав.
– У кожній справі є труд, багато зусиль і талант, усе це ми застосуємо, щоб ви досягли бажаного. Мерріку, ви сказали частково те, чого я хочу.
– Я знаю все, що ви бажаєте. І відкрито, і таємничо в глибині душі повернуся до попереднього, раджу все переживати. Не важливо, погане чи хороше, виплескуйте не на людей, краще стримуйтесь, а в музику, в інструмент. Повірте, тоді буде значно краще: нікому не насолив, а музика виходить значно краще, до того ж буде легше... Повірте...
– Думаю, ми продовжимо завтра, уже занадто пізно, до того ж я втомив вас своїми проповідями, час нас не чекає...
Довколишній гірський пейзаж почав блякнути, набувши обрисів кімнати Амелі. З самого темного закутка кімнати на неї дивилася пара срібно-водянистих очей, знаходячись рівно на висоті зросту Мерріка. Безсумнівно, то був він. Згодом очі розсіялися в пітьмі мороку. На її очі потрапив годинник. Одинадцята...
Амелі ще довго не могла заснути, роздумуючи над почутим та побаченим. Глянула на годинник… Який жах! Він показував о пів на шосту![...]
Розпочинався новий день, і це Амелі не тішило, адже він обіцяв бути складним. Амелі швидко йшла сходами й намагалася сховати обличчя, щоб її ніхто не бачив, тому що вона запізнювалася на уроки. Дівчину картали думки про нову складну партію, про суперечливість поглядів із учителькою музики, які, здається, до добра не доведуть. «Може, подруга порадить щось або ж просто вислухає. Зараз прийду в кабінет, обов’язково все розкажу, усе одно вчителька, як завжди, запізниться на пів уроку», – думала дівчина.
Не одна Амелі була такою, яка спізнилася. Коли зайшла до класу, то в ньому була лише частина однокласників.
Привітавшись з подругою, Амелі почала:
— У мене є новини…
Аліса понуро лежала на парті й дрімала, але потім, коли вона почула слова Амелі, швидко викрикнула:
– Почекай, спочатку послухай мене!
Амелі здивовано глянула, але сіла, щоб уважно вислухати подругу.
– Ти тільки уявляєш, учора під час тренування Емілія знову підводила всю команду. Як же довго вона плавала, а все через те, що потягнула ногу! Дурня! А потім ще скаржилася, яка вона нещасна і як в неї болить нога, от я ж не скаржусь, як в мене боліло тіло, коли я прийшла додому, як мені хотілося спати після плавання, а я ще не вивчила уроки, – її голос почав здаватися Амелі скиглинням, але вона співчутливо-ввічливо слухала її .
– Тоді ж чому вона прийшла на тренування ? – запитала Амелі.
– Та Бог його знає, вона така... легковажна! Ще мама знову летить у відрядження, у цьому є плюс: я буду вдома одна, але вона знову може привести ту свою подругу, яка нібито буде за мною доглядати... – Аліса знервовано знизила плечима. – Не люблю її!
Вона скривилася.
– А мінус у тому, що мені прийдеться прибирати самій, вона буде постійно телефонувати, а найстрашніше, вона ж після відрядження зможе зателефонувати й запитати, які в мене оцінки. Хоча в мене вони й непогані, але мамі зможуть не сподобатись.
Я лише сиділа й розуміюче кивала.
– Якщо що, я зможу допомогти, і в тебе не буде таких проблем.
Аліса усміхнулася і знову почала теревенити про якісь буденні дрібниці-проблеми.
Амелі уважно слухала її і намагалася підтримати або ж дати якусь пораду.
Розпочався урок, а вчителя так і не було, і клас цьому дуже зрадів.
– А я взяла нову партію, яку я навряд чи зможу швидко вивчити, щоб зіграти, та й грати її надзвичайно складно... – почала Амелі й побачила, як Аліса сонно лягла на парту, це її трохи знітило, але дівчина продовжила: – Але вона така гарна й неймовірна, якби ти її лише почула! Мені вже її зіграли... Улітку в мене обласний конкурс, але й для такого проміжку часу це дуже мало часу, щоб підготуватися, ну нічого... – Амелі посміхалася.
Аліса знуджено кружляла поглядом по кабінетові, і Амелі здавалося, що вона не слухає.
– А вчителька, як завжди, завзято до мене ставиться та ще й невдоволена тим, що я взяла такий складний витвір мистецтва...— Амелі хотіла обережно почати, розповідати про духа в образі іншої видуманої людини, але передумала, так як Аліса зовсім не слухала.
– Ти мене слухаєш?— спокійно запитала Амелі й глянула в глиб очей Аліси.
– Звісно, – її сірі очі заметушилися, але Аліса так і залишилася лежати на парті.
– Ти хоч щось скажеш?
В Амелі було таке відчуття, що розмовляє зі стіною. З таким успіхом вона б змогла поговорити сама з собою. Її обурював той факт, що Амелі слухала Алісу й намагалася допомогти, а та, не те, що допомогти не хоче, вона просто не слухала. Аліса просто отримала користь з того, що її вислухала Амелі, тому й лежить задоволена тим, що Амелі допоможе їй виправити оцінки, й тим, що на душі тепер в неї спокійно.
– А що мені сказати? Усе в тебе вийде, – безбарвним тоном мовила Аліса, й Амелі відчула, як невеличкий вогник починає розгоратися в її серці.
– Ось тобі легше, у тебе нічого не болить, і ти приходиш з болем в тілі додому, –
від такої заяви Амелі прикусила губи й непомітно глибоко зітхнула, потім, оволодівши собою, мовила:
– Аякже, співчуваю, уставай, учителька йде, останні ноти, видно, вийшли дуже недобре.
Це було для Амелі уроком. На диво, вона відчувала спокій і холод, видно, звикла... Дівчина вирішила забути про цю ситуацію й перемкнутися на історію. Через деякий час вона й зовсім усе це забула, поринула в цікаву тему і заблуканими очима оглядала клас.
У класі кружляв сон. Усі з нудьгою похнюпили голови в парти або ж займалися своїми справами. Ніхто не хотів слухати нецікаву історію, яка розповідалася за допомогою підручника. Учителька й сама не знала її, тому спочатку читала, а потім переказувала нам монотонним голосом. Навіть й це не зупиняло Амелі. Вона зацікавлено дивилася на неї й услуховувалася в кожне її слово, щоб не пропустити нічого важливого. Історія входила в перелік найулюбленіших шкільних предметів дівчини. Узагалі Амелі знала її дуже добре й майже не слухала теми на уроках, адже сама її досконало знала. Але тема, яка стосувалася культури та легенд Європи, теж захоплювала Амелі, і тому вона ніколи не могла відмовитися від спокуси послухати це. Позаду неї хтось стояв, спочатку вона подумала, що це вчителька, але по напівпрозорості та темноті кольору Амелі вирішила, що це – Меррік. Їй перехопило подих, й Амелі декілька разів жадібно хапонула повітря, через це її серце швидко закалаталося. Подруга, яка сиділа поряд, запитально глянула на Амелі, але вона рухом руки показала, що все добре, що це лише побічний ефект того, що зараз будемо писати тест.
– Я вас налякав ?
– Звісно, – подумки промовила у себе в голові Амелі.
Дівчина трохи підняла долоню, щоб він на секунду помовчав, адже почула слова «голема та єврейські синагоги».
– О, це вас цікавить? – запитав він, хитро, мов лис, посміхнувшись та підійшовши.
– Так. І дуже.
– То тоді чого ми тут сидимо й слухаємо, як вона сама незацікавлена в предметові, розповідає про таку захоплюючу тему.
Дівчина стиснула плечима.
– Заплющте очі.
Вона послухалась.
– Розплющте.
Усе, що оточувало Амелі, значно змінилося, тобто все перемінилося на місто в обрисах ночі. Тьмяне м’яке мерехтливе світло вуличних ліхтарів лилося на брудну від сірого мокрого снігу брущатку. Дівчина підняла очі догори, недалеко виднілися гостроверхі темніючі башти церкви, непевно, з усіх сторін міста. Нечітке сяйво освітлювало будинки, які були прив’язані одне до одного, і розрізнити їх з однієї будівлі можна було за різновидністю чудернацької архітектури з нотками готики й ще якогось індивідуального стилю, а також за різною висотою дахів. Таке відчуття, що Амелі вже тут була...
Її блукаючий погляд зупинився на площі, до якої було недалеко. Там стояв чоловік, огорнутий в усе чорне. Над містом витала ніч під руку зі сном, тож коли вона бачила вікно, у якому горів хоча б один слабкий вогник, вона зараз же гасила його, залишивши за собою трохи сновидінь. Позаду Амелі годинник моторошно вдарив раз, потім другий і третій, від цього звуку вона здригнулася, тому що він оповіщав про глибоку ніч. Амелі обернулася, щоб знайти Мерріка. Він стояв за спиною.
– Гляньте на годинник і скажіть, де ми зараз, – хитро, з тінню посмішки сказав чоловік, тоном нібито запитуючим.
– У Празі...? – невпевнено запитала Амелі, піднявши очі на годинник та остаточно впевнившись у цьому.
Два годинники: перший, який вказує час, і другий, який вказує важливі події та свята, був у самому низу башти. Його незвичайність та дрібні деталі, як маленькі статуетки апостолів, ангелів, смерти, королів, змушували зачепитися око й стояти довго з очима, сповненими дива.
– Ходімо, – покликав мене привид, опинившись майже біля того чоловіка в темних шатах.
Я підбігла до нього.
– Куди ми йдемо ?
– За ним, – він вказав на того загадкового чоловіка, який ховав своє обличчя в складках чорної матерії.
– Він нас не бачить, як і тоді, минулої подорожі?
– Не бачить.
– Тоді чому ж він так ховає своє обличчя? Уже ніч, до того ж нікого немає. Він нібито чорнокнижник, єврей, а в цей час, у якому ми перебуваємо, їх не дуже шанували... Але цей нагнав на себе ті підозри, за які б уже давно втратив голову... – дух провів рукою біля шиї ніби на підтвердження слів.
– Це Ієгуда Лев...? Той, який створив голема, за легендами, — затинаючись промовляла дівчина, намагаючись розгледіти обличчя рабейна.
– Саме так.
– Ми йдемо за ним? Навіщо? — дівчина боязко запитала й відсахнулася від привида.
– Побачимо ґолема, – усміхнувшись куточком вуст з-під маски, сказав дух. Його чорні зіниці розширилися, немов у кота, проганяючи срібло очей. У світлі ліхтарів його очі стали тепер повністю чорним, він випрямився – і очі знову стали водянисто-срібними...
Дівчина відплигнула від нього з виразом на обличчі, який говорив про її страх та деяку гидливість. Він не звернув уваги, а лише глядів прямо перед собою, щоб не втратити з поля зору раввіна.
Ми швидко йшли за чоловіком, усе більше поглиблюючись у нескінченно-заплутану самотню темну сітку вулиць міста. Химерні величезні тіні танцювали на гостроверхих будинках і лякали дівчину своїми чорними диявольськими душеньками. Вона, підозріло весь час оглядаючись, пленталася за духом. Ліхтарів вже не було, адже вони завернули за ріг, потрапивши до вузького переходу. Амелі рятували від падіння залишки світла ліхтарів попередньої вулиці, якби цього не було, то вона б уткнулася носом прямо в спину Мерріка.
Від цієї думки на обличчі дівчини засвітилася пустотлива, задоволена, але трохи сором’язлива посмішка. Над їхніми головами вже виднівся силует єврейської синагоги.
Не встигла дівчина розгледіти її, як вона побачила когось, хто сунув у їхній бік. Незнайомець звернувся до єврея.
– Хасиде, ви де були? Якщо вас хтось побачить вночі на безлюдних вулицях, це все недобре закінчиться, до голови дійдуть плітки, і всі ще раз впевняться, що ви чорнокнижник, хоча ми обидва знаємо, що це неправда!
– Не хвилюйся за мене і не думай про голову. Він лише забобонний та грошолюбний баран, який... – він недоговорив, адже обох нашорохав звук меча, який Меррік дістав з піхов. Дівчина звернула погляд на духа. Той охоче пояснив їй:
– Якщо вони будуть витрачати свій час на балаканину, то їх перехопить військова гвардія.
Цей звук подіяв на обох, незнайомець зник у темряві, а нещодавно знайомий нам Ієгуда Лев пришвидшив крок і щільніше огорнувся в мантію й направився до входу в синагогу. Вони теж поспішили за ним, але біля самого порогу привид зупинив Амелі одним рухом. По його тихому, але нерівному диханню дівчина могла лише сказати, що він був трохи схвильований.
– Я мушу зробити дещо... – він дістав чорний батистовий шарф і простягнув Амелі.
– Поки ми не опинимось у тій самій нещасливій кімнаті, ви маєте одягти його, щоб не бачити нічого.
– Це все для того, щоб ви не знали, яким була синагога в минулому, тобто така яка вона зараз є.
– Але?
Він перебив її:
– Такі мої правила, у майбутньому це може нашкодити вам або іншим, якщо не дотримуватися певних норм. Коли ми будемо подорожувати частіше, я все поясню й покажу вам, а зараз у нас обмаль часу… Даруйте.
Амелі спритно зав’язала шарф, але так, щоб трохи могла бачити, що коїться навколо неї. Меррік перевірив і це, а потім побачив, що вона намагалася його обдурити, і сам перев’язав їй шарф і декілька разів перевірив, чи не бачить, що коїться навколо. Амелі не бачила. Під своєю рукою вона відчула його крижану, але зараз же відіпхнула її.
– Як ви будете йти?! Там східці!
– Я впораюсь сама!
– Як накажете, – спокійнісінько вимовив дух ці слова й не здригнувся. Він тільки притримав перед нею двері.
Амелі з великими труднощами знайшла, куди і як їй іти.
– Попереду східці…
Крок за кроком… Вона все більше не розуміла, в якому вимірі знаходиться. Здавалося, вона стоїть над прірвою нескінченності й зараз зірветься у прірву. Амелі втратила відлік часу й рахунку. Ці східці були дуже крутими. Амелі підвернула ногу й спіткнулася, але поряд їй трапилося плече Мерріка.
Дівчина спритно встала й сухо подякувала.
– Пропоную, щоб вам було зручніше йти, тримайтеся за край моєї мантії.
Амелі не зреагувала, але він обережно поклав в її руки ніжний шорсткий оксамит.
Привид рушив, й Амелі пішла за ним, слухаючи його вказівки.
– Ми майже дійшли…
Вони призупинилися, і дівчина нарешті зняла з себе пов’язку. Двоє знаходилися в невеликому, погано освітленому кам’яному передпокої без вікон. Перед ними були дерев’яні двері з Давидовою зіркою.
– Те, що буде відбуватися там, за тими дверима, може дуже вразити вас... Адже це трохи незвично... Буду говорити так: це може приголомшити, але боятися нічого: вони нас не бачить і навіть не почують, як ми зараз увійдемо туди.
Меррік відчинив перед нею двері й пропустив, щоб вона пройшла першою.
На перший погляд, у погано освітленій маленькій кімнатці нічого не відбувалося, на це було декілька причин: по-перше, тут було дуже-дуже погано видно, а по-друге, як Амелі спочатку подумала: тут нікого не було і нічого не відбувалося, але це не так, тому що тиша обманювала всі відчуття... Згодом у самому кутку Амелі вгледіла невеликий стіл, а за ним - раввіна. Він читав книгу. Невідомо чому серце дівчини сполохалося й почало відстукувати скажений ритм. Амелі глибоко зітхнула.
Десь далеко, на головній площі, годинник темно сповістив про північ, шепотячи нічними снами, у які Амелі неочікувано похилило. Вона знову сполохалася й глянула на духа:
– Невже зараз північ ? – вона думала, що зараз значно пізніший час.
– Ні , зараз північ, саме в такий час починаються всі дива...
Якби Амелі бачила його обличчя, то б сказала, що він зловісно насміхається, хмуриться, але цьому заважала «перешкода». Амелі вже трохи почала розуміти та вміти розрізняти його емоції по голосу, які вона аж ніяк не змогла читати по обличчю.
– Нещодавно до нього заявився... голос, який сповістив йому про велику місію - про створення ґолема, який би захищав всіх євреїв від негараздів та бід.
– Що він зараз робить?
– Він пише «шев».
– Перепрошую?
– «Шев» - комбінація букв імені Бога, яка здатна оживити земні матеріали, і в майбутньому це стане живим створінням без відчуттів. Він не буде ні добрим, ні злим, він буде виконувати те, що йому накаже його хазяїн.
– Треба трохи почекати, поки він закінчить і до нього зайдуть два його учні.
Ієгуда Лев усе ще щось писав, досліджував, одним словом, захоплено займався своєю справою.
Вони сіли на лаву .
– Я думаю, що ми будемо чекати довго на цих двох учнів, адже раввін просив їх завчасно не турбувати.
Ми слідкували за ним: спочатку він нерухомо сидів, ніби заснувши, але це було не так: він продовжував писати шев-, потім різко підірвався з крісла й квапливо покрокував до численних книжкових полиць, узяв декілька книг. Потім знову сів, щось листав, писав, перечитував.
Амелі ніяково швидко пробіглась поглядом по привидові, який сидів осторонь. Кожен день в нього були нові, усе більші, гарніші та елегантніші костюми, але в стилі його одягу більш за все переважали чорний та білі кольори. Ця строгість була дуже привабливою, актуальною та доречною. Навіть по його прискіпливості в осмикуванні рукавів сорочки можна було сказати про його охайність та уважність до свого зовнішнього вигляду. Так же ретельно він приховував і своє обличчя.
Дух різко перевів на Амелі погляд, цього вона не очікувала, тож перелякано сіпнулася. А потім вдала, що на нього не дивилася.
– Хотів сказати... – почав він задумливо. – Не варто комусь розповідати свої думки, якісь переживання або ж проблеми, усе одно ніхто не буде слухати. Дуже мало людей, які допоможуть, дадуть пораду або ж просто уважно вислухають, усі заклопотані своїми проблемами, як вони вважають... І більшості начхати на чиїсь почуття або ж переживання, у інших є своє особисте життя, і все в цьому бутті робиться в більшості випадків задля своєї власної вигоди...
– Ви про ту ситуацію... – нерозважливо усміхнулася Амелі й трохи засмучено опустила погляд.
– Але як ви... і це знаєте? Вас поблизу не було…
Меррік усміхнувся, і учениця без слів усе зрозуміла.
– Якщо вас щось непокоїть, ви можете це записувати десь або ж... Якщо говорити щодо мене, то це дає поштовх до створення чогось. Усі ці емоції ви можете класти у творчість, і це теж є своєрідним натхненням.
– Але це не вихід, від цього не завжди стає легше, просто іноді хочеться, щоб тебе хоч хтось почув.
– Згоден із вами... Для цього є найближчі люди…
– Хто? На своєму досвідові я впевнилась, що нікому нічого не варто казати.
– Ви, люди, сліпнете від щастя, коли воно є, але коли воно зникає, до вас зараз же повертається зір, ви не бачите істинних речей, які роблять вас самими собою, – у його голосі вчувалося обурення, – у цьому й полягають усі біди людства, якби ми були хоч трохи пильнішими й цінували те, що в нас є, а ні, нам завжди всього мало, й за нашими думками ми нічого не маємо, і тому ми нещасні.
– Ви хочете сказати батьки ?
Він кивнув.
– Я не хочу їх діставати своїми незначними наївними проблемами, у них і так купа справ й інших клопотів, і мені просто не хочеться засмучувати й нести негатив їм, я і так веду себе ненормально, не контролюючи свої емоції...
— У цьому ви праві, але частково, головне – у якій формі ви будете викладати думки, а зовсім то, Амелі, не варто накручувати себе раніше часу.
— По-перше, час в нас ще є, а вчителька – то лише незначна дрібниця, ви всього-на-всього можете не залежати від неї.
– Як ?— рудоволоса знітилася й скептично глянула на привида.
– Вона ваш наставник в конкурсі лише на паперах, і все, а займаєтесь ви зі мною, а те, що вона завзято ставиться, то лише... така вона людина.
Вона похитала головою й поринула у свої думки. Можна було сказати, що з цією розмовою їй стало легше, це навіть було видно по її обличчю: темні тіні зникли, очі пожвавішали, а колір обличчя набув живого відтінку.
Двері широко відчинилися – і до кімнатки забігли двоє брудних юнаків-євреїв, які ніяк не могли відхекатись від бігу. Ієгуда Лев стрімко встав і взяв у руки пергамент.
– У нас все готово.
Раввін кивнув, і ми пішли за ним.
– Дякую, Мерріку, мені справді стало легше, – її очі запломеніли вогнем смарагдів .
– Тут немає нічого особливого... – чоловік непомітно посміхнувся, поглянувши на неї, – я лише слухав вас...
На знак вдячності вона трохи стиснула його зап’ястя, дух цьому дуже здивувався, але нічого не сказав і лише продовжував слідкувати за трійцею попереду.
На вулиці панувала холодна глуха ніч. Кінчик блідого місяця виглянув з-за темних свинцевих хмар й освітив моторошне подвір’я, по якому вони йшли, напевно, за синагогу, де знаходився сад. Це було ідеальне місце для проведення ритуалу.
– Тримайтесь ближче мене і йдіть трохи позаду, але ні в якому разі не відходьте,
– Меррік якось різко та нервово оглядався, і це виглядало по-хижацькому. Амелі занепокоїлась.
Сад було тяжко назвати садом, це було просто продовження вулиці, закрите декількома густими деревами.
Амелі побачила груду глини червонуватого кольору і невелику фігуру, подібну до людини, виліплену з цього матеріалу. Вони підійшли ближче до юнаків, які метушилися. Цей, так званий майбутній ґолем, був зростом з десятирічну дитину.
Раввін схвально кивнув юнакам – і ті розійшлися в боки, він підступив до фігури і вклав у зуби шев і почав щось шептати, чого Амелі не розуміла. Голос єврея був тихим і схожим на шелест листя, а потім розростався в грубий, не схожий на людський рев, який здавався буревієм. Чоловік написав щось на лобові голема, і Амелі аж ніяк не могла цього розгледіти.
– Він написав слово «Емет», що означає життя, – нахилившись, пояснив Меррік.
У чудовищі відбувалися якісь незримі зміни, воно ніби ворушилося, але руху не було видно. Раввін безсило впав на коліна, піднявши руки до небес, через емоції беззвучно закричав і припав чолом до землі. Голем у той час підняв руку, і це збило його з пантелику: Амелі прищурилась і відступила на крок. З кожною секундою він вбирав у себе всю енергію життя, він ставав сильнішим та могутнішим. Створіння йшло неспішно й тяжко, здавалося таким неповоротким, але небезпечним. Воно з великими зусиллями піднімало свої кінцівки й оберталося. Голем наблизився до свого творця, який возвеличувався над ним.
Повелитель сказав йому щось єврейською, і той неспішно пішов з очей. Ієгуда Лев підізвав до себе своїх асистентів:
– Запам’ятайте ж, той, хто вимовить хоч слово не єврею про нашого помічника, той негідним буде вважатися й буде вигнаний із громади.
Юнаки кивнули й швидко полишили його. Невдовзі неочікувано нічну темну тишу розірвав дзвін дзвонів синагоги. На деяку мить Прага перетворилася в невимовну, страшну, лячну какофонію, від якої на шкірі затанцювали дрижаки.
Міцна, але низька статура наближалася до духа та Амелі, сповістивши про своє приближення тяжкими, гучними кроками. Це був Ґолем. Амелі сіпнула Мерріка за мантію, тому що він дивився в інший бік, а створіння йшло цілеспрямовано в їхній бік. Дух став перед ними, закривши собою.
Чудовисько було близько біля них, але Меррік стер першу букву, написану на чолі, і створіння застигло.[...]
Коли уроки закінчилися, Амелі пішла на репетицію. Там на неї чекали нові несподіванки...
У кабінеті Амелі було з десяток учнів, які товпились біля фортепіано. Чому саме сьогодні!?
Річ була в тім, що у деяких класах займалися інші студенти або ж там відбувалися якісь важливі заходи, і всіх інших перемістили у вільні кабінети. Одним словом, Амелі сьогодні нормально не позаймалась або може й зовсім час втратила...
Дівчина змучено зітхнула й попрямувала до інструменту, щоб дізнатися, що відбувається. За піаніно сіла якась біловолоса дівчина з хитрим, гострим поглядом, який говорив про її зверхність.
Амелі мала визнати, що грала вона напрочуд чудово, і її рухи були надзвичайно легкими при такій тяжкій композиції. Вона трималася рівно, і кожен із учнів додивлявся до її емоцій, прислуховувався до її подихів, які були характерними цій неземній музиці. Коли вона закінчила, усі почали голосно аплодувати та хвалити піаністку. Та лише усміхалася, й Амелі не подобалась її усмішка, бо було щось там недобре, на щось вона була схожою...
У дверях стояла вчителька і теж легко, непримусово аплодувала. Вона побачила Амелі, і вони привіталися.
– Амелі, це Пенелопа, вона також бере участь в конкурсі.
Амелі усміхнулася суперниці, але та якось дивно на це відповіла: зблиснувши очима, вона ледь-ледь натягнула посмішку.
– З цією композицією вона збирається йти на конкурс.
– Вона продемонструвала нам свій вибір, тепер і ти нам зіграй, – на обличчі її розпустилася усмішка, а очі зблиснули злим вогником. Рудоволоса була вражена, і переляк відобразився на її обличчі, коли це побачила Пенелопа. Вуста її в судомах здригнулися.
– Але ж ми її навіть не розбирали.
– А мене це не бентежить. Хіба ти не досягла такого рівня, на якому вже сама повинна розбирати композиції. А я з тобою возитися, мов з малою дитиною, не зобов’язана, — від її надто суворого й гіркого голосу мої ноги почали дрижати. А повітря здавалося розпеченим, а від злості мою голову неначе здавлювали залізним ободом.
– Я навіть не розім’яла пальці!
– Ми почекаємо.
Амелі тяжко сіла за інструмент, намагаючись щось придумати, аби викрутитися. На сьогоднішнє заняття вона прийшла з надією на допомогу вчительки, з надію на просвітлення в цій темній та такій заплутаній композиції, але вона лише потрапила в пастку. Її емоції закипали, і в таких випадках Амелі намагалася зберігати максимально спокійне й серйозне обличчя. Поки вона розтинала пальці, до неї підійшов Меррік.
– Зіграйте частину своєї композиції, адже це ж друга частина конкурсу.
Ми хитро перезирнулися одне з одним, і ця ідея надала мені сил. Він стояв поруч.
Дівчина почала... Величні, могутні баси змусили всіх похолоти й звернути увагу на неї. Її очі були заплющеними. Вона бачила клавіші краще інших. Вона тріпотіла всім тілом, неначе осінній листок. І ця мелодія пробирала всіх до глибини душі. Вони також тріпотіли, горювали разом з автором. Ця музика було точною копією Амелі. Тужлива, повільна або ж неочікувано різка музика, грала різнобарв’ям тональностей. Рудоволоса грала на одному подиху, коли ж вона закінчила, повністю зрозуміла Мерріка, коли вони були в тій церкві. Вона безсило опустила голову й руки й намагалася відновити дихання.
Зал зірвався від оплесків, вона оглянулася – і навіть у дверях побачила декількох учнів з інших класів, які захоплено щось викрикували та аплодували. Дівчина ніяково стояла й сором‘язливо посміхалася.
– Ви молодець... – над самим вухом Амелі почула голос духа, але його вже не було. Вона розгублено намагалася знайти його очима, але деякі діти підходили й почали запитувати назву композиції, хвалити.
– Непогано, – до Амелі підійшла Пенелопа, – але ж це не та композиція, яку ти повинна була зіграти? Чи та? – вона зазирнула в очі рудоволосої красуні своїми холодними хижацькими голубими сірими очицями.
– Це другий етап конкурсу, – холодно відповіла Амелі.
– Ага... — ледь долинуло до Амелі. — Якщо ти до нього дійдеш...
Це я почула з великими зусиллями, і це змусило мене посміхнутися, щоб сховати свої справжні емоції.
– Що сказати... Похмуро... – протягнула вчителька. – Але непогано, тільки я бажала почути ту композицію, яку ти обрала, а не ту, яку нашкребла!
Амелі встала і незворушно глянула в її очі.
– Це теж є частиною конкурсу, ви не уточнювали, який етап конкурсу грати, – Амелі єхидно посміхалася... Вона стояла незворушно й не хотіла підкидати дрова у вогнище.
Учителька обвела Амелі крижаним довгим поглядом, ніби оцінюючи.
– Що ж, гаразд, нехай інші займаються, а ті, хто не грають, нехай розбирають нові композиції усно.
З таким розкладом Амелі втратила цілий вечір, сиділа, склавши руки, а за цей час вона могла б зробити купу справ.
Коли дівчина йшла додому, то була сама не своя, але стримувалася.
– Вам варто переглянути ставлення до вашої вчительки, – неочікувано почула чоловічий голос позаду.
Амелі різко повернулася, трохи не підковзнувшись, й оскаженіло глянула вбік голосу. Там, мов справжня мара, стояв Меррік, чорніючи серед майже розталого снігу.
– Як вам так вдається непомітно з’являтись? — вона примружилася.
Дух розвів руками.
— Я не знаю, як я можу їй протидіяти, я залежна від неї.
– На вашому місці я б уже став подумувати про те, щоб змінити вчителя. Ви можете це зробити без допомоги батьків, бо під моїм заступництвом.
– Я маю поговорити з батьками, я хочу послухати, що мені варто робити в такій ситуації.
Меррік кивнув і хотів уже промовити слова прощання, але передумав і зупинився. Амелі стояла, мов укопана, і запитально дивилася.
– Не переймайтесь так сильно через цю ситуацію. Це лише маленька дрібничка на великому полотні. Якщо ви хочете досягти якоїсь мети, то не звертайте особливої уваги на невдачі. Успіх – це тисячі наших невдач, і тільки так ми зможемо отримати його. Лягайте спати сьогодні раніше і нічого не робіть, вам треба відпочити, – він ступив крок назад у темряву маленького провулка, і його останні слова долетіли до мене моторошним, фантомним відлунням. Через мить я бачила холодне сяйво його маски, яке проковтнула густа темрява.
Вулицею йшла темна, лячна, нічна самотність, і тому всякий, хто її бачив, одразу спішив до своєї теплої домівки, до вогнища, до родинного затишку.[...]
Теплий, п’янкий, сповнений соками та травами вітер, з болотянистими нотками, обвіяв суху шкіру Амелі. Привид розв’язав чорну пов’язку, яка спала з очей на зелено-жовту траву. Навкруг Амелі з’явився неймовірний пейзаж, який, на думку кожного, не здивував, а здавався звичайним. Але в цьому Амелі відчувала щось своє: присмак свободи, прилив натхнення та якась незрозуміла сила, яка з кожною секундою полонила її. Думки Амелі були романтичними та піднесеними, вона дихала спокійно, її душа, тіло й розум відпочивали. Амелі пішла до місця під деревом, де була соковита зелена трава, і сіла, підібгнувши під себе ноги, поправивши складки білого плаття.
Вона роззиралася навколо: її оточували високі трави, висушені сонцем, а на горизонті виднілися верхівки очерету. Недалеко від деревця, під яким вона сиділа, яскравів листяний ліс, облитий золотом пекучого світила. Її волосся легко гуляло за вітром, неслухняно закручуючись. На обличчі було видно, що вона трохи схвильована. Дівчина не бачила його.
Через декілька секунд позаду з’явився дух, у нього в руках було безліч пергаментів, паперів, папірців. Він сів біля неї і обпирався спиною об стовбур дерева. Дівчина спостерігала за ним і чекала. Дух потягнувся до першого листка з нотами, який натрапив йому на очі. Це був початок партитури. Привид квапливо переглянув її очима і передав Амелі.
– Я думаю, що усно розбирати партію буде занадто нудно, тож я запропоную вам цікавий, «наш», метод диригування, а потім ми зіграємо.
Дівчина зацікавлено звела брови, незважаючи на нього. Він розвернувся в її бік, і вони дивилися в обличчя одне одному. Привид підняв праву руку на рівні грудей, і вона повторила.
– Цим методом ми зможемо передавати тональності в емоціях на обличчі... – чоловік знітився, його очі погасли, і, здається, він задумався... – Тобто ви будете передавати.
Амелі зам’ялася та ніяково опустила погляд, але допитуватися не стала. Він усе ще її лякав своєю таємничістю, непередбачуваністю і тим, що дівчина про нього нічого не знала: вона боялася оцього незнання та небуття, примарності.
Привид побачив це, тож випрямився таким чином, щоб привернути увагу до себе, а тобто до того, що вони будуть вивчати.
– Розпочнемо з найпростішого: помах вверх – високі ноти, униз – низькі, уліво або вправо – мелодія тримає один тон. А ще все буде залежати від плавності або різкості ваших рухів, вони будуть характеризувати саму музику.
– У нашому «методі» не буде аніяких правил та обмежень, усе це ваші емоції під впливом музики, а ми лише її перекладачі, які показуємо її жестами. – Я думаю, що поки що покажу вам, як це відбувається, але ви дивіться на партитуру, щоб створити музику в голові, а потім ви зрозумієте принцип.
Амелі почала робити так, як він сказав – і в голові зараз же виникла знайома мелодія. Вона була мінливою, і Амелі запам’ятала її до останньої ноти ще тоді, коли дух уперше грав її в церкві. Меррік дивився у свою партитуру, а потім вона побачила, що той заплющив очі й почав... Спочатку Амелі нічого не зрозуміла, але потім почала розуміти. Це було так незвично, неординарно, захоплююче та в деякому роді дико.
Диригував він надзвичайно легко, швидко і, на перший погляд, це здавалося так просто. Його рухи так заворожували, тож Амелі не могла відірвати погляду від такої нової дивини. Він і справді виражав усі емоції у жестах, а очі були заплющеними, але Амелі здалося, що він щурився. Вона відвела очі від його обличчя.
Руки його були настільки ніжними та плавними або ж навпаки: різкими та такими, які виражали всю силу та могутність музики. Амелі задивилася і не зчулася, як Меррік припинив своє дивовижне дійство.
– Ну як? – він підвівся, і куточки його вуст ледь здригнулися.
– Цікаво... – вона все ще сиділа задуманою і дивилася в одну точку, певно, замислившись над принципом диригування.
– Тепер ваша черга, поверніться.
Амелі зробила так, як він сказав, і побачила дзеркало в тяжкій рамі прямо перед собою. Меррік квапливо відійшов від нього і став, дивлячись на дівчину побіля самого люстра. Щоб повністю не заплутати її, він став показувати основні жести, й Амелі повторювала й дивилася за своїми рухами в дзеркалі.
– Ще раз повторюю, тут немає чітких правил та якихось обмежень. ви й самі можете придумувати рухи, але щоб вони відповідали тональності, я все одно зрозумію вас.
Вона кивнула й почала знову, але сама.
Амелі дивилася на партитуру й на намагалася хоч якось передати зміст. Дівчина зрозуміла цей метод. Партія була сама по собі тяжкою, і в неї було багато помилок.
Привид поважно за цим спостерігав і потім, коли сили Амелі були на межі, він мовив:
– Ви молодець! Для першого разу добре. Звісно, є ще над чим працювати, але ви майже зрозуміли партію, це тішить…Більше практикуйтесь, і цим ви виробите плавність рухів, кращу координацію, а також швидшу реакцію, ще таким чином можна уявляти будь-який інструмент, нібито ви на ньому граєте, і це теж буде доречно.
Він накинув свою мантію величезних розмірів, яка закрила все дзеркало, а потім торкнувся її – і дзеркала вже там не було, чорна матерія так і залишилася лежати на соковитій траві, цікаво граючи відтінками на сонці.
Привид поглядом показав Амелі обернутися – і перед нею з’явилося фортепіано. На її чоло набігли крапельки поту, а руки нервово здригнулися й почали нити. У голову починали спадати думки, що б зробити, аби не грати. Потім Амелі ще й згадала попередній урок, як починала виконувати композиції і як у неї нічого не виходило. Вона боялася цього музичного твору, а тим паче виконувати його. Сьогодні Амелі була не настрої і не мала натхнення. А коли вона не мала натхнення - значить, це марна справа, і нічого з того гарного не вийде. Але дівчина розуміла, що потрібно, адже цей концерт дуже скоро, уже десь за місяць.
Меррік уловив мій погляд, а відтак і мої думки.
– Сідайте, – із суворістю в голосі сказав він.
Амелі обережно сіла й відкрила музичний інструмент. Меррік подав їй листи з нотами й почав давати поради:
– Спробуйте спочатку спокійним, неквапливим темпом, поки що просто розберіть стан, а потім ми будемо вимальовувати загальну картину.
Амелі кивнула головою, і її пальці швидко пробіглась по клавішах, розминаючись для подальшої гри. Після цього дівчина довго сиділа з заплющеними очима й намагалася відновити дихання, тому що не могла взяти себе в руки. Її серце нервово лопотіло, неначе в неволі, і намагалося вирватися. Вона зовсім не була не підвладна розуму, була у волі своїх емоцій. Амелі затулила обличчя долонями.
Меррік холодною рукою торкнувся дівчини й поклав м’яту з лавандою. Її червоні очі збентежено поглянули на нього, а він трохи усміхнувся й пояснив:
– Коли я нервую, ці запахи допомагають заспокоїться… Або ж я можу три рази глибоко вдихнути, щоб утримувати потім рівновагу.
Ці п’янкі, духмяні, соковиті літні трави заспокоїли Амелі, огорнувши чарами спокою й контролю над собою.
– Дякую, – дівчина сором’язливо посміхнулася. Він трохи вклонився, при цьому зробив легкий галантний рух рукою.
Не вагаючись ні секунди, вона розпочала. З практикою Амелі почала розуміти цей витвір мистецтва, і вже Меррік не здавався їй таким страшним і недосяжним.
Дівчина захоплено полинула в музику, її пальці різко бігали з одного боку в інший, ніжно гралися декількома клавішами, але в якісь хвилини вона зупинялася й розгублено-нерозуміюче дивилася в листи. Інколи Меррік зупиняв її і давав настанови:
– Тільки-но була не та нота, ви взяли нижчу – ре , а треба – фа. Грайте у швидшому ритмі.
Вона знову починала й грала до того моменту, поки не виправила своєї помилки, а потім продовжувала далі, і так було багато разів. Амелі була втомленою, але для нього ніби не було такого поняття, і він вирішив довести справу до кінця.
Через те, що композиція за темпом була швидкою, руки були мов не мої. Амелі просто не могла продовжувати далі фізично.
– Чому ви зупинились ?[...]
Як тільки Амелі розплющила очі від голосного й уїдливого звуку будильника, то нав’язливі думки почали її полонити. Сьогодні настав день репетиції, роковий день... Вона ледь дотягнулася до будильника, а потім тривожно зіскочила з ліжка. Амелі подумала, що проспала. Не орієнтуючись в просторі та в тому, який сьогодні день, вона з досадою зрозуміла, що сьогодні субота. Що ж, чудово... Ще один недоспаний день...
У дівчини було вдосталь часу, щоб зібратись. Коли таке трапляється, вона постійно запізнюється. Як і сьогодні...
– Ну що ж, успіхів, – стоячи у дверях, побажала мама.
– Головне – не хвилюйся, будь делікатною, – застеріг батько.
Амелі сонно кивнула головою й розпрощалася з ними.
Дорогою Амелі все більше докоряла сама собі. І не тільки про майбутню розмову з учителькою та проблемами з концертом, а й з усім іншим... Усе те, що накопичувалося місяцями, у цей момент могло б вибухнути. Амелі нав’язувала сама себе, і всі ці проблеми були подібними на сніжну лавину. Ставали все більшими й більшими. А головне – вони були незначними на тлі головних задач. Це дівчина розуміла в глибині душі, але в той момент Амелі не зважала на це. І найстрашніше було те, що дівчина падала духом і починала себе жаліти.
Щоб відволіктися, Амелі починала робити якусь механічну роботу, відбиваючи рахунок. Але знову її хвилювали почуття, які просто кричали. Амелі не могла себе опанувати. У той момент їй потрібен був відпочинок і нормальний сон.
Очі дівчини були охоплені темними тінями, і цей смуток розлився її обличчям. Позаду себе вона почула, що хтось привітався. Дівчина обернулася й побачила перед собою Мерріка.
– Доброго ранку, як ви так тихенько підходите ?
Чоловік задоволено гмикнув.
– Мої властивості, – він театрально розвів руками і з посмішкою в очах глянув на неї .
Сірий похмурий пейзаж неочікувано освітив промінчик сонця, і це видовище прикувало погляд рудоволосої. Вона не могла насолодитися такою красою. Дух спостерігав за нею.
– Сьогодні ввечері я сподіваюся, що ми проведемо урок.
Глибоко в собі дівчина невдоволено зітхнула, як це їй набридло вже. Сьогодні Амелі просто хотіла відпочити, раніше лягти спати! Свої справжні емоції вона стримала й спокійно кивнула.
– Чому ви сказали, що мені варто чекати нових вражень і сюрпризів?
У темних зіницях спалахнули вогні таємниці.
– Скоро побачите, якщо я скажу, то буде нецікаво, не буде тієї інтриги.
– Цими словами ви лише більше розпалюєте вогонь моєї цікавості, – по виразу привида можна було сказати, що він задоволений цим, а дівчина була обуреною, і її внутрішні емоції ніяк не вгамовувалися.
– Ви самі запитали.
– Я лише хотіла пояснення.
Першою здогадкою, яка прийшла на розум, були подорожі. Різними здогадками та натяками на цю тему Амелі вирішила витягнути всю правду в привида.
– У скількох країнах ви були?
Він різко повернув голову, й тепер в зіницях з‘явився вогник розгубленості.
– Майже в усіх.
– За життя чи зараз?
– І тоді, і зараз, – він доповнив: – Зараз я маю ще більше можливостей для того, щоб подорожувати в будь-який час та в будь-яке місце.
– Яку країну ви хочете відвідати найближчим часом?
Тепер в очах Амелі спалахнула недовіра. Роздратованість дівчини змінилася азартом, вона дібрала ту нитку істини й намагалася докопатися до неї, до тієї таємниці, яку він тримає в інтризі.
– Хорватія.
Амелі ледь стримала усмішку, яка говорила про мій успіх і радість.
На очі духа набігли тіні, і це означало, що він похнюпився.
– Можу я поцікавитися, чому ви були такою невдоволеною, коли я вас зустрів?
«Він здогадався! І тепер користався моєю ж зброєю. При цьому він зовсім не виказував своїх емоції, а просто безбарвно запитав», – здогадалася Амелі.
– Я просто не виспалася, образливо те, що субота, а я маю вставати так рано, та ще й сьогодні вирішальний день, – швидко зорієнтувалась я.
Ми були біля самих дверей школи. Він відкрив перед дівчиною двері й пропустив першою.
На відповідь Амелі дух коротко кивнув головою. Це її здивувало, адже в таких випадках Меррік реагував по-іншому.
Вони зупинилися біля самих дверей класу. Привид мовчав, обдивляючись рудоволосу, а потім простягнув м’яту й лаванду, перев’язані чорною стрічкою.
Тихий шелест хвиль заколихував Амелі й змушував придивлятися до найменших деталей красуні-ночі. Ще неповний, але великий місяць розкинув свої мерехтливі обламки по темному морю, зробивши золоту дорогу, яка веде до самого горизонту. На березі привітно горіли вікна вілл, а позаду фантомно марили величні гори, охопивши весь берег та нависаючи над ним. Амелі сиділа на великому камені й придивлялася до кришталево-чистої води й дивувалася її прозорості. У душі дівчини панували і спокій з гармонією, і радість з ейфорією, і задумливість з фантастичністю. Ледь вловимий, ніжний вітерець огорнув обличчя Амелі теплими, вологими, солоними поцілунками, вона заплющилася, дивлячись у далечінь. Хтось ніби пошепки сказав на вухо, щоб дівчина глянула на небо: на безмежному оксамитовому чорному полотні сріблом було вишито тисячі галактик, сузір’їв та зірок. Вона б дивувалася цьому цілу вічність, поки її не огорнула хвиля, яка з тяжким гуркотом вдарилася об камінь. Амелі витерла своє усміхнене обличчя й побігла у воду близько берега. Приємна прохолода води огорнула все її гаряче тіло й освіжила потік думок. Дівчина лежала у воді біля самого берега, спочатку розслаблено прислухаючись до морської мінливої, кожного разу нової симфонії моря, а потім вона заплющила очі й поринула в глибини своєї душі. Коли Амелі розплющила очі, то поблизу себе побачила чоловіка. Ним виявився Меррік, який підійшов до неї і теж сів прямо у воду. Вона здивовано оглянула його, адже той спокійнісінько сидів в одязі й дивився в далечінь на темне море, на яке спустилася ніч й окропила його своїми чорнилами.
– Перший день подорожі, який же він чудовий, – тихо, неначе собі промовила дівчина під ніс. Він трохи повернув голову в її бік і поважно, повільно, наче роздумуючи, кивнув.
– Пригадайте мої слова, я не помилявся, – самовдоволено промовив привид.
Дівчина лише всміхнулася й дивилася в морську таємничу та непередбачувану далечінь.
– То вам подобається?— подумавши, запитав він. Дівчина зрозуміла, до чого хилить, і насупилася.
– Звісно...
Він знову задумався.
– Хочете ще більше незвичайних пригод? – на вустах заявилася така нехарактерна йому пустотлива усмішка.
Амелі зам’ялася й глянула прямо на нього, в її погляді читалася бентежність та нерішучість. У сяйві місяця Меррік і зовсім здавався прозорим, це ще більше збило з пантелику рудоволосу. Вона непевно кивнула головою й вийшла на берег за довгою, більшою, ніж вона, сорочкою, яка була неймовірно зручною. У ній вона виглядала як якийсь казковий персонаж з книги.
– За батьків не хвилюйтесь, вони не помітять вашої відсутності, я про все подбав, – не обертаючись, а все ще продовжуючи дивитись на море, промовив привид.
– Але як ?
Уставши з води, він скромно посміхнувся куточком вуст.
– Ще одна моя особливість...
– Ви мені про них колись розповісте?! Хоча б декілька... — дівчина виглядала і розлюченою, і трохи ображеною, але згодом вона заспокоїлась, тому що така краса, яка оточувала її, заспокоювала.
– Можливо, колись настане час...
Він запропонув свою руку, і вона знову зашарілася. Дух зітхнув і обернув свій незворушний погляд на неї.
– Так потрібно, якщо ви не хочете, потонути.
– Щооо?! – її крик порушив нічну тишу й розлетівся луною, але ніхто не почув.
— Ви сказали, що хочете пригод, ось їхній початок, якщо не так, то я буду вимушений взяти вас на руки.
– Вона незадовільно скривилася.
– Можете сказати, що ви збираєтесь зробити?
– Так буде нецікаво.
Дівчина перелякалася не на жарт. Він пустив очі під лоба.
– Та не збираюсь я вас топити, — він зітхнув, — довіртесь мені.
Він протягнув руку:
– Думаю, за такий час ви повинні були зрозуміти, що нічого лихого я з вами не зроблю, якщо хотів би, я зробив би це інакше, і не так.
Амелі недовірливо зиркнула в його бік.
– Ви вмієте заспокоювати.
– Невже вам не вистачало всіх колишніх пригод?
Вона взяла його під руку, і вони мовчки, дослухаючись до морського прибою, рушили все далі в море, до найтемніших містичних глибин. Вона здивувалася, коли відчула, що сорочка Мерріка суха. Дівчина запитала про це у духа.
— Ще одна особливість, грубо кажучи, я не зовсім відчуваю воду, так само, як і вітер, лише іноді в окремих випадках...
В очах дівчини горів величезний інтерес, вона згорала від нетерпіння, щоб почути подробиці, але, як завжди, цьому зашкодило те, що вони дійшли до глибини, вода сягала дівчині до підборіддя, майже губ, а чоловікові – плечей.
Він підбадьорливо кивнув і слизнув до її руки, міцно взявши її маленьку ручку в свою долоню. Двоє нахилилися й поринули на глибину, на превеликий подив, вони спокійно йшли по кам‘янистому дну. Вода була освічена мерехтливим, непевним світлом місяця. Амелі розуміла, що затриманого подиху їй точно не вистачить на цю диво-прогулянку.
Амелі стиснула руку привида, і він обернувся, зрозумівши, у чому річ. Здалеку я почула чийсь спів. Дух заплющив очі Амелі, усе ще тримаючи руку, другою він обійняв і поклав голову дівчини на своє плече так, щоб та нічого не бачила. Коли вона розплющила очі, то опинилася на кам’янистій гострій горі. Меррік стояв осторонь, повернутий до дівчини спиною, здається, він був без маски...
– Перепрошую, так було потрібно, щоб ви не захлинулися і щоб не сталося того, що я вам розповідав про Чехію, а пов’язку зав’язати я б не встиг.
Здається, він одягав маску... Амелі з великим інтересом намагалася й водночас вагалася поглянути, тож стояла, мов вкопана. Щоб він не почував себе незручно, дівчина зайнялася своїм мокрим волоссям і сорочкою. Коли той обернувся, то сказав:
– Тепер нам треба чекати...
– Чого?
Срібні очі таємничо та якось лихо зблиснули.
– Ви ж так і не доказали мені про те, що не відчуваєте вітру, води...
Він якось спохмурнів.
– За все приходиться платити... — так тихо, що Амелі ледь почула, пробубонів він.
– Мерріку, розкажіть, вам же немає чого приховувати.
Він різко обернувся.
– Можливо, і є...
– То як я можу вам довіряти? – Амелі почала тішитися з цієї суперечки.
Чоловік посміхнувся, бо зрозумів хід її думок.
– Добре, що саме ви хочете знати? – він м’яко запитав.
– Ооооо, у мене багато до вас запитань, – із насолодою протягнула дівчина.
– Зможу відповісти лише на декілька, і на ті, на які буду вважати потрібним відповідати, – різко застеріг він дівчину.
Вона насупилася, мов сич.
– Чого ви ще не відчуваєте, окрім води, вітру? І як це проявляється? І чому це сталося?
Зрозумівши, що чекати на обіцяні пригоди треба ще довго, вона присіла над прірвою. Навколо них відкривався неймовірний, зловісний краєвид.
Вони знаходилися на вершинах крутих, гострих, небезпечних скель, які, здавалося, не мають кінця: вони йшли глибоко під воду, де нібито світилися через прозорість води. Тож дівчині ставало ще страшніше дивитися в ці глибини, зазирати в душу самого моря, яке, здавалося, манило до себе з цієї величезної висоти.
Меррік побачив зачарований погляд Амелі, тож поспішив притримати піаністку.
– Ну-ну, я вас слухаю, – дівчина усміхнулася, усе-таки не відводячи погляду від убивчої краси.
– Я не відчуваю дотиків, болю, холоду й тепла... – він задумався і, здавалося, чогось недоговорює. – Це сталося після смерті.
– Тобто ви зовсім не відчуваєте нічого ?
– Дотики, наприклад, я навчився розрізняти так само, як і тепло, і холод, але це вже на рівні підсвідомості.
– Як ви їх відчуваєте?
Меррік теж сів поряд.
– Нібито маленькі голки або ж відчуття струму, але це не боляче і дуже-дуже приглушено.
– Певно, ви страждаєте через це?
Він обернув голову, нібито оглядаючись, тож очей дівчина не бачила й не могла зрозуміти, який у нього настрій викликали ці запитання. Амелі чекала, тож він непевно стиснув плечима.
– Яке наступне запитання? – холодно й твердо промовив він. Це збентежило Амелі, і вона почервоніла.
Дівчина мовчала.
– Як я зрозуміла, це не все, чого ви не відчуваєте, бо про всі ці ознаки, окрім дотиків, ви мені казали.
– Так, є ще, але давайте перейдемо до наступного питання, а потім з часом і з ситуаціями я вам розкажу...
– Ваші очі були такими незвичними ще за життя?
– Мабуть, так...
Його гострий профіль обливався холодним місячним сяйвом, і це надавало йому деякої суворості. Маска зливалася з небом, і її контури ледь блищали. Його очі сяяли сріблом і були схожі на зорі, у його погляді була неймовірна печаль. Куточки блідих вуст вигнулися в ледь відчутній посмішці.
Амелі стала задумливою й блукала поглядом довкола, а потім її очі побачили дещо цікаве... На правій руці Мерріка була срібна обручка, здавалася ж обручкою, а не перснем, тож Амелі від здивування майже не зойкнула і вже почала придумувати, як делікатно поставити питання. Згодом передумала... Чи то їй не вистачило сміливості запитати, чи то вона вирішила, що з таким особистим запитання треба почекати, чи то не запитала просто через ввічливість. Амелі так і не зрозуміла своїх мотивів.
Чоловік нібито відчув, про що думає дівчина, і прослідкував за її поглядом, тож він поспішив приховати руку.
Дівчина блиснула очима.
– Коли ви були живим... – Амелі недоговорила те, що хотіла сказати, бо він підняв руку, піднявся й промовив:
– Нам уже час, і до того ж казав вам, я минулого не пам’ятаю, — він похитав головою й рушив по краю узгір’я. Дівчина, похнюпивши голову, попленталась за ним.
– Зараз нам доведеться спуститися по цьому схилу, – зупинившись, сказав він.
– Та ці височенні кам’янисті скелі майже прямі, як ми спустимося по них?! Це ж майже неможливо!
– Ніколи не кажіть про неможливе, усе варто спробувати.
– Щоб переламатися ?!
– Я думав, ви любите ризик... До того ж іншого шляху немає.
– Так, але не в таких ситуаціях...
– Я буду поруч, тож нічого не станеться, — він проникливо та переконливо глянув їй у самі вічі, і від цього вона трохи повагалася, але пішла за ним. Щось було в тих очах, те, що володіло величезною силою, те, що не могло зрівнятися з фізичною силою, щось містичне та незнане, те, що переконувало кожного, впливало на підсвідомість, маніпулювало...
Меррік й Амелі стояли над самою прірвою, в потім пішли трохи вбік похилим, кам’янистим підвищенням. Амелі не могла збагнути, як Мерріку вдавалося так легко й без усіляких труднощів спускатися, у той час як вона майже повзла по тому узгір’ю. Один раз Амелі спіткнулася об гострий камінь, але й тут привид встиг її трохи притримати. Потім, пройшовши цю ділянку, вона побачила, як чоловік перестрибнув з одного каменя на інший, між якими далеко внизу хвилювалося море. Він чекав на Амелі. Та нерішуче переступила з однієї ноги на іншу, зітхнула й швидко переплигнула. Вони рушили далі, і згодом підійшли до самої води. На виднокраї вже бовваніли два кораблі.
– Ці дві піратські шхуни попрямують через цю ущелину, щоб отримати ще більше золота і виграти час, як вони думають, але насправді ж вони обманюють самих себе, вони захотіли скоротити шлях, пропливши через цю бухту. Також є інша причина: далі за цією бухтою знаходиться місто, в яке можна потрапити тільки цим шляхом, і славиться воно своїми незліченними багатствами.
– Звідки вони пливуть? – запитала Амелі, задумливо обводячи поглядом кам’янисті живописні узгір’я, на піках яких розливалося місячне сяйво, а біля їх підніжжя з бурхливим клекотом розбивалися суворі хвилі.
– Точно не знаю, але якщо вони пливуть із заходу, то можна припустити, що з боку Італії
– І, до речі, у мене є ще одне запитання, — очі дівчини хитро зблиснули.
– Так , я вас слухаю.
– Хто вас навчив грати та співати?
Дух міцно стиснув зуби, а груди його нервово піднялися й замерли Потім він глянув на дівчину й відповів:
– Спочатку мама, вона заклала мені любов до музики й навчила азам, а потім я вже сам навчався, але були в житті моєму люди, які допомагали, але їх було дуже мало, і з’являлись вони на короткий час.
– Ви молодець, – дівчина зніяковіла і блукала поглядом довкіл, лише б не зустрітися з ним поглядом.
– Дякую, – куточки його вуст здригнулися, він дивився прямо на дівчину, і, здавалося, йому подобалося спостерігати за її реакцією. Привернув їхню увагу свист, схожий на спів, із кожним поривом вітру він все більше ставав схожий на жіночий, немов це співали сирени. Меррік широко посміхнувся й повів дівчину за собою.
– Ви колись чули про «камені, які співають»?
Амелі позаду мугикнула.
– Ось нам і поталанило побачити цей феномен.
– Якраз таки ці камені й будуть нещастям для них, – він вказав на кораблі, які уже входили в бухту.
Амелі якось не помітила, що стелився густий, непроглядний туман, який укрив всі камені й гори. Звідкілясь на каменях з’явилися жінки неймовірної вроди. Їхнє довге хвилясте волосся закривало чарівні оголені фігури, які пливли в тумані, нібито примари, нібито сирени.
– Звідки вони взялися?
– Це – сирени.
– Як?! Невже вони існують? – Амелі була знервована та збентежена, вона дивилася на них і не могла повірити, що це чарівні істоти.
– Немає нічого неможливого, хіба ви й досі не впевнилися на власному досвідові, що все у світові може існувати? – він самовдоволено всміхнувся й заклав руки за спину.
– Але цей спів… Хіба він вас не приманить до них?
Привид лагідно посміхнувся, подивися на них, а потім на неї.
– Я чув спів набагато кращий... І до того ж їхні чари мене не приманюють, – у його очах з’явилися грайливі вогники, які нібито говорили про те, що він намагається стримати свій сміх з усіх сил.
– Невже вони насправді будуть тягнути на дно моряків?
– Нууу... Можна і так сказати...
– Але річ тут полягає навіть не в цих сиренах, а саме в тому, що дно для таких кораблів надзвичайно близько, плюс камені, схили і так далі, а що буде з сиренами, ви далі побачите.
На першій шхуні здійснився переполох, зайшовши в цю пекельну щілину, вони зрозуміли, з чим їм прийдеться мати справу.
Екіпаж бігав палубою, намагався скласти вітрила, які зачепилися за камені, лівий борт наштовхнувся на рифи, і носова частина була вже розгромленою. Деякі люди з відчаю плигали за борт судна, але, побачивши гострі пороги та сирен, поверталися назад. Капітан, бачачи ґвалт та хаос, несамовито закричав, щоб усі зупинилися, але ті нібито не чули.
Капітан знав, що в цій ущелині хтось проживає, тому він наслідував приклад Одіссея, який залив вуха воском своїм супутникам, тому це теж частково призведе їх до погибелі.
Жінки вже не співали, а сиділи на камінні й жадібно, ніби хижаки, спостерігали, насолоджувалися швидкою смертю корабля, який несла стрімка течія. Щогла ще більше зачепилася за каміння й тому переламалася, упавши вниз на частину екіпажу.
Видовище це було не з найліпших, тому Амелі відвернулася. Зі східної частини неочікувано подув сильніший вітер, тому вітрила другого корабля піднялися, і він вчасно зміг відійти у відкрите море. Вітродуй також приніс за собою несказанний, невимовний голос каменів, який перебирав кожну кістку й моторошно проходив наскрізь кожного живого створіння. Здавалося, що незримий велет-музикант грав на скелях, мов на цимбалах, ці звуки розливалися й змушували море дрижати, акомпонувати. Коли сирени почули голос, який приніс за собою вітер, вони підтримали його, їхні голоси задрижали і здавалися виттям. Одна з них з’явилася з печери, її золоте волосся сягало самих гомілок і прикривало голу фігуру, у руках вона тріумфально, з високо піднятою головою несла факел. Сирена з легкістю плигнула на найближчий камінь, стрельнула оком у корабель і кинула факел у розбиту носову частину, де, певно, зберігалося пальне. Усі інші жінки за командою золотоволосої дістали звідкись кинджали і почали чекати, неначе коршуни.
Усе це відбувалося так швидко, що Амелі не могла збагнути, що за чим відбувалося. Водномить дівчина прислухалася до багатогранності та незвичності співу скель, а потім спостерігала жахливу палаючу картину. Ненажерливі язики полум’я хапали все, що траплялося на їхньому шляхові. Полум’я повалило й іншу щоглу, яка провалила іншу частину корабля. Раніше грізне, наводячи на всіх страх, судно виглядало жахливо та жалюгідно. Крики людей та шипіння безжалісного жеврива розносилися водами моря, підлітали до темного неба і зникали в просторах безмежжя, в просторах вічної історії.[...]
Вулиці були настільки заплутаними та незрозумілими, що Амелі вже збилася зі шляху, й, здавалося, вони йшли навмання.
– Куди ви мене все-таки ведете?
Глянувши на дівчину й посміхнувшись, він промовив:
– Просто гуляємо, завжди вам потрібно знайти в чомусь підтекст.
– Ви ніколи не робите все просто так...
– О, ви помітили... – чоловік відвернув свій погляд і направив його вдалечінь.
– Не шукайте каверз, їх немає. Я нічого не планував.
Дівчина недовірливо глянула на нього й запитально звела брову. Привид лише хитро блиснув очима.
– Не вірите? – на його вустах заграла усмішка, а в голосі забринів розважливий тон.
Амелі теж посміхалася й заперечливо похитала головою.
– Яка ж ви недовірлива, – пирхнув він і склав руки на грудях, зупинившись.
– Просто це на вас несхоже, ви все-таки щось надумали.
Він з усіх сил стримував свою посмішку, дивлячись на її дитяче пустотливе обличчя.
– У нас же повинні бути репетиції, а це план.
– Так, але зараз ми просто насолоджуємось містом.
Амелі прикусила нижню губу, задумавшись. Через ріг нам назустріч вийшов чоловік, убранням схожий на італійця. Пройшовши високу химерноорнаментну арку, ми побачили й інших людей. Натовп нагадував яскраву різнокольорову хмару з незліченною кількістю музикальних інструментів. Усі танцювали, сміялися та
77
раділи. Це був початок фестивалю музики Середземноморських країн. Італієць підійшов до Амелі й почав співати. Його настрій підхопили й інші, і це було схоже на дивовижний океан, на якийсь злагоджений механізм. Здавалося, вони були одним цілим, й Амелі не могла збагнути, як можна так відчувати музику та одне одного.
Двійко потрапило в саме серце цього фестивалю й було приголомшено багатогранністю та незвичайністю цієї культури, звичаями та музикою. У той момент усе місто співало, а море акомпанувало йому. Кожен перехожий долучався до цього грандіозного дійства й поринав у цей вихор емоцій. На обличчях людей горіли радісні посмішки, а в їхніх душах була лише мелодія...
Через те, що в місті було людно й шумно, Амелі й Меррік не чули одне одного, тому знайшли спокійне місце. Це був крихітний перевулок, у якому літав чарівний напівморок. Стіни казкових домівок були обплетені плющем, а з їхніх віконець привітливо лилося тепле сяйво. Тут витав запах квітів та моря. Пройшовши вуличку, перед ними розпростерлося море та невелика смужка променаду, на якому переважно знаходилися всі крамнички.
– Тут буде затишніше, – він підняв руку, щоб поправити комір сорочки, і тут Амелі знову побачила його обручку.
Придивившись, вона зрозуміла, що це ніяка не обручка, а перстень з якимсь знаком. На її чоло набігли крапельки поту. Він щось безтурботно їй розповідав, а дівчина була настільки ошелешена своєю думкою, що не слухала його.
– Можна вашу руку?
Чоловік різко повернув голову, зупинившись.
– Перепрошую, але навіщо? – він підозріло, з вогниками здогадки, глянув на Амелі.
Дівчина простягнула йому назустріч свою долоню. Привид повільно, ніби ще роздумуючи, подав їй свою.
– Іншу.
Він скривився й заклав їх за спину, дівчина все ще очікувала.
– Що ж, це мій знак…
– Можна на нього поглянути?
78
Дух вагався, і за декілька секунд, навіть через маску, можна було побачити, як змінюються його емоції. Він чітко розумів, що якщо не покаже персня, то порушить ту тонку довіру, яка склалася між ними. Чоловік тихо зітхнув й простягнув руку.
Темно-срібний перстень був невеликим і майже непомітним. Амелі довго вдивлялася у візерунки та дивувалася майстерності виконання цього виробу. На кожному елементі орнаменту були викарбувані слова, які дівчина ніяк не могла розгледіти. Головними символами була троянда та дракон, який зробив коло навколо неї, кусаючи себе за хвіст. Там було ще щось, схоже чи то на мечі, чи то на лінійки, що Амелі не змогла побачити, так як привид стрімко прибрав руку. Від досади Амелі нервово прикусила нижню губу. Те, що вона недобачила, було головним атрибутом!
– Мені здається, що цей знак я вже десь бачила, – обережно почала Амелі, натякаючи про символіку та тлумачення.
– Вам лише здалося, – спокійно відказав він.
Дівчина задумливо підняла голову, намагаючись придумати, як розговорити його. Хоча це було майже неможливо.
– Добре, тоді що означають ці знаки?
У його очах стрімко загорілося злісне полум’я і в той час же погасло, коли він направив свій погляд в очі Амелі.
– Ви не до того хилите, можете не сподіватись, що я належав до якихось таємних організацій.
– А я на це і не натякала... – зустрівшись з його іронічним поглядом, вона відвела очі. — Я запитувала про значення.
– Про значення? – він підвищив голос, і його очі знаходили очі Амелі, куди б вона їх не відвернула.
Амелі сором’язливо кивнула.
– Цей знак має безліч значень, хто як їх зрозуміє відповідно до кожного мого образу...
Амелі була зовсім збита з пантелику.
– Тобто це як?!
79
– За життя я був вимушений для суспільства або для окремих людей створювати різні свої образи, тобто для якоїсь окремої людини показати якусь одну сферу діяльності. А також я змінював зовнішні образи.
– Навіщо це ви робили ?
– Заради власної безпеки, потреб та всього іншого... – він поспішив додати: – І не подумайте, це не лицемірство, це життя, я був вимушений так жити через різні життєві ситуації.
Амелі була повністю ошелешеною.
– Червона троянда - це життя і смерть, дракон – це нескінченність.
– А що означає меч, чи лінійка чи що там?
– Ммм... Там меч, він означає... проникливість та силу...
Було таке відчуття, що він вигадував, але лише пильно дивився попереду себе, ніби щось виглядаючи.
– Це все є вашим праобразом?
– Можливо, – Меррік обернув в її бік голову та так, що його зіниці лячно розширилися.
Меррік й Амелі підійшли до невеличкого ресторану, який розташувався в морській бухті. Просто неба стояв неймовірний, лискучий рояль, який так і манив до себе.
Чоловік дивився на неї, а коли вона обернула на нього погляд, тоді він сказав:
– Я б хотів, щоб ви зіграли.[...]
Коли вони опинилися в готелі й перші тіні мороку прийшли брати у свої обійми пломеніюче небо, у дівчини вселилися вогники переживань та занепокоєння. Але Амелі не показувала вигляду й сама намагалася його пересилити, адже знала, що давати волю емоціям було б вельми нерозумно. Амелі нічого не могла зробити, і ближче до ночі, коли весь Монако поглибився в мирний сон, Амелі згорала від вогню переживань. Таке завжди було, не зважаючи на весь її досвід на сцені, який вимірювався у три роки. Кожного разу Амелі таке переживала, на ранок прокидалася зовсім спокійною, ніби це був звичайнісінький день.
Але цієї ночі все було гірше... Усе, що накопичувалося місяцями, ніби страшний фантом, зависло над Амелі, не даючи сну, а знущаючись... Як тільки дівчина заплющувала очі, то неприємні спогади ставали перед нею ніби живі. А коли її очі були розплющеними, тіні знайомих людей, сцени з життя танцювали на стінах. Вони простягали руки, їхні голоси лунали в голові Амелі, тяжкою луною вони зависали в її пам’яті. Від цього Амелі кидало в жар. Це було жахливо... Але потім вона почула ангельсько-чудовий голос, який співав і заколихував її. Він був схожим на сонячне проміння в нічному царстві Аїда, який змушував усі жахіття відступити назад, у їхнє породження. Цей голос охолоджував серце і розум Амелі, вона почула заспокійливий звук хвиль, і це поєднання змусило Морфея прийти до неї й віднести в безтурботну країну сновидінь.[...]
Як Амелі й розраховувала, наступні години вона провела з батьками, і за ці години в неї знову поселилася тривога. І з кожною хвилиною дівчина не могла цього контролювати, її ноги та руки тряслися, ніби жили своїм життям, не слухаючи вказівок розуму. До самого кінця Амелі не показувала цього батькам, так як вони були схвильовані не менше, ніж вона сама.
– Доню, ми віримо в тебе, для нас ти найкраща та найталановитіша, – тато міцно обійняв Амелі, цілуючи в щоку.
– Пам’ятай, ми тебе любимо, і для нас ти вже переможець. Той шлях, який ти пройшла, і ту роботу, яку ти зробила, – це вже велике досягнення! – мама обіймала Амелі і водночас із цим поправляла її зачіску, сукню .
– Головне, не хвилюйся й думай про щось хороше.
– Ми тебе дуже любимо, ти в нас – розумничка, — вони кинулися обіймати Амелі вдвох, і вона зовсім потонула в їхніх обіймах.
Коли вони пішли, дівчина зовсім втратила останні краплі самоконтролю. Вона дізналася, що виступає майже останньою. Її щоки розчервонілися, а очі стали скляними. Уникаючи людей, вона знайшла самотнє місце за кулісами, намагаючись вирівняти дихання. Коли піаністка обернулася, то побачила привида. Він змусив її перелякалися, тому що вона всього-на-всього не очікувала його тихого приходу.
– Ну от чому ви не можете підійти нормально, по-людськи! – вона підвищила голос, а очі її кидали в нього блискавиці. За мить вона охолонула і відчула себе винною.
– Тому що я привид, Амелі.
– Вибачте, я просто... Просто... я трішечки нервую.
Він зітхнув і присів поряд із нею.
– Не варто так побиватися, наші заслуги не коштують здоров‘я та переживань близьких, з часом ви це зрозумієте...
– Ви говорите так, нібито вам далеко за шістдесят...
Куточки його вуст здригнулися.
– А я думав, ви скажете, що я, як батьки в дитинстві, « підростеш - зрозумієш».
Амелі посміхнулася.
– Усе, я більше так не буду говорити, – він підняв руки.
– Чому ви так завжди говорите?
– Тобто як?
– Ви постійно починаєте говорити, але недоговорюєте, тому що в тих ситуація, які ви розповідаєте, повинен іти особистий досвід.
Він повільно перевів на неї свій тяжкий погляд і злісно посміхнувся.
– Тому що я прийшов до вас, щоб прикрашати ваше життя, а не обтяжувати його темними фарбами.
Вона швидко закліпала очима від нерозуміння й поглянула на нього.
– Не тільки ви повинні зробити якийсь вклад в мене, а і я у вас... По-іншому не буває...
— З темних фарб можна зробити і яскраві.
Як же Амелі в той момент хотілося побачити його емоції, але та проклята маска!
– Амелі, я б не хотів говорити про це зараз.
– Тобто про ваше життя? Усі люди хочуть говорити про власне життя і бажають, щоб їх слухали, а ви навпаки, хоч ви і привид, але ви людина... Ви були нею. Це дивно, що у вас немає того відчуття, того егоїзму. Ви слухаєте інших, але вас ніколи не слухали.
Привид тяжко зітхнув, і це більше було схоже на гарчання.
– Я казав, що минулого не пам’ятаю, – його тон був спокійним, але кожне слово він ніби відчеканював, тримав павзу.
Чоловік зустрів її запитальний погляд, холодно зблиснувши очима.
– Іноді в розмові ви забуваєте про те, що ви не пам’ятаєте свого життя.
Привид повільно опустив повіки.
– Ви спостережлива, але недовірлива, насправді, я не пам’ятаю свого минулого.
– Ви іноді щось згадуєте... Щось, схоже на дежавю?
Дівчина прищурилася, а він лише відповів темним поглядом.
– Можливо... – Меррік склав руки на грудях. – Чого ви хочете досягти цим?
Амелі вказала на пасмо білого волосся.
– Хто був першим ?
Чоловік поглянув у нікуди й усміхнувся, ніби самому собі.
– Це був хлопчик, він був сиротою, я був з ним майже з самого дитинства. Ну я маю на увазі, він мене бачив з самого малечку.
Очі дівчини світилися цікавістю.
– Він був генієм математики, а також він полюбляв писати та мав чудовий голос. У дитинстві та й в усьому житті його майже ніхто не розумів, усі дивувалися силі його таланту. Я б навіть сказав би, що його боялися й вважали ненормальним через це. Іноді над ним знущалися, але я навчив його стояти за себе. Він дуже непокоївся через думку суспільства, але потім йому стало все рівно через те, що йому подобалася своя справа. Математика зробила його відомим та успішним науковцем.
– Чому ви до нього прийшли ?
– Я побачив у ньому талант. Я знав, що він потребує не тільки допомоги, але й того, хто буде поряд...
Чоловік сумно відвернув погляд і заклав руки за спину. Дівчина помітно змінилася, вона почала вовтузитися, м’яти складки сукні, а її очі знову стали скляними. Обличчя Амелі виражало багато емоцій, вона і нервувала, і відчувала себе незручно за таку безцеремонну допитливість. Він різко розвернувся на підборах і поглянув на неї.
– Вибачте...
– За що ? – привид здивувався.
– Що я полізла не у свої справи.
– Немає за що вибачатися, я і сам повинен був хоч щось розповісти... Особливо про це, – він торкнувся білого пасма.
– Скоро ваш виступ...
По тілу Амелі розлився жар, який забирав її сили, і вона відчула слабкість в кінцівках. Її дихання стало частішим. Вона тривожно подивилася на вчителя. Він поклав руку їй на плече і, дивлячись уперед, промовив:
– Нам уже час, далі справа рук долі.
Вони йшли мовчки, не розмовляючи, кожен був у полоні своїх думок. Через два виступи мала бути черга Амелі.
– Привіт, супернице, – прошипів позаду знайомий голосок. Це опинилася Пенелопа, а поряд з нею місіс Джеферссон.
– Яка приємна зустріч, – протягнула вона гордівливо, піднімаючи підборіддя.
– Надзвичайно приємна, — вуста Амелі склалися в одну рівну смужку.
– Ну що, вивчила нарешті свою композицію? – уїдливо поцікавилася Пенелопа.
– Ще давно, – на Пенелопину злість піаністка посміхнулася.
– Ну що, усі проблеми вирішили з вчителем, із документами? – на останньому місіс Джеферссон затрималася і з якоюсь особливою злісною насолодою заглянула в зіниці Амелі.
Вони залишили її, надмірно пирхнувши.
– Не зважайте, — пролунало в дівчини над вухом. – Зіграйте та вкладіть ті емоції, коли почули цю симфонію вперше під Різдво.
Меррік узяв її за плечі та нахилився, зрівнявшись зі зростом Амелі.
– Укладіть усі свої почуття, усе те, що ви тримали в собі, у мелодію, нехай не тільки ваші пальці гратимуть, хай грає серце й душа, нехай музика запанує над вами.
– Не хвилюйтеся, я буду поряд, навіть якщо ви мене не бачитимете.
Чоловік повільно нахилився й обережно торкнувся її чола крижаними вустами на знак благословення. Піаністка трохи здригнулась від несподіванки та опустила повіки.
Привид випрямився, владно нависши над дівчиною. Амелі виглядала дещо стурбованою.
Він поправив її білосніжне пасмо, яке неслухняно звивалося.
– Фатум вирішить, який із вас талант.
Ці слова відгукнулися в її пам’яті, і вона збентежено глянула на нього, але він щиро посміхався. Дівчина обійняла його, й тепер збентеженим був він.
– Я вірю у вас, – тихо сказав Меррік на вухо.
До них наближався чоловік із паперами. Рудоволоса насторожилася, і в її серце закралося недобре передчуття. Вона зустрілася із зосередженим тривожним поглядом привида.
– Якщо що, робіть те, що я вам скажу.
– Доброго вечора, Амелі Штерн, у мене до вас декілька запитань...
– Слухаю.
– Ви не могли б показати мені посвідчення про участь на правах переможниці тогорічного конкурсу.
– Усі документи, які для цього потрібні, знаходяться в адміністрації.
– Так, але цієї грамоти немає.
– Перевірте, будь -ласка.
Дівчина була твердою та спокійною, але всередині неї вирував цілий вихор здогадок та думок. Амелі чітко пам’ятала, як віддавала все це, не могла забути грамоти. Вона добре пам’ятала цей момент і впевнена в цьому.
– Якщо я не знайду, то ви не зможете взяти участі, вибачте, такі правила.
Серце Амелі пішло в п’яти, і за одну секунду вона встигла і згоріти, і замерзнути від переживань. Ще цього не вистачало !
– Як тільки я скажу, ви обережно підете, – поряд з’явився вчитель.
– Рушайте.
Амелі обережно, як тільки могла, ступала по підлозі, у той момент намагалася бути тихіше води. Позаду з’явився хтось і заговорив з тим чолов’ягою. Амелі скористалася цим і швидко, як тільки цього їй дозволяли підбори, опинилася прямо перед сценою.
– Я тебе знайшов, — почула Амелі голос поруч і трохи не впала від страху. У той момент дівчина не знала, куди дітися, вона була в пастці. Із темряви вийшов Гаррі.
Амелі злісно стиснула кулак.
– Я тебе налякав?
Піаністка коротко махнула й озирнулася. На жаль, вона не бачила, що там відбувається, але відчувала, що якщо залишиться тут надовго, то все пропало.
– Від чого ховаєшся ? Знову втекла?
Дівчина знову коротко махнула.
Хлопчина почав захоплено теревенити про те, яке в Амелі небезпечне життя .
– Гаррі, тихіше, інакше здаси мене.
– Добре, добре, можна одне запитання?
Амелі знову кивнула, озираючись і відчуваючи жахливе серцебиття.
– Ти не відповіла, що тебе надихає?
– А тепер ми раді привітати на цій сцені піаністку Амелі Штерн, – долинув голос зі сцени. Вона квапливо поправила зачіску й сукню й на ходу відмовила, посміхнувшись:
– Подорожі, мистецтва, музики!
Амелі глибоко видихнула і ступила на сцену. Її осліпило яскраве світло, вона відчувала себе трохи невпевненою, але коли побачила публіку, то заспокоїлася. Кожен крок коштував великих переживань, але ніхто про це не знав, тому що вона йшла впевнено й величаво, гордо несучи свою статуру. Авдиторія оглушливо зааплодувала, Амелі поклонилася й наблизилася до фортепіано, залите світлом. На кришці лежав невеликий букет м’яти та лаванди, перев’язаний чорною стрічкою. Піаністка посміхнулася й відчула цей аромат Це був запах самої симфонії...
З кожною секундою погані відчуття полишали Амелі, і до неї приходило всепоглинаюче натхнення. У ту саму секунду зникло все, і в неї виросли крила, дівчина обережно почала, дослухаючись до кожної клавіші, відчуваючи душу інструмента. Амелі не чула нічого, окрім симфонії, і їй здавалося, що час застиг. Кожна нота коштувала якихось спогадів.
Водномить дівчина опинилася в тій самій церкві, вона грала, й бачила лише приємне світло, та відчувала запах, який надавав сил та переносив у неймовірні простори музики.
Вона грала із заплющеними очима й чуттєво нахилилася до клавіш, ніби дослухаючись до незримого голосу. Закінчивши цю мелодію, вона почала іншу, публіка заворожено спостерігала за змінами емоції та рухами композиторки.
Тепер Амелі давала волю своїм почуттям, за неї говорила музика своїм чистим, кришталевим голосом. Вона віддавалася інструментові вся. Мелодія плавно перетікала, немов джерело, із ніжної в різку, і тепер уже вона керувала емоціями залу. Амелі споглядала їхні обличчя й викликала посмішки, сум або захоплення, коли їй цього хотілося. Сили дівчини були на межі, і з тихим ніжним фіналом композиції Амелі втомлено опустила голову.
Секунда тиші... Зал зірвався від овацій. Амелі посиділа деякий час, ніби перебувала в шоковому стані. Коли вона підвелася, то бачила, що її авдиторія аплодувала стоячи. Рудоволоса поклонилася з букетом, який вона ніжно притискала до себе. Публіка почала ще більше аплодувати, деякі викрикували, щоб вона зіграла на біс. Незнайомці дарували їй квіти, і вона фактично була завалена ними.
Усе це змушувало Амелі трохи засоромитися, але вона щасливо посміхалася. У дівчині вирувала щастя й полегшення, її очі блистіли. Також вона відчувала присутність привида.
Коли на Амелі навели ще більше світла, деякі люди ахнули. У перших рядах дівчина помітила єхидно-задоволене обличчя місіс Джеферссон. Вона поглянула позаду себе й зрозуміла причину...
Вона стояла, прекрасно світячись від щастя, залита світлом, а позаду над нею возвеличувалася темна широкоплеча тінь, трохи піднявши руки. Дівчина хитро усміхнулася. Як вона і думала, це викликало в публіки ще більший ажіотаж та інтерес, тож вона аплодувала ще сильніше. Місіс Джеферссон це рознервувало, й вона покинула своє місце.
– Прошу хвилину уваги, пані та панове, – на сцені з’явився той самий чоловік із документами.
Серце Амелі тривожно зойкнуло.
– Цей виступ є недійсним, а учасниця дискваліфікована.
Люди невдоволено загуділи, за мить батьки дівчини опинилися поряд зі сценою.
– Тому що вона не мала права тут бути, вона йшла на цей конкурс на правах тогорічного переможця, але грамоти в неї немає.
Один із членів журі встав.
– Я був членом журі і того річ. Я пам’ятаю цю дівчину. Вона була переможцем, тому визнаю цей виступ дійсним... І з великим задоволенням послухав би його ще раз...
У той момент дівчина сяяла. З того самого вечора всі почали називати її дочкою Паганіні через містичну та дуже незвичайну тінь, яка з’явилася у хвилину її слави.