Історія села

Клименко В. В.

2014 рік

Моє село – моя свята колиска,

Люблю його - і зблизька й віддаля,

Моє село – моя бузкова казка,

Моїх батьків і прадідів земля.

Рідне село Березова Лука… Колиска нашого дитинства… Здавалося б маленька крапка на карті України, а скільки злетів і падінь, тріумфів і трагедій вмістила в собі його неповторна історія. Його коріння сягає в далеке ХVІ ст., коли славні козаки заснували своє поселення на берегах Хоролу. Ідею написання історії села виношувала в собі протягом багатьох років. Ця книга стала результатом багаторічної праці і в Полтавському державному архіві, і в архіві сільської ради. Це і чисельні зустрічі з старожилами села, що допомагали по крупинці збирати цінні відомості з життя односельчан, щоб на основі їх скласти цілісну картину життя села впродовж майже цілого століття. Це і опрацювання спеціальної літератури.

Працюючи над цією книгою, я поставила собі за мету не тільки навести конкретні історичні факти, а й показати творчу діяльність людей, їх роль в житті села. А головне, це об’єктивне висвітлення історії села, щоб кожен міг її осмислити, виходячи з власних світоглядних позицій.

Я дарую цю книгу всім небайдужим людям, тим, хто по справжньому любить рідне село, хто у вирі життєвих подій не втратив свою національну ідентичність, свою історичну пам'ять.

Розділ 1. Походження села Березова Лука

Історія нашого села сягає своїм корінням в далекі козацькі часи. Історичних документів, які б свідчили про походження назви села не знайдено. Але до нас дійшли дуже цікаві народні перекази, записані з уст старожила села Яріза Івана Павловича, які на сьогодні зберігаються в Полтавському Державному архіві. З цих переказів дізнаємося, що через наш край часто переходили запорізькі козаки під час нападів на каравани кримських татар. Чудова місцевість на берегах повноводного Хоролу, вкрита березовими гаями та розкішними луками привабила козаків, і вони часто тут зупинялись на відпочинок. Пізніше появились перші поселення, засновані запорожцями та селянами-втікачами від польської шляхти, яких стали називати хорольськими козаками. Один з запорозьких козаків отаман Береза в 1550 – 1552 рр. поселяється на території населених пунктів, що називалися Острівці і Заливки і створює тут козацькі частини. Населені пункти розростаються і нарешті зливаються в одне велике поселення, назване його іменем Березові Луки.

Отже наше село засноване в XVI столітті.

Після Люблінської унії 1569 р. Полтавщина опинилася в складі Речі Посполитої. На кінець першої чверті XVII ст. землі Полтавщини розподілилися між округами Черкаським, Переяславським та новоствореним Миргородським, які входили до Київського воєводства. Миргородський округ, який на початку XVII ст. відокремився від Переяславського, був ще досить рідко заселений. Тут на цей час на просторі 225 кв. миль було лише два міста – Хорол і Миргород, близько 30 сіл, 600 димів (господарств), Населення округу становило 3600 чоловік. Округ охоплював землі по верхній течії Хорола і Псла та по середній Ворсклі.

У другій половині XVII ст. (1648 – 1654 рр.) формується українська державність. Вводиться новий адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні. Село Березова Лука протягом 1648 – 1782 рр. входило до складу Миргородського полку. Миргородський полк складався із 16 сотень.

З 1718 р. село Березова Лука з навколишніми хуторами належало Гадяцькому полковнику Михайлу Милорадовичу (сербу за національністю), якого призначив на посаду сам цар Петро І. У своєму володінні Милорадович мав Рашівку (350 дворів), Комишню (210 дворів), Березову Луку (128 дворів) та ін., усього 724 двори. А також володів млинами на Пслі, Хоролі, винокурнями, корчмами, стайнями.

У 1782 р. відбулась ліквідація полків як адміністративно-територіальних одиниць.

Указом від 16 (27) вересня 1781 р. Наддніпрянська Україна була поділена на 3 намісництва: Новгород-Сіверське, Київське, Чернігівське. Намісництва поділялись на повіти. Село Березова Лука входило до складу Миргородського повіту Київського намісництва.

Указом від 30 листопада (11 грудня) 1796 року на Лівобережжі замість трьох колишніх намісництв – Київського, Новгород-Сіверського і Чернігівського була створена одна губернія Чернігівська (Малоросійська) з центром у м. Чернігові. Вся територія сучасної Полтавщини увійшла до складу цієї губернії.

Указом від 7 (18) серпня 1797 р. було створено ряд волостей: Березоволуцька, Зубівська, Зуєвецька, Комишанська, Комишівська, Краснолуцька, Лютенська, Петрівська, Пісківська, Сарська, Сватківська, Устивицька.

Указом від 27 лютого (10 березня) 1802 р. Малоросійська губернія була перетворена на Малоросійське генерал-губернаторство з губерніями Полтавською і Чернігівською. Село Березова Лука увійшло до складу Миргородського повіту Полтавської губернії.

Миргородський повіт розміщений по обох берегах річок Псла і Хорола, на території, що сягає 7026 кв. верств, що становить 229824 десятин. Повіт населений українцями, число населення на 1882 р. становило 53 тисячі чоловік. До складу повіту входили 1 місто, 10 містечок, 46 поселень, 38 сіл і 146 хуторів. Герб міста і повіту мав наступний вигляд: на голубому полі золотий хрест і під ним срібна восьмикутна зірка.

Село Березова Лука вважалось містечком і центром Березоволуцької волості.

В книзі Н. Арандаренко «Записки о Полтавской губернии» - Полтава 1852 р. ч. ІІІ знаходимо слідуючі відомості: «Всех же местечек 10: Богачка, Березова Лука, Комышна, Поповка, Сорочинцы, Слободка, Устивица, Хомутец, Шишак и Ярески».

В купчих розписках за 1907 і 1909 рр. знаходимо підтвердження того факту, що Березова Лука була волосним містечком Миргородського повіту. Наприклад: «Тысяча девятсот седьмого года, мая двадцать восьмого дня, я, ниже подписавшийся Полтавской губернии, Миргородского уезда, Березоволукской волости житель местечка Березовая Лука козак Петр Федорович Кириленко и т. д.».

В книзі «Кустари и ремесленники Полтавской губернии» - Полтава 1901 г. ст. 114 - 115 даються відомості про територіально-адміністративний склад Березоволуцької волості:

- « Березоволукская волость

- с.с. Березовая Лука, Остаповка

- х.х. Будаковка, Войны, Будаковка на Луках».

В цій же книзі знаходимо і характеристику кількісного складу населення волості: чоловіків – 3992, жінок – 3989.

Цікавим є той факт, що на історичній карті село Березова Лука вперше з’явилось в І пол. XVIII ст. Автором її був Гільйом Левансер де Боплан.

Розділ 2. Соціально-економічний та культурний розвиток села до 1914 року.

2.1. Економічний розвиток та соціальна структура села

Чисельність населення села становила 4421 чоловік. За даними на 1862 р. чоловіків налічувалось 2170, жінок – 2251. Всього господарств було 590. До революції жителі Березової Луки поділялись на панських (кріпаків) і козаків.

За результатами реформи 1861 р. селяни Березової Луки одержали земельних наділів на третину менше, ніж володіли до реформи. Всі кращі землі відійшли до поміщиків Качаневського, Гриньова, Лісняка. Більше 30 % населення були безземельними. Понад 50 % земель засівалось вручну, скошувалось косами понад 80 %. Хліб обмолочувався ціпами.

Знаряддя праці були примітивними. Майже до XIX ст. можна було побачити дерев’яного плуга, борону з дерев’яними зубками. А селяни, вивезені поміщиком Гриньовим з Росії , орали землю дерев’яною сохою аж до революції 1905 р.

Виснажена, погано оброблена земля давала дуже низькі врожаї. Щоб якось прогодувати сім’ю молодь та люди середнього віку вирушали на заробітки на Каспій, Причорномор’я, Крим, Катеринославщину. Тільки до Шнайдера в Крим виходило з села більше 100 чоловік. Лише в господарствах заможних селян та поміщиків на поч. XX ст. почали з’являтись сівалки, жатки, кінні, а потім парові молотарки та двигуни.

Найбільшим господарством була економія Качаневського, якому належало понад 1000 десятин землі. А в основному земля розподілялась наступним чином:

- поміщикам належало 2248 десятин;

- заможним селянам – 2500 десятин;

- середнякам – 2400 десятин;

- біднякам – 1000 десятин.

В книзі П. Бодянського «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 г.» знаходимо цікаві відомості про соціально-економічний розвиток села.

На 1865 р. в селі налічувалось аж 5 ярмарків. На місцеві ярмарки привозили гончарні вироби з Опішні, Комишні, Попівки, шкіряні вироби з Гадяча, Комишні і Рашівки, колеса і вози з Зіївців. З промислових занять найбільш поширеним було ковальство і виробництво цегли і черепиці.

На 1910 р. число всіх господарств складало 826:

- козаків – 555;

- селян – 226;

- євреїв – 12;

- інші непривілейовані – 17;

всього населення – 4848 чол.;

всього землі – 5694 десятини;

1 паровий млин;

1 парова просорушка;

плотники – 16;

портні – 28 чоловіків, 6 жінок;

сапожники – 9;

столярі – 5;

ковалі – 6;

ткачі – 3 чоловіки, 23 жінки;

їздовий – 1;

поденщина – 105 чоловіків, 47 жінок;

інтелігенція – 40 чоловіків, 3 жінки.

Найбагатшим поміщиком був Качаневський. Він мав у Березовій Луці двоповерховий будинок на 22 кімнати, флігель на 6 кімнат, кухню, будинок з 5 кімнат для управляючого (Новицький, пізніше Дреєр), будинок для садівника. Крім того мав хутір та великі господарські споруди. Садиба Качаневського знаходилась на території сучасного колгоспного двору. Пан мав велику особисту обслугу: 4 покоївки, лакея, повара і його помічника, двох візників, сторожа, економа, писаря.

Щорічно в його економії працювало 60-70 чол., а в весняно-літній сезон майже півсела. Качаневський мав також свої маєтки в Миргороді, Полтаві, С-Петербурзі.

Останній потомок Качаневських Модест Капітонович, генерал-майор у відставці, був депутатом IV Державної думи. В 1918 р. був заарештований на станції Ромодан і по дорозі додому помер. Був похований в нашому селі біля дерев’яної Миколаївської церкви на кладовищі, яке було розташоване на тому місці де жив Криворучко. Модест Капітонович мав тільки одну дочку, подальша доля якої невідома.

Великими статками володіли також поміщики Гриньови. В Афанасія Гриньова було 3 сини і 5 дочок. Найстарший син Михайло мав 150 десятин землі, але пізніше закупив Хохлівщину і Острів, в результаті чого його земельний фонд збільшився до 250 десятин. Середній син був полковником і проживав у Чернігові. Наймолодший Афанасій Афанасійович був земським начальником на 4 волості: Березоволуцьку, Зіївську, Черевківську і Савинську та мировим суддею. У нього теж було понад 200 десятин землі, але останнім часом він сільським господарством не займався, а всю землю віддавав в оренду. Маєток Гриньових був розташований на Захоріллі. Людських осель в той час там не було. Кожна дочка також мала батьківський наділ по 60 десятин. Вірка жила в будинку, де розміщена сучасна аптека. До речі була бездітна і проживала з покоївкою. Після революції, в зв’язку з загрозою втрати землі, переписала свій наділ на бідняка, зятя своєї покоївки.

Навпроти, через дорогу, жила Вірчина сестра Надія. Раїса жила на Маньківці (Набережна), у неї в приймах був Милорадович. Ольга прийняла Ласієвського і жила на дворищі, де раніше проживав Бібік Симін. У п’ятої дочки (проживала на Захоріллі на тому місці, де жила Стрілець Одарка) був приймак Хохлов, який після смерті дружини продав маєток і землю Гриньову Михайлу. Отже, Хохлівщина перейшла до рук Михайла, який був слабого розвитку, але багатства в нього було найбільше. Батько, Афанасій Гриньов, мав великі суми грошей, але нікому з дітей їх не відписав, очевидно ще не збирався помирати. Та несподівано помер раптовою смертю. Ввечері грав у карти, потім пішов у спальню і помер. Можливо програв велику суму, достеменно невідомо.

Поміщик Лісняк походив з заможних селян, але одружився на дворянці. Мав 200 десятин орної землі, багато лісу, вальцьовий млин. Під час революції 1917 р. наймити розправились з ним. Замучили й убили також його дочку.

В період революції 1905 – 1907 рр. у нашому селі теж відбувся виступ селян. Революційно налаштована група селян зібралась і пішла до поміщика Гриньова просити землі. Зі словами прохання виступив перед паном Оченаш Сила Гнатович:

- Ми просимо пана дати нам земельки. Це все ваші бувші дворові, землі зовсім не маємо.

- А хто тебе направив? – іронічно запитав пан.

- Так самі прийшли просити пана.

- То ви купіть у мене степ.

- Як же купить? – озвався Волошин Лука, який в минулому був кріпосним (Пан вивіз їх колись із Росії. В селі ще й досі називають Волошинів по вуличному Лакеями). Адже ми не одержали наділу. Наша земля у вас, пане!

- То ти, що хочеш, Лука, щоб я вам даром віддав землю? Гаразд, а якби я прийшов до тебе і сказав: «Ану скидай, Лука, оцей кожушок і віддай його мені? То що б ти на це відповів?!». Ну та добре, я подумаю.

Але не довго думав поміщик. На другий день в село в’їхали козаки.

В 1906 – 1910 рр. на Україні, як і по всій Російській імперії, впроваджувалась Столипінська аграрна реформа. Її суть полягала в тому, що кожен селянин міг вийти з общини, забрати свою землю і переселитись на хутори. Столипінська аграрна реформа знайшла підтримку в Березоволуцьких селян. Про це свідчить значна кількість хуторів заснованих в той час навколо села. Це, зокрема, такі хутори: Ступки, Кулешів, Далматів, Прилепин, Хандрів, Свистунка та ін.

Перша світова війна 1914 р. негативно вплинула на життя простих людей. Особливо страждали жінки, яким доводилось на своїх плечах витягати господарство й дітей, бо чоловіків забрали на фронт. Жительки нашого села відкрито виражали протест проти несправедливої загарбницької війни. 19 жовтня 1917 р. вони зібрали збори жінок, на яких виступила Волошин Оксеня Павлівна. Збори прийняли резолюцію, що характеризувала війну як імперіалістичну, загарбницьку, і жінки Березової Луки оголосили про свою солідарність з жінками усього світу. Під резолюцією поставили свій підпис 22 жительки села.

2.2. Церковно-культурне життя

В селі Березова Лука було дві церкви: Хрестовоздвиженська кам’яна та Миколаївська дерев’яна.

Хрестовоздвиженська церква

Хрестовоздвиженська церква почала будуватись на кошти поміщика Бабарики, а після його смерті добудована в 1837 р. на кошти сільської громади. Прихожан налічувалось 1036 душ чоловічої статі і 982 душі жіночої статі. До приходу належали також хутори Ступки, Мелешки. Священник Іпполит Захарієвич Борзаковський в сані священника з 1866 р. Псаломщики:Михайло Митрофанович Крамаренко на посаді з 1901 р. і Кирило Кубай на посаді з 1901 р. Церковний староста козак Корнилій Федорович Кумек.

Миколаївська церква

Прихожан налічувалось 924 душі чоловічої статі, 910 душ жіночої статі. Священник Михайло Гаврилов Горунович в сані священника з 1898 р. Псаломщики: діакон Іоан Нілов Чаленко і Петро Василієв Педченко. Церковний староста козак Моісей Яковлев Ганус. Жалування священника - 120 карбованців.

(Наведено відомості за 1902 р.)

А тепер прослідкуємо як змінилась організація церковного життя на селі через 10 років на основі відомостей за 1912 р.

Хрестовоздвиженська церква

Побудована в 1837 році. При ній знаходилась жіноча церковно-приходська школа. Жалування священника 137 крб. 20 коп. Псаломщика - 45 крб. 8 коп. Ружні землі – 33 десятини.

Прихожан:

- міщани – 24 чол.;

- козаки – 1640 чол.;

- селяни – 233 чол.

Священник - Іпполит Захарович Борзаковський (проживав на тому місці, де зараз розташована садиба Віктора Івановича Мироненка). Псаломщик - Стефан Зотиков Куроп’ятник. Церковний староста - козак Михайло Якович Погрібний.

Миколаївська церква

Побудована в 1768 р., при ній церковно-приходська школа. Жалування священника 141 крб. 12 коп. Псаломщика – 63 крб. 70 коп.

Ружні землі – 33 десятини.

Прихожан:

- привілейованого стану – 18 чол.;

- міщан – 33 чол.;

- козаків – 1213 чол.;

- селян – 636 чол.

Священник – Василь Іванович Роговенко. Псаломщик – Василь Григорович Сохацький. Церковний староста – Афанасій Афанасійович Гриньов.

Після земської реформи 1864 р. в селі значно пожвавилось культурно-освітнє життя. За сприяння земства у 1868 р. в нашому селі було відкрито першу початкову школу – Земське початкове народне громадське однокласне училище. Кількість учнів становила 160 – 170 чол.

Станом на 1907 р.:

- купців і міщан – 1 учень;

- селян – 29 учнів;

- козаків – 128 учнів.

В 1909 р. училище стало двокласним. Від повітового земства працівники школи отримували жалування:

- учитель – 240 крб. (на рік);

- помічник учителя – 200 крб.;

- учитель ремесла – 84 крб.;

- законовчитель – 50 крб..

Першими вчителями, які працювали в школі були: Некрашенко С. Ф., Якименко Ю. Я., Лосієвський М. А., Чаленко З. І., Милорадович Н. І.. Учителем ремесла - Чичеловський М. П.. Законовчителями – священники Навроцький А. О., Барзаковський І.З. Попечителем училища був дворянин Гриньов Афанасій Афанасійович. В 1914 – 1915 рр. земством була побудована початкова трикласна школа (нині приміщення церкви). В ній працювали вчителі: Терлецька Надія Леонідівна, Лосієвська Віра Мефодіївна, Перерва Марія Андріївна, Шиян Іван Федорович.

З впровадженням земського управління значно покращилось медичне обслуговування населення. В 1898 р. земством була збудована лікарня, в якій працювали фельдшер і санітарка.

В 1916 р. жителі села вперше побачили театральну виставу і концерт. Організатором був великий любитель театральної справи учитель земської школи Ропотилов.

Земство також опікувалось будівництвом доріг. В 1896 р. була збудована кам’яна шосейна дорога та насипана гребля через р. Хорол.

Розділ 3. Село Березова Лука в період революції 1917 р. Громадянська війна

Ситуація на фронтах Першої світової війни і наростаючі революційні події хвилювали жителів села. В кінці лютого – на початку березня 1917 р. в село дійшла чутка про те, що царя скинуто. Але відкрито про це говорити боялися. І ось в село прибув представник з району комісар Петро Іванович Назаренко і, виступаючи перед жителями села, заявив, що царя скинуто, що прийшла народна влада, і народ повинен боротися за свою владу. На мітинг зібралася молодь села, старих людей не було.

Пізніше в селі було обрано революційний комітет до складу якого ввійшли: Бідник Семен Йосипович, Федорченко Григорій Артемович, Шиян Іван Федорович.

В жовтні 1917 р. було обрано виконавчий комітет у складі:

голова – Ночовний Сергій Константинович;

секретар – Сліпченко Ярема Харитонович;

помічник секретаря – Ємець Іван Максимович.

Після жовтневої революції 1917 р. поміщицькі землі були розділені між селянами. В селі була встановлена радянська влада. В 1918 р. в країні почалася громадянська війна. В березні 1918 р. село окупували німецькі війська. В грудні 1918 р., внаслідок наступу Червоної Армії, в селі була відновлена радянська влада.

Більшовики організували в селі партизанський загін з метою боротьби з ворогами радянської влади, який очолив Ечко Григорій Федотович. Активними учасниками партизанського загону були: Шиян Петро Артемович, Филонич Василь, Куценко Іван Сергійович, Денисенко Іван Йосипович, Осичко Михайло Юхимович, Худолій О. С., Ранюк Антон Дмитрович, Кириленко Тихін Антонович, Бібік Симін Васильович. В 1919 р. з метою боротьби з українськими буржуазними націоналістами, більшовики формують Миргородський полк на чолі з П’явкою Андрієм Дмитровичем, бувшим командиром російської армії, розжалуваним за революційну діяльність. Полк вів боротьбу проти армії УНР Петлюри. Активними учасниками полку були жителі села: Шиян С. А., Осичка М. Ю., Ганус Г. К., Кириленко К. С., Шульга С. М., Шелепа М.М.. В серпні 1919 р. в село вступили денікінці (добре озброєні донські козаки). Денікінці вчинили розправу над радянськими активістами. Повісили голову сільського комітету С. К. Ночовного та офіцера російської армії В. М. Симоновського. Грабували селян, громили євреїв, убили телефоніста-партизана Бідника Пилипа Сидоровича, міліціонера Волошина Микиту. Під натиском денікінців червоні відступали. Велика битва зав’язалась на полі біля станції Вениславівка. В грудні 1919 р. починається контрнаступ Червоної Армії з району Ромен. Денікінці відступили. В селі знову відновлюється радянська влада. Малоземельні селяни одержують землю. В 1921 р. було організовано «Червоний переділ». Землю ділили на душі. Було створено комітет незаможних селян по боротьбі з куркулями (заможними селянами). Головою комітету був Пузь Влас Іванович. Активними учасниками були: Бібік С. В., Кириленко Т. А., Лукаш О. Н.,та ін.

В жовтні 1920 р. в селі була створена комсомольська організація. Для організації Березоволуцького комсомолу в село прибув представник Миргородського повітового комітету комсомолу Вітер Володимир. Молодь зібралася на збори в клубі «Політосвіти» (колишнє приміщення волосної управи) в кількості 150 чоловік.

Першими комсомольцями стали: Худолій Федір Мукійович, Кутовий Іван Ількович, Кущенко Тимофій, Бібік Володимир Симонович, Метельський Григорій Йосипович, Ганич Антон Мусійович, Коцько Терентій Якович та ін.

Було обрано комсомольський комітет у складі: Кутовий І. І., Худолій Ф. М., Коцько Т. Я.

Розділ 4. Боротьба за українську державу

Питання державного самовизначення України з початку Лютневої революції опинилось в центрі боротьби різних політичних сил. Вже перші післялютневі тижні продемонстрували прагнення українського народу до Свободи. Національно-визвольний рух набуває швидкого поширення і переростає в національно-демократичну революцію. 4 березня 1917 р. було утворено Центральну раду – представницький орган українського народу. Починається формування української армії.

7 листопада 1917 р. Українська Центральна рада виступила зі своїм Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української Народної республіки (УНР). 9 січня 1918 р. Центральна рада ухвалила свій Четвертий універсал, яким Українська Народна республіка проголошувалась незалежною державою. Раднарком більшовицької Росії веде війну проти УНР з метою запровадити в Україні Радянську владу.

Боротьба за збереження державної незалежності України продовжується в 1918 – 1920 рр. В цій боротьбі брали активну участь і наші земляки. В нашому селі народився генерал-поручник Армії УНР Петро Дяченко. Петро Гаврилович Дяченко народився 30 січня 1895 р. в с. Березова Лука Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської. Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи (фах «механік»).

До російської армії пішов добровольцем. Службу почав у 52 Сибірському стрілецькому полку. На фронтах Першої світової війни брав участь у боях на території Польщі, Литви та Галичини. Кілька разів був поранений. За бойові заслуги нагороджений хрестами Святого Георгія ІІ, ІІІ, ІV ступенів, медаллю Святого Георгія IV ступеня, а також всіма можливими ординами до Святого Володимира ІV ступеня з мечами і биндою включно та ще й відзнакою Святого Георгія ІV ступеня з лавровою гілкою.

Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (1.01.1916 р.). На службі в українському війську від 17 грудня 1917 р. 25 лютого 1918 р. був поранений. Навесні 1918 р. – учасник визволення Харкова і Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Учасник Першого зимового походу (6.12.1919 – 6.05.1920 рр.), командарм якого Михайло Омелянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка одним з найкращих кінних полків української армії. Отримав поранення 26 лютого та 28 серпня 1920 р. Лицар Залізного Хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного хреста.

У 1921 – 1924 рр. перебував в таборах для інтернованих. 11 липня 1923 р. у Петра Дяченка народився син Юрій, а 27 грудня 1928 р. прийшов у світ син Олесь.

Із 20.07 1928 р. Петро Дяченко на службі у Війську Польському. Закінчив Вищу військову школу (Польща, 21.10.1932 – 1.11.1934 рр.). Нагороджений пам’ятною медаллю «Польща своєму захисникові». Бився проти червоних, які у вересні 1939 р. напали на Польщу. Поранений під містом Гродно. Перебував у таборі польських старшин під Кенігсбергом. Після звільнення розробляє плани створення антиросійського партизанського руху в Україні. Пізніше, живучи в місті Холмі, співпрацює з німецькою службою безпеки СД. Використовуючи зв’язки, допомагає ОУН і УПА. Учасник Другої світової війни на боці Вермахту.

Помер 23.04.1965 р. у Філадельфії (США), похований на українському православному цвинтарі Святого Андрія в Бавнд-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).

В боротьбі за українську державу загинули жителі села Березова Лука: Шиян Іван, син місцевих селян, козацького роду, загинув за самостійність у 1919 р. Людина висококультурна і всебічно освічена. Організував у селі «Просвіту». Був головним лікарем сільської лікарні. Брав участь у виставах аматорського гуртка. Користувався великою повагою серед селян. Невідомо як був замучений і кинутий у криницю. Все село брало участь у похованні його і разом з ним убитої дружини. Дружина Шияна, з дому Бакало, була вчителькою двокласної школи. Була вбита і разом з чоловіком вкинута в криницю. Як свідома українка, читала селянам книжки у «Просвіті», де була бібліотекаркою, також брала участь в аматорських виставах.

Коноваленко Йосип, фельдшер, син місцевих селян козацького роду. Також був замордований в 1919 р. і вкинутий у криницю. Був відомий як «антисоціаліст». Усе село ховало разом в одній могилі чотирьох мучеників.

Шамрай Іван, студент, син місцевих селян-козаків, свідомий українець, був знайдений замученим і вкинутим у криницю з трьома попередніми жертвами.

Ганус Олександр, селянин козацького роду, служив у гетьманській варті. В березні 1919 р. в Миргороді був посічений шаблями; йому відрубано вуха, ніс, вирізано пас на спині, перерубано руку, був дострілений у мішку, помер по дорозі з радянської тюрми на єврейський цвинтар у Миргороді. Пізніше тіло було перенесене і поховане на православному цвинтарі.

Ганус Микола, селянин-козак із Березової Луки. В 1922 р. в березні був задушений під Гадячем. Він тоді віз священника з Березової Луки до Гадяча. Священник зник безвісті, але був знайдений задавленим через два тижні.

Клименко (Хирний) Іван, писар сільської управи. В жовтні чи листопаді 1918 р. у полі між хутором Лихопілля і селом Остапівка їхав у справі мобілізації до українського війська і був застрелений з карабіна. Все село ховало покійного.

Розділ 5. Село Березова Лука в роки колективізації сільського господарства

Загальновідомо, що з 1929 р. почався трагічний і драматичний період в розвитку України. За дуже короткий історичний період сталінське керівництво зробило важливі кроки на шляху модернізації всіх сфер життя України. Але історична ціна радянської модернізації України була надзвичайно високою. Вона коштувала їй мільйонів людських життів.

Найбільш трагічною сторінкою в історії України була насильницька колективізація. 24 лютого 1930 р. С. Косіор підписав інструктивний лист ЦККП(б)У до місцевих парторганізацій з гаслом , відповідно до якого всю Україну слід було колективізувати до осені 1930 року. Відомо, що спроба створити колгоспи в Україні в 1919 – 1920 рр. не мала успіху. На VIII з’їзді Рад було вирішено спиратись на одноосібного селянина. Хоча протягом 20-х рр. колективні господарства існували в Україні. В нашому селі були створені ТСОЗи ( товариства спільного обробітку землі). ТСОЗи мали спільні посіви. Вони об’єднували 8-10 дворів певної вулиці. Очолював ТСОЗ голова , що обирався терміном на один рік і працював на рівні з іншими. Земля членів ТСОЗу зводилась в одну ділянку і оброблялась спільним інвентарем. ТСОЗ закуповував машини і інші знаряддя. Зібраний урожай розподіляли по душах серед членів ТСОЗу. Одним з кращих був ТСОЗ на хуторі Качаневського. Всього ТСОЗів налічувалось 13. ТСОЗи сприяли швидкому піднесенню сільського господарства, і цілком закономірно, що члени ТСОЗів чинили опір колективізації.

В 20-х рр. селяни активно залучались до кооперації. В 1927 – 1928 рр. завдяки кооперативам попит на продукти харчування був забезпечений із надлишком, їх навіть експортували за кордон. На території Березоволуцької сільської ради було створено ряд кооперативів:

1. Справа про організацію Березоволуцького кооперативно-скотарського товариства села.

Березова Лука Роменської округи

4 травня – 8 червня 1929 року.

2. Справа про організацію селищного буряково-виробничо-кооперативного товариства.

Березова Лука Роменської округи

23 – 28 грудня 1929 року.

3. Справа про організацію селищного птахівничо-виробничого кооперативного товариства «Червоний птахівник»

Березова Лука Роменської округи

11 січня – 3 лютого 1930 року.

В умовах непу кооперація гармонійно поєднувала індивідуальні та групові інтереси. Але на початку 1928 р. в умовах надзвичайних заходів щодо ліквідації «кризи хлібозаготівель» Сталін висунув гасло суцільної колективізації. Колгоспи були зручною формою з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету. Середняків та заможних селян загонили в колгосп насильно, залякуючи розкуркуленням.

Зі спогадів Сімінька Василя Павловича: «Я ріс у заможній сім’ї. Батько мав чимале господарство і більше 20 десятин землі, двоє коней, чотири корови, ліс. До батька прийшли активісти і заявили, що якщо не вступиш до колгоспу, заберемо все майно, а тебе з сім’єю вишлемо на Північ. Довелося записатися в колгосп».

Зі спогадів Білаша Івана Андрійовича: «Мій батько, Білаш Андрій, відмовився вступати до колгоспу. Його відразу оголосили куркулем і в нас забрали зерно, коня, корову і всю іншу живність. Так наша сім’я була приречена на голодну смерть».

Для виконання настанов партійного керівництва про перетворення колективізації в незворотній процес, необхідно було знищити заможний прошарок селянства – отих самих хазяїв, які становили найбільш продуктивну частку в сільському господарстві.

Постанова ЦКВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» поставила завдання ліквідувати куркуля, як клас. Така політика мала місце і в нашому селі. Держава обкладала заможних селян підвищеним податком, вимагала продажу хліба державі за твердими цінами, обмежувала розміри їх господарств до 8-10 гектарів. В 1930-1931 рр. почалася масова ліквідація заможних господарств, конфіскація майна тих селян, які не бажали колективізуватися. На осінь 1930 р. в нашому селі було заарештовано і відправлено на Північ до 15 сімей:

1. Шиян Карпо

2. Шиян Павло

3. Шиян Іван

4. Кулинич Роман

5. Кулинич Михайло

6. Федорченко Захар

7. Якуненко

8. Ганус Василь

9. Титаренко Марко

10. Титаренко Іван

11. Петренко Семен

12. Олексенко Тихін

13. Кириленко Пилип

14. Музика

Крім цих селян були розкуркулені ще ряд сімей:

1. Омельчук Ольга

2. Черкас Кирило

3. Козій

4. Білаш Андрій

5. Ганус Мусій

Зі спогадів Клименка Михайла Петровича: «Омельчук Ольга мала гарне господарство і всьому давала лад. В 1930 р. її розкуркулили, вигнали з рідної хати і вона, бідна, поневірялась по Рашівці та інших селах. А її хазяйство забрав собі Сідоров, який став міліціонером».

В березні 1930 р. в нашому селі утворився перший колгосп. Його назвали «Червоний партизан». Першим головою був Козир Офан Юхимович.

Активними учасниками колгоспного будівництва були:

1. Ємець Іван Максимович

2. Гетало Василь Титович

3. Чайка Тихін Петрович

4. Кириленко Пилип Петрович

5. Волошин Іван Лукич

6. Денисенко Іван Йосипович

7. Бібік Олександра Матвіївна

8. Лукаш Олексій

Важливу роль в організації колгоспу відіграла комсомольська організація села. Секретарем комсомольської організації був обраний Худолій Федір Мукійович.

Зі спогадів Козир Євдокії Кузьмівни: «Мого дядька Козиря Офана Юхимовича призначили головою колгоспу. Йому було дуже важко. Люди не хотіли вступати в колгосп. Землю обробляти було нічим. Колгосп був погано забезпечений технікою, за ним числився всього один трактор «Фордзон». Першим трактористом був Ємець Гаврило Максимович. Селяни почали забирати назад майно, худобу, інвентар».

Правління колгоспу не змогло ефективно організувати керівництво великим господарством, і в січні 1933 р. було прийнято рішення розділити його на 5 колгоспів:

1. Колгосп імені Ворошилова – Заморій Д. П., Лагодівець Офан

2. Колгосп імені Сталіна – Мигаль

3. Колгосп «15 років РСЧА (колгосп інвалідів) – Бібік О. М.

4. Колгосп «Червоний партизан» - Зінченко С. І.

5. Колгосп «Червоний степ» - Шамрай А. О.

Розділ 6. Голодомор 1932 – 1933 рр.

Одним з найстрашніших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр.

Протягом січня – листопада 1930р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба. За такий же період 1931 р. державні заготівлі становили 380 млн. пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян у 1931 р. вилучили все зерно, у тому числі й посівний фонд. Узимку 1931- 1932 рр. голод вже стукав до селянських хат України.

Голодомор 1932-1933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків. На території Березоволуцької сільської ради виявлено 235 осіб – жертв Голодомору 1932-1933 рр.

У жителів села забирали все їстівне, особливо в тих, хто не погоджувався вступати до колгоспу.

Зі спогадів Шамрай Катерини Андріївни, 1922 р. н.: «Тітка моя не пішла в колгосп, її кожен день тягали на збори, а свекор сказав, що я не піду. То прийшли буксири, знаю Симін із Загори, так він налигав корову, прив’язав до воза і потяг. Тітка кричить, а він її батогом. То в неї й дитинка з голоду померла».

Зі спогадів Клименко Ольги Миколаївни, 1932 р. н.: «Моя мама, Широколава Онися Демидівна, в 1933 р. залишилась вдома сама з грудною дитиною на руках. Її свекор і свекруха виїхали в Собичів рятуватись від голоду. Одного разу в хату зайшли буксири і почали нишпорити в пошуках їстівних припасів. В скрині вони знайшли вузлик пшона і забрали його. На колінах мама благала не відбирати останнє пшоно, та дарма, ніхто її не послухав».

Зі спогадів Шульги Уляни Марківни, 1928 р. н.: «Полізуть і квасолю в горщику заберуть, а що ти їм скажеш? Повивозили все, бандіти».

Зі спогадів Шамрай Катерини Андріївни, 1922 р. н.: «Уродило все, але влада не дала нічого. Ходили буксири і все забирали. Були дуже великі податки. Мати виткала 5 шматків полотна на 5 рублів, щоб заплатити податки».

Зі спогадів Мостової Явдохи Михайлівни, 1924 р. н.: «Ходили різні бригади і забирали все з-під голови. Лазили, в дитини з колиски витягали зерно».

Хто ж перебував у складі бригад буксирів, що славились жорстоким ставленням до селян?

Зі спогадів Шульги Уляни Марківни, 1928 р. н.: « Буксиром був Филонич Симін. Мирон Крицький поїхав з жінкою до її родичів, а буксири зарізали його батька, на полу поставили ночви, щоб кров стікала. Приходили чоловік 5, коли 6. Прийшли до мого діда в 1933 р. і питають: «Де ти хліб закопав?» Буксири брали все, що в кого було. Антон Ананійович Величко був у буксирах, то набрав кожухів, ну він їх і не поносив, бо його вбили люди в Петрівці, бо брав у людей добро».

Зі спогадів Шамрай Катерини Андріївни, 1922 р. н.: «Ходили комсомольці, яких назначали. Ходив Ткаченко Микола, Бідник Марина. Ходили чоловік по 8. Буксири брали все, що бачили, ну його нічого було брать. Ходили не раз, шукали у скрині, на горищі, у печі. Люди не хотіли йти в колгосп, ну заставляли, збори за зборами. Німцям хліб продали перед війною, а ми робили ноччю і дньом, голодні й холодні.

Україна хлібородна

Німцям хліб продала,

А сама голодна (народний фольклор)».

Жителі села зверталися зі скаргами на ім’я голови ВУЦВК Григорія Петровського. В листі було зазначено, що бригада по заготівлі та реалізації позики «П’ятирічка в 4 роки» знущалися з селян. Їх скликали до штабу, примушували співати, гавкати, закладали їм до рота олівці та солому. З листом-скаргою звертався до Петровського і житель Березової Луки Г. Шиян, який обурювався, що жителі села брали участь у встановленні радянської влади, а державні мужі довели село до повного вимирання.

Уже в 1932 р. примара голоду постала над Березовою Лукою. Люди виживали, як могли.

Зі спогадів Гиренко Уляни Прокопівни, 1913 р. н.: «Нічого було їсти, особливо страждали діти. Люди поїли всіх котів і собак, їли листя, кору дерев».

Зі спогадів Клименка Михайла Петровича, 1926 р. н.: « В голодовку у нас зовсім не було чого їсти, хоч шаром покоти. А в хаті батько, мати і нас троє дітей: я і сестри Галина та Олена. Олені в 1932 р. не було ще й року. Батько зовсім упав духом, поліз на піч і каже: «Отут на печі я й умру», а мати була бідова, не розтірялась, вона цілими днями ходила по полях, перетрушувала солому в скирдах, шукала щось їстівне. Ми з Галькою вижили тільки тому, що наша баба Салимоха була кухаркою в яслах. Ми туди ходили і вона давала нам поїсти».

Зі спогадів Кузьменко Марії Сидорівни, 1925 р. н.: «У нас була велика сім’я:батько, мати, баба, два брати і три сестри. В 1932-1933 рр. сім’я дуже страждала. Варили борщ з лободи, вода та лобода, ото й увесь борщ. Пекли млинці з листя липи. Одного разу в сусіда здохла коняка, то збіглася уся вулиця і розтягли м'ясо вмить. Ходив і наш батько, то приніс у пригорщі, каже, що більше не попало».

Зі спогадів Шамрай Катерини Андріївни, 1922 р. н.: «Наш сусід Ечко Грицько убив лелеку і відніс своїй дочці Парасці, щоб зварила».

В пошуках чогось їстівного люди лазили по хатах, не зупиняючись ні перед чим.

Зі спогадів Шульги Уляни Марківни, 1928 р. н.: «У нас корова обдулась та лопнула, то ми дорізали і склали м'ясо в діжку. А вечером до нас прийшли вори, повитягали вікна з рамами і кричать: «Лізь!» Тоді батько взяв у сінях вила і тільки той вліз, а батько його вилами простромив, то він посунувся назад і вони повели його в берег. А то був сусід Петро, через деякий час він умер, видно зараженіє пішло, ну м’яса не забрали».

Старожили села пригадують, що хто ходив у колгосп на роботу, тим давали їсти, та й можна було непомітно взяти додому хоч трохи зерна.

Зі спогадів Шамрай Катерини Андріївни, 1922 р. н.: «На роботі варили баланду і давали по 100 грам хліба. На трудолень не давали нічого, ну як в колгоспі молотили, то мати проса в чоботи насипле і принесе, дома витрусить. Токовим був Криворучко, то, спасибі, людей не трусив, не здавав нікого».

Зі спогадів Шульги Уляни Марківни, 1928 р. н.: «Покійна Дунька Кутова, як в’яжуть просо, то вона прив’яже до ноги під спідницю, щоб хоч на кашу стовкти у ступі. Бо так же було у сумку заглядають, чи нічого не несеш».

Були серед керівників села і порядні люди, які турбувались про селян.

Зі спогадів Шамрай Катерини Андріївни, 1922 р. н.: « В 1933 р. голова колгоспу Лагодівець, тільки но вкосили, дав усім по пуду борошна. Люди були страшенно раді. Люди дуже любили голову, в він любив людей. Ніколи не їздив на бричці, а ходив пішки по полях і казав, щоб людям хоч раз на сутки давали їсти галушки, а як вродила картопля, то варили й борщ».

Зі спогадів Маковецької Ганни Якимівни, 1919 р. н.: «Серед колгоспного начальства траплялися й хороші люди. Кущенко Микола був перед війною в Мелешках бригадиром. Люди говорять, що він був доброю і чесною людиною. Під час голодомору дозволив односельчанам брати в полі зерно і варити дітям. В 1937 р. він був репресований».

Восени 1932 р. люди вже вмирали голодною смертю, а навесні 1933 р. живі не встигали ховати мертвих.

Зі спогадів Сімінька Василя Павловича, 1925 р. н.: «Мертвих не встигали ховати, люди не мали сили копати могили, в одній могилі ховали по двоє. Одного разу голова сільради наказав покласти в могилу і третього покійника, заявивши, що так їм зручніше буде грати в дурака».

Зі спогадів Кузьменко Марії Сидорівни, 1925 р. н.: «Одного разу старший брат наварив борщу з лободи і зварив чаю. Понасипав нам борщу, ми поїли. А тоді у мисочки поналивав чаю. Соня, сестричка, випила, вона була маленька, чотири роки, а тоді попросила ще, але не допила, лягла на стіл і померла. А мати лежала пухла, не вставала. Брат каже: «Мамо, Соня вмерла, що робити?» А мати й каже: «Що ж робити, я й сама скоро вмру, хай лежить поки не прийде батько». Тоді брат відніс Соню в садок, викопав невеличку ямку і поховав. А тоді вмерла і друга сестричка Галя. А я вижила».

Дітей, у яких померли батьки, забирали в патронат. Таких патронатів на території села було декілька. Один з них знаходився в будинку Дяченків, де була пошта і проживає Косінська Броніслава Андріївна. Вихованцями патронатів були наші односельчани: Сліпченко Галина, Кудіч, Балаклицький Микола, Ступа Марина, Білаш Іван, Білаш Параска, Гончаренко Микола та ін.

Деякі сім’ї зуміли вижити в роки голодомору, міняючи одяг, рушники, рядна на продукти харчування.

Зі спогадів Шамрай Катерини Андріївни ,1922 р. н.: «Моя мати їздила в Гуляйполе і висилала посилки із борошном, 11 посилок вислала. Мати міняла борошно на сорочки, рушники. Мати моя їздила також у Гадяч у торгсін. У неї було 10 золотих рублів, то дали печеного хліба і гречаної крупи».

Зі спогадів Шульги Уляни Марківни, 1928 р. н. : «У моєї матері багато було сорочок, корсетів, козачків, то вона міняла в заможних людей на крупи чи ячмінь. Бо жизнь дорожче, їсти хочеться. Все добро проїли, дійшло до того, що мати піде до сусідки і просить: «Дай мені яку-небуть спідницю, хоч у село сходить». Деякі люди, щоб вижити, ходили в поле зрізати колоски, але поля охоронялися і кого впіймають, то суворо карали».

Зі спогадів Шамрай Катерини Андріївни, 1922 р. н.: «Поле охороняли об’єзчики верхом на конях. Ну я ходила колоски збирать. А як об’єзчиків побачимо, то галопом у ліс. Збирали і просо і гречку, прийду додому, намолочу, ще й стаканами переміряю скільки назбирала».

Зі спогадів Козир Євдокії Кузьмівни, 1926 р. н.: «В нас у сім’ї було 3 дітей. Батько з матір’ю працювали в колгоспі. Одного разу його послали обкошувати поле пшениці, щоб можна було працювати жатці. Працюючи, батько зірвав декілька колосків, щоб подивитися який урожай. Не їсти, ні! Бо в громадянську війну його було поранено в обличчя. Щелепа в нього як слід не робила. Він міг їсти лише м’яку їжу, жувати не міг. Але вже ввечері за батьком прийшли і забрали, звинувативши в розкраданні соціалістичного майна. Він просидів у тюрмі кілька років, матір вигнали з колгоспу. Хтозна яким чудом ми осталися живі».

Доведені голодом до божевілля люди доходили до найстрашнішого – до людоїдства.

В нашому селі зафіксовано три випадки канібалізму. Це сім’ї Хаблів, Шиянів (по вуличному Джигирі) і Погоди.

Зі спогадів Шульги Уляни Марківни, 1928 р. н.: «На Литовці жили Хабли. Вони їли людей. З’їли свого сина, а старший син втік з дому. А ще один їх син поліз до сусіда по цибулю, то він його там убив. Хабли заманювали людей у хату і їли. У нас по сусідству жив Антон з матір’ю. Мати одного разу пішла до сватів у гості і не повернулась. Антон кинувся її шукати і люди сказали, що Хаблиха її повела до себе на посиденьки. Антон сообщив у сільраду, прийшли до Хаблів, а вони вже матір убили, порубали і в мішок склали. Люди бачили як вони несли той мішок на своїх плечах у сільраду».

Зі спогадів Троян Тетяни Дмитрівни, 1951 р. н.: « Мого дядька Миколу, материного рідного брата, з’їли Хабли. Він ходив у ясла повз Литовку і вони заманили його в хату і з’їли».

Зі спогадів Сімінька Василя Павловича, 1925 р. н.: « Я бачив особисто як голова сільради вийшов від Джигирів (по вуличному). В руках він ніс горщик, з якого виглядала дитяча ручка з маленькими пальчиками».

Зі спогадів Пляшника Михайла Михайловича, 1924 р. н.: «По сусідству з нами жили Погоди і я дружив з їхнім старшим сином Мишком. Потім Мишко виїхав з села і приїздив дуже рідко, а в дома залишився батько з молодшим сином. В 1932-1933 рр. їхня сім’я дуже голодувала і батько вбив і з’їв свого молодшого сина».

Розділ 7. Громадсько-політичне життя. Масові репресії.

7 березня 1923 р. президія ВУЦВК прийняла Постанову про адміністративно-територіальний поділ Полтавської губернії. Згідно з цією постановою ліквідувався поділ губернії на повіти та волості і вводився новий - створювалися округи та райони. Село Березова Лука увійшло до Петрівського району Роменського округу. В 1932 р. країна перейшла на новий адміністративно-територіальний поділ – обласний і районний. 9 лютого 1932 р. ВУЦВК прийняв Постанову про утворення 5 областей на території України. Село Березова Лука увійшло до Венеславівського (Петрово-Роменського) району Харківської області. Постановою ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 року була утворена Полтавська область. Село Березова Лука входило до Петрово- Роменського району Полтавської області.

5 грудня 1936 р. VIII надзвичайним з’їздом рад СРСР була прийнята Конституція, яка закріпила «Перемогу соціалізму в СРСР». На основі Конституції СРСР були вироблені конституції союзних республік, в тому числі й України. Надзвичайний XIV Всеукраїнський з’їзд Рад 30 січня 1937 р. затвердив нову Конституцію республіки, яка офіційно тепер називалась Українська Радянська Соціалістична Республіка. 12 грудня 1937 р. відбулись вибори до Верховної Ради Української РСР. Першим депутатом до Верховної Ради була Кива з Сумської області. На території Березоволуцької сільської ради було створено 3 виборчі дільниці:

1. В школі, де зараз двоповерховий житловий будинок. Вона охоплювала більше 1000 виборців.

2. У вигонівській школі. Налічувала до 900 виборців.

3. У с. Мелешки, що підпорядковувалось Березоволуцькій сільській раді. Налічувала до 200 виборців.

В 30-х рр. в Україні розгорнувся масовий політичний терор. Репресії охопили всі категорії населення: представників партійного й державного апарату, військових, науковців, робітників, селянство. В нашому селі жертвами сталінських репресій стали 82 чоловіки:

1. Солодовник Антон Йосипович

2. Кущенко Микола

3. Булига Юхим

4. Рахуба Михайло Макарович

5. Новицький Григорій

6. Лисенко Микола Мусійович

7. Шиян Андрій Митрофанович

8. Лисенко Василь Андрійович

9. Кущенко Василь Корнійович

10. Черкас Кирило Іванович

11. Яріз Василь Артемович

12. Барзаковський Петро Іполітович

13. Ечко Григорій Федотович

14. Ранюк Володимир

15. Ранюк Йосип

16. Тараненко Федір Семенович

17. Пузь Левко Іванович

18. Ванда Степан Дмитрович

19. Погрібний Митрофан Якимович

20. Сіренко Микола Степанович

21. Єщенко Андрій

22. Єщенко Пилип

23. Єщенко Данило

24. Єщенко Трохим

25. Єщенко Іван

26. Ранюк Яким

27. Яріз Василь Артемович

28. Погрібний Олексій

29. Оченаш Михайло Силович

30. Оченаш Самсон Васильович

31. Оченаш Микола

32. Геращенко Григорій

33. Мельник Степан

34. Волошин Кирило Власович

35. Кулинич Макар Семенович

36. Кулинич Хома Семенович

37. Кулинич Микита

38. Кулинич Іван

39. Кирій Антон Олександрович

40. Мокроніс Петро Миколайович

41. Литвиненко Микита

42. Коноваленко Іван

43. Шиян Хома

44. Шептун Петро Юхимович

45. Ємець Степан Михайлович

46. Курочка Василь Іванович

47. Курочка Федот Іванович

48. Курочка Степан Іванович

49. Лисенко Микола Якович

50. Шиян Карпо Михайлович

51. Савченко Йосип Харитонович

52. Шиян Трохим Артемович

53. Титаренко Мартин

54. Титаренко Мусій

55. Титаренко Олексій

56. Заколотник Федір

57. Цап Семен Микитович

58. Филонич Василь Свиридович

59. Пилипенко Антон Терешкович

60. Широколава Мусій Кузьмович

61. Широколава Іван Мусійович

62. Зарубенко Павло

63. Зарубенко Антон

64. Векленко Данило

65. Олексенко

66. Лазур Митрофан

67. Широколава Іван Кузьмович

68. Іванько Йосип

69. Фуголь Гаврило

70. Филонко Яків

71. Филонич Ярина

72. Шульга

73. Гаранусенко Віктор

74. Кузьменко Іван

75. Пугач Степан

76. Курика Василь

77. Гордусь Павло

78. Рула Микола

79. Лапенко Василь

80. Лапенко Пилип

81. Польща Степан

82. Паценкер – вчитель німецької мови.

Жертвами сталінської сваволі в Україні стали мільйони людей. Арешт ставав трагедією не лише для них самих. Їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яка в офіційних документах мала назву « члени сімей ворогів народу».

Розділ 8. Культурне життя села в 20- 30-х рр.

Близько 1933 року в селі було розібрано Хрестовоздвиженську кам’яну церкву, а дерев’яну Миколаївську перетворено на склад зерна, після чого вона сама розвалилась. Церковне життя в селі по суті припинилось.

Осередком культури на селі був клуб ( колишній будинок волосного управління ), роботу якого уміло налагодив Пляшник Михайло Ониськович. При клубі працювала бібліотека, було встановлено перше в селі радіо з репродуктором, сконструйоване Пляшником Михайлом Ониськовичем та його батьком , сільським ковалем. При клубі працювали гуртки художньої самодіяльності: драматичний, вокальний (керівник Віктор Горбенко) , радіо гурток (керівник Михайло Пляшник). Учасники художньої самодіяльності часто виїздили з концертами в села Остапівка, Петрівка, Комишня, і користувались там великим успіхом. Особливо славився хор Березової Луки. Великою популярністю користувались солісти Яріз Федір Іванович, Фуголь Пантелеймон Герасимович, та ін.. При клубі було встановлено більярд. Зусиллями завідуючого клубом Пляшника М.О. було створено музейну кімнату. Активними учасниками художньої самодіяльності були:

1. Фуголь Пантелеймон Герасимович

2. П’явка Марія Федосіївна

3. Денисенко Віра Данилівна

4. Сергієнко Катерина Кирилівна

5. Волошин Наталія Кирилівна

6. Яріз Іван Павлович

7. Балаклицька Уляна Миколаївна

8. Коцько Ганна Тихонівна

9. Коцько Терентій Якович

10. Шиян Тетяна Кирилівна

11. Ростовський Володимир Дмитрович

12. Ганус Марко Іванович

13. Ткаченко Микола Кузьмович

14. Худолій Уляна Андріївна

15. Сіренко Микола Степанович

16. Палій Варвара Павлівна

17. Житченко Олексій Явтухович

18. Кулинич Кирило Левкович

19. Симоненко Федір Трохимович

20. Заєць Семен Федорович

21. Пузь Віра Петрівна

22. Навроцький Петро

23. Косинський Андрій Трохимович

24. Бібік Ліза Симонівна

25. Горбенко Віктор Зосимович

26. Коноваленко Лідія Василівна

27. Гордєєва Ольга Іванівна

28. Гордєєва Ганна Миколаївна

29. Гордєєв Сергій Іванович

30. Сохацька Марфа

31. Метельська Анастасія

32. Брус Анастасія Микитівна

33. Тараненко Василь Антонович

34. Капечун Володимир Макарович

35. Яріз Федір Іванович

36. Лапенко Катерина Омелянівна

В 1933 році головою сільської ради був Шамрай Семен. При ньому було прийнято рішення побудувати новий, більш просторий клуб, який би відповідав потребам села. Будівництво розпочалось в 1933 році на місці колишньої кам’яної церкви. Керівником будівельних робіт був призначений Донець М.Д. Головою колгоспу « Червоний партизан» в цей час був Капечун Володимир Макарович. До 1941 року було закладено фундамент, викладені стіни.

З ініціативи голови сільської ради Шамрая Семена на пустирі ( навпроти будинку культури ) було насаджено парк. 13 квітня 1940 року почали посадку парку, а 30 квітня закінчили. Керував роботами досвідчений садовод Яріз Іван Павлович.

В 1920 році в селі була започаткована семирічна школа. Першим директором цієї школи був Величко. З 1935 по 1941рр. директором школи був Соколенко Михайло Ониськович, а заступником директора Широколава Терентій Іванович. В школі було по чотири паралельних класи .

Учні молодших класів навчалися у Вигонівській школі (нинішнє приміщення церкви ) . В 20-30 рр. в школі працювали: директори Заїка Андрій, Пищимуха Микола Ількович, Войтенко Кузьма Михайлович.

Педагогічний колектив школи:

1. Цілуйко Філарет Олексійович

2. Парака Митрофан Семенович

3. Коробка Євфросинія Іванівна

4. Соколенко Михайло Ониськович

5. Горбенко Віктор Зосимович

6. Лапенко Іван Миронович

7. Домашенко Назар

8. Волошин Кирило Власович

9. Сасько Михайло Юхимович

10. Пурис Степан Степанович

11. Підвербний Петро Іванович

12. Шиян Павло Андрійович

13. Яріз Ганна Лукична

14. Бараховська Лідія Іванівна

15. Бондаренко Євдокія Михайлівна

16. Козир Горпина Савівна

17. Сторчак Олександра Микитівна

18. Ростовський Володимир Дмитрович

19. Ростовська Євдокія Іванівна

20. Линник Йосип Захарович

21. Лукаш Галина Федорівна

22. Лукаш Уляна Павлівна

23. Поратуй Яків (піонервожатий)

24. Сіренький Данило Васильович

25. Підгайний Іван Лукич

26. Коноваленко Харитина Остапівна (піонервожата)

27. Ластовина Тетяна Петрівна

28. Будник Яків Федосійович

29. Блик Віра Іванівна

30. Кирилов Вячеслав Володимирович

31. Худолій Денис Іванович

32. Худолій Уляна Андріївна

33. Шумейко Федір Андрійович

34. Тріщило Ліза Володимирівна

35. Широколава Терентій Іванович

36. Широколава Юлія Іванівна

37. Волошин Григорій Іванович

38. Волошин Ганна Ільківна

39. Паценкер (вчитель німецької мови)

40. Кулинич Іван Пилипович

41. Борзаковський Петро Еполітович

42. Дяченко Євгенія Гаврилівна

43. Симоновська Ганна Миколаївна

44. Гордєєв Петро Іванович (в майбутньому доктор географічних наук)

45. Довгань Дмитро Антонович

46. Чворун

Першими випускниками семирічки в 1923 р. були:

1. Ранюк Тетяна Василівна

2. Соколенко Михайло Ониськович (завуч, директор)

3. Лапенко Іван Миронович (викладач Полтавського С/Г технікуму)

4. Шумейко Федір Андрійович (директор Середняківської школи)

5. Лисенко Олексій Омелькович (генерал юстиції)

6. Шептун Омелько (закінчив академію ім. Тімірязєва)

7. Онацький Степан (закінчив академію ім. Тімірязєва)

Директором початкової школи був Ропотило.

В 1929 р. відкрилась Мелешківська початкова школа, де працювали вчителі:

1. Горбенко Олексій Зосимович

2. Горбенко Євдокія Савівна

3. Натрус Марія Олексіївна

4. Боряк (Пляшник) Катерина Митрофанівна

5. Карпуша ВасильОмелянович

6. Міщенко Катерина Семенівна

В1918-1920 рр. в селі було створено «Вище міське двокласне училище», розміщене в будинку бувшого волосного управління.

У Вигонівській школі працювали вчителі:

1. Сукачов Іван Якович

2. Дорейко Катерина Прокопівна (нагороджена Орденом Леніна)

3. Гришко Ганна Тимофіївна

4. Бідник Іван Данилович (викладач Лохвицького педтехнікуму)

5. Портяненко

6. Савеленко Микола Зотович (розстріляний німцями)

7. Козьма Ольга Тимофіївна

8. Лиходід Петро Семенович

9. Горбенко Олексій Зосимович

10. Горбенко Євдокія Савівна

11. Москаленко Борис

12. Гончаренко Зот Никифорович

13. Симоненко Федір Трохимович

Мирне життя жителів села Березова Лука перервалось 22 червня 1941 р. Почалась Велика Вітчизняна війна.

Розділ 9. Село Березова Лука в роки Великої Вітчизняної війни.

22 червня 1941 р. німецькі війська перетнули кордон СРСР . Розпочалась Велика Вітчизняна війна. Звістка про початок війни надійшла дот Березової Луки об 11 годині дня. Вчительський колектив і службовці села зібрались у приміщенні школи біля приймача і слухали промову Молотова. Надвечір о 5 годині біля сільської ради відбувся багатолюдний мітинг, з повідомленням про початок війни виступив секретар РКРКП(б) Ніколаєнко. Він надав жителям села інструкцію щодо їх діяльності в цій складній ситуації. Потім виступив голова сільської ради Марко Іванович Чорнявський, а також жителі села Соколенко, Осичка, Шамрай. Вони запевнили секретаря райкому партії, що жителі села Березова Лука не пошкодують свого життя в боротьбі з ворогом.

3 липня 1941 року з промовою до народу звернувся Йосип Сталін. З цього приводу в селі було проведено мітинг. 23 червня почалась мобілізація всіх військовозобов’язаних та тяглової сили. В числі перших на фронт вирушили брати Кузьменки Іван і Ілько та Трояни Сергій і Кіндрат. В цей день колгоспні машини залишили село (шофери Триус Кость, Ємець Гаврило, Шиян Петро, Ванда). В селі було створено народне ополчення та винищувальні батальйони. Першими вступили в народне ополчення Яремченко Борис, Соколенко М., Волошин Григорій, Волошин Павло, Лисенко О., Донець Микола, Заморій Прокіп, Капечун Володимир та інші.

Учасники винищувальних батальйонів охороняли громадські і державні установи та слідкували за тим щоб на територію села не проникли шпигуни та диверсанти. Особливо відзначились учасники батальйону Король Іван, Денисенко Іван, Осичка Михайло, Денисенко Федір, Костенко Герасим.

До складу народного ополчення вступили всі, хто здатний був носити зброю, як чоловіки так і жінки. З перших днів формування народного ополчення почалось регулярне військове навчання. Кращими керівниками бойової підготовки були Денисенко Федір, Шумейко Федір, Костенко Герасим.

Медпрацівники села Макаренко Марія, Соколенко Марія, Москаленко Борис читали лекції по ГСО та ППВО.

Головним завданням для жителів села було зібрати без втрат врожай 1941 року. На полях працювали молодь, літні люди, службовці, інтелігенція села.

Особливо відзначились на сільськогосподарських роботах Король Іван, Крицький Олексій, Фуголь Сергій, Лисенко Віра, Титаренко Марія, Денисенко Євдоким, Гончаренко Федір, Волошин Харитон, Шиян П.

Вчителі та медпрацівники села під керівництвом вчителя Шумейка Федора Андрійовича створили бригаду по збиранню врожаю. Вчителі косарі Волошин Григорій, Шумейко Федір, Соколенко М. щодня перевиконували норму, викошуючи по 0,85, 0,90 га. В’язальниці Волошин Г.І. та Ростовська Є.І. нав’язували по 8-9 кіп.

Коли німецькі частини підійшли до Дніпра і виникла загроза окупації Полтавської області, почалось будівництво оборонних рубежів.

Наше село отримало завдання побудувати оборонні спорудження . протяжністю 5 км. в напрямку В. Будаква – Піски. Керували будівництвом Шумейко Ф.А., Підвербний П.І., Денисенко І.Й. Фронт невблаганно наближався. Почалась евакуація жителів села, виїхали сім’ї Бібік Олександри Матвіївни, Коцько Ганни Тихонівни, Шиян Васьки Антонівни, Капечун Палажки Матвіївни, Денисенко Марії, Шиян Феодосії, а також Грибінник Григорій, Волошин Григорій, Широколава Терентій, Ростовський Дмитро. Також було евакуйовано всю колгоспну худобу.

В ніч на 12 вересня з села виїхав останній загін мобілізованих: Єщенко Олексій Степанович, Крицький Офанасій Степанович, Шиян Микола Якович, Діденко Яків, Титаренко Василь, та інші. В селі залишились переважно жінки старики і діти. Вже було чути гуркіт ворожих гармат, вночі пролітали німецькі літаки.

13 вересня в районі станції Лохвиця висадився німецький десант, який розпочав бої з частинами Червоної армії. Також німцям вдалося прорвати фронт в районі міста Ромни і частини Червоної армії змушені були відступати в напрямку Харкова. 12 – 13 вересня через село їхали військові автомашини і рухались угруповання радянської армії. 14 вересня через село пройшла кавалерія.

В ці дні керівники села Яремченко Борис, Заєць Семен, Заморій Прокіп, Денисенко Іван, Денисенко Федір , Волошин Григорій знищували останні архівні документи в установах. 15 вересня зв'язок з райцентром припинився. Райвійськомат переїхав у село Ручки. Вранці 15 вересня з села виїхали останні військовозобов’язані, тобто керівники села.

18 вересня в селі появились німецькі танкетки і мотоцикли. Переїхали село вздовж і впоперек, а потім переїхали через великий міст і вирушили в напрямку Зіївців. В цей час радянські солдати пробиралися невеликими групами глухими стежками в напрямку на Харків. Місцеві жителі надавали їм всіляку допомогу. Житель нашого села Ечко Антон темної ночі провів групу бійців у напрямку с. Рашівки до хутора Кабанівка. Жінки виносили знесиленим і голодним солдатам вузлики з харчами ( Пляшник Явдоха, Лапенко Оксана, Ємець Зінаїда, Шамрай Ганна, та інші) .

27 вересня, в суботу, в село в’їхали ворожі мотоцикли, автомашини і танки. Німці заходили в хати і вимагали яєць, курей, гусей, молока, масла.

28 вересня ця військова частина виїхала з села і вирушила в напрямку Гадяча. З самого початку окупації в селі як і по всій території України був встановлений окупаційний режим у вигляді так званого «нового порядку».

Принципи німецької політики на окупованих територіях викладені в директивних документах: « Політика та управління людьми на Україні», «Інструкція для поводження з українським населенням», орієнтували окупаційну адміністрацію і каральний апарат на якомога жорсткіше придушення будь- якого опору новій владі. Як найбільш небезпечні у першу чергу підлягали «ізоляції» партійно-радянські працівники , політкомісари, комуністи, а також євреї. За найменшою підозрою в актах саботажу, шкідництва, диверсії, переховування червоноармійців чи євреїв гітлерівці вдавались до насильницьких актів, включаючи публічні страти. Репресії супроводжувались тотальним економічним пограбуванням , знищенням національної культури. Райхсміністром у справах окупованих східних областей призначався Альфред Розенберг.

20 серпня1941 року Гітлер видав наказ про утворення райхскомісаріату «Україна» і призначив райхскомісаром Еріха Коха. Своє завдання щодо України новообраний райхскомісар висловив наступним чином: «Висосати з України всі багатства, не звертаючи уваги на почуття чи власність українців; останні мусять працювати, працювати і ще раз працювати». Полтавська область з 1942 року входила до складу райхскомісаріату «Україна» і складалась з 12 округів (гебітів). Село Березова Лука входило до складу Гадяцького гебіту (Гадяцький, Зіньківський, Петрово-Роменський райони).

Згідно з розпорядженням райхскомісара А. Розенберга на східних територіях запроваджувалась обов’язкова трудова повинність із реєстрацією на біржах праці, ухилення від якої каралося примусовими роботами в соціальних «трудових таборах».

На окупованій території встановлювалися різноманітні обмеження на пересування (комендантська година), заборонялось без дозволу залишати постійне місце проживання, виходити на вулицю коли стемніє . Смертна кара загрожувала всім, хто переховував зброю, надавав допомогу партизанам, поширював антинацистську літературу та листівки. Широко практикувалась система заручників. Найважливішим завданням, яке ставилось перед німецькими окупаційними властями було створення « допоміжних» органів з місцевого населення. Для організації громадського і господарського життя створювались органи місцевого самоуправління - міські районні та сільські управи. Сільські управи, зокрема, очолював сільський староста.

В нашому селі сільська управа була створена в жовтні 1941 р. Старостою села був Кириленко Пилип Семенович. В селі постійно перебував німецький комендант Гертер ( за словами його кухарки Величко Оксани, йому було десь до 50 років). Гертер жив у шкільному квартирному будинку ( нині будинок Жижко Надії Вікторівни). В 1943 р. був виданий наказ про висунення заручників. Всього до заручників було зачислено 75 чоловік, це зокрема сімї: Мельник Ганни, Крицької Марії, Гончаренко Ганни, Кириленка Пилипа, Худолій Ганни, Кобзій Параски, Лисенко Ганни, Шумейко А., Осички З., Заєць Мотрі, Верголи Горпини, Кутового Ілька, та ін.

Всіх, хто порушував « новий порядок», заарештовували і розстрілювали. За роки окупації села було страчено 20 чоловік:

1. Денисенко Федір Сергійович

2. Яремченко Юхим Йосипович

3. Ванда Тимофій Кіндратович

4. Осичка Захар Юхимович

5. Мельник Василь Григорович

6. Денисенко Яким Сергійович

7. Махота Ілько Терентійович

8. Худолій Мукій

9. Лукаш Олексій Микитович

10. Великань Михайло Лукич

11. Филонич Мусій Свиридович

12. Шамрай Семен Павлович

13. Слюсенко Василь

14. Куценко Іван Сергійович

15. Шиян Іван Пилипович

16. Кулинич Михайло

17. Кулинич Іван

18. Капечун Пилип

19. Тараненко Євдоким

20. Пляшник Михайло Ониськович

На території нашого села також була розстріляна сім’я євреїв.

Зі спогадів Клименко Ольги Миколаївни: « До війни заготовачем у Березовій Луці працював єврей Ракуль Михайло. Був дуже хороший чоловік, мій батько був із ним у добрих відносинах. В 1942р., коли він був на фронті, його сім’я прийшла з Гадяча в село, рятуючись від переслідувань. Однієї холодної зимової ночі хтось постукав у вікно. Батько відчинив і впустив у хату матір, дружину і двох малих синів Михайла Ракуля. Вони просились переночувати. Діти говорили, що готові спати прямо під столом. Мати їх нагодувала, обігріла, але батько побоявся лишити їх на ніч. Якби дізнались поліцаї, убили б усю сім’ю. Погрівшись, Ракулі пішли лісом на Ручки. На другий день їх знайшли у лісі розстріляними».

Поряд із фізичним винищенням населення, окупанти насильно виганяли працездатних людей, переважно молодь , на роботу до Райху. Зрив плану блискавичної війни поставив Німеччину перед фактом затяжних воєнних дій на кількох фронтах. Це вимагало максимальної мобілізації людських ресурсів Третього райху. Нестачу робочої сили керівництво нацистської Німеччини намагалося компенсувати за рахунок підневільної праці підкорених народів. Питання використання в німецькій промисловості і сільському господарстві (далі с/г) робочої сили окупованих радянських територій уперше обговорювалось на спеціальній нараді в Берліні 7 листопада 1941 року. Тоді було прийнято рішення, що «східні робітники» ( остарбайтери) повинні виконувати найтяжчу і некваліфіковану роботу. Планувалось мобілізувати на примусові роботи не менше як 15 млн. чоловік. На початку 1942 р. гітлерівці розгорнули широкомасштабну пропагандистську кампанію за добровільний виїзд на роботу до Німеччини й Австрії. Молодих людей спокушали великими заробітками, набуттям престижних спеціальностей та ін. З Березової Луки добровільно в Німеччину виїхали:

Фаненко Марія

Панченко Катерина

Шамрай Тетяна

Гончаренко Микола

Худолій Надія

Скорик Варвара

Якимейченко Ганна

Величко Марія

Линник Уляна

Всього 9 чоловік.

Протягом 1942 – 1943 рр. з села було примусово вивезено в німецьке рабство близько 190 чоловік. Вербовкою молодих людей до Німеччини на примусові роботи займались місцеві поліцаї.

Не всі остарбайтери повернулись додому. Деякі дівчата вийшли заміж і опинились в Австралії, Бельгії. Не повернулись назад і немає про них ніяких відомостей Шамрай Петро, Величко Іван. А Олексенко Микола Петрович, після жорстоких катувань у концтаборі, втратив пам'ять і пізніше, після визволення, був відправлений до Полтави , де і помер.

10 наших односельчан були в’язнями фашистських концтаборів . Одні потрапили туди як військовополонені. Це Шелепа Василь Оверкович (Норвегія), Панченко Іван Ілліч (станція Юнкера), Ємець Михайло Максимович(Данціг, Осло, Нарвік). Були й такі, що потрапили до концтабору за втечу від хазяїна чи з заводу. Це Пляшник Михайло Михайлович ( Дахау, Бухенвальд), Мельник Олексій Васильович( Дахау, Бухенвальд), Григоренко Іван Федорович( Бухенвальд), Петренко Іван Семенович, Кобзій Анастасія Іванівна, Величко Іван Семенович, Олексенко Микола Петрович.

З моменту появи на Україні, німці приступили до повальної конфіскації продовольства й сировини в сільського населення. За спроби сховати продовольство чи використати його для своїх потреб, загрожував розстріл. Жорстокими насильницькими діями окупаційним властям протягом першого року війни вдалося забезпечити за рахунок України потреби Вермахту і Райху хлібом на 80%, м’ясом на 83%, жирами на 74%. Крім обов’язкових поставок населення Полтавщини сплачувало різноманітні податки та збори. В 1942 році на території села був поширений указ про подушний податок в розмірі 100 карбованців, дорожний податок - 100 карбованців, заборону тримати собак і голубів, але в примітці зазначалось, що хто має собаку, мусить платити 100 карбованців. В1942 році німці почали грабувати місцеве населення. В січні вийшло розпорядження пошити для німецьких солдатів ватяні штани, фуфайки, збити з сукна валянки та здати теплий одяг. Починаючи з квітня почав діяти указ про обов’язкову здачу худоби. З квітня 1942 року по вересень 1943 року у селян щомісяця забиралася худоба ( в основному корови). Щоб забезпечити стабільне надходження до Райху продовольства й сировини з України 15 лютого 1942 року міністерство А.Розенберга видало Наказ про новий земельний порядок на Україні. Вирішено було залишити великі сільськогосподарські об’єднання, перейменувавши колгоспи на «громадські двори», а радгоспи на державні маєтки. Громадські двори були створені в Березовій Луці і Мелешках . Старостами громадських дворів були призначені Яріз Михайло Сидорович, Гурин Іван, а в Мелешках Фуголь Максим. Все населення працездатного віку повинно було щодня працювати в полі.

Зі спогадів Шиян Лукії Михайлівни: «За німців нас заставляли щодня працювати в полі. І спробуй не піти на роботу, прибіжить комендант і відшмагає нагайкою».

Зі спогадів Кириленко Ганни Олексіївни: « Нас, молодь, кожного дня гнали на роботу в поле . Після важкої праці ми посідали біля скирди відпочити, та й заговорились. Тут де не візьмись Гертер. Він був страшенно розлючений, обзивав нас руськими свинями, махав на нас нагайкою і кричав щоб негайно ставали до роботи».

20 серпня 1941 року на території Комишнянського, Гадяцького та Петрово-Роменського районів був організований партизанський загін № 6. Командиром загону був Боровик ( з Качаново), секретарем парторганізації Чупака Григорій (з Нижньої Будакви). Членами загону були наші односельчани Заєць Семен, Заморій Прокіп, Великань Михайло. В селі Остапівка партизанами було розбито дві автомашини з німецькими солдатами на борту. Багато з них було вбито і поранено. На річці Хорол в селі Зіївці був обстріляний німецький обоз з горючим і боєприпасами. В селі Березова Лука партизанами були обстріляні німці в районі сільської лікарні. В кінці грудня 1941 року на станції Венеславівка було вбито німецького коменданта, а в хаті Літвінова партизани знищили 6 німецьких офіцерів. Перший бій партизанів з німецькими солдатами відбувся 4 листопада 1941 року в селі Мелешки. В цьому бою загинули Анатолій Боровик і його дружина Настя. Поліцаї розшукували Зоморія Прокопа. Його дружину Настю допитували в Зіївцях в комендатурі, але вона нічого не сказала . В січні 1942 року поліцаї вислідили Заморія, коли він вночі прийшов додому по харчі і теплий одяг. Він сховався в печі, але вони його знайшли і вбили.

На початку 1942 року в Мелешки прибув Комишнянський каральний загін і розбив партизанів. Частина їх загинула або дістала значні поранення, а ті хто залишились боєздатними відступили в Гадяцький бір. В лютому 1943 року партизанський загін в Гадяцькому бору було розбито. Наш земляк Заєць Семен залишився живий і змушений був піти в підпілля, а потім потрапив на фронт, де воював в діючій армії.

В серпні 1943 року почались бойові дії за звільнення Лівобережної України від німецько-фашистських загарбників. Територію Полтавщини звільняли війська Воронезького і степового фронтів. Наше село звільняли воїни 38 стрілецької дивізії 40 армії Воронезького фронту. Бої велися на вулиці Загора. Місцеве населення переховувалось в лісі, а частина ховалась в погребах у селі Ручки. Німецький штаб розташовувався у дворі Якова Лисенка в землянці. Німці окопались по вулиці Загора на луках. Радянські частини наступали з району села Ручки. В бою загинули 18 німецьких солдат. Відступаючи, німці спалили 15 хат на Загорі. Зі сходу наступали радянські війська в районі села Мелешки. Німці тримали оборону протягом 4 днів. Відступаючи, вони спалили 20 хат у селі Мелешки. Учасниками звільнення села були наші земляки гвардії майор Коцько Терентій Якович і танкіст старшина Денисенко Григорій Мусійович, який на своєму бойовому танку 17 вересня 1943 року в’хав в село. Цей день ми відзначаємо, як день визволення села від німецько-фашистських окупантів.

В боях за визволення села загинули 39 воїнів Радянської армії:

Зятьков Петро Прокопович

Кривулін Василь Архипович

Масалов Василь Олександрович

Рюмін Федір Дмитрович

Санжинов Леонід Сергійович

Сазонов Михайло Павлович

Тімочкін Іван Якович

Афонін Дмитро Максимович

Бєланов Дмитро Дмитрович

Бакушин Олексій Полікарпович

Коротких Іван Тихонович

Козлов Тихін Андрійович

Легчаков Іван Митрофанович

Ракітін Василь Єгорович

Саматов Ахберди

Чекенов Федір Денисович

Ашуров Алі

Гузь Дмитро Іванович

Дундуков Семен Матвійович

Листопадов Микола Григорович

Пешков Тихін Борисович

Пермінов Іван Іванович

Хренов Василь Ілліч

Хафізов Касим

Ахмедов Сохар Герасумович

Агапов Василь Іванович

Вяткін Прокіп Григорович

Герман Федір Сазонович

Дуран Олександр Гаврилович

Живов Василь Миколайович

Кротов Спиридон Устинович

Малібаєв Гаян

Овезов Ханти

Маковкін Олександр Сергійович

Семенов Григорій Андрійович

Соболєв Федір Семенович

Тимошин Микола Семенович

Хаблатов Джонван

Черков Борис Йосипович.

Всі вони поховані в братських могилах в сільському парку, біля контори колгоспу та в Цаповому Яру.

16 вересня 1943 року в нашому селі загинув командуючий 47 армією генерал-майор П.П. Корзун. Автомашина, на якій він їхав у розташування однієї з частин, вибухнула на протитанковій міні на мосту через річку Хорол. Похований він у місті Гадяч.

Німецькі солдати, які загинули у вересні 1943 року були поховані в центрі села. Пізніше відбулось їх перепоховання. Могили розкопували, трупи складали на вози і вивозили. Цією операцією керував Кириленко Володимир Тихонович.

Жителі села Березова Лука внесли вагомий внесок в розгром фашистської Німеччини . 476 наших земляків віддали найдорожче – своє життя в ім’я Перемоги.

Наші односельчани воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної , а також визволяли Польщу, Румунію, Чехословаччину, Угорщину, брали участь у штурмі Берліна.

Один з наших земляків Кобзій Микола Іванович був учасником Параду Перемоги на Красній площі в Москві. Він представляв 28 армію Першого українського фронту. За бойові заслуги Микола Іванович відзначений «Орденом Вітчизняної війни II ступеня» , двома орденами «Красной звезды», а також медалями «За відвагу», «За оборону Москви», «За оборону Сталінграда», « За взяття Кенігсберга», « За взяття Берліна».

Орденами за бойові заслуги нагороджені наші односельчани:

Гуржій Микола Назарович – «Орден Слави»

Ткаченко Микола Михайлович – нагороджений чотирма орденами

Лапенко Максим Захарович – Орден «Красной Звезды»

Ростовський Володимир Дмитрович – Орден «Красной звезды»

Лукаш Олександр Минович – «Орден Вітчизняної війни I ступеня»,

«Орден Вітчизняної війни IІ ступеня»

Ганус Олександр Омелькович –«Орден Вітчизняної війни II ступеня»

Ранюк Григорій Іванович – «Орден Вітчизняної війни І ступеня»

Палій Микола Гнатович – «Орден Слави»

Хейло Іван Тихонович – «Орден Слави»

Єщенко Олександр Денисович – «Орден Вітчизняної війни»

Скорик Григорій Мукійович – Орден «Красной Звезды»

Волошин Василь Дмитрович – Орден «Красной Звезды»

Євженко Дмитро Андрійович – «Орден Слави I ступеня»

Євженко Іван Андрійович – «Орден Вітчизняної війни II ступеня»

Шиян Михайлор Максимович – «Орден Слави»

Рахуба Олександр Григорович – «Орден Слави»

Мокроніс Василь Микитович – Орден «Красной Звезды»

Яремченко Андрій Ялисеєвич – «Орден Вітчизняної війни II ступеня»

Грищенко Іван Федосійович – «Орден Вітчизняної війни II ступеня»

Шелепа Михайло Олексійович – «Орден Слави»

Довгаль Яків Антонович – Орден «Красной Звезды»

Ранюк Григорій Андрійович – Орден Вітчизняної війни

Нагорний Константин Назарович – «Орден Слави III ступеня»

«Орден Вітчизняної війни II ступеня»

Яріз Олексій Іванович – Орден «Красной Звезды»

Волошин Павло Харитонович – Орден «Красной Звезды»

Шептун Федір Профирович – Орден «Красной Звезды»

Сирота Іван Васильович – «Орден Слави III ступеня»

Кутовий Микола Ількович – Орден «Красной Звезды»

В нашому селі пройшли дитячі та юнацькі роки генерал-лейтенанта Шияна Івана Сільвестровича.

Іван Сільвестрович народився 20 січня 1915 року в родині Шияна Сільвестра Денисовича та Шиян Мар’яни Карпівни (дівоче прізвище Анцибор).

В 1923 році батько записав його до першого класу. Вані тоді пішов 8 рік. Після закінчення семирічної школи Іван вступає до Миргородської художньо-керамічної профшколи. Через деякий час школа була перейменована в Миргородський керамічний технікум. Після закінчення технікуму був призначений директором школи ФЗУ і директором Будянського робфаку. В 1934 р. одружився з однокурсницею Дашею Чумаченко і прожив з нею в шлюбі 52 роки. Разом виховали трьох дітей.

В 1937 році Іван Сільвестрович став студентом інженерного факультету Харківської військово-господарської академії. На військову службу призваний 31 серпня 1937 р. Харківським міським військовим комісаріатом.

В 1941 році Іван Сільвестрович пішов на фронт. Пройшов всю війну, двічі був тяжко контужений, інвалід війни 2-ї групи. На фронті працював, в основному, на штабній роботі: начальником відділу в оргплановому відділі штабу 18 армії, начальником організаційного відділу, замісником начальника штабу тилу 18 армії, а з 1944року – 4-го Українського фронту. Іван Сільвестрович особисто відповідав за організацію і облаштування тилу, своєчасне переміщення тилових частин і установ в умовах бездоріжжя, а також безпосередньо керував фронтовими базами, робочими батальйонами, окремими ротами обслуговування, організовував охорону і оборону фронтових тилових частин і установ.

День перемоги Іван Сільвестрович зустрів у Празі, де бої тривали до 12 травня.

До 1947 р. Іван Сільвестрович прослужив у Прикарпатському військовому окрузі. З травня 1947 р. по квітень 1948 р. працював військовим радником в Югославській народній армії. З квітня 1948 р. по травень 1949 р. він начальник мобілізаційного відділу Туркестанського військового округу. З 16 травня 1949 р. по 25 травня 1950 р. працював начальником штабу тилу Бакинського району ПВО. З листопада 1951 р. по березень 1953 р. – слухач основного факультету Військової академії Генерального штабу СРСР. З листопада 1953 р. по квітень 1955 р. – старший викладач кафедри тилу Військової академії Генерального штабу. В 1974 – 1976 рр. – консультант академії. В1978 – 1986 рр. – старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії академії. З 1955 р. – начальник тилу 4-ї гвардійської механізованої армії. З квітня 1959 р. по серпень 1960 р. – замісник начальника тилу Московського військового округу. З січня 1968 р. по квітень 1974 р. – замісник Головнокомандуючого Групи Радянських військ в Німеччині по тилу.

Іван Сільвестрович Шиян залишив свої мемуари, написавши такі книги: «На Малой земле», «Ратный подвиг Новороссийска», «Новороссийск – город-герой», «Генерал армии Хрульов».

Іван Сільвестрович Шиян нагороджений орденами «Червоного Прапора», «Вітчизняної війни І ступеня», «Вітчизняної війни ІІ ступеня», двома орденами «Красной звезды», «Бойовим Хрестом» Чехословацької республіки, «Хрестом хоробрих» Польської республіки, медалями «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу».

Розділ 10. Післявоєнна відбудова

Відразу після звільнення території села від окупантів, почалося формування органів місцевої влади. 20 вересня в селі відбувся багатолюдний мітинг. На ньому були обрані голова сільської ради Кулинич Микита та голови колгоспів Литвиненко Іван, Кириленко П., Векленко Микола, Попик Ілько, Пупко Іван. Сільська рада розпочала роботу по оформленню документів та реєстрації населення. В колгоспах всі зусилля були спрямовані на закінчення збору врожаю зернових, цукрових буряків та картоплі.

В жовтні 1943 р. були відновлені заняття в школі. Багато вчителів були учасниками Великої вітчизняної війни. Це зокрема:

1. Шумейко Федір Андрійович

2. Кирилов В’ячеслав Володимирович

3. Волошин Григорій Іванович

4. Ростовський Володимир Дмитрович

5. Рахуба Олександр Григорович

6. Симоненко Федір Трохимович

7. Парака Митрофан Семенович

8. Шиян Павло Кіндратович

9. Кириленко Петро Пилипович

10. Сіренький Д. М.

11. Лисенко Олексій Омелянович

12. Підвербний Петро Іванович.

На фронтах Великої Вітчизняної війни загинули: Підвербний П. І., Парака М. С., Сіренький Д. М., Кирилов В. В..

В 1950 р. Березоволуцька школа стала середньою, а в 1956 р. відбулось об’єднання середньої школи з семирічною.

В жовтні 1943 р. також була відновлена робота кооперації, відділення зв’язку. З 25 вересня з ініціативи фельдшера Лисенко Євдокії Андріївни відновила свою роботу місцева лікарня.

В листопаді в село повернулись сім’ї евакуйованих: Коцько Ганна, Шиян Федосія, Шиян Василинина, Капечун Палажка, Денисенко Марія.

Жителі села Березова Лука надавали значну матеріальну допомогу Радянській Армії, взяли активну участь у зборі коштів на побудову танкової колони «Визволена Полтавщина». Зокрема жителі нашого села внесли коштів: Шиян Володимир – 25 тисяч крб., Ванда Павло – 10 тисяч крб., а колгоспники колгоспу ім. Сталіна здали воєнну позику в сумі 147 тисяч крб.

За роки окупації село Березова Лука понесло значні втрати: спалено біля 50 хат, а також багато скирд хліба та соломи, конфісковано всіх коней на потреби Райху. Окупантами було знищено 20 жителів Березової Луки.

Надзвичайно важка місія, піднімати з руїн господарство, випала на долю жінок. Не покладаючи рук, вони працювали на полях, коровами орали землю, порались біля худоби, відбудовували село. Багато жительок села були нагороджені медаллю «За трудові подвиги». Це, зокрема: Кутова О., Кутова Т., Шамрай Я., Кириленко С., Денисенко О., Грибінник М., Капечун Г., Пупко Г. та ін.

З метою зміцнення матеріальної бази колгоспів та поліпшення організації та оплати праці, навесні 1950 р. було прийнято рішення об’єднати п’ять дрібних артілей у два великі господарства. Утворились два укрупнених колгоспи – колгосп ім. Сталіна (голова колгоспу Довгань Яків) та колгосп ім. Жданова (голова колгоспу Мусієнко І. С.). Але не зважаючи на реорганізацію сільського господарства, воно значно відставало від рівня розвитку промисловості. Давалися в знаки незадовільне укомплектування МТС кваліфікованими кадрами, погана оснащеність колгоспів сучасною технікою, відсутність заінтересованості колгоспників в результатах праці. В 1953 р. відбувся Вересневий Пленум ЦККПРС, який прийняв рішення щодо проведення заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці в сільському господарстві. В результаті підвищується рівень забезпечення колгоспів новою сільськогосподарською технікою, а машинно-тракторних станцій дипломованими спеціалістами. В селі з’являються нові марки тракторів, комбайнів, молотарок. В 1957 р. при виконанні сільськогосподарських робіт в колгоспі ім. Жданова використовувалися теплові двигуни потужністю 308 кінських сил, а в колгоспі ім. Сталіна – 1023 кінських сил.

Розділ 11. Село Березова Лука в 60-80-х рр.

11.1. Соціально-економічний розвиток села

В 60-80-х рр. на території села функціонує один колгосп ім. Жданова – міцне багатогалузеве господарство. В селі розпочинається планове будівництво. З 1966 по 1970 рр. збудовано 9 типових корівників, 5 водонапірних башт, зерносховище на 1000 тонн зерна, а також типовий автогараж. В 1966 р. в селі збудовано 15 нових будинків, в 1967р. – 20, в 1968р. – 28, змонтована сільська телефонна станція на 45 номерів. За чотири роки в капітальне будівництво було вкладено 563286 крб.

Добробут селян значно покращився. В 1970 р. у власності жителів села було 960 телевізорів, 38 газових плит, 97 мотоциклів, а в 1973 р. – 180 мотоциклів і 16 легкових автомобілів. На цей час в господарстві працювали 7 спеціалістів з вищою освітою і 22 з середньою спеціальною. Представники колгоспу ім. Жданова були учасниками всесоюзних з’їздів. Тваринник Солодовник Іван Тимофійович – делегат Третього з’їзду колгоспників, а трактористка Катерина Булига – делегат XVI з’їзду ВЛКСМ.

Великого значення керівництво колгоспу надавало розвитку тваринництва. Так в 1966 р.:

молочно-товарні ферми дали за рік 100976 крб. чистого прибутку;

свинотоварні ферми – 42168 крб. прибутку;

птахівництво – 6060 крб. прибутку;

вівчарство – 9734 крб. прибутку.

Чистий прибуток від тваринництва становив 172307 крб.. Добрі врожаї давало і рослинництво. По 23,1 ц. був урожай озимої пшениці. Ця культура давала господарству 109978 крб. чистого прибутку. Всього за 1965 р. господарство мало 1450 412 крб. доходу. Фонд заробітної плати становив 883012 крб. В 1976 р. колгосп закупив зерносушильний комплекс КХЗС-20, агрегат вітамінного борошна АВМ-04.

В селі побудовано баню-профілакторій з сауною та басейном (завідуючий Різник Іван Васильович), розпочато будівництво тваринницького комплексу на 1200 голів ВРХ. На цей час в селі налічується 898 дворів. Членів колгоспу налічувалось 2353 чол., з них працездатних - 1069 чол., в тому числі чоловіків- 515, жінок – 554.

Колгосп мав сільськогосподарських угідь 6158 га., в тому числі ріллі – 5281 га, сіножатей – 666 га, пасовищ – 198 га.

В колгоспі налічувалось:

комплексних бригад – 5;

тракторних бригад – 2;

тваринницьких ферм – 9, з них: ВРХ – 5, СТФ – 2, ПТФ – 1, ВТФ – 1.

Валовий збір зернових культур становив 80400 ц. (з 1 га. – 25,8 ц.). Цукрових буряків з 1 га. збирали 261 ц., картоплі – 90 ц.

В цей період колгосп очолював Ляшко Віктор Сергійович. Секретарем парторганізації був Козуб Михайло Петрович. Комсомольську організацію очолював Троян Олексій Панасович.

В 1977 р. урожайність сільськогосподарських культур значно підвищилась. Зернових з 1 га. Збирали по 26,3 ц., цукрових буряків по 276 ц.. Поголів’я худоби налічувало: корів – 1110, свиноматок – 1540, овець – 1460. Надій від однієї корови становив 2570 кг. молока.

В 1977 р. колгосп очолив Титаренко Ю. Д . Секретарем парторганізації став Шиян І. П., секретарем комсомольської організації - Титаренко М. І. На інші керівні посади були призначені такі спеціалісти:

головний агроном – Козуб М. П.;

головний зоотехнік – Шульга О. П.;

головний бухгалтер – Тютюнник М. І.;

інженер-механік – Шелепа В. В. .

Сільську раду очолював Мельник Олексій Васильович.

В 1978 р. знову ведеться значне будівництво. Побудовані мельниця, олійниця, переобладнано будинок побуту. В 1979 р. побудована скважена для водопроводу, дорога з твердим покриттям довжиною 1,5 км. до села Остапівка, впорядковане селище Лихопілля (прокладені тротуари, зроблені під’їзди до кожного двору.

З 1979 р. колгосп очолює Рень Іван Сергійович, головою сільської ради на той час був Троян Олексій Панасович.

В 1979 р. в Березовій Луці налічується 854 двори.

В 1981 – 1982 рр. починається будівництво доріг з твердим покриттям.

Звичайно ж всі колгоспні багатства створювались самовідданою працею трудівників. Держава гідно оцінила їх внесок в виробництво і цілий ряд членів колгоспу ім. Жданова були представлені до державних нагород. В 1973 р. орденом «Трудового Червоного Прапора» було нагороджено доярку Вовк Ганну Дмитрівну.

Орденом «Знак Пошани» нагороджено доярку Булигу Катерину Миколаївну та доярку Величко Наталію Миколаївну.

Медаллю «За трудову доблесть» доярку Крицьку Наталію Прокопівну.

Орденом «Трудового Червоного Прапора» комбайнера Гиренка Якова Семеновича, трактористку Лапенко Ольгу Василівну.

Орденом «Знак Пошани» трактористку Волошин Ганну Михайлівну, комбайнера Клименка Михайла Петровича, трактористку Пляшник Тетяну Михайлівну, комбайнера Савченка Івана Андрійовича, комбайнера Маковецького Федора Григоровича.

В 1975 р. орденом «Знак Пошани» було нагороджено чабана Курочку Івана Івановича.

Орденом «Трудової Слави ІІІ ступеня» нагороджено бригадира Булаха Івана Андрійовича.

Медаллю «За трудову відзнаку» Палій Наталію Іванівну.

В 1981 р. орденом «Трудового Червоного Прапора» нагороджено чабана Курочку Івана Івановича.

В нашому селі була створена перша в області жіноча тракторна бригада. Рух жінок за оволодіння механізаторськими професіями в Гадяцькому районі розгорнувся ще в 30-х рр. В 1939 р. 45 жінок оволоділи професією трактористок. В 60-70-х рр. відомими трактористками на Гадяччині були О. М. Заколодяжна, А. І. Панасенко, О. І. Уманець.

16 дівчат, наших землячок, виявили бажання стати трактористками. І тоді правління колгоспу ім. Жданова домовилось з дирекцією Веприцького профтехучилища про відкриття курсів трактористів у Березовій Луці, в приміщенні будинку контори. Курси були шестимісячні - з 25 квітня по 3 листопада 1969 р. .

Слухачками курсів були:

1. Лідія Ляшко

2. Євдокія Бондаренко

3. Ольга Шамрай

4. Ганна Шиян

5. Тетяна Пляшник

6. Лідія Яремченко

7. Наталія Шулік

8. Євдокія Якимейченко

9. Ганна Волошина

10. Катерина Нагорна

11. Катерина Булига

12. Тетяна Незбудій

13. Ганна Яремченко

14. Ольга Білик

15. Ольга Лапенко

16. Ганна Коновал

Дівчата отримували стипендію 100 крб. на місяць, а форму їм пошили аж у Полтаві.

На курсах викладалися наступні предмети:

Основи агрономії – Ляшко Віктор Сергійович

Трактори – Боцула Іван Васильович

Сільськогосподарські машини – Тарасенко Валентин Олександрович

Слюсарна справа

Політнавчання – Коцько Степан Якович

Техніка безпеки

Правила руху транспорту

Виробнича практика

З відзнакою курси трактористок закінчили Білик Ольга, Булига Катерина, Бондаренко Євдокія, Лапенко Ольга, Шульга Тетяна та Яремченко Ганна. Дипломи дівчатам вручав Петро Теофанович Короленко – директор Веприцького СПТУ №2. Голова колгоспу Юрій Дмитрович Григоренко вручив дівчатам нову техніку: два трактори Т-74, два Т-38, п’ять тракторів «Бєларусь».

Ініціаторами створення першої в області жіночої тракторної бригади стали Ольга Білик, Лідія Яремченко, Тетяна Незбудій і Катерина Булига. Вони звернулися з проханням до парткому та правління колгоспу ім. Жданова.

Склад бригади був затверджений у січні 1970 р.. До неї увійшли 10 трактористок:

1. Ольга Білик (Ванда)

2. Лідія Яремченко (Мусієнко)

3. Тетяна Незбудій (Маковецька)

4. Катерина Булига (Маковецька)

5. Тетяна Шульга (Пляшник)

6. Галина Волошин

7. Лідія Ляшко

8. Ганна Яремченко

9. Катерина Нагорна

10. Євдокія Якимейченко

За жіночою тракторною бригадою закріпили 1020 га орної землі, тобто по 513 умовних одиниць на трактор. Вже в перший рік існування жіночої тракторної дівчата досягли значних результатів в роботі: зібрали по 36,6 ц. кукурудзи, по 90 ц. картоплі, по 91 ц. городини, на площі 88 га. виростили майже 300-центнерний урожай цукрових буряків.

Середній виробіток в розрахунку на 15-сильний трактор, в жіночій бригаді на 88 га. більший ніж у механізаторській чоловічій бригаді №4.

В колгоспі ім. Жданова були створені і сімейні екіпажі:

Ольга та Микола Лапенки

Ольга та Володимир Ванди

Євдокія та Микола Бондаренки.

Дівчата досягли в роботі вагомих успіхів. Так, передовому механізатору жіночої тракторної бригади Лапенко Ользі Василівні було присвоєно в 1972 р. звання кращої трактористки району. Булига Катерина була делегатом XVI з’їзду ВЛКСМ (вона була секретарем комсомольської організації жіночої тракторної бригади). Анатолій Пашко присвятив їй свій вірш, який називається «Балада про комсорга».

За самовіддану працю урядовими нагородами відзначені трактористки: Лапенко О. В. – орден «Трудового Червоного Прапора».

Волошин Г. М. – орден «Знак Пошани»

Пляшник Т. М. - орден «Знак Пошани»

Яремченко Л. О. - орден «Знак Пошани»

До самого виходу на пенсію на тракторі працювали Якимейченко Євдокія Федорівна та Нагорна Катерина Василівна, а найдовше (20 років) Яремченко Л. О. (Мусієнко).

26 квітня 1986 р. в мирне трудове життя березоволучан страшним лихом увірвалася звістка про аварію на Чорнобильській АЕС. Багато наших односельчан , деякі з них навіть ціною власного життя, взяли участь в ліквідації наслідків аварії.

Це, зокрема:

Гончаренко Віктор Олексійович

Заєць Василь Володимирович

Сторчак Михайло Миколайович

Кондратьєв Петро Федорович

Кондратьєв Федір Федорович

Кириленко Володимир Миколайович

Сімірня Іван Васильович

Кузьменко Микола Кирилович

Троян Надія Олексіївна

Нагорний Микола Федосійович

На жаль, немає вже серед живих Кондратьєва Ф. Ф., Кириленка В. М., Сімірні І. В. та Кузьменка М. К. Але наша вдячна пам'ять про них буде жити вічно.

Є серед наших односельчан і люди, які брали участь в бойових діях на території Афганістану. Це Боряк Микола Васильович та Григорьєв Андрій.

Деяким нашим землякам довелося виконувати інтернаціональний обов’язок далеко від Батьківщини, в різних куточках світу:

Олексенко Григорій Іванович (Сирія)

Король Іван Кирилович (Куба)

Шиян Іван Дмитрович (Угорщина).

11.2. Культурне життя

В 1968 р. в селі розпочалось будівництво нового двоповерхового приміщення школи. Вагомий внесок у будівництво зробив директор школи Рахуба Олександр Григорович. Школа будувалась Гадяцьким будівельним управлінням №1.

На будівництві працювали:

бригади ГБУ №1, загін студентів Полтавського інженерно-будівельного інституту, загін студентів Полтавського торгово-економічного інституту, бригада будівельників місцевого колгоспу. Активну участь у будівництві брали жителі села, учителі та учні школи.

4 листопада 1973 р. в селі відбувся святковий мітинг, присвячений відкриттю школи.

На мітингу виступили:

директор школи Рахуба О. Г.;

голова виконкому сільської ради Мельник О. В.;

другий секретар РКПУ Бабенко;

голова колгоспу Ляшко В. С.;

учениця Омеляненко Ольга.

На 1979-1980 н. р. в школі навчалось 340 учнів.

Протягом 1983-1994 рр. в школі працювали вчителі:

Антоненко Лідія Олександрівна

Бережинський Василь Григорович

Берест Валентина Іванівна

Берест Сергій Володимирович

Бідник Ніна Петрівна

Боряк Лариса Петрівна

Булах Надія Олександрівна

Гіцман Ігор Анатолійович

Голоборотько Ярослав Юрійович

Гончаренко Василь Свиридович

Григорович Анатолій Матвійович

Гринь Надія Василівна

Дядечко Євгенія Прокопівна

Дядечко Сергій Павлович

Кириленко Ніна Миколаївна

Клименко Валентина Василівна

Кузьменко Ольга Михайлівна

Лисенко Ольга Василівна

Онищенко Валентина Григорівна

Петренко Катерина Петрівна

Петренко Софія Олексіївна

Пляшник Анатолій Михайлович

Погрібна Ніна Григорівна

Погрібний Дмитро Васильович

Рева Іван Олександрович

Розум Василь Андрійович

Сімінько Людмила Володимирівна

Солонець Надія Григорівна

Сторчак Надія Михайлівна

Титаренко Микола Іванович

Титаренко Ольга Михайлівна

Трауцька Тетяна Григорівна

Фенько Надія Миколаївна

Шамрай Тетяна Олексіївна

Шелепа Ольга Федорівна

Шиян Ольга Іванівна.

Протягом 1994-2007 рр. в школі працювали вчителі:

Бережинський Василь Григорович

Берест Валентина Іванівна

Берест Сергій Володимирович

Ванда Наталія Володимирівна

Боряк Лариса Петрівна

Булах Надія Олександрівна

Гончаренко Василь Свиридович

Гончаренко Сергій Федорович

Гринь Надія Василівна

Житченко Вячеслав Іванович

Кириленко Наталія Володимирівна

Клименко Валентина Василівна

Клименко Вікторія Петрівна

Кобзар Світлана Володимирівна

Кузьменко Ольга Михайлівна

Ламтьова Віта Василівна

Линник Ніна Федорівна

Лисенко Ольга Василівна

Мироненко Віктор Іванович

Петренко Катерина Петрівна

Пляшник Анатолій Михайлович

Погрібна Ніна Григорівна

Погрібний Дмитро Васильович

Погромська Валентина Петрівна

Рудич Наталія Миколаївна

Селюков Ярослав Геннадійович

Сімінько Людмила Володимирівна

Солодовник Тетяна Миколаївна

Солонець Надія Григорівна

Сторчак Надія Михайлівна

Строкань Сергій Олександрович

Титаренко Вячеслав Миколайович

Титаренко Микола Іванович

В 80-90-х рр. директорами школи працювали: Головцов Олексій Олександрович, Дядечко Сергій Павлович, Шиян Ольга Іванівна, Шамрай Тетяна Олексіївна.

Наша школа завжди давала своїм учням ґрунтовні знання.

З золотою медаллю школу закінчили:

Симоненко Тетяна Іванівна (1961 р.)

Линник Катерина Василівна (1961 р.)

Ємець Лідія Гаврилівна (1966 р. )

Рахуба Надія Олександрівна (1966 р.)

Тимошенко Людмила Іванівна (1967 р.)

Векленко Анатолій Федорович (1967 р.)

Мельник Надія Олексіївна (1966 р.)

Петренко Тетяна Іванівна (1967 р.)

Лисенко Тетяна Степанівна (1968 р.)

Петренко Микола Іванович (1968 р.)

Крохмальна Ольга Михайлівна (1966 р.)

Рахуба Віктор Олександрович (1968 р.)

Кириленко Ольга Іванівна (1971 р.)

Рахуба Лідія Олександрівна (1971 р.)

Яріз Надія Іванівна (1974 р.)

Омеляненко Ольга Михайлівна (1974 р.)

Кукса Тетяна Федорівна (1976 р.)

Рева Тетяна Іванівна (1976 р.)

Житченко Віталій Іванович (1982 р.)

Шамрай Ірина Олександрівна (1996 р.)

Кузьменко Інна Володимирівна (1996 р.)

Козуб Лідія Михайлівна (1985 р.)

Сторчак Інна Олексіївна (1998 р.)

Гринь Жанна Олексіївна (2001 р.)

Петренко Оксана Володимирівна (2001 р.)

Зі срібною медаллю школу закінчили:

Соколенко Володимир Михайлович (1954 р.)

Ростовська Тетяна Володимирівна (1954 р.)

Яремченко Василь Федорович (1955 р.)

Худолій Тетяна Савівна (1955 р.)

Заєць Ганна Семенівна (1956 р.)

Шиян Лідія Павлівна (1959 р.)

Чайка Катерина Максимівна (1959 р.)

Волошин Олександра Григорівна (1959 р.)

Моргун Ганна Федорівна (1959 р.)

Бораховська Тетяна Петрівна (1960 р.)

Клименко Катерина Тимофіївна (1960 р.)

Шиян Тетяна Василівна (1960 р.)

Білаш Ольга Іванівна (1962 р.)

Волошин Надія Григорівна (1964 р.)

Капечун Галина Василівна (1966 р.)

Клименко Валентина Михайлівна (1966 р.)

Турбаба Григорій Михайлович (1966 р.)

Гончаренко Надія Григорівна (1966 р.)

Грищенко Василь Іванович (1966 р.)

Булах Наталія Миколаївна (1987 р.)

Геращенко Ніна Вікторівна (1988 р.)

Житченко Вячеслав Іванович (1988 р.)

Дядечко Алла Сергіївна (1989 р.)

Козуб Юрій Михайлович (1989 р.)

Кушнір Ніна Володимирівна (1998 р.)

Палій Тетяна Миколаївна (1998 р.)

В 60-80 –х рр. в селі функціонує лікарня з стаціонарним на 25 ліжок та пологовим відділеннями. Останнє було закрите в 1977 році. В 60-70-х рр. лікарню очолював Кійко Василь Федорович.

Тут також працювали:

Фельдщер – Макуха Василь Андрійович.

Медсестри: Кійко Лідія Денисівна

Заєць Тетяна Михайлівна

Титаренко Тетяна Олексіївна

Сторчак Тетяна Олександрівна

Макуха Ганна Прокопівна

Колокот Роза Савеліївна

Акушерки: Соколенко Марія Олександрівна

Олійник Паша Григорівна

Санітарки: Криворучко Катерина Пилипівна

Якимейченко Ганна Кіндратівна

Сіренко Марія Андріївна

Курочка Ольга Федотівна

Шептун Марія Федорівна

Сестра-хазяйка: Цап Ганна Абакумівна

Конюх: Яремченко Федір

Шофер: Волошин ВасильМихайлович

Санітаркою в амбулаторії працювала Титаренко Ганна Іванівна.

В 70-80-х рр. лікарню очолював Кириченко Анатолій Микитович. На той час в лікарні працювали:

Фельдшер- Мельник Галина Григорівна

Санітарні фельдшери – Король Ольга Степанівна,

Мироненко Тетяна Федорівна.

Лаборант – Троян Надія Олексіївна

Акушерки – Колокот Ольга Іванівна

Романко Наталія Василівна

Дезинфектор – Бідник Варвара Михайлівна

Медсестра амбулаторії – Кириченко Тетяна Олексіївна

Дитячі патронажні медсестри – Ванда Галина Іванівна

Бережинська Ганна Василівна

Зубний лікар – Мішенда Валентина Панасівна

В стаціонарному відділенні працювали:

Медсестри:

Заєць Тетяна Михайлівна

Сторчак Тетяна Олександрівна

Макуха Ганна Прокопівна

Черкаська Надія Михайлівна.

Санітарки:

Шульга Віра Григорівна

Курочка Ольга Федотівна

Якимейченко Ганна Кіндратівна

Попович Софія Андріївна

Сестра-хазяйка – Цап Ганна Абакумівна

Двірник – Денисенко Валентина Гнатівна

Повари:

Бідник Ольга Іванівна

Міщенко Ольга Іванівна

Мірошніченко Тетяна Петрівна

Кулинич Марія Семенівна

Стрілець Тетяна Сергіївна

Прачка- Мельник Ганна Матвіївна

Завгоспи: Шептун Василь Іванович, Бідник Ольга Іванівна

Конюх – Денисенко Іван Маркович

Шофери: Крицький Володимир Павлович

Мельник Іван Володимирович.

З 1 серпня 1983 року лікарню очолила Кукса Тетяна Федорівна.

У 80-90-х рр. санітарками працювали:

Шкурко Ольга Григорівна

Палій Софія Михайлівна

Горобець Галина Іванівна

Паламарчук Тетяна Михайлівна

Значним культурним осередком в селі завжди була сільська бібліотека.

В 1950-1954 рр. завідуючим бібліотекою працював Білаш Іван Андрійович.

В 1954 р. його змінила Геращенко Марія Григорівна, яка працювала на цій посаді до самого виходу на пенсію в 1990р. В 1973 році бібліотекарем стала працювати Козуб Ольга Степанівна, яка й очолила бібліотеку в 1990 р..

З 1992 по 2011 рр. бібліотекарем працювала Даниленко Ольга Олексіївна. В 2010 році завідуючою бібліотекою призначена Козуб Наталія Михайлівна. На сьогоднішній день бібліотечний фонд налічує 16250 примірників книг та журналів.

Культурне життя села зосереджувалось в сільському Будинку культури. Його двері завжди були гостинно відкриті для учасників художньої самодіяльності, молоді села і просто всіх бажаючих. При клубі крутили кіно. Сеанси були як вечірні ( для дорослих) , так і дитячі.

Кіномеханіками тоді працювали: Лоєнко Іван, Стрілець Микола Семенович, Демченко Іван, Литвиненко Микола Миколайович.

При Будинку культури працювали творчі гуртки та колективи художньої самодіяльності: духовий оркестр, танцювальний колектив, жіночий вокальний ансамбль, чоловічий вокальний ансамбль, хор.

Завідуючими сільським Будинком культури працювали:

Гиренко Микола Васильович

Єлісєєв Леонід Анатолійович

Донченко Василь Тарасович

Зленко Григорій Олександрович

Тарасенко Ніна Михайлівна

Фуголь Микола Пантелеймонович

Пшенична Катерина Григорівна

В 1965 році музичним керівником при Будинку культури став Мироненко Віктор Іванович, людина талановита і безмежно віддана своїй справі. Завдяки зусиллям Віктора Івановича художня самодіяльність села досягає високого мистецького рівня. Самодіяльні артисти виступають з концертами як на рідній сцені, так і в багатьох селах Гадяцького та Миргородського районів.

Активними учасниками художньої самодіяльності були:

Пляшник Михайло Михайлович

Мироненко Тетяна Федорівна

Шульга Олексій Петрович

Кушніренко Надія Дмитрівна

Кулинич Іван Кирилович

Ранюк Ганна Тихонівна

Величко Сергій Олексійович

Горобець Микола Федорович

Кузьменко Володимир Федорович

Тарасенко Валентин Олександрович

Мельник Анатолій Миколайович

Погромська Ольга Максимівна

Шульга Ольга Михайлівна

Трауцька Тетяна Григорівна

Антоненко Лідія Олександрівна

Погрібна Ганна Федорівна

Булига Олексій Петрович

Гончаренко Ольга Вікторівна

Козуб Ольга Степанівна

Дригваль Любов Григорівна

Сімінько Людмила Володимирівна

Клименко Валентина Василівна

Сторчак Надія Михайлівна

Титаренко Ольга Михайлівна

Троян Олексій Панасович

Троян Петро Семенович

Рень Наталія Андріївна

Литвиненко Ольга Григорівна

Булига Галина Павлівна

Розум Людмила Петрівна

Розум Василь Андрійович

Особливо славились солісти: Мироненко Тетяна Федорівна, Шульга Олексій Петрович, Горобець Микола Федорович, Мельник Анатолій Миколайович, Розум Людмила Петрівна.

З1980 р. в Березовій Луці запроваджується урочиста реєстрація шлюбу. Обрядовими старостами були Тарасенко Ніна Михайлівна та Козуб Ольга Степанівна. На даний час урочистий обряд одруження проводить Лоєнко Лідія Іванівна (директор Будинку культури).

Велику роль у становленні художньої самодіяльності села відіграв педагогічний колектив школи. Вчителі створили хор, оркестр народних інструментів, агіткультбригаду, драматичний колектив. Вони не одноразово були переможцями районних і обласних оглядів художньої самодіяльності, нагороджувались дипломами і почесними грамотами.

Основу шкільного колективу художньої самодіяльності становили:

Галенко Ніна Антонівна

Ємець Михайло Максимович

Коцько Дора Петрівна

Майборода Катерина Федосіївна

Майборода Василь Семенович

Мельник Олексій Васильович

Пляшник Михайло Михайлович

Чайка Тетяна Тихонівна

Рахуба Анастасія Іванівна

Музичним керівником був Бойко Петро Петрович.

Велика увага також приділялась розвитку фізкультури і спорту. Величезною популярністю в Березовій Луці користувалася футбольна команда «Колос», пізніше «Темп», заснована в 1964 р. Ініціаторами та палкими прихильниками розвитку і популяризації футболу в рідному селі були Фроль Микола, Коцько Віктор, Ванда Василь, Тарасенко Валентин, Булах Микола, Великань Михайло.

Молода команда була неодноразовим чемпіоном району та володарем кубку району. В 70-х рр. активними учасниками футбольних баталій були: Лапенко Володимир, Ганус Микола, Віктор та Олексій Трояни, Анатолій, Віктор та Іван Мельники, Сімінько Микола.

З 1974 по 1990 рр. команда «Темп» - учасник першості Полтавської області серед сільських команд. За цей період команда була дворазовим чемпіоном області, неодноразовим призером обласних змагань.

Згодом в команду влилося молоде покоління: Титаренко Микола, Боряк Микола, Незбудій Володимир, Куниця Василь, Кудінов Іван, Мельник Василь, Погрібний Дмитро, Бенько Валерій, Кошляк Олексій, Шиян Володимир, Житченко Віталій, Андрусенко Володимир.

Два роки поспіль команда «Темп» Березової Луки, як чемпіон області, брала участь у кубку України, де перемагала команди Київської, Чернігівської, Донецької і Хмельницької областей.

У травні 1986 р. гостями Березоволуцьких футболістів була зіркова команда ветеранів Київського «Динамо». На місцевому стадіоні уболівальники насолоджувались майстерною грою Рудакова, Колотова, Решка, Доміна, Сабо та ін.

З 1990 по 1994 рр. команда бере участь у першості Миргородського району, а згодом участь у першості Гадяцького району, де була неодноразовим чемпіоном і володарем кубка району.

З 2000 р. у районі започаткований кубок району серед ветеранів – і знову команда Березової Луки багаторазовий володар кубка.

Гравці команди захищали честь району на першості області, де двічі ставали чемпіонами.

Сьогодні команда бере участь у першості району. Молоді гравці Грабітченко Владислав, Гринь Павло, Кудінов Ігор, Пристенський Денис, Шиян Віктор, Гринь Олексій, Погрібний Ігор, Титаренко Вячеслав та ін. гідно представляють громаду у районних змаганнях.

Розділ 12. Село в період незалежності

В 2001 р. по Березоволуцькій сільській раді числилось 1598 чол. населення:

чоловіків – 710;

жінок – 888;

всього дворів – 590.

В Мелешках 185 чол. населення, 77 дворів.

На Хуторі Лихопілля 105 чол. населення, 32 двори.

В листопаді 1992 р. в селі започаткована аграрна реформа. На виконання Постанови Верховної Ради України «Про прискорення Земельної реформи та приватизації землі» від 13 березня 1992 р. на загальних зборах членів колгоспу «Жовтень» Гадяцького району від 20 листопада 1992 р. прийнято рішення про передачу земель у колективну власність і створення на базі колгоспу колективного сільськогосподарського підприємства «Жовтень».

На підставі даного рішення обласна рада народних депутатів на 12 сесії 21 скликання від 29 квітня 1993 р. включила колективне с/г підприємство «Жовтень» в перелік с/г підприємств і організацій, землі яких підлягають передачі в колективну власність.

Колективне с/г підприємство «Жовтень» порушило клопотання про розробку проекту роздержавлення і приватизації земель.

Проект роздержавлення і приватизації земель складено відповідно до «Рекомендацій по роздержавленню і приватизації земель» розроблених інститутом землеустрою Української академії аграрних наук і затверджених Держкомземом України 15 травня 1992 р.

Земля була розподілена наступним чином:

- колективної власності – 4055, 3 га.

- державної власності – 1433,6 га.

До земель державної власності віднесено:

1. Резервний фонд – 190,2 га.

2. Водний фонд – 126,8 га.

3. Землі природоохоронного призначення – 664,6 га.

4. Землі лісового фонду – 452,0 га.

У 1996 р. був розроблений проект роздержавлення і приватизації земель колективного с/г підприємства «Жовтень».

Всього населення, що мало право на одержання паю налічувалось 1147 чоловік, а середній розмір паю становив 3,37 га. Були видані земельні сертифікати. 22 лютого 2000 р. КСП «Жовтень» змінило організаційно-правову форму і в подальшому вважається сільськогосподарським приватно-орендним підприємством (СПОП) «Березоволуцьке». Після уточнення списків громадян, що мають право на земельну частку пайовиків стало 1164 чоловіки, середня частка становить 3,13 га., а вартість земельної частки 1448, 31 грн.

У 2000 – 2001 рр. було ще раз уточнено списки і власників земельних паїв стало 1189 чоловік. 29 та 30 травня 2002 р. було проведено жеребкування власників сертифікатів на право на земельну частину (пай) по Березоволуцькій сільській раді Гадяцького району, Полтавської області жителів сіл Мелешки, Лихопілля, Березова Лука для заміни на Державні акти на право власності.

Загальна площа земельних часток (паїв) – 3 656, 74 га., загальна площа ділянок загального користування – 21,89 га.

Майже всі власники земельних паїв віддали в оренду свої ділянки СПОП «Березоволуцьке», закріпивши договори оренди. Два власники вийшли з своїми частками (5,74 га.) і обробляють свою землю самостійно. Орендна плата власникам земельних часток становить 1,5% від грошової оцінки землі, що становило у 2005 р. 528 грн.

Орендна плата віддається власникам земельних часток (паїв) натуроплатою, тобто с/г продукцією.

Отже, аграрна реформа впроваджена в життя, та чи дала вона позитивні результати, чи сприяє підвищенню продуктивності праці?

Щоб одержати відповідь на це питання порівняємо основні виробничі показники в період застою (60-80-і рр.), за 1990 р. і 2005 р.

Звичайно, в даній ситуації, коли розпались або збанкрутували багато сільськогосподарських підприємств, наше приватно-орендне підприємство «Березоволуцьке» (директор Литвиненко В. Д.) продовжує функціонувати, надаючи робочі місця. Але чи створила аграрна реформа умови для динамічного розвитку сільського господарства?

Врожайність зернових культур

Врожайність цукрового буряка

Врожайність соняшника

1977 р.

26,3 ц/га

276 ц/га

-

1990 р.

35,2 ц/га

292 ц/га

24,1 ц/га

2005 р.

29,2 ц/га

351 ц/га

20,24 ц/га

Отже, порівняно з 1990 р. врожайність основних с/г культур зменшилась (крім цукрових буряків, під які віддаються практично всі мінеральні і більшість органічних добрив) на 20 %. Змінилась структура посівних площ. Зовсім не висіваються коноплі, картопля, овочі. Посіви цукрових буряків зменшились вдвічі, а посіви соняшника збільшились в 1,5 рази. Значно скоротилось внесення мінеральних та органічних добрив.

Мінеральні: в 1990 р. на кожен гектар вносилось 147 кг. діючої речовини, в 2005 р. – 12 кг.

Органічні: в 1990 р. внесено біля 40 тисяч тонн, в 2005 р. – 16 тисяч тонн.

Дирекція СПОП «Березоволуцьке» значну увагу приділяє поповненню господарства новою технікою. За останні роки придбано 8 тракторів та 4 зернові комбайни. Але в порівнянні з 1990 р. значно знизилась технічна оснащеність господарства.

Зернові комбайни

Трактори

Важкі трактори

1990 р.

19

62

24

2005 р.

9

28

8

Зменшилась і чисельність поголів’я худоби.

Корів

Свиней

Овець

Поросят

1977 р.

1110

1540

1460

1970

2005 р.

670

323

-

540

Аграрна реформа не привела до створення фермерських господарств. На території Березоволуцької сільської ради немає жодного фермерського господарства.

Починаючи з 2000 р. в селі запроваджуються нові форми власності. З’являються перші приватні підприємці: директор СПОП «Березоволуцьке» Литвиненко В. Д., власники магазинів Берест В. І, Кравченко С. А., Кудінова Н. М., Чичаловський М. І.

В перші роки незалежності найбільшою проблемою жителів села було автобусне сполучення з районним центром. Автобус до Гадяча курсував лише три дні на тиждень. Цю проблему допоміг вирішити односельчанам приватний підприємець Булах О. М., який надає транспортні послуги, здійснюючи перевезення людей по маршруту «Березова Лука – Гадяч» власним транспортним засобом.

Справжнім осередком культурно-освітнього життя села є Березоволуцька ЗОШ І-ІІІ ступенів. За роки незалежності в нашій школі відбулось багато позитивних зрушень. В 90-х рр. повністю було замінено систему водяного опалення, а в 1998 р. приміщення школи газифіковано. При школі були відкриті музей історії школи та кімната народознавства. У створенні музею історії школи велика заслуга вчителя-пенсіонера Пляшника Михайла Михайловича. Використовуючи власні матеріали, фотографії Михайло Михайлович власноруч оформив стенди, що відображають історію нашої школи від дня її заснування до сьогодення. Директором школи в цей час працювала Шамрай Тетяна Олексіївна.

В 1992 р. з ініціативи вчителя історії Клименко Валентини Василівни при школі створений пошуковий загін «Пам'ять». Учні вивчають і досліджують історичні події, маловідомі факти, забуті сторінки історії рідного села. Загін був неодноразовим призером районних та обласних краєзнавчих конкурсів.

В школі створюється кабінет інформатики, де учні під керівництвом вчителя інформатики Гринь Надії Василівни освоюють ази комп’ютерної грамотності.

В 2003-2004 рр. за спонсорські кошти придбано караоке, спортивну форму для шкільної футбольної команди, футбольні м’ячі, телефон, посуд для їдальні.

В 2005-2006 рр. зроблено капітальний ремонт даху школи (на суму 64 тисячі грн.), завезено меблі (на суму 3 тисячі грн.), оформлено сцену (на суму 1 тисяча грн.), повністю відремонтовано туалет (на суму 15 тисяч грн.), у їдальню придбано газову плиту (на суму 700 грн.), водонагрівач (на суму 600 грн.). В цей час директором школи працювала Сторчак Надія Михайлівна.

З 2011 р. на посаді директора школи працює Житченко Вячеслав Іванович, який також приділяє значну увагу покращенню матеріальної бази школи. За останні роки було здійснено ремонт паркану, упорядковано ганок школи, замінено вхідні ворота, вхідні двері, вікна у спортивному залі та скляні стіни фасаду школи на сучасні теплозберігаючі.

Проведено ремонт системи електропостачання (заміна електрощитової) та системи теплопостачання (заміна 12 м. теплоцентралі, ізоляція труб в підвальному приміщенні), дообладнано теплогенераторну систему сучасним циркуляційним насосом, замінено каналізаційні труби в підвальному приміщенні та приміщенні шкільної їдальні.

Придбано шкільний автобус, холодильне обладнання для кухні, 2 мультимедійні комплекси ( 2 ноутбуки, 2 екрани, 2 проектори), цифровий фотоапарат, DWD програвач, тенісний стіл, бензотример, болгарку, електродрель.

Переобладнано сарай під гараж для шкільного автобуса, здійснено ремонт твердого покриття шкільних алей .

З 2012 року за кошти спонсорів при школі працюють літній оздоровчий табір «Веселка» та табір праці і відпочинку «Едельвейс», в яких оздоровлюється більше 70% учнів школи.

Кожен рік близько 15 тис. грн. залучається на здешевлення харчування учнів 5-11 класів.

Школа живе цікавим змістовним життям. Станом на 2006 р. в ній навчалось 169 учнів. В школі працюють здібні, творчі вчителі. Учитель фізичної культури Титаренко Вячеслав Миколайович став переможцем районного конкурсу «Учитель року - 2004». Вчителька інформатики Гринь Надія Василівна - переможець районного конкурсу «Учитель року – 2005». Вчитель біології Боряк Лариса Петрівна здобула перемогу в районному конкурсі «Учитель року – 2011». Переможцем конкурсу «Класний керівник року» стала класовод Ванда Наталія Володимирівна.

У 2003 р. пошуковий загін «Пам'ять» (керівник – вчитель історії Клименко Валентина Василівна) став переможцем обласного конкурсу, присвяченого 70-річчю Голодомору 1932-1933 рр.

Висококваліфіковані педагоги реалізують свою творчість у роботі з обдарованими дітьми. Учні нашої школи є активними учасниками Малої Академії наук (МАН), предметних олімпіад. В 2005-2006 н. р. призером МАН (3 місце) стала учениця 6 класу Багерян Вікторія (секція біології, вчитель Боряк Л. П.). В 2009-2010 н. р. призером МАН (2 місце) стала учениця 11 класу Ляшко Богдана (секція психології, вчитель Клименко В. П.). В цьому ж році призером МАН (2 місце) став учень 7 класу Козуб Владислав (секція математики, вчитель Гринь Н. В.). В 2011-2012 н. р. призером МАН (1 місце) стала учениця 11 класу Литвиненко Наталія (секція психології, вчитель Клименко В. П.). Станом на 2013 р. в Березоволуцькій ЗОШ І-ІІІ ступенів навчається 71 учень.

17 вересня 2001 р. в селі було відкрито дитячий садок «Казка», в якому виховувалось 33 дошкільнят. Затишно дітлахам в дитячому садку (завідуюча Ляшко Світлана Іванівна). Тут щорічно проводяться традиційні свята: «Свято осені», «Тато, мама, я – спортивна сім’я», «Ялиночко, здрастуй!», «Подаруємо казку мамі і бабусі».

За роки незалежності великі зміни відбулись у сфері охорони здоров’я. В 2004 р. Березоволуцька дільнична лікарня реформована в лікарську амбулаторію сімейної медицини, яка обслуговувала 1460 чол. Очолює амбулаторію лікар Сторчак Олексій Миколайович, який пройшов курси сімейної медицини при Полтавській обласній клінічній лікарні.

Амбулаторія надає допомогу хворим в лікарні (денний стаціонар), а також стаціонар вдома. Щоденно ведеться прийом хворих лікарем.

Великим досягненням за роки незалежності була газифікація села, яку проводила організація Гадячгаз. В 1996 р. була газифікована вулиця Набережна за державний кошт. Для здійснення газифікації окремих вулиць села були створені кооперативи: Загора (голова Титаренко М. І.), Корзуна (голова Солонець Н. Г.), Геталівка (голова Мироненко О. В.), Молодіжна (голова Грибінник О. Г.). Кооператив «Березоволуцький» охоплював села Мелешки, Лихопілля та інші вулиці села (голова Шулік В. О.). До 2005 р. село було повністю газифіковане.

За роки незалежності також замінено опори і лінії електропередачі по вулицях Довгий Яр, Спортивна, Підлісна, Набережна і провулках Комсомольський та Піонерський.

В 1992 р. здано в експлуатацію міст через річку Хорол в селі Мелешки, в 2003 р. збудований міст через річку Озниця. Більше жодне капітальне будівництво за 20 років не проводилось, за цей час було збудовано лише два приватних житлових будинки (Ванда В. Г., Гринь О. О.).

Культура в нашому селі представлена такими закладами як сільська бібліотека (завідуюча Козуб Наталія Михайлівна) і Будинок культури (директор Лоєнко Лідія Іванівна). При Будинку культури діють жіночий та чоловічий вокальний ансамбль, обрядовий ансамбль (керівник – Мироненко Віктор Іванович), танцювальний колектив «Перлина» (хореограф Титаренко Марія Володимирівна).

Славляться солісти: Гончаренко С. Ф., Гринь Л. В., Лапенко Т. В., Коновал А. І., Міщенко Ю.І., Литвиненко Л. Л., Моргун Н. І.

Довгий час душею художньої самодіяльності була молода талановита поетеса Гринь Леся. Вона писала сценарії свят, була організатором концертів, чудово співала. Леся була закохана в рідне село. Тут вона народилась 11 травня 1982 р., закінчила школу, потім навчалась в Полтавському державному педагогічному університеті ім. В. Г. Короленка на факультеті української філології. Свою любов до рідної землі вона натхненно виливала в проникливих поетичних рядках:

Земле рідна! Крізь дощі й негоду

Я тебе впізнаю здалека.

Не зречусь повік свого народу

І тебе – Березова Лука.

На жаль, трагічна жахлива смерть на 23 році обірвала юне життя. Але пам'ять про Лесю залишилася жити в серцях односельчан. В 2007 р. була видана збірка її віршів під назвою «Рідні стежки».

Славиться художньою самодіяльністю і Березоволуцька школа. Тут створені жіночий вокальний ансамбль, дитячий хореографічний колектив «Ластівка» (хореограф Титаренко М. В.), який у 2013 р. отримав звання зразкового колективу. В художній самодіяльності беруть активну участь солісти (учні школи): Дзиґа Таїсія, Шиян Юлія, Пігарєва Юлія, Гиренко Ірина, Гиренко Валерія, Шумейко Анжела, Коновал Анастасія, Король Олена, Король Таїсія.

В 2012 р., з ініціативи ветеранів художньої самодіяльності, в селі створений творчий колектив «Надвечір’я» (керівник Мироненко В. І.).

До його складу входять:

Титаренко Ольга Михайлівна

Сторчак Надія Михайлівна

Різник Марія Олександрівна

Балаклицька Тамара Іванівна

Клименко Валентина Василівна

Литвиненко Любов Іванівна

Козуб Ольга Степанівна

Чайка Ніна Миколаївна

Коновал Ніна Вікторівна

Дригваль Любов Григорівна

Сімінько Людмила Володимирівна

Мироненко Тетяна Федорівна

Шульга Олексій Петрович

Троян Олексій Панасович

Троян Петро Семенович

Коновал Анатолій Іванович

Дзиґа Анатолій Іванович

В селі уже стало традицією відзначати урочисті події та свята всією громадою. Особливо популярними серед жителів села є : проводи зими, свято Івана Купала, урочисті проводи на пенсію, День села, Шевченківські дні та інші.

В 2013 р. в селі відкрився будинок соціальних послуг від Гадяцького територіального центру, який надає пенсіонерам необхідні послуги. Тут можна отримати різноманітні медичні процедури (медсестра Кумир Валентина Василівна), зробити зачіску (перукарі Єна Оксана Миронівна та Яріз Вікторія Анатоліївна).

Але, на жаль, чисельність населення села різко знизилась.

2003 р.

2006 р.

2013 р.

Чисельність населення

1550 чол.

1440 чол.

1198 чол.

Необхідно здійснити цілий ряд заходів, спрямованих на поліпшення медичного обслуговування населення та піднесення народжуваності. Адже українське село з давніх давен було охоронцем чистоти нашої мови, джерелом нашої національної самобутності і неповторності.

Розділ 13. Вони – гордість і слава села

Березоволуцька земля народила і викохала, дала крила для польоту талановитим і працьовитим, наполегливим у досягненні мети людям, які гідно представляють свою малу Батьківщину не тільки в Україні, а й в країнах близького і далекого зарубіжжя.

Серед них:

- генерал-лейтенант Шиян Іван Сільвестрович;

- голова Судової Адміністрації України Балаклицький Іван Ілліч;

- заслужений артист Росії Євженко Андрій Андрійович;

- народний артист Росії, оперний співак, соліст Большого театру в Москві Ломоносов Олександр Михайлович;

- заслужений працівник культури України, художник Кабиш Іван Юхимович;

- кавалер ордена святої княгині Ольги, засновниця української діаспори в Башкортостані Доброва Ольга Василівна;

- герой України, голова Котелевської райдержадміністрації Корост Тетяна Михайлівна;

- мер міста Гадяч Савченко Тетяна Миколаївна;

- артистка Чернігівського народного хору Ціпільова Ніна Іванівна;

- артистка танцювального колективу Полтавської філармонії Титаренко Наталія Миколаївна;

- лауреат міжнародних конкурсів виконавської майстерності (фортепіано) Боряк Альона Миколаївна.

Протягом всього свого життя не поривав зв’язків з рідним селом заслужений артист Росії Євженко Андрій Андрійович, який пісні присвятив понад 60 років свого життя на професійній сцені. Андрій Андрійович був солістом ансамблю пісні і танцю Тихоокеанської флотилії. В його складі він виступав з концертами в США, Японії, Кореї, Китаї, Індії, Пакистані, Ірані, Єгипті, Сомалі. Після виходу на заслужений відпочинок до кінця свого життя керував хором української народної пісні «Червона калина», створеним українською діаспорою у Владивостоці.

Приїжджаючи у відпустку, з задоволенням виступав на сільській сцені, щедро даруючи свій талант землякам.

Наша землячка Боряк Альона відома в музичних колах України і Європи як талановита піаністка.

Альона закінчила національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова з посвідченням «Кращий випускник» 2012 року по спеціальності «Музичне мистецтво», факультет фортепіанного виконавства і художньої культури. В 2010 р. Альона брала участь в конкурсі «В зеркале мировой музыкальной культуры», який проходив в Санкт-Петербурзі, де виборола Гран-Прі (перша премія). В 2011 р. на міжнародному музичному конкурсі виконавської майстерності, який проходив в італійському місті Барі, виборола ІІІ премію.

За ці досягнення Альона нагороджена медаллю «За особистий вагомий внесок у розвиток університету».

Розділ 14. Чим живе село сьогодні

Вже протягом декількох років сільську територіальну громаду очолює Кудінов Іван Григорович. За цей час дуже багато зроблено для покращення благоустрою села. Сільська рада перейшла у відремонтоване, умебльоване сучасними зручними меблями приміщення. Зроблено капітальний ремонт в приміщенні сільського Будинку культури, перекрито дах на будинку сільської лікарні, розпочато ремонт в кабінеті головного лікаря.

А ще сільський голова багато уваги приділяє озелененню села. Вабить око своїми зеленими шатами сільський парк, скрізь палахкотять різнокольоровими барвами розкішні клумби.

Упорядковано центральні вулиці села, зроблено їх нічне освітлення.

Але головна турбота Івана Григоровича – це люди. За його сприяння в селі відкрито будинок соціальних послуг від Гадяцького територіального центру, велику допомогу він надає також клубу ветеранів художньої самодіяльності «Надвечір’я». Не оминає турботою і вихованців дитячого садка «Казка».

Для жителів села організовуються концертні виступи аматорів художньої самодіяльності. Перед ними виступають як Березоволуцькі артисти, так і приїздять з концертами самодіяльні колективи з районного центру, села Комишна, а також професійні колективи з Гадяча та Полтави.

На сільському стадіоні для любителів спорту організовуються футбольні матчі.

Село продовжує жити повноцінним життям. У праці і дозвіллі, сімейних турботах і добрих справах проходять будні наших односельчан.