Івана Лозов'ягіна в школі прозвали "мазепинцем". Іван Багряний (Лозов'ягін) навчався в Охтирській церковнопарафіяльній школі. Навчання велося російською мовою, але вдома спілкувалися тільки рідною. Іван самостійно познайомився з творчістю Т.Шевченка, Л.Глібова, інших українських майстрів слова. їхня поезія надихала майбутнього письменника писати вірші українською мовою, за це його й прозвали в школі "мазепинцем".

Справжнє ім’я письменника — Лозов'ягін (або ж Лозов'яга) Іван Павлович. Народився він 2 жовтня 1906 року в місті Охтирці Сумської області. Крім псевдоніму «Багряний», використовував й інші — «Іван Полярний» та «Сорок сорок».

Творчість починав з малювання. Багряний вчився в Краснопільській художньо-керамічній професійній школі за фахом «малярство та гончарна справа», у 1925-му працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», а в 1926-му вступив до Київського художнього інституту. До захисту диплому його не допустили через «політичну неблагонадійність».

Був учасником літературних об’єднань «Плуг» і МАРС. До Охтирської філії спілки «Плуг» вступив у 1924-му році, був її секретарем. Під час навчання в Київському художньому інституті перейшов до МАРСу (Майстерні революційного слова), а в 1929 році видав першу збірку поезії «До меж заказаних».

У віці 25 років був арештований за контрреволюційну діяльність і відбував заслання в БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір).

Роман «Тигролови» Іван Багряний написав за два тижні. Переховуючись у конспіративній квартирі знайомого на Львівщині, він створив рукопис. Друкована версія була готова 16 грудня 1943 р. Один примірник Багряний відіслав у журнал «Вечірня година», а другий — на літературний конкурс, оголошений «Українським видавництвом». У конкурсі він розділив перемогу з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».

Під час Другої світової війни співпрацював з ОУН і УПА. Зв’язки з ОУН встановив, ще живучи в Охтирці. Після переїзду на Львівщину в 1943-му році він створював антифашистські листівки, малював плакати, писав сатиричні та бойові пісні.

У 1944-му році емігрував до Німеччини. Однією з причин стали розбіжності у поглядах з керівництвом УПА. Жив у таборі для переміщених осіб у місті Новий Ульм. Там у 1946-му році він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (перша назва — «Чому я не хочу вертатися на «родіну»?») у відповідь на примусову репатріацію біженців з СРСР.

Заснував у Німеччині газету «Українські вісті». Іван Багряний був її головним редактором з 1946 до 1963, коли письменник пішов з життя. Навколо видання сформувалися кілька видавництв («Україна», «Прометей»), які друкували заборонену у СРСР літературу та переклади закордонних творів українською мовою.

У 1950-му році видав у Франції роман «Сад Гетсиманський». Твір детально описує допити і використання тортур слідчими НКВС щодо в'язнів, а також згадує життя в трудових таборах. «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина побачив світ через 23 роки.

Був серед засновників трьох українських організацій за кордоном. Це Українська Революційна Демократична партія (УРДП), ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді) та МУР (Мистецький Український Рух). Останній через деякий час перетворився на об'єднання українських письменників «Слово» у США.

Одним із перших відкрито заявив про те, що на боці нацистської Німеччини воювали українські підрозділи. Зробив він це в романі «Огненне коло». В ньому він описав битву під Бродами, у якій зійшлися радянська армія та українські підрозділи німецьких військ. Особливу увагу присвятив дивізії «Галичина».

Був одним із небагатьох дослідників феномену «Зеленого Клину». Поселенням українців на Далекому Сході Багряний присвятив статтю «Україна на березі Тихого океану».

Писав дитячі твори. Наприклад, віршовані «Казку про лелек і Павлика-мандрівника» і «Телефон».

Помер у 1963 році й похований у Новому Ульмі. На надгробку вибиті рядки з поеми Багряного «Мечоносці»:

Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами.

Утік з заслання й два роки жив у Зеленому Клину — заселеній українцями території на Далекому Сході. Спогади про цей час перетворилися у роман «Тигролови» (спочатку мав назву «Звіролови»).

Багряного далеч вертає неквапно…

Робота членів пошукової групи «Охтирчаночки» Охтирської ЗОШ І-ІІІ ст. №8 у рамках Всеукраїнської експедиції учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина – Україна» (Напрямок: «Славні імена земляків»). Керівник Голець Л.Л.

Після Другої світової війни чимало українців – утікачів від сталінського тоталітарного режиму та вивезених на примусову роботу – перебувало в Німеччині й Австрії. На тлі цього історичного періоду вирізняється постать земляка І. Багряного – письменника, визнаного в усьому світі й мало шанованого на рідній землі.

Метою нашого пошуку стало дізнатися про літературну та громадську діяльність письменника-земляка на батьківщині та в еміграції, виявити, які історичні «свідки» життя та творчості Івана Багряного є в нашому місті.

Іван Багряний – автор творів: «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», «Тигролови», «Огненне коло»... Вони були опубліковані на Заході ще в 40-50-і роки, але в Україну повернулися після прийняття нею незалежності.

І. Багряний народився 2 жовтня 1906 року в місті Охтирці. Справжнє ім’я – Іван Павлович Лозов’ягін. 1926 року з’явився його перший вірш. 1929 року вийшла поема «Аве Марія», 1930 року – роман у віршах «Скелька». Багряного двічі заарештовували. Відбував покарання в таборах БамЛАГу та камері смертників у харківській в’язниці.

Охтирський етап життя й літературно-мистецької творчості Івана Багряного був нетривалим і неспокійним.

Багряний, як художник, заробляв малюванням портретів на замовлення друзів. Писав пейзажі та натюрморти на продаж. Невдовзі отримав посади художника-декоратора в Охтирському театрі та керівника образотворчої студії, у якій навчав дітей малювання.

А 14 жовтня 1941 року, на Покрову, в Охтирку ввійшли німці.

Митець працював позаштатним художником окупаційної україномовної газети «Голос Охтирщини», де й публікувався під псевдонімами. Був прихильником ідеї самостійності й незалежності України.

У війну Іван Багряний разом із працівниками біржі праці підробляли бланки в картотеці для відправки молоді на примусові роботи. Картки були різного кольору. Букви А, В, С, свідчили, що остарбайтери здорові і підлягають вивезенню. А, наприклад, літера Е – що людина дуже хвора й не здатна працювати. Тож Багряному доводилося більше виготовляти карток з літерами Е та F, а біржовики вписували в них імена здорових підлітків, ніби вони хворі. Так було врятовано сотні охтирчан.

У 1945 році потрапляє в Австрію, звідки перебирається в Баварію, у містечко Новий Ульм. У Новому Ульмі Іван Багряний засновує газету «Українські вісті», створює об’єднання Мистецький Український Рух, обирається головою Української Національної Ради. В цей час видав брошуру «Чому я не хочу повертатись до СРСР?», у якій розповів про трагічні сторінки української дійсності: голод 1932–1933 років, цілеспрямоване винищення селян, інтелігенції і всього українського народу.

У Нью-Йорку саме Багряному було вручено символічний ключ від міста й на його честь започатковано відзначення «Українського дня» 22 січня, коли на будинку міської управи вивішували синьо-жовтий прапор...

25 серпня 1963 року Багряний помер. В Україну творчість Івана Багряного повернулася в 1990-х рр.

Восени 1991 року на відзначення ювілею І.П.Багряного була відкрита меморіальна дошка на вулиці Грабовського. Тоді вперше в житті зустрілися син Багряного охтирчанин Борис та дочка Роксолана з Німеччини.

У 1992 році митцю посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». У 2007 році Нацбанк України ввів в обіг монету, на якій зображено профіль письменника.

2009 року, у День Соборності України, на стіні районного Будинку культури було урочисто відкрито меморіальну дошку Іванові Багряному.

Одним із завдань, котре ми ставили перед собою, працюючи над даною темою, було дослідити, що саме в нашому місті зберегає пам’ять про охтирський етап життя Багряного. Безумовно, що це – будинок, у якому минули дитячі та юнацькі роки письменника, на розі вулиці Грабовського та провулку І.Багряного.

Історик-краєзнавець, член фундації імені Івана Багряного Олександр Іванович Галкін розповів, що не раз пропонував передати хату під музей. Але коштів на купівлю будинку не було. Племінниця Багряного ж подарувати дім місту не погодилася.

До речі, на стіні будинку викарбувано рік: 1928. То як же в цьому домі міг народитися Іван Лозов’ягін? Ситуацію знову роз’яснив Олександр Іванович: цей цегляний будинок збудував сам письменник за кошти, отримані за видання «Скельки», а до того тут стояла стара батьківська хата.

Пам’ятає постать Багряного й окраса міста – Свято-Покровський кафедральний собор, адже саме тут хрестили малого Івана.

Зберігає пам’ять про земляка й будівля редакції газети «Прапор Перемоги» – саме тут письменник видав свою «Аве Марію» та деякі інші твори. У будівлі, де зараз знаходиться ОМЦДЮТ, свого часу розміщувалася біржа праці.

Найдальші куточки Народного дому ховають відгомін слів та подиху митця: не одна афіша, декорація та «задник» були виготовлені ним для постановок театру. Краєзнавчий музей теж пам’ятає кроки Івана Багряного, бо нерідко молодий художник забігав туди за натурою – глеками, статуетками, – які змальовували учні на заняттях гуртка.

У музеї є кілька оригінальних робіт Багряного-художника, але значна їхня кількість втрачена назавжди.

Ще дві будівлі пов’язує сучасників із І.Багряним: «будинок з колонами» на площі Успенській, де була школа ім. Шевченка, та коледж, у яких навчався наш знаменитий земляк.

Пам’ять про письменника зберігається і в друкованому та рукописному слові поетів-земляків та юних літераторів. Чимало дослідив життєвий та творчий шлях Багряного охтирський краєзнавець О. Галкін. Збірку віршів присвятила колезі по перу місцева поетеса К. Квітчаста.

Іван Багряний усе свідоме життя безмежно любив свою Україну, свій народ. Минуло понад 100 років із дня народження письменника. На жаль, завершився його життєвий шлях на чужині, але Охтирська земля ще зберігає пам’ять про часи, коли в місті жив і творив «великий син українського народу».

Багато нового, «не книжного», дізналися ми під час нашого дослідження. На власному досвіді переконалися, що біографія видатної людини цікава, якщо її вивчати з цікавістю, тримаючи в руках архівні матеріали, вживаючись у історичну епоху, в якій жив письменник, крокуючи поряд із письменником протягом всього його життя завдяки його літературному слову, спогадам земляків та дослідженням краєзнавців.