Іван Багряний – літературний псевдонім Івана Лозов’ягіна, народженого 2 жовтня 1906 року у м.Охтирці Харківської (тепер Сумської) області в родині муляра Павла Лозов’ягіна.
Про своє дитинство Багряний згадує у листі до Дмитра Нитченка:
«Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в російській церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири… шість… вісім… тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп’ям, в 1915».
У 1916 – 1919 роках продовжував освіту у Вищій початковій школі м. Охтирки, де був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив українською мовою.
На все подальше життя у пам’яті закарбувалася страшна своєю жорстокістю, кривава картина 1920 року: на очах у чотирнадцятилітнього Івана чекісти та бійці «істрєбітєльних отрядов», увірвавшись на пасіку, закатували його однорукого діда – пасічника та дядька за приналежність до армії Симона Петлюри. Згодом на Соловки загнали й другого дядька, звідки той не повернувся.
Три роки – від 1926 до 1929 – Іван Багряний навчався в Київському художньому інституті. Інститут закінчив, однак через політичну «не благонадійність» його не допустили до захисту диплома, бо мав ще й інший «фах» - літературу, в якій проявив свої антирежимні, самостійницькі, антикомуністичні настанови.
Іван Багряний належав до літературної організації МАРС (Майстерня Революційного Слова), до якої входили так звані «попутники», тобто письменники «непролетарські» щодо ідеології – В.Підмогильний, Д.Фальківський, Б.Тенета, Б.Антоненко-Давидович. Г.Косинка, Є.Плужник, Т.Осьмачка. Його приятелями були найбільш опозиційно настроєні письменники і політичні діячі України кінця 20-х років: М.Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, М.Яловий, П.Христовий, О.Досвітній та інші. Письменницьке середовище, звісно, відіграло свою роль у формуванні літературної постаті І. Багряного.
Українському читачеві Багряний став відомий завдяки публікаціям у журналі «Глобус», де 1926 року видрукувано його перший вірш – «В місто».
Невдовзі одна за одною з’являються збірки поезій «До меж заказаних» (1927), яка виявила сміливість автора у тематиці, версифікаційну майстерність, та «В поті чола» (1930), поеми «Ave Maria» (1929) та «Скелька» (1930). У вступі виданої «самвидавним» способом поеми «Ave Maria» І.Багряний безкомпромісно висловив своє кредо письменника – громадянина: «Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати – хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…» Та й присвята поеми «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборка ним і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор» теж була покладена на конто письменникові органами НКВД, коли українське відродження 20-30-х років уже стане «розстріляним»…
1928 – 1930 роки – це зоряний час Багряного – письменника: виходять друком поеми «Батіг», «Вандея», «Собачий бенкет», «Гутенберг», епопея «Комета», виразно заявляє він про себе й у царині прози: журнал «Всесвіт» опублікував два його оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки».
Літературне обличчя І.Багряного яскраве й цілісне, і більшовицька критика піддає письменника остракізмові як «антисовєтського», «куркульського ідеолога».
Над головою Багряного почали збиратися хмари. Тому 1932 року він пише два компромісні нариси, які могли охарактеризувати його як апологета сталінської колективізації. Одначе це вже не допомогло, і 1932 року у Харкові письменник був заарештований.
Цілий рік тримали його у камері смертників Харківської в’язниці. В результаті Багряного засудили на п’ять років заслання і вивезли на Далекий Схід, але вже через два роки він тікає і переховується у знайомих в Зеленому Клині (Буреїнський та Сучанський райони). Ще через два роки осмілюється приїхати додому, де його тут же знову заарештовують. У в’язниці просидів два роки і чотири місяці, з них 83 дні – у камері смертників. І так було до приходу німців. На волю вийшов із підірваним здоров’ям – починалися сухоти. В’язничні поневіряння Багряного лягли згодом в основу роману «Сад Гетсиманський» (1950).
З початком окупації Багряний працює в газеті «Голос Охтирщини» під псевдонімом «Сорок сорок». Побачивши тоталітарну суть нової влади, відкрито виступає проти неї у п’єсі – антиутопії «Генерал». Її герой у 2041 році дивиться в театрі виставу про другу світову війну. Комічно тікають з України «совєти», але й у ставленні письменника до фашистів відчувається явний негативізм. Багряний хотів здійснити постановку п’єси у Харківському театрі, де працював художником – декоратором. Однак директор В.Кривуцький, боячись окупантів, відмовляє. В той час Багряний перебував і на посаді художника в Українському музично – драматичному театрі Охтирки. Саме він розписав театральну завісу: жовте поле пшеничне, блакитне небо…
У 1942 році Багряного мало не розстріляли фашисти, та якимось дивом смерть оминає його. Коли в лютому 1943-го на короткий час була звільнена Охтирка, Багряного призивають до лав Червоної Армії. Однак до фронту не доїхав: під Конотопом ешелони бомбардувала фашистська авіація. Уцілілі призовники до часу розійшлися по домівках. Повернувся до Охтирки й Іван Багряний. Коли ж місто остаточно звільнили радянські війська, за нього знову взявся НКВД, вбачаючи у роботі в окупованому театрі злочин – колаборантство із фашистами. Довелося іти на захід.
У той буремний час, 1944 року, Багряний написав поему «Гуляйполе».
Іван Багряний опинився у Львові. Львів 1939 - 1944 років був обов’язковою тимчасовою пристанню для тих, хто намагався через радянські пороги перебратися на захід. Остап Тарнавський у своїх спогадах характеризує це місто як найстабільніше, далеке від фронтів і без того окупаційного тиску, від якого потерпали інші терени. Василь Барка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Михайло Зеров, Юрій Косач, Григорій Костюк, Юрій Лавріненко, Юрій Шерех-Шевельов, Тодось Осьмачка зупинились у «білому місті, оповитому сяйвом мрії» по дорозі в Європу.
Кілька разів на тиждень у Літературно-мистецькому клубі відбувались авторські вечори письменників із Наддніпрянщини, доповіді чи обговорення творів. У клубі було організовано Спілку українських письменників, членами якої стали і.Багряний, У.Самчук, Яр Славутич, Г.Стеценко та інші.
Іван Багряний прибув на Західну Україну для налагодження зв’язків із українським підпіллям і водночас лікуватися від туберкульозу на курорті Моршин недалеко від Львова.
Іван Багряний разом із Тодосем Осьмачкою і Михайлом Орестом були серед тих, хто вніс свіжий струмінь у літературне життя Львова і засвідчив високий рівень незнайомої до того поезії по той бік Збруча. «Це були перші вияви культури, яка згодом, через 30-40 років, уже в нових умовах радянського тоталітаризму, здобула назву дисидентської. Ці поети стали живим уособленням тієї творчої атмосфери, яка домінувала у українській поезії Наддніпрянщини в період національного відродження, їх творчості не зачепила «генеральна лінія» партії на ідейну переорієнтацію літератури, що призвела до катастрофічного спаду рівня творчості навіть таких майстрів слова, як Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан. Окрім того, Багряний – в’язень сталінських таборів та Йосип Гірняк були для галицького бомонду уособленням жертв і репресій більшовицького режиму.
Саме у Львові розпочалася літературна біографія роману «Тигролови», який на організованому Українським видавництвом конкурсі розділив перше місце разом із повістю Т.Осьмачки «Старший боярин».
Багряний став ініціатором створення підпільного уряду національно – визвольного руху під проводом ОУН – УПА – Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленні її програмних документів, які ознаменували об’єднання всіх незалежницьких сил та повернення від тоталітаризму до демократичної політичної концепції, або, принаймні, прагнення до такого об’єднання і такої концепції. І.Багряний належав до тих «лівих» діячів в ОУН і в УГВР, які істотно вплинули на еволюцію ідеології українського визвольного руху та на зміну програмових принципів. Згодом, перебуваючи у розташуванні УПА на Волині та Карпатах, працює у відділі пропаганди, малює плакати, пише статті, складає влучні пісні – коломийки, листівки.
У серпні 1944 року І.Багряний намагався через Карпати пробратися в Словаччину, але під час облави на емігрантів його схопили і відправили до Німеччини. Довелось бути «остарбайтером», але недовго: письменник знову втікає – спочатку в Тіроль, далі в Інсбрук (Австрія). Зупинився в німецькому місті Новий Ульм.
Період 1945 – 1950 років для багатьох діячів української літератури, які опинилися за кордоном, минав під знаком «ДіПі».
У холодній кухні табору для переміщених осіб Іван Багряний за одну ніч написав пристрасний памфлет «чому я не хочу вертатись до СРСР?»
В еміграції, живучи переважно в Мюнхені, продовжує творчу і політичну діяльність: як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і організатор політичного життя.
Разом з Г.Костюком, І.Майстренком, С.Підгайним створив Українську Революційно – Демократичну Партію (УРДП), яку очолював від 1948 до своєї смерті в 1963, та Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Мета партії – боротьба за незалежну демократичну Україну, орієнтована на усі трудові і національно – свідомі елементи в самій УРСР. Заснована під егідою Багряного газета «Українські вісті» була «трибуною нової з-підсовєтської робітничо – селянської еміграції, бідної матеріально, але сильної духом». Іван Дзюба зауважує, що вона і тепер є однієї із най компетентніших українських газет у діаспорі.
Ідею національного визволення України Іван Багряний поєднував з ідеями соціальної демократії і соціальної справедливості. Основна сила визвольного руху в Україні, на його думку, – це робітники, селяни, трудова інтелігенція.
Окремою сторінкою Багрянівського еміграційного життєпису є МУР.
Історія МУРу розпочинається у вересні 1945 року у передмісті Нюрнберга Фюрті, де одночасно опинились І.Костецький, В.Петров, Ю.Шерех. Із Регенсбургу в пошуках друкарських шрифтів для української видавничої справи заїхав Леонід Полтава. Із Ульма прибув й І.Багряний. Юрій Шерех, котрий був автором ідеї об’єднання розпорошених і осиротілих літераторів українських на теренах Німеччини та Австрії, швиденько написав коротеньку й дуже загальну декларацію: «Час ставив і ставить перед українським мистецтвом те завдання, до якого воно покликане: у високо – мистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві… Відкидаючи все мистецьки недолуге та ідейно вороже українському народові, українські митці об’єднуються для того, щоб у товариській співпраці змагати до вершин справжнього і поважного мистецтва».
Було висловлено пропозицію назвати спільноту «Український мистецький рух», однак скорочення такої назви викликало неприємні звуково – значеннєві асоціації (УМР). Тому Ю.Шерех запропонував переставити складники, щоб вийшло «МУР, що піддавався й осмисленню в асоціації зі словом «мур», мовляв щось фортеце подібне, щось непохитне».
У МУРі отримали теоретичний вияв естетичні принципи Багряного, хоч і до того були у його поезії, прозі. МУРівські прагнення поновної побудови України, через літературу, об’єднання в ньому розпорошеної по таборах ДіПі української творчої інтелігенції, витворення загальноукраїнської понад регіональної літератури Багряний зрозумів політично: мистецтво стає політикою і, отже, дозволяє собі функціонувати за її законами. Стаття І.Багряного «Думки про літературу» повністю відображала його тогочасну позицію в МУРі. Толерантна атмосфера, яку часто завдячували зусиллям Шереха, сприяла мистецьким дискусіям і часто персональним протистоянням. У випадку Багряного це були – Державин, Орест, Ю.Бойко-Блохин.
Услід за «Тигроловами» виходять інші твори, що засвідчують жанрову майстерність і неординарність автора: роман «Люба» (1944), відновлена з пам’яті збірка «Золотий бумеранг» (1946), виспівана в камері смертників драматична повість «Морітурі» (1947), комедія – сатира «Генерал» (1948), повість – вертеп «Розгром» (1948), роман «Сад Гетсиманський» (1950).
Після «Саду Гетсиманського» побачили світ: повість «Огненне коло» (1953), поема «Антон Біда – герой труда» (1956), роман «Маруся Богуславка» (1957), перша частина незавершеної трилогії «Буйний вітер», роман «Людина біжить над прірвою» (1965), твори для українських дітей, яким письменник надавав особливого значення, – «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1947), «Телефон» (1960).
Умови, в яких І.Багряний творив літературу, були екстремальними. З 1948 року письменник майже не виходив з лікарень. Коли вже не міг працювати за письмовим столом, йому зробили для письма спеціальну дошку, яку, лежачи на лікарняному ліжку, ставив на груди. Палата в санаторії Сан – Блазієн перетворилася на робочий кабінет. Фізична немічність не заважала будувати творчі плани на майбутнє. Хотілося писати про Симона Петлюру, про повстання на панцернику «Потьомкін», яке почалося зі слів матроса - українця Вакулинчука, сказаних по-українськи:»Та доки ж ми будемо рабами?» Хотілося відтворити у пам’яті конфіскований роман «Марево». А ось останній лист І.Багряного до «Дорогого друга» (саме так завжди звертався до Д.Нитченка його автор): «Дорогий Друже Дмитре! Коли б Ви були тут, коло мене, й побачили, як я борюкаюсь за життя, Ви б не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень. Здається, моя пісенька проспівана… Не нарікайте, що нема листів. Як тільки буду в стані – напишу. Неодмінно. Оце написав кілька рядків, а так ніби працював півдня кайлом у шахті».
Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року в німецькому санаторії Сан-Блазієн. Після смерті знайшли недописаного листа:
«Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напряження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи – це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати – не має панцера, та я все це витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову і йду до кінця мого призначення… Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голготу».
Поховано Івана Багряного на цвинтарі в Новому Ульмі. На могилі стоїть пам’ятник (автор – скульптор Леонід Молодожанин) із написом – цитатою із поеми «Меченосці»:
Ми є. Були. І будем ми!
Й Вітчизна наша з нами.
В Україні життєвий подвиг письменника було оцінено уже за Незалежності: у березні 1992 року Івана Багряного посмертно нагороджено найвищою відзнакою нашої держави – Державною премією України імені Тараса Шевченка.
Матеріал узято з просторів Інтернету
ІВАН БАГРЯНИЙ – ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ І ПИСЬМЕННИК
(2 жовтня 1907 – 25 серпня 1963)
Іван Багряний вписав своє ім'я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. «Стара» еміграція вийшла за кордон порядком оборонної війни з окупантом, вона не жила під окупантом, її руки і ризи були чисті від будь-яких підкорень, компромісів. Коли останні ар'єргарди Української Армії відходили за Збруч, покоління Багряного було у віці 12-15 років. Зокрема і дванадцятилітній Іван Багряний, син охтирського муляра Павла Лозов'ягіна, на власні очі бачив заграви українсько-російської війни, терор московських більшовиків. Бачив, як північні наїзники вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч повалили на смерть його коханого діда-пасічника.
Але країна не могла емігрувати. Вона вирвала у ворога компроміс нової економічної і національної політики, юридичне визнання її самостійности (конституція СРСР) і була далі у відродженні.
Відродження, як і весну, не можна скасувати. Тому неминуче Україна почала перемагати в нерівному радянському компромісі з Москвою. У це змагання втягалось і підростаюче покоління Багряного, поспішаючи добути освіту і позицію на великому фронті.
Строки історії були невмолимо короткі – встигла чи не встигла нація стати на ноги; встиг чи не встиг юнак закінчити вищу освіту; мусів чи не мусів пройти крізь масові примусові організації профспілок, комсомолу, партії; встиг чи не встиг знайти себе і своє життьове покликання – а вже над головою шумить нова гроза тотального вражого терору. Зламавши компроміс і договір (яким була конституція), Москва нищила безоружну країну кулею, депортацією, тюрмою і організованим голодом. Стався геноцид – замах на Відродження, на всю націю. Іван Багряний мав 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Багряний разом із сотнями тисяч поїхав у концтабори Далекого Сходу з вироком на п'ять років. Що встиг він зробити? Технічна і загальна освіта. Перша збірка поезій «До меж заказних» (1927), поема «Аве Марія», роман «Скелька» дали йому дорогу до членства в опозиційній добірній групі письменників МАРС (Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич). Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його на «зека» – в'язня далекосхіднього концтабору. Втеча, бездомність, мандри і поворот до своєї країни, що ще не одійшла від геноциду, а вже була напередодні нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все це описане в романі «Сад Гетсиманський», що його вважають значною мірою автобіографічним.
Друга світова війна дала «вихід» на захід крізь вогняні ворота фронту, крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь унтерменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході.
Кількасот тисяч їх остались емігрантами. Не еміграція, а «ісход», не група однодумців, а неймовірна мішанина маси – колишніх в'язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; колишніх політичних і колишніх кримінальних злочинців; свідомих патріотів і русифікованих; таких, що були патріотами Радянської України, будували в ній українське відродження, і таких, що були внутрішніми емігрантами; селяни, робітники, фахівці. Коротко – це вийшов конгльомерат отієї соціяльної каші, на яку перетворив комуніст-окупант суспільство України.
З цієї каші не міг нормально формуватися струмінь політичної еміграції, бо Німеччина стала для втікачів не країною політичного азилю, а країною концтабору. На еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина формуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля.
І от серед такого хаосу і тьми кромішньої залунав голос Івана Багряного. Спершу це був голос письменника, голос «Тигроловів». «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли з радянського раба шкуру зека, оста, «советського человека» і показали під нею незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав і тигрів, і НКВД і вирвався у вільний світ, здався таким зухвалим і перебільшеним, що Мосендз і Клен вирішили спародіювати Багряного-Многогрішного в вигаданому ними гумористичному Горотаку. Одначе Горотакові не вдалося подолати Багряного так, як Стрісі – Семенка. Многогрішний переміг, і Горотак вийшов лише симпатичним, буквально дружнім шаржем. Горотак тільки збільшив популярність Багряного-Многогрішного. Кажуть, Багряний належав якийсь час до ОУН. Степан Бандера нібито відпустив Багряного на власну волю творити власну партію з емігрантів із УРСР, визнаючи нібито, що ОУН політично не впорається з цим завданням. Якщо це було так, то було слушно. Ні в які-бо готові форми не міг уміститися чвертьсторічний досвід України в складі СРСР з двома світовими війнами й двома тоталітаризмами як рамками і як тлом. Ні форми ОУН, ні форми українського соціялізму чи ундизму не могли вмістити й оформити того, нового, ще не визнаного в історії політичного досвіду України. Тут мусіли сказати своє слово ті, в кого той досвід був вписаний і на сердці, і на шкурі. Багряний, щедро обдарований імпульсом чи інстинктом ініціятиви, першим сказав це слово, якщо не вважати статті Аркадія Любченка «Україна живе!», написаної зразу після втечі з України більшовицького окупанта 1942 року. Памфлет-брошура Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» – це ніби перша політична деклярація прав і гідності людини і нації з-під московсько-більшовицького тиску. Вона вийшла в розпалі примусової репатріяції колишніх радянських громадян, яка супроводжувалась і тихими, і голосними трагедіями насильства, тортур, знищення.
Колишні зеки, ости, полонені ховалися під іменами чужих націй і людей, не сміли признатись, хто вони і звідки. Брошура Багряного сказала все за них. Сказала кількома мовами, будучи перекладена також на англійську, еспанську, італійську мови. Кожний остівець читав її, і пригортав до грудей, і показував чужинцям як посвідку своєї особистости. Багряний повернув людині її політичну пам'ять. Він почав з того, як у нього на очах московські більшовики вбили його дядька і діда і як було розстріляно відродження його народу та вчинено геноцид. Комунізм – найновіша фаза російського імперіялізму і засіб знищення підвладних йому націй – в тому числі української. Супроти цієї сили виникає явище емігрантів з УРСР і їх рішучість до політичної боротьби.
За деклярацією пішло діло: організація газети і видавництва «Українські вісті» і УРДП. Українець із УРСР має багато плюсів, але одного йому бракує: школи політичної самоорганізації і самодіяльности. І то зовсім не через банк вроджених якостей, а тому, що підросійська Україна взагалі ніколи не мала і п'яти років елементарної свободи для практичної громадсько-політичної ініціятиви і самоорганізації. Анахронічні догматичні спори про соціялізм, а також вплив моди віку творити партію за принципом провідництва та ідеології, а не практично-політичним, перешкодили належному зосередженню наявних сил навколо видавництва і УРДП. Вони також стали на заваді того, щоб цей осередок став школою політичної самоосвіти, з одного боку, а з другого – оперативною базою для виконання найдоконечніших практичних завдань, що їх поклала на еміграцію поневолена батьківщина.
Все ж нехай і в ослабленому, супроти першого засягу, вигляді, але Багряний таки зумів 17 років, до самої смерти, упровадити незалежне видавництво і партію, а при тому ще й зробити вклад у заснування і діяльність УНРади. Багряний був єдиний із політичних лідерів еміграції, що зумів найти групу російських політичних діячів, які пішли на співпрацю з українцями на базі безумовного визнання державної самостійности України. Це Алексінський — знана постать у політичній історії Росії нашого століття. Алексінський вже і переклав на французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський» та видавав у видавництві «Українські вісті» свій орган «Освобождение».
Безумовно, партія і політика забирали у Багряного, мабуть, основну енергію і час, а головне – забирали його здоров'я, бо творили йому численних ворогів, які не давали спати новому противникові. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП, ба навіть і на власну родину тиснути. Але з другого боку організований Багряним гурт ентузіястів УРДП допоміг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» чужими мовами.
Ця симбіоза письменника з його партією не була випадкова. У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» – 1948, «Морітурі» – 1948, «Розгром» – 1948), а також у повістях «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам на геноцид – людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірности, але тим сильніша жива енергія, жива душа – жива нація.
Уявляю, яка дорога була кожному не тільки уердепівцю оця велика реабілітація людини, нищеної під наклеюваними їй ярликами «ворога народу», зека, оста, бандита тощо. За це будуть вдячні письменникові мільйони й по той бік заслони. Це підкреслив і чужинецький критик Юзеф Лободовський у статті про «Сад Гетсиманський»: «Парадоксально, ця книжка, де діються справді несамовиті речі і безперервно поневіряється людська гідність, є по суті одним безперервним хоралом на честь людини і її духових вартостей. Багряний описує таку страшну дійсність, про яку Кестлерові навіть і не снилося. А все ж таки «Тьма опівдні» є книжкою понурою і гнітючою. Натомість «Сад Гетсиманський» закриваємо – не біймося цього банального вислову – з почуттям духового підсилення. Що страшніші речі діються в книжці, то більшу віру в людину викликають у читача».
«З одного боку книжка Багряного є разючим документом радянської дійсности, який перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написане; з другого ж боку – є виразним свідоцтвом глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків» («Культура», 1951, ч. 1).
Лободовський вловив ще одну прикметуБагряного-письменника – його здібність до оптимізму серед трагедії, його гумор серед відчаю, його «кошмарний гротеск». Людина Багряного перемагає «в глухій війні, що провадиться на величезних просторах євразійської імперії».
За ці високі прикмети критик терпить письменникові його вади, що походять не то з браку часу, не то з незавершення літературної культури. Це деклямаційність, многословіє, резонерство, сировість, неочищеність. Ці хиби є в прозі, і в поезії, і в драмі Багряного. Але найбільше позначились вони на поетичному його доробку, де такі шедеври, як «Собачий бенкет», є винятком.
Здоров'я, сила, лицарськість і любов до людини та до свого народу – ці прикмети знаходить Юрій Шерех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією повістю «стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі». («Твір про мистецтво стріляти», «Українські Вісті», 1947, 6 квітня).
Щедра і прихильна критика у англосакській і німецькій пресі свідчить про те, що «Тигролови» стали новим – і саме українським – словом у пригодницькому жанрі світової літератури.
Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був обдарований щедро силою і талантом. Ішла ця сила з глибокого коріння його в українському житті сучасному і минулому. Він мав чудове відчуття ритму сучасности і ритму минулих віків. І тому так природно зринає в ліпших бароккових своєю природою місцях його творчости якась підземна течія древнього багатирського епосу, казки, думи. І все це поєднується з доброю усмішкою людини, яка така сильна, така любляча, що при всій своїй шаленості може обійтись і без помсти за всі незчисленні образи і кривди, завдані їй своїми і чужими.
Гора наклепів на Багряного вивершилася в 1963 році, перед його смертю, брудною книжкою «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного». Підписана псевдонімом, ця книжка має прямий логічний і змістовий зв'язок з радянськими нападами на Багряного. Вона свідчить тільки про його вагу як письменника і діяча.
У Достоєвського є одне місце про талант і нікчемну злобу: «Ти ще нікому непотрібний, тепер ніхто тебе не знає і не хоче. Так світ іде. Почекай, не те ще буде, коли взнають, то в тебе є обдарування. Заздрість, дріб'язкова підлість, а найбільше глупота наляжуть на тебе сильніше за злидні. Талантові треба співчувати, йому треба, щоб його зрозуміли; а ти побачиш, які пики обступлять тебе, коли хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити в ніщо і з презирством дивитися на те, що в тобі виробилося тяжкою працею, терпінням, голодом, безсонними ночами. А ти задирливий, ти часто недоречно гордий і можеш образити самолюбну нікчемність, і тоді біда, ти будеш один, а їх багато: вони тебе замучать шпильками».
І замучили. В листі-оголошенні згаданої вище пасквільної книжки написано, що вона «є вбивчою для Івана Багряного». Шизофренічна своєю одвертістю претенсія бути вбивцею. Насправді це була тільки остання шпилька серед страстей тієї української Голготи, що її пережив і змалював Іван Багряний.
Юрій ЛАВРІНЕНКО
"Листи до приятелів", с.127-128, 1963.
(За книгою "Українське слово" — Т. 2. — К., 1994.)
Хронологія життя
Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін; також Лозов’яга) – одна з найяскравіших постатей в українській літературі XX ст.
Народився в місті Охирці на Сумщині.
Вірші почав писати ще у 2-му класі. Через 3 роки, навчаючись у вищій початковій школі, був редактором шкільного журналу «Надія».
1926 р. – навчається у Київському художньому інституті. По закінченні інституту не був допущений до захисту диплома через націоналістичну діяльність.
1927 р. – вихід першої поетичної збірки «До меж заказаних».
1929 р. – видає поему «Ave Maria», яка була одразу ж заборонена.
1930 р. – опублікований роман «Скелька» (проблема несправедливості у відносинах України та Росії).
1932 р. – заарештували у Харкові, цілий рік тримали під слідством.
1933 р. – засудили на 5 років заслання і вивезли на Далекий Схід. 1937 р. він утікає. На початку 1938 р. був повторно заарештований і сидів 2 роки й 7 місяців у харківській тюрмі УГБ-НКВД на Холодній Горі. Усе пережите лягло в основу роману «Сад Гетсиманський».
У 1940 р. був звільнений під нагляд у зв’язку з тяжкою хворобою легенів та недостатністю матеріалів для повторного засудження. Під час німецької окупації працює в Охтирці редактором місцевої газети.
У 1942 р. мав бути розстріляний німцями, але випадково врятувався. У Львові налагоджує зв’язок з УПА. За його ініціативи створюється підпільний уряд – Українська головна визвольна рада.
1944 р. – виходять романи «Люба» (знищений власноруч) і «Тигролови». Пізніше емігрує за кордон.
1945 р. – організовує літературне об’єднання МУР – Мистецький український рух. Іван Багряний мешкає в Західній Німеччині, де й розгортає активну політичну діяльність.
1947 р. – повість «Морітурі».
1948 р. – разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими організовує Українську революційно-демократичну партію (УРДП) й керує нею до останніх днів життя. Його обирають головою Української національної ради, він став авторитетом у справі творення української державності. Цього ж року виходить повість «Розгром», комедія «Генерал».
1950 р. – роман «Сад Гетсиманський».
1953 р. – повість «Огненне коло».
25 серпня 1963 року - помер. Похований у Новому Ульмі (Німеччина).
1965 р. – опубліковано роман «Людина біжить над прірвою».
У 1992 р. Багряному було присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).
Основні твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», повість «Огненне коло», стаття-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?», поема «Ave Maria».