Народився Андрій 04 грудня 1984 року у Вільногірську. Після закінчення середньої школи №2 продовжив навчання у Вільногірському технікумі (зараз це Відокремлений структурний підрозділ «Вільногірський фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій»). Вивчився на металурга.

З 2002 року, під час практики на збагачувальній фабриці Вільногірського гірничо-металургійного комбінату, вже зарекомендував себе як гарний і відповідальний спеціаліст, надійний товариш. Багато років він присвятив збагачувальному виробництву.

З 2020 року до повномасштабного вторгнення росіян трудився на гірничо-транспортному виробництві помічником машиніста екскаватора.

Але війна перекреслила спокійне життя і мирні плани Андрія Юрійовича. 14 квітня 2022 року його призвано Першим відділом у місті Верхньодніпровск Кам’янського РТЦК та СП на військову службу по мобілізації.

Він пройшов військову підготовку в Європі за стандартами НАТО і розпочав службу в одній із військових частин Національної Гвардії України на посаді старшого стрільця – оператора безпілотних літальних апаратів одного з батальйонів оперативного призначення.

Родинні цінності були найважливішими для нашого земляка. Найкращий коханий чоловік, люблячий син, брат, батько, Андрій назавжди залишиться в серцях рідних найдорожчою людиною у світі.

Добрий, чуйний, м’який за характером, завжди готовий прийти на допомогу людям, він завжди був мужнім, рішучим, незламним воїном, який взяв на себе відповідальність за долю Українського народу і рідної країни.

Як згадують рідні, Андрій жодного разу не скаржився на умови служби, на труднощі. Завжди був налаштований оптимістично і ділився цим настроєм з родиною та оточенням.

12 лютого 2026 року солдат Андрій Юрійович СОЛДАТЕНКО (позивний "Циган") героїчно загинув в бою з росіянами у Куп’янському районі Харківської області. Він до останнього подиху залишився вірним військовій присязі та Україні.

Володимир народився 08 листопада 1990 року у м. Вільногірськ. Після закінчення загальноосвітньої школи №5 здобув спеціальність механіка у нашому місцевому технікумі (зараз це Відокремлений структурний підрозділ «Вільногірський фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій»).

Строкову військову службу Володимир проходив у 25-й десантно-штурмовій бригаді. Трудову кар’єру пов’язав із роботою в державній службі з надзвичайних ситуацій, зокрема 13 років відслужив рятівником в 52-й державній пожежно-рятувальній частині 1 державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС у Дніпропетровській області.

Вмотивований, пишався своєю роботою, службою. Рідні, друзі назавжди запам’ятають Володимира як гарного друга, щиру і відкриту людину, яка завжди готова була прийти на допомогу, підтримати, підставити плече. 30 вересня 2025 року закінчився його контракт з місцевою ДПРЧ ДСНС, і 27 жовтня він пішов добровольцем на фронт, боронити нашу державу від російських окупантів.

Після проходження спеціальної військової підготовки Володимир розпочав службу в одній з легендарних бойових бригад. Наш земляк гідно і мужньо виконував свій військовий і громадянський обов’язок, до останньої хвилини залишаючись відданим військовій присязі на вірність Українському народові. 27 січня 2026 року, виконуючи бойове завдання, Володимир загинув внаслідок влучання FPV дрону.

Це сталося у Синельниківському районі…

Старший сержант Анатолій Олексійович Малоок з квітня 2024 року вважався безвісті зниклим. Весь цей час тривали пошуки, у рідних до останнього жила надія, що він живий.

Та надійшло офіційне повідомлення, що Анатолій Олексійович Малоок загинув 19 квітня 2024 року поблизу населеного пункту Новобахмутівка Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом Батьківщини.

Максим народився 10 серпня 1996 року. У 2012 році закінчив школу та вступив до Відокремленого структурного підрозділу «Вільногірський фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій», де здобув спеціальність інженера-техніка кольорових металів.

Після закінчення навчання у 2016 році проходив службу в лавах Збройних Сил України, демобілізувався у 2018 році. Пізніше працював у Дніпропетровському товаристві «Плюс».

У 2022 році Максим знову став до лав захисників України, аби боронити нашу державу від російської агресії.

Народився 26 вересня 1978 року у місті Вільногірськ. Навчався у Вільногірській  середній школі №3, потім у місцевому професійно-технічному училищі та металургійному технікумі. Здобув професію електрика. Трудову діяльність Владислав розпочинав у сфері житлово-комунального господарства, трудився на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті.

Останнім часом - у супермаркеті "АТБ".

У серпні 2024 року Владислава призвано по мобілізації у лави ЗСУ. Після військової підготовки у грудні 2024 року приступив до виконання бойових завдань у складі 71-й окремій єгерській бригаді, одному з елітних формувань 8-го корпусу Десантно-штурмових військ, на Покровському напрямку.

Він служив штурмовиком-санітаром. Загинув Владислав 28 грудня 2024 року, до останнього подиху залишаючись вірним військовому і громадянському обов'язку. Всі, хто знав земляка, запам'ятають його як доброзичливу, чуйну людину, відповідального працівника і справжнього друга.

Владислав народився 12.10.1996 року в м. Горлівка Донецької області в російськомовній родині, але з безмежною любов'ю до України.

Згодом з батьками переїхав до Вільногірська, де закінчив ЗОШ N2, Вільногірський технікум,а потім -  Дніпропетровський політехнічний інститут. Виховувався в родині, де головними цінностями завжди були милосердя, добро та вірність. Батько Влада теж військовослужбовець,тому хлопець не міг бути осторонь і без вагань пішов добровольцем на захист України. Завжди усміхнений , щирий, вірний своїм принципам, порядний. Навіть позивний він мав " Меджик", що означає чарівник, бо до чого б він не торкався, все робив з посмішкою.

Оператор відділення розвідки та корегування взводу безпілотних авіаційних комплексів.

Свій останній, героїчний бій Влад прийняв 08.07.2025 року на Куп'янському напрямку і загинув від поранення, несумісного з життям. 

Ігор ТУБАЛЬЦЕВ народився у місті Вільногірськ 17 червня 1994 року. Навчався у Вільногірській загальноосвітній школі №5, професію механіка здобув у нашому місцевому технікумі.

Трудовий стаж розпочав у ТОВ «Вільногірське скло». Пройшов строкову службу в армії, повернувся знову на скляний завод, потім працював у філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» АТ «ОГХК».

Життя Ігоря у багатьох моментах було схожим на життя багатьох вільногірців. Працьовитий, добродушний і дружній до людей, він будував свою долю в рідній громаді, допомагав мамі в домашніх справах, у вихованні молодшого брата.

Збройна агресія росії проти України зруйнувала плани й долі багатьох українських родин, змусила мирних громадян взяти в руки зброю і захищати рідну землю від ворога.

21 червня 2024 року Ігор Сергійович ТУБАЛЬЦЕВ був призваний на військову службу першим відділом Кам'янського РТЦК та СП Дніпропетровської області, пройшов навчання на сапера. Служив стрільцем-санітаром у 157-й окремій механізованій бригаді.

14 жовтня 2024 року під час штурмових дій противника в районі населеного пункту Цукурине, що на Донеччині, Ігор зник безвісти. Що пережили за цей час його близькі, важко навіть уявити. Але вони плекали велику надію на те, що Ігор обов’язково знайдеться, що він живий…

На жаль, 14 травня 2025 року, після проведення судово-медичної ДНК-експертизи, вдалося ідентифікувати тіло одного із загиблих і офіційно підтвердити факт смерті нашого земляка під час бойових дій.

Володимир народився 16 вересня 1970 року в селі Кринички на той час Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Після завершення навчання у Вільногірській середній школі №1 навчався у місцевому технікумі, пройшов армійську підготовку. Потім розпочав свою трудову діяльність.

Деякий час працював у ТОВ «Вільногірське скло». Багато років свого життя віддав праці у сфері ЖКГ. Мешканці громади добре знають Володимира Анатолійовича як гарного спеціаліста, висококласного слюсаря. Він користувався заслуженим авторитетом серед колективу комунального підприємства «УП «Жилкомсервіс», завжди був готовий прийти на допомогу. Завжди оптимістичний, безкорисливий, добрий, вдома – люблячий батько і чоловік. Дуже любив сільське життя, природу, риболовлю…

Таким був наш земляк, таким його запам’ятають люди. російська агресія змусила багатьох наших співгромадян взяти в руки зброю, щоб захистити своїх рідних, свою землю, свою державу. На початку вересня 2024 року першим відділом у м.Верхньодніпровськ Кам’янського РТЦК та СП було призвано по мобілізації й нашого земляка.

Старший солдат Володимир Анатолійович КОСТЮШИН загинув під час виконання бойового завдання 01 листопада 2024 року в районі населеного пункту Шипилівка Сєвєродонецького району Луганської області. Військовослужбовець до останнього подиху залишився вірним і відданим Україні.

Захисник України. Солдат із позивним «Юг». Людина, яка жила з гідністю, боролася з честю, а пам’ять про нього житиме між нами довго — як приклад мужності, сили духу і вірності Україні.

У мирному житті він працював у ТОВ «Вільногірське скло» та на ВГМК. Але коли прийшла війна — ще в 2014 році — він став до зброї у 2015 році і чотири роки боронив країну. Пройшов крізь АТО, ООС, а після повномасштабного вторгнення не вагався ні хвилини — став до лав славетної 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Визволяв Тростянець, Охтирку, Ізюм, стояв у пекельних боях за Бахмут і Часів Яр.

Навіть після тяжких поранень та комісування наприкінці 2023 року, війна залишалася з ним — у пам’яті, в серці, в кожному побратимові. Він залишався в строю — як активний член громадської організації «Об’єднання учасників АТО Вільногірська», як друг, як порадник, як той, хто завжди був поруч.

28 травня 2024 року Володимир раптово пішов із життя.

23 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання на околиці Мирнограда Донецької області загинув наш земляк, старший солдат Сергій Кравчук. Він став жертвою атаки ворожого FPV-дрону.

У 2014-2015 роках Сергій боронив Україну в зоні АТО. З початком повномасштабного вторгнення знову став до лав ЗСУ, служив у 458-му піхотному батальйоні, захищаючи Донеччину.

Народився Олександр 30 березня 1964 року у м. Вільногірськ Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.

Навчався у Вільногірській середній школі №4, а потім – у місцевому ПТУ за спеціальністю «Машиніст екскаватора вугільної та гірничорудної промисловості».  Після армійської служби розпочав свою трудову діяльність помічником машиніста екскаватора на місцевому ГМК.

Потім працював у Верхньодніпровському ремонтно-будівельному спеціалізованому управлінні, на Вільногірському заводі електровакуумного скла.

У Вільногірському гірничо-металургійному технікумі отримав спеціальність «Електрообладнання промислових підприємств та установ».

Працював інженером відділу збуту у ТОВ «Вільногірське скло», інженером відділу маркетингу ТОВ «Хімтек» у Вільногірську.

Олександр Миколайович завжди був активним і небайдужим громадянином своєї держави.

Тому частину свого життя присвятив суспільно-політичній діяльності. Обирався депутатом Мишуринрізької сільської ради, працював помічником-консультантом у двох народних депутатів Верховної Ради України третього та четвертого скликання. У 2006 році був обраний депутатом Вільногірської міської ради V скликання.

Працював на посаді секретаря ради. Олександр Миколайович завжди мав власну думку, виступав за незалежну і суверенну Україну, за її свободу і територіальну цілісність.

Наш земляк без сумнівів і коливань долучився до подій Помаранчевої революції, Революції Гідності (2013 рік – входив у склад VIIIАфганської сотні), брав участь у спецопераціях, в АТО, займався волонтерською діяльністю. Про це свідчать його друзі і бойові побратими.

З 2017 року очолював Подільську районну в місті Києві громадську організацію інвалідів війни, Збройних Сил України та учасників бойових дій.

З 24 лютого 2022 року воював на бучанському напрямку, був важко поранений. Але це не зупинило його боротьбу.

Після лікування і реабілітації він продовжив служити в територіальній обороні Києва. Має відомчі і державні нагороди.

На жаль, 25 жовтня 2024 року після тривалої хвороби Олександр Миколайович ПОЙДА відійшов у вічність. До останньої хвилини життя він залишився вірним військовій присязі і громадянському обов’язку. Честь і слава землякові.

Сергій Олександрович КЛОЧКО народився 04 грудня 1998 року в місті Кривий Ріг. У 2014 році закінчив 9 класів Пальмирівської ЗШ І-ІІ ступенів, з вересня 2014 року навчався у Вільногірському технікумі Національної металургійної академії України.

З вересня 2017 по  вересень 2020 років проходив військову службу за контрактом на посаді заступника командира бойової машини – навідника-оператора військової частини А1302 (93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр»).

Учасник бойових дій з 2018 року.

Призваний на військову службу під час мобілізації 26 лютого 2022 року Приморським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки міста Одеси до військової частини А3425. Проходив військову службу на посаді командира піхотного відділення.

Сергій був справжнім патріотом України, мужнім воїном і вірним побратимом.

Загинув Герой 02 листопада 2022 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Мала Сейдеминуха, Бериславського району, Херсонської області, від отриманого бойового поранення, несумісного з життям, внаслідок ворожого мінометного обстрілу.

Євгеній народився 19 червня 1994 року в місті Вільногірськ.

Навчався у загальноосвітній школі №2. Після школи вступив до місцевого технікуму (зараз це Відокремлений структурний підрозділ "Вільногірський фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій"). З 2009 по 2013 роки навчався у цьому закладі за спеціальністю «Монтаж і експлуатація електроустаткування підприємств і цивільних споруд». Отримав кваліфікацію техніка-електрика.

Військову службу Євгеній проходив у місті Полтава. Після демобілізації повернувся додому, розпочав трудову діяльність. Працював у ТОВ «Скляний Альянс», на філії «Вільногірський ГМК» АТ «ОГХК». Всі, хто знав Євгенія, відзначають його як доброго товариша, життєрадісну, оптимістичну і привітну людину. 2022 року, коли розпочалось повномасштабне вторгнення рф на територію нашої держави, Євгеній Геннадійович добровільно пішов на фронт.

Визволяв від загарбників населені пункти Донецької та Харьківської областей. Служив у підрозділі снайперів 43-ої окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Фатальним став для нього день 10 лютого 2025 року. Він загинув під час виконання службових обов’язків із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України в районі населеного пункту Піщане Куп’янського району Харківської області.

Народився Максим 26 листопада 1984 року в місті Вільногірськ. Закінчив загальноосвітню школу №3. Вивчився на електрика в місцевому технікумі. За фахом і працював у різні роки на ТОВ «Вільногірське скло», ТОВ «Цвєтмет», філії «ВГМК» АТ «ОГХК». Останнє місце роботи – електромонтер у ТОВ «Мотронівський гірничозбагачувальний комбінат».

Завжди був гарним спеціалістом, добропорядною людиною, мав багато друзів. Дуже цінував родину, в якій зростало дві донечки.

Але росія зруйнувала всі плани, все життя Максима, його родини, всієї нашої країни, прийшовши вогнем і смертю на нашу землю.

01.03.2022 року він призваний Кам’янським РТЦК та СП на військову службу по мобілізації. Після проходження місячної військової підготовки Максим вирушив на Харків, потім були Дружківка, Костянтинівка… Дуже спритний, швидкий, розторопний, він не раз рятував життя товаришам на фронті. Взяв на передову власне авто і, коли щастило отримати 2-3 доби передиху, їхав додому і обов’язково підвозив і своїх побратимів, навіть в інші області.

Остання телефонна розмова з родиною відбулась у середу, 27 вересня. Вдома як раз готувалися до благодійного ярмарку. Молодша Маша декілька разів молила батька якнайскоріше повернутися додому, бо дуже скучила. Обіцяв дружині: «Танюшко, я обов’язково повернуся, чекайте. Виживу любою ціною!».

А потім – затяжна тиша, відсутність зв’язку і страшний звістка від побратима про загибель Максима.

Олег Миколайович народився 03 грудня 1959 року у м. Кам’янське. Навчався у середній школі № 2. Після школи закінчив Вільногірський технікум, вивчився на електрика.

Працював на Вільногірському ГМК спочатку електриком, потім енергетиком, головним інженером у КП «Жилсервіс», на заводі «ЗБВ». За 5 років в МЖК збудував житло для своєї родини.

Олег Миколайович, досить обізнаний і компетентний з багатьох питань, за характером прямолінійний, впевнений у собі й наполегливий, завжди користувався заслуженим авторитетом і повагою у громаді. Обирався депутатом Вільногірської міської ради двох скликань. Про таких кажуть - людина слова і діла, вірний син своєї Вітчизни.

Він з молодих років ніколи не залишався байдужим до подій, що відбуваються у суспільстві, до людських доль. Мабуть, саме тому 1989 року добровільно поїхав у вірменське місто Спітак допомагати людям усувати наслідки потужного землетрусу (тоді загинуло щонайменше 25 тисяч осіб, ще близько ста сорока тисяч стали інвалідами, 514 тисяч людей залишилися без даху над головою).

Олегові Бандурченку були близькими ідеї Помаранчевої революції. Саме завдяки йому і його однодумцям 2004 року прапор Вільногірська побував у Києві на Майдані серед тисяч прапорів – символів перемін.

Він вітав переломні зміни у державі 2013-2014 року. А з 2014 року, коли над країною нависла реальна загроза широкомасштабного вторгнення з боку росії, без вагань пішов виборювати нашу незалежність і територіальну цілісність у зоні АТО та ООС.

 Всі ці довгі роки Герой мужньо і звитяжно воював за нашу свободу, за наше мирне життя. Пройшов шлях від простого солдата до штаб-сержанта, командира мінометної батареї однієї з наших військових частин, майже увесь час перебуваючи на офіцерських посадах.

За увесь час служби в рядах ЗСУ Олег Миколайович по праву відзначений державними нагородами: орденами «За мужність і відвагу», «Сталевий Хрест Непереможних», «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За оборону рідної держави», нагрудними знаками «Знак пошани» і «Гідність та честь», почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, відзнаками «За службу», «Лицарський хрест родини Мазеп», «За службу державі», двома відзнаками командувача об’єднаних сил «Козацький хрест» ІІІ ступеня.

Лютий 2022 року застав Олега Бандурченка на Донеччині, потім були військові дії в Луганській області, далі їхню частину перекинули на херсонський напрямок.

08 жовтня 2022 року під час виконання бойових завдань в районі населеного пункту Давидів Брід Бериславського району Херсонської області Олег Миколайович Бандурченко загинув від отриманих травм, несумісних із життям.

Вірний військовому і громадянському обов’язку, Олег Миколайович Бандурченко залишиться в пам’яті народній назавжди.

Хоменко Євген  (позивний «Подгон»), який навчався у Вільногірському металургійному технікумі з 2012 по 2016 рік за спеціальність технік-механік.

Наприкінці липня 2016 року, після отримання всіх довідок та дозволів, він поїхав у Київ для проходження курсів молодого бійця на базі Атек, навчався там чотири місяці.

Після закінчення курсів він вперше вирушив на Схід.

Добровольцю Євгенію Хоменкові було на той час 19 років. Служив у гаубичному артилерійському дивізіоні окремого загону спеціального призначення «Азов». Був старшим навідником гаубиці.

18 квітня 2018 року близько 6:00 ранку під час виконання бойового завдання у Павлополі Донецької області Євгеній отримав численні поранення тіла  і важкі осколкові травми голови. Вранці 20 квітня 2018 року помер. Поховали Героя на Алеї слави міського кладовища 22 квітня 2018 року.

10 вересня 2022 року внаслідок несумісного із життям поранення на полі бою загинув вільногірець Сергій Петрович НОСАЧ.

Народився Сергій Петрович 27 квітня 1969 року у нашому місті. Після закінчення середньої школи №4 навчався у Вільногірському технікумі. Строкову службу в армії проходив на території Німеччини. За характером був спокійним, виваженим, захоплювався радіосправою. Працював гідромоніторщиком на Вільногірському ГМК, оператором склоформуючих машин у ТОВ «Вільногірське скло».

Сергій Носач був справжнім патріотом України. Захищаючи територіальну цілісність та суверенітет України, брав участь в АТО. Коли розгорнулася активна фаза війни з Росією, 24 лютого 2022 року його призвано Кам’янським РТЦК та СП на військову службу. Був командиром відділення 97 піхотного батальйону однієї з наших військових частин.

Молодший сержант Сергій Петрович Носач загинув як Герой під час мінометного обстрілу з боку ворога поблизу смт Високопілля Бериславського району Херсонської області. Ціною життя таких воїнів, як наш земляк, і Високопілля, і десятки інших населених пунктів нарешті звільнені від ворога.

Ми пишаємося подвигом Сергія Петровича Носача. 

Віталій Віталійович народився у м. Вільногірськ 18 вересня 1964 року. Навчався в середній школі №3. Після школи навчався в нашому техникумі по спеціальності «Електрообладнання цивільних споруд».

Віталій ЛИСЯК працював багато років в «Дніпрообленерго», а потім на філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» АТ «ОГХК».

З колегами по роботі мав завжди гарні професійні й товариські стосунки. Як фахівець у своїй справі, завжди користувався заслуженим авторитетом у колективі.

Віталій був гарним сім’янином, зразковим батьком і відданим сином своєї країни.

Коли розпочалась широкомасштабна агресія з боку росії, він добровільно став на захист України. 15 березня 2022 року був мобілізований першим відділом у місті Верхньодніпровськ Кам’янського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Служив у роті вогневої підтримки однієї з фронтових бригад.

Стійко і мужньо захищаючи незалежність та територіальну цілісність батьківщини, 14 липня солдат ВСУ Віталій ЛИСЯК загинув у бою під селом Макарівка Волноваського району Донецької області.

Дмитро народився у м.Вільногірськ у 1991 році.

Навчався в загальноосвітній школі №5, потім у нашому технікумі, далі – у м.Кам’янське. 

Здобув економічну спеціальність.

Повернувся в місто, працевлаштувався у філію «Вільногірський ГМК» АТ «ОГХК» помічником машиніста екскаватора на ГТВ.

У вільний час захоплювався автосправою та музикою.

Наприкінці лютого 2022 року розпочалась широкомасштабна російська агресія. 14 травня Дмитра призвано на військову службу І-м відділом Кам’янського РТЦК та СП Дніпропетровської області.

 Служив у мотопіхотному відділенні мотопіхотного батальйону однієї з військових частин ЗСУ. У боях проявив себе як мужній і звитяжний воїн, як вірний син своєї країни.

Дмитро Ігоревич РАКУТА героїчно загинув під час виконання бойового завдання 02 листопада 2022 року в районі населеного пункту Білогорівка Луганської області.

До останнього дня, останньої хвилини свого життя воїн залишився вірним військовій присязі.