Всі діти люблять казки, у них знайдеться все: і мудрість, і веселий жарт, і вигадка. Серед своїх найулюбленіших, багато назвали "Дикі лебеді" "Дюймовочка", "Кресало", "Гидке каченя". Автором цих прекрасних дитячих творів є великий данський казкар Ганс Християн Андерсен. Ім'я Андерсена відоме всьому світу. Його казки із задоволенням читають як у нашій країні, так і за кордоном. У них поєднуються фантастика, романтика, гумор і всі вони пронизані людяністю і гуманністю.
Вирушаємо у подорож по сторінках казок Г. Х. Андерсена.
Толерантні книжки для дітей
У житті зустрічаються дуже різні люди — з іншим (відмінним) кольором шкіри, будовою тіла, особливостями розвитку або люди з інвалідністю. Часто дитина ніяковіє та не знає, як себе поводити. Ще ж важче доводиться тим, хто сам є інакшим.
Толерантність – це єдність у різноманітті.
Пропонуємо книги, на меті яких не просто виховання у дітей толерантності, а, головним чином, допомога у пізнанні світу та себе без негативного ставлення до інакшостей. Простою й образною мовою вони розповідають про різні ситуації і створюють простір для обговорення чутливих тем.
Оксана Драчковська «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама»
Це автобіографічна історія про Оксану і її сина Назара, який не може ходити. Мама Оксана щодня веде боротьбу за краще майбутнє для всіх особливих людей, для Назарка. Казка розповідає діткам, що не всі люди однакові, як не варто здаватися, коли важко, як триматися, коли сил не залишається, і як жити в цьому світі. У казці ж смілива мама зайчика в інвалідному візку створює у лісі інклюзивний простір: нову дорогу, міст, звуковий світлофор. Історія допомагає зрозуміти, як важко людині з інвалідністю жити у світі, призначеному виключно для звичайних людей. І як важливо створювати інклюзивні простори з рівним доступом для всіх людей.
Марк Лівін «Рікі та дороги»
Чотирнадцятилітній Матвій, хлопчик із синдромом Асперґера, втікає до лісу, щоб знайти себе. Прагнучи порозумітися з власним «я», він розповідає про свої почуття, сім’ю, світ, який водночас розбився на друзки, як тарілка. І про неймовірного друга — рудого собаку із чорною лапкою, купою історій і специфічним почуттям гумору. Розповідає про свої вподобання і тривоги. І про те, що рідні можуть помирати двічі… Це важлива і вкрай потрібна книжка про вміння приймати інакшість людей і про любов. Книжка про усвідомлений біль і неусвідомлені страхи, про раз і назавжди визначені правила і про час, коли їх варто порушити.
Надія Степула «Петрик і фонтани»
У Петрика і Матильди є багато спільного, але є й відмінності: у хлопчика аутизм, тому він по-іншому сприймає навколишній світ, повільніше розмовляє та по-іншому проявляє емоції. Познайомившись із ним, Матильда розуміє: «Ми можемо бавитися разом, не так, як я звикла, але так само весело!». Книжка також містить навчальну сторінку: прості й зрозумілі пояснення, що таке аутизм, чому люди з аутизмом поводяться інакше, як дружити з аутичними хлопчиками та дівчатками. Автор переконує: аутизм — це не страшно, не заразно, тим більше – не небезпечно, і не потрібно нікому співчувати.
Френсіс Годґсон Бернет «Таємний сад»
Зворушлива історія дівчинки-сироти Мері, яка змушена переїхати з Індії до Англії. Дівчинці доведеться повністю змінитися, навчитися любити та розуміти інших людей, перетворитися із егоїстичної вередливої капризної особи, що вміє лише наказувати служницям, на добру та чуйну людину, яка вміє слухати та просити, а разом із нею перетворюється увесь навколишній світ, стаються справжні дива та реальні чари.
Відомі письменники неймовірно любили домашніх тварин, причому не лише собак чи кішок. Кожен з авторів пояснював свою любов по-різному.
ВІЛЬЯМ БЕРРОУЗ
«Як і всі ідеальні створіння, коти – практичні», – писав бітник Берроуз. І додавав: «Кішки не пропонують послуг, кішки пропонують себе. Звичайно, вони хочуть пестощів і даху над головою. Але за любов неможливо не платити».
Американський нон-конформіст так любив кішок, що навіть присвятив їм автобіографічну новелу «Кіт всередині», що побачила світ у 1986 році. У книзі, трохи сумній і ностальгійній, письменник розповідає про своїх котів й аналізує всю історію існування поруч людини і кішки. Закінчується новела такими словами: «Ми – коти всередині. Ми коти, які не можуть гуляти самі по собі, і ми маємо лише один притулок».
ВАЛЬТЕР СКОТТ
Британського класика всюди супроводжували його собаки - такси Камп і Спайс, хорти Дуглас і Персі та прекрасна лягава дірхаунд Майда - велика мисливська собака сталевого кольору. Вона поводилася абсолютно статечно і, мабуть, вважала, що повинна підтримувати честь будинку. Скоттів улюбленець пес Камп - поки не постарів - завжди супроводжував господаря, коли той лазив по скелях. Навіщо лазив? Зміцнював м'язи і чіпкість пальців. Пес Кемп допомагав Скотту вибирати найзручніший шлях. Любов Вальтера Скотта до рудого Адама також згадується в його біографії.
ЕРІХ-МАРІЯ РЕМАРК
Собаки супроводжували Ремарка все його свідоме життя. В одному з листів він зізнався, що чотирилапі друзі дали йому «відчуття дому». Двох його улюблених собак, в юнацтві та в армії, звали Вульф. Останню собаку тер'єра звали Біллі.
АГАТА КРІСТІ
Своєму хорошому другові, фокстер'єру Пітеру, Агата Крісті навіть присвятила роман «Безмовний свідок». На першій сторінці друкованого видання так і написано: «Дорогому другові й невибагливому супутнику - псу Пітеру присвячую».
ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС
Англійського письменника Чарльза Діккенса зараховують до визначних прозаїків-реалістів, але він дуже любив романтичні символи, таємниці і знаки. Це вплинуло не лише на його твори, а й на вибір домашніх тварин. Сучасники згадували, що Діккенс всюди з’являвся з улюбленим компаньйоном – вороном на ім’я Гріп. Гріп вмів розмовляти, однак насправді це був не один, а три різні ворони з однаковим іменем. Саме Гріп став прототипом однойменного птаха у романі «Барнабі Радж». Він любив Грипа так сильно, що коли птах помер, зробив його опудало, а також увів його в роман «Барнабі Радж».
ФРАНСУАЗА САГАН
Французька письменниця любила собак і кішок, що завжди жили в будинку її батька. З особливою гордістю і ніжністю Франсуаза завжди згадувала таксу, перетворену її батьком на собаку-самокат. У старості в бідної тваринки відмовили задні лапки, і жоден ветеринар не взявся лікувати її. Тоді П'єр Куаре, батько Франсуази, сконструював невеликий візок, на якому такса змогла не просто пересуватися, а й навіть бігати вулицями.
ДЖОН СТЕЙНБЕК
У 1960 році американський письменник Джон Стейнбек, щоб відновити сили після серцевого нападу, вирушив у подорож Америкою. У попутники письменник вибрав «літнього панка французької національності - пуделя на ім'я Чарлі», «природженого дипломата» і «доброго друга». Разом з Чарлі Стейнбек подолав 19 000 км і перетнув 37 штатів. Чарлі допомагав письменникові налагоджувати контакт з людьми. Свої пригоди Джон Стейнбек описав у книзі «Подорож з Чарлі у пошуках Америки», що стала світовим бестселером.
МАРК ТВЕН
Коти могли би подати на Марка Твена в суд за те, що він придумував їм кумедні імена. В будинку Твена жили Зороастр, Апполінаріс, Сюр Меш і Блетерскіт. Такі клички для котів письменник вигадував для того, щоби дочка тренувалася у вимові складних слів. Апполінарісу пощастило менше за інших: в Різдвяну ніч коту на шию прив'язували великий червоний бант і запускали в кімнату з дівчатками, щоби кіт веселив їх.
Однак головним улюбленцем письменника став кіт Бамбіно, який з'явився вдома в останні роки життя письменника. Марк Твен - великий оригінал у вихованні кішок - навчив Бамбіно черпати воду лапою і цієї ж лапою гасити вогник свічки в маленькій лампі, від якої письменник припалював. Цим умінням Бамбіно письменник пишався настільки, що жоден його гість не міг покинути будинок, не подивившись на цю виставу. «Якби людину схрестили з котом, це поліпшило б людину, але погіршило б кота» - говорив Марк Твен.
ГЕМІНҐВЕЙ
Гемінгвея і його четверта дружина Мері ставилися до кішок з надзвичайною ніжністю. Елегантні створіння були справжніми господарями у їхньому будинку: котам навіть можна було ходити по столу і їсти з тарілки письменника. Зараз у будинку-музеї Гемінгвея мешкає понад 60 котів, всі вони — нащадки улюбленців письменника
«Пригоди Чіполліно», «Джельсоміно в Країні брехунів», «Подорож Блакитної стріли», «Планета новорічних ялинок» – ці книги італійського автора Джанні Родарі полюбили діти всього світу.
Джанні виріс у бідній сім’ї, а тому не був розпещений у дитинстві ні розкішшю, ні ситістю. Маленький Джанні складав вірші, вчився грати на скрипці і з задоволенням малював, мріючи стати знаменитим художником.
Коли хлопчикові було всього дев’ять років, від запалення легень помер його батько. Джанні дуже болісно переживав цю втрату, адже батько був для нього взірцем справедливості і працьовитості, людиною з доброю, світлою душею. Саме в такі складні часи поряд з хлопчиком оселилася чарівниця і фея – Фантазія. Не залишила вона його і в дорослому віці: Джанні Родарі став талановитим письменником.
Якщо вірити словам давньогрецького мудреця про те, що люди живуть в написаних ними книгах, то Джанні Родарі житиме вічно - у своїх прекрасних героях і в серцях дітей, які їх полюбили.
Борис Олійник народився у родині службовця. Батько поета працював спочатку шахтарем, а пізніше — редактором районної газети. У 1943 р. батько загинув на війні. Вірші почав писати в шкільному віці. Одинадцять років очолював парторганізацію СП України і пишався тим, що за ці роки ніхто з письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати.
Творчий доробок митця становить понад 40 книг віршів, есе і статей. Багато творів поета покладені на музику. Олійник став лауреатом чисельних премій, в тому числі державної імені Шевченка, імені Вернадського та премії імені Шолохова. 2012 року кандидатуру Олійника висували на здобуття Нобелівської премії з літератури. У травні-червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС у Москві Борис Олійник, зупинившись на сталінському терорі 1937 року, цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія». Тобто саме він першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському Палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932—1933 років. Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі». А також він побував у зоні Югославської трагедії.
На отчі креси темна сила суне,
А наша совість спить собі, німа.
...Не озивайте Ім’я Бога всує,
Коли в душі давно його нема.
Уже й дідів своїх у дурні взули
Онуки мудрі, сплюнувши з губи.
...Не озивай ім’я Народу всує,
Коли ти пам’ять Роду розгубив.
І в час, коли прощення
за провини
Молитимете в Божої Руки, -
Не озивайте всує Україну,
Аби не всохли ваші язики.
• Іван Нечуй-Левицький.
Відомо, що письменник прокидався та лягав спати у визначену годину. Трапезував тільки вдома і також у визначений час і ніколи ніде не пив навіть чаю, бо то було не в призначену годину, і могло вибити його із колії.
Ще відомий літератор ну дуже боявся застудитися, і, збираючись у поїздку, брав з собою пальто та шапку. Ще автор був вельми категоричним щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Дратувала його буква «і» та апостроф (писав сімя, а не – сім’я). Але найдужче письменник ненавидів букву «й», а саме в закінченні прикметників у місцевому відмінку і був за те, щоб писати – «на зелені траві», «у сиві шапці» і запевняв, що так говорить більша частина України.
• Іван Франко.
Саме Іван Якович Франко був першим, хто почав носити вишиванку під піджаком – зараз такий стиль у тренді. Тоді ж, за Австро-Угорщини та Польщі, це виглядало дещо дивакувато. Саме через відкрите дивацтво і прямолінійність письменника недолюблювали в колах галицького бомонду.
Ще один цікавий факт з життя письменника – те як він писав вірші. Справа в тому, що Іван Якович майже ніколи не записував віршовану форму відразу, як тільки виникала ідея. Спочатку він довго ходив по хаті, вистукуючи, підбирав ритм до майбутнього вірша, мугикав мелодію. Далі під вже сформовану мелодику він підставляв слова, наспівуючи їх. І тільки тоді, коли і мелодія, і текст ставали одним цілим, поет записував своє творіння.
• Ольга Кобилянська.
Книга була для Ольги Кобилянської найголовнішим скарбом з того моменту, як вона навчилася читати. Вона настільки любила книги та читання, що у 18 років вийшла заміж не за конкретного чоловіка, а за його бібліотеку. Як виявилось, наречений був відомим інтелектуалом і звали його Пан Вробль – декан філософського факультету, який підписував всі табелі Іванові Франку. Ольга Кобилянська називала його «стара мумія». Її не цікавила його особистість, важливо було те, що вона зможе читати книги. Бо ж єдиний шлях для того, щоб щось дізнатися – це книга.
• Тодось Осьмачка.
А ось прозаїк Тодось Осьмачка в житті поводився надзвичайно дивно. Не можна виключати, що він справді був божевільним, проте безперечно письменник грав на публіку – ночував де доведеться та лякав людей на вулицях антирадянськими лозунгами. Одного разу Осьмачка привселюдно спитав знайомого біля газетного кіоска, навіщо він читає «їхні газети» і «невже ти їм прислужуєш». Автор неодноразово демонстративно намагався перетнути кордон, а потім ще й написав заяву з проханням випустити його в Галичину чи Канаду.
• Фрідріх Шиллер.
Він не міг працювати, якщо шухляда його письмового столу не була набита гнилими яблуками. На це, до речі, нерідко нарікав Гете, коли заходив у гості до друга.
Щоб розплатитися з боргами, він став посилено працювати, проводячи за письмовим столом по 14 годин на добу. Такий спосіб життя надірвав його здоров’я. Він сильно захворів, та так, що з лекцій його забирали буквально на носилках. Запалення легенів протікало у важкій формі і залишилося хронічним захворюванням на все життя. Воно не дозволяло йому виступати з кафедри, і в університеті Шиллер залишився номінальним професором.
У 1791-му навіть прокотилась чутка, що Шиллер помер. Особливо ця звістка вразила датських шанувальників творчості драматурга. Три дні в Данії тривали траурні церемонії в пам’ять про Шиллера. А тим часом сам Фрідріх разом з дружиною приїхав на лікування в Карлсбад, де він і дізнався про власну «смерть».
• Жорж Санд (справжнє ім’я Аврора Дюпен Люсіль).
Переїхавши в Париж після розлучення з чоловіком, молода письменниця спочатку була дещо обмежена у гардеробі. Можливо, саме цим спочатку пояснювалася її манера носити чоловічий одяг. Він був теплішим, зручнішим і підходив до різних випадків життя. Однак пізніше, вже будучи знаменитою і багатою, Аврора так і не відмовилася від подібних нарядів.
До того ж незабаром вона і в особистих бесідах стала віддавати перевагу псевдоніму Жорж, замість жіночого імені Аврора. Це породило безліч пліток про її сексуальну орієнтацію.
• Чарльз Діккенс.
«Якась незрима сила тягне мене в морг», – якось зізнався Діккенс. Йдеться, перш за все, про паризький морг, де протягом XIX століття на загальний огляд виставляли на впізнання тіла. Діккенс мав дивну прихильність до цього місця. Він міг проводити там цілі дні безперервно, захоплений видом трупів, потонулих бродяг та інших останків. Почуття, яке опановувало його в ті моменти, письменник називав «привабливістю огидного».
А ще Діккенс завжди спав головою до Північного полюса. Він стверджував, що ні в якому іншому положенні спати не може.
Письменник так ненавидів пам’ятники, що у своєму заповіті заборонив, аби йому зводили будь-які статуї.
⠀
• Ганс Крістіан Андерсен.
⠀
Улюблений казкар не одного покоління дітей був страшним панікером. Маленька подряпина могла навести на нього жах, а самі лише назви хвороб викликали паніку. Він боявся собак та незнайомих людей. Пограбування бачив на кожному кроці.
З юнацького віку Андерсен був цілковито упевнений, що його батько – це король Крістіан Восьмий, який, будучи принцом, дозволяв собі численні романи. І від одного з них, а саме з дворянською дівчиною на ім’я Еліза Алефельд-Лаурвіг, він і народився.
Під час його подорожі до Рима данська принцеса Шарлотта-Фредеріка справді сказала письменнику, що він є позашлюбним сином короля. Скоріше всього, вона просто посміялася над бідним фантазером-письменником. Але, коли Андерсен, жебракуючи у свої 33 роки, несподівано отримав королівську стипендію (яку видавали йому щорічно), він ще більше переконався в тому, що він королівської крові.