Національний тиждень читання: знайди свою книжку і допоможи в цьому ближньому
9 ГРУДНЯ-ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕ-ЛУКОЙЄ!
Жив-був чудовий данський казкар Ганс Крістіан Андерсен. Він і познайомив нас з чарівником Оле-Лукойє, який показує дітям казкові сни і розповідає історії.
Вперше однойменна казка була надрукована в грудні 1841 року.
Ім'я Оле-Лукойє складається з двох частин: Оле — данське чоловіче ім'я, Лукойє перекладається як «Заплющ оченята». Він носить під пахвою дві парасольки, які розкриває сплячим дітям. Для дітей, які вели себе добре, призначена парасолька з красивими картинками. Він допомагає їм бачити красиві приємні сни. Неслухняним дітям Оле Лукойє відкриває парасольку без картинок. Ці діти проводять ніч без сновидінь.
Ніхто на світі не знає стільки історій, скільки Оле-Лукойє.
7 грудня відзначають Всесвітній день української хустки.
У цей день в багатьох містах України традиційно проходять конкурси та флешмоби під гаслом: «Зроби фото з хусткою». І хоч це свято молоде, воно вже об’єднало жінок різного фаху, віку та національності в усьому світі задля збереження українських традицій.
Сьогодні не часто можна побачити на сучасній жінці хустку. А дарма, адже хустка це символ нашого народу, вона оберіг, що символізує любов та свободу, вірність традиціям і патріотизм. Свято української хустки сприяє збереженню та відродженню українських традицій.
День хустки став Всесвітнім, і його відзначають громади багатьох країн, зокрема Іспанії, Канади та США та інші.
За посиланням ви можете дізнатися все про історію української хустки та її сьогодення
https://www.youtube.com/watch?v=hitD1gD1XdI&feature=share
Щороку у понад 150 країнах світу мільйони людей у вівторок, після Дня подяки, влаштовують акції на користь благодійних організацій, закликають робити добрі справи. Цього року «Щедрий вівторок» відзначатимуть 30 листопада.
Україна вперше відзначала Щедрий Вівторок у 2018 році. Метою святкування є об'єднання країни навколо добрих справ, щоб вкотре довести, що українці — нація добродіїв, які заради доброї мети можуть спільними зусиллями будувати країну, допомагати один одному і рятувати тих, хто цього потребує.
Щедрий Вівторок - це день і спонтанного прояву доброти - просто посміхніться собі, дивлячись у дзеркало, обійміть батьків або друзів, змайструйте годівничку для птахів, зробіть поробку для братика або сестрички, нагодуйте безпритульного котика… А ще можна подарувати бібліотеці книгу. З кожним таким проявом доброти світ навколо стає кращим.
Про кругообіг добра в природі можна дізнатися із добірки книжок та за посиланням
https://youtube.com/watch?v=yXEbKdpyaUk&feature=share
КНИГА ДНЯ
«Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Київська область»
В книзі зібрано і опрацьовано майже 40 тисяч документів і свідчень, які розкривають моторошні картини найстрахітливішого в історії людства злочину. У виданні представлено документи партійних та радянських органів, тодішніх спецслужб, результати опитувань тисяч очевидців голоду, фотознімки тієї пори, що містять інформацію про причини, перебіг і наслідки найбільшої трагедії в історії українського народу. Вони беззаперечно підтверджують, що лише на території нинішньої Київщини внаслідок організованого правлячим комуністичним режимом штучного голодомору було знищено від 284,5 до 510 тис. українських хліборобів та їхніх дітей. З них 166 тисяч жертв встановлено поіменно. Точну ж цифру померлих від голоду назвати неможливо, бо сліди злочину старанно замітались протягом шести десятиліть.
Матеріали, які не увійшли до цього тому, надруковані у двох додатках під загальною назвою «Сльоза пекучої пам’яті», де вміщено практично всі зібрані на Київщині свідчення очевидців голоду та художні твори літераторів трьох поколінь про цю національну трагедію.
Видання розраховане на дослідників Голодомору 1932-1933 років в Україні, зокрема, на Київщині, та усіх, кому не байдужа історія українського народу.
Хто відповість за ту біду,
Що голодом людей косила,
Що в Україні не одну
Убила гордість, пісню, силу?
Не встануть свідки із могил.
Вони й тоді не говорили,
Бо голод їх позбавив сил…
А всюди лиш росли могили…
Встає історія з пітьми,
Словами фактів промовляє
І хоче, щоб судили ми,
Бо заповіт від мертвих має.
Вона бідою, горем вчить,
Щоб не забулось незабутнє,
Бо там, де пам'ять не мовчить,
Там щастям повниться майбутнє.
Наталія Погребняк
Запрошуємо всіх 27 листопада приєднатися до Всеукраїнської акції «Запали свічку».
О 16.00 долучайтесь до загальнонаціональної хвилини мовчання, запаливши у вікні своєї домівки свічку як символ пам’яті та віри у майбутнє.
Микола Носов - видатний дитячий письменник, народився 23 листопада 1908 року в Києві в сім'ї актора.
Дитинство провів в Ірпені. З 1915 по 1923 рік навчався в київській приватній гімназії Стельмашенка. З 1923 року родина знову мешкала в Ірпені, де Микола відвідував вечірню робітничу школу.
З 1927 по 1929 рік вчився в Київському художньому інституті, звідки перевівся в Московський інститут кінематографії, який закінчив у 1932 році.
У 1932—1951 роках працював режисером-постановником мультфільмів, науково-популярних та навчальних фільмів.
Почав публікувати оповідання у 1938 році - "Витівники", "Живий капелюх", "Огірки", "Латка", "Мишкова каша", "Городники", "Фантазери" та інші, надруковані головним чином у дитячому журналі "Мурзілка", які і ввійшли до першої збірки Носова "Тук-тук-тук".
Особливу популярність і любов читачів здобули його казкові повісті про Незнайка — "Пригоди Незнайка та його друзів", "Незнайко в Сонячному місті" та "Незнайко на Місяці".
Більше про життя Миколи Носова можна дізнатися за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=XUxFJGvtdek&feature=share
А добірка творів Миколи Носова стане у нагоді для сімейного дозвілля, щоб згадати видатного дитячого письменника, твори якого навчають, виховують і надихають нас на добро і гарні вчинки.
17 листопада, автор понад сімдесят книг, частина яких отримала нагороди і почесні відзнаки -
святкує свій день народження.
Він мріяв стати бібліотекарем, а працював збиральником меблів, різноробом та навіть муляром на будівництві, але не покинув своєї найбажанішої мрії – писати. Його книги стають - бестселерами, а його самого навіть прозвали - «батьком українського готичного детективу». Золотий письменницький фонд України поповнився ще одним ІМ’ЯМ – Андрій Кокотюха.
За п’ятдесят п’ять років творчої діяльності з-під пера поета, прозаїка, перекладача, журналіста, публіциста та літературознавця Миколи Сингаївського у різних жанрах побачило світ близько вісімдесяти книжок.
Найбільшого творчого успіху Микола Федорович Сингаївський досяг у дитячій літературі. Природа і праця — основні теми дитячих збірок цього талановитого майстра слова.
Першу свою книжечку для дітей М. Сингаївський назвав «Жива криничка», як називають його земляки невгамовні джерельця, що б’ють на Поліссі мало не з-під кожного горбочка. «Ромашкове сонце» — це своєрідний путівник у царство квітів, де і ромашка, і фіалка гомонять людськими голосами. А «Журавлине літо» — це вже зустріч з птахами, жива поетична оповідь про їхні характери, звички.
За твори для дітей та юнацтва у галузі дитячої літератури Микола Федорович Сингаївський удостоєний найвищої літературної премії імені Лесі Українки та премії імені Миколи Трублаїні, а його поезії увійшли в читанки, шкільні підручники та хрестоматії.
У творчому доробку Сингаївського налічується понад п’ятсот пісень, написаних у співавторстві з багатьма відомими українськими композиторами. Багато пісень знайшли дорогу до людських сердець «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші. Одна зі збірок має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього об'ємного і трудного жанру.
Мова – це найважливіший засіб комунікації для здобуття освіти та ключова складова в інтелектуальному розвитку людини.
Пропонуємо добірку книг, яка буде корисною для всіх, хто прагне оволодіти сучасною українською мовою, новим правописом та знати основи мови та мовлення.
Народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 року в селі Богополі на Миколаївщині.
1955 року вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака вирізнив Олександр Довженко і «коронував» на долю артиста та кінорежисера. Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум'яних літ».
Після закінчення ВДІКу в 1960 році , Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, створив 10 художніх фільмів, серед яких — «Берег надії», «Климко».
Перші вірші Вінграновського побачили світ у 1957 році в журналі «Дніпро», а перший серйозний дебют Миколи Вінграновського як поета стався 7 квітня 1961 року. Тодішня «Літературна газета» (тепер «Літературна Україна») вийшла із заголовком на всю четверту полосу «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої», де було вміщено п'ятнадцять віршів поета. А 1962 року побачила світ і сама книга - «Атомні прелюди».
Наступні збірки поезій «Сто поезій» (1967). «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Кінь на вечірній зорі» (1987) багаті за жанрами та віршовими формами - це класичні сонет і елегія, медитація, романс, станси, вірші, написані гекзаметром, античним елегійним дистихом.
Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, які також стали важливою сторінкою його творчості.
Автор поетичних і прозових книг для дітей, серед яких - «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», а також роману «Северин Наливайко», кількох кіносценаріїв.
В творчості письменника поєдналися героїчна етика рідного народу, рідкісне відчуття прекрасного, енергія безсмертних образних значень, якими повниться світ навколо.
Микола Вінграновський - лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка та премії Фундації Антоновичів (США).
Вінграновський помер 27 травня 2004 року, похований в Києві на Байковому кладовищі.
«Єдиний скарб у тебе – рідна мова…»
Роберт Льюїс Стівенсон – майстер історико-пригодницького роману, поет та мандрівник. Найяскравіший представник англійського неоромантизму, напряму у мистецтві, пануючому у Європі на межі XIX—XX ст. Вплинув на ціле покоління митців, зокрема на творчість Ґрем Ґріна, Джерома К. Джерома, Мері Шелі та багатьох інших майстрів у цій галузі.
Людина-легенда, яка й зі своєї біографії зуміла створити захопливу історію. У пошуках надзвичайного у житті, героя в звичайній людині, писав про подорожі та пригоди, сповнені таємниць і випробувань. Світову славу здобув завдяки роману «Острів скарбів» (1883), що став класикою ще за життя свого автора. «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда» (1886) теж отримала приголомшливий успіх серед читачів різних країн і часів.
Через хворобу письменник був змушений залишити рідну Шотландію й оселитися на Самоа в Тихому океані, де теж став національним героєм. Самоанці обожнювали «білого вождя-оповідача» та самотужки збудували Дорогу подяки до його будинку.
«Острів скарбів» – найвідоміший пригодницький роман письменника про пошуки скарбів, захованих на далекому острові піратами. Головний герой та оповідач, юний Джим Гокінс, після низки несподіваних пригод вирушає разом із друзями до таємничого Острова Скарбів. Експедицію організовано, здається, бездоганно: чудовий корабель, достатньо харчів та питної води, багато зброї й віддана команда моряків. Ніхто не підозрює, що частина команди прагне сама заволодіти коштовностями й позбутися чесних людей – сквайра Трелоні, доктора Лівсі, капітана Смоллета й самого Джима, яким доведеться виявити неабияку мужність, винахідливість і людяність, щоб не стати жертвами підступних і жадібних піратів.
Романи «Викрадений» та «Катріона» занурять поціновувачів нетлінної художньої прози у неймовірний світ пригод головного героя Девіда Балфура. Події розгортаються у Шотландії середини XVIII століття. Втрапивши у захопливу історію з багатьма невідомими, сміливий молодий чоловік опиняється в чужій країні. У товаристві нових друзів-утікачів він не тільки вчиться виживанню за будь-яких умов, але пізнає життя разом із відчайдушною вродливицею Катріоною...
Роберт Льюїс Стівенсон – автор історичних романів «Чорна стріла», «Принц Отто», », «Корабельна катастрофа», «Володар Баллантре», психологічних повістей тощо.
Народився Іван Федорович Драч 17 жовтня 1936p. в с. Теліжинці на Київщині.
Після війни біографія І. Драча складалася в прискореному темпі: за десятиліття — до військової служби (1955 — 1958) — він здобув середню освіту, викладав російську мову та літературу в сільській семирічці, був на комсомольській роботі — інструктором райкому комсомолу. Після армії вчився в Київському університеті (завершував навчання заочно, бувши співробітником «Літературної газети»), закінчив Вищі кіносценарні курси в Москві (1964), працював у сценарному відділі Київської кіностудії ім. О. П. Довженка, редакції журналу «Вітчизна», в Спілці письменників України.
Чимало списів ламалося навколо поеми «Ніж у сонці» (1961), якою молодий поет дебютував в «Літературній газеті» ще до виходу першої збірки — «Соняшник».
Нечасто перші книжки молодих літераторів стають таким помітним явищем, як «Соняшник». Ця збірочка, що містила сорок умовних балад, етюдів та інших віршованих або й не зовсім віршованих творів з примхливими образними асоціаціями, малозрозумілими для багатьох тодішніх читачів, і через двадцять років згадувалась як далеко не традиційна, задерикувата, гостросучасна.
Драча в усіх його книжках не сплутаєш ні з ким. Але він, разом з тим, ніби кожного разу починається заново, ніби йде за власним закликом, проголошеним у другій збірці — «Протуберанці серця» (1965): «Народжуйте себе».
Поет «народжує себе» і в «Баладах буднів» (1967), і в збірці «До джерел» (1972) (хоч це в значній мірі підсумкова книга, вибране з попередніх видань), і в інших.
1972p. вийшла збірка І. Драча «До джерел». До вибраних творів він додав чимало нового, завершив її перекладами з поетів республіканських радянських літератур та літератур зарубіжних. Тут з'явився вірш «Зелена брама», який через десятиліття дасть назву книзі, що буде відзначена Державною премією СРСР.
Та й збірка «Корінь і крона», яка вийшла у 1974 році, почалася вже тут, у роздумах над підсумком першого десятиліття в поезії. Ця книга, складена з двох розділів — «Подих доби» та «Подорожник», вивірила поета на життєспроможність і в координатах сучасності, і в координатах історії. За неї в 1976p. І. Драч удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
У поета є наскрізна внутрішня тема, яка пронизує і з'єднує все творене ним, — оте горіння, палання в спразі людяності і краси, і змоги, що про нього вже сказано ще в першій серйозній роботі про творчість І. Драча — передмові Л. Новиченка до «Соняшника». Звучить ця тема і в гостро драматичній тональності (назвемо, крім поем «Ніж у сонці» та «Смерть Шевченка», драматичні поеми «Дума про Вчителя» й «Зоря і смерть Пабло Неруди»), і в мажорно-вибуховій, як у вірші «Небо моїх надій», що відкриває і першу збірку, і цикл «Дихаю Леніним» у книзі «До джерел», і збірку вибраного «Сонце і слово» (1978)
Чергова книжка російською мовою «Зеленые врата» (М., 1980) в 1983р. відзначена Державною премією СРСР. «Зелена брама» у вірші, який дав назву книзі, — це умовний образ входу в життя і виходу, початок і кінець.
Значного резонансу набули драматичні поеми І. Драча «Дума про Вчителя», «Соловейко-Сольвейг» і «Зоря і смерть Пабло Неруди», що з'явились спочатку в різних книжках, а потім видані збіркою («Драматичні поеми», 1982).
І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті «Криниця для спраглих» та «Іду до тебе» (1970), можна додати до них і поему для кіно «Київський оберіг» та кіноповість «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини» (обидва твори — в збірці «Київський оберіг», 1983). Також І. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики.
Творчість І. Драча набула широкої популярності і в нашій країні, і в зарубіжжі. Його поезії відомі в перекладах на російську (кілька окремих видань), білоруську, азербайджанську, латиську, молдавську, польську, чеську, німецьку та інші мови, і кількість перекладних видань зростає.
Особисте життя
Дружина Івана Драча – Марія – молодша за нього на 9 років. Саме з нею він прожив більшу частину життя, виховавши сина та доньку та дочекавшись онуків. Однак їхній син Максим помер раніше за тата, і саме поруч з його могилою письменник знайде свій вічний спочинок. Дочка Лариса жила разом з батьками в селищі Конча-Озерна під Києвом.
Іван Драч мав дружину, доньку та сина
Останні роки свого життя письменник боровся з недугою, однак не зумів її подолати. Іван Драч помер вранці 19 червня 2018 року. В одному з інтерв'ю він казав, що не боїться смерті, а коли його запитали, що б він сказав, якби зустрівся з Богом, Іван Драч відповів: "Я би вибачився за те, що я такий".
Павло Романович Попович – український радянський льотчик-космонавт No4, генерал-майор авіації (1976), кандидат технічних наук (1977). Двічі Герой Радянського Союзу(1962, 1974). Депутат Верховної Ради УРСР 6–11-го скликань.
Народився 5 жовтня 1930 року в місті Узин на Білоцерківщині.
Його дитинство не відрізнялося чимось особливим від дитинства мільйонів хлопчаків його покоління. Можливо і не став би він зіркою загальносвітового значення, якби не одна деталь. «Під Узином був великий аеродром, а тому я мріяв ще змалку стати льотчиком і обов'язково — винищувачем», — розповідав Попович.
До війни закінчив чотири класи школи — вчився лише на відмінно. Після війни продовжив навчання у школі No1, працюючи кочегаром на заводі.
Після закінчення школи вступив до ремісничого училища в Білій Церкві, вивчився на столяра. 1947 року вступив до Магнітогорського індустріального технікуму, який закінчив 1951 року.
У двадцять років пішов до аероклубу. Далі було військове авіаційне училище, після закінчення якого майбутнього генерал-майора авіації направили служити до Карелії. Там 1957 року Павло Попович, вдивляючись у небо, побачив перший штучний супутник Землі. «Дивилися та думали, що років через двадцять хтось із людей полетить у космос», - згадував летчик. Усього через якихось п'ять років цим «кимось» став і він.
1960 року зарахований до загону радянських космонавтів (Група ВПС No1).
12 серпня 1962 року, вперше в історії, українець Павло Попович стартував у космос на кораблі «Восток-4». Разом з Андріяном Ніколаєвим, який полетів днем раніше на «Востоці-3», Павло Романович 48 разів облетів навколо Землі! Тоді вперше було встановлено радіозв'язок по лінії «космос-космос» та проведено телевізійний репортаж безпосередньо з космосу. Разом з Андріяном Ніколаєвим вони здійснили перший у світі груповий політ двох космічних кораблів. На орбіті вони знаходилися на відстані чотирьох-п'яти кілометрів один від одного. Вперше в космосі прозвучала українська пісня «Дивлюсь я на небо» у виконанні Поповича, яку він присвятив нашому земляку, генеральному конструктору С. П. Корольову.
За успішне здійснення першого у світі групового космічного польоту і проявлені при цьому мужність і героїзм Попович отримав звання Героя Радянського Союзу.
Другий політ в космос Попович зробив 3–19 липня 1974 як командир екіпажу космічного корабля «Союз-14» спільно з бортінженером Ю. П. Артюхіним. 5 липня 1974 «Союз-14» провів стиковку з науковою станцією «Салют-3», що знаходилася на орбіті з 25 червня 1974. Сумісний політ космічного комплексу «Салют-3»–«Союз-14» продовжувався 15 діб. За час польоту космонавти досліджували геолого-морфологічні об'єкти земної поверхні, атмосферні утворення і явища, фізичні характеристики космічного простору, провели медико-біологічні дослідження з вивчення впливу чинників космічного польоту на організм людини і визначення раціональних режимів роботи на борту станції.
За цей політ на орбітальній станції «Салют-3» і космічному кораблі «Союз-14» Павлу Поповичу вдруге присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
До вересня 2009 року Павло Романович працював головою ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.
На жаль, П. Р. Попович не дожив до свого 80-річчя. Несподівано пішов з життя 30 вересня 2009 року.