Особистий та творчий шлях Марії Матіос

Марія Матіос - українська письменниця, поет, прозаїк, публіцист. Народний депутат України (з 2012).Народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині у родині гуцулів. Старша сестра генерал-майора СБУ Анатолія Матіоса (затримав суддю Зварича).

Перші вірші надрукувала у 15 років.

Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету (1982). Член КПРС. Член Спілки письменників СРСР (з 1986).

Була серед тих, хто домігся присвоєння Чернівецькому університету імені Юрія Федьковича.

1992 — дебютувала у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр'яна і Довгопол».

Впродовж близько 10 років займалась журналістикою. 8 із них була редактором газети на машинобудівному заводі імені Дзержинського в Чернівцях. Керувала Чернівецькою обласною організацією Національної спілки письменників України, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу».

З листопада 2005 р. до 17 вересня 2010 р. працювала заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (перед цим також працювала в цьому Комітеті з 2003 р.). За цей час змінилися 4 голови Комітету. Була звільнена з посади заступника голови Комітету у зв'язку з указом Президента від 12 липня 2010 року, яким затверджено новий персональний склад Комітету. Рішення про своє звільнення не визнала за законне і з листопада 2010 р. судиться з Комітетом з Національної премії України ім. Т.Шевченка та його новим головою Борисом Олійником. Після того, як в Окружному адміністративному суді Києва Марії Матіос повністю відмовили в її позові, вона заявила про готовність обстоювати свої права в «міжнародних інстанціях».

12 січня 2011 року Марія Матіос звернулася з відкритим листом до Генерального прокурора України, заявивши про переслідування її з боку силових структур та спробу вилучити її книгу«Вирвані сторінки з автобіографії» з книгарень. На захист Матіос виступив із зверненням Арсеній Яценюк.

2011 — член журі літературного конкурсу «Юне слово».

2012 — № 2 у виборчому списку Політичної партії «УДАР Віталія Кличка» на виборах до Верховної Ради України.

Державний службовець 2-ї категорії III рангу.

Уривок із повісті Марії Матіос "Армагедон уже відбувся", надрукований в газеті"Високий замок"

“…То був цілий ритуал для Івана – щоденне вранішнє читання доньчиного листа: брав Іван Світланчину фотографію у шкільному фартушку, бо іншої в неї ніколи й не було, клав перед себе, розгладжував сто раз розгладжене писемце – і говорив із собою доньчиними словами, як говорять побожні люди до ікон словами молитов:

«Нема у світі, тату, добра, і нема у серці спокою. Але як нема на совісті крові, то є у світі правда. Ви не вчили нас, тату, молитися, то я і не молюся. Але я думаю, тату, про вас – і я тепер знаю, як, тату, жити. Не думайте, тату, про те, що минуло. Бо я ще хочу мати до кого писати. А як не буде мені до кого писати, то тут залишуся, навіть, як лише риба зо мною буде говорити, а більше ніхто. Бо не буде мені правди там, де понині тече кров і говорять мертві. Я хочу, тату, аби ви знали, що я ваша донька і в мені ваше серце. Воно трохи інакше, як ваше. Але воно також боляще за вас, як ваше за моїм. А на хлопців жалю не майте. І я не маю на них зла. Вони за вас не винні. У світі ніхто нікому нічого не винен, крім совісті. Я хотіла купити совість за гроші. А тут, де є все, нема такого товару. Тоді я подумала, що совість сама прийде до мене. І скаже, що вже прийшла. Але поки я її не чую – не хочу тривожити вас даремно. Не майте зла на мене, тату. І не судіть за непослух. Ніхто не знає, чому нас не слухає серце. Я люблю вас, тату, таким, як ви є. І хочу, щоби ви про це знали. Як ви мене чуєте – то чуйте. А як ні – то читайте це письмо. Воно вам усе розкаже. Бо ми з вами, тату, життя жили, а не мали про що говорити. Слово не є тверде. Тверда лише віра. І твердий тільки гріх. Як їх помирити, тату? Та ще тут, де немає маминої могили, де нема вашого «вчора», де подеколи хочеться вмерти від туги за вами таким, як ви є, і за всім, що мене там душило? Сідайте, тату, коло кринички в кінці городу, кладіть ноги у воду і думайте, що хочете думати. Я роблю так само, коли маю час. Я кладу ноги у тепле море. І вода мені вимиває біль. Але не думайте, тату, лихе про людей, які лихо думають про вас. Ніхто не може зважити чуже лихо. І ніхто чуже не перебуде, а лиш своє. Не тривожтеся, тату, мене нічого не болить. То я вам про слабість брехала, бо хотіла позбутися своєї клітки, то їздила документи в область потай виробляти. Але часом, тату, думаю, що ліпше би боліло. Бо я би випила пігулку – та й би позбулася болю. Людину подеколи щось мусить боліти. Інакше людина не буде знати, як болить іншого і що іншого треба рятувати від болю.

Хилю, тату, голову, на ваші груди, але не плачу. Є від чого, тату, в цім світі плакати. Але, коли би пустила сльозу, – то, певно, би зітліла з плачу. А я ще хочу з вами говорити, тату. Я хочу вас забрати до себе, щоб вам стало легше без думання. Тут тяжко люди працюють. Але легко дихають, навіть, коли їм тяжко. Бо тут якось так, що навіть у тяжкості є вихід. Я маю три роботі. Подеколи падаю з ніг із труду. Але зараз мене тут уже ніхто не переслідує, крім думки про вас. Держіться, тату. Багатства тут вам не буде. Але буде спокій. І навіть, як я переступлю у своїй душі чистоту, я не плюну в душу нікому, бо мені також не плюне той, хто серцем чує, що я його не хочу від усього серця – а хочу інакше: трохи від серця, але таки більше від розуму. Та він не знає, що я це роблю заради вас, тату. Продержіться ще трохи, як держуся я тут довгих сім років. Я чекала цього дня більше. Я два роки чекала, поки зможу вам помагати грошима. І дочекалася. А ви чекали життя. Життя там вам уже не буде такого, щоби ви не думали. І втекти там не втечете від себе. А так – скажете, донька забрала до свого грека. І тоді ви прийдете до бога. Тут до бога ближче. Бо тут усі боги народилися. І тут є усякі боги. І всі інакші. Не може бути, щоби не знайшовся між ними той один Бог, який вас вислухає і зрозуміє. Якщо розумію вас я – то чому має не зрозуміти тутешній бог? Хіба він інакший, ніж наш? Просто цьому богові ближче до неба, він тут вигрітий на сонці, грецький цей бог, нелюдська спека його, може, зробила милосерднішим. І він знає, як тяжко робити у спеку. Бог, тату, також робить тяжку роботу. То він має знати, що не всі роботи приємні. І життя – то найбільша робота. Подеколи мені так, що думаю: пора відпочити від життя, але для цього треба вмерти. А я ще довго не хочу знати це слово, і не хочу, щоби знали і ви. Тому вас прошу, держіться. Я вам посилаю гроші, щоби Марія купувала вам вітаміни і все, що ви хочете, аби могли стати ще трохи здоровим перед цими богами, і щоби вибрали собі котрогось одного і могли говорити з ним. Тут на кожну справу є бог. Є бог від любові і є від помсти, є від зброї, вогню і є від вина. Тут такі дивні ці боги, тату, що й не знаю, чи я їх не прогнівила цими словами, але вони якось домовляються між собою про людину. Вони миряться з людськими слабостями і силою. І вони чомусь прощають людям умисне і ненавмисне. Хіба би ви були робили те, що КОЛИСЬ робили, якби ви могли робити по-іншому, або, якби ви не мали на то причини? Ви мені, тату, колись розкажіть про причини свого життя. Може, і я зрозумію, як розуміють грецькі боги тих, хто убивав і не каявся, хто любив так, ніби ненавидів. І боги їх розуміють. Бо тут боги смертні, як люди. Тому вони ближчі до людей, ніж наш один Бог. Він, певно, трохи сердитий на вас, тату. І ви це знали, тому й не ходили до нього на розмови. Так, тату? Знали, що наш Бог на вас сердиться? На вас сердилися люди і сердився Бог. І що було вам робити серед гніву? З води можна вийти, з вогню. І то не завжди. А як вийти з людського і божого гніву, коли і виходити боїшся, і ховатися більше не годен?

А найбільше, тату, я хочу хоч раз таки заплакати на ваших грудях від радості, що ми разом, і ніхто нам не заважає ні докором із гнівних очей, ні вогнем із образливого слова. Чекайте мене, тату, дуже. Я тут стала така, що навіть ви мене не впізнаєте. Але то лише з виду. Я знаю, як зробити скоро так, щоби ми поїхали нібито в місто, а насправді поїхали собі далі – і аж у Грецію. І ніхто не буде знати, де ми поділися. Але прошу вас дуже – нікому не кажіть, а лиш чекайте мене дуже-дуже. Я вам кажу правду. Бо ви хоч мені ніколи не казали правди, але ви мені й не брехали ніколи, тату. І за цю небрехню ви мені кращий від усіх правдолюбців на світі, мій дорогенький татку Іване. А всі правди на світі дісталися мені через мої вуха і видющі очі. То нащо мені слова про правду, коли є здорові вуха й очі, і є багато грецьких богів, які на все мають готову відповідь?! І навіть на кожен гріх, тату…».