Період війни

ТЕЗИ

наукової роботи з історичного краєзнавства

«Наше село в роки Великої Вітчизняної війни»

Калашника Богдана

учня 10 класу Преображенської ЗОШ I – III ст.

Науковий керівник: Щербань Петро Миколайович, учитель історії

Дана науково - дослідницька робота присвячена висвітленню історії села Преображенки періоду Великої Вітчизняної війни.

Мета роботи – глибше вивчити події, які відбувалися в нашому краї, познайомитися з долею людей, які жили в той час. Це необхідно, в першу чергу, для молодого покоління, яке не повинно забувати про подвиг радянських людей у війні.

Внаслідок опитування очевидців тих далеких подій вдалося з’ясувати багато невідомих сторінок з життя односельчан в період війни, більше дізнатися про боротьбу з фашистськими загарбниками.

ВСТУП

Дослідження Великої Вітчизняної війни з часом все більш ускладнюється, розглядаються нові категорії, різні аспекти. Великий інтерес викликають питання, пов’язані із життям людей, що опинилися на захопленій ворогом території. Сьогодні вкрай важливо, характеризуючи період окупації, оперувати не загальними категоріями та абстрактними поняттями, а спробувати побачити конкренту людину, дослідити обставини, в які вона потрапила, та зрозуміти її стан.

Серед питань, що стосуються історії Великої Вітчизняної війни, на сучасному етапі розвитку історичної науки все більшої актуальності набувають питання, пов’язані, зокрема, із особливостями, відмінностями та специфікою окупаційної політики в її регіонально-територіальному вимірі,соціально-економічній, етно - національній, культурній, релігійній, освітній сферах. Сприятливі тенденції започатковуються в дослідженні не тільки німецького, а й румунського та угорського окупаційних режимів, відповідно, у Трансністрії і на Закарпатті, що були встановлені в Україні.

Історіографію проблеми за походженням можна поділити на радянську, зарубіжну та сучасну вітчизняну літературу. Ще в роки війни та у перше повоєнне десятиріччя розпочалося вивчення історії Великої Вітчизняної війни, даючи нащадкам, попри ідеологічне забарвлення, фактологічний матеріал. Ю. Сливка, В.Коваль, В.Король, М.Сергійчик наголошують, що суттєвим недоліком радянської доби було заперечення праць зарубіжних істориків М. Косика, Дж. Амстронга, А. Далліна, І. Каменецького. Новий період історіографії розпочався одночасно з процесами реформування радянського суспільства і характеризується спробами аналізувати перебіг подій з нових позицій. Відновлення ж державної самостійності України створили умови для відтворення правдивої картини трагічних подій Великої Вітчизняної війни.

Доступ до засекречених раніше архівних джерел та літератури дає можливість оцінити їх по-новому. В 90-х рр. з’явилися статті та узагальнюючі публікації, написані з використанням нових документів, що стали кроком до поглибленого вивчення правди (М.Коваль, М.Швагуляк, Т.Першина Д.Лаврищук, А.Боляновський, І. Вєтров, П. Рекотов, Ю. Ніколаєць, Ю. Волошин, О. Лисенко, В. Ленська). Останнім часом дослідники розкривають і регіональну специфіку окупаційного режиму.

Велика Вітчизняна війна залишила глибокий слід в долі преображенців. Були допущені великі людські та матеріальні втрати. Дана тема мало досліджена. Все менше залишилося очевидців . І тому дуже важливо більше знати про ті буремні події.

Метою даної роботи є дослідження становища села в роки Великої Вітчизняної війни. Особлива увага приділена періоду окупації.

Вся робота грунтується на спогадах, свідченнях односельчан – очевидців подій війни. Це дуже важливо, адже тих людей, які бачили ті страшні події залишилося небагато.

РОЗДІЛ I

Окупація села

Трагічний ранок 22 червня 1941 року вмить розділив життя людей на дві частини - на мирне « довоєнне» та суворе « воєнне». З перших днів війни населення Дніпропетровщини, як і всієї країни, піднялося на захист рідної землі. Вже 22- 23 червня на підприємствах, у закладах і установах відбулися масові збори та мітинги під патріотичними гаслами. Почався масовий добровільний вступ громадян до лав Червоної армії та народного ополчення. На 10 липня до військоматів надійшло 10 175 заяв із проханням зарахувати до армії, у тому числі 6 373 від чоловіків, решта- від жінок. Понад 6 170 жінок - домогосподарок стали до верстатів замість тих, хто пішов на фронт, 1 369 жінок сіли за кермо тракторів, 328 – комбайнів. 9 липня 1941 року почалися перші нальоти ворожої авіації на, Дніпрпетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Павлоград та інші міста області. А 18 серпня 1941року - фашисти захопили село.

Із спогадів Щербаня Івана Тимофійовича ( 14.06.1928 року – 2008р. вмер від діабету): « Німці увійшли в село 18 серпня 1941 року рано вранці. Перед цією датою в колгоспі « Зірка» людям роздавали зерно . Бронемашини їхали по вулиці Калініна, а мотоциклісти та піхота по центральній вулиці. Війська окупантів затрималися в селі до середини вересня, поки не здолали опору Червоної армії. Один з командирів полку жив в батьківській хаті, а солдати – в палатках поруч з хатою. Із спогадів Панченко ( Колодяжна) Уляни Матвіївни ( 01.09.1925 р.н.): « На початок війни мій тато, Колодяжний Матвій Онисимович, та мама Мотрона Трохимівна, жили по вулиці Калініна, між Кодрою Ю.Д. та Чіпець О.К. Як німці ввійшли в село, так в нашому будинку поселився німецький генерал, а нас виселили в кухоньку. По всьому подвір’ї були натягнуті дроти – для радіо зв’язку. Так ми жили тижнів зо два. Коли німці вийшли, то в селі залишилися ще румуни і мадяри – німецькі поплічники. В сільській раді розмістилася волость, в пологовому будинку розмістили поліцейську дільницю. Там, де заправка – була лікарня, лікарем був Грачов». Вже 19 серпня через село фашисти провели колону військовополонених червоноармійців. Це справило на селян гнітюче враження. У всіх хто бачив цю колону виникала думка : « Чи зможемо вистояти проти ворога ?»

08.08.1941 року розпочалася евакуація колгоспного майна із колгоспу «Зірка» . Головою колгоспу був Патлух, головою сільської ради Чабаненко Степан Митрофанович, який був обраний на цю посаду на передодні війни. Супроводжували обоз Чабаненко Векла Іванівна – дружина Степана Митрофановича, Чабаненко Надія Степанівна, Чабаненко Анатолій Степанович, Чабаненко Іван Степанович,Чабаненко Володимир Степанович – діти Векли Іванівни та Степана Митрофановича, Скирта Юда Микитович та Єфросія Сте - панівна з дітьми Надією та Марією, Скирта Ївга, Данильченко Степан Савович, Ткаченко Маркіян, Рибка Степан ( фельдшер). Вже в дорозі їх верхом на конях наздогнали Красан – голова райвиконкому та Сливко – представник земельного відділу райвиконкому, а також лікар Грачов.

Вигнали о 8 годині. Надвечір догнали в Хортицю, де і заночували. Вранці погнали через мости. Німецькі літаки вже кружляли над Запоріжжям, на мостах вже були пробоїни. Пробоїни закривали металом і гнали далі через Софіївку в напрямку Ростовської області.

Через те, що корови пройшли дуже велику відстань за короткий проміжок часу на ратицях почали з’являтися рани. В районі Анастасівки зупинилися на 21 день на карантин – ящур. 15 листопада переправлялися через Дон на понтонному мості. Це було в районі Аксай. Не вспіли відійти на достатньо велику відстань, як почули гуркіт німецької авіації , свист німецьких авіаційних бомб, і переправа була розбита. Зупинилися у Ставропольському краю – Труновський район, станиця Донська в колгоспі « Красный пахарь» . На перехід пішло 4,5 місяців. Для зірчанської худоби була виділена ферма на хуторі, тут були гарні випаси. Але в дорозі дуже багато худоби загинуло. Всю дорогу худобу супроводжували на конях, запряжених в брички. У бричках і спали. Скирта Юда Микитович обміняв коні на воли з тієї причини, що вони спокійніші і їх легше прогодувати.

В місті Нальчик в діючу Червону армію були призвані Патлух, Данильченко і Ткаченко.

В серпні, район в якому знаходилися наші земляки був окупований німцями. Але так як вони знаходилися на хуторі то ні окупанти не узнали про жителів хутора, ні хуторяни жодного разу так і не побачили окупантів.

18 січня 1943 року Червона армія звільнила цю територію від окупації. Лише після визволення Томаківського району, 29 березня 1944 року, колгоспники «Зірки» вирушили із залишком худоби додому. За день проходили 25-30 кілометрів. По дорозі часто зустрічали нічийну худобу. Тому її заганяли до колгоспної череди. В село зайшли 20 травня 1944 року.

Однією з нагальних необхідностей під час окупації стала відсутність одягу і взуття, які в цей період стали значною необхідністю. Ціна на одяг була непомірною, тому здебільшого був кустарного виробництва або доношували те, що було придбано до війни. « Я пам’ятаю свої спідниці з мішковини», згадує Бучинська К. Я. з села Преображенка Томаківського району Дніпропетровської обл.. Мішковину фарбували бузиною, іржею, полотно намочували у цибулинні. Повсякденним одягом були свита, кожух, вишита сорочка, сачки, юнки, попони та шинелі.

Плаття, спідниці, сорочки шили також з парашутів, тканина яких цінувалася, оскільки була приємною на дотик, а після фарбування мала ще й гарний колір. «А брали ми парашути, навіть крали в самих німців» - згадував Вдовиченко. «Вночі, літаки скидали в село допомогу своїм же німцям. А люди побачать що лежить та й туди. Забрали парашут та й гайда звідти. Це страшно було робити, адже якщо побачать тебе, розстріляють» . Згадує Щербань І.Т.

- « Після того як знайшли пораненого десантника Кравцова Ж.П. , знайшли парашут, поклали на бричку і разом з пораненим перевезли додому. В сім’ї було семеро дітей і мамі треба було нас в щось одягати»

Окрім парашутів для шиття спідниць, піджаків, штанів використовували також німецькі брезентові палатки. Щербань І.Т. пригадував як із німецької плащ-палатки, яку залишили солдати однієї із частин, яка стояла на батьківському подвір’ї після завоювання села у серпні 1941 року, мати пошила дітям штани. В умовах військового часу, коли всю шкіру було реквізовано на військові потреби, швидко зростали ціни на шкіряне взуття. Для пошиття «взуванки» самотужки вичиняли шкіру, тому що шкіряне взуття в ті часи було розкішшю. « У нас із братами були одні чоботи на всіх. У першу зиму я в школу ще ходив, а в другу перестав. Вчитель Шавло бив дітей та й взуватися не було у що » - згадує Федорченко В.І.

Що стосується дозвілля населення , то, зокрема, юнаки й дівчата не втрачали бажання до розваг, до традиційного проведення дозвілля, часто проводили вільний від роботи час гуртом. Збираючись вечорами в якійсь хаті, молоді люди, якщо такі були на селі, спілкувалися, жартували , розповідали анекдоти.

РОЗДІЛ II

Окупаційний режим

Вже після того, як фашистські війська залишили село, було прислано коменданта - Гельдера з Мюнхену. Під його нагляд були віддані села Зелений Гай, Сімнадцяте. Гельдер не знав ні російської, ні української мов.Тому йому потрібні були перекладачі. Перекладачів брали з німецьких поселень-колоній , які були розташовані недалеко від Преображенки. Був у нього перекладачем Птіцин із Широкого . Птіцин супроводжував Гельдера під час поїздок по селу. В комендатурі перекладачем була дочка Стуса Клима ( із спогадів Похиленка М.М.) або сестра Бабенка Петра Григоровича – Оля. ( із спогадів Щербаня І.Т. та Бабенко О.І.). Під час визволення села в 1943 році, Буланий Савка разом з Бабенко Олею пішли з фашистськими окупантами, розуміючи що за співпрацю з окупантами прийдеться відповідати з усією строгістю воєнного періоду. Поселився Гельдер в приміщенні сільської ради. На часи окупації приміщення сільської ради стало приміщенням комендатури. У Гельдера була тачанка, конюхом був Івахненко Петро. Конюшня з кіньми для Гельдера та поліції знаходилася майже напроти приміщення сільської ради. Основним завданням Гельдера було : підтримка порядку в окупованій території, забезпечення виконання планів виробництва сільськогосподарських продуктів для німецької армії. Село було поділене по 10 хат. І кожній десятці давали номер. В село разом з німцями повернулися люди, яких було вислано із села під час розкуркулювання – Педенко, Гунько та інші. В кожному колгоспі призначали старост: у « Зірці» - люди обрали Якова Ждана, але німці призначили Мокієнка Івана, у « Броньовику» - Івахненка , у « Промені» - Гунька, згодом Каряку Захара Терентійовича , у « Червоному хліборобі» - Ведмедя Пимона Петровича.

Із спогадів Ведмедя Пимона Петровича ( газета « Запорізька Січ», 06.03.2010р, М.Кравцов): «… При німцях був, хотів того чи не хотів, старостою…

Та й коротенько розповів як це сталося.

- Німці йшли швидко, на мотоциклах, автомобілях, майже без затримки. Зупинились в селі, зібрали людей, коротка промова, і заарештованого голову колгоспу розстріляли та й далі. А другий ешелон прийшов неспішно, відпочив. На легковику в центрі села зупинились офіцер, перекладач та два поліцаї. На майдані зібрали людей. Обер-лейтенант виступив, перекладач переклав: « Колгоспів тепер не буде, будете жити та працювати вільно, господарства будуть за номерами, назв не буде. Керувати вами буде староста, зараз його і призначимо». Огледів похмурих людей, показав пальцем : «Ти будеш старостою».

- так я їм і став. – розповідає дід Пимон.

- Далі офіцер каже, що будете працювати, як працювали раніше, вирощувати хліб, виконувати поставки для Фатерлянду. Залишили поліцаїв та й поїхали. Нормативи були навіть нижчі, ніж в колгоспах. Збіжжям вистачало виконувати поставки, також і партизанам, що з’явилися на Дніпропетровщині. Так і жили. В 1943 році прийшли наші, знову організували колгоспи, а мене як старосту – у товарняк і до Сибіру на 15 років на лісоповал, де відбув від і до.

Із спогадів Щербаня І. Т.. Волосна управа знаходилася в приміщенні сільської ради. В приміщенні пологового будинку розмістили поліцейську дільницю. Комендантом поліції призначили Буланого Савку. Поліцейська дільниця складалася з 11 чоловік. Серед них були три брати Чіпців, Брат Шевченка Миколи, Ганоцький Іван, Щербань Олександр, Хрипко Іван, Зайченко Петро, в селі Барково поліцаями були Панченко Андрій, Маслик Михайло, Ждан. Спочатку був і Волошин Григорій Кіндратович. Але через 2 місяці німці його вигнали із поліцейських ( після визволення Преображенки Волошин Г.К. пішов на фронт. На фронті проявив героїзм, в одному з кровопролитних боїв врятував офіцера Миколу Рязанова. З армії прийшов з бойовими нагородами). Маслик Михайло був поліцейським приблизно 1 один місяць.

Поліцай Щербань Олександр брав безпосередню участь у розстрілі дітей із Михайлівського дитячого будинку ( Із спогадів Давидюк Г.Я.). Всього було розстріляно 126 чоловік. Місцем розстрілу став протитанковий захисний рів на околиці села Михайлівка. За співпрацю із окупантами Щербань Олександр після визволення був заарештований і засуджений на 25 років. Після звільнення доживав свій вік в Хортиці.

З 1942 року почали брати нежонату молодь до Германії. Перед мобілізацією примушували проходити медогляд, для чого направляли у Чумаки. В період першої мобілізації вибирали сильних і здорових. Це в 1943 році почали брати без розбору : здоровий ти чи хворий, високорослий чи низькорослий – не має значення. Молодь, якій виповнилося 18 років, щоб уникнути мобілізації в Германію одружувалися . Так, в 1943 році обвінчалися у церкві чотири пари ( три з Преображенки і одна з Зеленого Гаю). Обвінчалися Сарана Вадим та Ольга, Колісник Яків і Затона , Бабенко Іван та вище згадувана Бабенко Олександра, Прокопенко Григорій та Колодяжна Уляна). Трагічною стала доля у Юхименка Петра Михайловича (1925-1943 рр). На початку війни йому було 16 років. Військомат не мобілізував в армію, хоч хлопець дуже просився. У 1942 році окупанти провели три потоки мобілізації молоді на роботи в Германію. Петра мобілізували під час другого потоку. Проходили комісію в селі Чумаки. Відібраних посадили у товарні вагони. В районі П’ятихаток групі людей вдалося вистрибнути з вагонів. Але приземлення було невмілим, а тому невдалим – травмував нирки. У грудні 1942 року босоніж по снігу вернувся додому. Майже весь час ховався в погребі. Незабаром почалися перші проблеми із здоров’ям( важко було мочитися). Батьки возили сина до знахарок, але безрезультатно. Вже коли не стало сил терпіти, звернулися до лікарів у Томаківську лікарню. Лікарі цієї установи дали направлення в Хортицьку лікарню. Батько попросив у Гельдера 2-х коней і гарбу для того, щоб перевезти сина до Хортиці. Положили сіна, застелили рядном і зверху положили Петра. Це було в період мобілізації молоді в Германію у 1943 році. На виїзді із Барково до гарби під’їхав Гельдер. Поглянувши на Петра, він замахав руками і закричав « Найн, найн!» Так неприємно вразив його вигляд Петра. Незабаром, перебуваючи в лікарні вмер Петро. Ось таку історію розповіла Щербань Галина Михайлівна, сестра Петра Михайловича. Але історія має ще продовження « За те що Петро втік по дорозі на Германію, Гельдер прийняв рішення, що Юхименко Михайло Герасимович ( 1888-1970рр) повинен поїхати за сина на роботу в Германію. І в грудні 1943 року, у віці 55 років, його мобілізували на роботу в Германію. Там він працював на фермі: вивозив молоко, а жінки з України та Росії – доїли корів. Після того як їх визволили, пішов в діючу армію. Додому вернувся у 1946 році».

Відразу ж після окупації села в районі сільського клубу, в центрі села, було організовано табір для військовополонених.

В цей табір звозили червоноармійців, яких взяли в полон, або які здавалися в результаті наступу німців . Військовополонені день і ніч були під відкритим небом. Холоди того року були ранніми. Червоноармійці робили спроби втеч, але найчастіше вони були невдалими. Навколо табору височіли вежі, в яких день і ніч знаходилися охоронці з кулеметами. Тому преображенці не раз чули вночі постріли кулеметів. За колючим дротом знаходилося до трьох тисяч військовополонених. Табір проіснував близько трьох місяців.

Після окупації села Гельдер провів сходку селян, на якій заявив що чинити опір новій владі не радить .Тепер треба працювати на полях для нової влади, за що будете отримувати зерно для власного прожитку. І справді під час окупації сіяли всі культури, які росли на землях. Але з селянами розраховувалися ячменем. Пшеницю та кукурудзу відправляли на Фатерлянд. Із ячменю пекли і хліб. Зерна, яке отримували від німців вистачало для життя ( Із спогадів Щербаня І.Т.).

Із спогадів Бабенко Олександри Іванівни 1921 року народження: « Було це дуже давно, у 1941 році, коли наше село окупували фашистські війська. Пізньої осені поліцаї погнали жителів Преображенки на роботи на поле, що було за селом біля верхньої могили, як ото їхати на Дніпропетровськ. Десь приблизно о третій годині дня вже почало сиріти, бо день був похмурий. Дорослі почали збиратися і незабаром поїхали до села, а молодь, чоловік 5-6, залишилися погуляти. Раптом в небі почули гуркіт, а тоді й побачили літаки – один великий, а два інші трохи менші. Хлопці зразу відзначили, що це летять радянські бомбардувальники, щоб здійснити атаку на німецькі позиції. Через деякий час бачимо знову ці літаки, що летіли у зворотному напрямі, але один з них почав відставати, немов хотів приземлитися, а потім загорівся. Як пізніше ми дізналися, наш літак підбили фашисти у сусідньому селі Григорівці. Сільські хлопці Іван Бабенко та Андрій Шипула взяли підводу і дуже швидко поїхали туди, де мав приземлитися літак. Там юнаки знайшли двох льотчиків, один з яких мав травму ноги і дуже шкутильгав. Радянські воїни прохали у хлопців допомогу. Іван та Андрій поклали воїнів на підводу і потай від усіх перевезли постраждалих у село та сховали у нашому будинку на Попівському аж на горищі. Поліцаї в хаті сидять, випивають, співають і навіть не здогадуються, що над ними знаходяться ті льотчики, яких вся німецька комендатура району шукає вже три дні. Дуже ми боялися, щоб до нашого будинку не прийшли з обшуком, адже прочісували фашисти з вівчаркою все село, посадки, вчиняли допити людей. І через три дні, як трохи німці заспокоїлися, наші хлопці переодягли льотчиків у жіночий одяг і допомогли переправитися через лінію фронту до наших. А вже після війни ми відкопали схований на згадку про льотчиків парашут, розділили його між родинами Бабенків та Шипулів, понашивали сорочок та хусток і ще досить часто згадували цю незвичайну історію, що трапилася в роки Великої Вітчизняної війни в нашому селі. В післявоєнні роки ми не раз зустрічалися з одним з льотчиків - Леонідом, він і документи свої та товариша забрав, бо у нас сховані у грубці вони зберігалися всі чотири роки, а про іншого пілота ми так більше ніколи нічого і не чули, пам’ятаю лише, що звали його Вася».

Напроти Зайченка, на перехресті Смолярчук Василь, німці організували табір для жінок. В ньому збирали молодих дівчат з ближніх сіл для відправки до Германії. В 1943 році до Германії забирали вже всіх, хто не зумів якимсь чином ухилитися від трудової мобілізації. В 1943 році фронт все ближче і ближче наближався до Преображенки. На весні 1943 року німці були відтіснені до Запоріжжя. Для оборони Запоріжжя німці створили так званий Запорізький плацдарм, який став частиною системи німецьких захисних споруд вздовж річки Дніпро, який отримав назву Східного валу. Запорізький плацдарм був добре підготовлений до оборони. Загальна довжина укріпленого району, побудованого німцями на підступах до Запоріжжя досягала 40 км, ширина — 18-25 кілометрів. Німецке командування зосередило на плацдармі 35 тисяч солдат і офіцерів, близько 600 гармат і мінометів, 200 танків.

В конюшні колгоспу « Зірка» було організовано табір для військово-полонених.

Головною метою при створенні цього табору було забезпечення дармовою робочою силою для риття протитанкового рову вздовж берега Дніпра від Бєлєнької до Федоровки через Розумовку – фашисти готувалися до майбутніх боїв з Червоною армією. Ширина рову 5 ( п’ять ) метрів. Із « Зірки» працювало 32 чоловіки. Військовополонених охороняли кримські татари.

За словами Давидюк Галини Яківни: « Кримські татари відносилися до полонених набагато гірше ніж німці. Кожен колгосп, тобто господарство, зобов’язане було виділяти робочі руки для риття окопів. Саме в цьому таборі було закатовано сімох преображенців. Одним з них був Мамросенко Яків Пантелеймонович.

Його розстріляли напередодні визволення села від окупантів. Повернувшись додому, Яків налагодив зв’язки з молодими людьми, які залишилися в селі і які не склали руки , а в міру своїх сил і можливостей чинили опір окупантам та надавали допомогу льотчикам, які були збиті над селом. Але в 1942 році він і ще 6 чоловік були заарештовані. 57 ран знайшли на трупі Мамросенка Я.П. В ніч на 23 березня 1943 року Червона армія зайняла лівий берегДніпра. З цього дня земельні роботи проводилися лише вночі.

СТВОРЕННЯ ПРОТИТАНКОВОГО РОВУ

26 вересня 1943 року в районі сіл Військове-Вітчуга почалося форсування Дніпра силами Червоної армії. 27 вересня 1943 року копачів оточила поліція, їх було приблизно 400, і погнали в сторону Кривого Рогу. Кінцевим пунктом маршруту повинна бути Германія. Колону супроводжували п’ять вантажних автомобілів та легкові. Перші два дні не давали їсти. На 3-4 добу почали добивати тих, хто вже не міг самостійно йти. Так дійшли до Нікополя, село Новоніколаєвка. На ногах мозолі та водянки. В колоні односельці трималися разом. Місцеві люди приносили огірки, куски хліба. Одному з наших односельчан Щербаню Івану Тимофійовичу за Кривим Рогом, в Широківському районі, вдалося втекти. Манівцями пішки вернувся в село. Прийшов до батьків. Для відправки молоді в Германію поліцаї проводили облави. Поліцаї гнали колону людей вздовж вулиці, заходили до кожної хати, і ,знайшовши молодих людей, виганяли їх з домашнього затишку та прилучали до колони. Під час однієї з них Івана заарештували і відправили в Томаківку, з неї у Сергіївку. Звідти переправили у Нікопольський район, село Новоіванівка. Там в цей час був великий табір військовополонених. Табір був розташований поруч із свинарником та корівником. Іван попав у корівник. Дуже багато людей погибало, хто від ран, хто від виснаження. Тут пробув тиждень. В цей час в табір прислали 14 червоноармійців, серед них був і офіцер – молодший лейтенант. Всі вони були дуже побиті. Навколо молодшого лейтенанта почали згуртовуватись полонені. В одну з дощових ночей, полонені вимазали себе грязюкою, зробили лаз під колючим дротом, яким був обнесений табір у три ряди. Іван Тимофійович приєднався до солдат. Дощ в цю ніч був дуже великий. Іван Тимофійович йшов посадкою хвилин сорок. Незабаром почув стрілянину, зрозумів – німці виявили побіг. Але і на цей раз удача була на його стороні. Знову довга дорога додому. Не встиг добре відпочити після довгої дороги, як знову облава – це вже початок грудня 1943 рік - знову полон. Заарештували 32 особи. Відправили їх у Кисличувату. На місці сучасної тракторної бригади був якийсь склад, там просидів три доби. За цей час добре розгледівши це приміщення, виявив у стіні овальні віконця, забиті дошками. Арештанти повідривали дошки і через ці віконця повтікали. Німцям вже було байдуже на арештантів - фронт наблизився зовсім близько. Повернувшись в село, Іван Тимофійович виявив присутність великої кількості німецької техніки та солдатів. Окупанти готувалися до відступу.

З наближенням фронту до села в приміщенні школи було організовано військовий госпіталь для німецьких солдат. Через дорогу стояла хата. Так в ній німці організували тимчасовий морг. Завдяки сильним морозам трупи не розкладалися. Перед самим відходом німці вивезли трупів в кінець села і підпалили їх. Ще не один тиждень трупний сморід стояв над селом. До місця тимчасового крематорію зійшлися дикі звірі».

РОЗДІЛ III

Боротьба жителів села з німецько - фашистськими загарбниками

На території Томаківського району в період фашистської окупації було створено підпільну групу в складі:

Губкіна Федіра Андрійовича ( Томаківка) – керівник,

Крутоверцева Іллі Миколайовича – Томаківка

Опалатенка Дмитра Вікторовича – Кисличувата

Орлова Павла Степановича

Переяслова Федіра Платоновича – Кисличувата

Переяслова В. Я.

Деркача Івана Івановича

Переяславця Михайла Васильовича

Плаксіна Івана Григоровича

Руденка Миколи Івановича

Третяк Поліни Григорівни

Дуплій Уляни Давидівни.

По різному склалася доля кожного підпільника. Наприклад, Деркач Іван Іванович та Дуплій Уляна Давидівна були заарештовані 22 липня 1942 року . Після допитів і тортур були відправлені в концтабір Бухенвальда , де в серпні 1942 року Деркача Івана розстріляли в зв’язку із захворюванням на легені.

Майже в кожному селі були підпільники. В Преображенці теж була група людей, яка тримала зв'язок із районною підпільною групою. Основним завданням перед цією групою було підтримувати віру в односельців у неминучу перемогу. Ідейним натхненником цієї групи став Похиленко Микита Іванович ( 1903-1943 р.), перед війною був головою колгоспу «Броньовик». 8 серпня 1941 року разом з групою колгоспників евакуювали худобу та техніку на південь. Але в районі річки Дон німецькі льотчики знищили все, що було цінним для колгоспу. Тому супроводжуючим довелося вертатися назад додому. В село ввійшли у кінці 1941 року. На превеликий подив окупанти не заарештували Микиту Івановича після того як він вернувся додому. Протягом 1942 року група односельців згрупувалася навколо Крутоверцева Іллі Миколайовича.

В жовтні 1942 року вночі було скинуто десант. На Преображенську землю, достеменно відомо, приземлились Бринза Марко Миколайович та Кравцов Георгій Павлович. Можливо були й інші. Приземлились вони на Попівському - на поле кукурудзи. Бринзі Марку Миколайовичу вдалося вийти з цього поля непоміченим, а Георгій Павлович отримав німецького багнета в груди. Марко Миколайович вже цією ночі заночував у своїх батьків, які проживали в той час на проти Полякова Анатолія Івановича. А тіло Георгія Павловича залишилося на полі. Рано вранці німці планували послати селян, щоб вони перенесли тіло в село і заховали. Щербанівські хлопці – Іван та Володимир вночі чули звук літака і вирішили покататися на конях в районі польоту літака. І натрапили на десантника. Якимсь чином вони переправляють його до себе на город, де теж росла кукурудза. Десантник був дуже тяжко поранений : дихання важке із свистом та хрипінням. Тихенько покликали свою сестру Марусю, яка працювала в окупованому селі фельдшером. Покликана хлопцями до пораненого зрозуміла з першого погляду – хвилини вирішують все. В легені потрапляє повітря через великі розміри рани. Це пневмоторакс. Якщо його миттєво не ліквідувати – смерть – вирішує фельдшер. Всі ці діти з родини, в якій на той час було 7 дітей, один з яких був на фронті. Жила Родина Щербаня Тимофія Філатовича та Ганни Іванівни в невеликій хатині з двох кімнат і відділення для худоби. В сінях є льох з лядою, на ляді сундук. В льоху і сховали пораненого, на ляду поставили сундук, на нього посадили дітей : в цей час поліцаями проводилась облава по пошуку пораненого десантника. У льосі рани промили, продезинфікували і дуже туго перев’язали – ліквідовано пневмоторакс. Довго заживала різана рана. Весь цей час Георгій Павлович знаходився в льосі. Але без свіжого повітря і сонця людина не жилець. Вийшов Кравець на свіже повітря. Його представили як військовополоненого, якого Марія Тимофіївна викупила в одному з концтаборів. Так і одружилися Георгій Павлович та Марія Тимофіївна в нелегкий період для нашого народу. З осені 1943 року прийшлося знову переховуватися Георгію Павловичу в льосі. Але цього разу вже не самому а разом з Тимофієм Філатовичем. Німці почали забирати на роботу в Германію всіх чоловіків, яким було до 50- ти років. Після визволення Преображенки хлопці, які змогли ухилитись від робіт в Германії, були призвані до діючої армії. Кравцов Георгій Павлович двічі спілкувався з представниками смерша ( підрозділ НКВС). І на початку 1944 року знову був призваний до лав діючої армії. Але в тому ж 44-му отримав друге поранення : не таке важке як перший раз але після одужання його з діючої армії комісували. Подальшу службу проходив у Сталінській обл. в місті Горлівка : був комісаром з виховної роботи в таборі для німецьких військовополонених. Служив у військовій частині 240-7. З 1946 по 1948 роки працював директором середньої школи в с. Балки Василівського району Запорізької області. А з 1948 р по1964 р. директором Кам’янської середньої школи. Чотири роки, з1964 по1968 р. , працював інструктором Василівського райкому партії. Вмер в 1968 році від гіпертонічного кризу.

Марко Миколайович увійшов в контакт з Похиленком Микитою Івановичем. В листопаді 1942 року в хаті Похиленка М. І. проходила нарада підпільників в складі Крутоверцева І. М. , Бринзи М. М., Трайно Івана (із спогадів сина Похиленка М.І.). Вирішували питання як перейти лінію фронту. Саме тоді поліція і заарештувала всіх підпільників. Їх відправили в Томаківку, де протримали тиждень. Всього було заарештовано 8 чоловік. Серед них були: Колодяжний Корній, Котькорло Марко, Івахненко Микола, Довгополий Петро. З Томаківки переправили в Нікополь, де тримали в гестапо. В Березні 1943 року всі вони були розстріляні .

17 березня 1943 року заарештували і направили до Нікополя Губенка Никанора Олексійовича, який в роки окупації був священником в церкві, яку відкрили німці. За спогадами односельців причиною арешту стали слова отця Никанора, які він часто повторював під час проповіді: «Погоним скоро супостата». 65-річного отця Никанора також розстріляли у м. Нікополі 18 квітня 1943 році у протитанковому рові, який рили червоноармійці під час відступу у 1941 році ( із спогадів Євтушенко Марії Никанорівни, доньки Губенка Н.О.). Зараз у м. Нікополі на місці розстрілу стоїть пам’ятник жертвам німецької окупації.

РОЗДІЛ IV

Визволення села

Визволення Преображенки пов’язане з визволенням міста Запоріжжя. Місто Визволяли війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Малиновського Р.Я.: 12-а армія генерал-майора Данилова, 8-а гвардійська армія Чуйкова В. , 3-а гвардійська армія Д. Лелюшенка. , 23-й танковий та 1-й гвардійський механізовані корпуса, 17-а повітряна армія під командуванням В.Судця. Рішучий наступ Червоної армії на Запоріжжя почався в ніч з 12 на 13 жовтня 1943 року, а в ніч з 13 на 14 жовтня почався штурм міста. У другій половині дня 14 жовтня 1943 року сильно укріплений Запорізький лівобережний плацдарм перестав існувати. Це був перший успішний приклад нічного танкового штурму великого міста. Але Запоріжжя ще довго залишалося фронтовим містом. Розгромлені на лівобережжі німецькі війська закріпились на правому березі Дніпра і на острові Хортиця. В ніч з 25 на 26 жовтня 1943 року 60-а, 203-а, 244-а гвардійські стрілкові дивізії форсували Дніпро вздовж греблі ГЕС, захватили плацдарм на правому березі. Розвідникам та саперам вдалося врятувати від повного руйнування Дніпровську ГЕС, яку німці готували до підриву. В кінці листопада війська 6-ї армії форсували Дніпро в районі села Розумовка, південніше Запоріжжя. Плацдарми на півночі і півдні від Запоріжжя вистояли і почали розширятися. Під загрозою оточення в ніч з 29 на 30 грудня 1943 року німецькі війська відступили. Запоріжжя було повністю звільнено.

В цей же період ідуть бої в селі Преображенка . Окупанти перед відступом замінували центр села. І вже, коли виходили з села, міни спрацювали після чого від центральної частини села залишилися лише вирви. На фото зображено центр села 60-х років. На ньому досить чітко видно сліди трагічних подій 1943 року.

30 грудня німців в селі вже не було. Новий рік преображенці зустрічали разом з червоноармійцями, які затрималися в селі на короткий проміжок часу. В клубі поставили вишню, яка виконувала функцію новорічної ялинки. Із спогадів Панченко У.М. Командування Червоної армії провело мобілізацію молодих людей , які досягли 18 – річного віку.

Совинформбюро. « Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, продолжая развивать успешное наступление, овладели городом и важнейшим железнодорожным узлом КАЗАТИН, городом ВОЛОДАРСК-ВОЛЫНСКИЙ, городом ЧЕРВОНОАРМЕЙСК, районными центрами. Житомирской области ЛУГИНЫ, РУЖИН, а также заняли более 300 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты БОЛСУНЫ, ДАВИДКИ, УШОМИР, ГУТА, МОШКОВКА, КРАЕВЩИНА, СУХОВОЛЯ, ЗУБРИНКА, ДАВИДОВКА, ГРУШКИ, НОВОПОЛЬ, КЛИТИЩЕ, ИВАНКОВ, ВИЛЬСК, ЗОРОКОВ, ВЫСОКОУКРАИНСКОЕ, ТРОКОВИЧИ, ГОРОДИЩЕ, ЛЕЩИН, БОЛЬШИЕ МОШКОВЦЫ, ЧЕРВОННОЕ, ЧЕХИ, СИНГАЕВКА, ГЛУХОВЦЫ, ПЛЯХОВА, БЕЛИЛОВКА, БАЛАМУТОВКА, МОЛЧАНОВКА, БЕРЕЗЯНКА, САМГОРОДОК, РУДА, ДРОЗДЫ, СИДОРЫ, УСТИНОВКА.

В излучине ДНЕПРА, западнее ЗАПОРОЖЬЕ, наши войска с боями продвигались вперёд и заняли более 30 населённых пунктов, в том числе районный центр Днепропетровской области ТОМАКОВКА, крупные населённые пункты ЧУМАКИ, КИТАЙГОРОДКА, ПРЕОБРАЖЕНКА, ШИРОКОЕ.

Історична карта періоду Великої Вітчизняної війни

ВИСНОВКИ

В результаті зібраних і досліджених матеріалів вдалося з’ясувати багато маловідомих фактів життя села в період Великої Вітчизняної війни. Особливо велике значення мають документальні дані про життя односельчан під час гітлерівської окупації, а також свідчення очевидців про антифашистську боротьбу. Адже всі повинні пам’ятати про ті страшні втрати, які поніс радянський народ, в тому числі і жителі села Преображенка у війні (більше 300 чоловік).

Дані використані у роботі, взяті безпосередньо в результаті спілкування з односельчанами-очевидцями війни.

Спогади цих людей до цього часу ніде не використовувалися та не висвітлювалися.

Матеріали дослідження можна використовувати для інформування учнів школи, а також усіх жителів села. В пам'ять про загиблих у війні, в центрі села Преображенки споруджено меморіальний комплекс.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Косик В.Україна і Німеччина у ІІ світовій війні у документах: Зб.

німецьких архівних матеріалів. –Львів,1997. – т.1.

Рекотов П. Плани війни та характер окупаційного режиму в Україні

1941-1944 рр. (історико-правовий аспект) // Право України. – 1997. – №5.

Бородін Є. І., Іваненко В. В.,Недосєкіна Т. В.Історія рідного краю 11. Дніпропетровщина: посібник. – Д.:Видво «Дніпрогнига», 2008. – 396 с.з

Свідчення односельців.