Літературна карта Криворіжжя
Баралюк Вадим Іванович Народився на Миколаївщині в 1933 році. Під час Великої Вітчизняної війни родину було евакуйовано на Схід, в Оренбурзьку область. Навчався, працюваав посильним, як і більшість однолітків. По війні родина повернулась до України, де Вадим закінчив середню школу в Долинській і поступив до Криворізького гірничорудного інституту. Отримавши професію інженера- електромеханіка, у 1956-1967 рр. працював на підприємствах Донбасу й Уралу. З часом повернувся до Кривого Рогу, де і залишився жити й працювати.
Прагнення творити прекрасне, мистецьке на противагу війні, руїні, буйним квітом вирувало в його душі, міцно заполонило думки. Він став писати фейлетони, оповідання, знгімати кінострічки, а у 80-ті роки захопився малюванням. Художник-пейзажист, автор серії картин «Висячі сади Семіраміди в ХХІ ст».(20 картин). Більше двохсот документальних стрічок, серед яких понад третина за власними сценаріями, було відзнято молодим кінематографістом. Лауреат конкурсів кіностудій Уралу й Західного Сибіру (1963-1965). Автор нової словникової телегри «Гортаючи словник рідної мови».
Перші літературні спроби В.Баралюка побачили світ у періодиці та в альманасі «Саксагань», а в 1999 році вийшла окремою книгою російською й англійською мовами його казка – притча «Пригоди мальованого чоловічка Дальта та його друзів». Герої казки- притчі стверджують, що лише від людини заалежить бути чи ні життю на Землі. За філософсько-фантастичним задумом автора, читач знайомиться з пригодами героїв, які намагаються втримати рятівний каганець найсвітліших людських думок, що не дають перетворити нашу планету ані на Монолітію, ані на міфічну Атлантиду.
Вадим Іванович сповнений творчими планами, серед яких оприлюднення нової книги-оповіді про воєнне дитинство, пише міні-новели, , оповідання.
Баранова Любов Олександрівна Любов Олександрівна Баранова народилася 5 вересня 1948 року в селі Гурівка Долинського району. Закінчила Олександрійське педучилище (1970). Працювала музичним керівником у дитячому садку в Кривому розі. З 2003 року веде студію поетичного слова при Долинському районному Будинку дитячої та юнацької творчості. Авторка поетичних збірок „Воскресаю в степах”(1995), „Пелюстки любові”(1996), «Сонячні стежини»(1998), «На крилах світлої мети»(2001), «Тріумф і тиша»(2004). Вірші друкувалися в журналах «Саксагань» та «Кур’єр Кривбасу» (Кривий Ріг), «Крила»(Дніпропетровськ), «Жінка»(Київ), колективній збірці «Карачуни», літературно – художньому альманасі «Боковенька - 2002" та інших. Багато віршів покладено на музику самодіяльним композитором з села Олександрівки О.Лисенко.
Любов Баранова – авторка ніжної лірики. У кожному її творі лірична героїня страждає, хвилюється, плаче з горя або сміється від щастя. Любов Олександрівна – поетеса чутлива і ніжна, вона сприймає життя в першу чергу почуттями. Її поезії – ніби про кожного з нас, про наші почуття і переживання. В її поетичних рядках розлита любов і ніжність до мами:
Мамині жоржини
Згасає жовтень, а у нас в саду
Цвітуть жоржини, мамині жоржини.
Йде в зиму мама, в осінь я іду –
Кудись за обрій весни наші плинуть.
Зігріті квіти маминим теплом –
Либонь, тому й не трону ті морозом.
Та час помітить їх своїм крилом –
І не минути їм метаморфози.
Як літепло на пелюстках бринить!
Запізні квіти, утішаюсь вами,
Бо ще матуся поруч лебедиць,
Бо ще наш сад не замело снігами.
Цей вірш поклала на музику місцевий композитор Марина Хіхлова, написавши прекрасний романс. На вірші Баранової також пише пісні Олександра Лисенко з Олександрівки.
Поетеса захоплюється невимовною красою природи, яка запрошує усамітнитись, замислитися над одвічними питаннями – для чого ти на цій землі:
Сади у бризках сонячних
Сади у бризках сонячних,
Душі б співать пісень,
Але такий безпомічний
Ясний квітневий день.
Краса, що очі радує,
Оманлива така –
Джин стронцію і радію
В світ вислизнув з горшка.
Прости, природо – матінко,
Сліпих дітей своїх,
Йдемо не в тому напрямку,
Не тою із доріг.
Все помилки ми робимо –
Не там шукаєм рай.
О Господи! Чорнобилем
Новим нас не карай!
Любов Олександрівна пише не тільки для дорослих. Для дітей вона також написала чимало цікавих віршів:
Загадка
Хто вона оця істота?
Довгі вуса біля рота,
Дуже гарні крильця має,
Але скільки їх – не знаю.
Ніжок шість, а ти не вір,
Порахуй їх, перевір!
Це не бабка і не пташка,
Не жучок і не комашка,
А такий легкий веселик –
Любий віченькам …………
/метелик/
Вірші Любові Баранової читати з холодним серцем неможливо, вони захоплюють своєю щирістю і глибиною почуттів.
«Свої вірші я пишу серцем, - якось сказала вона, - а мова серця близька і зрозуміла кожному.
Бережний Станіслав Олександрович Станіслав Олександрович Бережний народився 17 лютого 1932 року в м. Кривому Розі, де пройшло його обпалене війною дитинство. Тут він закінчив школу і гірничорудний інститут. Працював інженером на шахтах Алтайського краю, Казахстану, Сибіру.
15 років життя віддав роботі на будівництві Першотравневого залізорудного комбінату у Крив басі. Поезія вабила Станіслава Олександровича з юних років, але повністю віддатись покликанню він зміг тільки після виходу на заслужений відпочинок. Окрім віршів, він захоплюється живописом, малює переважно пейзажі рідного міста.
У 2003 році вийшла в світ перша і поки остання книжка С.Бережного під назвою «Листая памяти страницы». До цієї збірки увійшли далеко не всі поетичні твори, їх у С.Бережного вистачило б щонайменше ще на дві таких книги. Та головне – не кількість недрукованих книг, а літературна громадськість яка сповна відображає талановитість і громадську позицію автора. Станіслав Бережний до останніх днів свого життя був найактивнішим членом Криворізької громадської (літературно-мистецької) організації «Лотос» і назавжди залишиться у пам’яті його товаришів, друзів і співбратів по перу.
Білий Анатолій поет, прозаїк
Білий Анатолій Олегович народився 2 березня 1992 р. У
м. Кривий Ріг.
Студент Національного університету "Острозька академія".
Член Національної спілки письменників України.
Пише українською мовою.
Твори друкуються в літературних журналах "Січеслав", "Саксагань".
Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).
Автор книг "Грона душі. Вірші" (2009), "На березі космосу" (2010).
Близненко Галина
Буквально за несколько лет Галина Близненко сделала невероятный скачок в своём мастерстве: если первые её стихи вызывали немало вопросов у вдумчивых критиков, то сейчас это в основном похвалы. Надо отдать должное автору: она работает над своими произведениями очень тщательно и вместе с тем придирчиво по отношению к себе, иногда переделывая готовый «продукт», переосмыслив его заново, прямо-таки накануне публикации. Конечно, это похвально, хотя не всегда удобно! Зато – поучительный урок «скороспелым» авторам. Зачастую своим «рождением» её художественные образы «обязаны» ярким впечатлениям от произведений поэтов-гигантов, что отнюдь не окрашивает их ни монотонностью звучания, ни похожестью метафор, ни плоскостью фабулы, ни узостью выразительных средств. И это позволяет утверждать: Галина – поэт яркий, самобытный, всегда остающийся неповторимым, а главное – узнаваемым.
Ольга Бо Дата народження: 26.03.86
Почала писати в 11 років. На той час, звісно, ще не доводилось замислюватися над тим, в якому вигляді вірші виходять з моєї підсвідомості.
У 2008 році мені запропонував співпрацю з навчання віршуванню московський журналіст, відомий у світі поезії під псевдонімом "Энди Белл". Через це, я вважаю, що на серйозному рівні я почала займатися творчістю саме з 2008 року.
Публікувалась у друкованих виданнях: збірка «Вне формата» (м. Москва 2010 р.), криворізька газета "Клуб культурного досуга", альманах "Саксагань".
В конкурсах брати участь раніше не доводилось, хоча певний інтерес до цього напрямку вже з'явився.
Являюсь літературним редактором арт-портала "Ящик пандоры".
У вересні 2011 року вийшла моя книга "Переворот".
Ольга Бо
Літературні твори (останні):
Божко Ірина
Дата народження: 13.11
Перший досвід публічних виступів перед публікою здобула влітку 2011 року під час вечірки на честь творчої спілки "Палітра слова", що відбулась в криворізькому рок-клубі "MADiSAN". З того часу, являється постійним резидентом всіх заходів, що організовує "Палітра слова".
Тривалий час являється активним дописувачем електронного літературно-мистецького журналу "ЛітZeppelin"
У 2011 році брала участь у мистецькому фестивалі "Руді тексти".
Літературні твори (останні):
Отже, звати мене Бузько Ігор Вікторович, народився в м. Кривий Ріг 26 липня 1974 року.
Закінчив Криворізький педагогічний інститут, де навчався на факультеті української філології.
Двічі був лауреатом конкурсу видавництва «Смолоскип»:
у 2002 році зі збіркою новел «Осінь» (у самвидаві – «До Києва рачки»);
у 2004 році зі збіркою новел «Скелети зі столу редактора», яка в 2005 році у видавництві «Смолоскип» вийшла окремою книжкою.
У 2003 році став переможцем конкурсу на кращий сценарій відеокліпу для групи «Воплі Відоплясова» (конкурс проводили хлопці з однойменної групи).
Двічі був лауреатом конкурсу «Коронація слова»:
у 2006 році з романом «Формула» (роман того ж року вийшов друком у видавництві «Зелений пес»);
у 2007 році з кіносценарієм «Вій» (за мотивами однойменного твору Миколи Гоголя).
А ще протягом вищезазначеного часу спорадично друкувався де міг.
Професор кафедри наукового КомуВнизму. Захистив дисертацію з ВеВезнавства.
Ну та й годі, мабуть...
Літературні твори (останні): «Ядерний паротяг», «Один скелет зі столу редактора». «Одної неминущої осені». «Шанхайскія пъєсні о главномъ»
Бухтіяров В.П.
(народився 2.09.1951 в місті Харків). Краєзнавець . Закінчив Кіровоградський педагогічний інститут (1973). У 1973-1979рр. викладав англійську мову в школах., СПТУ №4 м.Кіровограда. У 1980-1984рр. старший науковий працівник держархіву Кіровоградської області. У 1985-2001 кореспондент ,спецкор газети «Червоний гірник».
Історик-публіцист. Автор книг «Визволення», «Помним», (1994), «Победители», «Устремленность», «Хлеб металлургии» (1995-1996), «Прометеи» (1977), «Освободители», «Шурави», «Руда» (1999). Автор ідеї створення енциклопедії Криворіжжя, автор-упорядник цього видання. Переможець облконкурсу журналістів (1995).
Любов Василівна Голота (народилася 31 грудня 1949 в місті Кривий Ріг) — українська письменниця (поетеса, публіцист, прозаїк), журналіст. Лауреат Шевченківської премії 2008 року. Заслужений працівник культури України.
Любов Голота народилася 31 грудня 1949 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області в сім'ї гірників. 1972 року закінчила філологічний факультет Дніпропетровського державного університету.
У Дніпропетровську працювала журналістом в обласних газетах «Зоря», «Прапор юності» та на обласному радіо.
Від 1983 року живе в Києві. Працювала у видавництвах «Молодь», «Радянський письменник». Від 1995 року — головний редактор всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти».
Любов Голота організувала та видавала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П'ята пора». Автор сценаріїв багатьох столичних масових свят і дійств.
Упорядкувала книгу «Життя і чин Анатолія Погрібного. Наукові розвідки, статті, спогади.» / Київ: ВЦ «Просвіта», 2011–487 сторінок, наклад 1000 примірників.
Твори
· Збірки віршів:
· «Народжена в степах» (1976),
· «Весняне рівнодення» (1979),
· «Горицвіт» (1980),
· «Вікна» (1983),
· «Жінки і птиці» (1986),
· «Дзеркала» (1988),
· «На чоловічий голос» (1996),
· «Опромінена часом» (2001).
· Книги публіцистики:
· «Дитя людське» (2002),
· «Сотворіння» (2005).
· Романи:
· «Епізодична пам'ять» (2007).
· Кілька книжок для дітей.
Громадська і партійна діяльність
Член Національної спілки письменників України від 1977 року.
Була членом КПРС (від 1979 року).
Член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка.
Премії
· 1981 — премія Грузії імені Володимира Маяковського.
· 2001 — премія імені Володимира Сосюри «Любіть Україну».
· 2008 — Національна премія України імені Тараса Шевченка за роман «Епізодична пам'ять».
Література
· Шарова Є. В. Голота Любов Василівна // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 447.
· Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник / Автори-упорядники В. К. Коваль, В. П. Павловська. — К.: Радянський письменник, 1981. — С. 52.
Грес Анатолий Петрович
«У самому серці України, на обох берегах Інгулу неначе штучними перлинами розсипалось білими хатками село Седнівка. Це – моя мала батьківщина...». Такими словами в автобіографічному нарисі “Фрески пам’яті” розпочинає Анатолій Грес коротку оповідь про свою батьківщину – невеличке село в Устимівському районі на Кіровоградщині. А кількома наступними рядками, ніби спокутуючи перед ріднокраєм свої вільні і невільні гріхи, зізнається у безмежній і щирій до нього любові.
“... Вибачай мені, рідна земле, що принизив тебе цим (мала – Г.Г.) невдалим словом: величати тебе батьківщиною – то велика честь і гордість, а називати малою хоч і безвинний, а все ж -- гріх. Яка ж ти мала, якщо упродовж усього мого життя залишаєшся найближчим і найдорожчим серцю краєм?! Тут – коріння мого роду! І коли б на цій землі не жили мої діди-прадіди, не було б і мене самого, і дітей моїх та онуків...”
“Спливає у спогадах мій ріднокрай незабутній,
Земля України – одвічна дідівська земля.
Обпалені роки, поминки і свята, і будні,
Від голоду – чорні, від праці зелені поля …”
Саме тут, на цій благодатній землі, і народився Анатолій Грес – майбутній лікар за фахом, літератор – за покликанням, громадянин – за званням. Тут він уперше побачив квітучу землю, чисте небо, яскраве літнє сонце. Тут згодом пройшло і його обпалене війною дитинство. Ось що пише він через десятки років по тому у вірші “Підкови щастя”:
„ ...Сам, не вагаючись, вважаю:
Підкови щастя гнуть в вогні.
Та й ворогам не побажаю
Того, що випало мені.
Війна. Сирітство. Синій голод.
Загибель сина. Смерть душі.
Немилосердний всюди холод.
І жалять всі: свої й чужі...”
Таким було його дитинство і дитинство тисяч таких, як він. Про нього Анатолій Грес розповідає у майже автобіографічному оповіданні “Спадщина”, що увійшло в першу збірку “Зірки і квіти”. І якщо у художньому плані ця річ можливо дещо недосконала, то по правдивості і силі відтворення життя повоєнного села, зламаних людських доль, голодомору 1947 року і інших “принад” колгоспного «раю», «Спадщина», як на мене, наближається до творів як сучасників автора, скажімо, повісті Володимира Мар’янина “Юганька”, так і до творів класиків української прози.
Важким було його дитинство, одначе, у своїх “Фресках пам’яті” Анатолій Грес згадує не гудіння літаків з хрестами на крилах, не посвист куль і виття снарядів, не нахабне хазяйнування зайд в зелених мундирах, а річку свого дитинства – Інгул, перших вчителів, близьких і рідних, односільчан -- людей, яких зрештою і називає своєю малою батьківщиною.
Тут у 1952 році він з відзнакою закінчує семирічку і, виклопотавши з неймовірними труднощами довідку про місце проживання (на ті часи таке собі звільнення від колгоспного кріпацтва), без вступних іспитів зараховується до Миколаївського медичного училища. Радощам не було меж. Та була й зворотна сторона медалі. У голодному, напівзруйнованому війною місті юнак вперше і сповна відчув усю печаль розлучення з рідною домівкою, з дорогим серцю селом і його людьми.
Ніщо, ані вимушене проживання в холодних коридорах гуртожитку, ні крихти цвілого сухаря на добу, ні діряві гумові калоші не видавались підлітку такими гіркими, як оте незвичне нове оточення, відсутність мудрої поради, теплого материнського слова і захисту. З тих пір відчуття втрати своєї малої батьківщини, неначе якийсь невільний гріх, переслідуватиме його усе життя і відлуниться у багатьох творах. Аж до написання власної спокути – нарису “Фрески пам’яті”.
У 1956 році, по закінченні училища, юнак вирішує продовжити освіту на медичному факультеті Ужгородського державного університету. Змужнілий, звиклий до труднощів студентського життя, він не так боляче переносить розлуку з домівкою. Але й не забуває про свою малу батьківщину: щоліта, під час канікул, повертається в рідне село, разом з односільчанами бере участь у битвах за врожай, живе їхніми турботами і надіями, вбирає у свою вразливу душу їхні малі і великі трагедії.
У 1962 році Анатолій Грес одержує диплом лікаря з відзнакою і, відхиливши пропозицію залишитись на кафедрі очних хвороб молодшим науковим співробітником, просить направити його на роботу у найвіддаленіший куточок Кіровоградщини. Організаторські та професійні здібності молодого лікаря не залишились непоміченими, і невдовзі його призначають головним лікарем району. Вісім років свого життя він віддає сільській медицині і в 1971 році з чистою совістю і почуттям виконаного обов’язку переїздить до Кривого Рогу – великого промислового і культурного центру України. Удосконалюється в Києві, у відомого в усьому світі професора-офтальмолога Володимира Євгеновича Шевальова, одного з найталановитіших учнів академіка В.П.Філатова. Пропрацювавши майже два десятиліття в одній з найбільших лікарень Кривбасу, Анатолій Грес зустрічає полудень свого віку на Поліссі, у місті Кузнецовську, куди переїздить відразу після виходу на пенсію. Той переїзд не був ані зрадою, ані втечею від своєї малої батьківщини, адже, погодьмося, – життєві обставини іноді бувають сильнішими від нас самих. Якби то була зрада або забуття, то чи народилися б отут, на Поліссі, і “Спадщина”, і “Фрески пам’яті” – своєрідний гімн його малій батьківщині?
На цьому розповідь про батьківщину літератора можна було й закінчити. Адже скільки б я тут не говорила, краще від самого Анатолія Греса про неї ніхто не скаже. Тому дозволю навести ще кілька рядків з його нарису “Фрески пам’яті”:
«...В перші повоєнні роки селом гуляли чутки ніби у тій скелястій породі (на берегах Інгулу – Г. Г.) зустрічались сліди золота. Чи й справді в землі моїх предків дрімає золото, не відаю. Та добре знаю, що цінніша від золота була і завжди залишатиметься ота земля, що здатна одягти і нагодувати не лише тих, хто на ній трудиться...». І-- далі: «... Кажу так, та знову помиляюсь. Бо що таке земля без людей? Пустка, пустеля! Справжнє золото моєї батьківщини – люди, закохані в неї і несамовито їй віддані... Ті люди, яких та земля народила...».
Ті люди дійсно закохані у свій край, у ту землю, яка їх народила і вигодувала. А письменник несамовито і по-справжньому закоханий у своїх трударів-земляків. Адже тільки донестями закохана у свою малу батьківщину людина могла з такою щирістю і любов’ю написати і про своїх перших вчителів («Спадщина»), і про пригноблених та принижених односільчан («Оксана»), і про своїх близьких та далеких предків («Фрески пам’яті»).
І саме тому з усією відповідальністю і неприхованою гордістю хочу тут сказати: письменник Анатолій Грес є вихідцем з народу і невід’ємною часткою свого народу. Тією часткою людей, без яких земля і справді – лише непривітна пустка, пустеля. Життя його предків – дідів-прадідів, батьків, односельців, та й його особисте – то яскраве віддзеркалення цілої епохи з життя нашого народу.
Бузько Ігор Дата народження: 26 липня 1974
Досягнення:
Двічі лауреат конкурсу "Смолоскип" /
переможець конкурсу на кращий сценарій відеокліпу для групи "Воплі Відоплясова" /
двічі лауреат конкурсу "Коронація слова"
Біографічні відомості
Гриценко Віктор
поет, прозаїк, перекладач
Кривий Ріг
Гриценко Віктор Васильович народився 7 березня 1946 р. в с. Оленівка Софіївського району на Дніпропетровщині. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Викладав українську мову в Криворізькому Жовтневому ліцеї.
Лауреат обласної літературної премії ім. І.Сокульського.
Член Національної Спілки письменників України.
Пише українською мовою.
Друкувався в журналах "Прапор", "Саксагань", "Кур’єр Кривбасу", "Січеслав", "Ятрань" та ін.
Співавтор колективних збірок і альманахів "Карачуни" (1972, Дніпропетровськ), "Степовий вітер" (1995, Київ), "Антологія поезії Придніпров’я" (1999, Дніпропетровськ), "Антологія криворізьких літераторів" (2000, Кривий Ріг), "І поліг наш народ, наче скошене жито...» Голодомор 1932-1933 років на Дніпропетровщині" (2008, Дніпропетровськ), "Шевченкіана Придніпров’я" (2008, Дніпропетровськ), "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)" (2009, Дніпропетровськ).
Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).
Літературознавчі та методичні статті (близько 30) друкувалися, починаючи з 1998 року, в журналах "Дивослово", "Українська мова і література в школі", "Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах", а також в колективних збірниках "Людина-культура-духовність" (1996, Київ), "Особливості літературного процесу Придніпров’я" (2002, Дніпропетровськ), в журналах "Київ", "Перевал" (Івано-Франківськ), "Січеслав" та в газеті "Літературна Україна".
Автор книг "Літопис любові" (1990, Кривий Ріг), "50 закоханих" (1992, Дніпропетровськ), "Тіні Іскаріота" (1994, Дніпропетровськ), "Терновий вінок" (1996, Кривий Ріг), "Високосний рік" (1996, Кривий Ріг), "Двадцятий вік" (1997, Кривий Ріг), "Уроки на завтра" (1998, Кривий Ріг), "Паралельні світи" (1998, Кривий Ріг), "Камінь і слово" (1999, Кривий Ріг), "Одкровення предтечі" (1999, Кривий Ріг), "Година Богородиці" (1999, Кривий Ріг), "Судний день" (2000, Кривий Ріг), "Пошук істини" (2001, Дніпропетровськ), "Ойойчине гніздо" (2001, Дніпропетровськ), "Благовіст" (2003, Кривий Ріг), "Тяжіння небес" (2002, Дніпропетровськ), "Дванадцятий апостол" (2005, Кривий Ріг), "Автопортрет" (2006, Кривий Ріг), "Голубина пошта" (2008, Кривий Ріг), "Листки з астрального архіву" (2009, Кривий Ріг), "Замітки на полях" (2011, Кривий Ріг); науково-методичних книжок "Криворізька хрестоматія" (1999, Кривий Ріг), "Урок словесності - урок життя" (2003, Кривий Ріг), багатьох перекладів, серед яких книги "Омар Хайям. Рубаї" (2000, Кривий Ріг), "Уроки майстра" (2007, Кривий Ріг).
Гусейнов Григорій
прозаїк
Кривий Ріг
Гусейнов Григорій Джамалович народився 23 серпня 1950 р. в м. Поміпша Кіровоградської області. Закінчив Одеський державний університет (факультет української філології). Працював залізничником, журналістом у газетах Миколаївської та Дніпропетровської областей. Засновник і головний редактор журналу "Кур’єр Кривбасу" (Кривий Ріг), який виходить з березня 1994 року.
Лауреат літературних премій ім. І.Огієнка (1996), "Благовіст" (2000), ім. В.Ястребова (2002), Фундації Антоновичів (США, 2002), ім. В.Винниченка (2003), ім. В.Підмогильного (2004), ім. В.Стуса (2005), Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2006), премії Ліги українських меценатів ім.Є.Чикаленка (2011).
Засновник Мистецької премії "Глодоський скарб" (2006).
Член Національної Спілки письменників України (з 1996 року).
Пише українською мовою.
Історією Криворіжжя й літературним та культурним минулим краю займається близько двадцяти років. За його редакцією 1997 року вийшла книжка найстарішого українського письменника Івана Шаповала "Козацький батько" (Кривий Ріг), присвячена постаті історика Дмитра Яворницького. Підготував до друку антологію поезії "Крицевий край" (у трьох книгах). В антології "На землі, на рідній... Легенди та перекази Криворіжжя" (у семи книгах, 2000-2005) вперше зібрано народні оповідання, перекази, записані в гірничому краї в різні часи, роздуми істориків та краєзнавців про минуле Криворіжжя та Придніпров'я, художні твори українських літераторів, що здебільшого сьогодні не відомі чи забуті, а також тексти, підготовлені безпосередньо для цих збірників.
Співавтор книги "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)" (2009, Дніпропетровськ).
Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).
Автор книг "Незаймані сніги" (1993, 2010, Кривий Ріг), "Чаша ювеліра Карла Фаберже" (1995, Дніпропетровськ), "Станційні пасторалі: Сповідь дитинства " (1999, 2005, Кривий Ріг), "На землі на рідній..." (у трьох томах) (2000, Кривий Ріг), "Господні зерна" (у десяти томах) (2000-2005, Кривий Ріг, Дніпропетровськ), "Тіні забутого парку. Малюнки з уяви" (у двох книгах) (2007, Львів), "Піщаний Брід та його околиці" (2007, Дніпропетровськ).
Тамара Гнатівна Журба Тамара Гнатівна Журба народилася 16 січня 1939 року в селищі Зелене Дзержинського району м. Кривого Рогу. Поетеса, член Спілки письменників України (з 1983 року). Після закінчення середньої школи за комсомольською путівкою поїхала на новобудови Донбасу, де працювала до 1958 року. Повернувшись на Криворіжжя, була помічником машиніста екскаватора на металургійному комбінаті, працювала на будівельних майданчиках.
З 1968 року жила в селі Іванівці. Була завідуючою бібліотекою, вихователем у дитячому садку. У кінці 1990 р. тимчасово виїжджала на проживання в Аргентину, потім повернулася. З нинішнього року знову виїхала до Аргентини.
Друкується з 1971 року. Авторка поетичних книг „Дотиком серця”(Київ: Молодь, 1979), „Лагідна земля”(Дніпропетровськ, 1982), „Жіноча розмова”(Київ, 1987), „Зимова флейта”(Кіровоград,2004), книги поезій для дітей „Звідкіля ти, журавлятко?”(Кіровоград, 2002). Учасниця VІВсеукраїнської наради молодих літераторів. За збірку „Лагідна земля” нагороджена обласною премією імені Ю.Яновського. За книгу поезій „Зимова флейта” стала переможцем обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за 2004 рік у номінації „Художня література”.
«Дотиком серця» - так назвала Т.Журба свою першу збірку. Критика виділяла в ній «безпосередність, щирість, майже повну відсутність книжності»
А далі були збірки «Лагідна земля» та «Жіноча розмова». Вірші в них зворушливі і лагідні, щемкі і щирі, нагадують сонячний промінь у холодній воді буденщини.
В усьому Тамара Журба завжди залишається природною і неповторною. Її життя пройшло серед простих людей. Вони ж і є головними героями її віршів:
Робота
Робота й робота…
Занурився кожен в роботі.
Гудуть наші спини,
Відстукують думи й серця.
А гляньте: у жінки
Од втоми а чи од скорботи
Поглибшали зморшки,
Та вже ж і не зійдуть з лиця…
Клопочеться жайвір
Під небом з блакитного ситцю,
І коник у травах
Мелодію степу снує.
А нам би спинитись,
Спочити, напитись водиці,
Та й знов до роботи,
Бо кожному, кажуть, своє…
Рядки її поезій щемливо бентежні, пахнуть вони то опалим листям, то свіжоскошеною травою, то маминими руками. Музика, мелодія – незримий гість її віршів. Та ще така ж скромна і разом з тим чарівна природа степового краю. Вічним натхненням для Тамари Григорівни залишається рідне село:
Тут м’яти дух
Тут м’яти дух і чебрецева змора.
І лоскітливі літа пломінці.
І незбагненна мова осокорів,
І дощова сльозинка по щоці.
Тут тиша тиш.
Тут миру одкровення
У сплесках крил:
кигик! кигик! кигик!
Тут ходить полем, позабувши ймення,
Веселий легінь –
вечір – мандрівник.
В пісок поклавши сапи охололі,
Дівчата миють ноги у ставку.
О вечоре, владарю душ і поля,
Не нагукай їм доленьку важку.
(Дніпропетровськ), "Повернення в Портленд" (2011).
Зелінська Олена Дата народження: 04.07
Олена Зелінська народилась і виросла у місті Херсоні. Закінчила музичну школу по класу фортепіано, затим музичне училище. Вищу освіту здобула за фахом психолог.
Працює педагогом у музичній школі, а також займається музичним вихованням дітей у творчих гуртках.
Пише вірші, музику. Учасниця творчих вечорів, концертних виступів, фестивалів бардівської пісні.
Член літературного об'єднання при альманасі "Саксагань" та Асоціації криворізьких літераторів.
Літературні твори (останні):
Зоря Оксана Степанівна Криворізька поетеса, бард, художник.
Народилася 24 січня в с. Богодухівці на Черкащині.
Закінчила художньо-графічний факультет Криворізького педагогічного університету. Викладає в Криворізькій міській художній школі №1. Займається графікою та живописом, авторською піснею та туризмом. Брала активну участь у роботі міського клубу авторської пісні "Соль", учасниця численних концертів, лауреат багатьох фестивалів бардівської пісні, дипломант "Фестивалю муз – 99".
Писати вірші почала зі студентських років. Друкувалась в літературному альманасі «Саксагань», часописі "Кур'єр Кривбасу", колективній збірці "Молитесь правде на земле", культурологічному альманасі «Символ» (2010). Також друкувалась в декількох місцевих газетах: «Вестник Кривбасса», «Металлург», «Червоний гірник», «Домашняя газета», в дніпропетровській газеті « Волшебная шкатулка».
Створюючи власні пісні, творчо співпрацює з місцевими композиторами Анжелою Шмиголь, Марією Михайличенко, та іншими. Деякі пісні («Крап-Крап», «Літній блюз»), які були створені спільно з А.Шмиголь, увійшли до збірнику для дітей «Храм життя», присвячений екологічним проблемам (видавництво Великобританії).
Оксану Зорю постійно запрошують до складу журі на численні літературно-музичні конкурси, які проводяться у різних навчальних закладах Кривого Рогу та по-за його межами («Не погасай моє світило», «Проба пера»…).
Автор поетичної збірки "Замальовки душі" (Кривий Ріг: Видавничий дім, 2001).
Член Асоціації криворізьких літераторів.
Літературні твори (останні):
Косенко П.Д.Запрошуємо відкрити для себе ще одного поета української діаспори, який народився у м. Волинській. Це Петро Косенко. Шестилітнім хлопчиком він залишив наше степове місто. І йому судилося вже в 70-річному віці відвідати колиску свого дитинства.
Косенко Петро Дмитрович народився 18 червня 1922 року у місті Долинська. Навчався на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету. У 1942 році був вивезений до Німеччини. Після війни мешкає у Венесуелі, Бразилії, Колумбії. Був будівельником, землеробом, тощо. Останні три десятиліття працював ретушером і художником у США (Філадельфія). Активний учасник громадського життя української діаспори. Друкується в періодичній пресі США, Канади та Європи. Збірка сонетів «Пізні грона» (1989) побачила світ в Едмонтоні (Канада). У Києві вийшли книги «Любов і туга, туга і любов» (1992), «Трунок Євшану» (1995).
Народився Петро Косенко у виселку Волохино Багатодітний дід Петра Дмитровича Тимофій Григорович Косенко служив на залізничній будці, яка стояла за неіснуючим тепер семафором в напрямку Знамянки. Мама Петра Єлисавета Пугачів на походила з Малої Водяни. Батько Петра, залізничний службовець, був заарештований і розстріляний на початку 1938 року.
Шестилітнім хлопцем Петро Косенко покинув Волощино і виростав у Дніпропетровську. Закінчив середню школу й був студентом історичного факультету Дніпропетровського державного університету. Як син «ворога народу» не був покликаний до війська. Це й визначило його долю: він залишився на окупованій німцями території і в 1942 році був висланий до Німеччини, де працював в копальнях по видобутку солі.
По війні залишився в Західній Німеччині, а в жовтні 1948 року мігрував до Венесуели, і 15 довгих років тяжкої праці у незвичних тропічних умовах працював теслею на будові цементного заводу, був землеміром в джунглях Бразилії й Колумбії, будівельним підрядчиком і фотографом.
Влітку 1963 року переселився до США, де протягом 27 років працював ретушером і художником.
З дружиною Одаркою прожив 40 років, виховав 4-х дітей, давши їм високу університетську освіту. Багато читав і вчився. Досконало опанував німецьку, іспанську і англійську мови. Викладав історію України й українську літературу в українських гімназіях США. Писав поезії, гуморески, репортажі.
Петро Косенко друкувався в українській періодичній пресі США, Канади та Європи. Видав збірку сонетів «Пізні грона», високо оцінену українською критикою зарубіжжя та України. (До речі, ця книга, видана в Едмонтоні в Канаді, є в нашій бібліотеці).
Свої перші вірші Косенко надрукував тільки на 55-му році життя. «Пізні грона» - його перша книжка сонетів. До неї увійшли 170 сонетів, написаних протягом 7 - 8 років. В Україні творчість Косенка стає відома завдяки книзі «Любов і туга, туга і любов». Читаючи сонети, ми знаємо велике життя його Душі, відчуваємо його біль і тугу, переймаємось настроєм і неспокоєм. Його щире слово розказує світ, розкриває людину чисту і ніжну, яку ні важка фізична праця не принизила, ні життєві незгоди не здолали, а туга крилом огортала завжди при згадці про рідне й далеке.
Без літературної освіти, без уваги читачів і ласки Батьківщини мужніло і кріпло його поетичне Слово, не чекаючи нагород і слави. Жив далеко від рідного краю, працював до сьомого поту, спілкувався різними мовами, а душа завжди питала одне і те ж:
Де ти, мій рідний краю? Де твій дивний чар?
Де пісні рідної святий цілющий дар?
Де гордий дух моєї славної дідизни?
В інтонації вірша, в побудові образу, в характері ліричного героя поет Косенко – українець. Почуття вихоплюється, підступає до ока – сльозою, до серця – болем:
О, вітре з-над Дніпра! Прилинь хоч на часину
І душу, спрагнену до краю, освіжи,
Що вдома діється, тихенько розкажи,
Утіш та осуши непрохану сльозину.
Про все, про все згадай, та тільки про руїну
І сльози матері нічого не кажи,
Хоч обдури мене, але заворожи
Вістками добрими про рідну Україну.
Талант Петра Косенка розцвів на схилі його віку і дав щедрі плоди, соковиті українські грона на американській землі. Він засвідчив його любов і тугу, тугу і любов до України:
Так, всі заморські дива – то лише мара!
Найбільше диво з див – то ласка батьківщини,
Початок і кінець усякого добра!
Лабутін Сергій
поет, прозаїк, сценарист
Кривий Ріг
Закінчив Криворізький гірничорудний технікум. Працював інженером-електриком на Ново-Криворізькому ГЗК, на енергетичних підприємствах Магаданської області: Колимі, Чукотці, Магадані.
Був ініціатором-засновником альманаху "Саксагань", який редагував до 2009 року.
Член Національної Спілки письменників України.
Пише російською та українською мовами.
Друкувався в періодиці Егвекинота, Анадиря, Магадана, Владивостока, Дніпропетровська, в журналах "Дальний Восток" (Хабаровськ), "На Севере Дальнем" (Магадан), в альманасі "Саксагань" (Кривий Ріг) колективних збірниках та "Антології прози Придніпров’я".
Автор книг прози "Амгуемская переправа" (1977), "Пересечение" (1982), "Оглянись в пути" (1986), краєзнавчої збірки про становлення енергетики на Крайній Півночі (1986), збірки повістей і оповідань "Восхождение" (1998), тритомника вибраних творів під загальною назвою "Север в сердце моем" (2008).
Лабутін Сергій Петрович народився 13 травня 1953 р. на Далекому Сході, на острові Сахаліні. В Україні з 1986 року.
Має чин полковника. Кавалер двох орденів "Захисних Вітчизни" першого ступеню, Кавалер "Хреста св.Покрови" - вищої нагороди від Благодійного фонду підтримки козацтва при Президенті України.
Лауреат літературних премій "Гілка Золотого каштану" та ім. Крижанівського. Переможець міжнародного літературного конкурсу в номінації "Проза" (2008).
Спільно з відомими українськими композиторами створив низку ліричних та патріотичних пісень.
Член Національної спілки журналістів і Національної спілки письменників України.
Пише українською і російською мовами.
Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).
Автор багатьох гострих соціальних статей у періодиці.
Створив чотири телевізійних документально-музичних фільми "Здравствуй, земля", "Гость в своём доме", "Не доводіть до покаяння", "Молитви Старого Дніпра".
Автор чотирнадцяти книг віршів та прози українською та російською мовами, які зібрані у восьми книгах.
Липицький Анатолій
прозаїк
Кривий Ріг
Липицький Анатолій Григорович народився 12 серпня 1933 р. в м. Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Помер у 2011 році.
Микола Миколаєнко «Закохано дивлюсь на світ...»5 гивну літературну діяльність і наполегливо працює, радуючи своїх прихильників новими поетичними знахідками. Щоб якнайдетальніше вивчити цей поетичний феноменрудня 2014 року виповнюється 95 роки найстарішому поетові Придніпров’я – Миколі Миколаєнку. Не зважаючи на, здається, солідний вік, Микола Антонович не спочиває на лаврах, а веде акт, ми звернулися до пана Миколи з проханням відповісти на декілька питань.
– Миколо Антоновичу, Ви – автор 5 повістей, двох п’єс, 31 збірки поезій та збірки оповідань «Ксана»... Але найперше презентуєте себе як поета. Скільки всього, хоча б приблизно, віршів у Вашому творчому доробку?
– Так, поезія для мене найдорожча. І віршів у мене, десь, мабуть, півтори-дві тисячі. Але справа не у кількості. Я б хотів бути автором бодай однієї пісні, такої, щоб вона загриміла, як от: «Ой, степом, степом...» Миколи Негоди, «Два кольори» Дмитра Павличка, «Чорнобривці» Миколи Сингаївського або «У долині туман» Василя Діденка... Такі вірші живуть у народній пам’яті віками.
– А чи пам’ятаєте свій перший вірш? І коли він був написаний?
– Перший мій віршик був надрукований у газеті «Піонер» 1 вересня 1934 року. Але справжня проба пера – поезія «Дівчині» – присвячений красуні-однокласниці – вийшла друком у газеті «Червоний гірник» у березні 1937 року. За цю публікацію був нагороджений за перемогу у Всеукраїнському конкурсі на кращий літературний твір серед школярів екскурсією по Радянському Союзу. Спогади про побачене й почуте (адже під час екскурсії ми, юні літератори, зустрічалися з відомими письменниками й митцями, відвідували оперні вистави й концерти у Києві, Дніпропетровську, Ленінграді...) не полишають мене й досі.
– Ви завжди захоплювались творчістю Бориса Романицького і Василя Яременко, видатних акторів театру імені М.Заньковецької, у якому підробляли за часів голодного студентства. Як вплинули на Вашу творчість діяльність одного з провідних театрів 20-40-х років ХХ століття театру та особисті знайомства з його провідними акторами?
– При всьому захопленні театром я, молодий студент, все одно більше мріяв не про сцену, а про літературну діяльність. Відвідуючи не тільки вистави, а й репетиції, черпнув від великого режисера й актора – Бориса Романицького – не тільки вміння читати поезії, але й відчув усе багатство мовної палітри, таку собі вишуканість та інтелігентність.
– У своїй автобіографії пишете, що в 1946 році Ваші «Вірші солдата з Кривого Рогу» були надруковані турботами Максима Тадейовича Рильського. Вам довелося особисто з ним спілкуватися?
– Ні, все було так. Коли закінчилася війна, то зібрав я вірші, написані під час 1941-1945 років і відправив листом до Максима Тадейовича. Відповіді не отримав і вже ні на що не сподівався. Ось вже й демобілізувався, їду собі у потязі, аж бачу: газети й журнали по вагонах носять. Я й набрав українських видань. Відкриваю часопис «Україна» і бачу рубрику: «Вірші солдата з Кривого Рогу» (це я так підписався у листі до Максима Тадейовича). І там усі ті вірші, котрі поетові надсилав, надруковані. Але ж я додому поспішав, то подякував Рильському вже потім, коли був прийнятий до письменницької спілки.
Бачив його на з’їздах письменників, куди обирався делегатом. Максим Тадейович дуже схильно, я б сказав, по-батьківськи, до мене ставився. Коли я вперше до нього підійшов, щоб подякувати за надруковані вірші, він запитав: «Ви побачили, що я нічого Вам не виправив?» Бачте, яка делікатність у редагуванні. Питався: «Ви ким працюєте?». «Вчителюю» – відповідаю... А він: «Вчительство пошкодить Вашій творчості». І дійсно. Шкодило! Робота, колеги, повсякчасна зайнятість... Ось пішов на пенсію, думав, попрацюю. Аж тепер сил не вистачає...
А ще Максим Тадейович заповідав: «Маємо піднімати Україну». Я й досі пам’ятаю цей наказ і намагаюся – як вмію – його виконувати.
– Тобто, можна стверджувати, що хтось із поетів став для Вас авторитетом/прикладом у письменстві?
– Кожен впливав на мене по-своєму. Бо з дитинства був таким собі «бібліотечним» хлопцем, багато читав. Найбільше ж полонили поезії Максима Рильського, Володимира Сосюри, Євгена Плужника, Сергія Єсеніна, Михайла Свєтлова, Володимира Маяковського, сонети Миколи Зерова...
– У чому, на Ваш погляд, головний секрет Вашого поетичного натхнення?
– Закохано дивитися на світ. (читає) «Душа ж моя – не старомодна,// люблю розкованих дівчат, // новини слухаю сьогодні, // і в Інтернеті маю сайт.»
Загалом, намагаюся, щоб все написане, лежало «на паралелях і меридіанах людської душі».
– Зізнайтеся, а не тягне знову писати прозу?
– Ой, тягне, ще як тягне! (сміється) Знаєте, скільки дописів за все життя зібралося? Скільки спогадів хотілося б записати? Все часу не вистачає та й сили вже не ті. Але ж сподіваюся систематизувати зібрані матеріали у велику книжку.
– Ви, Миколо Антоновичу, виховали декілька поколінь дніпропетровських поетів. Як вважаєте, можна говорити про «дніпропетровську поетичну школу»?
– Я ж педагог! (сміється) От і виховував. Свого часу для обласної газети «Зоря» готував літературну сторінку «Чиста криниця» з оглядом поетичної пошти. У 90-ті понад десять років вів літсторінку «Першоцвіт» в обласній профспілковій газеті «Позиція» (до речі, і мого віршика колись помітив пан Микола, надрукував! – прим. авт.) Клопотавсь, щоб вийшла перша поетична книжка Олександра Зайвого. Допомагав молодим поетам Марії Дружко, Наталії Федько, Анатолію Ворфлику, Світлані Поливоді, Віктору Божку і багатьом іншим.
Стосовно школи, то нехай то вирішують літературознавці й критики. Як на мене, школа існує одна – школа справжнього письма. Але стилі у наших дніпропетровських поетів різноманітні і тут можу пригадати Сергія Бурлакова, Володимира Луценка, Григорія Гарченка, Анатолія Шкляра...
— Дякую, що приділили так багато уваги. Чудово, що Ви завжди у доброму гуморі. І, сподіваюся: Ваші читачі насолоджуватимуться ще не однією Вашою чарівною поетичною збіркою.
Розмовляла Еліна Заржицька
Михайличенко Володимир Терентійович Народився у Кривому Розі 13 вересня 1936 року.
Закінчив Київський Університет. В подальшому займався журналістикою.
1958 рік - вийшла перша збірка віршів "Лірика".
Після смерті були видані ще дві книжки з його віршами: "Ритми Кривбасу" (1979) і "Полум'я" (1997).
"Про Криворіжжя ніхто ще, здається, не писав з такою синівською любов'ю, так талановито", - саме так відізвався Олесь Гончар про вірші криворізького поета Володимира Михайличенка після виходу книжки "Ритми Кривбасу".
У передмові до книжки «Полум’я» Іван Щербатенко (головний редактор видавництва «Рідної школи» й університетський побратим Володимира Михайличенка) написав: «Хай кожен усвідомить, що такі, як Володимир Михайличенко, згоріли на кострищі буднів заради незалежности України, якій віддав сили, творчість, весь свій талан до останку».
Олексієнко Микола (поет)Відомий криворізький поет Микола Олексієнко днями у Дніпропетровську отримав диплом лауреата літературної премії імені Володимира Сосюри за книги останніх років та вклад у розвиток літературного процесу в Україні. Веселим, щирим, добрим і непосидючим – таким знають поета Миколу Олексієнка маленькі та дорослі читачі. Микола Васильович багато пише для дітей і про дітей. Уявити своє життя без них він не може, тож впродовж навчального року поет активно відвідує навчальні заклади не тільки нашого міста й області, а й України, спілкується з дітьми, ділиться з ними своїми творчими здобутками, дає поради для розвитку їх поетичних талантів.
Цей рік для Миколи Олексієнка, як він сам говорить, видався «по-особливому особливим». Він відзначив 50-річчя з дня написання першого вірша, 20-річчя з дня видання першої книжки та отримав чи не найголовнішу нагороду – визнання своєї творчості – літературну премію імені Володимира Сосюри та пам’ятну медаль від міжнародного співтовариства, письменницьких спілок, міжрегіональної Спілки письменників України, конгресу літераторів України. Року минулому та року майбутньому автор присвятив черговий вірш, яким поділився і з нами.
На сьогодні Микола Васильович вже має 14 виданих книжок, це оповідання та вірші для дітей, інтимна лірика та гумористична поезія. На наступний рік Микола Олексієнко має великі плани. Так готується до видання книги для дітей «Я люблю всі пори року» та оповідання «На рибалку». Виношує поет плани про написання «Біблії для дітей у віршах». Також Микола Васильович планує чимало зустрічей з маленькими читачами.
Дата смерті: 1991
Степан Іванович ПоводПід час лютого Голодомору на Криворіжжі (1932-1933 років) молодий агроном Степан Повод потрапив у застінки більшовицького режиму і був засуджений до вищої міри покарання. Дивом уникнувши розстрілу і відбувши призначений йому навзамін термін ув'язнення, Степан Повод працював до війни у сільському господарстві. З наближенням фронту під час евакуації займався відправкою в тил семенних фондів, був залишений радянською владою на окупованій території для підпільної роботи в тилу ворога.
Зрештою, як і його земляк – криворізький поет Михайло Пронченко - був заарештований німцями і опинився у камері смертників нацистської тюрми SD. Однак замість розстрілу довелося пройти арештанту всі кола пекла – застінки чотирьох найжахливіших нацистських концтаборів (Дора, Бухенвальд, Майданек, Освенцим), а потім знову сталінську тюрму…
Помер 1991 року, залишивши нащадкам свої спогади, що й отримали назву "Всі кола пекла" .
Літературні твори (останні):
Після закінчення школи почав писати вірші, які друкувались у криворізьких газетах. У 1930-х роках працював у газеті «Червоний гірник», журналі "Кривбас". Був знайомий, цінував і визнавав авторитет Дмитра Яворницького, від якого з молодих років увібрав любов до української історії та культури. Знався з багатьма відомими українськими письменниками того часу.
Не здатний "закрити очі" й залишитися байдужим до страждань свого народу, не в змозі стриматись, спостерігаючи утиски й несправедливість, він почав писати вірші, що віддзеркалювали трагічні події тих часів. Голодомор 32-33 років остаточно підвів риску в його долі. Його гострі твори, що красномовно висвітлювали горе українського народу на Криворіжжі під час Голодомору, були відвертими й звучали, як обвинувачення комуністичному режиму. У 1932 році ГПУ заарештувало його за звинуваченням у націоналізмі. Покарання поет відбував на Далекому Сході. Там, у Забайкаллі, він провів на лісоповалах "політичним зеком" більше 5 років. Перебуваючи в таборах, він продовжував писати вірші, які запам'ятовував, аби зберегти написане - за "політичними" прискіпливо слідкували. Там він познайомився з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив Михайлу Пронченко свою повість "Розгром" (1948).
Повернувся до Кривого Рогу наприкінці 1939 року. На роботу його ніде не брали, через відповідний припис і характеристику від радянської влади. В 1941 році, коли до Кривого Рогу наближались німці, він тиждень переховувався у річці в куширах, аби НКВД перед відходом не "зачистили" його разом з іншими "ворогами народу".
Коли до Кривого Рогу увійшли німці, він одразу став до роботи, і в якості редактора почав випускати газету "Дзвін". В газеті публікувались твори українських письменників і поетів, його авторські вірші, спогади відомих українських діячів та нариси з історії України. За короткий час він встиг підготувати й у листопаді 1941 року видрукувати книжечку своїх віршів "Кобза" - збірка, до якої увійшли твори останнього періоду його життя.
З приходом німців і поваленням комуністичного ладу на Криворіжжі, він, як і тисячі інших українців, сподівався на краще майбутнє для України, він вірив у здобуття незалежності й самостійності для української Держави. Але сталось не так, як гадалось. Наприкінці 1941 року його було звільнено з посади редактора газети. В січні 1942 року його було заарештовано. А вже 11 лютого 1942 року його, разом з іншими працівниками редакції газети "Дзвін", було страчено. Свідки згадували, що під час розстрілу, він співав "Ще не вмерла Україна". Було йому тоді лише 32 роки.
Німці, а після них й комуністична влада ретельно "зачищали" його книжку "Кобза". Коли наприкінці 20-го сторіччя Україна здобула Незалежність, то виявилось, що неможливо знайти жодного примірника тієї книжки. На щастя, в 1994 році один з примірників було таки знайдено в Австралії - цю невеличку книжечку зберіг український письменник-емігрант Дмитро Васильович Нитченко.
У 1995 році її було перевидано (з доповненнями і спогадами людей, які знали Михайла Пронченка).
Видання:
М.Пронченко "Кобза. Вибрані твори і спогади сучасників" (упорядники Микола Чабан і Анатолій Пронченко), Дніпропетровськ, ВПОП "Дніпро", 1995. (ISBN 5-7707-7475-4)
Михайло Пронченко - Великий криворізький Українець!
Криворізький поет Михайло Пронченко народився 7 вересня 1909 року в селі Вошиве-Покровське (зараз – Апостолове).
Його батьки були бідними селянами, тож, із самого малку Михайло наймитував, одночасно з навчанням у школі.
Від дитинства Михайло чутливо, із зацікавленням сприймав все, що було пов’язане з культурою рідного народу, традиціями та історичною спадщиною Запорозького козацтва.
Після закінчення школи почав писати вірші, які друкувались у різних криворізьких газетах. У 1930-х роках працював у газеті «Червоний гірник». Також друкувався в журналі "Кривбас", поки його не «закрили».
Був знайомий, цінував і визнавав авторитет Дмитра Яворницького, від якого з молодих років увібрав любов до української історії, традицій, козаччини, ...всього національного...
Не вміючи бути байдужим до страждань свого народу, не в змозі стримуватись, спостерігаючи несправедливість, з початком колективізації він почав писати вірші про те, що відбувалось в країні у ті дні насправді. ГПУ заарештувало його за звинуваченням у націоналізмі.
Голодомор 32-33 років остаточно підвів риску в його долі ... Тобто, його гострі твори, які висвітлювали страждання і горе українського народу на Криворіжжі під час Голодомору були відвертими й звучали, як обвинувачення комуністичному режиму.
Режим його відправив у заслання на лісоповали у Сибір, в Забайкалля. Там він відбував покарання у таборах "політичним зеком" більше 5 років (йому тоді було 24 - 30 років). Перебуваючи в таборах, він продовжував писати вірші, які запам'ятовував, аби зберегти написане - за "політичними" прискіпливо слідкували.
Повернувся до Кривого Рогу наприкінці 1939 року.
На роботу його ніде не брали - був відповідний припис і характеристика від радянської влади, що також було однією зі складових системи покарань тоталітарного комуністичного режиму - людині просто не давали можливості працювати.
В 1941 році, коли до Кривого Рогу наближались німці, він тиждень переховувався у річці в куширах, бо НКВДісти перед відходом "проводили зачистку".
Коли до Кривого Рогу увійшли німці, він одразу став до роботи, і в якості редактора почав випускати газету "Дзвін". В газеті публікувались твори українських письменників і поетів, його авторські вірші, нариси з історії України (від Святослава Хороброго до Запорозької Січі, від Гетьманщини і до проголошення УНР), спогади відомих українських діячів...
У листопаді 1941 року він встиг видрукувати книжечку своїх віршів "Кобза" - збірка, до якої увійшли твори останнього періоду його життя.
З приходом німців і поваленням комуністичного ладу на Криворіжжі, він, як і тисячі інших українців, сподівався на краще майбутнє для України, для свого народу.
Він вірив у здобуття незалежності й самостійності для української Держави.
Але... сталось не так, як гадалось.
Фашистська Німеччина не збиралась визнавати право України на Самостійність, націоналісти одразу попадали під суворий контроль, німецькі спецкомендатури почали "проводити зачистки".
Наприкінці 1941 року його звільняють з посади редактора газети.
В січні 1942 року його було заарештовано.
11 лютого 1942 року його, разом з іншими працівниками редакції газети "Дзвін" було страчено.
Свідки згадували, що під час розстрілу, він співав "Ще не вмерла Україна..."
Йому було тоді - лише 31 рік.
Німці ретельно "зачищали" також і його твори, знищуючи примірники книжки "Кобза", яку він встиг видати.
Коли до Кривого Рогу повернулись комуністи - вони продовжували пошуки і знищення тієї невеличкої збірочки віршів "Кобза" (25 віршів і уривків з поем), яку Михайло Пронченко встиг видати у 1941 році, поки радянська влада була "відсутня" на криворізькій землі.
Коли наприкінці 20-го сторіччя Україна здобула Незалежність, то виявилось, що неможливо знайти жодного примірника тієї книжки.
На щастя... в 1994 році один примірник було таки знайдено - в Австралії - цю невелику книжечку зберіг український письменник-емігрант Дмитро Васильович Нитченко.
Й у 1995 році її було перевидано (з доповненнями і спогадами людей, які знали Михайла Пронченка).
Висновок.
Справжній українець, патріот, син свого народу - він завжди буде ворогом для будь-якої чужої імперської окупаційної влади, тоталітарної системи.
Всяка злочинна влада стає такою вже від самого початку загарбання чужих, нерідних їй землі та народу.
Така влада одразу починає відчувати небезпеку для себе з боку представників корінного народу, що не приховують своєї щирої любові до рідної культури і традицій.
Саме тому Михайло Пронченко одночасно був визнаний ворогом, як з боку Московської Імперії, так і з боку Німецької Імперії.
Всі загарбники, всі Імперії завжди боялись Рідної Культури корінного народу, а тому завжди терміново знищували найкращих представників інтелігенції, лідерів і провідників нації.Від того далекого 1995 року, коли було перевидано збірку віршів "Кобза", минуло багато часу. Виросло практично нове покоління молоді. В наших школах з’явилось нове покоління вчителів, які ніколи нічого не чули й не знають про Михайла Пронченка.
Ви можете просто завтра запитати у будь-якого молодого вчителя середньої загальноосвітньої школи міста Кривого Рогу про Михайла Пронченка... і ви не отримаєте відповіді!?
В наступному 2009 році Михайлові Пронченку виповниться 100 років. Сторічний ювілей - на тлі забуття і байдужості!!!
В той час, коли на площах і вулицях Кривого Рогу й досі стовбичать сотні пам'ятників ідолам комуністичного режиму, справжні герої свого народу перебувають в забутті.
Імена катів нашого народу вкарбовані у назви наших мікрорайонів, вулиць, площ, зупинок транспорту...
Імена героїв нашого народу не можуть пригадати навіть науковці й освітяни.
Не можуть?
Чи бояться?
То може ми й досі перебуваємо в окупації, якщо жодне міське видання не наважується опублікувати бодай коротке повідомлення про Великого криворізького Українця Михайла Пронченка на честь його Дня народження?!
Його життя стало Подвигом українського народу!
Його забуття - Сором і Гріх українського народу!!!
Забирали останню зернину
Забирали останню зернину.
Виганяли із хати вночі, —
Як сльозою, садок і хатину
Обливали журбою сичі.
І душа досі ниє і плаче, —
Бо була це і дійсність, і яв. —
Наче демон і Каїн неначе
Більшовик серед двору стояв.
В хаті — дітки, а батька немає.
І нема повороту йому...
Комсомолець мішок підіймає
І несе, як життя, у пітьму.
І остання надія упала,
Як зернину останню взяли...
Під вікном дика осінь стояла,
Де троянди уже не цвіли.
Де мороз лютував, як у серці
Сум камінний, що все переміг...
Зарипіли одвірки і дверці,
Коли вийшли кати за поріг
Тільки зойки дитячі невпинні.
Тільки сльози і «хлібця нема».
І на очі сумні удовині
Ліг одчай, як холодна зима.
І стояла убита й безсила,
Далі хворо вступила у тьму
Комуністів благати ходила.
Й дали їй... Сибір і тюрму.
1933 р.
Михайло Семенович Пронченко Народився 7 вересня 1909 року в селі Вошиве-Покровське (тепер м. Апостолове).
Його батьки були бідними селянами, тож, із самого малку Михайло наймитував, одночасно з навчанням у школі. Від дитинства Михайло чутливо, із зацікавленням сприймав все, що було пов’язане з культурою рідного краю, традиціями та історичною спадщиною Запорозького козацтва.
Михайло Родинченко В селі Олександрівка живе і творчо працює Михайло Родинченко – поет, талановита і безкорислива людина. Вже не один десяток років прикрашає він віршами сторінки районних газет. І хоч родом він не з Долинського краю, рідним стало йому наше степове село, схоже своєю природою на його Полісся.
Родинченко Михайло Лазарович народився 23 січня 1940 року в селі Бурівка Городянського району Чернігівської області.
Закінчив Чернігівський педагогічний інститут ім.. Т.Г.Шевченка за фахом вчителя молодших класів. Працював класним керівником у навчальних закладах Долинського району. Бере активну участь у літературному житті Кіровоградщини. Учасник з"їзду письменників України, Всесоюзної наради молодих літераторів (1975). Друкувався в колективних збірниках «Повноліття», «Там, де Ятрань», журналі «Дніпро», газетах «Літературна Україна», «Радянська освіта», в обласній та районній пресі. Його вірші покладено на музику московським композитором О.Флярковським і самодіяльним композитором О.Лисенко з Олександрівки. Автор збірок «Селянко, матінко»(1994), «Через всі розлуки»(1997). Нині на пенсії, проживає в Олександрівці.
Провчителювавши в селі 25 років, він продовжує обдаровувати душевним теплом всіх, хто стрічався і стрічається на життєвій дорозі. Будучи доброю і щедрою людиною, він може плести зі слів візерунки, які люди називають віршами.
Боковенька
Ви про ріки великі чули –
Про них пишеться
І говориться…
Боковенька ж моя до Інгульця,
Мов дитина до батька
Горнеться.
Юність їй бережуть джерела –
Тож не висохне,
Не замулиться…
Боковенька моя весела,
Святкова вулиця!
Не любити вірші Родинченка неможливо. Вони джерельцем ллються до душі народної. Вони всім зрозумілі й дохідливі, близькі і прості, журливі і співучі.
Цвітуть троянди
Цвітуть під вікнами троянди,
Як у далекі ті літа,
Коли хлоп"ям веснянкуватим
В шкільну я хвіртку повертав.
Немов нічого не змінилось:
Цей двір, і школа, і мій клас,
Лише берези похилились,
Що кожен день вітали нас.
…Відходять травні й листопади,
Великі радості й малі.
Цвітуть під вікнами троянди.
Сивіють наші вчителі.
Тема матінки – жінки, одвічного кохання і закоханості у рідний край – невичерпне джерело наснаги для поета. Вийшли його збірки «Селянко, матінко», «Через всі розлуки», «Освідчення в любові». В любові до всього, що дає людям віру й надію й оте прекрасне почуття, що недаремно жив на землі.
Декілька віршів талановитого поета поклали на музику самодіяльні композитори М.Хіхлова та О.Лисенко. І стали вони знаними не лише в районі.
Михайло Лазарович пише про все. Про любов до матері – України, про натруджені руки селянки і її недоспані ночі. І все це звичайними, простими словами:
Селянко, матінко
Селянко, матінко, а може
Тобі б до моря, на курорт?
Хоча і це не допоможе
Твоїх позбутися турбот;
Раненько бігаєш на ферму,
Мов білка, крутишся в дворі
І носиш ношу «тривідерну»
Ти від зорі і до зорі.
…Радієш дітям: вариш, смажиш,
До свята ріжеш кабанця,
Не пожалієшся, не скажеш,
Яке важке твоє життя…
Хоча всього у хаті вдосталь,
З якого боку не візьми,
Але поїхати? Скажеш просто:
А хто ж пригляне за гусьми?
Любов до рідного краю звучить у більшості віршів Родинченка. Поет радіє від медових пахощів степу, від кожної травинки, від веселого журчання Боковеньки:
Все минає
Все на світі минає,
Все відходить у сни.
Тільки знову чекає
Все – нової весни:
І дерева, і люди,
І травинка в степу…
На ромашках не буду
Я гадать на судьбу;
Буду жити – радіти,
Буду плакать, як всі.
Буду весну любити,
Як усі, і за всіх…
А свої власні болі,
А свої всі жалі
Заховаю в любові
До людей, до землі.
Михайло Родинченко продовжує свою творчу працю, пише для людей і про людей, бо любить їх. Прочитайте його вірші, вони про Вас і для Вас, про село і степ, про нашу Батьківщину, Україну.
Яр СлавутичНабрання Україною статусу незалежної держави, духовне відродження її народу привело в рух українську діаспору на всіх континентах земної кулі. Сини і дочки України, немов птахи, злітаються до рідного гнізда.
Двоє долинчан – Яр Славутич та Петро Косенко – нині живуть за кордоном.
Ім"я Яра Славутича, уродженця нашого краю, вперше зазвучало декілька років тому, коли з"явились його перші публікації в київській, а потім і в місцевій періодиці. Наш земляк нині проживає Яр Славутич за океаном, але щемно береже ім»я своєї Батьківщини – України:
«А рідну землю, що мене зростила
На боротьбу за життєдайні дні,
Я над усе люблю на чужині!»
Яр Славутич народився 11 січня 1918 року. Доктор славістичних наук, професор української мови та літератури в Альбертському університеті (Канада, з 1960 року), член Національної спілки письменників України. Закінчив Запорізький педінститут (1940), Пенсільванський університет (Філадельфія, США). Автор збірок поезій «Співає колос»(1945), «Гомін віків»(1946), «Правдоносці»(1948), «Спрага»(1950), «Оаза»(1960), «Маєстат»(1962), «Завойовники прерій»(1968, 1974, 1984), «Мудрощі мандрів»(1972), «Живі смолоскипи»(1988), «Слово про Запорізьку Січ»(1991), «Шаблі тополь»(1992, 1993). Славутичу належить кілька підручників з української мови, книжки спогадів «Місцями запорізькими», «У вирі багатокультурності». Окремі видання з"являлися в перекладах англійською, німецькою, французькою, угорською, польською, білоруською та російською мовами. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2001).
Яр Славутич народився на хуторі Жученки, колишньому козацькому зимівнику, поблизу села Благодатне нашого району. До 1941 року Яр Славутич був Григорієм Михайловичем Жученком. Початок цього роду простягується від Івана Жука, галицького опришка, який 300 років тому через переслідування поляками православної віри подався на вільні землі Запорізької Січі. Батько Григорія походив із козацької шляхти, мати – проста селянка. Батько трудився від зорі до зорі, щоб заробити шматок хліба не тільки для своїх п’ятьох дітей, а й для всієї родини. Малий Гриць допомагав батькові, пас коней, дуже рано почав складати вірші.
У далекому 1932 році його разом з батьком за відмову вступити до колгоспу заарештували і повезли на заслання. По дорозі юний Григорій разом з іншими хлопцями прорізав у стелі старого вагона дірку, зірвав дошку і вискочив з поїзда. Повернувшись до рідної домівки, юнак не впізнав її – хутір було спалено, а матір і сестер Григорій знайшов аж у сусідньому селі Гурівці. Незабаром і голод почався. Тоді померли піврічна сестричка Галочка, бабуся, яка відмовлялася їсти, щоб було більше вбогої поживи для діточок, та улюблений дідусь.
Пізніше було навчання у Запорізькому педагогічному інституті, недовге вчителювання в селі Ботеве на Приазов’ї. Потім почалася війна, його мобілізували до армії. На початку війни дивізія, у якій служив Григорій, потрапила в оточення, потім був німецький табір і втеча з нього в кінці війни. Після війни Григорій не повернувся додому, емігрував. Як він сам говорить, це був важкий, тернистий шлях. Понад 30 років викладав українську мову в США та Канаді.
Хоч Яру Славутичу доля судила багато років жити далеко за кордоном, він завжди був і залишається поетом свого, а отже, й нашого з вами краю.
У нього дуже багато поезій, присвячених любові до рідної землі, до степів колишньої Херсонської губернії, а нині нашої області, до свого славетного роду. Із його творів постають Благодатне, Обитоки, балка, Гурівський ліс, трагедія родового хутора.
Побачення із землею предків через півстоліття народило в поетові нові твори. Такі ж емоційно наснажені, такі ж творені душею та серцем, як і ті послання до рідного краю, які народжувала чужина. У них радість зустрічі, в них бентега серця, в них біль за руїни дідизни, за милі серцю села, що мало змінилися за піввіку, біль за долю земляків,, але й надія на сподівання на краще:
Повертається правнук до рідної хати –
Спадкоємних полів, на дідівський поріг,
До батьків на гробках воскресіння благати,
Обтрусивши пили із далеких доріг.
Побував Яр Славутич на рідному «Гурівському узліссі»: у селах Ново шевченковому й Благодатному, де він колись навчався в школах. Не обійшлося і без сліз… На місці, де стояв колись хутір Жученки, тепер чимало змінилося. Висох поближній ставок, немає хати й криниці, але зберігся фундамент дідівської хати, є й залишки криниці:
Але тебе, зимівнику, немає.
Тебе немає, хуторе старий.
І соловей у лісі не співає,
І не гуде в саду бджолиний рій.
Безлюдна пустка буйно розляглася,
Шумить бугилля біля будяка,
Гадюки, гріючись, ведуть заласся
На теплім дні безводного ставка.
Кривий Ріг
Стариков Олексій Миколайович народився 16 червня
1945 року в с. Анніне Ленінського району Московської області. Дитинство минуло у Казахстані. В Україні проживає з 1951 року. Закінчив Криворізький гірничорудний інститут та аспірантуру.Кандидат технічних наук, доцент Криворізького металургійного факультету Національної металургійної академії України.
Стариков Олексій поет
Лауреат літературної премії ім. Д.Кедріна (2009), літературної премії Криворіжжя, Міжнародної літературної премії "Облака" (Росія, 2008), міжнародної літературної премії “Золотое перо Руси”.
Учасник двох семінарів молодих письменників, які пишуть для дітей і юнацтва, проведених при журналі "Костёр" (м. Санкт-Петербург).
Делегат IX з’їзду СП СРСР (1986), а також I (1991) і II (1996) з’їздів письменників України.
З 1981 по 1989 р. очолював Криворізьке міське літературне об’єднання "Рудана", у 2003-2004 роках – Криворізьке міське об’єднання при альманахові "Саксагань".
Член Національної Спілки письменників України (з 1984 року).
Пише українською і російською мовами.
Постійний автор дитячих журналів "Костёр", "Искорка", "Нева", "Пионер", "Мурзилка", "Колобок", "Барвинок", "Пионерия", "Пізнайко" (Київ), "Саксагань" (Кривий Ріг), "Радуга" (Київ), "Січеслав" (Дніпропетровськ), "Веселые картинки", "Кукумбер", "Миша", "Наша школа" (Росія) та інших.
Окремі вірші було вміщено у шкільні підручники і хрестоматії.
Співавтор колективних збірників "Малютка" (1982, Сімферополь"), "Я связала рукавички" (1983, Москва), "Терем-теремок" (1983, Дніпропетровськ), "Барвінок" (1985, Київ), "Сделал мастер карусель" (1986, Москва), "Антология русской советской детской литературы на Украине" (1988, Київ), "Котгорошкове поле" (1989, Дніпропетровськ), "Веселки ріднокраю" (1995, Дніпропетровськ), "Антологія поезії Придніпров’я" (1999, Дніпропетровськ), "Криворізька хрестоматія" (1999, Кривий Ріг), "Антология криворожских литераторов" (2000, Кривий Ріг), "Книга любимых стихов: хрестоматия для дошкольников" (2006, Москва), "Антология криворожских литераторов", "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)" (2009, Дніпропетровськ).
Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).
Автор книг для дітей "Как поймать кита" (1982, Київ), "Сколько у звезды лучей" (1983, Дніпропетровськ), "Знаю сам" (1985, Київ), "Самое главное" (1986, Дніпропетровськ), "Мир Голубой Стрекозы" (1989, Дніпропетровськ), "Сообщите по адресу" (1989, Москва), "Мастер Грох" (1990, Київ), "Мальчик Ой" (1990, Київ), "Пока учитель не пришел" (1991, Київ), "Паровзик-непоседа" (2006, Харків), "Мышонок-художник" (2006, Харків), "Весёлые котята" (2006, Харків), "Здравствуй, день!"
Дата
народження: 13.04.91
Поетичною творчістю займається з 2006 року. За той час, що минув, невпинно навчалась та самовдосконалювалась. Найбільш успішним вважає останній 2011 творчий рік.
В останні роки почала друкуватися у виданнях, як то: журнал "СТЕНА", газета "Вестник Кривбасса", поетична збірка "32 за Фаренгейтом", електронний інтернет-журнал "ЛітZEPPELIN". До появи останнього, абсолютно нового формату видання, має безпосередню причетність, як співзасновник та головний редактор журналу "ЛітZEPPELIN".
Традиційно бере участь в мистецьких поетичних вечірках Кривого Рогу, у слемових баталіях та інших творчих інтелектуальних розвагах. У 2011 році взяла активну участь у літературному фестивалі "Руді тексти"
Тульчинська Христина
Хоменко Іван Євтихійович Визначний український поет, автор цілої низки поетичних збірок та драматичної поеми "Марина Чурай".
Іван Хоменко народився 29 вересня 1919 року на Криворіжжі, у селі Зелене Петрівського району в сім’ї бідняка. Після навчання у школі поїхав до міста Дніпропетровська, де у 1938 році закінчив театральне училище.
Після закінчення Дніпропетровського театрального училища, працював актором у Криворізькому драматичному театр. Одночасно навчався у педагогічному інституті.
Учасник Великої Вітчизняної війни. Друкуватись почав у роки війни на сторінках фронтових газет.
Після війни активно займався літературною творчістю.
Перша збірка поезій «Дуби не хиляться» вийшла 1958 р. Вірші й поеми тематично різноманітні. В ліриці значне місце посідають особисті почуття, відлуння подій у країні. У драматичній поемі «Марина Чурай» І. Хоменко розробив оригінальну версію про легендарну народну піснярку XVII ст. Видав кілька книжок для дітей.
Окремими виданнями вийшли збірки:
«Дуби не хиляться» (1958),
«Лірика та поеми» (1959),
«Схід сотці» (1960),
«Солов'їні світанки» (1962),
«Горицвіт» (1963).
«Правда не вмирає» (1964),
«Живе зерно» (1965);
«Марина Чурай» (драматична поема; 1967);
Збірки віршів для дітей:
«Яринка-сирітка» (1962),
«Хоробрий Грицик» (1963),
«Земля Арідна» (1966),
«Зірка щастя» (1967).
«Казки» (1969).
Посмертне видання:
«В дорозі до вершин» (1969; вибране).
Член Спілки письменників України з 1962 року.
Збираючи матеріали для своєї драматичної поеми «Марина Чурай», Івах Євтихійович знайшов у матеріалах козацького законодавства XV—XVII століть текст судового вироку полтавській піснетворці Марусі Чурай. Це цікавий і, поки що, єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай. Зміст вироку, стиль і мовні особливості дають підставу вважати його справжнім історичним документом.
Нагороджений орденом Червоної Зірки і медалями.
Помер 14 серпня 1968 року в Києві.
Челнокова Лідія Миколаївна
Наче в Києві рідному,
Тут каштани живуть,
У краю Криворізькому
Моє серце зовуть.
Лідія Миколаївна Челнокова народилась у Києві.
В Кривому Розі з 1953 року.
Автор книг: "Щиросердя" - 1999 р., "Звезды надо мною"-1999 р., "Переможе краса і любов" - 2002 р., книг для дітей: "Первоцвіт" - 2002 р., "Ящірка 3!"- 2002 р.
Створила ряд вишитих картин за власними малюнками на теми творів Лесі Українки, Тараса Шевченка та своїх віршів і казок, а також за традиційними національними візерунками України хрестиком, гладдю, стебловим швом, аплікацією. Створила витинанки-ілюстрації до власних казок.
її роботи були представлені на чотирьох персональних виставках: у Криворізькій виставковій залі - в 1999 році, в 2001 році, в музеї-квартирі Григорія Івановича Синиці - в 2004 році, в Тернівському краєзнавчому музеї - в 2004 р., щороку бере участь у виставках народної творчості до Дня Незалежності України в Криворізькому краєзнавчому музеї.
Твори Л. Челнокової друкувались в колективній збірці «Стежина», в альманасі «Саксагань», в газетах «Червоний гірник», «Домашний доктор», «Шахтар Кривбасу», в книзі Д. І. Кана, "Гигант в степи под Глееваткой 1961-2001", увійшли до Енциклопедії Кривого Рогу вишивки. Л. Челнокова -дипломант фестивалів муз 1996, 1999 років.
