Музичні інструменти
Музичний інструмент Флейта
Це один з найдавніших духових інструментів. Археологи знаходять зображення флейтистів на фресках Давнього Єгипту та Греції.
Виникши з очеретяної дудки, флейта спочатку була простою дерев’яною трубкою з отворами. Протягом багатьох століть вона удосконалювалася, поки не набула сучасного вигляду. Раніше флейта була поздовжньою, і тримали її в вертикальному положенні (подібно до сопілки). Потім з’явилася так звана поперечна флейта, яку музикант тримає горизонтально. Поздовжня флейта була відома у Китаї ще 3 тисячоліття тому.
У Європі цей вид флейти у 17 ст. був удосконалений французькими майстрами на чолі з Оттетером, поступово витіснивши поздовжню. А починаючи з 1832 року німецький майстер, флейтист, композитор Т.Бьом спочатку патентує конічну флейту з відкритими клапанами та механікою Бьома, а в 1847 році винаходить циліндричну флейту, яку використовують до сьогодні.
Флейта належить до дерев’яних духових інструментів, хоча, дякуючи винаходу Теобальда Бьома, зараз її виготовляють з металу (деякі музичні фабрики мають моделі, виготовлені з дерева).
Діапазон її – від c1 (“до” першої) і до c4 (“до” четвертої октави), нижній регістр глухуватий, м’який; середній і частина верхнього дуже красиві, з ніжним і співучим тембром; найвищі звуки пронизливі, свистячі. Ноти для флейти записують у скрипковому ключі.
У інструментальних ансамблях флейта брала участь вже в XV столітті. Композиторів привертало її співуче звучання, а пізніше, коли інструмент удосконалився, – багаті віртуозні можливості. Флейті доступні найскладніші пасажі. Нерідко вона вступає в своєрідне змагання з колоратурним сопрано, яке почасти нагадує і своїм тембром. Згадайте «Снігуроньку»Римського-Корсакова: колоратурним пасажам дочки Мороза на початку опери відлунюють «візерункові» наспіви флейти.
Одна з вживаних в оркестрі різновидів цього інструменту - флейта пікколо (piccolo - по-італійськи – «маленький»). Вона в два рази менша звичайної флейти і звучить на октаву вище. Її різкий свист прорізає звучність всього оркестру. Раніше флейту пікколо застосовували лише в тих музичних епізодах, в яких було потрібно зобразити бій, грозу, свист вітру. Тепер же їй нерідко доручають і мелодійні партії.
Ще одним дуже популярним різновидом поздовжньої флейти є блок-флейта. Виглядом та конструкцією вона нагадує звичайну сопілку, та є поширена для початкового музичного навчання дітей, виконання народної музики та стародавньої музики.
Музичний інструмент Гобой
Гобой (з нім. Oboe, з франц. Hautbois, букв. – Високе дерево) – дерев’яний духовий язичковий інструмент.
Гобой – наступний по висоті звучання дерев’яний духовий інструмент після флейти-пікколо та флейти. За формою своєї він дуже нагадує берестяний ріжок пастушка. Правда, гобой значно більший і, крім того, він прикрашений красивими блискучими кнопочками – клапанами.
Гобой був улюбленцем стародавніх греків і стародавніх римлян. Греки звали його Авлос. Іноді на стародавніх зображеннях ми бачимо музиканта, що грає на інструменті з двома трубками. Це і є Авлос.
Гобой був улюбленим інструментом італійського композитора епохи бароко Томазо Джованні Альбіноні. Незабутнє прекрасне Адажіо з його концерту для гобоя з оркестром ре-мінор.
Сучасний предок гобоя виник у Франції в другій половині 17 ст. в результаті реконструкції старовинного шалмею.
Він має вигляд прямої конічної трубки, що складається з трьох частин: верхнього і середнього колін та розтруба.
Матеріал – чорне або тукове дерево (фабричне виробництво з пластмаси себе не виправдовує). Має 25 отворів, від 22 до 24 з них закриті клапанами (до кінця 18 ст. гобой мав лише 6 ігрових отворів та 2 клапани).
Подвійна тростину з особливих сортів очерету насаджується на конічний латунний штифт, що є продовженням каналу інструмента. Загальна довжина канала (без тростини) 590 – 610 мм. Діапазон інструмента h – f3 (від “сі” малої октави до “фа” третьої).
Розрізняють гобої німецької та французької систем. Останні характеризуються більш вузькою мензурою, подовженою вузької тростиною, досконалістю клапанного механізму. Вони перевершують німецькі чистотою інтонації, свободою звуковидобування (особливо в крайніх регістрах), широтою динамичного діапазону.
Звучання французького гобоя гостре, носового відтінку, німецьких – більш щільне, тепле, але тусклувате; передача нюансів на них утруднена. У сучасній музичній практиці гобої французької системи отримали найбільше застосування.
Гобой нотують в скрипковому ключі. Використовується також як сольний і ансамблевий інструмент.
Голос гобоя також нагадує голос англійського ріжка (вони схожі і за формою!). Тому гобой часто використовується композиторами в картинах, пов’язаних з образами природи.
Англійський ріжок – різновид гобоя. Це один з найпоетичніших інструментів симфонічного оркестру з сімейства дерев’яних духових. Він схожий на гобой, лише звук його нижчий, м’якіший, глухіший, густіший, більш терпкий, і за розміром він більший. Цей інструмент особливо любить грати музику, пов’язану з образами Сходу.
Також використовують такі різновиди гобоя як: малий гобой – звучить квартою вище звичайного, використовується в духових оркестрах; альтовий гобой, або гобой д’Амур.
Музичний інструмент Кларнет
Кларнет (з італ. clarinetto, з франц. clarinette, з нім. klarinette) – один з найбільш співучих і віртуозних дерев’яних духових інструментів.
Його діапазон – від d (іноді des, ре-бемоль малої октави) до a3-b3 (ля-сі-бемоль третьої октави) – ділиться на кілька відрізків (регістрів), що мають різні тембри.
Нижні ноти кларнета похмурі, середні матові, тьмяні, високі – світлі і дзвінкі. Найвищі звуки кларнета – різкі, навіть пронизливі.
Відповідно до характеру музики композитори використовують той чи інший регістр інструменту.
Можливості кларнета дуже великі. Йому притаманні і виразний спів, і блискучі віртуозні пасажі. Він може грати ледь чутно, найтихіше піаніссімо, але може і вразити сильним повним звуком.
Той вельми складний і багатий за своїм музично-виразними можливостями дерев’яний духовий інструмент, який ми зараз знаємо, з’явився у XVIII столітті. Однак він був винайдений не раптом,
а на основі стародавніх народних інструментів, у тому числі пастуших сопілок , та подібних до сопілки інструментів ще давньоєгипетських зразків.
Кларнет був сконструйований на межі 18 ст. німецьким музичним майстром з Нюрнберга Йоганном Кристофом Деннером, який вдосконалив вже відомий на той час французький народний духовий інструмент – шалюмо.
Він додав до шалюмо клапан знизу інструмента для полегшення переходу в другу октаву, у якій новий винайдений ним інструмент звучав дуже яскраво (з лат. clarus – світлий), від чого й отримав свою назву.
До кінця 18 ст. кларнет практично повністю витісняє шалюмо.
Інструмент продовжують вдосконалювати інші майстри, і десь біля 1790 року з’являється конструкція класичного кларнета з шістьма клапанами, створена видатним французьким кларнетистом та композитором Жан-Ксав’є Лефевром,
а після створення нового типу мундштука Іваном Мюллером, який істотно покращив тембр інструмента, розпочинається “золотий вік” кларнета.
Повністю зібраний сопрановий кларнет in B в довжину складає близько 66 сантиметрів.
Будова кларнета:
мундштук і лігатура;
тростина (її виготовляють з очерету);
бочівка;
верхнє коліно;
нижнє коліно;
розтруб.
На даний момент найрозповсюдженішими інструментами сімества є – кларнет in B (сопрановий або великий, стрій сі-бемоль) та кларнет in A (стрій ля).
Ось інші різновиди кларнетів:
кларнет-сопраніно;
малий кларнет (кларнет-пікколо);
кларнет in C;
бассет-кларнет;
бассетгорн;
альтовий кларнет;
контральтовий кларнет;
бас-кларнет;
контрабасовий кларнет.
Тембр кларнета прекрасно зливається з іншими духовими інструментами. Тому він – неодмінний учасник оркестру і всіляких ансамблів.
Багато характерних конструктивних особливостей будови кларнета було запозичено для саксофона, і музикант, який володіє одним з цих інструментів, може з успіхом грати і на іншому.
Музичний інструмент Фагот
З’явився фагот на початку XVI століття, а з кінця XVII століття став постійним учасником оркестрів і духових ансамблів. У сучасному вигляді він існує з початку XIX століття.
Фагот – найнижчий за звучанням з дерев’яних духових інструментів (ще нижче нього звучить тільки контрафагот). Трубка, по якій проходить повітря, дуже довга (), а тому грати на ній, як на флейті або кларнеті, було б неможливо. Вихід знайшовся: трубку «склали навпіл». Діапазон фагота – B1-f2 (від сі-бемоль контроктави до фа другої октави), тембр густий і грубуватий в нижньому регістрі.
Дуже швидкі, технічно складні пасажі на фаготі грати важко. Але все ж фагот досить рухливий. Нерідко виконувана на ньому мелодія в швидкому русі справляє комічне враження.
Ім’я справжнього винахідника фагота все ще залишається невідомим, а попередником цього цікавого духового музичного інструмента була старовинна бомбарда.
Новому удосконаленому інструменту через його тембр дають назву дульціан (з італ. dolce – ніжний, солодкий).
На початковому етапі фаготи мали лише 3 клапана, в XVIII столітті – 5 клапанів, а також октавні клапани, що значно розширили верхній регістр.
На початку XIX століття провідне місце на музичному ринку займали інструменти французької системи, що мали 11 клапанів. Автором цих моделей був Жан-Ніколь Саваррі.
Пізніше з’явилися інструменти зразка французьких майстрів А.Бюффе і Ф.Требер.
Особливе місце в історії вдосконалення інструменту займає фаготист і капельмейстер Карл Альменредер, в 1831 р. разом з Йоганном Адамом Геккелем що заснував в м. Бібріх виробництво дерев’яних духових інструментів. У 1843 р. Альменредер представив сконструйований ним вдосконалений, 17-ти клапанний фагот. Ця модель була прийнята за основу і доведена до досконалості фірмою «Геккель».
Французькі, а потім і австрійські фаготи, що випускалися в середині XIX століття фірмою «Циглер і син», не витримали конкуренції з інструментами Геккеля і були витіснені.
Сучасний фагот має вигляд товстої довгої конічної трубки, виготовленої з дерева (клена), складеної вдвоє. Фагот складається з чотирьох частин – нижнього, малого та великого колін, розтруба, еси (тонка металева трубка, що виходить з малого коліна) та тростини, за допомогою якої видобувають звук.
Єдиним різновидом фагота є контрафагот, який дуже схожий на фагот за тембром. Звук його повний, трохи хрипкий. Контрафагот порівняно з фаготом звучить на октаву вниз, та є найнижчим за звучанням музичним інструментом симфонічного оркестру. Застосовується він, як правило, для посилення басових голосів оркестру.
Музичний інструмент Труба
1241 року, пройшовши землі Київської Руси-України, на Польщу ринулись орди монголо-татар хана Батия. Краків був підкорений та розорений, а костел Діви Марії, що стояв у центрі площі Головного ринку був дощенту зруйнований загарбницьким військом.
За древньою легендою, трубач-сигнальник, який стояв на посту на вежі костелу, першим побачив вороже військо та подав сигнал тривоги – “хейнал”. У цей момент стріла з лука татарина обірвала звук його труби.
Відтоді кожної години на вежі Маріацького костелу з’являється фігурка трубача, який сурмить сигнал – “хейнал”, що знову і знову обривається на тому звуці, що й колись…
Труба (з італ. tromba, з фр. trompette, з нім. Trompete, з англ. trumpet) – це мідний духовий музичний інструмент, найвищий за звучанням серед мідних інструментів.
Труба – один з найдавніших мідних духових інструментів. Її зображення знаходять при розкопках Давнього Єгипту, Стародавньої Греції, про музичні інструменти подібної конструкції відомі згадки ще 3600 років тому.
Вона сповіщала про небезпеку, підтримувала відвагу воїнів в бою, відкривала урочисті церемонії, закликала до уваги.
А в XVII столітті труба увійшла до складу оперного оркестру. Спершу вона виконувала скромну роль: зрідка грала короткі сигнальні мотиви, брала участь у виконанні акордів. У той час їй були доступні тільки нескладні мелодії, побудовані по звуках тризвука.
Однак йшли роки, інструмент удосконалювався, збільшувався його діапазон.
Труба змогла виконувати більш складні і виразні партії. Її яскравий, чистий, трохи різкуватий тембр все частіше зацікавлював композиторів. Труби зазвучали в урочистих, героїчних, а іноді і ліричних епізодах.
У 20-ті роки 19 ст. німецькими майстрами Фрідріхом Блюмелем та Генріхом Штольцелем був винайдений вентильний механізм, який дав змогу виконувати на трубі твори у хроматичному звукоряді (тобто усю європейську музику).
Виготовляють трубу з міді чи латуні, а іноді навіть із срібла, дуже рідко з інших металів з цілого листа. Важливим елементом у видобуванні звуку на трубі є мундштук.
Найбільш розповсюдженим типом труби є труба in B, транспонуючий інструмент, що звучить на тон нище нотного запису.
У партитурі для симфонічного оркестру партія труб розташована над партією тромбонів, так як труби найближче до них за характером звучання, краще інших інструментів зливаються з ними в оркестрі, а за діапазоном більш високі: від e до D3 (мі малої до ре третьої октави).
Труба використовується в симфонічному та духовому оркестpax, в джазі. Її дзвінкий і сильний тембр часто звучить у кульмінаціях, де він може перекрити весь оркестр.
Музичний інструмент Тромбон
Тромбон – слово італійського походження (італ. trombe – означає труба, trombone – велика труба). Англійський предок тромбона іменувався секбат (сакбат, sackbut) і був досить схожий з сучасним інструментом.
Вважається, що за останні п’ятсот років тромбон практично не змінився. Це не зовсім так. Змінювалися розміри інструмента, форми мундштука і розтруба. Майстри домагалися від тромбона того ж, чого і від інших музичних інструментів – ідеального звучання. Основна відмінна риса тромбона – його рухливе коліно, куліса. Куліса призначена для зміни висоти звуків інструменту. Коли вона висувається – звук, в міру подовження повітряного стовпа, стає нижчим.
Трубка інструменту в основному циліндрична , але ближче до розтруба стає конусоподібною. Мундштук має вигляд неглибокої кулястої чашки, схожої на мундштук великої труби, і відрізняється від мундштуків інших мідних інструментів.
Звучання тромбона потужне, виразне; разом з тим на тромбоні можливі будь-які градації тихого звуку. Інструмент проникливо звучить в духовній музиці, але часто асоціюється зі сферою надприродного (як, наприклад, в “Реквіємі” В.А.Моцарта і його опері «Дон Жуан»). Якщо необхідно виразити в партитурі музичного твору відчуття тривоги, небезпеки, приреченості, то композитор, швидше за все, звернеться до звучання тромбона.
У джазовій музиці тромбон, навпаки, часто звучить досить безтурботно. Вокальна імітація звучання тромбона, його виразного гліссандо і блюзових нот – це мало не квінтесенція неповторної виконавської манери легендарного джазового музиканта (співака, трубача, тромбоніста) Луїса Армстронга (1901-1971).
Глісандо представляється досить природнім штрихом для такого своєрідного інструменту, як тромбон, але в академічній музиці його застосування довго не допускалося і вважалося ознакою поганого смаку.
Першими авторами , які абсолютно незалежно один від одного подолали цю традицію, були О.Глазунов (1865-1936) і А.Шенберг ( 1874-1951 ) .
При грі інструмент утримують лівою рукою за стійку мундштучної частини трубки так, щоб мундштук упирався в губи. Права рука при цьому управляє кулісою за допомогою окремої розпірки.
Для положення куліси при грі передбачено сім позицій. На першій (найвищій) позиції куліса повністю засунута, на сьомій (найнижчій) – повністю висунута; з кожною черговою позицією звук знижується на півтон.
На U-подібному згині нерухомої (мундштучної) частини інструменту знаходиться рухливий настроювальний крон. На поперечній розпірці встановлюється противага, адже загальна довжина всіх трубок інструменту близько трьох метрів і при повністю висунутій кулісі тромбон «переважує» тромбоніста. Клапан для виведення конденсату розташований на рухомій частині трубки – кулісі.
У сучасному оркестрі група тромбонів, як правило, складається з трьох інструментів: це – два тенорових і один басовий тромбони.
Діапазон тромбона близько 2,5 октав, лад тенорового – in B, басового – in F (на чисту кварту нижче).
Тенор-бас-тромбон – найважливіший з видових інструментів групи тромбонів – це теноровий тромбон in B з так званим квартвентилем – пристосуванням, що складається з петлі додаткової трубки, вбудованої в U-подібне коліно, щоб при підключенні забезпечити вилучення основного тону F. Підключення здійснюється поворотним вентилем, керованим лівим великим пальцем і діє подібно до валторнового вентиля.
Тенор-бас-тромбон призначений для виконання головним чином низьких партій басового тромбона, має збільшений канал і трубку, обладнану невеликою кулісою. Квартвентіль фактично перетворює один інструмент в два або навіть в три, якщо вважати наявний в конструкції інструмента додатковий крон Е. За значущістю це можна порівняти з винаходом подвійної валторни, адже за допомогою квартвентиля забезпечується необмежений доступ як до тенорового, так і до басового регістрів.
Валто́рна
Валто́рна (від нім. Waldhorn — «лісовий ріг»[1]) — мундштучний музичний інструмент сімейства мідних духових. Це скручена, подібно до равликової мушлі, мідна трубка з довжиною до трьох метрів з сильно розширеним розтрубом. З'явилася наприкінці XVII століття.
Тривалий час валторна була натуральним інструментом, тобто на валторні можна було виконати лише звуки, що належать до натурального звукоряду, вибудованому від основної ноти. Тому в епоху пізнього бароко, класицизму і раннього романтизму, були поширені валторни найрізноманітніших строїв, які застосовувалися залежно від тональності, у якій був написаний той чи інший твір, (концерти для валторни Й. Гайдна, В. А. Моцарта, К. М. Вебера та ін.).
Вентильна валторна входить в музичну практику лише в 30-х роках XIX століття. За допомогою вентильного механізму, музикант може скеровувати повітря через ту чи іншу крону інструмента. Тим самим об'єм вібруючого повітря збільшується, а висота звуку — знижується. У сучасній конструкції валторни використовують три вентилі, для пониження звуку на півтону тон та на півтора тону. У багатьох конструкціях існує також квартвентиль (т. зв. подвійна валторна), що підвищує її звукоряд на кварту.
Серед мідних духових валторна відрізняється м'якістю тембру. Звук може приглушуватись за допомогою сурдини.
Валторна — транспонуючий інструмент строю F.
У сучасній практиці існує дві традиції нотації партії валторни :
класична, за якою ноти, написані в скрипковому ключі звучать квінтою нижче, а ноти, написані в басовому ключі — квартою вище від написаного.
Сучасна, за якою ноти, написані як в скрипковому, так і в басовому ключах, звучать квінтою нижче від написаного.
У партитурі для симфонічного оркестру партії валторн розміщені після фаготів,перед партіями труб та тромбонів.
Ту́ба
Ту́ба (від лат. tuba — «труба») — мідний духовий музичний інструмент найнижчого регістру, що складається з великої вигнутої труби, ряду циліндричних і конічних трубок та вентильного механізму[1].
Перші туби з'явились на початку XIX ст. і використовувались спочатку у військових оркестрах. Після вдосконалення інструмента Адольфом Саксом, її почали використовувати в симфонічному оркестрі. Першим значним симфонічним твором, де використана туба, є «Фантастична симфонія» Г. Берліоза
У сучасній практиці використовують тубу таких конструкцій:
Концертна туба — стаціонарний інструмент. Грають, як правило сидячи, спираючи її на коліна, або стоячи, підвішуючи інструмент на підтяжках.
Сузафон
Сузафон (англ. sousaphone — від прізвища музиканта Джона Філіпа Сузи[en]) — різновид гелікона. Сузафон відрізняється від інших бас-геліконів тим що, інструмент, сконструйований таким чином, що виконавець одягає його на шию, спираючи на праве плече. Розтруб інструменту при цьому здіймається над головою музиканта. На цьому інструменті можна грати, крокуючи, завдяки чому він широко використовується у військових оркестрах.
Партія туби в партитурі для симфонічного оркестру пишеться разом з партією третього або четвертого (бас)тромбону між партією тромбонів та партією литавр.
В оркестрі туба виконує функцію баса. Інколи вживається і в джазових оркестрах. Туба є складним інструментом для виконавців. Тубісти невисокого класу, як правило, вміють грати на тубі лише стакато, що прийнятно лише для басу маршів, в той час як штрих легато потребує від виконавця високої майстерності.
Литаври — музичний інструмент
Литаври являють собою систему з двох або декількох латунних котлів, відкрита сторона яких затягнута шкірою. Змінюючи ступінь натягу шкіри можна змінювати висоту звуку інструментів. Розрізняють литаври гвинтові та педальні. На гвинтових литаврах шкіра натягується за допомогою гвинтів. У процесі виконання твору настроювати такі практично литаври неможливо. На педальних литаврах, які останнім часом поступово витісняють гвинтові, настройка висоти звуку здійснюється за допомогою спеціального педального механізму. На таких інструментах можливий особливий музичний ефект — глісандо. Корпус литавр являє собою казаноподібну чашу, виконану найчастіше з міді, а іноді з срібла, алюмінію або навіть скловолокна. Основний тон інструменту визначається розмірами корпусу, який варіюється від 30 до 84 см (іноді буває навіть менше). Вищий тон виходить за менших розмірів інструменту. На корпус натягується мембрана, виконана зі шкіри або пластмаси. Мембрана утримується обручем, який, у свою чергу, кріпиться гвинтами, використовуваними для настройки висоти звучання інструменту. Сучасні литаври забезпечені педалями, натискання на які легко перебудовує інструмент і навіть дозволяє виконувати невеликі мелодичні партії. Зазвичай кожен з барабанів інструменту має діапазон від квінти до октави.
Тембр інструменту визначається формою корпусу. Так напівсферична форма створює дзвінкіші звуки, а параболічна — глухі. На тембр впливає і якість поверхні корпусу.
Палички для гри на литаврах є дерев'яні, очеретяні або металеві стрижні з круглими наконечниками, як правило, обтягнутими м'яким фільцом. Литаврист може отримувати різні тембри і звукові ефекти, використовуючи палички з наконечниками з різних матеріалів: шкіри, повсті або дерева.
У симфонічному оркестрі, як правило, використовуються інструменти трьох розмірів — велика (діапазон від E до c), середня (частіше дві середніх, діапазон від A до e) та мала (діапазон від B до g). Грають на литаврі двома паличками з м'якими голівками, особливий прийом гри на літаврах — тремоло (швидке чергування ударів обох паличок).
У партитурі для симфонічного оркестру партія литавр пишеться нижче партій мідних духових та вище партій решти ударних інструментів.
Литаври — клейноди українського козацтва[
Литаври, також відомі серед вояк у турецькомовному варіанті тулумбас, широко використовувалися запорозькими козаками. Вони виконували ряд функцій:
По-перше, як військовий інструмент. Удари в литаври сигналізували про небезпеку, литаври були засобом зв'язку між козацькими загонами — спеціальними умовними сигналами під час бою передавали накази по війську, кошу тощо.
По-друге, як ударний музичний інструмент в полковій музиці Війська Запорозького.
По-третє, як священна, сакральна річ. Литаври входили до клейнодів Запорозької Січі. Вони належать до речей національної символіки.
З другої половини XX століття литаври вводяться в усі професійні народно-інструментальні ансамблі, у самодіяльні та професійні оркестри народних інструментів.
Трикутник
Трикутник (італ. triangolo) — ударний музичний інструмент у вигляді зігнутого трикутником сталевого пруту (діаметр 8-10 мм), який вільно підвішують та вдаряють по ньому металевою паличкою. Звук трикутника — невизначеної висоти, дзвінкий, блискучий і в той же час ніжний. Розрізняють малий (довжина основи — 150 мм), середній (200 мм) та великий (250 мм).
На трикутнику можна виконувати як окремі ритмічні удари, так і тремоло (швидке чергування ударами паличкою по сторонах трикутника).
Походження трикутника достеменно невідомо, але зображення та описи музикознавців 16-17 ст. свідчать про те, що цей інструмент був відомий в Європі вже в ті часи. Початково трикутник пристосовувався переважно в воєнній музиці, пізніше (з кінця 19 ст.) — також і в симфонічній.
Бу́бон
Бу́бон — дуже поширений ударний музичний інструмент з невизначеною висотою звуку у вигляді обруча, на який з одного боку натягнуто шкіру. У прорізах обруча встановлено малі металеві тарілочки — брязкальця. Відомий з давніх часів.
Має вигляд круглого тонкого дерев'яного обруча, з одного боку обтягнений шкірою. З протилежного боку натягують жильні струни або дротики, на які підвішують дзвіночки. У спеціальні прорізи монтують металеві брязкальця, що за формою нагадують тарілки від барабана, тільки в мініатюрі. Хоча бувають бубони і без брязкалець.
Основне завдання в оркестрі: Утримувати темп, та надавати певного колориту та характеру в музиці. Використовують переважно в танцювальній музиці та похідних маршах.
Прийоми гри: удари долонею по обручу або шкірі, а також тремоло. Способи виконання тремоло:
Швидкі навперемінні удари двох пальців по обідку (італ. com le dita)
Трясіння всього інструмента (італ. scuotere, agitare)
Проведення великим пальцем (зволоженим або натертим живицею, італ. sfregare con le pollice).
Використовується в різних ансамблях і оркестрах і як окремий акомпонуючий інструмент. Записується на нитці нотними знаками відповідної тривалості: ударами по шкірі — штилями вниз, по обідку — вгору.
Бубон був найпоширенішим ударним інструментом в українській народній музиці (інша назва — решітка). Легкий дерев'яний обідок, обтягнутий з одного боку шкірою, — це найпростіша конструкція бубна, що був відомий в Україні ще за часів Київської Русі. Бубон супроводжував танцювальну музику, входив до складу полкової музики війська Запорізького.
Кастаньє́ти
Кастаньє́ти (ісп. castanetas від лат. castanea — каштан) — ударний музичний інструмент без визначеної висоти звуку.
Інструмент являє собою дві вігнуті пластинки-мушлі, в верхніх частинах зв'язані між собою шнурком. Пластини традиційно виготовлялися з твердої деревини, хоча останнім часом для цього все частіше використовується склопластик. Кастаньєти найпоширеніші в Іспанії, на півдні Італії та Латинській Америці. Подібний до кастаньєт інструмент можна зустріти і серед українських народних інструментів.
Схожі прості музичні інструменти, які можна використовувати для ритмічного супроводу танцю та співу, використовувались ще в Стародавньому Єгипті і Стародавній Греції.
В світовій культурі кастаньєти найчастіше асоціюються з образом іспанської музики, особливо з музикою іспанських циган, стилем фламенко тощо. Тому цей інструмент часто використовують і в класичній музиці для створення «іспанського колориту» (наприклад, в опері Жоржа Бізе «Кармен», «Іспанському капрічіо» Миколи Римського-Корсакова, «Іберії» Клода Дебюссі).
В симфонічному оркестрі, для зручності виконавців, частіше за все використовують кастаньєти, закріплені на спеціальній підставці (так звана «кастаньєт-машина»).
Тарі́лки
Тарі́лки (італ. piatti, нім. Becken, англ. cymbals від грец. κυμβαλον — «кимвал») — ударний музичний інструмент з невизначеною висотою звуку. Тарілки відомі з часів стародавніх Єгипту, Індії, Китаю. В Європі відомі з середньовіччя.
Інструмент являє собою два диски, викувані зі спеціального сплаву, в основі якого лежить мідь, латунь, дзвонова бронза та ковка бронза. Використовують тарілки різної величини: малі — (25—35 см), середні — (37—45 см), великі (47—60 см), а також різної товщини.
Парні тарілки (Clash cymbals)
Найхарактерніші в симфонічному оркестрі. На парних тарілках грають, вдаряючи однією по другій зустрічним ковзаючим рухом. Розрізняють відкритий удар, при якому тарілки продовжують вільно звучати та закритий, при якому краї тарілок виконавець притискає до плечей.
Підвісні тарілки (Suspended cymbals)
В ударній установці за своїми функціями розрізняють декілька типів тарілок:
Креш-тарілка (Crash cymbal)
(букв. — «тріскуча») — створює гучний, гострий, але порівняно короткий «тріск», 52 KB, використовується для підкреслення акцентів. Найчастіше використовують тарілки з діаметром 406—485 мм. Одночасно в ударній установці використовують 1-2 креш-тарілки.
Сплеш-тарілка (splash cymbal; букв. — «хлюпаюча») — маленька тарілка, що використовується для спеціального ефекту або акценту. Найчастіше має діаметр 6-12" (153—305 мм)
Китайська тарілка (China cymbal) — тарілка зі специфічним порівняно низьким і глибоким звуком. Використовується, як ефект-тарілка.
Гай-гет (Hi-hat) (від англ. high-hat, дослівно — «високий-капелюх»; фр. Charleston) — складається з двох тарілок, встановлених на металеву стійку, та педалі, що піднімає або опускає верхню тарілку в той час, як нижня залишається нерухомою. Грають на хай-хеті паличками або щітками.
Натискаючи на педаль, виконавець закриває верхньою тарілку нижню, відпускаючи — відкриває. Можлива і позиція «напіввідкритого» хету.
Закритий хет дає короткий, приглушений звук 41 KB
В джазовій та рок-музиці на хай-хеті, як правило, виконують постійні ритмічну фігурації (рівні (або свінговані) вісімками або шістнадцятками).
Стандартний розмір тарілок — 14 дюймів (356 мм), рідше 13 дюймів (330 мм). Сучасні хай-хет тарілки важчі, ніж креш-тарілки, що відбиває тенденцію до збільшення ваги хай-хетів, та зменшення — креш-тарілок. Характерно також складання хай-хету з різних тарілок, причому нижня тарілка — важча, ніж верхня.
Райд-тарілка (ride cymbal, дослівно — «тарілка, що їде», «тарілка-їздець») — термін, очевидно, наданий завдяки властивості інструменту утримувати звук деякий час після удару.
Функція райд-тарілки — виконання ритмічної фігурації (так само, як і хай-хету, але переважно в повільнішому русі. В деяких композиціях, однак, ці інструменти навіть можуть чергуватись). Виконавець-правша встановлює райд-тарілку з правої сторони установки. Звук райд-тарілки може варіюватись в залежності від прийомів гри:
Музичний інструмент Скрипка
Скрипка вважається королевою музики, вона є найпоширенішим струнним смичковим інструментом. «Скрипка в музиці є настільки ж необхідним інструментом, як у людському житті хліб насущний» – говорили про неї музиканти ще в XVII столітті.
Скрипки робили у багатьох країнах світу, але кращі скрипкові майстри жили в Італії, а найвідоміші – у місті Кремоні. Інструменти, створені кремонськими майстрами XVI-XVIII ст. – сімейством Аматі, його учнями Антоніо Страдіварі та Гварнері дель Джезу, до сьогодні вважаються неперевершеними. Свято оберігали італійці таємниці своєї майстерності. Звук їхніх скрипок вирізнявся особливою співучістю та ніжністю, а ідеалом звучання вони вважали людський голос. Знаменитих італійських скрипок збереглося до нашого часу не так вже й багато, і усі вони – на суворому обліку. Грають на них кращі музиканти світу.
Корпус скрипки дуже витончений: з плавними заокругленнями, тонкою «талією». На верхній деці красиві, у вигляді латинської букви “f” вирізи, які так і називаються – “ефи”. І розмір, і форма корпусу, і всі дрібні його деталі, породи дерева, навіть якість лаку, яким він покритий, ретельно підібрані. Адже все впливає на звук примхливого інструменту. До корпусу скрипки прикріплений гриф, який закінчується завитком. Перед завитком в жолобку є отвори, в які вставлені килочки. Ними натягують струни, які з іншого боку нерухомо закріплені на підгрифку. У середині корпусу, приблизно між ефами, на двох ніжках стоїть підставка. Через неї проходять струни. Їх чотири. Вони носять назву тих звуків, на які налаштовані: мі2, ля1, ре1 і соль або басок, відраховуючи від найвищої струни.
Загальний діапазон скрипки – від соль малої до соль четвертої октави. Скрипаль змінює висоту звуку, притискаючи струну до грифа пальцями лівої руки. Щоб було зручно грати, він кладе скрипку на ліве плече і притримує її підборіддям. У правій руці він тримає смичок, яким водить по струнах.
Смичок - це дуже важлива деталь. Від нього багато в чому залежить характер звучання. Складається смичок з тростини, на нижньому кінці якого прикріплена колодочка. Вона служить для натягування волоса (його роблять з кінського хвоста), який з іншого боку прикріплений до тростини нерухомо. Якщо ми зачепимо струну пальцем, а потім відпустимо, звук швидко згасне. Смичок же ж можна вести по струні безперервно протягом довгого часу, і звук буде тягнутися також безперервно. Тому скрипка дуже співуча. На ній можна виконувати довгі плавні мелодії «на одному диханні», тобто не перериваючи їх паузами або цезурами. Кажуть, що скрипка “співає”. Звучання її схоже на трепетний людський голос. Але вона вміє не лише співати. Є багато різних способів, так званих “штрихів”, які застосовують при грі на скрипці. Можна грати не на одній, а на двох сусідніх струнах відразу. Тоді звучать дві мелодії . Більше ніж два звуки одночасно виконати не можна, тому, що струни розташовані не плоско, а на закругленій підставці. Однак скрипалі грають акорди з трьох і чотирьох нот особливим прийомом – арпеджіато, беручи звуки не одночасно, а по черзі, швидко ковзнувши по струнах смичком.
У деяких творах скрипку використовують дуже незвично: виконавці грають на них не смичком, а защипуючи струни пальцями, як на щипкових інструментах. Цей прийом називається піццікато.
Дуже широке поширення набула скрипка як сольний інструмент (починаючи з 17 ст.). Для неї створені різноманітні твори – від віртуозних каприсів Ніколо Паганіні до ліричних п’єс Прокоф’єва. Багатьма композиторами написані концерти для скрипки з оркестром. Це, зокрема, концерти Вівальді, Бетховена, Мендельсона, Брамса, Чайковського та ін. Історія музики знає імена прославених скрипалів - А. Кореллі, А. Вівальді, Дж.Тартіні, П.Локателлі, Дж.Віотті, Н.Паганіні, Р.Крейцер, Л.Шпор, Г.Венявський, А.В’єтан. Легендами оповите ім’я геніального Ніколо Паганіні. Його звинувачували в чаклунстві, бо в ті часи, коли він жив (перша половина XIX століття) не вірилося, що звичайна людина без допомоги чарівної сили може так чудово грати на скрипці.
Альт
Альт (фр. alto, італ. viola) — струнно-смичковий музичний інструмент скрипкового сімейства. Має чотири струни, які настроюються на квінту — (c, g, d1,a1), тобто на квінту нижче ніж у скрипки. Походить від віоли, дещо більший від скрипки.
Зовні альт є майже тотожний до скрипки, але дещо більший за розміром. Довжина 390—460 мм. З'явився у XV—XVI століттях. Звучання — співучіше, об'ємніше, це обумовлено тим, що розміри його корпусу більші, ніж у скрипки.
Звичайно альти грають середній голос у симфонічному оркестрі, (у великому симфонічному оркестрі зазвичай 10 альтистів). Альт є обов'язковим учасником смичкового дуету, тріо, квартету, квінтету, а також є солюючим інструментом.
Діапазон альта — від с до e3, іноді вище. Ноти для альта записують в альтовому, та скрипковому (у верхньому регістрі) ключах. У партитурі для симфонічного оркестру партія альтів пишеться між партією других скрипок та партією віолончелей.
Репертуар
Концертні п'єси для альта почали з'являтися вже у 18 ст. (Концертна симфонія для скрипки та альта з оркестром В. А. Моцарта, концерти Я. Стаміца, братів Карла і Антона Стаміців,Ґ. Телемана, Й. С. Баха, Й. К. Баха, М. Гайдна, А. Ролли, Д. фон Діттерсдорфа, соната Н. Паганіні, варіації для скрипки та альта І. Хандошкіна тощо). Сонату для альта написав М. Глінка. У 20 ст. концерти та сонати для альта створили Б. Барток, П. Гіндеміт, Д. Шостакович, В. Волтон, С. Форсайт, А. Бакс, А. Блісс, Д. Мійо, А. Онеґґер, В. Крюков, Б. Зейдман, Р. Бунін, А. Шнітке, Г. Канчелі та ін.; відомі також концертні п'єси для альта і в інших жанрах.
На теренах України альт, на відміну від традиційної скрипки, з'явився наприкінці 19 ст. Найпоширенішим було використання альта у струнному квартеті та камерних ансамблях. Спочатку альт викладався у класі скрипки як суміжний інструмент, пізніше його було виділено в оркестровий клас. Така специфікація позитивним чином вплинула на розвиток виконавства й популяризацію альта на концертних майданчиках.
Твори для альта в різних жанрах створювали відомі українські композитори 20 ст. — Ф. Якименко, Б. Лятошинський (дві п'єси для альта й фортепіано), М. Скорик («Речитатив», частина з Концерту для оркестру), Б. Буєвський (Концерт для альта з оркестром, 1980), Є. Станкович (Концерт для альта й симф. орк. та п'єса для альта й фортепіано «Гірська легенда»), Г. Ляшенко («Con amore» для альта й симфонічного оркестру, мініатюри для альта й фортепіано), І. Карабиць («Експромт»), Ю. Іщенко (сонати для альта соло та у супроводі фортепіано), Г. Гаврилець (Концерт для А. з оркестром та Соната для альта й фортепіано), Ж. Колодуб (Концерт для альта) тощо. Відомими є й українські виконавці на альті: І. Вакс, А. Венжега, С. Кулаков, С. Кочарян, 3. Дашак, Є. Лобуренко, Р. Денисюк, С. Романський, Д. Гаврилець, Д. Комонько, Б. Дев'ятов, М. Удовиченко, Е. Купріяненко, А. Війтович, О. Лагоша, Г. Вайнштейн та ін. Деякі з них визначились і як талановиті педагоги. 2004 у Києві відбувся Міжнародний конкурс альтистів ім. 3. Дашака. Учасниками конкурсу стали молоді виконавці у 2-х вікових групах — середня (учні середніх спеціальних закладів), старша (студенти, аспіранти та випускники вузів). Спеціальний конкурсний твір, п'єсу для альта і фортепіано написав Є. Станкович.
Віолонче́ль
Віолонче́ль (італ. violoncello, скор. че́льо cello; фр. violoncelle; англ. cello) — струнний смичковий музичний інструмент, родини скрипкових, басо-тенорового регістру. Музиканта, що грає на віолончелі називають віолончелі́стом. Слово походить від італійського violoncello, зменшувальне від violone — контрабас.
Походження віолончелі
Поява віолончелі відноситься до початку XVI століття. Спочатку вона застосовувалася як басовий інструмент для супроводу співу або виконання на інструменті вищого регістру. Існували численні різновиди віолончелі, що відрізнялися один від одного розмірами, кількістю струн, строєм (найчастіше зустрічалася настройка на тон нижче сучасної).
У XVII—XVIII століттях зусиллями видатних музичних майстрів італійських шкіл (Ніколо Аматі, Джузеппе Гварнері, Антоніо Страдіварі, Карло Бергонці, Матео Гофрілєра, Доменіко Монтаньяна та ін.) була створена класична модель віолончелі з твердо усталеним розміром корпусу. Наприкінці XVII століття з'явилися перші сольні твори для віолончелі — сонати та ричеркари Джованні Габріелі. До середини XVIII століття віолончель починає використовуватися як концертний інструмент, завдяки яскравішому й повнішому звуку та покращуваній техніці виконання остаточно витісняючи з музичної практики віолу да гамбу. Віолончель також входить до складу симфонічного оркестру та камерних ансамблів. Остаточне затвердження віолончелі як одного з провідних інструментів у музиці відбулося в XX столітті зусиллями видатного музиканта Пабло Казальса. Розвиток шкіл виконання на цьому інструменті призвело до появи численних віолончелістів-віртуозів, які регулярно виступають із сольними концертами.
Конструкція
Віолончелі зазвичай виготовляють із дерева, хоча інколи застосовуються й інші матеріали, наприклад вуглепластик або алюміній. Традиційно верхню деку виготовляють з ялини, нижню деку, обичайки (бокові частини) й шию — з клену. Інші різновиди дерев, такі як тополя або верба, іноді використовуються для спини та боків. Дешевші віолончелі часто мають вершини та спини зроблені з фанери.
Верхню і нижню деки традиційно виготовляють ручним різьбленням, хоча для дешевших інструментів застосовують машинну обробку. Обичайки, або ребра, виготовлені шляхом нагрівання деревини та її згинання за заданою формою. Корпус віолончелі — широкий зверху, зі звуженням посередині, що утворюється двома C-подібними вигинами, і більш широке внизу. На верхній деці розташовується з моста а також ефи. Загальна довжина віолончелі 1550–1560 мм, довжина корпуса 760 мм.
Техніка гри на віолончелі
До появи в конструкції віолончелі шпиля інструмент утримували литками ніг.
При грі виконавець спирає віолончель на підлогу шпилем, що набув поширення лише наприкінці XIX століття (до цього інструмент утримували литками ніг). На сучасних віолончелях широко застосовується винайдений французьким віолончелістом П. Тортельє вигнутий шпиль, який надає інструменту більш пологе положення, дещо полегшуючи техніку гри.
Принципи гри і штрихи при виконанні на віолончелі — ті ж, що й на скрипці, проте, внаслідок великих розмірів інструменту та іншого положення виконавця, техніка гри на віолончелі ускладнена. Застосовуються флажолети, піцикато, ставка великого пальця та інші прийоми гри.
Віолончель широко поширена як сольний інструмент, група віолончелей застосовується в струнному та симфонічному оркестрах, віолончель — обов'язковий учасник струнного квартету, в якому є найнижчим (крім контрабаса, який іноді в ньому застосовується) з інструментів за звучанням, також часто застосовується в інших складах камерних ансамблів. В оркестровій партитурі партія віолончелей пишеться між партіями альтів та контрабасів.
Стрій та діапазон
4 струни настроєні по чистих квінтах — С, G, d, a. Діапазон — від С до a2 і вище. Ноти для віолончелі пишуться в басовому, теноровому та скрипковому (в верхньому регістрі) ключах. В партитурі для симфонічного оркестру партії віолончелей пишуться між партіями альтів та контрабасів.
Використання
Віолончель використовується як сольний інструмент, група віолончелей застосовується в струнному та симфонічному оркестрах, віолончель — обов'язковий учасник струнного квартету, в якому є найнижчим (крім контрабаса, який іноді в ньому застосовується) з інструментів за звучанням, також часто застосовується в інших складах камерних ансамблів. В оркестровій партитурі партія віолончелей пишеться між партіями альтів та контрабасів.
Репертуар сольної віолончелі широкий. Концерти для віолончелі з оркестром писали А. Вівальді (25 концертів), Л. Боккеріні (12), Й. Гайдн, К. Сен-Санс (2), А. Дворжак (2). У 20 столітті низка творів для віолончелі з оркестром повстали завдяки виконавській діяльності М. Ростроповича, серед їх авторів — С.Прокоф'єв, В. Лютославський, Д. Шостакович, Б. Бріттен.
Популярним є також жанр сонати для віолончелі та фортепіано, в якому працювали такі композитори як Бетховен, Мендельсон, Шопен, Брамс, Гріг, Рахманінов, Дебюссі, Форе, Шостакович, Прокоф'єв, Пуленк, Бріттен. Серед українських композиторів — Іван Карабиць, Євген Станкович, Валентин Сильвестров.
Інші часто виконувані п'єси для віолончелі та фортепіано — це п'ять п'єс Р. Шумана (Stücke їм Volkston) та транскрипція Сонати Арпеджіоне Шуберта (початково написана для арпеджіоне та фортепіано), італійська сюїта з балету Стравінського Пульчінелла. Серед українських творів — мазурки на польські теми Б. Лятошинського, балада Л. Ревуцького, «Медитація» для віолончелі та симф. оркестру В. Сильвестрова. Багато сучасних творів українських авторів з'явилося завдяки композиторській та виконавській творчості Золтана Алмаші.