ДО-4 English
Повторюємо числівники англійською.
Kulyk Olga, Vintonyak Yana
read by Ivanna Ganushchak
read by Oksana Dushka
Read by Benda Yulia
ДО-4 Українською
Повторюємо кольори англійською
Кулик Ольга
читає Іванна Ганущак
"Рукавичка"
Андріїв Діана
читає Оксана Душка
Лисичка та Журавель
читає Бенда Юлія
ДО-11 Українською
Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гордовитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.
Вона мала двох дочок, теж чванливих і гордовитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна — вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі — мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати.Спала дівчина аж під самим дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тим часом як сестри її жили в розкішних покоях з м'якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до ніг.Бідна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові — той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть в лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.
Якось син короля, молодий і гожий принц, улаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.
Почалися клопоти й турботи — треба ж було приготувати сукні й оздоби і вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця А Попелюшці додалося роботи — прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.
Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й приміряючи свої сукні.
— Я,— сказала старша,— вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії
— А я,— мовила менша,— вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто — такого ні в кого немає!
Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.
Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися — адже вони знали, що в неї хороший смак.
Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.
Коли вона їх зачісувала, сестри спитали:
— А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?
— Ой сестриці, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?
— А й справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!
Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.
Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися чи не схудли, бува, і чи не тpeбa ще тугіше зашнурувати їх,— адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.
Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.
Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.
Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ганку й гірко заплакала.
Раптом з’явилася її хрещена мати — чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:
— Що сталося?
— Я хотіла б... хотіла б...— сказала Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше вимовити й слова.
— Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? — спитала чарівниця.
— Авжеж! — відповіла Попелюшка, схлипуючи.— Дуже, дуже хотіла б.
— Не плач, усе буде добре,— мовила чарівниця.— Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.
Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:
— Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!
Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його і принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.
Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою — і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей. Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.
Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.
Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишасто-сірих у яблуках.
Тепер черга була за кучером.
— Піду гляну на щурячу пастку,— сказала Попелюшка,— може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.
— Чудово,— мовила хрещена мати,— піди глянь.
Попелюшка принесла щурячу пастку — там сиділо три великі щури.
Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить — і товстелезний кучер-вусань уже стояв перед ними.
Потім хрещена мати сказала Попелюшці:
— Піди-но в садок — там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені .Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили.Тоді чарівниця сказала:
— Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?
— Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? — зітхнула дівчина.
Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами.
Ще дала чарівниця дівчині пару кришталевих черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.
Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.
На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може бути на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні — мишами, лакеї — ящірками, кучер — щуром, а її розкішна сукня — благенькою дранкою.
Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.
Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.
Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку і повів до зали, де зібралися гості.
В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики — грати: так уразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:
— О, яка вона гарна!
Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої й милої дівчини.
Всі дами придивлялися до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі вмілі кравці та перукарі...
Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.
Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них — він дивився тільки на красуню-гостю і думав тільки про неї.
А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх апельсинами та лимонами, якими пригостив її принц.
Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.
Раптом Попелюшка почула, що годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не встиг її затримати.
Повернувшись додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.
Чарівниця погодилася.
Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.
— Ой, як же довго ви не поверталися! — сказала Попелюшка, відчинивши двері, позіхаючи й протираючи очі так, ніби щойно прокинулася. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати...— Якби ти була на цьому чарівному балі,— відповіли сестри,— ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була дуже люб’язна і навіть почастувала нас апельсинами та лимонами.
Не тямлячи себе з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу. Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.
— Невже й справді вона така гарна? — спитала Попелюшка всміхаючись.— Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,— мовила вона до старшої сестри,— будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.
— Овва! — відповіла Жавотт.— Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!
Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра згодилася дати їй свою сукню?
На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.
Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.
Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері. Їй здавалося — до півночі ще ждати і ждати, аж раптом годинник почав бити дванадцять.
Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.
Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх кришталевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.
Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання — тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки-но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій кришталевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться кришталевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам Та що вони не робили, як не старалися — не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.
Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:
— А дайте-но й мені поміряти — може, на мене налізе?
Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:
— Так, хай і вона спробує — адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! — черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.
Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром оддала їх заміж за двох молодих вельмож.
читає Підберезька Світлана
Ми впали в розпач. Ми не знали, як піймати того чорного кота. Він обкрадав нас щоночі. Він так ловко ховався, що ніхто з нас його до пуття не бачив. Лише через тиждень пощастило нарешті довідатися, що в кота розірване вухо і відрубаний шматок брудного хвоста.
То був кіт, який утратив будь-яку совість, кіт — волоцюга й розбишака. Ми прозвали його Злодюгою.
Він крав усе: рибу, м'ясо, сметану й хліб. Одного разу навіть вирив у комірчині бляшанку з червами. Він їх не з'їв, але на вириту бляшанку збіглися кури й склювали весь наш запас червів.
Об'ївшися, кури лежали на осонні й стогнали. Ми ходили коло них і лаялися, проте риболовля все одно була зірвана.
Майже місяць ми згаяли на те, щоб вистежити чорного кота.
Сільські хлопчаки допомагали нам у цьому. Одного разу вони прибігли й, засапавшись, розповіли, що на світанку кіт промчав, присідаючи, через городи й проніс у зубах кукан[1] з окунями. Ми кинулись у льох і виявили пропажу кукана; на ньому було десять жирних окунів, пійманих на Прорві.
Це вже була не крадіжка, а грабіж. Ми заприсягалися піймати кота і відлупцювати його за розбишацькі витівки.
Кіт попався того ж вечора. Він поцупив із столу шмат ліверної ковбаси й поліз із ним на березу.
Ми заходилися трясти березу. Кіт упустив ковбасу. Вона впала на голову Рувимові. Кіт дивився на нас згори дикими очима іі грізно вив.
Та порятунку не було, і кіт зважився на відчайдушний вчинок. Жахливо виючи, він зірвався з берези, упав на землю, підскочив, як футбольний м'яч, і чкурнув під будинок.
Будинок був маленький. Він стояв у глухому, занедбаному садку. Щоночі нас будив стукіт диких яблук, що падали з гілок на його тесовий дах.
Будинок був захаращений вудочками, дробом, яблуками і сухим листям. Ми в ньому тільки ночували. Цілі дні, від рання до смеркання, ми проводили на берегах численних проток та озер. Там ми ловили рибу й розпалювали вогнища в прибережних заростях.
Щоб пройти до берега, доводилося витоптувати вузькі стежинки в запашних високих травах. їхні віночки хиталися над головою і обсипали плечі жовтим квітковим пилком.
Поверталися ми ввечері, подряпані шипшиною, потомлені, спечені сонцем, із в'язками срібної риби, і щоразу нас зустрічали розповідями про нові витівки чорного кота.
Та нарешті кіт попався. Він заліз під будинок у єдиний вузький лаз. Виходу звідти не було.
Ми затулили лаз старою рибальською сіткою й почали ждати. Та кіт не виходив. Він огидно вив, наче підземний дух, вив безперестанку і без будь-якої втоми.
Минула година, друга, третя... Пора було лягати спати, але кіт вив і лаявся під будинком, і це нас дратувало.
Тоді викликали Льоньку, сина сільського шевця. Льонька славився безстрашністю і спритністю. Йому доручили витягти кота з-під будинку.
Льонька взяв шовкову волосінь, прив'язав до неї за хвіст пійману вдень пліточку і закинув її через, лаз у підвал.
Виття припинилося. Ми почули хрускіт і хиже клацання — кіт уп'явся зубами в риб'ячу голову. Льонька потяг за волосінь. Кіт одчайдушно опирався, та Льонька був дужчий і, крім того, кіт не хотів випускати смачну рибу.
За хвилину голова кота із затиснутою в зубах пліткою показалася в отворі лазу.
Льонька вхопив кота за шкірку й підняв над землею. Ми вперше розгледіли його як слід.
Кіт замружив очі й прищулив вуха. Хвоста він про всяк випадок підібгав під себе.
То був худющий, попри постійні крадіжки, кіт-безпритульник, з білими плямами на животі.
Роздивившись на кота, Рувим задумливо спитав:
— А що ж нам робити з ним?
— Одшмагати! — сказав я.
— Не допоможе,— сказав Льонька,— в нього з дитинства вдача така.
Кіт чекав, примруживши очі.
Тоді втрутився наш хлопчик. Він любив утручатися в розмови дорослих. Йому за це завжди перепадало. Він уже ліг спати, але вигукнув з кімнати:
— Треба його нагодувати добре.
Ми погодилися з ним, втягли кота в комірчину й дали йому чудову вечерю: смажену свинину, холодець з окунів, сирники й сметану.
Кіт їв понад годину. Він вийшов з комірчини похитуючись, сів на порозі й заходився вмиватися, позираючи на нас і на низькі зорі зеленими нахабними очима.
Після вмивання він довго пирхав і терся головою об підлогу. То, напевне, мало означати веселощі. Ми боялися, що він протре собі шерсть на потилиці.
Потім кіт перевернувся на спину, впіймав свого хвоста, пожував його, виплюнув, простягся1 біля печі й мирно захропів.
Відтоді він у нас прижився і перестав красти.
Наступного ранку він здійснив шляхетний і несподіваний зчинок.
Кури повилазили на стіл у садку й, штовхаючи одне одного та сварячись, заходилися дзьобати з тарілок гречану кашу.
Кіт, тремтячи від обурення, підкрався до курей і з коротким переможним криком стрибнув на стіл.
Кури злетіли з відчайдушним зойком. Вони перекинули глечик з молоком і кинулися, гублячи пір'я, тікати з садка.
Попереду мчав, гикаючи, цибатий півень-дурень, прозваний Горлачем.
Кіт мчав за ними на трьох лапах, а четвертою, передньою лапою бив півня по спині. Від півня летіли курява й пух. Усередині в нього від кожного удару щось бухкало й гуло, наче кіт бив по гумовому м'ячу.
Після цього півень кілька хвилин лежав непритомний, закотивши очі, й тихо стогнав. Його облили холодною водою, і він оклигав...
Відтоді кури остерігалися красти. Побачивши кота, вони з писком і штовханиною ховалися під будинком.
Кіт ходив у домі і в садку, як хазяїн і сторож. Він терся головою об наші ноги. Він вимагав подяки, лишаючи на наших штанях жмутки рудої шерсті.
Б
Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.
Цап і роздумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають».
От один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:
— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.
Ох, як роздумавсь вовк:
— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.
— От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.
.читає Віталія Винник
Жила-була в одному селі дівчинка на ім‘я Золотоволоска. Вона була дівчинка хороша, але, на жаль, не дуже чемна. Одного разу батьки Золотоволоски поїхали в місто, на ринок. А їй наказали нікуди не ходити, бути вдома, і займатись хазяйством. Але вона їх не послухала, пішла в ліс.
Гуляла-гуляла, збирала квіти, бігала по галявинах, шукала ягоди та гриби, та й не помітила як загубилась. Вона засмутилась, але не плакала, тому що сльозами горю не допоможеш. Золотоволоска вирішила шукати дорогу додому. Ходила-ходила лісом, і набрела на хатинку. Якби вона знала хто в тій хатинці живе, то одразу поспішила би в іншу сторону. Але не знала вона що там жили три ведмеді.
В хатинці жили: ведмідь – тато, він був величезний і кошлатий, ведмедиця – мама, вона була менша і симпатичніша. А найменший був їхній син, ведмежатко, він був веселий і потішний. В той час ведмедів не було вдома. Вони пішли в ліс назбирати малини на обід. Ведмедиця - мама наварила манної каші.
Ось підійшла Золотоволоска до хатинки, постукала, але ніхто дверей не відчинив. Адже ведмеді пішли в ліс і вдома нікого не було. Тоді Золотоволоска зайшла, оглянулась. В хатинці було дві кімнати. В першій стояв величезний стіл, з присунутими до нього стільцями, на столі красива білосніжна скатертина, а також стоять тарілки. І тут Золотоволоска зрозуміла що вона дуже голодна. Звісно вона знала що не можна брати нічого чужого, але каша в тарілках пахла дуже смачно, і Золотоволоска не втрималась.
Вона всілась на найбільший стілець, взяла найбільшу ложку і стала пробувати кашу з найбільшої тарілки. Золотоволосці дуже сподобалась каша, але ложка була завелика і дуже незручна.
Тоді Золотоволоска пересіла на інший стілець, середній, і почала їсти середньою ложкою із середньої тарілки. Каша була надзвичайно смачною, але стілець був їй незручним.
І тоді дівчинка пересіла на найменший стільчик. І з’їла всю кашу з маленької голубої тарілочки. І так та каша їй була до смаку що залишки вона почала вилизувати язиком, хоча й знала що так робити негарно. Голуба тарілочка вислизнула в неї з рук, впала на підлогу, і розбилась. Золотоволоска нахилилась до підлоги, щоб роздивитись її. Але тут затріщав стільчик і розламався, адже він був маленький. І Золотоволоска опинилась на підлозі, так само як і розбита тарілочка.
Засмутилась Золотоволоска, і пішла подивитись що було в другій кімнаті. Там вона побачила три ліжка. Після обіду захотілось їй на ліжку полежати. Спочатку повалялась вона на великому ліжку. Але подушки здались їй незручними. Тоді вона перебралась на середнє ліжко, але ковдра була їй завелика. Нарешті, лягла Машенька на маленьке ліжечко. І так їй зручно там було що вона тут же й заснула.
В цей час три ведмеді повертались додому. Назбиравши малини і нагулявши апетит, прийшли додому, помили перед їдою лапи і одразу за стіл. Дивляться, а в них наче хтось в гостях був. Ведмідь - тато як зареве:
- Хто їв кашу з моєї тарілки?!
Ведмедиця - мама заглянула в свою тарілку і собі як заревіла:
- Хто їв кашу з моєї тарілки?!
Ведмежатко побачив на підлозі розбиту тарілочку і тоненьким голосочком заплакав:
- Хто з’їв всю мою кашу і улюблену тарілочку розбив?
Тоді ведмідь – тато подивився на свій стілець і як заревів:
- Хто сидів на моєму стільці і посунув його з місця?
Ведмедиця - мама подивилась на свій стілець і собі як заревіла:
- Хто сидів на моєму стільці і посунув його з місця?
Ведмежатко побачив поломаний стільчик і заплакав ще сильніше:
- Хто сидів на моєму стільчику і поламав його?
Тут пішли ведмеді в спальню. Ведмідь - тато подивився на своє ліжко і як заревів:
- Хто лежав на моєму ліжку і пом'яв постіль?
За ним ведмедиця - мама як заревіла:
- Хто лежав на моєму ліжку і пом'яв мою постіль?
І тільки ведмежатко нічого не сказав і не заричав бо побачив Золотоволоску на своєму ліжечку. Золотоволоска прокинулась, побачила трьох ведмедів і дуже сильно злякалась. Тоді ведмежатко їй каже:
- Не бійся, дівчинко. Ми ведмеді добрі і людей не ображаємо.
Золотоволоска перестала боятись, але їй стало дуже соромно за той безлад, який вона розвела у ведмедів. Стала вона просити пробачення у ведмедів, за з'їджену кашу, розбиту тарілочку, поломаний стільчик і пом'яту постіль. Попросила і почала сама свої помилки виправляти – ліжка застелила, черепки від тарілочки замела з підлоги, щоб ведмеді лапки не поранили, а потім допомогла татові – ведмедю відремонтувати стільчик для ведмежатка.
Ввечері три ведмеді пригостили Золотоволоску малиною і завели додому. Вона їм подякувала, попрощалась, і чимшвидше побігла до мами і тата, щоб вони не хвилювались. З того дня Золотоволоска маму і тата завжди слухала і в ліс без дозволу ніколи не ходила.
ДО-11 Англійською
Cinderella
read Bilyk Sonya
Once upon a time, there was a beautiful girl named Cinderella. She lived unhappily with her stepsisters and their mother. They treated Cinderella very badly. One day, an invitation to a ball at the palace arrives.But Cinderella’s stepmother would not let her go. Cinderella was made to sew new party gowns for her stepmother and stepsisters, and curl their hair. They then went to the ball, leaving Cinderella alone at home.Cinderella felt very sad and began to cry. Suddenly, a fairy godmother appeared and said, “Don’t cry, Cinderella! I will send you to the ball!” But Cinderella was sad. She said, “I don’t have a gown to wear for the ball!” The fairy godmother waved her magic wand and changed Cinderella’s old clothes into a beautiful new gown! The fairy godmother then touched Cinderella’s feet with the magic wand. And lo! She had beautiful glass slippers! “How will I go to the grand ball?” asked Cinderella. The fairy godmother found six mice playing near a pumpkin, in the kitchen. She touched them with her magic wand and the mice became four shiny black horses and two coachmen and the pumpkin turned into a golden coach. Cinderella was overjoyed and set off for the ball in the coach drawn by the six black horses. Before leaving, the fairy godmother said, “Cinderella, this magic will only last until midnight! Yoг must reach home by then!” And Cinderella was off to the ball.When Cinderella entered the palace, her beauty struck everybody. Nobody, not even Cinderella’s stepmother or stepsisters, knew who she really was in her pretty clothes and shoes. The handsome princealso saw her and fell in love with Cinderella. He went to her and asked, “Do you want to dance?” AndCinderella said, “Yes!” The prince danced with her all night and nobody recognized the beautiful dancer.Cinderella was so happy dancing with the prince that she almost forgot what the fairy godmother had said.At the last moment, Cinderella remembered her fairy godmother’s words and she rushed to go home. “Oh!I must go!” she cried and ran out of the palace. One of her glass slippers came off but Cinderella did not turn back for it. She reached home just as the clock struck twelve. Her coach turned back into a pumpkin,the horses into mice and her fine ball gown into rags. Her stepmother and stepsisters reached home shortly after that. They were talking about the beautiful lady who had been dancing with the prince.The prince had fallen in love with Cinderella and wanted to find out whom the beautiful girl was, but he did not even know her name. He found the glass slipper that had come off Cinderella’s foot as she ran home.The prince said, “I will find her. I will marry the woman who the slipper fits!” The next day, the prince and his servants took the glass slipper and went to all the houses in the kingdom. They wanted to find the lady whose feet would fit in the slipper. All the women in the kingdom tried the slipper but it would not fit any of them. Cinderella’s stepsisters also tried on the little glass slipper. They tried to force their feet and push hard into the slipper, but the servant was afraid the slipper would break. Cinderella’s stepmother would not let her try the slipper on, but the prince saw her and said, “Let her also try on the slipper!” The slipper fit her perfectly. The prince recognized her from the ball. He married Cinderella and together they lived happily ever after.
Princess and the Pea
read Khomyn Marta
Once upon a time there was a prince who wanted to marry a princess; but she would have to be a real princess. He travelled all over the world to find one, but nowhere could he get what he wanted. There were princesses enough, but it was difficult to find out whether they were real ones. There was always something about them that was not as it should be. So he came home again and was sad, for he would have liked very much to have a real princess.
One evening a terrible storm came on; there was thunder and lightning, and the rain poured down in torrents. Suddenly a knocking was heard at the city gate, and the old king went to open it.
It was a princess standing out there in front of the gate. But, good gracious! what a sight the rain and the wind had made her look. The water ran down from her hair and clothes; it ran down into the toes of her shoes and out again at the heels. And yet she said that she was a real princess.
Well, we'll soon find that out, thought the old queen. But she said nothing, went into the bed-room, took all the bedding off the bedstead, and laid a pea on the bottom; then she took twenty mattresses and laid them on the pea, and then twenty eider-down beds on top of the mattresses.
On this the princess had to lie all night. In the morning she was asked how she had slept.
"Oh, very badly!" said she. "I have scarcely closed my eyes all night. Heaven only knows what was in the bed, but I was lying on something hard, so that I am black and blue all over my body. It's horrible!"
Now they knew that she was a real princess because she had felt the pea right through the twenty mattresses and the twenty eider-down beds.
Nobody but a real princess could be as sensitive as that.
So the prince took her for his wife, for now he knew that he had a real princess; and the pea was put in the museum, where it may still be seen, if no one has stolen it.
There, that is a true story.
read Pidberezka Svitlana
One day the old man says to his wife, «Please, bake me a bun». The old woman takes some flour, some sour cream, some butter and some water, and makes a bun. She puts it on the windowsill to cool.
But the bun cannot sit on the windowsill! It from the jumps windowsill to the bench, from the bench to the floor, from the floor to the door, and runs away.
The bun runs along the road and meets a hare. ‘Little bun, little bun, I want to eat you!’ says the hare. ‘I ran away from Grandfather, I ran away from Grandmother. And I can run away from you, little hare!’ says the bun and runs away.
The bun runs along the road and meets a wolf. ‘Little bun, little bun, I want to eat you!’ says the wolf. ‘I ran away from Grandfather, I ran away from Grandmother, I ran away from the hare. And I can run away from you, grey wolf!’ says the bun and runs away.
The bun runs along the road and meets a bear. ‘Little bun, little bun, I want to eat you!’ says the bear. ‘I ran away from Grandfather, I ran away from Grandmother, I ran away from the hare, I ran away from the wolf. And I can run away from you, big bear!’ says the bun again and runs away.
The bun runs along the road and meets a fox. ‘Little bun, little bun, I want to eat you!’ says the fox. ‘I ran away from Grandfather, I ran away from Grandmother, I ran away from the hare, I ran away from the wolf, I ran away from the bear. And I can run away from you, old fox!’
‘What a nice song!’ says the fox. ‘But little bun, i’m old and I cannot hear you well. Sit on my nose and sing your song again.’ The bun jumps on the fox’s nose and … the fox eats it!
Джерело: http://poradu24.com/english/kazka-pro-koloboka-anglijskoyu-movoyu-dlya-pochatkivciv.html
Read Khomyn Viktoriia DO-11
read Vitalia Vynnyk DO-11
читає Вікторія Дунда
ДО-12
читає Шаран Христина
read by Sharan Chrystyna
read by Anastasiya Kachmar
A Fox once saw a Crow fly off with a piece of cheese in its beak and settle on a branch of a tree.
"That's for me, as I am a Fox," said Master Reynard, and he walked up to the foot of the tree.
"Good day, Mistress Crow," he cried. "How well you are looking today: how glossy your feathers; how bright your eye. I feel sure your voice must surpass that of other birds, just as your figure does; let me hear but one song from you that I may greet you as the Queen of Birds."
The Crow lifted up her head and began to caw her best, but the moment she opened her mouth the piece of cheese fell to the ground, only to be snapped up by Master Fox.
"That will do," said he. "That was all I wanted. In exchange for your cheese I will give you a piece of advice for the future: "Do not trust flatterers."
read by Sonchak Anzhelika
It was long, long ago when the Fox and the Crane were close friends. One fine day the Fox invited the Crane to dinner with her and said to him:
«Come, buddy! Come, my dear! I’ll treat you heartily!”
And so the Crane came to the Fox for the dinner party. The Fox had cooked semolina for the dinner and smeared it over the plate. Then she it served and treated her guest.
“Help yourself to tasty dinner, my dear godfather. That was me who cooked it!”
The Crane went peck-peck with his beak, knocked and knocked but couldn’t pick even a bit of fare. The Fox kept licking the cereal until she had eaten it all.
When there’s no cereal at all, the Fox said,
«Don’t feel offended, buddy. There’s nothing more to treat you”.
“And thanks hereon, dear,” the Crane said, “now it’s your turn to visit me”.
Next day the Fox came, and the Crane made okroshka and poured in into a tall pitcher with a narrow neck and treated the fox.
“Help yourself to tasty dinner, my dear godmother. Honestly, there’s nothing more to entertain you”.
The Fox spinned around the pitcher and licked it and sniffed it but couldn’t extract even a drop of the soup. Her head wouldn’t fit the pitcher at all.
Meanwhile the Crane sucked the soup with his long bill. When everything had been eaten, he said to the Fox,
«Don’t feel offended, dear. There’s nothing more to treat you”.
The Fox got very angry as she hoped to be full up for the whole week along. So she left empty-handed.
And that was a tit for tat! So, the Fox and the Crane hadn’t been friends anymore since then.
Read by Nesplak Anna
The Wind and the Sun were disputing which was the stronger. Suddenly they saw a traveller coming down the road, and the Sun said, "I see a way to decide our dispute. Whichever of us can cause that traveller to take off his cloak shall be regarded as the stronger. You begin." So the Sun retired behind a cloud, and the Wind began to blow as hard as it could upon the traveller. But the harder he blew the more closely did the traveller wrap his cloak round him, till at last the Wind had to give up in despair. Then the Sun came out and shone in all his glory upon the traveller, who soon found it too hot to walk with his cloak on.
Read by Sofya Lyubytska
Once upon a time, a man and his wife had the good fortune to have a goose. It was not an ordinary goose. This goose laid a golden egg every day.It was a great luck! But the man and his wife soon began to think they were not getting rich fast enough.They imagined that if the bird must be able to lay golden eggs, its insides must be made of gold. And they thought that if they could get all that precious metal at once, they would get mighty rich very soon.So the man and his wife decided to kill the bird. However, upon the cutting goose open, they were shocked to find that its innards were like that of any other goose!
Read by Vintoniv Lidia
ДО-13 Українською
Одного разу жила прекрасна дівчина на ім’я Попелюшка. Вона жила зі злою мачухою і двома зведеними сестрами. Вони зверталися з Попелюшкою дуже погано. Одного разу їх запросили на великий бал у королівський палац. Але мачуха Попелюшки не дозволила їй йти. Попелюшку змусили шити нові вбрання для балу для мачухи і її сестер, завивати волосся. Потім вони вирушили на бал, залишивши Попелюшку одну в будинку.
Попелюшці було дуже сумно, і вона почала плакати. Раптово з’явилася хрещена мати. Вона змахнула чарівною паличкою і змінила старий одяг Попелюшки в новий прекрасний наряд! Потім хрещена мати торкнулася чарівною паличкою ніг Попелюшки. І вуаля! На Попелюшці були прекрасні кришталеві черевички! Перед зникненням хрещена мати сказала: «Попелюшка, ця магія протримається тільки до півночі! До цього часу ти повинна бути вдома!»
Коли Попелюшка увійшла в палац, всі були вражені її красою. Ніхто, навіть мачуха і зведені сестри не дізналися її в новому одязі і черевичках. Красивий принц побачив і закохався в Попелюшку
Він запросив її на танець. Танцюючи з принцом, Попелюшка була так щаслива, що майже забула, що веліла їй хрещена мати. І в останню мить вона згадала слова хрещеної матері і поспішила додому. Один з її кришталевих черевичків злетів, але вона не повернулася за ним.
Кучерява дівчинка
читають Різник Тетяна і Кицела Марія
Читає: Бучинська Анастасія ДОк-13
Колись був князь, який хотів одружитися з принцесою; але вона мала бути справжньою принцесою. Він об’їздив увесь світ, щоб знайти його, але ніде не міг отримати те, що хотів. Принцес було достатньо, але важко було дізнатися, чи справжні вони. У них завжди було щось не так, як має бути. Тож він знову повернувся додому й засмутився, бо дуже хотів би мати справжню принцесу.
Одного вечора піднялася страшна буря; грім і блискавка, дощ ллється потоками. Раптом у міську браму почувся стукіт, і старий король пішов їх відчиняти. Перед воротами стояла принцеса. Але, милосердний! яке видовище змусили її виглядати дощ і вітер. Вода стікала з її волосся та одягу; він спустився на носочки її черевиків і знову вийшов на підбори. А ще вона сказала, що вона справжня принцеса.
«Ну, скоро ми це дізнаємося», — подумала стара королева. Але вона нічого не сказала, пішла в спальню, зняла з ліжка всю постіль і поклала на дно горошину; потім вона взяла двадцять матраців і поклала їх на горошину, а потім двадцять ліжок з гагачого пуху на матраци.
На цьому принцесі довелося лежати всю ніч. Вранці її запитали, як вона спала.
— Ой, дуже погано! сказала вона. "Я ледве заплющив очі за всю ніч. Бог знає, що було в ліжку, а я лежав на чомусь твердому, так що я чорний і синій по всьому тілу. Це жах!". Тепер вони знали, що вона справжня принцеса, бо відчула горошину прямо крізь двадцять матраців і двадцять ліжок з пуху.
Ніхто, крім справжньої принцеси, не може бути настільки чутливим.
Так князь узяв її за дружину, бо тепер він знав, що в нього справжня принцеса; а горошину поклали в музей, де його можна ще побачити, якщо його ніхто не вкрав.
Ось це реальна історія.
Читає Грабарська Мар'яна
ДО-13 Англійською
Once upon a time, there was a beautiful girl named Cinderella. She lived with her wicked stepmother and two stepsisters. They treated Cinderella very badly. One day, they were invited for a grand ball in the king`s palace. But Cinderella`s stepmother would not let her go. Cinderella was made to sew new party gowns for her stepmother and stepsisters, and curl their hair. They then went to the ball, leaving Cinderella alone home. Cinderella felt very sad and began to cry. Suddenly, a fairy godmother appeared and said, She waved her magic wand and changed Cinderella`s old clothes into a beautiful new gown! The fairy godmother then touched Cinderella`s feet with the magic wand. And voila! She had beautiful glass slippers! Before leaving the fairy godmother said, "Cinderella, this magic will only last until midnight! You must reach home by then!" When Cinderella entered the palace, everybody was struck by her beauty. Nobody, not even Cinderella`s stepmother or stepsisters, knew who she really was in her pretty clothes and shoes. The handsome prince also saw her amd fell in love with Cinderella. He asked her to dance. Cinderella was so happy dancing with prince that she almost forgot what the fairy godmother had said. At the last momen, Cinderella remembered her fairy godmother`s words and she rushed to go home. One of her glass slippers came off but Cinderella did not turn back for it. The prince had fallen in love with Cinderella and wanted to find out who the beautiful girl was, but he did not even know her name. He found the glass slipper that had come off Cinderella`s foot as she ran home. The prince said, "I will find her. The lady whose foot fits this slipper will be the one I mary!" All the women in the kingdom tried the slipper but it would not fit any of them. Cinderella`s stepsisters also tried to squeeze their feet and push hard into the slipper, but the servant was afraid the slipper would break. Cinderella`s stepmother would not let her try the slipper on, but the prince saw her and said, "Let her also try on the slipper!" The slipper fit her perfectly. The prince recognized Cinderella from the ball. He married Cinderella and together they lived happily ever after.
Бучинська Анастасія ДО-13
read by - Kytsela Maria, Riznyk Tetiana
Once upon a time there was a prince who wanted to marry a princess; but she would have to be a real princess. He travelled all over the world to find one, but nowhere could he get what he wanted. There were princesses enough, but it was difficult to find out whether they were real ones. There was always something about them that was not as it should be. So he came home again and was sad, for he would have liked very much to have a real princess.
One evening a terrible storm came on; there was thunder and lightning, and the rain poured down in torrents. Suddenly a knocking was heard at the city gate, and the old king went to open it. It was a princess standing out there in front of the gate. But, good gracious! what a sight the rain and the wind had made her look. The water ran down from her hair and clothes; it ran down into the toes of her shoes and out again at the heels. And yet she said that she was a real princess.
Well, we'll soon find that out, thought the old queen. But she said nothing, went into the bed-room, took all the bedding off the bedstead, and laid a pea on the bottom; then she took twenty mattresses and laid them on the pea, and then twenty eider-down beds on top of the mattresses.
On this the princess had to lie all night. In the morning she was asked how she had slept.
"Oh, very badly!" said she. "I have scarcely closed my eyes all night. Heaven only knows what was in the bed, but I was lying on something hard, so that I am black and blue all over my body. It's horrible!". Now they knew that she was a real princess because she had felt the pea right through the twenty mattresses and the twenty eider-down beds.
Nobody but a real princess could be as sensitive as that.
So the prince took her for his wife, for now he knew that he had a real princess; and the pea was put in the museum, where it may still be seen, if no one has stolen it.
There, that is a true story.
Once there was a Prince who wanted to marry a Princess. Only a real one would do. So he traveled through all the world to find her, and everywhere things went wrong. There were Princesses aplenty, but how was he to know whether they were real Princesses? There was something not quite right about them all. So he came home again and was unhappy, because he did so want to have a real Princess.
One evening a terrible storm blew up. It lightened and thundered and rained. It was really frightful! In the midst of it all came a knocking at the town gate. The old King went to open it.
Who should be standing outside but a Princess, and what a sight she was in all that rain and wind. Water streamed from her hair down her clothes into her shoes, and ran out at the heels. Yet she claimed to be a real Princess.
"We'll soon find that out," the old Queen thought to herself. Without saying a word about it she went to the bedchamber, stripped back the bedclothes, and put just one pea in the bottom of the bed. Then she took twenty mattresses and piled them on the pea. Then she took twenty eiderdown feather beds and piled them on the mattresses. Up on top of all these the Princess was to spend the night.
In the morning they asked her, "Did you sleep well?"
" Oh!" said the Princess. "No. I scarcely slept at all. Heaven knows what's in that bed. I lay on something so hard that I'm black and blue all over. It was simply terrible."
They could see she was a real Princess and no question about it, now that she had felt one pea all the way through twenty mattresses and twenty more feather beds. Nobody but a Princess could be so delicate. So the Prince made haste to marry her, because he knew he had found a real Princess.
As for the pea, they put it in the museum. There it's still to be seen, unless somebody has taken it.
There, that's a true story.
The Fox and the Crane
Read by Mariana Hrabarska
read by Olya Vuytsik and Natalya Boychuk
Three little kittens started to bawl, "Mommy, we're not tired at all."
Their mother smiled and said with a purr, "Fine, but at least you should brush your fur."
Читає Бойчук Наталя ДО-14
читає Вуйцік Ольга ДО-14
read by Diana Seniv
читає Бабій Марія ДО-14
Був травневий сонячний ранок. На зелених луках, що починалися зараз же за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.
Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками.
Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.
Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.
Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку.
Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться. Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним?
Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: “Усміхніться й ви, дідусю!”
Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурий, брови — насуплені, очі — злі.
Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів.
Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитнеє небо стало бліде, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.
Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.
Дівчинка йшла собі луками далі, її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає, дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась.
І така була добра та щира її усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись усякими барвами.
Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.
Дівчинка усміхнулася, перед її очима знову затремтіли барвисті крильця метелика.
Вона пішла за метеликом, а бабуся спинилась на хвилинку і, дивлячись їй услід, щось тихо прошепотіла
read by Babiy Maria ДО-14
Read by Rykhtyk Pavlyna and Samborska Halyna.
"Казка про комарика Зюзю" читає Рихтик Павлина ДО-14
"Казка про мурашку, яка перемогла ворожість" читає Рихтик Павлина До-14
А short instructive tale "The boy who cried " Wolf ! " read by Pavlina Ryhtyk Preschool 14
"Ugly duckling" read by Pavlina Ryhtyk preschool 14
СОЛ-11 Українською
"Кому належить дупло" (уривок)
Читає Баранович Христина.
читає Альонка Семотюк
Чорнейчук Ярина (СОЛ-11)
Казка про Білосніжку та семеро гномів
Ніколь Лашко
Читає - Ярема Ганна (СОЛз-11)
To Whom Does The Hollow Belong
By read Baranovych Khrystyna
read by Yaryna Chorneichuk (СОЛ-11)
читає Єлизавета Кулик
read by Fitsak Maria (СОЛ-11)
read by Liuta Ivanna (СОЛ-11)
Люта Іванна СОЛ-11
Фіцак Марія (СОЛ-11)
Aliona Semotyuk
Крицька Сніжана
Read by Yurakh Yana
Лисиця та журавель
читає Оля Коцкович
https://youtube.com/shorts/VI6WZhQhdMY