Кулик Ольга

Ми впали в розпач. Ми не знали, як піймати того чорного кота. Він обкрадав нас щоночі. Він так ловко ховався, що ніхто з нас його до пуття не бачив. Лише через тиждень пощастило нарешті довідатися, що в кота розірване вухо і відрубаний шматок брудного хвоста.

То був кіт, який утратив будь-яку совість, кіт — волоцюга й розбишака. Ми прозвали його Злодюгою.

Він крав усе: рибу, м'ясо, сметану й хліб. Одного разу навіть вирив у комірчині бляшанку з червами. Він їх не з'їв, але на вириту бляшанку збіглися кури й склювали весь наш запас червів.

Об'ївшися, кури лежали на осонні й стогнали. Ми ходили коло них і лаялися, проте риболовля все одно була зірвана.

Майже місяць ми згаяли на те, щоб вистежити чорного кота.

Сільські хлопчаки допомагали нам у цьому. Одного разу вони прибігли й, засапавшись, розповіли, що на світанку кіт промчав, присідаючи, через городи й проніс у зубах кукан[1] з окунями. Ми кинулись у льох і виявили пропажу кукана; на ньому було десять жирних окунів, пійманих на Прорві.

Це вже була не крадіжка, а грабіж. Ми заприсягалися піймати кота і відлупцювати його за розбишацькі витівки.

Кіт попався того ж вечора. Він поцупив із столу шмат ліверної ковбаси й поліз із ним на березу.

Ми заходилися трясти березу. Кіт упустив ковбасу. Вона впала на голову Рувимові. Кіт дивився на нас згори дикими очима іі грізно вив.

Та порятунку не було, і кіт зважився на відчайдушний вчинок. Жахливо виючи, він зірвався з берези, упав на землю, підскочив, як футбольний м'яч, і чкурнув під будинок.

Будинок був маленький. Він стояв у глухому, занедбаному садку. Щоночі нас будив стукіт диких яблук, що падали з гілок на його тесовий дах.

Будинок був захаращений вудочками, дробом, яблуками і сухим листям. Ми в ньому тільки ночували. Цілі дні, від рання до смеркання, ми проводили на берегах численних проток та озер. Там ми ловили рибу й розпалювали вогнища в прибережних заростях.

Щоб пройти до берега, доводилося витоптувати вузькі стежинки в запашних високих травах. їхні віночки хиталися над головою і обсипали плечі жовтим квітковим пилком.

Поверталися ми ввечері, подряпані шипшиною, потомлені, спечені сонцем, із в'язками срібної риби, і щоразу нас зустрічали розповідями про нові витівки чорного кота.

Та нарешті кіт попався. Він заліз під будинок у єдиний вузький лаз. Виходу звідти не було.

Ми затулили лаз старою рибальською сіткою й почали ждати. Та кіт не виходив. Він огидно вив, наче підземний дух, вив безперестанку і без будь-якої втоми.

Минула година, друга, третя... Пора було лягати спати, але кіт вив і лаявся під будинком, і це нас дратувало.

Тоді викликали Льоньку, сина сільського шевця. Льонька славився безстрашністю і спритністю. Йому доручили витягти кота з-під будинку.

Льонька взяв шовкову волосінь, прив'язав до неї за хвіст пійману вдень пліточку і закинув її через, лаз у підвал.

Виття припинилося. Ми почули хрускіт і хиже клацання — кіт уп'явся зубами в риб'ячу голову. Льонька потяг за волосінь. Кіт одчайдушно опирався, та Льонька був дужчий і, крім того, кіт не хотів випускати смачну рибу.

За хвилину голова кота із затиснутою в зубах пліткою показалася в отворі лазу.

Льонька вхопив кота за шкірку й підняв над землею. Ми вперше розгледіли його як слід.

Кіт замружив очі й прищулив вуха. Хвоста він про всяк випадок підібгав під себе.

То був худющий, попри постійні крадіжки, кіт-безпритульник, з білими плямами на животі.

Роздивившись на кота, Рувим задумливо спитав:

— А що ж нам робити з ним?

— Одшмагати! — сказав я.

— Не допоможе,— сказав Льонька,— в нього з дитинства вдача така.

Кіт чекав, примруживши очі.

Тоді втрутився наш хлопчик. Він любив утручатися в розмови дорослих. Йому за це завжди перепадало. Він уже ліг спати, але вигукнув з кімнати:

— Треба його нагодувати добре.

Ми погодилися з ним, втягли кота в комірчину й дали йому чудову вечерю: смажену свинину, холодець з окунів, сирники й сметану.

Кіт їв понад годину. Він вийшов з комірчини похитуючись, сів на порозі й заходився вмиватися, позираючи на нас і на низькі зорі зеленими нахабними очима.

Після вмивання він довго пирхав і терся головою об підлогу. То, напевне, мало означати веселощі. Ми боялися, що він протре собі шерсть на потилиці.

Потім кіт перевернувся на спину, впіймав свого хвоста, пожував його, виплюнув, простягся1 біля печі й мирно захропів.

Відтоді він у нас прижився і перестав красти.

Наступного ранку він здійснив шляхетний і несподіваний зчинок.

Кури повилазили на стіл у садку й, штовхаючи одне одного та сварячись, заходилися дзьобати з тарілок гречану кашу.

Кіт, тремтячи від обурення, підкрався до курей і з коротким переможним криком стрибнув на стіл.

Кури злетіли з відчайдушним зойком. Вони перекинули глечик з молоком і кинулися, гублячи пір'я, тікати з садка.

Попереду мчав, гикаючи, цибатий півень-дурень, прозваний Горлачем.

Кіт мчав за ними на трьох лапах, а четвертою, передньою лапою бив півня по спині. Від півня летіли курява й пух. Усередині в нього від кожного удару щось бухкало й гуло, наче кіт бив по гумовому м'ячу.

Після цього півень кілька хвилин лежав непритомний, закотивши очі, й тихо стогнав. Його облили холодною водою, і він оклигав...

Відтоді кури остерігалися красти. Побачивши кота, вони з писком і штовханиною ховалися під будинком.

Кіт ходив у домі і в садку, як хазяїн і сторож. Він терся головою об наші ноги. Він вимагав подяки, лишаючи на наших штанях жмутки рудої шерсті.

Once upon a time there was a prince who wanted to marry a princess; but she would have to be a real princess. He travelled all over the world to find one, but nowhere could he get what he wanted. There were princesses enough, but it was difficult to find out whether they were real ones. There was always something about them that was not as it should be. So he came home again and was sad, for he would have liked very much to have a real princess.

One evening a terrible storm came on; there was thunder and lightning, and the rain poured down in torrents. Suddenly a knocking was heard at the city gate, and the old king went to open it.

It was a princess standing out there in front of the gate. But, good gracious! what a sight the rain and the wind had made her look. The water ran down from her hair and clothes; it ran down into the toes of her shoes and out again at the heels. And yet she said that she was a real princess.

Well, we'll soon find that out, thought the old queen. But she said nothing, went into the bed-room, took all the bedding off the bedstead, and laid a pea on the bottom; then she took twenty mattresses and laid them on the pea, and then twenty eider-down beds on top of the mattresses.

On this the princess had to lie all night. In the morning she was asked how she had slept.

"Oh, very badly!" said she. "I have scarcely closed my eyes all night. Heaven only knows what was in the bed, but I was lying on something hard, so that I am black and blue all over my body. It's horrible!"

Now they knew that she was a real princess because she had felt the pea right through the twenty mattresses and the twenty eider-down beds.

Nobody but a real princess could be as sensitive as that.

So the prince took her for his wife, for now he knew that he had a real princess; and the pea was put in the museum, where it may still be seen, if no one has stolen it.

There, that is a true story.

A Fox once saw a Crow fly off with a piece of cheese in its beak and settle on a branch of a tree.

"That's for me, as I am a Fox," said Master Reynard, and he walked up to the foot of the tree.

"Good day, Mistress Crow," he cried. "How well you are looking today: how glossy your feathers; how bright your eye. I feel sure your voice must surpass that of other birds, just as your figure does; let me hear but one song from you that I may greet you as the Queen of Birds."

The Crow lifted up her head and began to caw her best, but the moment she opened her mouth the piece of cheese fell to the ground, only to be snapped up by Master Fox.

"That will do," said he. "That was all I wanted. In exchange for your cheese I will give you a piece of advice for the future: "Do not trust flatterers."

It was long, long ago when the Fox and the Crane were close friends. One fine day the Fox invited the Crane to dinner with her and said to him:

«Come, buddy! Come, my dear! I’ll treat you heartily!”

And so the Crane came to the Fox for the dinner party. The Fox had cooked semolina for the dinner and smeared it over the plate. Then she it served and treated her guest.

“Help yourself to tasty dinner, my dear godfather. That was me who cooked it!”

The Crane went peck-peck with his beak, knocked and knocked but couldn’t pick even a bit of fare. The Fox kept licking the cereal until she had eaten it all.

When there’s no cereal at all, the Fox said,

«Don’t feel offended, buddy. There’s nothing more to treat you”.

“And thanks hereon, dear,” the Crane said, “now it’s your turn to visit me”.

Next day the Fox came, and the Crane made okroshka and poured in into a tall pitcher with a narrow neck and treated the fox.

“Help yourself to tasty dinner, my dear godmother. Honestly, there’s nothing more to entertain you”.

The Fox spinned around the pitcher and licked it and sniffed it but couldn’t extract even a drop of the soup. Her head wouldn’t fit the pitcher at all.

Meanwhile the Crane sucked the soup with his long bill. When everything had been eaten, he said to the Fox,

«Don’t feel offended, dear. There’s nothing more to treat you”.

The Fox got very angry as she hoped to be full up for the whole week along. So she left empty-handed.

And that was a tit for tat! So, the Fox and the Crane hadn’t been friends anymore since then.

The Wind and the Sun were disputing which was the stronger. Suddenly they saw a traveller coming down the road, and the Sun said, "I see a way to decide our dispute. Whichever of us can cause that traveller to take off his cloak shall be regarded as the stronger. You begin." So the Sun retired behind a cloud, and the Wind began to blow as hard as it could upon the traveller. But the harder he blew the more closely did the traveller wrap his cloak round him, till at last the Wind had to give up in despair. Then the Sun came out and shone in all his glory upon the traveller, who soon found it too hot to walk with his cloak on.

Once upon a time, a man and his wife had the good fortune to have a goose. It was not an ordinary goose. This goose laid a golden egg every day.It was a great luck! But the man and his wife soon began to think they were not getting rich fast enough.They imagined that if the bird must be able to lay golden eggs, its insides must be made of gold. And they thought that if they could get all that precious metal at once, they would get mighty rich very soon.So the man and his wife decided to kill the bird. However, upon the cutting goose open, they were shocked to find that its innards were like that of any other goose!

Одного разу жила прекрасна дівчина на ім’я Попелюшка. Вона жила зі злою мачухою і двома зведеними сестрами. Вони зверталися з Попелюшкою дуже погано. Одного разу їх запросили на великий бал у королівський палац. Але мачуха Попелюшки не дозволила їй йти. Попелюшку змусили шити нові вбрання для балу для мачухи і її сестер, завивати волосся. Потім вони вирушили на бал, залишивши Попелюшку одну в будинку.

Попелюшці  було дуже сумно, і вона почала плакати. Раптово з’явилася хрещена мати. Вона змахнула чарівною паличкою і змінила старий одяг Попелюшки в новий прекрасний наряд! Потім хрещена мати торкнулася чарівною паличкою ніг Попелюшки. І вуаля! На Попелюшці були прекрасні кришталеві черевички! Перед зникненням хрещена мати сказала: «Попелюшка, ця магія протримається тільки до півночі! До цього часу ти повинна бути вдома!»

Коли Попелюшка увійшла в палац, всі були вражені її красою. Ніхто, навіть мачуха і зведені сестри не дізналися її в новому одязі і черевичках. Красивий принц побачив і закохався в Попелюшку 

Він запросив її на танець. Танцюючи з принцом, Попелюшка була так щаслива, що майже забула, що веліла їй хрещена мати. І в останню мить вона згадала слова хрещеної матері і поспішила додому. Один з її кришталевих черевичків злетів, але вона не повернулася за ним.

Once upon a time, there was a beautiful girl named Cinderella. She lived with her wicked stepmother and two stepsisters. They treated Cinderella very badly. One day, they were invited for a grand ball in the king`s palace. But Cinderella`s stepmother would not let her go. Cinderella was made to sew new party gowns for her stepmother and stepsisters, and curl their hair. They then went to the ball, leaving Cinderella alone home. Cinderella felt very sad and began to cry. Suddenly, a fairy godmother appeared and said, She waved her magic wand and changed Cinderella`s old clothes into a beautiful new gown! The fairy godmother then touched Cinderella`s feet with the magic wand. And voila! She had beautiful glass slippers! Before leaving the fairy godmother said, "Cinderella, this magic will only last until midnight! You must reach home by then!" When Cinderella entered the palace, everybody was struck by her beauty. Nobody, not even Cinderella`s stepmother or stepsisters, knew who she really was in her pretty clothes and shoes. The handsome prince also saw her amd fell in love with Cinderella. He asked her to dance. Cinderella was so happy dancing with prince that she almost forgot what the fairy godmother had said. At the last momen, Cinderella remembered her fairy godmother`s words and she rushed to go home. One of her glass slippers came off but Cinderella did not turn back for it. The prince had fallen in love with Cinderella and wanted to find out who the beautiful girl was, but he did not even know her name. He found the glass slipper that had come off Cinderella`s foot as she ran home. The prince said, "I will find her.  The lady whose foot fits this slipper will be the one I mary!" All the women in the kingdom tried the slipper but it would not fit any of them. Cinderella`s stepsisters also tried to squeeze their feet and push hard into the slipper, but the servant was afraid the slipper would break. Cinderella`s stepmother would not let her try the slipper on, but the prince saw her and said, "Let her also try on the slipper!" The slipper fit her perfectly. The prince recognized Cinderella from the ball. He married Cinderella and together they lived happily ever after.

Three little kittens started to bawl, "Mommy, we're not tired at all."

Their mother smiled and said with a purr, "Fine, but at least you should brush your fur."