Друга світова війна стала потрясінням для мільйонів людей. Пів-Європи лежало в руїнах, людство не могло оговтатися від шоку після розкриття злочинів німецького нацизму й радянського сталінізму.

Після Другої світової війни в Європі утворилися два табори — західноєвропейських країн та країн східної Європи. Разом із визволенням від фашизму СРСР приніс на територію країн соціалістичної співдружності тоталітаризм, який неминуче відобразився в мистецтві.

У країні, звідки гітлеризм розпочав кривавий похід — Німеччині, осмисленню трагедії війни присвячена література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість уже відомих вам німецьких авторів Генріха Белля і Бертольта Брехта, які порушили гостру проблему відповідальності кожного за події воєнного лихоліття.

Роздуми над тим, що таке людина і світ у кризовій ситуації, коли традиційні ідеали європейської цивілізації («Вінець творіння — людина») ледь не були зруйновані вщент, призвели до виникнення такого явища, як екзистенціалізм.

Найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Ця ситуація нагадує часи Просвітництва, коли видатні філософи — Вольтер, Дідро, Руссо та інші — водночас були літераторами: за допомогою художніх творів вони пропагували свої ідеї.

У творчості письменників-філософів середини XX ст. на перший план виходять алегоричність (інакомовність), параболічність літературних творів.

Так, французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю (1913—1960) у своєму відомому романі «Чума» начебто зобразив епідемію цієї страшної хвороби в місті Орані. Насправді, є десятки асоціацій («фашизм — коричнева чума»), натяків (чорний дим, немов дим крематоріїв концтаборів), пересторог (бацила чуми ніколи не зникає, як не зникає небезпека повторення фашизму), що свідчать про глибинний інакомовний підтекст цього літературного шедевру.

До подій воєнного часу зверталося у своїй творчості багато авторів. Це німецькі письменники Еріх Марія Ремарк, Генріх Белль, Бертольт Брехт, Гюнтер Грасс, американські — Ернест Гемінґвей, Ірвін Шоу, французькі — Альбер Камю, Андре Мальро та багато інших.

Екзистенціалізм, або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, здатну до вибору власної долі. У художніх творах письменники-екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Як справедливо зауважив один із французьких філософів-екзистенціалістів, письменник Жан Поль Сартр: «Екзистенціалізм — це гуманізм».

Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання, intellectualis — розумовий, розсудливий) — умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов'язаних із відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими.

В алегоричному романі «Чума» Альбера Камю є твердження: «Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу». І водночас виявляється мужня позиція спротиву злу, оскільки, за словами автора, сенс роману полягає також у висвітленні «боротьби європейського Опору проти фашизму» (важливо, що самі письменники-екзистенціалісти брали участь у русі Опору).

У другій половині XX століття суспільна й культурна атмосфера у світі поступово змінилася. Пом’якшення політичного клімату 1960-х років, бурхливий розвиток науки і техніки позначилися на всіх сферах життя. Італійський письменник Умберто Еко назвав ці роки «пробудженням від важкого сну з кривавими картинами й сценами численних убивств».

Цивілізація бурхливо розвивалася, завдяки революційним досягненням науки й техніки життя ставало легшим. Проте науково-технічний прогрес приніс і нові, нечувані раніше загрози: екологічну кризу й гонку ядерного озброєння, а також наступ бездуховної доби «масового споживання».

У цей період у прозі (як і в поезії та драмі) посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму.

Письменник Ясунарі Кавабата став першим японським Нобелівським лауреатом у галузі літератури. Він зумів філігранно поєднати найкраще з літературної техніки Сходу і Заходу. 

Інтелектуалізація літератури другої половини XX століття визначила розвиток притчі, філософського роману (а також драми ідей і філософської лірики).

Інакомовлення, тяжіння до притчі притаманні творчості відомого американського письменника Ернеста Гемінґвея. Глибокий філософський підтекст (знаменитий принцип «айсберга») наявний у багатьох його творах. За простим малюнком часто прихований такий асоціативний ряд, що кількість коментарів до твору в кілька разів перевищує його обсяг.

У другій половині XX ст. до світового культурного простору активно входить художня література Японії. З 1945 року Японія стала на курс ліберально-демократичних реформ, що сприяли стрімкому політичному, економічному та культурному відродженню країни. Завдяки перекладам твори японських авторів дійшли до європейського та американського читача.

Письменники післявоєнної Японії виступали за відродження та демократизацію літератури, намагалися відділити літературу від політики, відродити вітчизняні та запровадити новочасні західні модерністські літературні традиції. Провідними темами їхньої творчості стало засудження війни, показ страждань, які вона приносить, доля «маленької людини», обдуреної хибними ідеалами минулого. У цей час виступив із літературними творами один із найвизначніших представників повоєнного японського письменства Кобо Абе. Основний мотив книг Кобо Абе (1924—1993) — конфлікт між людиною і суспільством. Дія романів Кобо Абе могла б відбуватися в будь-якій країні, те, про що він пише, близьке читачам і за межами Японії. Справжню славу й за межами батьківщини письменнику принесла публікація романів «Жінка в пісках», «Чуже обличчя» та «Людина-коробка».

Наприкінці 1970-х років у японській літературі з’явилася велика кількість історичних, автобіографічних, побутових, детективних творів, а також творів, що характеризуються поглибленим вивченням психології людини. Художній арсенал письменників цього часу: Ясунарі Кавабати, Юкіо Місіми, Кендзабуро Ое та інших, становлять переважно прийоми авангардистської літератури.

Про успіх японської літератури свідчить і нинішня популярність сучасного японського письменника Харукі Муракамі.

Ще одним помітним явищем літературного процесу другої половини XX ст. є нечуваний розквіт латиноамериканського роману, який здобув світове визнання. З-поміж його найяскравіших представників можна назвати Ґабріеля Ґарсію Маркеса (Колумбія), Мігеля Астуріаса (Гватемала), Алехо Карпентьєра (Куба), Хуліо Кортасара (Аргентина), Маріо Варгаса Льосу (Перу), Жоржі Амаду (Бразилія) та інших.

Сучасні латиноамериканські письменники використовують складну техніку композиції та оповіді, часові зміщення, монтаж, потік свідомості, поліфонічність, елементи фантастики, узагальнено-символічні форми, складні неоміфологічні моделі, розмаїті ремінісценції та алюзії.

Тематика латиноамериканського роману, з одного боку, активно вбирає найвищі інтелектуальні здобутки світової культури, з іншого, — глибоко і всебічно осмислює особливості культури національної. Саме звідси постає найяскравіша характерна ознака нового латиноамериканського роману — магічний реалізм: такий метод зображення дійсності, у якому раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з міфологічними формами її інтерпретації. Латиноамериканські письменники активно використовували весь арсенал художніх прийомів літератури від сюрреалізму до постмодернізму та розробляли у своїх творах широкий спектр тем.