Антиутопія — це літературний жанр, критичне зображення в художній літературі небезпечних тенденцій та наслідків соціальних експериментів, антигуманної сутності державної системи, яка за допомогою терміна «поліпшення» і принадних ідеалів використовує насильство, облудну ідеологію, придушення свободи й аморальність.

Задовго до появи антиутопії спочатку виникла утопія (з грецьк. u — немає, topos — місце, тобто місце, якого не існує; або eu — благо, topos — місце, тобто блаженна країна). У художній літературі утопія — це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, що відповідає уявленням письменника про гармонію людини й суспільства. На противагу утопії, антиутопія — негативна (критична) модель соціальної системи, що суперечить уявленням про щасливе суспільство.

Витоки утопії сягають фольклору (народні казки про блаженну землю, щасливі острови й т. п.), міфів різних народів (про пошуки щасливого краю або чарівних предметів, які здатні перенести в країну мрій), Біблії (Царство Христове) тощо. Перший опис ідеальної країни в художній літературі представлений у філософських трактатах «Тимей» (бл. 360 р. до н. е.), «Держава» (бл. 360-370 рр. до н. е.) античного філософа Платона. Назва літературного жанру утопії походить від книжки Т. Мора «Утопія» (1516), яка сприяла появі творів про шляхи поліпшення суспільного ладу: «Місто Сонця» (1602) Т. Кампанелли, «Нова Атлантида» (1624) Ф. Бекона, «Океанія» (1656) Дж. Гаррінгтона та ін.

Антиутопія виникає й утверджується на основі утопічної традиції, а також у процесі розвитку націй та держав у різних регіонах світу. Елементи антиутопії виявилися в Біблії («Об'явлення Івана Богослова»), фольклорі та міфах народів світу (про підземне царство, помешкання страховиськ, небезпечні країни). Першими літературними антиутопіями вважають твори «Левіафан» (1651) Т. Гоббса, «Байка про бджіл» (1714) Б. Мандевіля, «Мандри Лемюеля Гуллівера» (1726-1727) Дж. Свіфта, «Расселас» (1759) С. Джонсона та ін.

Утопія та антиутопія активно розвивалися в добу Просвітництва у зв'язку з поширенням світоглядних концепцій перебудови суспільства на розумних засадах. Мрії про щасливе суспільство поєднувалися з гострою критикою існуючих соціальних порядків. У цей період елементи утопії та антиутопії були тісно пов'язані між собою (нерідко в межах одного твору, наприклад, у «Мандрах Лемюеля Гуллівера» Дж. Свіфта можна знайти як позитивні, так і негативні моделі суспільного ладу), проникали в реалістичну (Д. Дідро, Вольтер, Ж. Ж. Руссо та ін.) або містично-фантастичну оповідь (Й. В. Ґете). 

Остаточне утвердження літературного жанру антиутопії та її відмежування від утопії відбувається в першій половині ХХ ст. внаслідок революційних процесів та активних соціальних експериментів у Росії та інших країнах Східної Європи, Першої та Другої світових війн, поширення в Західній Європі фашизму, а в СРСР — радянської ідеології, які викликали потужний духовний спротив насильству засобами художньої літератури.

Критика згубних наслідків соціалістичного експерименту та радянської ідеології втілена в антиутопіях «Ми» (1920) Є. Зам'ятіна; «R.U. R» (1920) К. Чапека; «Дияволіада», «Фатальні яйця», «Собаче серце» (1924-1925), «Майстер і Маргарита» (1928-1940) М. Булгакова; «Чевенгур» (1926-1929), «Котлован» (1929-1930) А. Платонова; «Який чудесний світ новий!» (1932) О. Гакслі; «Колгосп тварин» (1945) і «1984» (1949) Джорджа Орвелла; «451 градус за Фаренгейтом» (1953) Р. Бредбері; «Говорить Москва» (1962) Ю. Даніеля та ін. Переважна більшість цих творів була заборонена в СРСР (зокрема, в Україні) до кінця 1980-х — початку 1990-х років.

В останній третині ХХ ст. і на межі ХХ-ХХІ ст. розвиток жанру антиутопії обумовлений процесами розпаду СРСР, глобальними катаклізмами й трансформаціями держав: «Острів Крим» (1981) В. Аксьонова, «Москва 2042» (1986) В. Войновича, «Кролики та удави» (1982) Ф. Іскандера, «Нові Робінзони» (2000) Л. Петрушевської та ін.

На межі ХІХ-ХХ ст. і протягом усього ХХ ст. українські письменники створили яскраві зразки жанрів утопії та антиутопії. У романі «Сонячна машина» (1928) В. Винниченка, «Повісті про санаторійну зону» (1924) М. Хвильового, романі «Місто» (1927) В. Підмогильного, поемі «Гея» (1924) В. Самійленка та ін. взаємодіють елементи утопії та антиутопії, зумовлені соціалістичними експериментами 1920-1930-х років. Помітними явищами сучасної української антиутопії є повість «Птахи з невидимого острова» (2012) В. Шевчука, роман «Московіада» (1992) Ю. Андруховича, «Помирана» (2016) Т. Антиповича, «Маша, або постфашизм» (2016) Я. Мельника та ін. Твори авторів зарубіжних антиутопій переклали українською В. Морозов («Який чудесний світ новий!» О. Гакслі), Ю. Шевчук («Колгосп тварин» Джорджа Орвелла), В. Шовкун («1984» Джорджа Орвелла), Є. Крижевич («451 градус за Фаренгейтом» Р. Бредбері), У. Григораш («Голодні ігри» С. Коллінз) та ін.

На зміст сучасної антиутопії впливають глобалізація, екологічні й техногенні проблеми, негативні явища в молодіжному середовищі, процеси знедуховлення й відчуження в суспільстві: «Голодні ігри» (2008) С. Коллінз, «Той, хто біжить у лабіринті» (2009) Д. Дешнер, «Дивергент» (2011) В. Рот, «Деліріум» (2011) Л. Олівер та ін. 

У ХХ-ХХІ ст. антиутопія набула ознак метажанру, тобто універсального жанру, що охопив не тільки епічні форми (роман, повість, оповідання, казка), а й драму та ліро-епічні жанри (поема). Тож можна говорити про роман-антиутопію, повість-антиутопію, казку-антиутопію, поему-антиутопію, драму-антиутопію тощо.

Антиутопія є жанром-супутником (антитезою) щодо утопії. Однак це різні жанри, хоча вони мають подібність у походженні й деякі спільні ознаки.

СПІЛЬНІ ОЗНАКИ УТОПІЇ ТА АНТИУТОПІЇ

• 1. Настанова на художнє моделювання (зображення у творі певної моделі суспільної системи, яка є об'єктом аналізу автора).

• 2. Дослідження й прогнозування соціальних явищ і тенденцій, їхня проекція на майбутнє.

• 3. Використання фантастики (соціальної або наукової) з метою художнього експериментування з реальністю.

• 4. Відображення уявлень про державний устрій (гуманний або антигуманний).

• 5. Прагматичний пафос — спрямованість на дійсність, яка має бути переосмислена, змінена, удосконалена.

• 6. Актуальні соціально-філософські проблеми, пов'язані з певною історичною добою, розвитком суспільства.

ОЗНАКИ АНТИУТОПІЇ ЯК САМОСТІЙНОГО ЖАНРУ

• 1. Тісний зв'язок з реальністю, яка викликає гостре несприйняття автора (утопія характеризується більшою абстрактністю й умовністю).

• 2. Критика насильницької держави на різних рівнях.

• 3. Конфлікт особистості з державою, яка придушує її волю.

• 4. Головна проблема — духовна деградація людини в умовах насильства й пошуки духовного спротиву насильству.

• 5. Широке використання засобів комічного (іронії, сатири, сарказму, гротеску та ін.) з метою розвінчання суспільного абсурду, антигуманної сутності державної системи, ідеологічного, адміністративного й інших видів соціального тиску.

• 6. Створення негативної моделі суспільної системи, що суперечить принципам гуманізму.

• 7. Викриття хибних міфів, міфологічної свідомості, на якій нерідко тримається система насильства.

• 8. Зображення суспільства «зсередини» — очима людини, яка переживає складний конфлікт із державою та собою, що нерідко перенесений у психологічну площину.

Антиутопія та фантастика. Антиутопія часто використовує елементи фантастики. Залежно від авторської свідомості вони можуть домінувати й визначати художній час і простір або бути «вмонтовані» у реалістичну оповідь. Фактично антиутопія є різновидом соціальної фантастики (інколи в поєднанні з елементами наукової фантастики), проте не всяка фантастика є антиутопією. Основною ознакою, яка відмежовує жанр антиутопії від інших фантастичних творів є зображення моделі суспільства, яка суперечить принципам гуманізму, конфлікт особистості з нею, настанова на прогнозування хибних тенденцій. Фантастика в антиутопії обумовлена не тільки авторською свідомістю, а й зв'язком з реальною дійсністю. Автори творів-антиутопій попереджають людство про негативні явища сучасності та їхні жахливі наслідки в майбутньому.

За змістом і поетикою виокремлюють різні види антиутопії: сатиричну, алегоричну, психологічну, політичну, детективну, молодіжну та ін. Інколи для означення антиутопії використовують такі терміни, як «дистопія», «какотопія», «практопія» та ін., хоча межа між ними не є чіткою.

У романі англійського письменника О. Гакслі «Який чудесний світ новий!» (1932) створений образ абсурдної державної системи. Автор показує поширення насильства на всі сфери людського буття. У «чудовому світі» (звісно, це іронія) усі люди однакові, вони не мають права на свободу й особисте життя. Вони пишаються своєю однаковістю, підпорядкувавши свої думки й інтереси державі. Суспільство майбутнього в романі О. Гакслі постає досконалим у технічному й матеріальному аспектах, але духовно цей світ мертвий. Його мешканці забули про те, що таке справжні людські стосунки, кохання, співчуття та страждання. «Новому світові» у романі протиставлений «дикий світ» людей, відірваних від цивілізації. Вони живуть у жахливих умовах, не знають, що таке елементарні норми людського існування, однак найтісніше поєднані з природою, керуються у своїй поведінці власними почуттями й бажаннями. З дикої природи в технічно розвинене суспільство потрапляє головний герой — Дикун, якому показують блага цивілізації. Цей сюжет нагадує традиційні літературні утопії, але тут утопія перетворюється на антиутопію. Захоплення Дикуна дивами прогресу обертаються гірким розчаруванням і відчаєм. Він розуміє, що сексуальна свобода ще не означає свободи особистої, що людина в «чудовому світі» позбавлена індивідуальності, стає бездумним роботом, аморальною істотою, своєрідним механізмом, який приводить у дію величезна державна машина. О. Гакслі у своєму романі-антиутопії показав недоліки технічного прогресу, згубність насильства над особистістю, жахливий наслідок розриву людства з природою, вади, викликані знеособленням і знедуховленням суспільства. В епоху стрімкого розвитку техніки й технологій автор закликав не забувати про окрему людину.

Мене попросили написати передмову для перекладу «Animal Farm» українською мовою. Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й вони, мабуть, ніколи не мали нагоди довідатись про мене.

Від мене, мабуть, чекають, щоб я розповів у цій передмові, як появилася моя «Animal Farm». Перед цим мені доведеться сказати дещо про себе та про події, які формували мої політичні погляди.

Народився я в Індії 1903 року. Мій батько був урядовцем англійського адміністративного апарату в Індії, а моя родина була звичайною собі родиною з тих, що становлять середню верству, себто ту верству, що її членами е військові, священики, урядовці, вчителі, юристи, лікарі тощо. Освіту одержав у Eton, у найдорожчій та найснобістичнішій з англійських public schools[1]. Проте я попав туди тільки тому, що був стипендіатом. Інакше мої батьки не змогли б мене вчити у школі цього типу.

Невдовзі по закінченні школи (мені не було ще тоді повних двадцяти років) я виїхав у Бірму і вступив у індійську Імперську поліцію. Це була озброєна поліція, чи пак жандармерія, щось дуже подібна до іспанської Guardia Civil чи Guarde Mobile у Франції. На цій службі пробув я п’ять років. Вона була мені не до вподоби і сповнила ненависті до імперіалізму, хоч у той час національно-патріотичні настрої в Бірмі не відзначались особливою силою, а відношення англійців до бірманців не було особливо погане. Повернувшись в 1927 р. до Англії у відпустку, я відмовився від старшинського чину і вирішив стати письменником; на початку без особливих успіхів. У 1928–1929 рр. жив у Парижі й писав повісті, які ніхто не хотів друкувати (я їх потім усі понищив). У наступні роки жив як щастило, і не раз голод заглядав мені в вічі. Тільки починаючи з 1934 року зміг існувати з заробітків за власні твори. У ці роки, я, бувало, місяцями жив між біднотою, між між злочинними елементами, що мешкають у найгірших частинах бідних кварталів або блукають по дорогах, жебраючи чи крадучи. Часто через брак грошей мені доводилось перебувати між ними; а втім, їхнє життя дуже мене цікавило.

Кілька років я вивчав умови побуту й праці шахтарів у Північній Англії. До 1930 року я не вважав себе соціалістом. По суті, я не мав тоді ясно окреслених політичних поглядів. Я став соціалістом більш через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення плановим суспільством.

У 1936 році я одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Іспанії. Ми обоє з дружиною виявили бажання поїхати до Іспанії та взяти участь у війні на боці іспанського уряду. Ми зробили це через півроку, коли я закінчив працю над книжкою, що її якраз тоді писав. В Іспанії я пробув біля шести місяців на арагонському фронті, поки мені біля Huesca фашистський снайпер не прострелив шиї.

У перші дні і тижні війни іноземцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через ряд випадкових подій я вступив, як і більшість іноземців, не до міжнародної бригади, а до міліції Р.О.У.М., до т. зв. іспанських троцькістів.

Таким чином в середині 1937 р., коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троцькістів, ми обоє з дружиною опинились серед переслідуваних. Ми справді мали щастя, що нас не арештували і нам вдалося покинути Іспанію живими; багато з-поміж наших друзів розстріляно, інші просиділи довгий час по в’язницях чи просто по зникали.

Ці переслідування в Іспанії йшли поруч з великими чистками в СРСР і були лише їх відгомоном. Суть обвинувачень — (а саме: змова з фашистами) була тут і там однакова; коли йшлося про Іспанію, я знав напевне, що ці обвинувачення неправдиві. Увесь цей досвід був для мене цінною наукою: він показав мені, як легко тоталістичній пропаганді керувати верхівкою освічених верств у демократичних країнах.

Ми обоє з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали в неправовірних поглядах. А повернувшись в Англію, ми побачили, що порівняно розсудливі й добрі інформовані консерватори вірять в усякі неймовірні оповідання про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової зали.

Я тоді збагнув, ясніше як до того, негативний вплив радянського міфу на західний соціалістичний рух.

Та тут варто спинитись і окреслити моє ставлення до радянського режиму.

Я ніколи не був у Росії і знаю про неї тільки те, що можна довідатись з книжок та часописів. Коли б навіть (уявімо це собі) я мав силу, я не бажав би собі втручатися у радянські внутрішні справи; я не засуджував Сталіна та його прибічників тільки за те, що вони, мовляв, користувалися варварськими та недемократичними методами. Цілком можливо, що в тамтешніх обставинах вони не могли діяти інакше, навіть коли й у них були добрі наміри.

Та мені вельми не байдуже, щоб люди Західної Європи побачили радянський режим таким, яким він є. Десь від 1930 р. я не бачу жодної ознаки, що в СРСР справді чиниться щось таке, що можна було б обґрунтовано назвати соціалізмом, зате я помічаю, що дуже багато ознак, що СРСР перетворився в ієрархічне суспільство, де керівники-володарі мають не більше причин відректися від влади, як будь-який інший панівний клас. Переважна більшість робітників та інтелігентів у країні, такій, як Англія, не розуміють, що СРСР сьогодні зовсім інший, ніж у 1917 році, частково тому, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді соціалістична країна десь таки існує), а частково також тому, що відносна свобода і забезпеченість їхнього життя робить тоталітаризм для них незрозумілим.

Не треба думати, що в Англії — справжня демократія. Це капіталістична країна з великими класовими привілеями та (навіть зараз, після війни, що підвела всіх під одну мірку) значною майновою нерівністю. З іншого боку, це країна, де люди вже живуть сотні років укупі і не знають громадянської війни, де закони відносно справедливі, а різним чуткам і статистичним звітам можна ще йняти віри, і, нарешті, де безпечно мати опозиційні погляди та висловлювати їх прилюдно. У цій атмосфері середня людина не має справжнього зрозуміння, що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без процесу, цензура преси, тощо. Коли вона читає про події в такій країні, як Радянський Союз, вона перекладав все на мову англійських уявлень і не враховує безсоромної брехливості тоталітарної пропаганди.

Аж до 1939 р., а може, ще пізніше більшість англійського народу неспроможна була розгадати суті нацистського режиму в Німеччині, а коли йдеться про радянський режим — вони у великій мірі в омані й досі.

Це завдало величезної шкоди соціалістичному рухові Англії, а посередні наслідки такої настанови для англійської закордонної політики жахливі. На мою думку, ніщо так не сприяло перекрученню давнього, спертого на однаковому всюди розумінні поняття соціалізму, як погляд, що Росія — соціалістична країна і що кожен вчинок керівників Росії заслуговує розуміння, коли не наслідування.

Тим-то за останніх 10 років в мене виробилось переконання, що коли хочемо відродити соціалістичний рух, то знищення радянського міфу в необхідною передумовою для цього.

Невдовзі після повернення з Іспанії прийшло мені на думку виступити проти радянського міфу, вдаючись до казкової форми, доступної майже кожному читачеві, яку легко можна б перекласти на чужі мови. Такі міркування, трохи неясні, приходили мені вже від деякого часу в голову, коли раптом одного дня (жив я тоді якраз у малому селі) я побачив, як малий, може, десятилітній, хлопець гнав по вузькій доріжці величезну тяглову коняку та лупцював її, як тільки вона хотіла звертати убік. Мені майнуло в голові, що коли б тільки оці тварини усвідомили собі свою міць, ми не були б в силі над ними панувати, та що людина визискує тварин майже так само, як багаті класи визискують пролетаріат.

Продовжуючи прогулянку, я взявся перекладати теорію Маркса на мову тваринячих понять. З тваринячого погляду, міркував я, класова боротьба між людьми — чиста омана: коли треба визискувати тварин — усі люди згуртовані між собою. Правдива боротьба йде між тваринами й людьми. Здобувши таку вихідну позицію, не важко було побудувати казку. Я не записував її аж до 1943 року, бо інша праця завжди віднімала в мене час. Врешті я включив у неї деякі події, наприклад, конференцію в Тегерані, що тилі часом відбулася. Проте головні нариси оповідання були чітко накреслені в моїй уяві ще за шість років до їхнього літературного опрацювання.

Не хочу писати коментаря до оповідання; коли воно само по собі незрозуміле, то є це літературний неуспіх. А втім, я хотів би підкреслити дві позиції. Ось перша: окремі епізоди, хоч загалом і правдиво переспівують історію революції, не тільки спрощені, а й поперемішувані хронологічно. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. На другу позицію більшість критиків не звернули уваги, може, тому, що й я сам не поклав на неї відповідного натиску. Багато читачів закрили книжку із враженням, що вона кінчається цілковитим примиренням між свиньми та людськими істотами. Та не такий був мій намір — навпаки, я нарочито закінчив оповідання гучною бучею. Писав я безпосередньо після Тегеранської конференції, що, як усі думали, встановила ліпші відносини між СРСР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини довго потривають. І, як виявилося, не дуже помилявся.

Не знаю, чи треба мені ще щось казати. Коли ще хто бажає собі подробиць про мене, додам, що я удівець і маю майже трилітнього сина і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю перш за все журналістикою.

Часопис, що до нього найпостійніше дописую — це «Tribune», суспільно-політичний тижневик, що репрезентує, загально кажучи, ліве крило Labour Party. Ось мої книжки, що можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, коли б комусь з читачів цієї передмови довелось надибати примірники цих книжок): «Дні в Бірмі» (повість про Бірму); «Уклін Каталонії» (звіт з моїх досвідів у іспанській громадянській війні); «Критичні спроби» (есе переважно про сучасну популярну англійську літературу, наголос в них більш соціологічний, ніж літературний).