ФЕДЕРІКО ҐАРСІЯ ЛОРКА

Вірш «Гітара» є чи не найвідомішою поезією Ґ. Лорки. Вона входить до циклу «Поеми циганської сигірії» збірки «Канте хондо». Поет працював над нею упродовж 1921-1926 рр., а надрукував у 1931 р. Для Ґ. Лорки фольклор був одним із першоджерел духовного існування людини. Дуже шанобливо поет ставився до андалузької пісні «канте хондо» - «глибокого співу». Крім особливої форми і тематики, ці пісні мали і своєрідну співочу техніку, що вимагала неабиякої майстерності виконавців: звук мав зароджуватися глибоко у грудях і пройти, у прямому значенні цього слова, через серце. Тож співаки «канте хондо» дорого платили за своє мистецтво - багато хто з них рано помирав від розриву серця. Незмінною супутницею виконавців «канте хондо» була гітара. Для Ґ. Лорки цей спів був неоціненним взірцем прадавніх пісень.  

Гітара (1921) 

Як заридала 

моя гітара, — 

розбилась досвітку 

криштальна чара. 

Ой заридала моя гітара... 

Хочу утішить – 

надармо, 

хочу утишить — 

намарно. 

Плаче, як вода, 

що рине з яру, 

плаче, як вітер, 

що жене хмару. 

Хочу впинити — 

надармо, 

вона ридає 

за даллю. 

Плаче пісок гарячий, 

кличе біле латаття, 

плаче стріла за ціллю, 

вечір кличе світання, 

плаче в голім гіллі 

пташка остання. 

А-ой, гітаро! 

У серці п’ять ножів 

одним ударом! 

(Переклад М. Лукаша) 

Однією з найулюбленіших тем «канте хондо» були плачі. Їх Ґ. Лорка назвав «поезією сліз», бо в них голосять і вірші, і мелодія. Саме таким плачем і є поезія «Гітара». Ритм вірша нагадує людське ридання, яке то безупинно наростає, то затихає. Мелодія гітари у ньому порівнюється з плачем, який неможливо ані стишити, ані припинити, як неможливо зупинити воду, «що рине з яру», чи вітер, «що жене хмару». Цей пантеїстичний плач передається за допомогою алітерації звуків «р» і «л». Останній образ вірша багатозначний. «П'ять ножів» (в оригіналі - п'ять шпаг) - це пальці музиканта, що перебирають струни, примушуючи ридати гітару, а разом з нею - і людське серце. У віршах цієї збірки, як зазначав сам поет, він шукав не форму «канте хондо», а нерв форми «канте хондо». І в поезії «Гітара» йому вдалося його знайти.

• 1. Як вірш «Гітара» пов'язаний із фольклорною традицією? Чи можна його назвати «поезією сліз»?

• 2. Що таке техніка «канте хондо»? Як із нею пов'язаний вірш «Гітара»?

• 3. Знайдіть у вірші алітерацію та асонанси. Яку роль вони відіграють у тексті?

• 4. Знайдіть у вірші та поясніть значення метафор і уособлень.

• 5. Чи вдалося поету відтворити у вірші ритм плачу? Відповідь аргументуйте.

• 6. Поясніть символічне значення фінального образу вірша. Чи можна вважати його трагічним? Відповідь обґрунтуйте.

• 7. За допомогою пошукових систем знайдіть і прослухайте автентичне виконання «канте хондо». Чи вдалося поету у вірші «Гітара» передати нерв такого співу? Відповідь аргументуйте.

• 8. Напишіть есе за творчістю Ф. Ґ. Лорки: «Справжня поезія - це любов, мужність і пожертва».

Твори Федеріко Ґарсія Лорки перекладали українською Микола Лукаш, Іван Драч, Ігор Качуровський, Юрій Тарнавський, Юрій Косач, Василь Стус, Михайло Москаленко, Дмитро Павличко, Оксана Пахльовська та ін.

Романс (балада) «Про царівну Місяцівну» входить до збірки «Циганське романсеро». Сам поет наголошував, що вся книжка - то власне один твір про Андалузію, чий неповторний колорит був пов'язаний зосібна і з творчістю циган, яких у цій частині Іспанії проживало чимало. Для поета цигани, далекі від умовностей буржуазного середовища, що жили за власними законами, уособлювали упосліджене плем'я, яке страждало від упередженості світу. Збірка не містить описів побуту та звичаїв ромів, оскільки, за словами самого Ґ. Лорки, циганщина, яку він відтворював, - поетична і книжна, характерна для класичної літератури ХІХ ст., як, наприклад, романтичний світ циганки Есмеральди, героїні роману В. Гюґо «Собор Паризької Богоматері».

Сюжетною основою балади «Про царівну Місяцівну» стали циганські повір'я, за якими місяць (в іспанській мові це слово жіночого роду) вбиває уночі маленьких дітей. На них падає згубне місячне світло, яке ще називають нічним сонцем. У вірші Місяцівна, перетворившись на чарівну жінку, приходить у кузню до самотнього хлопчика, танцює перед ним і забирає з собою на небо... А коли цигани повернулися, вони знайшли мертвого хлопчика і закричали від горя й туги... У цьому вірші ми бачимо, як перетинаються два світи - міфологічний і буденний. Вони співіснують, не заперечуючи один одного: Місяцівна танцює в кузні, а в цей час цигани поспішають додому, про що попереджає її хлопчик; цигани голосять над мертвою дитиною, а в небі пливе Місяцівна і тримає за руку хлоп'ятко... У вірші поет використовує засоби, притаманні народній поезії: персоніфікацію, ідеалізацію образів, повтори. Містично-жахну і водночас заворожливо-прекрасну місячну ніч уособлює красуня царівна-Місяцівна, яка несе смерть. Цигани, «мусянджовії примари», здатні накувати із серця Місяцівни персні та намиста. Повтори окремих слів та словосполучень не лише стилізують ритм народної пісні, а й заколисують читача, занурюючи у містичну нічну пригоду.

• 1. Знайдіть у перекладі М. Лукаша незнайомі для вас слова. Спробуйте пояснити їхнє значення. Навіщо перекладач їх уживає? Чи можна замінити їх на загальновживані? Чи зміниться від цього сприйняття тексту? Відповідь аргументуйте.

• 2. За допомогою яких зображально-виражальних засобів створюється неповторна атмосфера вірша? Чи можна назвати його сугестивним?

ПРО ЦАРІВНУ МІСЯЦІВНУ (1928) 

Прийшла в кузню Місяцівна 

в серпанковім покривалі, 

хлопчик дивиться на неї — 

краса очі пориває. 

Має білими руками, 

аж малому серце в’яне, 

вислоняє, грішна й чиста, 

тугі перса олив’яні. 

«Тікай, тікай, Місяцівно, 

бо як вернуться цигани,

накують із твого серця 

намиста й перснів багато». 

«Дай я, хлоню, потанцюю, 

бо як вернуться чхавале , 

ти з закритими очима 

лежатимеш на ковадлі». 

«Тікай, тікай, Місяцівно! 

Чуєш, тупотять бахмати?» 

«Ну-бо, хлоню, не топчися 

по білі моїй крохмальній». 

Битим шляхом скаче вершник, 

мов у бубон в шлях бабаха, 

а вже в кузні малий хлопчик 

склепив віченьки, бідаха. 

Гаєм їхали цигани, 

мусянджовії примари. 

Очі мружили набакир, 

рівно голови тримали. 

А в тім гаю пугач пуга, 

пугач пуга тоскно й жаско... 

Пливе небом Місяцівна, 

за руку держить хлоп’ятко. 

В кузні туж, у кузні лемент, 

плачуть, голосять цигани, 

а царівну Місяцівну 

повивають хмари, хмари. 

(Переклад М. Лукаша) 

Побутує така легенда про останній день життя Федеріко Ґарсія Лорки. На світанку, стоячи перед дулами націлених у нього гвинтівок, поет сказав: «І все-таки сходить сонце!». Чи це було прощання зі світом, чи початок так і не написаного вірша, ми ніколи не дізнаємося, як і про те, як насправді помер видатний іспанський поет і драматург ХХ ст. Федеріко Ґарсія Лорка. Його смерть оповита таємничістю, як, зрештою, і має бути зі справжніми поетами:

Коли я помру,

покладіть мене й мою гітару

в піскову труну.

Коли я помру,

поховайте мене в руті-м'яті,

в миртовім гаю.

Коли я помру,

прапорцем на дах мене поставте -

хай помайорю.

Коли я помру...

Переклад Миколи Лукаша

Федеріко Ґарсія Лорка народився 5 червня 1889 р. в селищі Фуенте-Векерос поблизу Гранади в заможній освіченій родині.

Мама була шкільною вчителькою і чудово грала на фортепіано, а батько не лише майстерно володів гітарою, а й складав стародавні андалузькі пісні «канте хондо» («глибокий спів»). Тож вразливий хлопчина ріс серед стародавніх іспанських переказів, пісень і музики. «Моє дитинство - це село і поле. Пастухи, небо, безлюддя», - згадував поет свої дитячі роки. Коли 1902-1903 рр. родина Ґ. Лорки перебралася до сусіднього селища Вальдеррубіо, відкрилася неймовірна обдарованість хлопчика, який до цього не міг похвалитися успіхами у навчанні. 1909 року батько купив маєток у Гранаді, де вони й оселилися.

У 1914 р. Федеріко вступив до Гранадського університету, де вивчав право, філософію і літературу. Він із головою поринув у бурхливе життя студентів-літераторів, які не лише захоплено декламували чужі вірші, а й намагалися писати якщо не власні поезії, то хоча б пародії на загальновідомі тексти. Однак його вабили не лише книжки. Справжнім захопленням майбутнього письменника була Іспанія, тож юнак багато подорожував, зокрема Андалузією і Кастилією. Враження від цієї мандрівки склали першу книжку Ґ. Лорки «Враження і пейзажі», що вийшла друком 1918 р.

ЦЕ ЦІКАВО

У студентські роки Федеріко з друзями вигадали неіснуючого поета Ісидора Капдепона, щоб розіграти видавництва. Головним автором псевдотворів став Федеріко Лорка. Не розпізнавши пародії та не підмітивши підступу, журнали охоче друкували твори Капдепона, його кандидатуру навіть запропонували до складу Королівської академії. Згодом містифікацію розкрили. Через багато років, коли Ґарсія Лорка вже був відомим поетом, він написав кілька статей від імені Капдепона, у яких виступав проти риторики, штампів у літературі.

1919 р. Федеріко переїхав до Мадрида. До 1929 р. він жив у студентському містечку вільного університету «Студентська резиденція».

Саме тут він познайомився із прогресивними молодими митцями, серед яких був, зокрема, і Сальвадор Далі.

Дуже швидко Ґ. Лорка, який мав хист не лише до літератури, а й був управним музикою і здібним художником-графіком, став однією з центральних постатей іспанського художнього авангарду, названого поколінням двадцять сьомого року.

1921 року вийшла перша й найбільша поетична збірка Ґ. Лорки «Книга віршів», натхнення для якої він черпав у народних циганських піснях «сигіріях». Взагалі поет не надто охоче друкував свої вірші, вважаючи, що це робить їх «мертвими». Тож, наприклад, збірка «Канте хондо» побачила світ лише через десять років після створення.

Іспанських митців, які голосно заявили про себе публічними виступами під час мистецького фестивалю у Севільї на честь трьохсотлітніх роковин видатного поета доби бароко Луїса де Ґонґори, назвали поколінням двадцять сьомого року.

Фестиваль організував відомий в Іспанії тореадор Іґнасіо Санчес Мехіас. Серед найвідоміших авангардистів, що входили до групи, були Ф. Ґ. Лорка й С. Далі. На ранніх етапах творчості до неї були дотичні чилійський поет П. Неруда та аргентинський письменник Х. Л. Борхес. Поетичним маніфестом покоління двадцять сьомого року стала антологія «Іспанська поезія. 1915-1931». У своїй творчості члени групи намагалися поєднати учену та народну традиції іспанської поезії, долучити до національної культури здобутки європейського авангарду - футуристів, кубістів і сюрреалістів. Значна частина цієї групи під час громадянської війни в Іспанії стала на бік республіканців.

Переломною подією, яка визначила подальшу долю покоління двадцять сьомого року, стала загибель Ф. Ґарсія Лорки. Після падіння республіки багато членів групи емігрували й померли у вигнанні.

На початку ХХ ст. іспанська інтелігенція була занепокоєна занепадом фольклорного співу і танцю, що вироджувався у вульгарний несмак. За ініціативи Ґ. Лорки (недарма ж студенти-товариші називали його «фольклористом»!) організували перший фестиваль андалузького народного співу «канте хондо», що відбувся у Гранаді в червні 1922 р. Для Ґ. Лорки фольклор - це одна з опор сучасного мистецтва, традиція, спрямована в майбутнє, яка потребує нескінченного оновлення: «Із народної поезії потрібно брати тільки її глибинну сутність і, можливо, дві-три колоритні трелі, але не можна по-рабському наслідувати її неповторні інтонації». Тому вірші Ґ. Лорки, зокрема збірка «Канте хондо», пов'язані із народною поезією в першу чергу світовідчуттям.

У 1923 р. Ґ. Лорка склав іспит на ступінь ліценціата права у Гранадському університеті й навіть вирішив узяти участь у конкурсі на посаду викладача літератури, однак плани сплутали поезія і драматургія.

У 1925 р. Ґ. Лорка закінчив драму у віршах «Маріана Пінеда», написану за мотивами народного романсу, де йшлося про гранадську героїню, страчену за участь у заколоті. Два роки п'єса йшла до глядача, а її прем'єра у Барселоні (1927) перетворилася на справжню політичну маніфестацію.

Під впливом дружби з художником С. Далі розкрилася ще одна грань таланту Ґ. Лорки, який із дитинства любив малювати і постійно мав із собою кольорові олівці та грифель. Зрештою, влітку 1927 р. в Барселоні за ініціативи Далі відкрили виставку малюнків поета. Уперше Ґ. Лорка виступив як художник, прихильник нового напряму в мистецтві, представивши 24 картини. Дуже схвально оцінили виставку критики журналу «Друг мистецтв», який виходив під знаменами модернізму. Прикметно, що на банкеті після закриття заходу вітали з тріумфом не лише художника, а й поета, - він читав присутнім «Циганське романсеро».

Книжка «Циганське романсеро» (1928) засвідчила: Іспанія має великого поета. Це була улюблена збірка Ф. Ґ. Лорки, над якою він довго працював. Він трансформував традиційний для іспанської поезії жанр романсу, поєднавши його оповідність із тонким ліризмом. Саме в цих віршах найяскравіше виявилися особливості поетичного стилю Ґ. Лорки: протиставлення і зіткнення образів, ритмів, метафор. Перед нами ніби розгортається фільм, що складається з окремих кадрів, уривків якихось дій, начебто не пов'язаних між собою, проте це надзвичайно важлива історія, без якої неможливо зрозуміти життя і смерть. Поет зазначав, що єдиний персонаж його романсеро - це туга. У цих віршах Лорка, за його словами, хотів «злити воєдино циганську міфологію із буденним сьогоденням». Та читачі сприйняли збірку по-своєму. Екзотизм оповіді заступив щемливий біль, суворий трагічний контур поезій.

Хоча вірші з цієї збірки переповідали, як то кажуть, від уст до уст, а Ґ. Лорка зажив слави улюбленого національного поета, про якого складали легенди, сам він сприйняв успіх «Циганського романсеро» як провал. Згодом Лорка писав: «Я не скаржусь на безліч фальшивих тлумачень моєї книжки. Вважаю, що чистота її будови і благородство тону, що коштувало мені чималих зусиль, допоможуть захистити її від різного роду шанувальників». За життя поета вийшло сім видань збірки. Обкладинку для першого намалював він сам: криваві літери заголовка і глечик із чорними соняшниками на тлі розмитого контуру карти Іспанії.

Десяте видання збірки «Циганське романсеро» було незвичайним: 1943 р. на Страсному тижні надрукували підпільну «Циганську газету». На перший погляд, це був звичайний часопис із фронтовими фотографіями, заголовками статей і газетними колонками. Але насправді у такому вигляді побачили світ твори збірки «Циганське романсеро», і першим - вірш «Про царівну Місяцівну».

Поет багато розмірковував над особливостями мистецтва і поезії. «Світоч поета - суперечність», - стверджував він. І «самотній людський голос, змучений любов'ю», на всю силу заявив про себе рядками його віршів. 1929 року Ґ. Лорка несподівано для оточення, та й для самого себе, поїхав до Америки. Результатом цієї подорожі стала книжка «Поет у Нью-Йорку» про «зранене серце, що чує стогін іншого світу». Повернення Ґ. Лорки до Іспанії (1930) збіглося з буремними подіями, що їх переживала країна: монархія впала, до влади прийшли республіканці. Поет багато й плідно працював: видав збірку «Канте хондо», написав низку п'єс. Одна з них - «Коли мине п'ять років» - немовби пророкувала долю самого письменника. Її герой - мрійливий Юнак, якого слухається навіть Смерть. Однак через п'ять років Смерть в образі трьох Гравців з'явилася перед Юнаком. Він сів із ними грати і програв своє серце. П'єсу Ґ. Лорка написав у серпні 1931 р., рівно за п'ять років до власної загибелі...

У 1931 р. було створено пересувний студентський театр «Ла Баррака» (з ісп. «балаган»). Ґ. Лорка був директором, автором, режисером і актором. Він вважав, що театр не може бути просто комерційним проектом, адже його основний обов'язок - виховувати глядача. Театр гастролював маленькими містечками, селами, виступав просто неба перед юрбами вдячних глядачів. Із-під пера письменника одна за одною виходять п'єси, що й нині є окрасою іспанського театру. Водночас у суспільстві зростали напруга і тривога, що було відчутно й у віршах поета. Убили друга Ґ. Лорки, безстрашного тореро Іґнасіо Санчеса Мехіаса, улюбленця іспанської публіки, з яким вони організовували фестиваль «Канте хондо». За наказом диктатора Іспанії генерала Франко бомбили республіканську Астурію. Саме в цей час драматург закінчив п'єсу «Єрма» і не надто приховував свої політичні погляди та симпатії. Прихильники Франко намагалися зірвати прем'єру драми Ґ. Лорки, але публіка з гальорки була налаштована рішуче, тож прем'єра закінчилася тріумфом.

Війна в Іспанії, яка змінила мою поезію, почалася для мене тим, що згинув поет. І який поет! Я не зустрічав більше ні в кому такого поєднання блискучої дотепності й таланту, крилатого серця і блиску, як у кришталевого водоспаду. Федеріко Ґарсія Лорка був подібний до щедрого доброго чарівника, він усотував і дарував людям радість світу, він був планетою щастя, радості життя. Простодушний і артистичний, однаково не чужий і космічному, і провінційному, надзвичайно музичний, чудовий мім, боязкий і забобонний, променистий і веселий, він немов увібрав у себе всі віки Іспанії, весь колір народного таланту, все те, що дала арабсько-андалузька культура: він освітлював і обдавав пахощами, немов квітучий жасминовий кущ, всю панораму тієї Іспанії, якої - боже мій! - тепер уже немає... Всі на світі обдарування, всі таланти були в нього, а він, як золотих справ майстер, як трудова бджола на пасіці великої поезії, віддавав людям свій геній!..

Пабло Неруда, чилійський поет, консул Чилі в Мадриді у 1930-х рр.

1936 року на виборах перемогли республіканці. На вулицях дедалі частіше почали знаходити трупи профспілкових лідерів, журналістів... Іспанія стояла на порозі громадянської війни. 16 липня 1936 р. поет залишив республіканський Мадрид і поїхав до Гранади на родинне свято - день святого Федеріко. Друзі відмовляли його, радили навіть тимчасово виїхати до Америки. Та поет, хоча й виглядав сумним і дещо розгубленим, був певен, що на батьківщині з ним нічого поганого трапитися не може.

18 липня почався франкістський заколот. Коли до будинку Ґ. Лорки у Гранаді вдерлися франкісти, щоб перевірити документи, один із них ударив поета в обличчя, мовляв, ми і так добре знаємо, ким ти є... Понад два тижні Ґ. Лорка переховувався від фалангістів (так в Іспанії називали заколотників - членів фашистської партії), доки його не заарештували рано-вранці 18 серпня 1936 р. Поета повели світанковими вулицями і нишком розстріляли в гаю, біля колодязя з промовистою назвою «Джерело сліз». Переказували, що франкісти всаджували в Лорку кулю за кулею, а він щоразу вставав і дивився їм у вічі, а потім затихнув, учепившись руками в рідну андалузьку червонувату землю, ніби намагаючись злитися з нею у своєму безсмерті...

Могили поета дотепер не знайшли. За однією з легенд, тяжко пораненого Лорку таємно переправили до Аргентини, та він, на жаль, утратив пам'ять. На довгі десятиліття твори найвідомішого іспанського поета на батьківщині були офіційно заборонені, хіба що на міських площах і сільських майданах під час народних свят виконували пісні Лорки, що давно вже стали народними...