55 сонетів збірки «Сонети до Орфея» Рільке написав усього лише за місяць у 1922 році, коли жив у Швейцарії. Основною темою «Сонетів» є мистецтво. Уже в першому сонеті циклу «Ось дерево звелось...» Орфей втілює силу поезії, що активно сприяє перетворенню хаосу на світ гармонії форм і образів, справжній «людський світ».

Рільке змінив усталену форму сонета (два чотиривірші й два тривірші). Його сонет має два чотивірші й один шестивірш.

Античний Орфей, що ще з часів Давньої Греції персоніфікував чарівну владу мистецтва над світом, у модерністській інтерпретації Рільке став чільною постаттю процесу оновлення й одухотворення світу. Як людина, що зійшла у царство мертвих й повернулася звідти, тобто пройшла шлях рослини від «смерті» до «воскресіння», він втілює ідею вічної метаморфози, що відбувається у природі.

Переосмислюючи у своїх сонетах античні сюжети, Рільке наголошує на енергії духовного перетворення світу, яку випромінює Орфеєве мистецтво. У традиційну легенду-історію про Орфея він вводить нові, філософські мотиви: поєднання космічного і земного як двох складових одного цілого — Всесвіту.

Рільке не йде за сюжетом античного міфу: він скористався ним, щоб вибудувати свій власний поетичний світ. Орфей, поет — співець, зливається з образом поета Рільке. У сонетах оспівується самоцінність людини, яка приходить у цей світ, щоб жити, утверджується життя з його земними реаліями. Орфей XX століття став співцем для людей — не для богів.

Українською мовою «Сонети до Орфея» переклали Микола Бажан і Василь Стус.

Поезія Р. М. Рільке є високим взірцем модерністської філософської лірики XX століття.

Твори поета вирізняються ліризмом і символічністю, глибиною філософського сприйняття внутрішнього життя і довколишньої дійсності та художньою довершеністю.

За Рільке, причина дисгармонії у світі — порушення єдності між моральним і матеріальним началами. Відновити гармонію земного і небесного — покликання мистецтва, зокрема поезії. Стихії руйнування Рільке протиставляє уславлення Творця, природи й земного існування людини.

Рільке розробив жанр «вірша-речі», у якому поєднувалися скульптурно-пластичне зображення реалій земного життя та філософські спостереження за законами всесвітнього буття, що є істотною рисою модерністської літератури.

На думку Рільке, людина здатна пізнати світове буття через себе, а для цього потрібна духовна робота, самозаглиблення, самовдосконалення. Важливою умовою духовного зростання, за Рільке, є страждання, бо біль розширює обрії духовного досвіду людини.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Тема пошуку віри в Бога з надзвичайною глибиною та інтенсивністю втілено у «Книзі годин», написаній під впливом вражень від відвідання Києво-Печерської лаври. Широковідомий вірш із неї «Згаси мій зір...» (1897) написаний у формі звернення до Бога.

Напружені пошуки Бога переплітаються в поезії з настроями майже містичного поклоніння молодого Рільке коханій, почуття до якої заполонило його саме в цей час. Згідно зі спогадами Лу Саломе, вірш «Згаси мій зір...» адресований саме їй.

Райнер Марія Рільке присвятив «Книгу годин» письменниці Лу Саломе.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

ЗГАСИ МІЙ ЗІР...

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух — я все ж тебе почую,

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки — я тоді тебе

Впіймаю серцем. Наче між долонь,

А спиниш серце — мозок запульсує;

Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь

Тебе в крові палючій понесу я.

Переклад Миколи Бажана

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

• 1. Поділіться своїми враженнями від прочитаного вірша.

• 2. Простежте, який художній прийом використовує автор.

• 3. Поясніть, яку роль він виконує.

• 4. Розкрийте, яка ідея звучить в останніх рядках вірша.

• 5. Схарактеризуйте ліричного героя твору.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Вірш «Орфей, Еврідіка, Гермес» — перше звернення Рільке до образу Орфея, який став для нього уособленням поезії, її високої місії.

За всієї «реалістичності» змалювання підземного царства та внутрішнього світу двох закоханих, картина, створена поетом, наповнена глибоким філософським змістом. Давній сюжет зазнає тут суттєвої модернізації. Поразка Орфея у Рільке символізує марність намагань людини бунтувати проти світобудови. Проте у вірші є й інші смислові пласти — відлуння модерністського конфлікту кохання й мистецтва. Коли Еврідіка пішла з життя, Орфей зі своєї туги створив пісню, що обійняла весь світ; коли ж він веде за собою кохану на землю, він мовчить. Отже, митець мусить пройти через трагічні втрати, щоб збагатити світ новими піснями — це одна із провідних ідей поета.

ВИСОКА ПОЛИЦЯ

Орфей, син музи Калліопи і бога Аполлона, легендарний співець і музикант, був наділений магічною силою, якій підкорялися не тільки люди, а й боги та природа. Коли Еврідіка, ніжно кохана дружина Орфея, померла від укусу змії, він вирушив за нею в Аїд, царство мертвих. Володар підземного царства, скорений грою Орфея, пообіцяв йому повернути Еврідіку на землю, якщо Орфей на зворотному шляху не оглянеться на дружину, доки не увійде в свій дім. Бог-посланець Гермес супроводжував Еврідіку в її поверненні на землю, але щасливий Орфей, не втримавшись, порушив заборону, і Еврідіка знову зникла в царстві мертвих.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС

Була це душ копальня дивовижна, —

у ній, як жили тихих срібних руд,

тяглись вони крізь тьму.

Поміж коріння струміла кров,

що до людей пливла;

тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець.

Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні,

і зведені над пусткою мости,

і той сліпий, великий, сірий став,

що над своїм глибоким дном повиснув,

як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна,

виднілася бліда стяга дороги,

прострелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони:

попереду ішов стрункий мужчина

в киреї голубій; він нетерпляче

і мовчазливо в далечінь вдивлявся,

і крок його жадібно жер дорогу

великими шматками; в нього руки

звисали з-під киреї тяжко й хмурно,

немов забули вже про легкість ліри,

яка отак була вросла в лівицю,

як віть троянди у гілки оливи.

Чуття у ньому начебто двоїлись,

бо мчався зір, неначе пес, вперед,

вертався, і спинявся, і чекав

на повороті ближчому дороги, —

а нюх і слух позаду залишались.

Йому здавалось іноді, що він

вчуває кроки кожного з двох інших,

які за ним узвозом вгору йшли.

Проте це тільки крок його лупав,

і вітер ззаду торгав за кирею.

Так він собі казав: «Вони ідуть», —

казав це гучно й до лупи вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо

обоє ходять. От якби посмів

він обернутись (але обертатись

було йому заказано при ділі,

яке він майже довершив), —

тоді побачив би, що йдуть обидва тихі:

це Бог мандрівок і доручень дальніх,

дорожній шлик над світлими очима,

вперед простерта палиця струнка,

маленькі крила, що об ступні б’ють,

і звірена його руці — вона.

Така Кохана,— та її ця ліра

оплакала за плакальниць усіх,

аж світ на плач суцільний обернувся,

де знову все було: і ліс, і діл,

і шлях, і поле, і ріка, і звір;

але й в плачливому отому світі,

так само, як над іншою землею,

і сонце йшло, й зоріло тихе небо,

плачливе небо в скривлених зірках, —

така Кохана.

Тепер вона ступає поруч Бога,

хоч довгий саван заважає йти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

не думала й про мужа, що простує

попереду, не думала й про шлях,

що приведе її назад в життя.

Boнa в собі вся скупчилась,

посмертям наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

вона ввібрала в себе смерть велику,

таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканій

вона вже існувала; стать її

була немов надвечір юна квітка,

і так одвикли від звичаїв шлюбних

у неї руки, що й самого Бога

безкрайно лагідний напутній дотик

її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже — не та білява жінка,

оспівана колись в піснях поета,

вона уже — не пахощі, не острів

широкої постелі, бо уже

вона не власність жодного мужчини

її розв’язано, мов довгі коси,

і віддано, мов пробуялу зливу,

й поділено, немов запас стократний.

Вона — вже корінь,

і коли нараз

її спинив і з розпачем промовив

до неї Бог: «А він таки оглянувсь», —

безтямно й тихо запитала: «Хто?»

А там здаля, при виході у світло,

стояв хтось темний, що його обличчя

не розпізнати. Він стояв і бачив,

як на стезі дороги польової

печальнозорий Бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Переклад Миколи Бажана

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

• 1. Поясніть, чим зумовлене звернення до міфу в поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес».

• 2. Простежте, які кольори притаманні світу Аїда в поезії Рільке. Який образ вони створюють?

• 3. З’ясуйте, як поет характеризує Орфея, Еврідіку, Гермеса. Підтвердіть свої відповіді цитатами.

• 4. Прокоментуйте художні засоби, якими поет зображує душевні страждання героїв міфу.

• 5. Визначте основні мотиви поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес».

• 6. Розкрийте, як у поезії осмислюється тема взаємозв’язку життя і смерті.