Лірика — найбільш рухливий та мобільний рід літератури, який активно реагує на зміни в житті й культурі. Тому кінець XIX — початок XX ст. позначений розмаїттям ліричних форм, виникненням різноманітних течій модернізму й авангардизму. Окрім того, на межі століть і протягом усього XX ст. з’являються митці, жанрові відкриття яких не належать лише до певних напрямів, течій або шкіл. А це свідчить про перевагу індивідуально-художньої свідомості, що відображена в жанрових формах лірики. 

Загальні тенденції розвитку жанрів лірики у XX ст. Митці відмовляються від традиційних жанрів і жанрових канонів, шукаючи нові форми для відтворення складної епохи й людського буття. Змінюється жанровий зміст усталених структур: якщо й використовуються відомі раніше жанри, то все ж таки вони не залишаються незмінними, поети їх активно модифікують. 

З’являються сміливі новації в жанрових формах, особливо в ліриці авангардистів. З-під пера обдарованих поетів виходять твори, які не відповідають жодному з відомих жанрових параметрів.

Ліричні жанри стають напрочуд відкритими для різних впливів. Елементи інших родів проникають у ліричні жанри й роблять їх більш усеосяжними, сприяють «універсалізації» жанрів. 

Немає чіткої межі й між окремими ліричними жанрами та їхніми різновидами. Поєднання жанрів яскраво виявляється саме в ліриці. 

Відкритість, плинність жанрової форми, що навіть в одному творі може мати різні ознаки, — важлива особливість жанрів лірики XX ст. 

Ліричні жанри спрямовані на висвітлення сутнісних питань людського буття. Тому лірика XX ст. переважно філософська. Образ, враження й думка тут зливаються воєдино. Образ поета-філософа стає поширеним у творчості різних митців. 

Змінюється строфічна й ритмічна організація лірики. Ознаки традиційних жанрів (метрика, поділ на строфи, розмір тощо) уже не мають значення в добу XX ст. Для ліричних жанрів важлива не зовнішня форма, а внутрішня, зміст жанру — те ліричне відчуття, що втілюється. 

Особливу роль у XX ст. відіграють жанри медитативної (медитативно-сугестивної), філософської лірики. Однак при цьому всі тематичні види лірики представлені у XX ст. (пейзажна, громадянська та ін.). Поети-новатори не відмовляються від досягнень фольклору, надаючи йому нового, актуального змісту. 

Наприкінці XIX — у першій половині XX ст. сформувалися імпресіонізм, символізм, акмеїзм, футуризм, сюрреалізм та інші течії. 

Символізм походить від грецьк. sȳmbolon — знак, символ, ознака. Центральною категорією в ньому є художній символ — знак іншої реальності, мінливого «життя душі» і пошуку «вічної» істини. Виник у Франції в 1860–1870-і роки, звідки поширився в інші країни. Термін запропонував Ж. Мореас у праці «Символізм» (1886). Він був створений на основі «закону відповідностей» Ш. Бодлера. Символісти вважали, що сутність світу не буде пізнана за допомогою раціональних засобів, а доступна лише інтуїції, яка дасть змогу наблизитися до істини через символи, натяки й осяяння. Ж. Мореас писав, що символічна поезія уникає об’єктивних описів, для неї конкретні явища — лише оболонка, за якою прихований інший світ ідей. Художній символ у поезії символістів утілює думку про існування ідеального начала, недоступного раціональному пізнанню. Символісти вважали поета божеством, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. Найвідомішими представниками символізму у Франції були П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії — М. Метерлінк, Е. Верхарн; у Німеччині — С. Георге; в Австрії — Р. М. Рільке; у Росії — В. Брюсов, Андрій Бєлий, О. Блок та ін. 

В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угруповань «Молода муза», «Митуса», «Українська хата». М. Вороний, Олександр Олесь, О. Слісаренко, Д. Загул, П. Тичина, С. Черкасенко надали символістським формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадянських обов’язків літератури. У їхній творчості органічно поєднуються принципи краси й правди. 

На основі символізму виникає нова модерністська течія — акмеїзм, який, за словами С. Городецького, «спустив поезію з небес на землю» і довів, що «троянда прекрасна сама по собі, а не тому, що вона символ». 

Експресіонізм (від фр. expression — вираження, виразність) — відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «я», напруження його переживань та емоцій. 

Експресіонізм виник у Німеччині на початку ХХ ст., передовсім у малярстві. У творчості представників цієї течії (Е. Кірхнер, Е. Хенкель, А. Кубін, Е. Нольде та ін.); відчувається жах перед майбутнім, безнадійність існування та беззахисність людини у світі. Згодом експресіонізм поширився в літературі. Він виявився в ліриці в поетичному зображенні сновидінь, гротесків (Г. Тракль, Ф. Верфель та ін.); у театрі (Б. Брехт, Г. Кайзер та ін.); у прозі (Ф. Верфель, Л. Франк, М. Брод та ін.). Буття в зображенні експресіоністів поставало катастрофічним і безцільним. Драматичне напруження в розкритті тем жахів війни, «маленької людини», бездушної цивілізації поєднувалося з тривогою за долю людини в духовно зруйнованому світі, позбавленому, на думку митців, моральних ідеалів.

Експресіонізм в українській літературі. Ознаки експресіонізму простежуються в поезії Т. Осьмачки, М. Бажана, Юрія Клена, у прозі В. Стефаника, М. Хвильового, О. Турянського, у драмах М. Куліша та театральному мистецтві, передовсім у театрі «Березіль», яким керував Л. Курбас. Використання експресіоністичної поетики для вираження суспільного абсурду й духовних трансформацій особистості в період соціальних перетворень призвело до переслідування талановитих митців радянською владою. Доведений до відчаю, М. Хвильовий покінчив життя самогубством у 1933 р. в Харкові. А талановиті представники нового мистецтва М. Куліш і Л. Курбас та ін. були заарештовані, відправлені на заслання в концтабір на Соловках, а 1937 р. розстріляні в урочищі Сандармох (Карелія, Росія).