У 1950–1960-х роках ХХ століття у французькій літературі на зміну екзистенціалізму виникає абсурдизм. Ідеться насамперед про драматургію Семуеля Беккета, Ежена Йонеско, Жана Жене, а також п’єси Фрідріха Дюрренматта і Макса Фріша. Згідно з постулатами екзистенціалізму письменники-абсурдисти зображують життя людини в абсурдному світі за допомогою нарочитої умовності, гіперболи, іронії, акцентуючи на безпорадності людини у світі абсурду. 

«Театр абсурду» стає значним явищем театрального авангарду другої половини XX століття. 

«Театр абсурду», або драма абсурду — напрям у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п’єсах світ зображений як безглузде, позбавлене логіки накопичення фактів, учинків, слів і доль. Термін «театр абсурду» набув поширення завдяки праці англійського літературознавця Мартіна Ессліна «Театр абсурду» (1961). Есслін об’єднав драматургів другої половини XX століття за певними типологічними ознаками. 

Уводячи новий термін, Есслін підкреслював, що саме поняття абсурду щодо явищ сучасної драматургії не вміщується в його словникове значення «безглуздя» чи «нісенітниця». Воно має глибокий моральнофілософський сенс, і «театр абсурду» слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій часу, як відтворення стану сучасної людини, що перебуває у розладі зі світом, природою, іншими людьми й навіть самою собою. Основні положення, запозичені діячами «театру абсурду» у філософівекзистенціалістів, які вони відобразили у своїх творах: 

• ізольованість людини від зовнішнього світу;  

• індивідуалізм і замкнутість;  

• недосяжність поставленої мети;  

• непереможність зла;  

• неможливість спілкування одне з одним;  

• беззмістовність активних дій. 

У драмі «театру абсурду» нічого не відбувається, а те, що діється,  — незрозуміле,  — чиниться невідомо чому й задля чого. 

Екзистенційні традиції в «театрі абсурду» 

У «театрі абсурду» не було «чистих» жанрів, тут панували «трагікомедія» і «трагіфарс», «псевдодрама» і «комічна мелодрама». Драматургиабсурдисти майже одностайно стверджували, що комічне — трагічне, а трагедія — сміховинна. Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск, чорний гумор, іронія та буфонада в засобах творення стали характерними прикметами такого мистецтва.

Крізь видимий абсурд у мистецтві абсурдистів просвічувалися приховані важливі філософські проблеми.

Кінець 60-х років ХХ століття ознаменувався міжнародним визнанням «абсурдистів»: Ежена Йонеско обрали до Французької академії, а Семюель Беккет здобув звання лауреата Нобелівської премії.

«Театр абсурду» з його болем за людину та її внутрішній світ, з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й акомунікабельності став класикою світової літератури.

Постановка драми Ежена Йонеско (1912—1994) «Голомоза співачка» у 1950 році вважається датою виникнення «театру абсурду». Постановка приголомшила глядачів: у ній усе було абсурдно, починаючи з назви, бо ні про яку голомозу співачку в драмі не йдеться. Персонажі ведуть тут безглузді розмови під акомпанемент годинника, який б’є то сім разів, то три, а то й зовсім замовкає.

У наступній п’єсі «Носороги» письменник створює гротескне зображення будь-якого різновиду фанатизму, який позбавляє людину здатності жити поза стадом. Перетворення на носорогів обивателі сприймають як чергову необхідність, якій треба підкорятися, щоб тебе не запідозрили у неблагонадійності. Першими «змінили шкіру» чиновники, для них уміння підкорятися не роздумуючи є вищою чеснотою. На відміну від своїх співгромадян, які всі перетворилися на носорогів, головний герой п’єси Беранже залишається людиною. Він у відчаї, коли дізнався, що серед носорогів опинилась його кохана. П’єса закінчується повним відчаю монологом Беранже, але в ньому звучить непохитна воля людини, яка вирішила не капітулювати, навіть якщо вона залишилась одна проти всіх.

У п’єсі досліджується психологія насилля і підкорення, якому слугує сучасна масова свідомість.

Завоювання «театром абсурду» світової сцени, спочатку скандальне, а потім тріумфальне, забезпечило Семюелю Беккету (1906—1989) славу класика ХХ століття. Беккет — ірландець за походженням, більшу частину життя він провів у Франції, кілька років був особистим секретарем Джеймса Джойса, який вплинув на його творче становлення. Писав Беккет і англійською, і французькою мовами. Він автор збірки оповідань, чотирьох романів і великої кількості есеїв. П’єси Семюель Беккет почав писати тільки із середини 1950-х років. Сценічний світ його населений істотами-каліками, які не здатні самостійно пересуватися. Так у зорових образах втілюється думка автора про безсилля людини. У п’єсі «Ендшпіль» дія замкнена чотирма стінами кімнати, а герої — каліки й старі люди. У «Грі» персонажі не мають імен. У «Качі-Кач» образ статичного руху створюється кріслом-качалкою, яке, не зупиняючись, не рухається з місця. Світ Беккета — це світ вічного повторення, кожний новий день схожий на попередній, ніколи жодних змін. Персонажі Беккета, проте, здатні бачити смішні відтінки свого становища, у його п’єсах немає чіткого розмежування між сміхом та сльозами.

П’єса «У чеканні Годо» була визнана одним із шедеврів «театру абсурду». Цю п’єсу можна вважати відгуком на цілком конкретні події: Беккет під час війни разом із дружиною брав участь у французькому Опорі та переховувався від нацистів. Мотив чекання, нескінченні розмови у вимушеному усамітненні стали змістом драматичного твору, у якому Беккет поступово відкинув всі конкретні деталі. Він створив двохактну п’єсу, майже позбавлену зовнішньої дії, де всього чотири персонажі. Головні герої, Володимир і Естрагон, чекають на якогось пана Годо, який має розв’язати всі їхні проблеми. Самотні, безпорадні, безпритульні й голодні, вони кожного ранку приходять на умовлене місце зустрічі, а ввечері йдуть ні з чим. Страх і відчай не раз наводять їх на думку про самогубство, не раз вони вирішують покинути місце зустрічі. Але хто ж тоді зустріне Годо? Чекання таємничого Годо, який так і не з’явився, — символ невимовного, яке, з точки зору Беккета, неможливо виразити словами. На питання, кого він мав на увазі, письменник відповів: «Якби я знав, я написав би про це в п’єсі».

Проблема людини, яка втратила себе або ж поривається стати іншою, виглядати інакше, жити по-іншому, проходить крізь усю творчість швейцарського письменника Макса Фріша (1911—1991). Цій темі присвячений і перший серйозний твір Фріша для театру — п’єса «Санта Крус».

Фріш назвав свою п’єсу «романсом» — ніби лише історією про кохання двох диваків Пелегріна та Ротмістра до дівчини Ельвіри. Та насправді «Санта Крус» — сумна оповідь про самотність людини, про її внутрішній розлад, про недосяжність щастя. Драматург детально змалював картину внутрішньої душевної втоми героїв, які давно відмовилися від повноцінного життя й поховалися у своїх закутках — у «замку» (Ротмістр) і в «піратстві» (Пелегрін).

У кінці п’єси кожен із героїв усвідомив і прийняв власну долю як хрест: «святий хрест» (саме так перекладається назва порту Санта Крус, а отже, й п’єси) дивного людського життя. «Санта Крус» закінчується торжеством хаотичних начал: у природі (сніг, що переріс у справжній катаклізм) і в людських почуттях — така сама безупинна віхола нездійсненних бажань.

Швейцарець Фрідріх Дюрренматт (1921—1990) був не тільки письменником, а й художником, більшість своїх книг він ілюстрував власними малюнками. Слава прийшла до нього з п’єсою «Візит старої дами». Це жорстокий фарс, який автор радив грати з усією людяностю й обов’язково з гумором. Стара дама — тепер американська мільярдерша Клара Цаханасьян — повертається до рідного містечка, де колись її зрадив коханий, а сама вона опинилася на панелі. Тепер вона хоче, щоб за мільярд доларів був убитий той, хто колись спокусив її. Мер відповідає їй під бурхливі овації городян, що мешканці міста поки що живуть у Європі, вони християни й відкидають цю пропозицію. Стара дама спокійно вимовляє: «Я почекаю». У п’єсі діють не чудовиська, а звичайні люди, та їм невдовзі стає зрозуміло, що благородство не можуть замінити ні високі прибутки, ні можливість дати освіту дітям. І гроші роблять свою справу: крамаря Альфреда Ілла вбивають.

Усі твори Дюрренмата написано із властивим письменнику моторошним гумором. 

Ежен Йонеско

"НОСОРОГИ"

Женев'єві Серрота докторові Т. Френкелю присвячую

П'єса на три дії і чотири картини

Переклав з французької Петро Таращук

ДІЙОВІ ОСОБИ

за порядком виходу на сцену

Картина

Господиня

Бакалійниця

Жан

Беранже

Подавальниця

Бакалійник

Літній Добродій

Логік

Власник кав'ярні

Дезі

Пан Папільйон

Дудар

Ботар

Пан Беф

Пожежник

Пан Жан

Дружина пана Жана

Численні носорожачі голови

ДІЯ ПЕРША

Декорації

Майдан провінційного містечка. В глибині двоповерховий будиночок. На першому поверсі вітрина бакалійної крамниці, до якої заходять крізь засклені двері, піднімаючись на дві-три сходинки. Вище вітрини чітко виписано: "Бакалія". На другому поверсі двоє вікон, що виходять з покою бакалійника. Бакалійна крамниця у глибині сцени, але трохи ліворуч, недалеко від лаштунків. Удалині з-за будинку бакалійника визирає церковна дзвіниця. Праворуч від бакалійної крамниці тягнеться вулиця. Ще далі праворуч і трохи навскоси вітрина кав'ярні, над нею ще один поверх, там вікно. На терасі кав'ярні чимало столів і стільців, що висуваються майже до середини сцени. Біля стільців на терасі запилюжене дерево. Небо блакитне, світло яскраве, стіни дуже білі. Це неділя, майже опівдні, влітку. Жан і Беранже прийдуть і сядуть за стіл на терасі. Перед тим, як підняти завісу, починають бамкати дзвони. А коли завісу піднято, вони за хвилю стихають. Коли завіса піднімається, сцену з правого боку в лівий мовчки перетинає жінка, несучи в одній руці порожній кошик для харчів, а в другій — кота. Бакалійниця відчиняє двері крамниці й дивиться, як вона йде.

Бакалійниця. Ох! Оця! (До свого чоловіка, який у крамниці). Ох, ця запишалася. Вже й купувати в нас не хоче. (Зникає).

Кілька секунд сцена порожня.

З правого боку виходить Жан, водночас із лівого — Беранже. В Жана рожеве обличчя, одягнений він дуже дбайливо: каштановий костюм, червона краватка, накладний крохмалений комірець, каштановий капелюх. Черевики жовті й добре начищені. Беранже неголений, без капелюха, волосся скуйовджене, одяг обшарпаний. Усе в ньому виказує занедбаність, вигляд утомлений, оспалий, час від часу він позіхає.

Жан (ідучи з правого боку). Нарешті з'явилися, Беранже.

Беранже (йдучи з лівого боку). Добридень, Жане.

Жан. І, певне, знову спізнилися! (Подивився на годинник на руці). Ми мали зустрітись об одинадцятій тридцять. А вже й полудень от-от.

Беранже. Пробачте. Ви давно вже чекаєте?

Жан. Та ні, щойно прийшов, ви ж бачили.

Ідуть і сідають за столик на терасі кав'ярні.

Беранже. Тоді я не так уже й винен, бо… Й ви теж…

Жан. Ну, я — це інша річ, я не люблю чекати, я не можу гаяти час. Оскільки ви завжди приходите невчасно, я справді прийшов пізніше, саме тоді, коли й сподівався вас бачити.

Беранже. Воно так… авжеж, але…

Жан. Ще скажіть, що прийшли, як домовились!

Беранже. Звичайно… я не можу такого сказати.

Жан і Беранже вже сидять.

Жан. І нема чого сперечатись.

Беранже. Вип'єте чого-небудь?

Жан. А вас уже зранку сушить?

Беранже. Але ж так жарко, так гаряче.

Жан. Та чим більше п'єш, тим дужче кортить, як каже народна мудрість…

Беранже. Воно б не так сушило, не така була б жага, якби в небі з'явились якісь іще мудріші хмари.

Жан (пильно дивлячись на Беранже). Ну, до того вам уже зась. Бо вашу спрагу, любий Беранже, вода не потамує…

Беранже. Любий Жане, що ви хочете цим сказати?

Жан. А вам ніби невдогад. Я кажу, що у вас горлянка пересохла. Як ота пустеля невситима.

Беранже. Ваше порівняння, на мій погляд…

Жан (уриваючи його). Ну й жалюгідні ж ви, друже.

Беранже. А що, справді жалюгідний?

Жан. Я ж не сліпий. Ви падаєте від утоми, не спали цілу ніч, позіхаєте, вас просто змагає сон…

Беранже. Так щось в голові паморочиться…

Жан. Та від вас горілкою тхне!

Беранже. Мене таки трохи сушить!

Жан. Щонеділі одне й те саме, а за будень і казати нема що.

Беранже. Та ні! На тижні не так уже й часто, я ж у конторі…

Жан. А де ваша краватка? За гульнею вже й загубили!

Беранже (мацаючи рукою груди). Диви, справді нема, сміх та й годі, куди ж вона поділась?

Жан (витягаючи краватку з кишені піджака). Нате ось цю пов'яжіть.

Беранже. Ох! Дякую, ви дуже люб'язні. (Чіпляє краватку собі на шию).

Жан (поки Беранже абияк зав'язує краватку). Але ж ви геть розчохрані!

Беранже рукою пригладжує волосся.

Візьміть ось гребінця! (Витягає гребінця з іншої кишені піджака).

Беранже (беручи гребінця). Дякую.(Недбало зачісується).

Жан. Ви неголені! Подивіться, на кого ви схожі. (З внутрішньої кишені піджака витягає люстерко,дає Беранже, той дивиться, витягаючи й обдивляючись також язика).

Беранже. Мені язик обклало.

Жан (забираючи люстерко й кладучи до кишені). Воно й не диво!.. (Забирає також простягнутого Беранже гребінця й кладе до кишені). Друже мій, так і до цирозу недалеко.

Беранже (занепокоєний). Невже справді?..

Жан (до Беранже, який хоче повернути йому краватку). Залишіть собі, я носив про запас.

Беранже (в захваті). Які ви завбачливі.

Жан (і далі придивляючись до Беранже). Прикро, але ваш одяг обшарпаний, сорочка брудна, аж гидко, черевики…

Беранже намагається сховати свої ноги під стіл.

Ваші черевики не чищені… Ото вже занехаяність!.. Ваші плечі…

Беранже. Що там ще з моїми плечима?

Жан. Поверніться. Ну поверніться. Ви обшурували стіну…

Беранже мляво простягає руку до Жана.

Ні, щітки в мене нема. Від неї кишені відстовбурчуються.

Так само мляво Беранже ляпає по плечах, аби вибити крейду; Жан відвертає голову.

Ой! Ось і ось. Де ви набралися її?

Беранже. Не пригадую.

Жан. Жаль, жаль! Мені соромно мати такого друга.

Беранже. Ви надто суворі…

Жан.А з вами по-людськи й не можна!

Беранже. Послухайте, Жане. Я не маю ніяких розривок, нуджусь у цьому місті, я не створений для… тієї щоденної роботи в конторі, — цілих вісім годин, а влітку лише тритижнева відпустка! А в суботу надвечір утома найбільша, і тоді, розумієте, щоб забутися…

Жан. Любий мій, працюють усі, і я теж, теж, як усі люди, щодня висиджую по вісім годин у конторі, я теж маю лише двадцять один день відпустки на рік, та однак, однак подивіться на мене. Хай йому біс, та треба тільки захотіти!

Беранже. Ох! Такої волі, як у вас, більше ні в кого нема. А я ж нічого не роблю. Так, для життя я нічого не роблю.

Жан. Але ж усі повинні робити. Чи у вас якась вища натура?

Беранже. Я такого не думаю…

Жан (уриваючи). Я ціную вас, та водночас, коли відкинути дурну соромливість, я вартий більше, ніж ви. Вища людина — це та, що виконує свій обов'язок.

Беранже. Який обов'язок?

Жан. Свій обов'язок, скажімо, службовий…

Беранже. Ага! Звичайно, службовий обов'язок…

Жан. Де ви пиячили цієї ночі? Якщо пам'ятаєте, звісно!

Беранже. В Августа, ми відзначали ювілей нашого друга Августа…

Жан. Нашого друга Августа? А мене й не запросили на ювілей нашого Августа…

У цей час звіддаля долинає, проте швидко наближається шалений тупіт і сапання звірини, протяжне ревіння.

Беранже. Я не міг відмовитись. Це було б нечемно…

Жан. А я хіба пішов?

Беранже. Воно й справді, але ж вас не запросили!..

Подавальниця (вийшовши з кав'ярні). Добридень, панове. Що п'ємо?

Звуки стають дуже гучними.

Жан (до Беранже, майже кричить, щоб його можна було чути за отим гармидером, якого він ще не усвідомлює). Еге ж, ніхто й не запрошував. Не пошанували. Хай там як, але запевняю, що якби й запросили, я б туди не пішов, бо…

Шум уже нестерпний.

Що там коїться?

Чути, як дуже близько вчвал біжить важка й могутня тварина, чути, як із свистом виривається повітря.

Та що це?

Подавальниця. Та що це?

Беранже, апатичний і далі, здається, нічого й не чує і спокійно щось говорить Жанові про запросини; його губи ворушаться, а що він каже, не чути.

Жан підскакує, його стілець падає; дивлячись на лаштунки ліворуч, Жан показує пальцем, а розм'яклий Беранже все сидить.

Жан. Ох! Носоріг!

Звуки, створювані твариною, так само швидко й дальшають, так що вже можна розрізнити наступні слова; вся ця сцена має гратися дуже швидко, з повторами: "Ох! Носоріг!"

Подавальниця. Ох! Носоріг!

Бакалійниця (вистромивши голову з дверей крамниці). Ох! Носоріг! (До свого чоловіка, що в приміщенні). Мерщій сюди, подивись, носоріг!

Усі дивляться вслід тварині ліворуч.

Жан. Біжить куди очі спали, мало вітрин не зачіпає!

Бакалійник (у крамниці). Де він?

Подавальниця (хапаючись руками за сідниці). Ох!

Бакалійниця (до чоловіка, який усе ще в магазині). Іди подивись!

І саме тепер бакалійник показує голову.

Бакалійник (висунувши голову). Ох! Носоріг!

Логік (що швидко вийшов на сцену зліворуч). Носоріг, щодуху мчить тротуаром куди очі спали!

Всі ці репліки, починаючи від "Ох! Носоріг", що сказав Жан, майже одночасні. Чути, як верещить "А!" якась жінка. Вона й з'являється, вибігає аж на середину сцени; це Господиня з кошиком у руці; як тільки добігла, кошик випадає, харчі розсипаються по сцені, розбивається пляшка, але кота в другій руці вона не випускає.

Господиня. А! Ой!

Зліворуч, услід за Господинею, з'являється елегантний Літній Добродій,метнувся до бакалійної крамниці, штовхає господарів і заходить; а Логік іде вглиб і спирається на стіну ліворуч від дверей до крамниці. Жан і Подавальниця,які стоять, Беранже,який сидить, незворушний і далі, утворюють другу групу. Водночас чути, як зліворуч долинають зойки "ох!" та "ах!", чути тупіт людей, що втікають. По сцені літає курява, знята твариною.

Власник(вистромивши голову з вікна над кав'ярнею). Що сталося?

Літній Добродій (ховаючись за Бакалійниками). Перепрошую!

В елегантного Літнього Добродія білі гетри, м'який капелюх, ціпок з руків'ям із слонової кістки; Логік сперся на стіну, в нього невеличкі сиві вуса, окуляри, на голові плаский брилик.

Бакалійниця (яку штовхнули, а вона пхнула й свого чоловіка, — до Літнього Добродія). Та глядіть ви зі своєю палицею!

Бакалійник. Це вам не жарти, обережніше!

За Бакалійниками видніє голова Літнього Добродія.

Подавальниця (до Власника). Носоріг!

Власник (з вікна до Подавальниці). Та вам приверзлося! (Побачивши носорога). Ого! Отакої!

Господиня. Ах!

Зойки "ах" та "ох" за лаштунками, ніби гучний супровід до її власного "ах"; Господиня, в котрої випав кошик і розбилася пляшка, не полишає кота, якого тримає в другій руці.

Бідний котусь, як він злякався!

Власник (усе дивлячись ліворуч, стежачи за твариною, дослухаючись до дедалі слабшого тупоту й ревіння).