ДУША ДМИТРА САМУСЕНКА ТАНЦЮВАЛА

Герой-чубинець Дмитро Самусенко  16 серпня 1971 року в робітничій родині міста Маіуполя. Середню освіту здобував у тамтешній школі № 63.  Оскільки Маріуполь завжди був промисловим центром, батько Дмитра прагнув, аби син після закінчення школи вступив до металургійного університету, щоб згодом також працювати на заводі.

  Однак зацікавлення танцями прийшло до Дмитра ще у шкільні роки. Якось дівчинка-однокласниця  попросила піти разом з нею на танцклас, тому що без хлопців «на бальні танці» не брали. Так Дмитро потрапив до «школи Буленка» при Палаці культури «Іскра». Там і відчув свою творчу спорідненість з мистецтвом танцю.

  Здобувши середню освіту, вступив до торговельного коледжу (1989-1990рр), де провчився рік, а вже 1990 року став студентом Харківського політехнічного інституту. Але душа – танцювала: продовжував займатися бальними танцями у колективі «Горизонт».

1996 року, завершивши навчання в інституті, Дмитро Самусенко рушив за кордон працювати танцівником. А повернувшись до Маріуполя, започаткував свій  власний шоу-балет  «Матадор». 

  Дружиною Дмитра стала  Олена –  дівчина з рідного колективу. Разом вони продовжували працювати за кордоном до 2002 року. 2003 року у подружжя Самусенків народився син Данило. 

Того ж року на базі Палацу культури «Іскра» у Маріуполі було відкрито набір діточок до «Матадора» . Колектив працював, зростав та розвивався в різних напрямках. Виїзджали на конкурси та чемпіонати в Україні та Європі. 

  2005 року Дмитро та Олена здобули титул чемпіонів України з сучасних танців. 

А вже 2006 року у Самусенків народився другий син Єгор. 

З часом  сини Данило та Єгор долучилися до занять у батьківському колективі, де розвивали творчі здібності на той час  вже майже 120 діточок та дорослих.

  Аби здобути ще й педагогічну освіту, Дмитро Самусенко 2014 року заочно вступив до Бердянського педагогічного університету. Завершив навчання 2017 року за фахом « вчитель хореографії». 

  З початком війни 2014 року чимало родин з дітьми почали виїжджати з Маріуполя. Дмитро та Олена також вирішили переїхати на Київщину в місто Ірпінь. Саме там 2017 року відкрили танцювальну студію «Матадор». Дмитро Самусенко дуже любив займатися з малечею, тож започаткували ще й групу для дітей віком від 3 років. Відтоді «Матадор» в Ірпені вже знають майже всі.

Величезну кількість подяк отримував звідусіль.

Безупинно прагнучи вдосконалення майстерності, Дмитро Самусенко 2021 року вступив до Академії мистецтв імені Павла Чубинського на факультет «Хореографія».

А через рік після початку повномасштабного вторгнення, не роздумуючи, став на захист України…

 Загинув у Донецькій області біля села Водяне…

Світло душі, таланту, подвигу Дмитра Самусенка –

 навіки у пам'яті України та кожного свідомого громадянина.

Надзвичайно важливо, щоб імена таких митців-Героїв як Дмитро Самусенко знали всі в Україні й цілому світі. Тому що він заплатив найвищу ціну за право України і кожного з нас бути вільними, жити на рідній землі. 

ГЕРОЙ ІВАН ДУБІЛЕЙ ТАНЦЮВАВ ГОПАКА НАВІТЬ ПІД ЧАС ВСТУПУ ДО АКАДЕМІЇ 

   Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького третього ступеня, що прирівнюється до звання Героя України…

  Як зростав та гартував український дух Івана Дубілея?

  Старший солдат ЗСУ, випускник Академії мистецтв імені Павла Чубинського Іван Ярославович Дубілей народився 4 липня 1994 року в місті Деражня Хмельницької області. Там ходив у дитсадок. А 1998 року разом з мамою переїхали до  тата  у Київ, де з шестирічного віку навчався у школі №110.

 Любов до танцю в Івановій душі народилася нібито сама по собі. Хоча, звісно, того б не сталося, якби не мав таланту й задатків. Мама Героя – Ольга Олександрівна  – згадує випадок, як до школи на батьківські збори прийшов викладач з ансамблю «Троїцький» і запропонував дітям навчатися танцю. Іванів тато Ярослав Дмитрович поцікавився у сина, чи той бажає танцювати, й отримав згоду. Іван почав відвідувати заняття у вересні, а ближче до Нового року вже демонстрував перші успіхи. Саме тоді викладач повідомив батькам, що їхній син має хист. Тож  Іван продовжував опановувати таємниці майстерності. Багато різних стилів спробував, але перевагу зрештою надав народним танцям. 

 Рідні згадують, що дуже любив танцювати Гопак, навіть сольно. Створив власний танцювальний номер «Іванко». Навіть коли вступав до Академії  мистецтв імені Павла Чубинського – танцював Гопака. Здобув фах хореографа. І був хореографом. Їздив з виступами за кордон. Давав уроки танцю у Будинку творчості для дітей в ансамблі «Троїцький», який здобув звання Народного дитячого ансамблю під керівництвом Ольги Петрівни Дубкової . 

   Спершу Іван Дубілей  служив у 101 полку міста Києва. 2019 року, коли  завершився перший контракт, одразу ж уклав новий, адже  збувалася Іванова  мрія:  потрапити у 8 полк Сил спеціальних операцій. Відтоді – на посаді оператора-вогнеметника групи спеціального призначення, роти спеціального призначення 8 окремого полку спеціального призначення.

 Також 2019 року одружився з коханою Ольгою та став батьком сина Дениса (нині виповнилося 5 років). Дружина переконана, що Іван свідомо обрав шлях справжнього Героя. Хоча не був професійним військовим, але намагався до останньої хвилини діяти за покликом серця. Сміливий, мужній, відважний, справедливий, вірний громадянин своєї держави. 

  Не боявся виконувати складні завдання на окупованій ворогом території. Командир і побратими розповідають, що Іван  умів знайти вихід у найважчих обставинах. Дуже поважав побратимів, завжди був готовий допомогти. 

 Побратими запам’ятали Івана Дубілея як дуже відповідальну людину, котра виконала б наказ, навіть якщо довелося б ще раз пережити останній бій. Для багатьох став взірцем і прикладом, як потрібно любити і захищати рідну землю – Україну.

  Дружина Ольга до дрібниць пам’ятає дні, що стали останніми в житті Героя. Спершу 7 квітня 2023 року  їй телефонічно повідомили про поранення чоловіка, після чого одразу вирушила до міста Дніпра. Зранку 9 квітня  вже була в госпіталі, а о 21.30  того ж дня дружину сповістили про незворотнє: Герой-захисник пішов у вічність (серце не витримало). 

  Іван Дубілей показав на власному прикладі, що  означає відданість Військовій присязі на вірність українському народові, мужньо виконавши військовий обов'язок в бою за Україну, її свободу і незалежність.

 Ерудит, справжній чоловік та батько. Мав бажання жити та багато планів на життя. Мріяв створити власний бізнес. Але війна все змінила.

 У скорботі за Героєм залишаються дружина, син, батьки та близькі. 

–Я пишаюсь його незламністю та патріотизмом, і вважаю, що мій чоловік – справжній Герой, який заслуговував на найвищу державну нагороду ще за життя, – стверджує Ольга Дубілей.

  Вічна пам'ять і шана з роду в  рід всім, хто віддав найдорожче – життя – за Україну! 

Слава всім, хто боронить та захищає Україну!

 Слава Україні! 

Герої не вмирають!