Петро Павлович Ребро

Сорока колись була біла.

Літала з села до села.

Та якось ізмерзла й схотіла

Полізти в димар до тепла.

Від сажі вона почорніла,

До річки помитись пішла,

Та боки від сажі помила,

А більше помить не могла.

І стала вона білобока.

Літає з села до села.

В димар з того часу сорока

Не лізе шукати тепла.

Під кущем собі лежить

Заєць на світанку.

Дума: що коли пошить

Шапочку–ушанку?

Не страшна тоді зима

Й віхола шалена.

Всі б сказали, що нема

Розумніших мене.

Це б про мене на весь край

Слава полетіла!...

Заєць очі протира

І – мерщій за діло!

Смушок взяв у барсука,

Нитки – у лисиці,

Голку в друга–їжака, -

Заходивсь трудиться!

І не спав він, і не їв

З ранку і до ранку –

Наш зайчисько собі шив

Шапочку–ушанку.

А пошив - ще й не надів,

Як звірята й птиці

Прибули з усіх кінців

Шапку подивиться.

Кожен гладив теплий міх,

Кожен дивувався.

А зайчисько слухав їх

І ще більш пишався!

Та озвався тут ведмідь:

- Шапочка чудова.

Нумо, зайчику, надіть

Просимо обнову!

Заєць шапочку в ту ж мить

Враз надіти хоче,

І не може це зробить!

А вже ліс регоче!

Покотився дружний сміх

З краю і до краю.

А зайчисько з усіх ніг

Дременув із гаю.

Як летів поміж кущів, -

Поколов і лапки.

Так чому ж він не надів

Свою теплу шапку?

Чом він мерзне стільки літ

В дощ і в завірюху?

Бо ту шапочку надіть

Заважають... вуха!

Був у мене один

Олівець у руці.

Перерізав його –

Стало два олівці.

Два – це краще, та я

Зупинитись не міг.

Тільки два олівці?

Перерізав і їх.

Стало більше, але

Що ж хлоп'ятам я дам?

Перерізав і ці

Олівці пополам.

Ціла купа тепер

Олівців у руці.

Та я сумно дивлюсь

На огризочки ці.

Як я буду тепер

Малювать і писать.

Якщо ці олівці

Навіть в ручку не взять?!

Маленька мурашка

У полі була.

Вона дві зернини

Пшениці знайшла.

Великі, пахучі

Зерняточка ті

На сонечку сяли,

Немов золоті.

Зраділа, зраділа

Мурашка мала,

Коли дві зернини

У полі знайшла.

Життя тепер буде

У неї веселе.

Вона ту пшеницю

На борошно змеле.

А потім пектиме

Оладки смачні,

Як сонечко, білі,

М’які, запашні.

А потім покличе

Всіх діток до хати

Та й буде оладками

Їх пригощати:

–Поїжте, малята.

Оладок смачних,

Як сонечко, білих,

М’яких, запашних!

Отак міркувала

Мурашка мала,

Коли дві зернини

У полі знайшла.

А потім взяла

Ті зернини в мішечок,

Як слід зав’язала,

Поклала на плечі.

І йде поміж сосон,

Високих ялин, –

Несе ту пшеницю

Молоти у млин.

Стрічає мурашка

Сусідку осу.

–Куди поспішаєш?

–Молоти несу!

Почули про це

На ліщині жуки:

–У гості ми прийдем –

Печи пиріжки!

За ними хрущі

На зеленім кущі

Гукають: – Готуй нам

Галушки мерщій!

Злетілися мухи:

–А нам вари кашку!

Ми разом прибудем

До тебе, мурашко!

А тут і метелики,

Й бджоли, і джміль.

–Прибудемо в гості! –

Кричать звідусіль.

І рада мурашка,

І горда мурашка,

Нести їй мішечок

Нітрохи не важко.

Уже їй ввижається,

Як на оладки

Прийшли, прилетіли

Всі гості до хатки.

Їдять, запивають

Оладки смачні,

Як сонечко, білі,

М’які, запашні!

Їдять пиріжки,

І галушки, і кашку,

Та хвалять хазяйку –

Гостинну мурашку!..

Отак міркувала

Мурашка мала,

Коли до млина

Ту пшеницю несла.

Аж ось і млинок

Деренчить в вишині.

Стоїть він вгорі

На суку, на сосні.

І крила у нього

З дубового листу.

А жорна – з горіхів

Міцних, золотистих.

Коші – два стручки

Із акації міцні,

А мельником сонечко

В тому млині.

Сидить на порозі,

Гукає воно:

–До мене молоти

Приносьте зерно!

Приносьте насіння

Квіток, кукілю.

І дешево й швидко

Усе вам змелю!

Щоб хліб був, як сонечко,

Білий, пухкий.

Це каже вам сонечко –

Мельник старий!

Мурашка спочила

Внизу під сосною,

Води напилася,

Умилась росою,

Взяла вона знову

Мішечок на спину,

Полізла угору,

У млин по драбині.

І мельник мурашці

Зрадів від душі.

Скоріш він засипав

Пшеницю в ковші.

І борошно біле –

Молочний струмок –

Побігло, побігло

Мурашці в мішок.

І поки їй мельник

Казки говорив,

Пшениця змололась,

І млин заскрипів.

Сказала мурашка

Спасибі старому,

Схопила мішечок,

Побігла додому.

Між сосон, ялинок –

Дорога знайома.

Прямує мурашка

Додому, додому!

Додому, до хати.

Що вже недалечко.

Та важчає, важчає

Ноша в мішечку.

І ось на галяві,

Де квітла ромашка

Присіла спочити

Маленька мурашка.

Присіла спочити

І скоро заснула,

І навіть мішок

Зав’язати забула.

А тільки заснула,

То бачить у сні,

Як сонечко, білі

Оладки смачні…

А вітер тим часом,

Як спала мурашка,

Такий розходивсь! –

Аж зламалась ромашка.

Аж сивих дубів

Заскрипіли вершечки.

І раптом той вітер

Добравсь до мішечка!

В ту ж мить борошенце

М’якесеньке, біле

За вітром по лісу

І в степ полетіло.

Упало на ниви,

На гори й хатини –

Всю землю покрило,

Немов скатертина.

Мурашка проснулась,

Поглянути хоче,

А біло навколо –

Аж очі лоскоче.

Вона до мішечка –

Взяла на коліна,

А в нім борошенця

Нема ні пилини.

Мурашка побігла

Додому, в оселю.

Її зустрічають

Там діти веселі.

На жовтому листі,

Немов на санчатах.

По білому снігу

Спускаються з хати.

І раді, неначе

Й морозу нема,

Кричать усі: – Мамо,

Ти бачиш, зима!

Сніжок такий білий,

Лапатий, м’який!

І звідки приніс його

Вітер прудкий?

І рада мурашка,

Бо діти веселі,

Із ними гуляє

По білій оселі,

А ляжуть усі вони

Ввечері спати,

Прослухають мамину

Казку малята,

Узнають, відкіль

На подвір’ї сніжок, –

Це вітер забрався

До неї в мішок,

І борошно біле

Війнув по землі…

Заснули під казочку

Діти малі.