Життєпис і творчість

Народився Петро Павлович Ребро 19 травня 1932 р. у селі Білоцерківка Куйбишевського району Запорізької області у родині хліборобів. Він був третьою, наймолодшою дитиною. Батько був ветераном Першої світової війни, мав важке поранення в руку. Мати - проста селянка, скромна і дуже релігійна. В 1935 році сім'я залишається без батька. За споминами старшого брата Григорія - Петро зовсім не пам'ятав батька.

Майбутній поет вийшов з глибин запорозького козацького краю, його корінь у ньому, і саме тому в його творчості спостерігається постійний зв’язок поета із землею прадідів, дідів, батьків. Поет умів знайти яскраві барви і тони, характерні ознаки нашого непростого часу, цікавих сучасників і як художній літописець сучасної доби відобразити це у своїй творчості.

Петро Ребро, з дитинства дуже тонко відчував природу: говірливі річки, затишні ставки, запашні степи. Особливо теплі спогади в Петра Павловича залишились про водойму рідного краю - річку Берду.

Річка Берда, що тече на півдні Запорізького краю, невелика: посушливого літа води в ній, як то кажуть, горобцю по коліна. Та про неї у поета Петра Ребра збереглись яскраві, теплі спогади. На зелених берегах Берди промайнуло його дитинство: влітку ловив разом із друзями пічкурів, раків, слухав у заростях голосистих солов'їв, восени пік з хлопцями картоплю у вогнищах, взимку краяв ковзанами кригу.

Буремного 1941 року, з’явилися ворожі мотоцикли і в Білоцерківці. Вдерлися нацисти в клуб. Трощили все. Книжки з бібліотеки повикидали через вікно на вулицю, в осінню грязюку. З вікон на той жах дивилися повні гніву людські очі.

У передмові до ювілейної збірки Петра Ребра «Ключі від веселки» подаються його спогади про ті драматичні події:

"Вночі мені не спалося — все ввижалося, що книжки плачуть, голосять, кличуть на допомогу... До книжок я підібрався, коли смеркло, а потім побіг додому городами, ніби за мною гнався полк фашистів». Кого «визволив» з біди, я вже довідався вранці, коли розвиднілося, а всю ніч просидів у кутку, під дерев’яним ліжком, чекаючи, що ось вдеруться німці й потягнуть за книги на розстріл. Потім їх читало все село. Це були казки К. Чуковського та переклади Шандора Петефі. Під впливом цих творів я і сам почав складати вірші".

село Білоцерківка Запорізької області (сучасний вигляд)

Переважними в Петра Ребра є теми любові до рідного краю, праці, війни та її відголосків, історичного минулого, сьогоднішнього і майбутнього у багатстві їх проявів. Пошуки народної душі допомогли відточити йому свою власну художню манеру, творчу індивідуальність. Про що б не писав Петро Ребро, завжди зримо чи в підтексті присутній запорізький край: чи то його славне історичне минуле, чи наше тривожне сьогодення, чи навіть майбутнє, яке він хоче бачити світлим для свого народу. За творами Ребра можна укласти історію запорозького краю, адже його творчий доробок починає свій відлік ще з 1950-х років. А, відповідно, на ньому знайшли свій відбиток як позитивні, так і негативні процеси розвитку українського суспільства у другій половині XX ст.

Петро Ребро – художній літописець нашого часу. Уява у його творах це осмислення буття. Крізь призму душі героїв, він розглядає складові проблем: добро і зло, життя і смерть, пам'ять і сенс буття, честь і слава, щастя і свобода, обов'язок і сумління.

Як митець, Петро Павлович жив труднощами і проблемами нашого сучасника, бо надихався його звершеннями і турботами, бо творив із синівською думою про сучасне і майбутнє. У своїй творчості він прокладав містки між славним минулим, тривожним сьогоденням і майбуттям. Він намагався повернути свого читача обличчям до історії, культури, мови, традицій рідного народу, закликає вберегти себе від духовного зубожіння.

Долю рідного краю Петро Ребро пов'язує з нашим славним минулим. У циклі «Хортицьке віче» поет закликає зберігати пам'ять про запорозьких козаків, вберегти себе від духовного зубожіння. Він щиро вірить, що Хортиця буде жити «на радість людям, недругам назло». У циклі «Хортицьке віче» постає перед читачем історія запорозького краю, овіяна подвигами славних лицарів волі, де події сивої давнини переплітаються з сьогоденням, докоряючи невдячним нащадкам козаків — запорожців за історичне безпам'ятство.

У драматичних поемах «Заграва над Хортицею» і «Любов сильних» митець осмислює концепцію людини, її психології, руху почуттів і поведінки в екстремальних умовах. У цих творах письменник порушує проблему підсвідомого патріотизму, при цьому поведінка героїв сюжетно мотивується, органічно витікає з їх дій і перебуває в єдності з розвитком фабули. За основу сюжету вказаних творів автор бере виняткові документальні ситуації і вчинки, викликані зіткненням характерних морально-психологічних чи соціальних протиріч, коли герої його творів волею долі вступають у гостру сутичку з об'єктивними обставинами, з діями інших людей.

З інтерв'ю із Петром Ребром в газеті "Голос України" за 14 березня 1995 року:

Журналіст: - Як ви прилучилися до козацької теми? Чи, може, ви козацького роду?

Петро Ребро: - Твори про козаків є майже в усіх моїх книжках. Правда, були роки, коли видавці, мов чорт ладану, боялися самого слова «козак». Особливо після того, як головний ідеолог України оголосив Запорозьку Січ...кублом українського буржуазного націоналізму». Та й хіба я не козак — хоча б за прізвищем, за походженням? До речі, на це прізвище свого часу звернув увагу Остап Вишня: підписуючи мені книжку, він поцікавився, чи це в мене не псевдонім. А потім навіть позаздрив: «Добре прізвище, козацьке!

Журналіст: - Кажуть, нібито ви чимало сюжетів узяли з фольклору і перелицювали на гумористичний манер?

Петро Ребро: - Переважна більшість моїх жартів — результат моєї спроби «вжитися» в шкіру наших дотепних предків, щоб їхніми очима глянути на певні події - давні і сьогочасні». Ці відповіді і свою позицію гуморист підтвердив у самих «Козацьких жартах»:Ці жарти і рідні, і любі мені (Тим паче, що сам я з козацького роду), Хоч деякі — вельми дотепні й смішні — Я чесно позичив у свого народу.

У 1959 році твори Петра Павловича Ребра потрапили на сторінки гумористично-сатиричного журналу "Мітла" (Аргентина)

Промовистий факт популярності Петра Павловича серед українців всього світу навів завідувач кафедри загального та слов’янського мовознавства, професор Віктор Чабаненко. Коли до рук Віктора Антоновича потрапив журнал української діаспори Буенос-Айресу «Мітла» за 1959 рік, він із здивуванням та радістю побачив там гумореску Ребра. «Це не просто письменник і громадський діяч, це – своєрідний каталізатор певної громадської думки, процесу збереження найціннішого, що є у нашого народу – його культури», – підсумував професор.

У 2004 році журнал «Всесміх» (Канада) про Петра Ребра писав так:

«На Запоріжжі живе відомий український письменник Петро Ребро, який, приклавши вухо до історії, чує сміх козаків». Його книга «Козацький сміховник», крім того, що виказує руку талановитого майстра слова, має особливу цінність — дає змогу подивитися на наше минуле очима патріота- жартівника і з допомогою сміху чи лагідного усміху відчути майже, як на дотик, славну історію нашої землі».

Важко сказати, в якій із сфер своєї діяльності Петро Ребро залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. П. Ребро прожив 81 рік, і кожен день з його довгого життя, «був днем бджоли, що від світання до смеркання носить по краплині мед до свого вулика».