Автобіографія

Василь Лопушанський: "Із життєвих вершин і глибин Ярослава Лопушанського"

Ярослав Лопушанський народився 25 квітня 1964 року в Тисовиці на Старосамбірщині Львівської області в незаможній селянській сімʼї – у мальовничому куточку Карпат, у селі, оперезаному горами, біля річки, що невпинно біжить до Дністра. Він був сьомим і наймолодшим хлопчиком у батьків Ганни Андріївни і Михайла Пантелеймоновича Лопушанських, які закладали у виховання синів основи глибокої духовності.

Восьмирічну освіту Ярослав здобув у рідному селі в 1971–1979 роках, а середню – у Стрілківській середній школі-інтернаті в 1979–1981 роках. Саме тут формувалися такі риси його характеру як самодисципліна, акуратність, колективізм, доброзичливість, наполегливість і самостійність. Інтернатні заклади освіти, якщо відкинути негативні конотації, сформовані у людей пост-радянського простору від сприйняття слова „інтернат“, забезпечували високий рівень виховання, навчання і соціальної адаптації учнів. Більшість випускників вступали до закладів вищої освіти і здобували професії у найрізноманітніших галузях соціально-економічного й культурного життя, стаючи згодом висококваліфікованими фахівцями.

1981 рік – особливий і в певному сенсі визначальний у життєвій і творчій біографії Ярослава Лопушанського: після здобуття свідоцтва зрілості з відмінними оцінками його дорога пролягла до мальовничого міста над Ужем – до Ужгородського державного університету на факультет романо-германської філології. Своєму виборові – студіювати німецьку філологію – Ярослав завдячує старшому братові Василеві, який у цей час уже завершив свої германістичні студії і вчителював у селі творчого розвою Михайла Зубрицького (1856–1919) – Мшанецькій середній школі на Старосамбірщині. Ще до вступу в університет Ярослав відмінно оволодів базовими знаннями німецької мови, часто-густо пояснював однокласникам на уроці граматичний матеріал, перекладав тексти для читання тощо. Уже з перших днів навчання в університеті показав себе здібним і сумлінним студентом, сповненим прагненням досягти великих успіхів: для сільського юнака, який раптом опинився у великому академічному середовищі університетської еліти й ерудованої молоді з різних куточків України, було це неабияким випробовуванням. Ярослав упродовж усього навчання був незмінним спікером академічної групи і надзвичайно активним у громадсько-культурному житті університету. Декан факультету романо-германської філології доц. Клара Дмитрівна Тімофеєва навіть рекомендувала його кандидатуру після закінчення першого курсу на подальше навчання у Берлінському університеті. На жаль, тогочасні кон’юнктурні обставини стали на заваді у здійсненні цієї мрії.

Ґрунтовні знання й основи майбутньої науково-педагогічної діяльності Ярослава Лопушанського були закладені на лекціях і семінарах у таких відомих вчених і педагогів, як Юрій Балега (1928–2016), Йосип Баглай (1932–2005), Богдан Бендзар (1932–2015), Степан Бобинець (1945–2020), Ольга Гвоздяк, Микола Зимомря, Георгій Меліка, Григорій Павленко (1927–2001), Ельвіра Стародимова, Павло Чучка (1928–2016), Василь Худанич (1922–2006) та ін. Лише з плином років усвідомлюєш значимість тої науки, неординарність тих постатей, які з університетської катедри заглиблювали студентську молодь у цікавий світ мово- і літературознавства, германістики, країно- і культурознавства.

У 1986 році Ярослав Лопушанський успішно захистив дипломну роботу з порівняльної лексикології під керівництвом доц. Георгія Меліки і з відзнакою закінчив університет за спеціальністю „Німецька мова і література“ з присвоєнням кваліфікації „Філолог. Викладач. Перекладач“. У цьому ж році був скерований на роботу в Старосамбірський район Львівської області на посаду вчителя німецької мови. Однак з перших днів професійної діяльності почав обіймати також посаду директора Чаплівської восьмирічної школи. Три роки (1986–1989) учительської й адміністративної діяльності продемонстрували його заповзятливість до праці і сумлінність у непростому педагогічному колективі, який „славився“ на той час чварами і конфліктами. Це було усвідомлене рішення тогочасного завідувача районного відділу освіти Богдана Григоровича Жидика, який розпізнав у кандидатурі Ярослава Лопушанського неабиякі ділові й організаторські здібності, а тому й довірив йому як нейтральній особистості управління закладом освіти. Ярослав гідно справився із покладеними на нього обов’язками і міг би досягнути у цій сфері високих вершин, якби не розчарування у системі управління закладами середньої освіти, зумовлене соціальними обставинами, концентрація на господарській діяльності школи і, головне, нестримне бажання творчого й інтелектуального розвитку.

У 1989 році він вступає до аспірантури Ужгородського державного університету при кафедрі іноземних мов, очолюваної відомим ученим, професором Миколою Зимомрею, під орудою якого Ярослав і ступив на наукову стезю. Після учительських і директорських буднів він знову занурився у світ науки, працюючи активно над дисертаційним дослідженням „Рецепція української літератури в німецькомовному світі (перша половина ХХ ст.)“. Тема, яка, здавалось би, на перший погляд, була вивчена в українському літературознавстві, однак на тлі відродження українських культурний традицій, повернення забутих, маловідомих і вилучених у радянський період з наукового обігу багатьох імен українського художнього слова – вона стала провідною у його науковій діяльності. Чимало часу знадобилося на пошуки фактичного матеріалу в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника та інших книгозбірнях, проте для висвітлення задекларованих завдань дисертації цього було недостатньо, потрібно було простудіювати першоджерела в архівах і бібліотеках Австрії та Німеччини. І була на це воля Господня!

З проголошенням Незалежності України відчинились двері у великий світ, до скарбниць європейської культурної спадщини. Зовсім неочікувано натрапив Ярослав на інформацію про стипендіальний фонд від австрійського уряду для молодих науковців, медиків, істориків, мистецтвознавців з України і після подання необхідних документів отримав дивовижну можливість – дев’ятимісячне наукове стажування в Інституті славістики Віденського університету, що стало важливою віхою у його житті. 8 жовтня 1991 року він вирушив до австрійської столиці, Франковими стежками, до глибинних і живлющих джерел. Український дипломат, ровесник і наш односельчанин, д-р Василь Кирилич у вступному слові до книги „Віденська Франкіана: студії, докторат, академічне середовище Івана Франка у Віденському університеті (1892–1893)“ зазначив:

З розповідей моїх знайомих Віденських професорів-славістів, а цього часу – докторантів Штефана Сімонека і Міхаеля Мозера, Ярослав Лопушанський заповзято і невтомно днював в архіві Віденського університету. А якби регламент дозволив, то й ночував би поміж нерідко вкритими порохом пожовклими рукописами. Бо відчував, що там, на полицях, між стосами скріплених листочків захована Франкова мудрість. Академічне чи художнє слово, але – Франкове.

Віденський період у життєвій і творчій біографії Ярослава Лопушанського став визначальним, суттю його щоденних наукових пошуків в австрійських бібліотеках й архівах – Австрійській національній бібліотеці, Австрійському державному архіві, в бібліотеках й архівах Віденського університету, Інституту славістики й Інституту Східної та Південно-Східної Європи зокрема, Віденській міській та земельній бібліотеці та ін. Немов снігова лавина із гірських Альпійських схилів накрили Ярослава стоси незвіданих рукописів, першодруків, пожовклих газет і журналів. Це була велика винагорода і творчий стимул до пізнання художніх надбань української еліти наприкінці ХІХ – початку ХХ століття (Остап Грицай, Роман Сембратович, Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Лесь Курбас – десятки видатних постатей), які немовби запечатані сімома печатями, були недоступні в радянський період нашої держави.

З Відня Ярослав повернувся Франковим шляхом – з повними валізами копій рукописів, рідкісних стародруків і книжкових видань і, головне, з чітким усвідомленням і сильною вірою – „Нам пора для України жить!“ Свої творчі будні віденського періоду, конфлікт двох (домашнього, проштампованого радянською ідеологією, і – вільного європейського) діаметрально протилежних світів, 30 років потому, він описав у розлогій статті „Зовнішня культурна політика Австрії та інтеграція Східної і Центральної Європи після 1990 року: досвід українського стипендіата Федерального уряду“.

Завершальним акордом віденських студій була вітально-подячна промова Ярослава 4 липня 1992 року в резиденції Президента Австрії, де Курт Вальдгайм, відомий австрійський дипломат і політик, Генеральний секретар ООН в 1972–1982 роках, Президент Австрії в 1986–1992 роках, приймав стипендіатів з усього світу. Вона зворушила цього вечора усіх присутніх, а сам промовець опинився в центрі уваги учасників церемонії. Збереглося пам’ятне фото, на якому зафіксовано потиск рук президента Курта Вальдгайма і юного стипендіата Ярослава Лопушанського на знак виявлення вдячності австрійському урядові і всьому народові за набутий науковий досвід, збереження і примноження культурної спадщини, утвердження принципів дружби і взаєморозуміння.

У жовтні 1992 року випускника аспірантури Ярослава Лопушанського Ужгородський державний університет скеровує на посаду викладача кафедри іноземних мов Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка. Тодішній завідувач кафедри Тіберій Попп доручив йому викладання, крім практичного курсу німецької мови, лекційного і семінарського курсу „Порівняльна типологія української та німецької мов“. Згодом він перейме також такі важливі фахові дисципліни як „Історія німецькомовної літератури“ і „Країнознавство Німеччини та Австрії“. І відтоді – ось уже понад 25 років навчає студентів-германістів розуміти й аналізувати значущі події історичного, культурного й літературного розвитку німецькомовних країн, їхні взаємини з українським народом у площині європейської історії.

Ярослав Лопушанський дуже сумлінно поставився до своїх обов’язків педагогічного працівника, часто-густо на шкоду науковим справам і завершенню дисертаційного дослідження. Здавалося, йому не вистачало якогось важливого фактичного матеріалу, зокрема про чинники рецепції української літератури в Німеччині у 1920-30-х роках, про діяльність Українського наукового Інституту в Берліні, німецьких товариств й обʼєднань, які активно сприяли популяризації української літератури на сторінках фахових і періодичних видань, як наприклад, „Süddeutsche Monatshefte“, „Ostdeutsche Monatshefte“, „Deutsche Monatshefte“, „Das literarische Echo“, „Zeitwende“, „Vossische Zeitung“, „Prager Presse“ та багато інших. А популяризаторська діяльність відомих представників української й німецької культури А.-Ш. Вуцкі, Ґ. Адама, Ф. Бек, П. Рорбаха, Ґ. Шпехта, З. Кузелі, Д. Дорошенка, Д. Чижевського, І. Мірчука та інших особливо привертала увагу дослідника, якому знову щедро усміхнулася доля. 15 грудня 1995 року він отримує запрошення за підписом ректора Реґенсбурзького університету проф. Гельмута Альтнера на шестимісячне стажування на кафедрі проф. Вальтера Кошмаля у межах партнерської програми Вільної держави Баварія у співпраці з Міністерством освіти і науки України, спрямованої на розвиток наукових і культурно-освітніх взаємин.

Потягом Львів – Реґенсбурґ вирушив 6 лютого 1996 року до Баварії. Так почала здійснюватися мрія чи не кожного германіста або просто вчителя німецької мови: хоч би раз у житті відвідати один з найцікавіших куточків Німеччини і всієї Європи, а також легендарний Реґенсбурґ – „Castra Regina“ – немов середньовічна казка на Дунаї.

Проф. Вальтер Кошмаль, надзвичайно талановитий й ерудований вчений-славіст[5], зустрів українського стипендіата дуже привітно й доклав згодом максимум зусиль для його продуктивної й успішної роботи. Уже під час першої зустрічі він зізнався, що про Дрогобич знає завдяки видатним постатям цього краю – Іванові Франку і Брунові Шульцу, і за мить, згадує Ярослав, він знаходить серед багатьох книжкових видань у робочому кабінеті твори Франка і Шульца. А ще багато говорив про Тараса Шевченка, про баварську україніку, про культурні взаємини між двома народами. Своїми мудрими порадами професор скеровував дисертанта у правильне русло, давав цінні поради, аби той не розгубився серед великої кількості дослідницького матеріалу. У тому часі Ярослав налагоджує творчі контакти з такими відомими славістами, україністами, перекладачами, як наприклад, Анна-Галя Горбач, Володимир Леник, проф. Ервін Ведель, проф. Рольф Ґебнер, науковцями Реґенсбурзького університету – проф. Гайнц Кнайп, проф. Еккегард Фелкль, проф. Ґеорґ Браунґарт, проф. Ернст Прокоп, проф. Райнер Арнольд, проф. Райнер Ґеммель та ін. Водночас пожвавлює контакти з Віденським університетом в особі проф. Штефана Сімонека, проф. Міхаеля Мозера, проф. Юліани Бестерс-Дільґер, зокрема, з Австрійським товариством літератури у Відні (Маріанне Ґрубер, Елізабет Ґьоттель) та ін. У цьому сенсі він на початку червня 1996 року і в березні 1997 року побуває у тижневому відрядженні до австрійської столиці.

Після завершення стажування проф. Вальтер Кошмаль рекомендує Ярослава Лопушанського на призначення стипендії фонду ім. Ганса Зайделя (Мюнхен, Німеччина) для продовження науково-дослідницької роботи в Інституті славістики Реґенсбурзького університету під його керівництвом. Доля була прихильною до Ярослава – фонд задовольнив клопотання і листом від 25 жовтня 1996 року за підписом проф. Ганса-Петера Нідермайєра запрошує на продовження роботи над кандидатською дисертацією на період від 1 грудня 1996 до 30 вересня 1997 року.

Реґенсбурзький період у біографії Ярослава Лопушанського суттєво збагатив його науковий досвід і приватну бібліотеку маловивченими архівними матеріалами стосовно рецепції української літератури в німецькомовному світі. Це була унікальна нагода – тематично опрацювати фонди бібліотек Реґенсбурзького університету, Українського Вільного університету, Баварської державної бібліотеки, Баварського державного у Мюнхені та ін., запізнатися із відомими вченими-славістами і германістами, доповідати на міжнародних конференціях і семінарах тощо. На той час припадає також активна співпраця з професором Сорбонського університету в Парижі та Українського Вільного Університету в Мюнхені Володимиром Косиком, результатом якої став українськомовний переклад двох томів його праці „Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942–1943)“ та „Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1944–1945)“.

Чимало з цих зібраних у Відні і Реґенсбурзі матеріалів ще й досі чекають слушного випадку для опрацювання і публікації. У цьому сенсі Ярослав Лопушанський – активний дослідник, бо у спільній довговіковій історії Австрії, Галичини та Буковини є ще багато невивчених, призабутих сторінок, маловідомих фактів і постатей. У багатьох архівах Відня він опрацьовує великі пласти духовних надбань українського народу, йдучи слідами Івана Франка й Лесі Українки, Романа Сембратовича й Остапа Грицая, Олександра Олеся й Мелетія Кічури, Пантелеймона Куліша й Івана Пулюя, Олександра Колесси й Василя Щурата та багатьох інших митців і культурно-громадських діячів, творчий шлях яких переплетений нитками австрійської історії.

1999–2000 роки – це особливий і доволі напружений період, однак сповнений сімейними радощами і науковими здобутками. Завершення дисертації, її апробація на кафедрі іноземних мов Ужгородського державного університету, кафедрі перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету ім. Івана Франка (провідна установа), в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. На цьому тернистому, проте плідному шляху Ярослава Лопушанського супроводжували відомі науковці – доценти Богдан Бендзар і Степан Бобинець (Ужгород), проф. Микола Зимомря (Ужгород – Кошалін), академік Академії наук вищої школи України, проф. Роксоляна Зорівчак, проф. Володимир Кирилич (Львів), проф. Ярослав Радевич-Винницький, проф. Зенон Гузар (Дрогобич), академіки НАН України, проф. Дмитро Наливайко, проф. Дмитро Затонський і проф. Микола Жулинський (Київ), проф. Василь Марко (Кропивницький) та ін.

16 листопада 2000 року на засіданні спеціалізованої вченої ради в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України відбувся успішний захист його дисертації „Рецепція української літератури в німецькомовному світі (перша половина ХХ ст.)“ (232 с.). Офіційними опонентами виступили доктор філологічних наук, професор, академік НАН України Дмитро Наливайко і кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії та світової літератури Київського державного лінгвістичного університету Тетяна Щербина. Від імені наукового керівника проф. Миколи Зимомрі виступав на засіданні професор кафедри української літератури Кіровоградського (нині – Центральноукраїнського) державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Василь Марко. На той час Ярослав був уже автором понад півтора десятка публікацій – від тезисних матеріалів наукових конференцій до розлогих статей про творчість Миколи Хвильового, Богдана Лепкого, Володимира Винниченка в німецькомовному просторі, про популяризаторську діяльність Романа Сембратовича й Остапа Грицая та інші у фахових збірниках.

У своєму відгуку, написаному ще друкарською машинкою, від 4 листопада 2000 року офіційний опонент Дмитро Наливайко писав:

Серед дисертаційних праць з українсько-європейських літературних взаємин, що зʼявилися останнім часом, дисертація Я.М. Лопушанського виділяється широким охопленням матеріалу і його системним висвітленням. Вона є наслідком багаторічної дослідницької роботи в книгозбірнях і архівах України й німецькомовних країн. Список використаних джерел, прикладений до тексту дисертації, що налічує десь біля пів тисячі позицій, є чи не найповнішою на сьогодні бібліографією з питань українсько-німецько-австрійських літературних відносин першої половини ХХ ст. Додаток до дисертації містить цікаві документи, знайдені її автором в австрійських і німецьких архівах. Сама дисертація великою мірою написана на нових матеріалах, які ще не вводилися в науковий обіг, і в цьому теж полягає її безперечна наукова цінність.

Цей висновок авторитетного вченого в галузі порівняльного літературознавства слугував немов би потвердженням плідної науково-пошукової роботи Ярослава, передовсім в Австрії та Німеччині. Про його автореферат відгукнулися відомі науковці – проф. Микола Ільницький (Львів), проф. Володимир Антофійчук (Чернівці), професор Зенон Гузар (Дрогобич), проф. Василь Марко (Кропивницький), проф. Адам Вірський (Польща), проф. Штефан Сімонек (Австрія).

Вища атестаційна комісія України згідно з рішенням спеціалізованої вченої ради Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України на підставі прилюдного захисту дисертації присудила Ярославу Лопушанському науковий ступінь кандидата філологічних наук зі спеціальності „порівняльне літературознавство“ (протокол № 22-06/4 від 11 квітня 2001 року). Примітно, що він належав до числа перших дисертантів-дослідників, які освоювали саме цю ділянку вітчизняного літературознавства. Офіційний опонент Тетяна Щербина зауважувала:

Поява цілого ряду компаративістичних досліджень на десятому році державної незалежності є радісним і закономірним фактом. Ще відрадніше, що про компаративістичні устремління заявляють вчені не столичні […] Українська компаративістика поповнилася ще одним талановитим дослідником.

Після захисту кандидатської дисертації було багато імпульсів з боку колег, науковців і, головне, нестримне бажання продовжити працю над дослідженням – написати докторську – і, мабуть, так би і сталося, якби не призначення у 2000 році на посаду заступника декана факультету романо-германської філології з виховної роботи, а з вересня 2001 року – навчально-виховної і наукової роботи. На той час це був найпотужніший і найчисельніший факультет Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Тут здобували освіту понад 1200 студентів – талановитої й обдарованої молоді, яка прагнула знань, різноманіття й активного студентського життя.

Ярослав Лопушанський був вимогливим до себе і своїх колег, строгим і дисциплінованим адміністратором, докладав багато зусиль, аби зміст і форма гармоніювали в усьому – у навчанні і вихованні, в оновлених коридорах та аудиторіях. Він ретельно ставився до кожної події і своїх обов’язків, старанно, з лише притаманною йому педантичністю, проводив наради і готував ухвали, скрупульозно здійснював контроль за освітнім процесом, здається, прагнув досягти рівня європейських стандартів у функціонуванні закладу вищої освіти. Були, буз сумніву, й проблеми, які важко було подолати, але він дуже намагався… Йому насправді вдалося втілити в життя багато добрих справ упродовж восьми років адміністративної діяльності, допоки 9 жовтня 2007 року не звільнився з посади заступника декана у зв’язку з призначенням керівником новоствореного Центру європейської інформації (згодом перейменований на Центр країн Західної Європи).

Цей відрізок його педагогічної й адміністративної діяльності мав також інший вектор – європейський чи, радше, австрійсько-німецький. Це – сфера, в якій він без перебільшення першопроходець і фахівець, пристрасно відданий справі налагодження міжнародних зв’язків, з німецькомовним науковим і культурно-освітнім простором зокрема. Його справедливо, на думку знаного франкознавця Богдана Тихолоза, називають „культурним амбасадором Австрії на Львівщині“. Вище уже згадувалося, що він неодноразова вирушав з Реґенсбурґа, а згодом і з Дрогобича до Відня, щоб відновити давніші й налагодити нові контакти. Кожен раз повертався з цікавими ідеями, доволі амбіційними, здавалось, нереалістичними, й обов’язково – з валізою художньої та країнознавчої літератури. А знайомство з австрійським письменником, дрогобичанином за походженням, проф. Адамом Зелінським (1929–2010) дало важливий поштовх до активних перемовин з очільником департаменту культурної політики за кордоном МЗС Австрії, послом Емілем Бріксом у 2000–2010 роках. Мова йшла, особливо під час першого візиту офіційної делегації Дрогобицького університету на чолі з ректором, проф. Валерієм Скотним до Австрії у березні 2002 року, про можливості залучення Дрогобича, Франкового університету зокрема, в площину австрійсько-української співпраці, яка на той час мала вже неабиякі державні й регіональні здобутки.

Так народилася ідея провести у Дрогобичі міжнародну наукову конференцію „Дрогобиччина як посередник політичних і культурних звʼязків між Австрією та Галичиною“, чи не вперше, за участю дипломатичних представників і великого кола науковців з України, Австрії, Німеччини і Польщі, загалом понад 40 учасників. Вона відбулася 13–16 жовтня 2002 року за активного сприяння Австрійського культурного форуму (Київ) та Австрійсько-українського бюро кооперації в науці, освіті та культурі (Львів), започаткувавши новий етап наукового співробітництва між австрійськими та українськими вченими і, передусім, поміж науковцями Відня і Дрогобича. Ярославові, як головному організатору, вдалося залучити до проведення цього знакового для міста і регіону форуму таких визнаних учених, професорів австрійських університетів, як Петер Штеґер (Інсбрук), Алоїс Волдан (Зальцбурґ), Юліане Бестерс-Дільґер, Штефан Сімонек, Еміль Брікс, Гаральд Біндер, Ґертрауд Марінеллі- Кеніґ, Гайнц Люнцер (Відень) та ін.

Масштабна міжнародна конференція мала почесного гостя – Надзвичайного і Повноважного посла Республіки Австрія в Україні, д-ра Міхаеля Місса. Тодішня преса писала, що, дуже правдоподібно, після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році і здобуття Незалежності України в 1991 році це був перший візит до Дрогобича австрійського дипломата найвищого рангу. Його участь у конференції засвідчувала, з одного боку, нову якість зацікавлень щодо пожвавлення культурних взаємодій між Австрією та Україною, а, з іншого, – була пов’язана з відкриттям в університеті Австрійського культурно-освітнього центру (15 жовтня 2002 р.). Директор Австрійського центру співробітництва з питань науки, освіти та культури у Львові маґ. Андреас Веннінґер уповноважив Ярослава Лопушанського до виконання функцій керівника Центру на добровільних громадських засадах. Це був перший плід великої праці Ярослава у сфері міжнародних зв’язків і водночас своєрідний стартовий майданчик для подальших успішних проєктів. Після цього першого візиту Посол неодноразово бував на батьківщині Івана Франка, а студенти і викладачі Дрогобицького університету були почесними гостями Віденського балу (щось аристократичне і граціозне звучить у цьому словосполученні) у столиці України. Кожного разу – в колонному залі столичної міськради, в Національному академічному театрі опери та балету України імені Т. Г. Шевченка чи в інших престижних локаціях – такий офіційний прийом з нагоди Дня незалежності Австрії (26 жовтня) був наповнений незабутніми враженнями і миттєвостями. Дрогобицьку делегацію упродовж декількох років очолював Ярослав, докладаючи навіть у такий спосіб багато зусиль для утвердження австрійського вектора своєї міжнародної діяльності. Для студентів-германістів (У. Дорошевич, Г. Білоцерковець, В. Фідик, Л. Староконь, О. Звір, Н. Дашко, О. Ляховин, О. Околович, З. Кравчук, Т. Хомицький, О. Мацьків, В. Лопушанський і багато інших) це був неабиякий досвід спілкування в колі світової дипломатії та відомих українських культурних і політичних діячів. Віденський бал у Києві додавав кожному учаснику багато позитивних імпульсів, переконливості в тому, що лише дієва і активна позиція людини, помножена розумом і набутими фаховими знаннями, є рушійною силою будь-якої доброї справи, прогресу на благо суспільства.

17 квітня 2003 року рішенням Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України Ярославу Лопушанському присвоєно вчене звання доцента кафедри німецької філології (атестат доцента серія ДЦ № 007161). З цим званням він залишається й сьогодні, бо справи міжнародної співпраці відтіснили написання докторської дисертації на другорядний план.

Основним надбанням новоствореного Австрійського культурно-освітнього центру була скромна бібліотека німецькомовної художньої літератури, словників, довідників і країнознавчих матеріалів. На той час у країнах Східної Європи вже давно функціонували понад 40 Австрійських бібліотек – важливий проєкт, що виник наприкінці 1980-х років з ініціативи Федерального міністерства європейських та закордонних справ Австрії.

Ідея заснувати у Дрогобичі подібну книгозбірню неабияк заполонила Ярослава, і він почав активно працювати над її втіленням. У Відні спочатку дещо скептично дивилися на цей претензійний план, позаяк в Україні на початку 1990-х років почали уже діяльність чотири бібліотеки – у Києві, Львові, Чернівцях і Харкові, а близьке географічне розташування Львова і Дрогобича викликало сумнів щодо доцільності такого проєкту. Однак заповзятлива і переконлива праця Ярослава швидко подолала скептицизм віденських чиновників. З особливим ентузіазмом він поповнює з різних джерел (маґістрат м. Відень, Австрійське товариство літератури, Австрійське бюро кооперації та ін.) книжковий фонд, організовує придбання технічних засобів і налагоджує партнерські контакти з Інститутами славістики і германістики Віденського університету, Віденським педагогічним інститутом, Інсбрукським університетом та, мабуть, найголовніше – проводить перші австрійсько-українські зустрічі на дрогобицькій землі. Такою знаковою подією стала урочиста церемонія з нагоди присвоєння послові, д-ру Емілю Бріксу високого звання „Doktor honoris causa Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка“ 25 вересня 2003 року. В історії цієї нагороди д-р Брікс отримав диплом за номером 002 (після професора Державної вищої професійної школи ім. Вітелона в Леґніці Станіслава Домбровського 12 жовтня 2002 р.). Ділова делегація дипломатів, науковців і культурних діячів прибула на це академічне свято: за його бездоганну організацію був відповідальний Ярослав Лопушанський. У подячній доповіді д-р Брікс наголосив:

У цій нагороді я вбачаю передовсім вираження єднання з тим розмаїттям історії та сучасності цього реґіону, до якого моя країна зробила свій внесок, і над чим ми спільно повинні сьогодні працювати задля майбутньої Європи.

Поступово взаємини Дрогобича з австрійськими партнерами стають активнішими, австрійський вектор – одним з важливих пріоритетів міжнародної діяльності Франкового університету. У зверненні ректора проф. Валерія Скотного до посла Еміля Брікса від 27 жовтня 2004 року мовилося:

Упродовж останніх трьох років Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка почав відігравати важливу роль у рамках українсько-австрійської співпраці. Створення Австрійського культурно-освітнього центру і його активна діяльність у справі налагодження дієвих контактів з австрійськими інституціями у галузі освіти, науки і культури та реалізація багатьох проєктів (міжнародний науковий симпозіум, підписання угод про співпрацю з Віденською педагогічною академією, з австрійсько-українським бюро кооперації та ін., літературні читання й тематичні виставки, стажування молодих науковців і студентів і т.п.) засвідчують зростання інтересу обох сторін до вивчення культурно-мистецької спадщини обох народів, передусім у контексті історичних контактів Австрії й Галичини […]

Важливим кроком у цій справі видається нам заснування у Дрогобичі у структурі університету Австрійської публічної бібліотеки та кафедри австрійської культури і літератури. Попередні консультації й оцінки українських та австрійських експертів виказують виняткову доцільність реалізації цього проєкту.

Вище наведені аргументи спонукають мене просити Вас як Почесного доктора Дрогобицького педагогічного університету і керівника культурно-політичного департаменту Міністерства закордонних справ Австрії сприяння і підтримки заходів у справі розбудови Дрогобицького осередку австрійської культури, науки й освіти.

Посол Еміль Брікс мав особливі симпатії до Галичини, яка, до речі, була об’єктом його наукових зацікавлень, і прагнув до взаємозбагачення культур і вивчення спільної культурної спадщини австрійського та українського народів. Його відповідь на звернення ректора Валерія Скотного не забарилася:

Zu Ihrem Schreiben vom 27. Oktober 2004 freue ich mich Ihnen mitzuteilen, dass das Bundesministerium für auswärtige Angelegenheiten beabsichtigt, im Frühjahr 2006 eine Österreich-Bibliothek an der Pädagogischen Iwan-Franko-Universität Drohobytsch zu eröffnen.

Seien Sie versichert, dass die Kulturpolitische Sektion des Bundesministeriums für auswärtige Angelegenheiten Herrn Univ.-Doz. Jaroslaw Lopuschanskyj weiterhin in seinem Bemühen um Kontaktvermittlung zwischen ukrainischen und österreichischen Stellen behilflich sein wird, um diese partnerschaftliche Zusammenarbeit mit den österreichischen Bildungs- und Wissenschaftsinstitutionen zu fördern.

Цим офіційним документом Ярослав Лопушанський був уповноважений до подальших творчих та організаційних справ стосовно заснування у Дрогобичі Австрійської бібліотеки. Безпосередню підтримку в накопиченні книжкового фонду, налагодженні контактів з культурно-освітніми установами надавали в перші роки становлення бібліотеки Крістіне Доллінґер, очільниця відділу „Австрійські бібліотеки за кордоном“ при МЗС Австрії, Австрійська кооперація (Österreich-Kooperation) у Відні (директор д-р Бенргард Штільфрід) та ін.

Праця Ярослава Лопушанського ставала з кожним роком помітнішою і продуктивнішою. До активного співробітництва були залучені Педагогічна академія Інсбрукської єпархії у м. Штамс, Віденська педагогічна академія (згодом перейменована у Віденський педагогічний інститут), Інсбрукський і Ґрацький університети, Австрійський культурний форум у Києві, Бюро Австрійської кооперації у Львові, магістрат м. Відень, Федеральне міністерство науки і освіти у Відні та ін. Ці та інші навчальні установи стають місцем освітньої і науково-дослідницької діяльності дрогобицьких студентів і викладачів. Ярослав по–особливому дбав про вдосконалення знань мови, історії та культури німецькомовних країн, про підвищення кваліфікації своїх колег і пізнання європейського контексту. На той час (2000–2007) ще не було програми Erasmus+, а Болонський процес тільки починав утверджуватися в європейських країнах (Болонська декларація була підписана 19 червня 1999 року, а в травні 2005 року до неї приєдналася Україна). Однак завдяки вже налагодженій співпраці й особистим контактам Ярослав Лопушанський немов би відслонив завісу австрійської науки, культури, мистецтва для студентської молоді і науковців. Найуспішніші германісти й англісти скеровуються на короткотривалі навчання до Штамса (Наталя Дашко, Олена Ляховин, Зоряна Коцюба, Олена Романюк), Інсбрука, (Василь Зубака, Юрій Муль), Відня (понад три десятки студентів – Ліля Ворончак, Ганна Білоцерковець, Наталія Бобко, Олена Матківська, Оксана Рибчук, Уляна Кавчак, Роман Федитник, Леся Староконь, Марина Полончак, Олег Мацьків, Євген Коваль, Іванна Мазник, Марія Бараняк, Андрій Бодак та ін.), Клаґенфурта (Світлана Микуляк, Оксана Олексяк, Іванна Мазник) та багатомісячні науково-дослідницькі стипендії (Олег Радченко (Берлін, жовтень 2003 р. – лютий 2004 р.), Оксана Павлішак (Інсбрук, жовтень 2003 р. – березень 2004 р.), Тетяна Боровець (Відень, березень – квітень 2004 р.), Наталя Соколовська (Відень, лютий – червень 2004 р.), Тетяна Дзюба (Відень, жовтень 2004 р. – липень 2005 р.), Іванна Мельничин (Відень, жовтень 2004 р. – лютий 2005 р.), Володимир Вишинський (Відень, лютий–червень 2005 р.), Ірина Лопушанська (Відень, жовтень 2005 р. – березень 2006 р.), Наталя Глухова (Інсбрук, жовтень 2005 р. – лютий 2006 р.), Олена Ковальчук (Відень, березень – квітень 2006 р.)). Це був направду великий, хоч і доволі складний (листування, офіційні запрошення, візи, організаційні справи тощо) почин, українсько-австрійської співпраці в науково-освітній сфері.

У цей період і в наступні роки Ярослав Лопушанський проявив себе здібним менеджером й організатором культурно-мистецьких проєктів, які й сьогодні є важливою складовою його міжнародної діяльності. Завдяки його зусиллям студентський хор „Ґаудеамус“ Франкового університету (художній керівник і диригент проф. Степан Дацюк) брав участь у престижному 43-му Міжнародному хоровому конкурсі у Шпіталь-ан-дер-Драу (Австрія, 7–9 липня 2006 р.), у 23-му Міжнародному хоровому конкурсі „Франц Шуберт“ у Відні (16–19 листопада 2006 р.) та в Міжнародних різдвяних концертах у банкетній залі Віденської ратуші (2001, 2004, 2012, 2017 рр.). Прагнення Ярослава популяризувати українську культуру в Австрії віддзеркалиться згодом в організації тижневих концертних турне, зокрема Заслуженого Прикарпатського ансамблю пісні і танцю України „Верховина“, студентського хору „Ґаудеамус“ (Штирія, 2017), муніципального хору „Легенда“ (Штирія, 2019), камерного оркестру „Sinfonietta“ Дрогобицького музичного фахового коледжу імені Василя Барвінського (Верхня Австрія, 2023), Львівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича (Штирія, 2023).

Ярослава Лопушанського знали і знають, здається, у всій Австрії: де б ти не опинився з ним з тих чи тих наукових, освітніх чи культурно-мистецьких мотивів, його завжди зустрічають з обіймами як друга, надійного і відповідального партнера з дипломатичними здібностями налагоджувати контакти і плекати співпрацю. Можливо, в цьому запорука його успішної діяльності на ниві українсько-австрійських взаємин. З іншого боку, Австрія для Ярослава – немов рідний край: чудово знає її історію, культуру, побут і звичаї, натхненно може розповідати про цю країну в захопливих лінгвокраїнознавчих подорожах країнами й містами колишньої Австро-Угорщини для учнівської і студентської молоді, вчителів і науковців. Годі бажати собі кращого за Ярослава екскурсовода, бо для кожної вікової групи він вибудовує свої розповіді й фахові коментарі по-іншому. Кожна подорож чи офіційний робочий візит, які коли-небудь організовував Ярослав, були заздалегідь детально продумані і сплановані, таке враження, що час доби можна було визначити не за годинником, а за впорядкованою ним програмою. В одній зі статей у часописі „Франківець“ він образно назвав ці мандрівки, які традиційно організовувалися щороку напередодні Різдва Христового, „різдвяною симфонією минувшини і сучасності“, бо дивовижно перепліталися у них духовні цінності – архітектура, мистецтво, музика, література, народні традиції – Кракова, Праги, Зальцбурґа, Лінца, Ґраца, Будапешта, а головне, Відня, де кожна наступна група (понад 40 учасників) перебувала декілька днів, немов, як сказав би Петро Карманський, „під віденськими перинами“, і кожного разу, з мріями і бажаннями знову і знову повернутися колись до древньої маєстатично вишуканої і величаво монументальної австрійської столиці. Такі змістовні і насичені багатьма подіями лінгвокраїнознавчі подорожі були започатковані у 2005 році, коли слідами українсько-австрійської історії до Австрії вирушила поважна делегація професорсько-викладацького колективу Франкового університету. Щорічно, до початку російсько-української війни 24 лютого 2022 року, Ярослав Лопушанський мав сили й натхнення організовувати мандрівки країнами Європи, адже йдеться про неабияке збагачення життєвого досвіду, розширення кругозору і наближення до історико-культурної, художньої, мистецької й архітектурної спадщини європейського простору. У ній віддзеркалюється вікова історія багатьох народів, з якими сотнями ліній перетинаються також культурні традиції України. Важливим у цьому сенсі є розуміння Європи минулої доби і сьогодення, пошуки тих історичних і культурних чинників, якими забезпечуються єдність Європи й України, сучасні інтеграційні процеси тощо. Цьому надзвичайно важливому аспекту освітнього процесу Дрогобицького університету та загальноосвітніх шкіл Дрогобича Австрійська бібліотека і Центр країн Західної Європи присвячують особливу увагу. Тут спадають на думку Кобзареві настанови: „Учітесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь“. Вони є лейтмотивом пізнання світу, вивчення чужих мов і культур і наукових студій у різних куточках світу.

Діяльність Ярослава Лопушанського, особливо в період його адміністративних функцій на факультеті і згодом на посаді керівника Центру країн Західної Європи, була сфокусована на євроінтеграційних процесах, залученні студентської молоді до активної участі в міжнародних наукових і культурно-освітніх проєктах. З таким устремлінням налагодилося співробітництво з Грайфсвальдським університетом у Німеччині, який, до речі, з плином часу, зміною обставин і зовсім не випадково запропонував у 2020 році Дрогобицькому університету співпрацю за програмою Erasmus+. У цьому портовому містечку на півночі країни 2000 року була заснована щорічна міжнародна наукова конференція „Greifswalder Ukrainicum“ (Ґрайфсвальдський Українікум), безпосереднім організатором якої стали наукова колегія ім. Альфріда Круппа та Ґрайфсвальдський університет ім. Ернста-Моріца Арндта. У доповідях провідних українознавців світу (Г. Грабович, Т. Гондурова, Ш. Сімонек, А.-Г. Горбач, Р. Ґьобнер та ін.), в міждисциплінарних групах, на семінарах і курсах української мови висвітлювалися різні аспекти української історії й суспільного життя, мови й літератури тощо. Завдяки добрим контактам з д-р Александром Кратохвілом (німецький літературознавець, есеїст і перекладач-популяризатор української літератури в Німеччині) і його дієвій підтримці вдалося упродовж 2005–2009 років залучити студентів і викладачів Дрогобицького університету до цієї літньої академії Грайфсвальдського університету, а також скерувати на наукові стипендії і стажування викладачів (доц. Тарас Пиц, доц. Ярослав Лопушанський). Добре пам’ятаю, як у ті роки на початку вересня велика група студентів (8–12 осіб) вирушали на два тижні до Німеччини: були це талановиті і працьовиті студенти, які гідно презентували наш університет, наші культурні надбання і традиції (назвати хоча б декількох – Тетяна Грицай, Олена Комарницька, Оксана Лопушанська, Зоряна Гук, Іванна Коцюба, Ірина Муль, Василь Зубака, Уляна Бобурчак та багато ін.)

2008–2012 роки були особливо успішними в царині міжнародних зв’язків Ярослава Лопушанського. Звільнившись 9 жовтня 2007 року з посади заступника декана, він, як уже йшлося вище, став керівником новоствореного Центру європейської інформації (за сумісництвом). На цей період припадають важливі події наукового і культурно-освітнього значення. Це, зокрема, організація численних інтенсивних мово- і літературознавчих семінарів, літературних читань і культурно-мистецьких заходів за участю австрійських і німецьких вчених (Петер Штеґер, Петер Ґраф, Венделін Шмідт-Денґлєр, Франц Рьомер, Юліане Бестерс-Дільґер, Йозеф Айґнер, Алоїс Волдан та ін.), письменників (Адам Зелінський, Єва Любінґер, Клавдія Ердгайм), послів і дипломатичних представників (д-р Еміль Брікс, д-р Міхаель Місс, д-р Маркус Вукетіч, маґ. Андреас Веннінґер та ін.). Таке пожвавлення українсько-австрійських взаємин на Дрогобиччині є, звісно, неабиякою заслугою також колективу кафедри німецької філології та талановитої студентської молоді, які повсякчас фахово й організаційно підтримували Ярослава Лопушанського.

Чимало коопераційних проєктів були започатковані, власне, завдяки особистим контактам Ярослава, які згодом реалізувалися у площині партнерських взаємин Австрійської бібліотеки в Дрогобичі з австрійськими громадськими організаціями. Прикладом цього може слугувати плідна співпраця з Австрійською католицькою академічною спілкою (KAVÖ), активними членами якої були чи залишаються маґ. Ремберт Шляйхер, Аннемарі Вайнцеттель, маґ. Марія Шельксгорн-Маґас та ін.). З їхньої ініціативи та організаційно-фінансової підтримки студенти Дрогобицького університету брали участь у європейських симпозіумах, організованих у прикорднних регіонах (Австрія – Словенія – Хорватія, 2011; Австрія – Чехія, 2012; Польща – Україна, 2013), та в літніх конференціях у католицькому освітньому центрі „Sodalitas“ у Тайнаху (Каринтія, 2014, 2016, 2017, 2018, 2019). „Содалітас“ – це унікальний центр культурного розмаїття і духовного розвитку особистості, освітній простір, місце діалогу і зустрічей, який упродовж понад 50 років функціонує під опікою енергійного і, здавалось би, ніколи невтомного ректора Йоже Копайніга. Різноплановий тематичний спектр, як наприклад, „Європа наступного покоління“ (Канчевці / Словенія, 2011), „Розмовляй європейською – розумій Європу. Про додаткову цінність багатомовності“ (Ґерас / Австрія, 2012), „Вдома як вдома? Про мову, ідентичність і вітчизну“ (Тайнах / Австрія, 2014), „Життя в обмеженнях“ (Тайнах / Австрія, 2017), „Демократія у небезпеці. Нові технології влади“ (Тайнах / Австрія, 2017), „Роздуми про Європу майбутнього“ (Тайнах /Австрія, 2018), „Європа в перехідний період“ (Тайнах / Австрія, 2019) приваблював учасників різних поколінь. Дрогобицька делегація, зазвичай 5–7 студентів (назвати хоча б декількох – Ірина Ошуст, Марта Мацьків, Марта Лемех, Оксана Церковник, Ліля Терлецька, Марʼяна Мушинська, Оксана Максимів, Орися Денис, Оксана Славич, Надія Макар), не була пасивним спостерігачем і брала активну участь у семінарах, дискусіях, майстер-класах, а Ярослав, чи не кожного разу, виступав з доповідями, презентаціями тощо, і в такий спосіб молодь набувала важливого досвіду для майбутньої педагогічної чи суспільно-громадської діяльності.

Сюди належить, без сумніву, ефективна співпраця з Центром Східної і Південно-Східної Європи в австрійському Санкт-Пельтені (д-р Ілона Славінскі), з Австрійським культурним обʼєднанням у Відні (ÖKV), представники якого, друзі Ярослава, посол д-р Крістіан Просль, д-р Міхаель Діппельрайтер, Марія Діппельрайтер активно сприяли функціонуванню Австрійської бібліотеки, фінансово підтримували її в розгортанні діяльності і втіленні в життя багатьох ідей та планів. З нагоди відкриття Центру українсько-австрійської співпраці у Дрогобичі Марія і Міхаель Діппельрайтери по-особливому відгукнулися на цю знакову подію: вони подарували Центру понад двісті рідкісних видань художньої і довідкової літератури. З-поміж них виокремлю англомовну „Американську енциклопедію“ у 30-и томах, опубліковану в 1972–1974 роках. Найбільшою цінністю є, однак, унікальне 24-томне ілюстроване видання „Австро-Угорська монархія у текстах і світлинах“, чи не єдиний екземпляр в Україні, яке побачило світ з ініціативи кронпринца Рудольфа (єдиного сина імператора Франца Йозефа І і його дружини Єлизавети Баварської) в 1886–1902 роках. До слова, Австрійська бібліотека в Дрогобичі примножує фонди також завдяки благодійним пожертвам від австрійських партнерів і друзів Ярослава, що є виявом високої довіри. Згадати б хоча 24-томний енциклопедичний словник Мейєра від д-ра Вільгельма Гемекера (Віденський університет), багатотомне видання творів Ґете, словники й численні навчально-методичні посібники від проф. Крістіана Фрідріха (Віденський педагогічний інститут), чудову колекцію атласів (Grosser Atlas der Welt) і країнознавчої енциклопедії (Wundervolle Erde. UNESCO: das Erbe der Alten Welt) від федеральної землі Верхня Австрія. 30 томів „Енциклопедії Брокгауза“ (19-е видання 1986–1994 років) і багато видань художньої і фахової літератури Австрійська бібліотека отримала в подарунок від нашого друга Пйотра Шальша (Piotr Szalsza) з Відня за посередництва Австрійського бюро кооперації у Львові. І таких прикладів чимало.

Особливо знаковими й урочистими в ці роки були академічні церемонії в актовій залі університету з нагоди присвоєння почесного звання „Doktor honoris causa Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка“. Так, за вагомий внесок у розвиток науково-педагогічної співпраці між Інсбрукським і Дрогобицьким університетами та сприяння у підготовці висококваліфікованих педагогів 14 лютого 2007 року присвоєно звання „Почесний доктор“ професору Петерові Штеґеру. Згодом, 15 травня 2009 року, такою ж нагородою був відзначений австрійський письменник, громадський діяч і науковець, професор Адам Зелінський за значний внесок у розвиток українсько-австрійських науково-освітніх і культурних зв’язків.

У цьому ж 2009 році Ярослав Лопушанський готує серйозну і дуже важливу для подальшої співпраці Угоду між Федеральним міністерством європейських і міжнародних справ Республіки Австрія і Дрогобицьким державним педагогічним університетом імені Івана Франка. Вона містила 11 параграфів і декларувала домовленість про створення і функціонування Австрійської бібліотеки з метою розвитку та поглиблення освітніх, наукових та культурних зв’язків. Угода була підписана 15 травня 2009 року послом д-р Емілем Бріксом від імені Федерального міністерства європейських та міжнародних справ Австрії і ректором університету, професором Валерієм Скотним. Австрійська бібліотека у Дрогобичі, урочисте відкриття якої відбулося 9 вересня 2009 року, стала 55-ю у мережі Австрійських бібліотек за кордоном, у країнах Східної і Південно-Східної Європи зокрема.

Ще до підписання угоди ректор Валерій Скотний видав розпорядження про передачу половини читального залу (120 м²) у навчальному корпусі № 7 на вул. Леся Курбаса в Дрогобичі для облаштування просторішого приміщення бібліотеки. Можна було тільки з подивом спостерігати, з яким ентузіазмом і дизайнерським смаком Ярослав адаптовував новий простір не лише для бібліотечних, а й навчально-виховних, конференційних, культурно-мистецьких і презентаційних потреб. Сьогодні – це атмосферно затишний, сучасний структурний підрозділ університету, осередок наукового і культурного життя міста і всього регіону – здійснена мрія його засновника і директора як результат багатолітньої праці і великих зусиль. Книжковий фонд бібліотеки налічує понад 7500 особливих, часто-густо рідкісних видань художньої, наукової, публіцистичної і країнознавчої літератури й щорічно поповнюється новими надходженнями. Приміщення читального залу обладнане сучасною електронною та мультимедійною технікою.

Австрійська бібліотека стала важливим навчальним і культурно-освітнім центром для викладачів і студентів університету, учнівської молоді міста й регіону. Багатий і різноплановий книжковий фонд є доброю базою для написання дипломних, магістерських робіт, кандидатських дисертацій з філологічних, історичних, соціально-гуманітарних дисциплін. Крім того, бібліотека відіграє важливу роль у міжнародній кооперації з австрійськими закладами вищої освіти, культурно-освітніми, громадськими і дипломатичними установами.

Прагнення Ярослава Лопушанського якомога активніше залучити студентську молодь до європейського освітнього освітнього процесу увінчалося також у багаторічній співпраці з Ґрацьким університетом ім. Карла і Франца. Мовиться передусім про місячне стажування студентів німецької й англійської філології у рамках літньої школи за спеціальною програмою інтенсивного курсу з австрійського країно- і культурознавства та сучасної літератури як добрий фундамент для розуміння основних історичних віх і культурних надбань австрійського і водночас інших слов’янських народів колишньої Австро-Угорщини. Відмовитися від такої пропозиції Ґрацького університету було б алогічно, адже вартість цієї програми була доволі поміркованою, а її змістове наповнення безперечно корисним для майбутніх педагогів. Поглиблення їхніх фахових знань, удосконалення мовних навиків і збагачення світогляду завдяки комунікації з представниками різних країн та осягненню культурної спадщини австрійського народу є важливим складником у формуванні сучасного філолога-германіста, його компетенцій щодо аналізу сучасних євроінтеграційних процесів. Упродовж 2011–2017 років учасниками літньої школи були понад два десятки студентів факультету романо-германської філології Дрогобицького університету, частково – Львівського та Ужгородського університетів: Ольга Денис, Наталія Блистів, Анна Волошанська (2011), Уляна Лабʼяк, Віра Хомей, Уляна Дюс (2012), Марія Баранова, Ірина Ільчишин, Наталія Заболотна (2013), Марта Лемех, Галина Мельник, Іванна Біланчук, Ілона Черевко, Уляна Мороз, Соломія Тиха (2014), Петро Сабат, Марта Чобанюк, Юлія Мацьків (2015), Ніколет-Юлія Онисько (2016), Андрій Кітик, Анна Шпек (2017).

Попри насичені будні педагогічної праці і міжнародної діяльності Ярослав Лопушанський не полишає поза увагою наукову сферу. Одноосібно і в співавторстві з колегами він упорядковує й видає навчально-методичні посібники й курси лекцій, публікує наукові розвідки літературо- й культурознавчого спрямування. У цій палітрі наукових праць особливо вирізняється німецькомовна книга, яка згодом матиме продовження у наступних виданнях – „Повернення: Антологія німецькомовної літератури Галичини та Буковини“ (Дрогобич, 2010, 320 с.). Ця публікація, що презентує багатогранну творчість відомих майстрів художнього слова кінці ХІХ – початку ХХ століття, життєвий і творчий шлях яких якнайвиразніше пов’язаний з національним та історико-культурним розвитком коронних земель Австро-Угорщини, стала своєрідною візитною карткою Австрійської бібліотеки. Перший наклад швидко знайшов зацікавлених читачів, і невдовзі вийшло у світ друге видання[37] – суттєво доповнене й ошатно оздоблене, у співавторстві з колегами Ярослава, співробітниками Австрійської бібліотеки, – Наталією Дашко та Іриною Ошуст. Робота над цим успішним проєктом не припинялася, навпаки, автори-упорядники вивчили творчість інших невідомих і маловідомих авторів і опублікували 3-є, перероблене й доповнене видання Антології (загалом 27 авторів), яка на сьогодні є найбільш повним хрестоматійним зібранням творів німецькомовних письменників Галичини. У наукових колах германістів, культурологів – це доволі затребувана й потрібна публікація. Ярослав Лопушанський неодноразово презентував її на міжнародних наукових конференціях в Україні, Австрії та Польщі, на щорічному книжковому ярмарку у Відні (листопад 2023 р.).

Багаторічна копітка робота над налагодженням і поглибленням контактів між Дрогобичем та Республікою Австрія викристалізовується у наступні роки у великі спільні регіональні й міжнародні проєкти. Діяльність Австрійської бібліотеки уже не обмежується роботою зі студентами чи науково-педагогічними працівниками. Ярослав Лопушанський ініціює щорічну олімпіаду з німецької мови (з австрійським лінгвокраїнознавчим аспектом) для учнів 9–11-х класів загальноосвітніх шкіл Львівщини. Упродовж 2011–2019 років організовано й проведено вісім конкурсів кращих знавців німецької мови, переможці яких завдяки тісній співпраці Австрійської бібліотеки із загальноосвітніми установами Австрії і Віденським магістратом отримували можливість двотижневого навчання в австрійських гімназіях (Відень, Адмонт (Штирія), Кремс (Нижня Австрія), Санкт Пауль (Каринтія)).

Новим проєктом у діяльності Австрійської бібліотеки став започаткований у 2015 році цикл культурознавчих лекцій на тему „Австрія та Україна: міжкультурний діалог“, у рамках якого щомісячно відбуваються цікаві доповіді українських та австрійських лекторів. Метою цього проєкту є популяризація знань про історико-культурну і мистецьку спадщину австрійсько-українських взаємин упродовж багатьох десятиліть, ознайомлення з цікавими подіями, фактами і явищами літератури, архітектури, музики й мистецтва, як наприклад, доповіді „Ференц Ліст та Україна: слідами музики серця, що пульсує любов’ю“ (доц. Зоряна Гнатів), „Ґустав Клімт у Дрогобичі: загадкове та унікальне в картинах художника“ (доц. Ярослав Лопушанський, маґ. Ірина Ошуст і маґ. Марта Мацьків), „Зіґмунд Фройд: Віденські мотиви“ (проф. Надія Скотна), „Еґон Шіле: анатомія душі“, „Творчість Мауриція Ґоттліба в контексті єврейської культури Галичини ХІХ століття“ (мистецтвознавець Іван Дудич), „Сісі. Легендарне життя імператриці та його відлуння у Галичині“ (доц. Ярослав Лопушанський), „Імператор Йозеф ІІ як представник освіченого абсолютизму“ (доц. Ярослав Радевич-Винницький), „Архітектурний ансамбль Дрогобича австрійського періоду“ (Роман Пастух), „Історія віденської кави“ (маґ. Марта Мацьків), „Мартін Бубер: роздуми про хасадизм“ (доц. Василь Лопушанський), „100 Jahre Republik Österreich (1918–2018)“ (Ґеорґ Зуппан), „Галицькі народовці та їхнє значення для історії української мови“ (проф. Міхаель Мозер) та інші, загалом понад 25 публічних виступів.

У 2016 році Ярослав Лопушанський започаткував проект „Літературний подіум Дрогобича“, до участі в якому Австрійська бібліотека запрошує відомих майстрів художнього слова, публіцистів і літературних критиків (Тимофій Гаврилів, Юрій Винничук, Андрій Любка, Ришард Купідура, Юрко Прохасько, Наталя Іваничук, Христина Назаркевич, Галина Крук, Ірина Вікирчак, Михайло Шалата, Антоніна Листопад, Клеменс Ренольднер, Петер Штеґер, Макс Бльойліх, Бернд Шухтер, Валері Фріч, Карл-Маркус Ґаус, Еріка Віммер-Мацоль, Крістіан Лоренц Мюллер, Петра Наґенкеґель, Марія Титаренко, Віра Мосевич, Віра Котович та ін.).

Не можна не згадати етнокультурні вечірки „Різдво по-австрійськи“ напередодні різдвяних свят, які тішать усіх учасників святковою передріздвяною атмосферою, художньою виставою, частуванням смачними українськими пампушками, австрійським глінтвейном і запашною віденською кавою.

З-поміж цього розмаїття наукових, культурно-освітніх і мистецьких ініціатив Ярослава Лопушанського найбільш масштабним, знаковим і взірцевим є міжнародний, уже традиційний, форум „Дні Австрії у Дрогобичі“, які в 2019 році були проведені ушосте поспіль і стали візитівкою Дрогобича у всеукраїнському та європейському контексті. Вони є своєрідним науково-культурним брендом Австрійської бібліотеки та їх організатора Ярослава Лопушанського. На сьогоднішній день, починаючи з 2011 року, з великим успіхом відбулися шість форумів і, якби не коронавірус та, передусім, російсько-українська війна, були б уже проведені заплановані Дні Верхньої Австрії і Дні Нижньої Австрії.

Тижнева програма форуму вражає розмаїттям і змістовністю міждержавних наукових і культурних подій за участю численних представників дипломатичних, урядових, наукових та культурно-освітніх установ з Австрії, Польщі, Німеччини, Болгарії, Хорватії, Чехії, Швейцарії та України (загалом понад сотня учасників). Дні Австрії у Дрогобичі, які, як правило, присвячені окремій федеральній землі – Тіроль, Штирія, Зальцбурґ (2019), завжди передбачають низку таких заходів як: наукова конференція; лінгвокраїнознавчий колоквіум для студентів і вчителів німецької мови; літературні читання за участю австрійських письменників; культурологічні дискусії українських та австрійських видавців, публіцистів і перекладачів; презентації найновіших праць із проблем міжкультурних взаємодій, наукових збірників і художніх видань; книжкові і художні виставки, як наприклад, „Галичина: світ праці і життя“ (2017), „Галичина і Буковина в антикварних книгах і документах Дунайської монархії“, „200 років різдвяної пісні „Тиха ніч“, „Дух зальцбурзького краю у текстах і світлинах“, „Невідомі європейці“ (2019), виставка ікон „Санктум“ (2019); прийом дипломатичних і громадських діячів, підписання договорів про співпрацю; дискусія за „круглим столом“: „Дрогобич на шляху австрійсько-українського партнерства“; музичне меню (тірольські йодлі (дует „Schwaizer Zwoag’sang“, штирійська музична капела „Wolfsberger Dorfmusikanten“, Прикарпатський ансамбль пісні і танцю України „Верховина“, козацькі думи і пісні (лірник Василь Кирилич), класична австрійська й українська музика…) і кулінарне меню (тірольські книдлі і тірольський шнапс від Лойце Візера, штирійська шинка „Vulkano“, віденський штрудель, зальцбурзька кухня від шеф-кухаря Роланда Есля, український борщ і вареники…) з Австрії та Галичини; науково-культурні подорожі (Гуцульщина, Закарпаття, Галичина, Буковина) для учасників і гостей форуму та ін.

Це, образно кажучи, дивовижне й гармонійне свято: немов на театральній сцені, змінюються дійові особи й декорації, відбуваються дискусії і музичні вистави, а за кулісами усім цим керує досвідчений диригент – Ярослав Лопушанський. Організація кожного форуму вимагає багато часу і зусиль, до найменших дрібниць продуманого перебігу подій, одним словом, ретельності, виваженості і, що може видаватися дивним, великого натхнення, любові і душі. Достатньо заглянути в укладену ним двомовну програму фестивалю, що займає часто-густо понад 50 сторінок, аби зрозуміти науково-культурну палітру, менеджерські компетенції і досвід Ярослава.

Дні Австрії у Дрогобичі були кожного разу наповнені урочистими академічними церемоніями, як наприклад, відзначення заслуг австрійських учених, дипломатів і громадських діячів у розвитку співробітництва високим званням „Doctor honoris causa“, Почесними грамотами і медалями Дрогобицького державного університету імені Івана Франка і Дрогобицької міської ради. За вагомий внесок у розвиток австрійсько-українських наукових і культурно-освітніх зв’язків почесного звання „Doctor honoris causa“ були удостоєні професор Інсбрукського університету Йозеф Айґнер (ІІІ Дні Австрії, 15 квітня 2013 р.), радниця уряду й австрійська дипломатка Крістіне Доллінґер (IV Дні Австрії, 28 вересня 2015 р.), професор славістики Віденського університету Алоїс Волдан (7 квітня 2014 р.), д-р Віденського педагогічного інституту Томас Бауер (VI Дні Австрії, 15 травня 2019 р.). Чи не вперше в історії українсько-австрійської співпраці на Дрогобиччині високе звання „Почесний громадянин Дрогобича“ було присвоєно екскерівникові управлінського апарату торгово-промислової палати Штирії, палкому прихильникові України д-ру Гервіху Брандштеттеру (VI Дні Австрії, 13 травня 2019 р.). Як і належало директору Австрійської бібліотеки, Ярослав Лопушанський виконував важливу функцію організатора й промоутера таких урочистостей, докладав чимало зусиль до публікації університетської серії „Doctor honoris causa“. До цієї когорти Почесних докторів Франкового університету по праву належать нагороджені Почесними грамотами і відзнаками університету, Дрогобича і Львівської обласної держадміністрації проф. Гайнріх Шмідінґер, д-р Якуб Форст-Батталья, маґ. Андрес Веннінґер, маґ. Томас Реш, полковник у відставці Манфред Освальд, д-р Єва Цеберер-Бранднер, д-р Гельмут-Теобальд Мюллер та ін., які зробили вагомий внесок у розвиток і зміцнення українсько-австрійської співпраці на Дрогобиччині.

З часу започаткування у 2015 році нової традиції в організації цього міжнародного форуму, коли програма була присвячена одній з федеральних земель Австрії, почесними гостями Днів Австрії у Дрогобичі були численні відомі державні й політичні діячі, дипломати, ректори університетів, відомі письменники і представники науки й культури з Австрії, Польщі, Німеччини, Хорватії: колишній віцеканцлер і федеральний міністр науки і освіти д-р Ергард Бусек, д-р Тереза Інджайн, маґ. Улла Краус-Нусбаумер, д-р Гайнріх Шельгорн, д-р Петер Піфл-Перцевіч, Герміне Попеллєр, маґ. Вольф Дітріх Гайм, проф. Ельґрід Меснер, проф. Гайнріх Шмідінґер, проф. Івона Бартошевіч, проф. Алоїс Волдан, проф. Петер Штеґер, проф. Аніта Павіч-Пінтаріч, проф. Едвард Бялек, проф. Андреа Рудольф, проф. Гаральд Газльмайр, проф. Петер Ґраф, д-р Даніела Штріґль, Кар-Маркус Ґаус, Валері Фріч, Бернд Шухтер, Курт Кайндль, Мілена Меллер, Елізабет Вайнек та багато інших – усіх і не перелічити. Таке поважне представництво промовисто засвідчувало багатогранний науково-культурний і високий організаційний рівень, неймовірну атмосферу й незабутні емоції симпозіуму і, на моє тверде переконання, глибоку довіру до Ярослава Лопушанського.

Австрійська бібліотека провадить власну редакційно-видавничу діяльність. Йдеться, передусім, про збірники наукових праць „Компаративні дослідження австрійсько-українських літературних, культурних та мовних контактів“ (наукова редакція й упорядкування Я. Лопушанського та О. Радченка), а також про вже згадувану „Антологію німецькомовної літератури Галичини та Буковини“, посібники з країнознавства і літератури німецькомовних країн. Задля продовження цього почину 2012 року, коли вийшов у світ 1-й том збірника, Ярослав докладає багато зусиль і часу, аби кожна книжка мала наукову цінність й відповідала очікуванням читачів. Упродовж півтора десятка років побачило світ вже 12 томів збірника, як правило, за матеріалами міжнародних наукових симпозіумів під час Днів Австрії у Дрогобичі, 10-річного ювілею Австрійської бібліотеки (15–16 жовтня 2019 р.), а також спеціальних тематичних конференцій, як наприклад, „Галичина періоду Першої світової війни у літературі, мистецтві та історії“ (2014), „Міжкультурний діалог у світлі австрійсько-української історії“ (2015), „Становлення людини – становлення слова“ з нагоди 70-річчя Петера Штеґера, професора Інсбрукського університету (2016, з ініціативи кафедри практики німецької мови та за активного сприяння Австрійської бібліотеки), „Мультикультурний Дрогобич австрійського періоду“ (2021), „Культурне розмаїття і взаємодії Галичини і Штирії: минувшина і сьогодення“ (2022), „Знакові події українсько-австрійських взаємин“ (2024).

У цьому контексті варто виокремити спільний проєкт Інсбрукського і Дрогобицького університетів, побудований на діяльності відомого австрійського психолога, психоаналітика і представника психоаналітичної педагогіки Зіґфріда Бернфельда (1892–1953), який, як і багато інших вихідців з Галичини і Буковини (Вільгельм Райх, Гелене Дойч, Герман Нунберґ, Вільгельм Штекель), народився у Львові і має багато точок дотику до нашого реґіону. Зважаючи на той факт, що батьки Зіґмунда Фройда також походили з Галичини (мати Амалія Натансон Фройд – з Бродів, а батько Якоб Фройд – з Тисмениці), можна назвати Галичину „колискою психоаналізу“. У межах цього проєкту праця Зіґфріда Бернфельда „Сізіф, або Межі виховання“ вийшла у світ українською мовою, а під час Днів Австрії у 2015 році був організований „круглий стіл“ на тему „Виховання, раціональність і влада. Критика виховання Зіґфріда Бернфельда та її сучасний стан“ за участю професорів Надії Скотної, Йозефа Айґнера, Омеляна Вишневського та Олени Невмержицької). У вступному слові „Сізіф, або Межі виховання: найвідоміший твір Зіґфріда Бернфельда – повернення на галицьку батьківщину“ з-під пера професора Йозефа Айґнера зазначено:

З нагоди українськомовного видання „Сізіфа“ висловлюю вдячність усім тим людям та інституціям, без яких ця книга не побачила б світу: передусім обидвом перекладачам, маґ. Наталії Дашко-Пірхер і доц. Ярославові Лопушанському з Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, ректоратові Інсбрукського університету, а також панові Посланникові при Посольстві Республіки Австрія в Україні д-ру Якубові Форст-Баттальї за фінансову підтримку проєкту.

Крім цього, Ярослав Лопушанський бере участь у видавничому проєкті „Транскультурні дослідження Австрійських бібліотек за кордоном“, Вроцлавського університету, зокрема в редагуванні і підготовці до друку збірників наукових праць Інституту германської філології (Orbis Linguarum. Vol. 43. 2015, 576 с.; Vol. 46. 2017, 540 с.), Австрійської бібліотеки у Вроцлаві (збірник наукових праць „Kaffehaus als Menschenrecht. Aufsätze zur österreichischen Literatur des 20. und 21. Jahrhunderts“, Dresden 2017, 426 S.), Дрогобицького педагогічного університету („Галичина: література і культурно-історичні основи“, „Соціогуманітарні студії“, „Франкознавчі студії“).

Особливу увагу в навчально-виховній і міжнародній діяльності Ярослав Лопушанський присвячує програмам академічної мобільності викладачів і студентів, які забезпечують семестрові навчання за кордоном (10–12 студентів щосеместрово), стажування та обмін досвідом і спрямовані на інтернаціоналізацію освітнього процесу. Вона ґрунтуються на тісній співпраці з австрійськими класичними університетами та педагогічними інститутами. Мабуть, жоден із закладів освіти України не має стільки партнерських угод з Австрією, як Дрогобицький педагогічний університет. Налагоджено активну і дієву співпрацю з шістьма австрійськими університетами і педагогічними інститутами (Віденський педагогічний інститут (2009), Інсбрукський університет (2012), Штирійський педагогічний інститут у Ґраці (2017), Зальцбурзький університет (2019), Приватний педагогічний інститут єпархії м. Лінц (2019) і Педагогічний інститут Верхньої Австрії у Лінці (2021), реалізовано підписання договору про співпрацю з Вроцлавським університетом (2017). Завдяки діяльності Австрійської бібліотеки реалізується також упродовж багатьох років співпраця з одним з найпрестижніших навчальних закладів Австрії – гімназією Адмонтського бенедиктинського монастиря.

Іншим важливим напрямом діяльності Ярослава Лопушанського впродовж багатьох років є розвиток і формування культури пам’яті, догляд і збереження меморіальних місць в Австрії та Україні у тісній співпраці з Австрійським Чорним Хрестом (Манфред Освальд, д-р Гервіґ Брандштеттер, Дітер Аллеш), Лігою прав людини (д-р Дітмар Драґаріч) у Ґраці. Мовиться передусім про увічнення памʼяті жертв Першої і Другої світових воєн у м. Фельдкірхен біля Ґраца та в Україні (с. Голобутів біля Стрия, с. Нове Село біля Комарно (Львівщина)). У цьому контексті була неодноразово організована участь делегацій м. Дрогобич (студентів, викладачів і громадсько-політичних діячів) у церемонії вшанування пам’яті українських жертв Першої світової війни у таборі для цивільних інтернованих Талєргоф у Фельдкірхені біля Ґраца (Австрія) з нагоди Міжнародного дня прав людини (2012, 2014, 2015, 2017, 2019). Тут упродовж трьох років загинули 1767 українських чоловіків, жінок і дітей, здебільшого вихідців з Галичини і Буковини. У цій сумній історії, яка закорінена не стільки в австрійсько-українських взаєминах, як у загальноєвропейському політичному контексті цієї епохи, є також, з погляду сьогодення, втішні моменти. По-перше, пам’ять про жертви табору живе в думках і серцях наших народів, по-друге, їхні імена увіковічнені там будівництвом каплиці і 20-ма таблицями з викарбуваними іменами наших земляків і, по-третє, є люди, є народ, який подбав, щоб жертви мали тут гідний вічний спокій. Особливо зворушливою була там церемонія у 2017 році з нагоди 100-ліття закриття табору. Дрогобицька делегація на чолі з міським головою Тарасом Кучмою і ректором університету проф. Надією Скотною мала честь засвідчити памʼять про наших земляків відкриттям меморіальної дошки, привезеної з Дрогобича, і цим самим продемонструвати свою солідарність з усіма, хто змагаються за права людини в сучасному світі і докладають максимум зусиль у справі збереження миру і взаєморозуміння народів. Цей візит до Штирії запам’ятався усім учасникам: офіційна частина візиту і двосторонні ділові зустрічі були суттєво доповнені виступами студентського хору „Ґаудеамус“ під керівництвом проф. Степана Дацюка у парадному дворі Штирійського парламенту, в музичній школі м. Ґраткорн, у концертному залі м. Ланнах та в замку Голленеґ.

Пригадується почесна місія Ярослава Лопушанського у складі багато чисельної штирійської делегації, яка в лютому 2014 року брала участь у відзначенні 150-річниці битви біля Оверзее (Oeversee) у німецько-данській війні 1864 року. У цій битві 3–4 лютого між данським й австрійським військом, яке було на боці Пруссії, змагався також фельдєґерський батальйон № 18 з Галичини. Серед полеглих 28 офіцерів і 403 солдат австрійського (Галичина була коронною землею Австро-Угорщини) війська були, звісно, українські вояки. Сьогодні при в’їзді в с. Зельк (Selk), неподалік від Оверзее, на так званому королівському пагорбі (Königshügel) розміщений меморіал полеглим австрійським солдатам у цій війні. Там відбулася церемонія вшанування памʼяті з покладанням вінків і зворушливими промовами від австрійського полковника у відставці Дітера Аллеша та Ярослава Лопушанського, який разом з дрогобицьким колегою (проф. Богдан Кишакевич) привіз з собою пригощу української землі на могили галицьких вояків як знак єднання на чужині в холодній могилі з батьківщиною і памʼяті про них:

Am Mittwoch, dem 5. Februar 2014, wurde am Vormittag der Gefallenen Österreicher, Preußen und Dänen auf dem Friedhof von Haddeby und beim Grabmal auf dem Königshügel gedacht. Dort hielt unser Landesgeschäftsführer des Österreichischen Schwarzen Kreuzes, Obst Dieter Allesch, dessen Urgroßvater als junger Leutnant den Feldzug von 1864 mitgemacht hatte, die Ansprache. Univ.-Doz. Dr. Jaroslav Lopuschanskyj gedachte danach der Soldaten des k. k. Infanterieregimentes Nr. 30 „Baron von Martini“ aus dem Ergänzungsbezirk Lemberg und streute nebst einer offen ehrlichen, herzlichen Ansprache galizische Heimaterde auf deren letzte Ruhestätte.

Здавалось би, будівнича чи реставраційна справа для педагога і науковця незвична. Однак на життєвій стезі Ярослава Лопушанського такі випадки у звʼязку з його різнобічною міжнародною й суспільно-громадською діяльністю траплялися неодноразово. Вище уже згадувалася його тісна співпраця з Австрійським Чорним Хрестом (регіональне відділення Штирії) і внесок у формування культури памʼяті. Не міг Ярослав Лопушанський у 2019 році знехтувати проханням активних членів цієї організації – д-ра Гервіґа Браднштеттера, полковників у відставці Дітера Аллеша і Манфреда Освальда – взяти на свої плечі організацію і керівництво реституційними роботами на військовому кладовищі австро-
угорської армії в с. Скотарське біля Воловця на Закарпатті. Там знайшли вічний спочинок воїни, що полягли у Карпатських боях під час Першої світової війни. Упродовж десятиліть за могилами майже не доглядали, а тому вони поступово заросли лісом і були забуті. Реставраційні роботи з відновлення цвинтаря були розпочаті влітку 2019 року, а його урочисте освячення відбулося 27 листопада 2020 року за участю Надзвичайного і Повноважного Посла Австрії в Україні Арада Бенкьо. На згадку про цю добру справу Ярослав видав фотокнигу в декількох примірниках, один з яких зберігається у Австрійській національній бібліотеці.

У цьому контексті варто виокремити зусилля Ярослава Лопушанського у справі налагодження активного співробітництва між Дрогобичем і Федеральною землею Штирія, департаментом з питань культури, європейських і міжнародних справ штирійського уряду зокрема. За фінансової підтримки уряду Штирії були організовані візити робочих груп з метою поглиблення співпраці в освітньо-культурній, соціально-гуманітарній та економічно-інвестиційній сферах діяльності. Австрійська бібліотека розробила концепцію і реалізувала спільні проєкти між федеральним урядом Штирії і ДДПУ імені Івана Франка: „Міцні мости між європейськими регіонами“ (2020), „Культура пам’яті задля миру: діалог між минулим і сьогоденням“ (2021), „Штирійський дворик у Дрогобичі: культура просто неба“ (2022), „Навчання і студенти в кризових умовах пандемії та війни: виклики, ризики та рішення“ (2023).

Десятиріччя напередодні 60-річного ювілею Ярослава Лопушанського було надзвичайно продуктивним у науковій сфері. Більшість його праць цього періоду присвячені власне українсько-австрійським літературним культурним взаєминам. Вони ґрунтуються часто-густо на невідомих чи маловідомих фактах і подіях, першоджерелах австрійських книгозбірень та архівних матеріалів Віденського і Ґрацького університетів, Австрійського державного архіву тощо. Так, зокрема, опубліковані розлогі праці про таких відомих представників української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття, як Роман Сембратович, Олександр Колесса, Філарет Колесса, Мелетій Кічура, Іван Боберський (у друці) та інші.

Нещодавно Ярослав Лопушанський втілив у життя свою давню мрію – здійснив наукову мандрівку перехресними стежками Каменяра у Відні. Він заповзятливо опрацьовував архівні матеріали Віденського університету про навчання і докторат Івана Франка, дозбирав те, що не встиг ще під час свого стажування в Інституті славістики у 1991–1992 роках і видав монографію[65], у якій докладно описав період славістичних студій і здобуття диплома доктора філософії, а також академічне середовище Івана Франка у Відні в 1892–1893 роках. Усі архівні документи, чимало з яких публікуються уперше, автор подав у німецькомовній транслітерації та в українськомовних перекладах з історико-літературними і культурознавчими коментарями. Перша успішна презентація цієї праці відбулася у Дрогобичі 22 травня 2024 року в межах літературно-мистецької академії „Країна Франкіана“, а згодом були наступні – у Нагуєвичах, Верховині, Львові, Відні.

Багаторічна копітка й активна співпраця з австрійськими партнерами (у великому переліку – понад 40 дипломатичних, урядових, наукових і культурно-освітніх установ, товариств і громадських організацій від столиці до найвіддаленіших куточків Австрії) увінчалася у 2021 році ще одним важливим успіхом – заснуванням у Дрогобичі Громадської організації „Центр українсько-австрійської співпраці“. У цій вагомій справі Ярослав мав авторитетну підтримку з боку Міністерства європейських і міжнародних справ Австрії, керівниці департаменту з питань культурної політики за кордоном д-р Терези Інджайн. Від першої ініціативи Ярослава Лопушанського в 2017 році під час Днів Штирії у Дрогобичі до реалізації цього проєкту (спільно із засновниками Андреасом Веннінґером і Василем Лопушанським) та урочистої церемонії з нагоди відкриття Центру 10 жовтня 2021 року було докладено дуже багато зусиль для правочинного погодження обидвома сторонами, ремонту й облаштування приміщення в історичній будівлі Дрогобича на вулиці Івана Франка – все це вияв працелюбності, наполегливості й відповідальності.

Саме ці риси притаманні Ярославу Лопушанському і характеризують його як досвідченого керівника й організатора. Мабуть, важко збагнути й окреслити всю його видиму і невидиму працю, яка стоїть за організацією кожного заходу, за кожним проєктом, діловими офіційними візитами чи угодою про співпрацю з партнерами. Важливо, що він виконує її з великим завзяттям й ентузіазмом, невтомно генеруючи цікаві ідеї, шукаючи нові підходи. У довгому переліку організованих Ярославом візитів офіційних делегацій з Дрогобича до Австрії упродовж 20 років понад два десятки програм – з чітким графіком подій, перемовин, зустрічей і культурною програмою, немов дипломатичний протокол. І щось змінити в ньому було просто неможливо і непотрібно, бо все відбувалося очікувано, змістовно і гармонійно.

Скрізь на австрійських перехресних стежках Ярослава Лопушанського є багато друзів, колег-однодумців, щирих прихильників і шанувальників його праці і вдачі. У цьому контексті варто особливо наголосити і висловити щиру вдячність багаторічним і надійним партнерам Дрогобицького педагогічного університету, Австрійської бібліотеки зокрема: Австрійському бюро кооперації у Львові (маґ. Андреас Веннінґер), Австрійському культурному форуму в Києві (д-р Якуб Форст-Батталья, д-р Андреас Карабачек, д-р Ульф Гаусбрандт), відділу європейської і міжнародної співпраці Віденського магістрату (д-р Оскар Вавра, маґ. Томас Реш, маґ. Алена Сірка-Бред), реферату Австрійських бібліотек за кордоном при МЗС Австрії (Крістіне Долінґер, Сандра Діпензайфен), Австрійському товариству літератури (д-р Манфред Мюллер, Інес Шольц, Беатрікс Ербер), Віденському педагогічному інституту (Ренате Нойбурґ, д-р Томас Бауер, проф. Крістіан Фрідріх), Штирійському педагогічному інституту (ректор проф. Ельґрід Меснер, маґ. Сюзанне Лінгофер, маґ. Гайко Гаас-Фоґль), Віденському університету (проф. Алоїз Волдан, проф. Штефан Сімонек, проф. Міхаель Мозер), Інсбрукському університету (ректор проф. Тільман Мерк, проф. Петер Штеґер, проф. Йозеф Айґнер, д-р Барбара Тассер), Зальцбурзькому університету (ректор проф. Гайнріх Шмідінґер, проф. Ганнес Шойц, маґ. Беньямін Ґаус), Приватному педагогічному інституту єпархії м. Лінц (ректор проф. Франц Кеплінґер, маґ. Ґерда-Гільдеборґ Райтер, Кріста Фесль), Педагогічному інституту Верхньої Австрії (ректор д-р Вальтер Фоґель, маґ. Нілс де Йонґ, маґ. Бірґіт Розенауер), бургомістрам і керівникам департаментів з питань освіти, культури і міжнародних зв’язків федерального уряду Штирії і міста Ґрац (маґ. Зіґфрід Наґль, д-р Єва Цьоберер-Бранднер, д-р Клавдія Закс-Лорбек), Зальцбурґа (д-р Гайнріх Шельгорн, маґ. Єва Файхтльбауер), Тіроля (маґ. Крістіне Оппіц-Пльорер), Верхньої Австрії (маґ. Марґот Нацаль, Маркус Фоґль, Інес Шіллер), Адмонтському бенедиктинському монастирю (Бруно Губль, маґ. Ґерхард Гафнер), бенедиктинському монастирю Ґетвайґ (Колумбан Лузер), Почесним консулам України в Австрії (д-р Мартін Панош, маґ. Фрідріх Мьостль, д-р Ернст Гуттерер) та багатьом іншим.

Звісно, Австрійська бібліотека в Дрогобичі тісно співпрацює з аналогічними у Києві (Микола Воробей, Галина Безпала), Львові (доц. Володимир Камʼянець, Наталія Ясінська, Олександра Біда), Харкові (доц. Олена Бєлозьорова, Наталія Соколова) і Чернівцях (проф. Петро Рихло, Наталія Панчук), з Австрійською фаховою бібліотекою імені Бернгарда Штільфріда у Кропивницькому (проф. Олександр Білоус), з Полоністичним науково-інформаційним центром ім. Ігоря Менька в Дрогобичі (доц. Віра Меньок, д-р Ґжеґож Юзефчук), з багатьма українськими університетами, Почесним консульством Австрії у Львові (Ярослав Наконечний, Маркіян Мальський) та у Чернівцях (Сергій Осачук, Людмила Осачук), без участі і підтримки яких не відбувався жоден симпозіум чи науково-культурний захід у Дрогобичі.

Вагомі заслуги і здобутки Ярослава Лопушанського на науково-педагогічній і культурно-освітній ниві, у сфері міжнародної і суспільно-громадської діяльності відзначені багатьма українськими й австрійськими нагородами. Це – Почесна Грамота Міністерства освіти і науки України (2002 р., № 82059); Нагрудний знак МОН України „Відмінник освіти“ (25 вересня 2015 р., № 440-к); державна нагорода Республіки Австрія „Австрійський Почесний Хрест за заслуги в науці і мистецтві“ (Das Österreichische Ehrenkreuz für Wissenschaft und Kunst, 7 березня 2018 р.); Почесний Хрест Австрійського Чорного Хреста (Das Ehrenkreuz des Österreichischen Schwarzen Kreuzes, лютий 2019 р.); Почесна відзнака Дрогобицької міської ради „За заслуги перед містом“ (20 вересня 2019 р., № 501-р); Почесна відзнака Інсбрукського університету ім. Леопольда і Франца (Ehrenzeichen der Leopold-Franzens-Universität Innsbruck (2 листопада 2022 р.); Золота Почесна відзнака Федеральної землі Штирія (Das Goldene Ehrenzeichen des Landes Steiermark, 29 листопада 2023 р.); Почесна Грамота Львівської обласної державної адміністрації (25 квітня 2024 р.); Почесна Грамота Кабінету Міністрів України (22 листопада 2024 р., № 33345).

Своєрідним кульмінаційним моментом визнання праці Ярослава Лопушанського стало вручення високої державної нагороди Республіки Австрія – Австрійського Почесного Хреста за заслуги в науці і мистецтві (Österreichisches Ehrenkreuz für Wissenschaft und Kunst) – за плідну багаторічну діяльність у справі популяризації австрійської культури в Україні та вагомий внесок у розвиток українсько-австрійських наукових і культурно-освітніх взаємин. Отримуючи 4 червня 2018 року з рук губернатора федеральної землі Штирія Германа Шютценгефера в актовій залі Старого Університету м. Ґрац державну відзнаку Президента Австрії, д-ра Александра Ван дер Беллена, Ярослав Лопушанський виразно усвідомлював, що це не тільки особиста нагорода, але й відзнака багаторічної діяльності Австрійської бібліотеки в Дрогобичі, її сумлінних і талановитих співробітників (Олег Радченко, Наталія Дашко, Олександр Околович, Оксана Сивик, Марта Мацьків, Ірина Лопушанська) та колег з кафедри практики німецької мови й Навчально-наукового інституту іноземних мов.

Ярослав Лопушанський – батько трьох синів. Найстарший Роман після відмінного закінчення Адмонтської гімназії (Австрія) та успішного здобуття юридичної освіти у Віденському університеті живе і працює в Австрії. Павло осягнув юриспруденцію у Львівському національному університеті „Львівська політехніка“ й утверджує свою професійну кар’єру у Відні. Якщо обидва, зрілі і в розквіті сил, стали вже на самостійну життєву стезю, то третій син, восьмирічний Марко, який уже з трирічного віку розмовляє німецькою мовою, і дружина Ірина, також германістка, радують Ярослава у повсякденній праці і сімейних буднях найбільше, додаючи йому багато сил та енергії для нових творчих злетів і вершин.

Ярослав – завзятий мандрівник, побував чи не в усіх країнах Європи, від норвезьких фьордів до стародавнього Рима, однак кожного разу з думкою: „Найкраще у будь-якій подорожі – це повернення на батьківщину“.