Життєвий та творчий шлях

Дмитро Омелянович Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області. Його батьки Явдоха Оникіївна і Омелян Васильович були прості селяни. Мали вони шестеро дітей, з яких, на жаль, вижило лише двоє — Дмитро і Микола. Інші діти померли під час голодомору. Дитинство минало у рідному селі, у нашій Березовій Рудці.

Ось як згадує про дитинство, про рідну домівку, про батьків сам поет: ”Ще в ранньому дитинстві зачарувала мене народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх мої батьки, люди працьовиті і голосисті. До роботи вставали ні світ, ні зоря. І для мене малого, ці передранкові години були найщасливіші…

Лежимо покотом на дощаному полу, накрившись ліжником і чуємо чарівний спів: співають батьки дуетом, кожний за своєю роботою: мама пряде, а батько лагодить взуття малечі.

Ці пісенні концерти відбуваються щоранку.”

Навчався в неповній середній школі-семирічці, яка знаходилася в будинку приказчика пана Закревського — Банникова. Був дуже допитливим, багато читав, мав надзвичайну пам’ять. Із захопленням брав участь у випуску шкільної стіннівки: писав вірші, збирав матеріали, придумував заголовки. Безмежно любив поет своє мальовниче село, і цю любов він проніс крізь усе своє життя, виливаючи її у віршах:

Запашною бадилиною

Проростає в згадках знов

Рідна хата над долиною,

Острівки густих дібров.

І поля зеленорунисті,

І село в красі беріз,

Де колись в далекій юності

Босоногим хлопцем ріс

І заврунилося рутою,

Золотим роздоллям нив,

Золотою незабутою

Стороною, де я жив,

Звідкіля назустріч вилетів

Бурям, віхолам, сонцям…

Ой до болю серцю милі ви

Рідні батьківські місця.

Чорного 33-го року не витримав батько поета — помер. Наприкінці того ж року смерть забрала і Яринку, Дмитрову сестру. Самого Дмитра голод загнав на шахту, потім він навчався у гірничо-промисловому училищі в Донбасі:

На шахті я вибійником у лаву

Шахтарські світлі лампочки носив.

І по-юнацьки про відвагу й славу

В захопленні не раз бувало снив.

У 1938 році Дмитро Омелянович став студентом гідромеліоративного інституту. В студентському гуртожитку біля Володимирської гірки пройшла його студентська , хоч і сутужна, але така весела і незабутня юність. Тут він уперше познайомився з І. Микитенком, П. Усенком, І. Сенченком, А. Малишком, П. Тичиною, М. Рильським, В, Сосюрою, Ю. Яновським.

У жовтні 1940 року був призваний до лав Червоної Армії, служив прикордонником на Памірі.

Прикордонник на Памірі в мирні дні, став автоматником на фронті, а потім літпрацівником дивізійної газети “За побєду”. Хотів стати льотчиком та підвів зір. Воював у складі частин першого Українського та Білоруського фронтів. Пройшов Курську дугу , Сталінградську битву, через збурений від вибухів бомб і снарядів Дніпро, через кривавище Букринського і Лютежського плацдармів, через неприступний дніпровський вал до східної Прусії, де на косі Фріш-Неруга, за день до перемоги був тяжко поранений.

Я зброю хлопчаком узяв до рук,

Замолоду обкрадений війною.

Під кулями проходив курс наук

І вкрився передчасно сивиною.

Тривожні переправи, бліндажі,

Атаки, де бійцям буває круто.

Укріплені ворожі бліндажі

Були моїм воєнним інститутом.

Голубила земля скупим теплом

Осколки обривали друзям мислі.

Під Курськом і Орлом писав диплом,

А захищав на Одері і Віслі.

Нам так судилось, певно, на віку,

Іти в атаки й падати без ремства.

Нести гвинтівку на плечах важку,

А не гітару подругу студентства.

Війна закінчилась для Дмитра Омеляновича контузією, інвалідністю. Важко жилося після війни всім, Луценку - теж. Після госпіталю повернувся в Київський гідромеліоративний інститут.

Студенти поспішають в інститут,

Дзвенить земля юрбою голосною…

Який же ти натхненний, мирний труд,

Як пахнеш і промінням, і весною.

Матеріальна скрута і невлаштованість, безквартир’я, пошуки роботи, на якій заробіток давав би хоч трохи й морального задоволення, приводили до газет “ Сільські вісті”, “Молодь України”. А згодом його призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні.

Заглянемо в поетову криницю кохання і ми відчуємо, якою ніжністю і вірністю напоєний кожен рядок, яким щедрим було поетове серце, що не стомлювалося повторювати: “ А я люблю, а я люблю, як в юності!” Що ж це за любов така незвичайна?

А почалося все листопадового вечора 1945 року. Молоді журналісти кількох українських газет вирішили поспілкуватись з читачами на одному імпровізованому святі. Саме там і познайомилась Тамара Іванівна з Дмитром Омеляновичем Луценком

“Стоїть він переді мною – змарнілий, блідий від поранень та хвороб, напівглухий від контузії, голубоокий солдат-поет і читає прекрасного вірша, сповненого таких близьких мені переживань на окупованій землі…

Сам тільки Бог відає, чим приворожив мене він. І на все життя…”

Перші три дні знайомства проминули, мов у сні, а на четвертий він запропонував їй руку і серце.

І ми пішли одним шляхом

Назустріч долям-сподіванням.

І стала ти моїм добром

Моїм прозрінням і стражданням.

До мислі – мисль,

До вуст – вуста,

До серця – серце,

Голос – в голос,-

І щастям повнились літа,

Як сонцем виняньчений колос.

Радість і печаль – дві посестри - ішли поруч в родині Луценків.

У 1947 році народжується донька Лариса.

Як ми мріяли влітку,

О прекрасна годино,

Я про доньку –лелітку,

А дружина про сина.

В березневий світанок

Все збулось, як судилось,

Я дізнався від няньок,

Що дочка народилась.

Ніби линув я , линув

У світи – зорепади,

Ми назвали дитину

Ніжним йменням Еллади.

Лара, Ларочка, Чайка.

У 1952 році народжується син Сергій. Діти підростали, батьки раділи за своїх дітей.

1963 рік радісний — одержали невелику квартиру. Через місяць Дмитра Луценка прийняли до Спілки письменників.

(Більше десяти років сім’я Луценків жила в прохідній кімнаті без зручностей, з постійним ходінням сусідів до кухні, на подвір’я. В таких умовах поет творив, в таких умовах росли діти.)

І раптом…. Смерть дорогої доньки, Лариси-лелітки . Вона пішла з життя зовсім юною, щойно розквітлою. Лариса тяглася до всього прекрасного: літератури, малювання. Та найбільше захоплювалася музикою.

Як любила вона

Море, музику, сонце і квіти.

Чайок жалібний клич,

Солов’їв зосереджений спів.

Їй хотілось всю землю

Теплом свого серця зігріти.

Все вразливо зливалось

У гаму її почуттів.

Їй пророкували велике майбутнє, та не судилося. Ще в школі якийсь хлопчик зле пожартував, зіштовхнувши дівчинку зі сходів. І це не минулося. Уже будучи студенткою музичного училища імені Глієра, Лариса тяжко захворіла. “Розпад тканин головного мозку,”—такий страшний був вирок лікарів. Не почув Бог батьківських молитов. І 4 листопада 1963 року Лариса померла.

Полетіла в далі неземні,

Не сказавши й слова на прощання.

Залишила поспіхом мені

Тільки вогник згадок та страждання.

А як же батьківському серцю було витримати, пережити цю трагічну втрату? Відгукнулася вона — першим інфарктом. А тоді один за одним аж вісім.

Відтоді у глибокій криниці його батьківської любові з’явився сумний і гіркий потік криваво- пекучих сліз.

“ Незакінчена соната”— поема з присвятою “ Світлій пам’яті незабутньої Ларочки”, створена за один тиждень, одразу після похорону. Але що то був за тиждень для нього! Він, ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив… Мучився, страждав неймовірно і викрешував нові й нові поезії.

Прохолодним ранком журавлі

Пропливли у вирій над полями.

Радощі покинувши й жалі

Полетіла йти за журавлями.

Полетіла в далі неземні,

Не сказавши й слова на прощання.

Залишивши поспіхом мені

Тільки вогник згадок

Та страждання.

Я ковтав солоні краплі сліз

Серце наливалося журбою.

І ридав ридма за мною ліс

Росами-сльозами за тобою.

За турботами та жалем минув смутний рік, а потім уже пішли роки за роками. Рятувало поета те, що син Сергійко потребував батьківських турбот і уваги. Потроху приходили в себе, звикали жити з постійною тугою і болем у серці.

Перша збірка Дмитра Луценка “Дарую людям пісню” побачила світ 1962 року, коли йому було вже за сорок. Що й казати, як для поета запізнілий дебют. Вихід першої ластівки благословив В. Сосюра. Та все ж, чому так пізно? Очевидно, Луценко належить до тих поетів , талант який по-справжньому розкривається у зрілі роки.

У творчому доробку поета 14 поетичних збірок: “Незакінчена соната”, “Як тебе не любити”, “Добрість”, “Пахучий хліб”, “До останнього патрона”, “За Березовою Рудкою”, “Коли ти зі мною”, “Березовий дзвін”, та інші.

Творчість поета відзначено урядовими нагородами. Так, 20 листопада 1974 року Указом Президії Верховної Ради Д . О. Луценку присуджено високе звання заслуженого діяча мистецтв України, а в 1976 році Дмитру Омеляновичу було присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка за пісні “Києве мій”, “Стоїть над Волгою курган”, “Зачарована Десна”, “Фронтовики”, музику до яких написав Ігор Шамо.

Дмитро Луценко — поет-пісняр. У його поетичному доробку понад 300 пісень, музику до яких пишуть і композитори-земляки: Олександр Білаш, Георгій і Платон Майбороди, Володимир Верменич, а також Ігор Шамо, Микола Дремлюга, Анатолій Пашкевич.

У багатьох його віршах з перших слів закладена мелодія. Та приваблюють вони композиторів не тільки цим, а своєю драматургією, сучасністю, звучанням, народною поетикою.

Він пише “Києве мій”, яка здобула велику популярність, стала, по суті, народною. ЇЇ перекладено багатьма мовами. Цією піснею відкрився в Парижі вечір, присвячений українській столиці, 1500-річчя якої за рішенням ЮНЕСКО відзначено у 1982 році людством планети.

Перебуваючи в розквіті творчих сил, Дмитро Омелянович часто виступав із своїми віршами, розповідями. Де б не доводилося йому виступати, скрізь його палко вітали буряківниці, доярки, механізатори, школярі, робітники, всі ті, для кого він писав свої чудові вірші, кому дарував свої чудові пісні.

Коли випадали вільні хвилини, Дмитро Омелянович грав у шахи. Найчастіше з Анатолієм Дрофанем та Василем Бережним, бо всі троє— завзяті гравці.

У Ташкенті Дмитро Луценко зустрівся з Левком Ревуцьким. Листопадового вечора зустрілися два земляки і зав’язалася між ними щира розмова про Київ. На згадку про зустріч, Дмитро Омелянович подарував Левку Миколайовичу дві свої поезії “За Батьківщину”, “Пісню кіннотників”, які згодом були покладені на музику.

Ось так , з легкої руки Левка Ревуцького, і почалася пісенна творчість Дмитра Луценка— автора багатьох пісень.

Хоча минуло вже більше десяти років, як поет пішов з життя, поезія живе і надихає на творчість сучасних композиторів.

Уславлені артисти виконували і виконують пісні Дмитра Луценка. Це Раїса Кириченко, Діана Петриненко, Ніна Матвієнко, Анатолій Мокренко, Дмитро Гнатюк… Співають його пісні й численні хори, в тому числі і хор нашої Березоворудської школи.

Дмитро Омелянович був товариською, доброзичливою людиною. Друзів було у нього багато. Жодного прохання людей не залишав без уваги і при першій можливості намагався допомогти. Горою стояв за друзів. Часто допомагав у скруті. Тож і тяглися до нього людські серця.

Поет ніколи не сидів дома, відгукувався на запрошення виступити перед людьми. Він писав:

Народе мій,

Твої діла,—

То і мого життя горіння.

Я лиш галузонька мала

Твого прадавнього коріння.

Дмитро Луценко любив людей і цінував спілкування з ними рідною мовою. Поет побував у різних куточках України. Зустрічався з читачами у бібліотеках, школах. Після Чорнобильської трагедії поет не раз побував у Прип’яті, зустрічався з ліквідаторами.

Не витримало серце , підірване інфарктами. 1989 року 16 січня поет склав свої натруджені руки.

Для нас залишив своє пісенне море. “Де світиться пісенне море поезій Д. Луценка, там завжди сходять зерна доброти і любові. І цим хлібом воно нагодує не одне наше покоління,— писала Катерина Вишенська.

Останньою піснею лебединого серця поета була “Не віддам тебе осені”.

Тільки диву осінньому

Та холодним вітрам

Не віддам тебе осені,

Не віддам.

За спогадами сусіда Василя Марсюка у жовтневий час, коли повітря напоєне останнім теплом літа, але в ньому вже витає тривога, що воно недовговічне, Дмитро Омелянович дізнався, що до травневого сонечка вже не доживе. І впали слова ці, мов те осіннє листя, до ніг:

Багряний лист в гаю кружля,

Шумлять отави молодо,

Чого ж, чого вдягла земля,

Осіннє золото?

Літа на зиму повернули,

Пливуть в осінній хмурості.

А я люблю, а я люблю,

Люблю, як в юності.

Поет пішов у вічність зі словами: “Помирати не страшно, бо я лишаю людям свої пісні і вірші. А в них є те, що буде жити вічно,—моя велика любов…”

Заслужений діяч мистецтв, лауреат Шевченківської премії Дмитро Луценко похований на Байковому кладовищі поруч з донею. Скульптор Микола Міщук увічнив поета бронзовим барельєфом на тлі паперових аркушів: з каштановим листом (символ улюбленого Києва), образом мами з вишнями, юнака з автоматом, бо з ним визволяв Україну. Нижче на граніті викарбувано вишиваний український рушник з написом на ньому “ ДАРУЮ ЛЮДЯМ ПІСНЮ”. Просто і символічно. Це сенс життя поетового, який від селянського роботящого роду успадкував вдачу чесну і мужню, а душу щиру і пісенну.