Від HUMANAE VITAE до DONUM VITAE

Симетрія та послідовність католицького біомедичного вчення1

о. Пол Ф. ДеЛядюранте (Rev. Paul F. deLadurantaye, S.T.D.)

І. ВСТУП

Тридцять років тому, у липні 1968 року Папа Павло VI видав енцикліку “Про людське життя”. Папське послання не повстало з нічого, його очікували з часів II Ватиканського Собору. У примітці до розділу про гідність подружжя і родини в енцикліці “Радість і надія” Отці Собору відзначали, що “за наказом Святішого Отця, деякі питання, що вимагали додаткового та уважнішого розгляду, були передані комісії у справах населення, сім’ї та народжуваності для того, щоб після завершення цього завдання Святіший Отець міг висловити свої міркування”(1) (курсив додано). Результати роботи комісії були оприлюднені у 1967році(2), проте Павло VI особисто зазначив:

Однак ми не можемо розглядати висновки, до яких дійшла комісія, як остаточні, чи такі, що звільняють нас від особистого аналізу цього серйозного питання оскільки, в межах самої комісії також не було досягнуто повної згоди щодо питань, стосовно того, які моральні норми необхідно запропонувати, а передусім тому, що з’явилися певні критерії розв’язків, які відходять від морального вчення про подружжя, непохитно відстоюваного Учительським Урядом Церкви(З).

Отже, мета, яку Папа Павло VI ставив при написанні енцикліки полягала у тому, щоб по-новому і глибше осмислити моральні принципи, закорінені в природному законі, освітленому Божественним Об’явленням, яке є центральним для вчення Церкви про подружжя (див. ЛЖ4).

Ці принципи висуваються і розглядаються знову в Інструкції про повагу до людського життя від самого початку і про велич дітонародження (“Дар життя”), яка була видана Конгрегацією у справах Віри, у лютому 1987 року(4). Інструкція “Дар життя” – є відповіддю на деякі питання, що їх порушували єпископські конференції, окремі єпископи, богослови, лікарі та науковці. Вони стосуються біомедичних технологій, що уможливили втручання в людське життя на початковій стадії і у сам процес дітонародження. Зазначені питання стосуються проблеми узгодження використання таких технологій із принципами католицької моралі (“Дар життя”. Передмова).

Між цими двома документами Церковного Уряду існує відношення симетрії і послідовності. Я хотів би дослідити це відношення, по-перше, розглядаючи антропологічні передумови обох документів; по-друге, висловлюючи деякі міркування щодо моральної різниці між даруванням і пануванням; по-третє, розглядаючи принцип неподільності як такий, що стосується як контрацепції, так і запліднення в пробірці; і, нарешті, – пропонуючи деякі роздуми з приводу сучасної біоетичної ситуації.

II. АНТРОПОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

А. Цілісне бачення особи

Кожна етична система чи теорія моральних суджень включає в себе антропологію, тобто, – бачення людини перебуває в основі всіх принципів людської моральності. Енцикліка “Про людське життя” містить не лише точку) бачення людини, властиве антропології, а й сама ґрунтується на такому баченні. Ця антропологічна основа не повстає у формі систематичного тлумачення, вона радше пронизує усю енцикліку від початку до кінця(5). Справді, Павло VI, коли говорить про доктринальні принципи, які лежать в основі його вчення, стверджує, що:

Питання народження, як і будь-яке інше питання, що стосується людського життя, не слід розглядати частково, з точки зору біології, психології, демографії чи соціології, але у світлі цілісного бачення людини та її покликання, не лише природного і земного, але й надприродного та вічного(6).

Як зазначає Папа, в сучасному світі існує тенденція розглядати кожну проблему, яка стосується людського життя, беручи до уваги лише її часткові аспекти. Особливо складається враження, що сучасна ментальність перебуває в лещатах картезіанського дуалізму, який протиставляє в людині її інтелект (свідомість) і тіло. Внаслідок такого протиставлення стає дуже легко досліджувати все, що стосується лише тіла виключно на рівні соматичних процесів, якими, як доводить поступ медичних наук, можна керувати і домінувати штучно. Саме тут ми віднаходимо послідовність між енциклікою “Про людське життя” та інструкцією “Дар життя”. Енцикліка звертається до проблеми регуляції народжуваності за допомогою засобів, які в основі зводяться до технічної дієвості: аборт, стерилізація, контрацепція(7); Інструкція звертається також до технічно дієвих засобів відтворення . Фактично, “Дар життя” вказує:

… не можна керуватися критеріями технічної дієвості, на можливу користь від дослідження для одних коштом інших, чи, навіть, гірше, посилаючись на панівну ідеологію. Таким чином наука і техніка, з огляду на своє властиве значення, вимагають беззастережної поваги до фундаментальних критеріїв морального закону: іншими словами, вони повинні бути на службі в людини, її невід’ємних прав і її справжнього та цілісного добра, згідно із задумом і волею Божою(8).

Цілісне бачення людини, на якому наголошує як енцикліка “Про людське життя” так і інструкція “Дар життя”, торкається людської особи, не лише просто як одного буття серед інших, але як такої, що згідно з Біблійним текстом створена на образ і подобу Божу (див. Бут 1:26-27). Ці образ і подоба стосуються не лише духовної природи, через яку особа посідає свою унікальність та неповторність, а також виміру стосунку, спрямованого до іншої особи, який є викарбуваним у внутрішній структурі кожного особового буття. Як особи, ми створенні для спільноти, для взаємного дарування себе, а найдосконаліша форма такого самодарування серед людей існує між чоловіком і жінкою у подружній любові(10). Як “Про людське життя” так і “Дар життя” наголошують на обов’язку чоловіка і дружини, а також цілого суспільства, захищати унікальність подружньої любові, зберігати незмінними її фундаментальні характеристики(11), оберігати її від усяких форм фальсифікацій чи інструменталізації.

 

Б. “Людина етична” чи “людина технічна”?

Окреслюючи автентичну природу подружньої любові, одночасно два документи Учительського Уряду зосереджуються на тому, що означає бути справжньою людиною, а саме – володіти знанням про добро і зло (див. Бут. 3) і, таким чином бути людиною морального сумління.

В енцикліці “Про людське життя” та інструкції “Дар життя” йдеться про успіхи, досягненні в опануванні та організації сил природи (пор. ЛЖ2), і Папа Павло VI нагадує нам, що “Церква першою схвалює і заохочує залучення інтелекту до діяльності, яка так близько пов’язує розумне творіння з його Творцем”(12). Водночас, два документи продовжують застерігати, що контроль над силами природи слід здійснювати в повазі до встановленого Богом порядку (пор. ЛЖІ6).

Такий порядок є онтологічним та аксіологічним – це порядок буття і моральної цінності. Говорячи про моральну цінність, ми потрапляємо в царину етики: саме етичною є та людина, яка, як діючий суб’єкт, розпізнає різницю між добром і злом, вона шукає і чинить добро, оскільки добро вдосконалює саму її людськість. Звести етику до рівня технічної дієвості чи економічних розрахунків означає піддати ризику чиюсь людськість. “Етичну людину” не можна просто так прирівняти до “технічної людини”, не втративши гідності, властивої людській особі, як такій. Інструкція “Дар життя” підходить до цієї проблеми, попереджаючи:

Наукові досягнення зробили можливим запліднення без статевих стосунків, а саме за допомогою поєднання у пробірці клітин, які попередньо були взяті від чоловіка та жінки. Проте, технічно можливе не завжди означає морально прийнятне. Тому раціональне роздумування над фундаментальними цінностями життя і людського відтворення є вкрай необхідним для вироблення моральної оцінки таких технологічних втручань в людське буття із перших стадій його розвитку(13).

Вже Павло VI зазначив, що Церква, захищаючи інтегральну цілість свого вчення про подружню мораль, наполягає, щоб людина не зрікалася своєї відповідальності покладаючись на існуючі технічні засоби”(14).

Тому, для того щоб належно думати і чинити, маючи справу з якимось біоетичним питанням, ми не можемо задовольнитися частковою перспективою, яка пропонує лише технічні досягнення як розв’язок проблеми. Радше, ми повинні постійно поєднувати науковий прогрес із цілісним баченням людини як особового, етичного суб’єкта. Лише в такий спосіб можна зберегти автентичну людську гідність(15).

 

III. РІЗНИЦЯ МІЖ ПАНУВАННЯМ ТА ДАРУВАННЯМ

 

 А. Панування

Проблематику, що була порушена в результаті пошуку відповідної антропології, можна проілюструвати, розглядаючи моральну різницю між пануванням та даруванням. У випадку панування, чи виготовлення предмету, людина накидає свою власну волю об’єктові і зводить його лише до рівня цілковитої пасивності (бездіяльності)(16). Наприклад, щоб надрукувати документ, людина використовує комп’ютер, який є лише пасивним інструментом, що повністю виконує волю користувача. Комп’ютер не може вносити до тексту своїх ідей, тож відбувається лише односторонній процес, де автор накидає свою волю машині, щоб вона друкувала те, що він хоче, і не більше. Тому, ми кажемо, що автор “використовує” комп’ютер. Комп’ютер не є нічим іншим, як тільки інструментом, засобом для досягнення мети.

Судження, представлені в Інструкції “Дар життя” щодо таких проблем, як: експерименти над людським ембріоном, запліднення в пробірці, замінник материнства, клонування і подібне, показують, що дуже часто за такими процедурами стоїть менталітет панування. Зачату дитину трактують – як пасивний об’єкт, що його приводить у буття панівна воля іншої людини. На противагу цьому “Дар життя” стверджує:

Насправді, початком людської особи є результат дарування. Той, хто був зачатий, повинен бути плодом любові батьків. Його не можуть бажати чи зачати, як продукт втручання медичних або ж біологічних технологій; тоді це було б рівноцінне зведенню його до рівня об’єкта наукових технологій. Ніхто не може підпорядкувати прихід дитини в світ умовам технічної ефективності, які оцінюються відповідно до стандартів контролю і власності(17).

Менталітет панування не лише зневажає право дитини на те, щоб її трактували як особу, щоб поважали її людську гідність. Панування передбачає, що людська особа, (подружжя чи науковець) спроможна зайняти місце Бога і творити, чи розпоряджатися чиїмось життям на власний розсуд. Енцикліка “Про людське життя” звертається до цієї проблеми, розглядаючи моральну проблематику контрацепції. “Дар життя” робить те саме, але з огляду на інші моральні проблеми, які існують довкола питання про походження людського життя(18). Ці документи Учительського Уряду роблять наголос на спокусі, перед якою постали Адам і Єва у саду, спокусі, яка часто прихована за сучасними біоетичними дискусіями: бути як Бог, мати владу вирішувати питання життя чи смерті іншої невинної людської особи і таким чином трактувати ту особу – як об’єкт використання.

 

Б. Дарування

Панування по суті зводить особу до ужиткової речі: воно перетворює чоловіка, дружину чи дитину на інструмент егоїстичної насолоди(19). Саме постава любові є протилежною, вона відображається в акті дарування, або ж давання дару. Давати дар – це особлива дія, яка морально відрізняється від панування (виготовлення продукту). Коли хтось дарує, то бажання кожної особи, яка бере в цьому участь, повинно поважатись. Іншими словами, одна людина добровільно пропонує дар, а інша – добровільно приймає його. Більше того, дарування певним чином пов’язане із внутрішнім світом особи; дарунок символізує і представляє того, хто дарує.

Застосовуючи це поняття до подружніх стосунків, Учительський Уряд Церкви навчає, що подружнє життя чоловіка і дружини позначене особливим видом давання : взаємним даруванням себе з боку чоловіка і жінки, яке передбачає єдність осіб (на тілесному і духовному рівнях), а також творчу силу – силу давати нове життя.

У справжніх подружніх стосунках кожен з подругів каже один одному : “Я приймаю тебе, як нікого іншого в моєму житті. Ти будеш особливою для мене і я для тебе. Ти, і лише ти будеш моїм чоловіком; лише ти будеш моєю дружиною. І доказом твоєї унікальності для мене є той факт, що з тобою, і лише з тобою я готовий розділити цю Богом дану, зорієнтовану на життя силу”(20).

Таким чином, подружня любов полягає у дарі однієї людини іншій, дар який обіймає людину в цілості: і її душу, і тіло. Цей дар найповніше проявляється в подружньому акті. Енцикліка “Про людське життя” чітко говорить про те, що в себе включає дарування себе у подружньому акті. Чоловік і дружина через взаємний особовий дар себе, властивий і унікальний для них, прагнуть до спільності їх буттів з метою взаємного вдосконалення, щоб співпрацювати з Богом у відтворені та вихованні нового життя (21) “Дар життя” є не менш виразною в цьому питанні:

Подружній акт, через який пара взаємно виражає дарування себе одночасно виражає відкритість до дару життя. Це акт є одночасно нероздільно тілесний і духовний. Саме в тілах і через тіла подружжя сповняє подружній союз і здатне стати батьком і матір’ю. Для того, щоб поважати мову їх тіл і їх природну щедрість, подружній союз повинен звершуватись у відкритості до відтворення; зачаття особи повинно бути плодом і результатом подружньої любові(22).

Цитати з енцикліки Павла VI та Інструкції Конгрегації у справах Віри містять незмінне вчення Церкви: як подружня присяга, призначена для відтворення і виховання дітей та взаємного з’єднання подружжя, так і сам подружній акт посідає ці два завжди нероздільні аспекти.

А. Контрацепція

Роздумуючи над природою подружньої любові і ціллю подружнього акту, Папа Павло VI формулює ці роздуми в енцикліці “Про людське життя” : Церква, закликаючи людей знову до дотримання норм природного закону, як інтерпретує його незмінне вчення Церкви, навчає що кожний подружній акт повинен бути відкритим до передачі життя(23). Основою цього судження є “нерозривний зв’язок між двома значеннями подружнього акту: об’єднуючим і відтворюючим, який встановив Бог і який людина не спроможна розірвати з власної ініціативи(24). Виходячи з цього, Павло VI проголошує морально злими такі методи регулювання народжуваності, як прямий аборт, безпосередню стерилізацію, або ж “кожну дію, яка перед здійсненням подружнього акту чи після нього, або ж у процесі розвитку його природних наслідків, передбачає як ціль чи засіб – неможливість відтворення”(25).

Що ж тоді насправді відбувається під час статевих стосунків при вживанні контрацептивів? Якщо уважно проаналізувати, то видно, що здійснюються два різні акти. З одного боку, чоловік і жінка вирішують вступити в стосунки, які по своїй суті призначені для передачі життя. Вони здійснюють також і другий акт:

вони свідомо вирішують щось зробити, чи то до статевих стосунків, чи під час або ж після, що перешкоджає появі нового життя(26). Таким чином, добровільно обравши позицію проти відтворення, яке є благом подружжя, пара розділила об’єднуюче і відтворююче значення подружнього акту. Отже, зробивши це, вони спотворили значення подружньої любові і підмінили акт, напрямлений на те, щоб підкреслити взаємне дарування себе, актом панування. А те, що лишається від статевого акту при вживанні контрацептивів, не є цілісним виразом об’єднуючого значення, а здеформованим варіантом цього значення. Коли подружжя, вживаючи контрацептив, не бажає можливості приходу нового життя в світ, воно одночасно обмежується неповним виразом подружньої єдності, відокремленої від справжніх благ відтворення і співпраці з Богом. Те що залишається вже не є актом справжньої подружньої любові, а радше, актом використання(27).

 

Б. Запліднення в пробірці

Інструкція “Дар життя” вбачає схожу динаміку, яка діє стосовно методів штучного запліднення. У цьому випадку, вже не відтворююче значення подружжя поставлене на карту (оскільки існує намір приходу в буття нового життя); радше, зачіпається питання особистого єднання подругів. Інструкція формулює моральні судження щодо різних методів штучного запліднення, виходячи з двох фундаментальних цінностей: життя людини, покликаної до існування і особливої природи надання людського життя в шлюбі(28).

Посилаючись на ці дві цінності, “Дар життя” рішуче стверджує, що нове людське життя є даром, який походить із статевого дарування чоловіка і жінки одне одному у подружній присязі. Точніше, нове життя є даром у подвійному значенні: даром Бога дитині, яка покликана до існування і даром Бога батькам, які є співтворцями з Автором життя(29). Як результат цього божественного дарування ( в якому беруть участь батьки). “Кожну людину завжди слід сприймати як дар і благословення Бога. Проте, з моральної точки зору, стосовно ще ненародженої дитини, справді відповідальне відтворення повинно бути плодом подружжя”(30).

Отож, у статевому відтворенні жоден з подружжя не може бути заміненим іншою людиною, оскільки статеве єднання є виразом особистої відданості, а в особистій відданості одна людина не може замінити іншої. Подруги віддають себе одне одному в подружньому єднанні і одна людина не може замінити при цьому когось іншого(31).

З іншого боку, те, що відбувається в процесі запліднення в пробірці, є рядом дій, моральна якість, яких не залежить від того, хто їх здійснює. Будучи лише інструментальною дією, процес запліднення в пробірці не передбачає виключно особистої відданості. Його може здійснити будь-хто, хто володіє необхідними технічними знаннями і навичками. Тоді запліднення в пробірці набирає наступних рис, всі з яких стосуються вихідних антропологічних передумов і різниці між даруванням і пануванням, про які згадувалося раніше:

(1) нове життя насправді не є даром, а, радше, – річчю, яку можна виготовити чи сфабрикувати;

(2) нове життя можна виготовити безособовим процесом, тобто, – будь-хто може здійснити його і таким чином, воно не є унікальним виразом особистої відданості;

(3) можна надати новому життю можна надати меншовартісну роль, як продукту процесу панування(33).

Проте, ці три засади не можна сприймати як правдиві, оскільки вони неминуче трактують нове життя без поваги, яка належить особі і ставлять таке нове життя на рівень ужиткової речі або ж предмету виготовлення. Більше того, той хто би прийняв ці засади, змушений би був погодитись, що поєднуючий і відтворюючий сенси подружнього акту, встановлені Богом, – не присутні в самому акті; ці значення були б, радше, результатом людської домовленості, а через те – роздільні одне від одного. Якщо прийняте таке розмежування, то на поверхню спливає давня помилка дуалізму. Людина стає розділена сама з собою і стосункові цінності, або ж цінності любові, пов’язані з людською сексуальністю, виступають первинними щодо біологічних аспектів запліднення і передання нового життя. Така дихотомія констатує, що людська здатність давати нове життя підпорядкована свідомому вибору індивіда.

Саме тут чітко проявляється послідовність і симетрія між енциклікою “Про людське життя” та інструкцією “Дар життя”. Обидва документи навчають, що вилучення одного із значень подружнього акту деформує інше значення. Коли хтось, вживаючи контрацептиви, робить вибір проти відтворюючого сенсу, подружній акт перестає бути повним і правдивим виразом об’єднуючого смислу як дарування себе, а є запереченням частини себе, і дарування підміняється пануванням. Запліднення в пробірці виключає об’єднуюче значення подружнього акту, а те, що залишається, – вже не є істинним і повним виразом відтворюючого смислу: дарування батьків у співпраці з Богом, а стає пануванням, яке узурпує творчу силу Господа(34). Кожне з цих значень зберігає цілість як дарування лише тоді, коли воно залишається цілковито поєднаним з іншим значенням. Логіка панування суттєво суперечить логіці дарування. І не йдеться лише про використання якоїсь техніки як менш доброго способу для досягнення очікуваного результату. Енцикліка “Про людське життя” та інструкція “Дар життя”, кожна по-своєму, звертають увагу, що покликання до життя і любові є викарбуваними у бутті кожної людської особи, яка вповні віднаходить свою ідентичність лише у щирому дарунку себе, дарунку, який включає кожен аспект її людськості, в її тілесному і духовному вимірах; дар, який одночасно і невід’ємно є даром життя і любові.

Сподіваюся, що попередні роздуми можуть допомогти перейти мінне поле, яким є сучасна біоетична суперечка. Генетичні дослідження, генетичні маніпуляції, поєднання людських генів з тваринними, використання зародкової тканини у лікуванні різних патологій і найновіша суперечка щодо клонування як тварин, так і людей, а також багато інших проблем, більше не залишаються на сторінках фантастичного роману Альдуса Хакслі “Сміливий новий світ”. Це сучасні реалії (принаймні найближчого майбутнього), які в очах одних людей несуть захоплюючі можливості, і – смертельні небезпеки в очах інших. Внесок Церкви у сучасні дискусії знаходиться не в площині біомедичної експертизи, а, радше, – у глибокому антропологічному і етичному баченні людської особи, її здатності давати життя і виражати любов. Саме таке бачення лежить в основі морального вчення Церкви, яке тут розглядається з огляду на особливості енцикліки “Про людське життя” та інструкції “Дар життя”. Чи хтось має справу з контрацепцією, штучним заплідненням чи іншим біоетичним питанням, стає абсолютно вирішальним встановити етичні межі, які поважають людське життя, гідність людської особи і цілу унікальну природу давати життя, яке має місце в шлюбі. У протилежному випадку ми потрапляємо у сферу обмежуючої утилітарної форми морального мислення, яке лише готове виправдати практики, які суперечать правді про людську особу і дар людського життя.

Якщо читати енцикліку “Про людське життя” та інструкцію “Дар життя” разом, то бачимо послідовну симетрію. Енцикліка “Про людське життя”, стверджуючи, що сексуальність та відтворення – нероздільні, захищає гідність людини. Це і є ствердженням правди любові як долі людства і утвердженням добра і краси буття. “Дар життя”, в свою чергу, систематично розвиває те, що вже лягло в основу вчення енцикліки “Про людське життя”. Інструкція глибше розвиває тему відданості Церкви справі захисту людської гідності – гідності подругів і їх подружньої любові та гідності нового життя, покликаного до існування.

Моральні принципи, встановлені енциклікою “Про людське життя” та інструкцією “Дар життя”, подають основні критерії оцінювання інших біоетичних питань. Ці два документи зосереджують увагу на антропологічній та етичній правді про людину, що створена на образ і подобу Божу, встановленої в межах порядку не лише буття але й цінності. Це важлива засада, про яку не можна забувати, чи недооцінювати в ході етичних дебатів, чи у вирішенні критичних біоетичних проблем. Як пише Павло VI в енцикліці “Про людське життя”: “Людина не може знайти справжнього щастя, до якого вона прагне усім своїм єством, якщо не поважатиме законів, вписаних Богом у її природу і яких вона повинна дотримуватися з розумінням і любов’ю”(35). У висновку до “Дару життя” говориться те саме:

Оберігаючи людину від її надмірної сили, Церква Божа нагадує їй підстави її істинної шляхетності; лише таким чином можна зберегти для чоловіків та жінок прийдешнього дня можливість жити і любити з тією гідністю і свободою, яка походить з поваги до правди(36).

Примітки

Переклад Галини Вихневич