"Я ледь не кожні десять днів бувала на передовій і бачила як Андрій ставав геть іншою людиною, зі сталевою волею та витримкою. Він ні на що не нарікав, хіба лишень тоді, коли змушений був готувати воїнів у тилу, адже думками перебував із побратимами у горнилі війни, куди рвався душею та тілом", —  розповіла мати бійця, волонтерка Юлія Вотчер.

В темні часи особливо видно світлих людей! Андрій Гунько - саме така людина!

Він не народився воїном! Чутливий, добрий, мʼякий. Народився та виріс в родині педагогів. Навіть професії здобував відповідні: спочатку - вчителя у педуніверситеті, згодом - фінансиста в тернопільській академії. Одружився, разом з дружиною виховували сина Іллю. По життю був цивільним, мирною і вільною людиною. Дім, сімʼя, робота. Кохання і турботи.

Найбільшим захопленням Андрія була спортивна риболовля - він брав участь у змаганнях, здобував кубки та нагороди, бив власні рекорди по здобичі. А ще Андрій був надзвичайно доброю людиною. Колись мама пожартувала, що прийде до нього на смажену рибку, то він тільки знизав плечами та відповів: "Я ж її тільки цілую та відпускаю..."

Андрій мав золоті руки, був дуже винахідливою людиною, міг поремонтувати будь-що і в нього виходило все, за що брався. Всього того, що мав вміти як чоловік, його навчив батько: любити землю, займатися бджільництвом, вправлятися з вудкою...

24 лютого 22 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій вирішив стати на захист країни. Вдома, сімʼї, своє рішення пояснив просто: «Я йду захищати тебе, сина, родину і всіх добрих людей!».

Розуміючи, що в військкоматі, через хворобу, на фронт його не відправлять, сам поїхав туди звідки тривала евакуація. Поїхав боронити Київ. Після звільнення Київщини перейшов до 45-го окремого стрілецького батальйону, до Богдана Гарнаги. В його складі пройшов найгарячіші напрямки: Донеччину, Луганщину, Харківщину. 

За проявлений героїзм, в квітні 23 року головнокомандувачем Валерієм Залужним нагороджений «Золотим Хрестом».

Війна змінює людей, змінила вона і Андрія!

Абсолютно цивільна та мирна людина, він став офіцером. 

Нині Андрій лейтенант.

Останнє місце служби - батальйон безпілотних ударних авіаційних систем. В його підпорядкуванні було 3 безпілотних екіпажі. Він був командиром, який зі своїми хлопцями і навчання проходив, і в окопах боронив Батьківщину.

Більше на війні та фронті в цій родині хіба мати. Волонтерка Юлія Вотчер, з 2014 року рятує допомагає, відвідує найгарячіші напрямки фронту. Іздить туди, де справжня війна. Як мати, вона звісно, намагалась вберегти і свого Андрія. Благала погодитись перейти до безпечнішого напрямку роботи, перейти туди, куди його кликали, де був потрібен. І вона просила, казала, що за 10 років поїздок до зони бойових дій заслужила, аби її син пережив цю війну, на що почула відповідь Андрія: «Так, а інші матері не заслужили?».

Відтоді вона планувала свої волонтерські поїздки так, аби хоч на мить та пересіктись із сином. Що таке сотня-друга кілометрів, якщо це можливість підтримати і допомогти, привезти полуниці, чи власноруч напечених пиріжків Андрійку. Мами, вони такі.

Про Андрія можна розповідати багато, про квіти, які дарував дружині, навіть без особливої нагоди, про те, як тримались за руки завжди, коли були разом, про те, як любив і пишався своїм сином, як поважав колег, друзів і побратимів; яким був сином, онуком, братом, дядьком, зятем, другом.

Найболючіше оте «Був»! Бо тепер житиме лише в памʼяті та серцях! Як сказала дружина Андрія Гунька Ольга: «Він найкраща людина у всьому світі!»